Текст книги "Шалено багаті азійці"

– Хто? – поцікавилась Пейк Лін.

– Гуркх! Вони – найжорстокіші солдати у світі. Я часто стикався з ними в Брунеї. Султан Брунею для приватної охорони наймає лише гуркхів. Що тут робить гуркх?

Автомобіль рухався далі по дорозі, обсадженій щільною стіною сформованої живої огорожі, і зрештою опинився на невеличкому пагорбі. За наступним плавним поворотом на них чекали ще одні ворота – цього разу армовані, сталеві, із сучасним вахтовим будиночком. Рейчел помітила, як із вікна визирнули ще два охоронці-гуркхи, і потім приголомшливі ворота беззвучно відкотилися вбік, відкриваючи ще одну гарну, довгу під’їздну колію, засипану гравієм. Автомобіль поїхав вперед, і під шинами захрустіли пухкі сірі камінчики, а замість густої зелені з’явилися високі пальми, які розділяли паркову зону навпіл. Обабіч доріжки, посаджені бездоганно рівними рядами, росли близько тридцяти пальм, і дбайливий господар розмістив під кожною з них високі прямокутні ліхтарі, усередині яких мерехтіли вогники свічок, немов вартові, які світлом показували дорогу.

Поки машина їхала гравієвою доріжкою, Рейчел здивовано роздивлялася мерехтливі ліхтарі й просторі доглянуті газони, повз які вони проїжджали.

– Що це за парк? – запитала вона Пейк Лін.

– Гадки не маю,– відповіла подруга.

– Це що, все належить до одного будинку? Схоже, ніби ми заїхали до курорту «Клаб Мед»[170]170
  Французька мережа курортів класу люкс.– Прим. пер.


[Закрыть].

– Не знаю. Ніколи не бачила схожого місця в усьому Сінгапурі. Таке відчуття, немов ми вже й не в Сінгапурі,– захоплено відказала Пейк Лін.

Весь пейзаж нагадав їй те, що вона бачила у величних заміських маєтках, коли була в Англії,– на кшталт Чатсворту чи палацу Бленгейм[171]171
  Найбільші палацово-паркові комплекси Англії.– Прим. пер.


[Закрыть]. Коли машина зробила останній поворот, Рейчел несподівано ахнула і схопила Пейк Лін за руку. Неподалік було видно здоровенний будинок, що палав вогнями. Під’їхавши ближче, вони побачили, що будівля настільки величезна,

що навіть не можна було назвати її будинком,– палац. Передній проїзд був заставлений автомобілями, здебільшого великими, європейських марок: «мерседеси», «ягуари», «сітроени», «роллс-ройси», деякі мали дипломатичні номери та прапорці. За машинами стояли купками, тинялися без діла, теревенили та палили водії. Біля масивних дверей у білій лляній сорочці та штанах кольору засмаги, із бездоганно скуйовдженим волоссям, замислено засунувши руки в кишені, стояв Нік.

– Таке враження, ніби я сплю. Це не може бути правдою,– простогнала Пейк Лін.

– Ох, Пейк Лін, хто всі ці люди? – знервовано запитала Рейчел. Уперше в житті Пейк Лін утратила мову. Вона з неочікуваним переляком витріщилася на Рейчел і пошепки відповіла:

– Я уявлення не маю, хто вони такі, але можу сказати тобі одне: ці люди – багатші за самого Господа Бога.

Частина друга

Я не розповів і половини від побаченого, бо ніхто мені не повірив би.

Марко Поло, 1324

1
Астрід

Сінгапур

На Кассіані саме застібували новенький матроський костюмчик кольору берлінської лазурі, коли Астрід зателефонував її чоловік.

– Мені треба до пізньої пори затриматися на роботі, і я не встигаю на вечерю до бабусі.

– Справді? Майкле, ти працюєш до пізнього вечора щодня цього тижня,– нагадала Астрід, намагаючись зберігати нейтральний тон.

– Уся команда залишається до пізнього вечора.

– У п’ятницю ввечері? – Їй не хотілося викривати ознак занепокоєння або сумнівів, але слова злетіли з губ, перш ніж вона спромоглася опанувати себе. Тепер очі їй відкрились, бо вона мала всі прикмети: за останні декілька місяців він ухилявся чи не від кожного родинного зібрання.

– Так, я тобі вже казав, зі стартапами так щоразу,– насторожено погодився Майкл.

– Тоді чому б тобі не приєднатися до нас після роботи? – Астрід кортіло викрити його.– Ймовірно, вечеря триватиме до пізньої ночі. Та й бабусина тань хуа[172]172
  Інша назва – епіфілюм, рідновид кактусу, розквітає дуже рідко і лише вночі.– Прим. пер.


[Закрыть] має розквітнути сьогодні, саме тому вона й запросила до себе людей.

– Ще більше причин для мене не приходити. Я буду надто втомлений для такої події.

– Не кажи так, це буде особлива вечеря. Ти ж знаєш, що побачити, як цвіте ця квітка, означає неймовірну удачу, до того ж буде дуже весело,– заперечила Астрід, щосили тримаючись веселого тону.

– Я був там три роки тому, коли квітка цвіла востаннє, і не впевнений, що сьогодні ввечері буду здатен витримати спілкування з таким натовпом.

– Ой, не думаю, що буде надто багато людей.

– Ти завжди так кажеш, а потім ми опиняємося на званій вечері для п’ятдесяти персон, і якийсь ЧП[173]173
  Член парламенту.– Прим. пер.


[Закрыть] щось віщує поруч або ж відбувається якась інша інтермедія,– поскаржився Майкл.

– Це неправда.

– Та що ти, лах, ти добре знаєш, що так і є. Востаннє довелося досидіти до кінця цілого фортепіанного концерту цього Лін Лінга.

– Майкле, то був Лан Ланг, а ти, певно, єдина людина у світі, яка не здатна оцінити приватний концерт одного з найвидатніших піаністів світу.

– Ох, то й була лей чей[174]174
  Нудьга (хоккінськ.).


[Закрыть], особливо у п’ятницю ввечері, коли я виснажений після довгого робочого тижня.

Астрід вирішила, що не варто далі тиснути на нього. Вочевидь, він мав тисячу заздалегідь приготованих відмовок, щоб тільки не з’являтися на вечері. «Що він натомість робитиме? Чи та повія з Гонконгу, що пише повідомлення, у місті? Він із нею зустрінеться?»

– Добре, я перекажу кухареві приготувати для тебе щось на вечерю. Що б ти хотів поїсти? – запитала вона весело.

– Ні, ні, не турбуйся. Я краще замовлю їжу сюди.

«Зручна відмовка.– Астрід неохоче натисла відбій.– Куди він збирається замовити їжу? Це буде обслуговування номерів у якомусь дешевому готельчику в Гейлангу? Він же не може зустрітися із цією дівчиною в гідному готелі – адже хтось неодмінно його упізнає». Вона пригадала недалекі часи, коли Майкл так ніжно вибачався через відсутність на якомусь родинному заході. Він тоді казав щось таке утішне: «Любонько, мені та-а-а-ак шкода, що я не встигаю. Ти впевнена, що добре почуватимешся, якщо поїдеш сама?» Але той ніжний бік її чоловіка кудись подівся. Коли саме це трапилося? І чому їй знадобилося так багато часу, щоб помітити якісь сигнали?

Від того самого дня в магазині Стівена Чіа Астрід відчувала свого роду катарсис. У якийсь вивернутий спосіб вона почувалася звільненою, отримавши докази невірності чоловіка. Невизначеність ситуації та шпигунські підозри її просто вбивали. Тепер вона могла, як висловився би будь-який психолог, «вчитися приймати та пристосовуватися». Тепер вона могла зосередитися на цілісній картині: рано чи пізно флірт скінчиться і життя піде своїм ходом, як іде у мільйонів дружин, які споконвіку спокійно терплять зради чоловіків.

Не потрібні сварки, істеричні суперечки. То було б надто шаблонною поведінкою, хай навіть кожна дурниця, вчинена її чоловіком, немов списана з чергового тесту «Чи мій чоловік мене зраджує?», які друкують в одному з паскудних жіночих журналів: «Чи ваш чоловік останнім часом частіше став їздити у справах?» – Так. «Ви рідше кохаєтесь останнім часом?» – Так. «Ваш чоловік робить якісь загадкові витрати, яким немає пояснень?» – Уже двічі «так». У її випадку можна додати до тесту ще одне запитання: «Ваш чоловік отримує есемески пізно ввечері від незнайомої вам дівчини, яка стверджує, що сумує за його товстим членом?» – ТАК. Перед очима знов все почало крутитися. Астрід відчула, як підвищується тиск. Треба присісти на хвилинку й кілька разів глибоко вдихнути. Чому вона цілий тиждень пропускала йогу – їй же так треба знижувати напруження, яке потроху зростає. Стоп. Стоп. Стоп. Треба викинути всі ці думки з голови й жити просто в теперішньому моменті. Зараз, цієї миті треба збиратися на вечірку до А-Ми.

У скляній поверхні журнального столика Астрід помітила своє відображення і вирішила переодягтись. На ній була річ, яку вона давно любила,– тонка чорна туніка від Анн Демельмейстер[175]175
  Бельгійська дизайнерка одягу, одна з засновників європейської авангардної моди 80-х років.– Прим. пер.


[Закрыть], але цього вечора їй захотілось мати яскравіший вигляд. Вона не дозволить, щоб відсутність Майкла її пригнічувала. Більше жодної секунди вона не гадатиме, куди він може зараз прямувати, що він може чи чого не може робити. Вона зробить усе, щоб цей вечір став для неї чарівним, вона насолоджуватиметься дикими квітами, що розквітають під зірками, і сьогоднішні події будуть лише гарними. Вдома в А-Ми завжди трапляється щось гарне.

Вона пішла у вільну спальню. Кімната практично перетворилася на додаткову гардеробну для її повені нарядів (і це не враховуючи декількох кімнат з одягом, який вона досі зберігала в батьківському будинку). Спальня була заставлена металевими стійками на коліщатах, на яких були із педантичною точністю розвішані чохли з вбранням відповідно до сезону та кольору. Щоб вільно пересуватися кімнатою, Астрід мусила витягти одну стійку в коридор. Ця квартира надто тісна для крихітної родини з трьох людей (із чотирьох, якщо враховувати няню Евангеліну, яка спала в кімнаті Кассіана), але Астрід мужньо зносила незручності проживання в ній заради чоловіка.

Для більшості друзів Астрід було б нічним кошмаром дізнатися про умови, у яких вона наразі живе. Більшість сінгапурців мали б за розкіш жити у просторій квартирі на дві тисячі квадратних футів[176]176
  Майже 186 кв. м.– Прим. пер.


[Закрыть], із трьома спальнями, двома з половиною ванними кімнатами[177]177
  Тобто дві повноцінні ванни та один туалет із раковиною для миття рук.– Прим. пер.


[Закрыть] та приватним балконом у Дев’ятому районі, але для Астрід, дитинство якої пройшло в батьковому величному будинку на Нассім-роуд, за розміром схожому на палац, вихідні – у пляжному бунгало в модерністському стилі, що в Танах Мера, на величезній родинній плантації в Куантані та в бабусиному маєтку «Таєрсол-парк», це було абсолютно незбагненним.

У подарунок на весілля її батько хотів замовити перспективному бразильському архітекторові будівництво дому для молодят на Букіт-Тімах[178]178
  Пагорб, найвища точка Сінгапуру, розташовується в центральному регіоні острова.– Прим. пер.


[Закрыть], на землі, яка вже була передана Астрід, але Майкл і чути про таке не хотів. Він був гордим чоловіком і наполіг, щоб вони жили в такому помешканні, яке він може собі дозволити придбати. «Я здатен забезпечити вашу доньку та нашу майбутню родину»,– заявив він ошелешеному майбутньому тестеві. Той, замість того щоб проникнутись таким жестом, поставився до Майклової відповіді як до дурниці. Як може цей хлопець дозволити собі помешкання, яке хоча б нагадувало місце, у якому звикла жити його донька, на свою зарплатню? Мізерних Майклових заощаджень ледве вистачить навіть на перший внесок за приватну квартиру – а для Гаррі було немислимим, щоб його донька жила в помешканні, субсидованому урядом. Чому б їм, принаймні, просто не переїхати до одного з будинків чи розкішних квартир, які вже належали нареченій? Але Майкл був невблаганним: він та його дружина почнуть спільне життя на нейтральній території. Зрештою досягнули компромісу, і Майкл погодився, щоб Астрід та її батько внесли суму, рівну тій, що він був спроможний надати як перший внесок. Завдяки об’єднаним капіталам їм вдалося взяти іпотеку з фіксованими відсотками на тридцять років на цю квартиру в житловому комплексі вісімдесятих років, що поблизу від Клемансо-авеню.

Риючись серед стійок, Астрід раптом подумала про комічну річ: грошей, які вона витратила на одяг от-кутюр, що утримується лише в цій кімнаті, вистачило б на будинок, утричі більший за цю квартиру. Їй стало цікаво, що подумав би Майкл, якби дізнався, скільки насправді нерухомості належить його дружині. Батьки Астрід купували своїм дітям нерухомість приблизно за таких випадків, за яких інші батьки купують цукерки. За багато років вони придбали стільки будинків для неї, що на час зміни прізвища на місіс Майкл Тео дівчина вже володіла приголомшливим портфелем нерухомості. Серед її майна було бунгало неподалік Денерн-роуд, будинок у Клементі та зблокований будинок на Чансері-лейн, низка історичних шопгаусів у Перанакані на Емералд Гілл, які залишились їй від тітки з боку Леонгів, та численні інші розкішні квартири в різних місцях острова.

І це тільки в Сінгапурі. Їй також належала земля в Малайзії; квартира в Лондоні, яку для неї потай придбав Чарлі Ву; будинок у розкішному сіднейському Пойнт Пайпер та ще один – на Даймонд-Хед у Гонолулу; а нещодавно мама казала про придбаний на ім’я Астрід пентгаус у якомусь новому хмарочосі в Шанхаї. («Я побачила у гардеробній особливе комп’ютерізоване дзеркало, яке пам’ятає все, що ти колись одягала, і негайно зрозуміла, що це місце – для тебе»,– схвильовано повідомила їй Фелісіті.) Правду кажучи, Астрід навіть не робила спроб запам’ятати все придбання на своє ім’я; надто багато вже було майна, щоб тримати в пам’яті кожну адресу.

Та це й не мало багато сенсу – адже, за винятком шопгаусів на Емералд Гілл та квартири в Лондоні, жодне з помешкань по-справжньому їй не належало. Поки що. Такою була стратегія наслідування багатства у її батьків, і Астрід розуміла, що, доки батьки живі, вона не матиме повного контролю над усім майном, хоча й отримує дохід від усієї нерухомості. Двічі на рік, коли родина проводила нараду зі своїми бізнес-менеджерами в «Леонг Холдінгз», Астрід помічала, що суми на її особистих рахунках завжди збільшувалися, часом – в абсурдному ступені, незалежно від того, на скільки суконь от-кутюр вона викинула грошей минулого сезону.

Так от, що ж сьогодні вдягти? Можливо, настав час вигуляти щось з останніх паризьких надбань? Вона вдягне нову білу блузку в селянському стилі з вишивкою від Алексі Мабій та перлинно-сірі штани-сопілки від «Ланвін» із новими сережками ВБГ. Особливість цих сережок у тому, що вони мають настільки екстравагантний вигляд, що всі вирішать, що це – біжутерія. Насправді ж ці сережки перетягли яскравість на себе і зробили все вбрання простішим. Так, вона заслуговує на те, щоб мати такий неповторний вигляд. А тепер, мабуть, ще варто змінити одяг Кассіану, щоб його образ відповідав її.

– Евангеліно, слухай-но, Евангеліно,– покликала вона.– Я хочу перевдягти Кассіана. Одягнімо його в той блакитно-сірий джемпер від Марі-Шанталь.

2
Рейчел та Нік

Таєрсол-парк

Коли автомобіль Пейк Лін під’їхав до porte cochère[179]179
  В’їзні ворота (фр.). Прим. пер.


[Закрыть] Таєрсол-парку, Нік стрибками побіг до них по сходах.

– Я хвилювався, що ти можеш загубитися,– сказав він, відчиняючи дверцята машини.

– Чесно кажучи, ми справді загубилися,– відповіла Рейчел, виходячи й здивовано роздивляючись величний фасад, перед яким вони зупинилися. Шлунок їй немов стиснуло лещатами від хвилювання, і вона нервово розгладила складки на сукні.– Я дуже запізнилася?

– Ні, ти саме вчасно. Вибач, я заплутано пояснив дорогу сюди? – запитав Нік, зазираючи в машину й усміхаючись до Пейк Лін.– Пейк Лін… дуже дякую, що довезла Рейчел.

– Так, авжеж,– промурмотіла Пейк Лін, досі ошелешена тим, що бачила навколо. Їй кортіло вискочити з машини та ретельно дослідити цей колосальний маєток, але внутрішній голос наказав їй залишатися на місці. Вона помовчала секунду, гадаючи, чи Нік, часом, не запросить її зайти чогось випити, але запрошення, здавалося, не було передбачене, тож зрештою вона якомога безтурботніше вимовила: – Тут стільки простору… Це усе належить твоїй бабусі?

– Так,– відповів Нік.

– А вона давно тут живе? – Не втримавшись від спокуси розглянути більше, Пейк Лін витягла шию.

– З юності,– сказав Нік.

Ця відповідь здивувала Пейк Лін, бо вона вважала, що будинок мав належати його дідусеві. І тепер на язиці в неї крутилося запитання «Хто ж у біса така твоя бабуся?», але вона не ризикнула здатися надто цікавою і обмежилась побажанням:

– Тоді дивіться не сумуйте сьогодні.– Вона підморгнула Рейчел та прошепотіла одними губами: «Зателефонуй мені потім!» Рейчел швидко усміхнулася подрузі.

– На добраніч, бажаю добре дістатися додому,– поплескав Нік на прощання по даху автомобіля.

Коли Пейк Лін поїхала, Нік повернувся до Рейчел і боязко запитав:

– Сподіваюсь, тебе це не збентежить… але тут не лише родина. Бабуся вирішила влаштувати невеличку вечірку, просто найостаннішої миті – бо сьогодні ввечері має розквітнути її тань хуа.

– Вона влаштовує прийом через те, що в неї розквітає квітка? – не дуже зрозуміла Рейчел.

– Просто це дуже рідкісні квіти, і їхнє цвітіння – справжня подія; іноді це буває раз на десять років, часом ще рідше. Вони розквітають уночі, і цвітіння триває лише декілька годин. На це варто подивитися.

– Звучить цікаво, але, здається, я не дуже доречно вдягнена для такої події,– вагаючись, вимовила Рейчел, окидаючи поглядом ескадру лімузинів, що вишикувалися уздовж доріжки.

– Зовсім ні… ти маєш цілком бездоганний вигляд,– запевнив Нік. Він відчував, що дівчина стривожена, і, намагаючись надати їй упевненості, поклав руку їй на талію і повів до будинку. Рейчел відчула теплу, променисту енергію від його м’язистої руки – і миттєво стала почуватися краще. Її лицар у сяючих латах поруч із нею, тож усе має бути добре.

Перше, що помітила Рейчел, коли вони увійшли, була сліпуча мозаїчна плитка у величезному вестибюлі. Приголомшена вигадливим візерунком чорного, блакитного та коралового кольорів, вона на декілька секунд зупинилася, перш ніж помітила, що вони тут не самі. Високий худий індієць мовчки стояв посередині вестибюлю поруч із круглим кам’яним столиком, уставленим горщиками з неймовірно великими біло-ліловими орхідеями. Він церемонно вклонився Рейчел і подав їй карбовану миску, наповнену водою з блідо-рожевими пелюстками.

– Вам освіжитися, міс,– вимовив він.

– Я маю це випити? – прошепотіла Рейчел до Ніка.

– Ні, ні, це щоб вимити руки,– пояснив той. Рейчел занурила пальці в прохолодну ароматну воду, потім витерла їх м’якою махровою тканиною, почуваючись зацікавлено (і трохи дурнувато) від виконання ритуалу.

– Усі нагорі, у вітальні,– сказав Нік, ведучи її до різьблених кам’яних сходів.

Краєм ока Рейчел помітила щось у кутку і скрикнула: біля сходів заховався величезний тигр.

– Це опудало, Рейчел,– розсміявся Нік. Тигр стояв так, ніби готувався стрибнути, роззявивши пащу в німому гарчанні.

– Вибач, він здається справжнім,– відказала Рейчер, приходячи до тями.

– Він колись був справжнім. Це місцевий сінгапурський тигр. Вони раніше вільно бродили тут аж до кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Але через полювання на них геть вимерли. Оцього мій прапрадідусь застрелив, коли звір забіг до будинку й сховався під більярдним столом,– принаймні така родинна легенда.

– Бідненька тваринка,– вимовила Рейчел, протягуючи руку, щоб обережно погладити тигра по голові. Хутро виявилося на диво крихким, ніби от-от розпадеться на клаптики.

– Були часи, коли він лякав мене до смерті. У дитинстві я ніколи не насмілювався проходити вестибюлем уночі, а ще мені здавалося, що він до мене прийде й нападе, коли я спатиму,– поділився спогадами Нік.

– Ти виріс тут? – здивувалася Рейчел.

– Так, я жив тут до семи років.

– Ти ніколи не розповідав, що жив у палаці.

– Це ж не палац. Просто великий будинок.

– Ніку, там, звідки я родом, такі будинки вважаються палацами,– сказала Рейчел, дивлячись на скляний купол із чавунним каркасом над головою.

Поки вони підіймалися сходами, дзюрчання голосів на вечірці та звуки гри на фортепіано долітали до них дедалі чіткіше. На другому поверсі у Рейчел з’явилося бажання протерти очі – адже вона перестала їм вірити. Святий Ісусе! Їй на мить запаморочилось у голові: дівчина немов перенеслась у часі й потрапила до минулої епохи, опинившись у просторій вітальні океанського лайнеру двадцятих років, що прямував примірно з Венеції до Стамбулу.

«Вітальня», як скромно назвав її Нік, виявилася галереєю, що тяглась уздовж усієї північної частини будинку й була уставлена канапами в стилі арт-деко, плетеними клубними стільцями й тахтами так, щоб будь-яка компанія могла будь-якої миті влаштуватися в окремому місці. Кілька високих дверей у плантаторському стилі були прочинені і вели на веранду, яка огортала весь будинок і з якої відкривався вид на зелений паркінг, завдяки чому кімнату наповнював аромат квітучого нічного жасмину, у дальньому ж кінці вітальні якийсь юнак у смокінгу грав на роялі «Безендорфер». Йдучи за Ніком цим простором, Рейчел усвідомила, що рефлективно намагається ігнорувати те, що бачить навколо, попри те, що найбільше їй наразі хотілося роздивитися кожну вишукану деталь: екзотичні пальми, що росли всюди в горщиках, розміщених у масивних жардін’єрах часів Цяньлуна[180]180
  Шостий імператор династії Цин.– Прим. пер.


[Закрыть] із зображеннями драконів; лампи з опалового скла пурпурного кольору, які освітлювали лакові поверхні благородного тику бурштиновим сяйвом; ніби затягнуті срібно-лазуритовими нитками стіни, що мерехтіли, якщо йти кімнатою. Кожна річ здавалася пронизаною патиною позачасової елегантності і ніби була тут понад сто років, і Рейчел не сміла ні до чого торкнутися. Вишукані гості, однак, почувалися цілком комфортно, розлігшись на шовково-чесучевих тахтах або спілкуючись на веранді, поки слуги в білих рукавичках і темно-оливковій уніформі з батіку кружляли між ними з тацями коктейлів.

– Аж ось і мати Астрід,– пробурмотів Нік. Перш ніж Рейчел встигла зібратися з думками, до них підійшла велична леді, погрожуючи Ніку пальцем:

– Нікі, неслухняне хлопчисько, чому це ти не повідомив нас, що повертаєшся? Ми ж очікували тебе наступного тижня, а ти саме пропустив вечірку з приводу дня народження дядька Гаррі в «Комманд Гаусі»!

Жінка мала вигляд китайської матрони середнього віку, але розмовляла з вишуканим британським акцентом, як актори у фільмах «Мерчант Айворі». Рейчел помітила, що її щільно завите чорне волосся укладено на зразок зачіски англійської королеви.

– Мені дуже шкода, я гадав, ти й дядько Гаррі маєте бути в Лондоні цієї пори року. Дай гу чех, це моя дівчина Рейчел Чу. Рейчел, це моя тітонька Фелісіті Леонг.

Фелісіті кивнула Рейчел, водночас нахабно скануючи її поглядом із голови до п’ят.

– Дуже приємно з вами познайомитись,– вимовила Рейчел, намагаючись не нервувати під її яструбиним поглядом.

– Так, звісно,– відказала Фелісіті, швидко повертаючись до Ніка й майже суворо запитуючи у нього: – Тобі відомо, коли з’явиться твій батько?

– Навіть не уявляю,– відповів той.– Астрід уже приїхала?

– Ая, ти ж знаєш, що це дівчисько завжди запізнюється! – Цієї миті його тітка помітила літню індіанку в золотаво-блакитному переливчастому сарі, якій допомагали піднятися по сходах.– Люба місіс Сінгх, коли це ви повернулися з Удайпуру? – завищала вона, підскакуючи до жінки, й Нік вчасно прибрав Рейчел у неї з дороги.

– Хто ця леді? – запитала Рейчел.

– Це місіс Сінгх, подруга родини, вона раніше жила на цій вулиці. Вона донька магараджі і одна з найчарівніших людей, яких я знаю. Колись дуже дружила з Неру. Я представлю їй тебе пізніше, коли моя тітка не дихатиме нам у потилицю.

– У неї абсолютно неймовірне сарі,– зазначила Рейчел, роздивляючись вигадливі, вишиті золотом візерунки.

– Дивовижне, еге ж? Я чув, що вона всі свої сарі відправляє літаком у Нью-Делі, щоб їх там якось особливо почистили,– повідомив Нік, намагаючись провести Рейчел до бару, однак випадково натрапив на шикарну пару середнього віку. Чорне волосся чоловіка було укладене в набріолінену зачіску «помпадур», а очі дивилися з-за надто великих окулярів у черепаховій оправі; на його дружині був класичний біло-червоний костюм від Шанель із золотими ґудзиками.

– Дядько Діккі, тітонько Ненсі, познайомтесь із моєю дівчиною Рейчел Чу,– сказав Нік.– Рейчел, це мій дядько та його дружина, вони із сімейної гілки Цинь,– пояснив він.

– А-а, Рейчел, я зустрічався з твоїм дідусем у Тайбеї… Чу Янг Чунг, правильно? – зрадів дядько Діккі.

– Ем-м… взагалі-то ні. Моя родина не з Тайбею,– запинаючись, промовила Рейчел.

– О, звідки ж тоді твої родичі?

– Ми з Гуандуну, а тепер усі живемо в Каліфорнії.

Дядько Діккі трохи розгубився, бездоганна дружина міцно схопила його за руку й підхопила:

– О, ми дуже добре знаємо Каліфорнію. Здебільшого північну її частину.

– Так, я саме звідти й родом,– ввічливо відповіла Рейчел.

– Ага, тоді ви, певно, знайомі з Гетті? Енн – моя добра подруга,– зачепилася Ненсі.

– Ем-м… ви маєте на увазі власників «Гетті Ойл»?

– А є якісь інші Гетті? – спантеличено запитала Ненсі.

– Рейчел із Купертіно, не з Сан-Франциско, тітонько Ненсі. Тому мені треба познайомити її з Френсіс Леонг, он там, бо я чув, що вона цієї осені збирається до Стенфорду,– втрутився Нік, швидко відводячи Рейчел.

Наступні тридцять хвилин перетворилися на низку нескінченних привітань, під час яких Рейчел була представлена різноманітним родичам і друзям родини: тітонькам і дядькам, величезній кількості кузенів, серед яких виявився визначний, хоча й непомітний посол Таїланду, а ще чоловік, якого Нік представив як султана якоїсь Малайської держави з невимовною назвою і який з’явився на прийом разом із двома дружинами, на головах яких були вигадливо прикрашені дорогоцінним камінням хустки.

Увесь цей час Рейчел дивилася на одну жінку, яка, здавалося, притягувала увагу всіх у кімнаті до себе. Вона була стрункою, аристократичною, із білосніжним волоссям та дуже прямою статурою, вдягнена в довгу, білого шовку чонгсам[181]181
  Також ціпао – китайська сукня у вигляді довгої сорочки.– Прим. пер.


[Закрыть] із глибоко-фіолетовою окантовкою навколо коміру, рукавів та подолу. Більшість гостей оберталися навколо неї, висловлюючи їй свою пошану. Коли ж жінка нарешті підійшла до них, Рейчел уперше помітила, що Нік схожий на неї. Раніше Нік казав Рейчел, що його бабуся бездоганно розмовляє англійською, але з набагато більшим задоволенням спілкується китайською і вільно володіє чотирма діалектами: мандаринським, кантонським, хоккінським та чаошанським. Рейчел вирішила привітати її мандаринською – єдиним діалектом, який знала, і не встиг Нік як слід представити її, нервово схилила голову перед величною леді

й вимовила:

– Це велике задоволення – познайомитись із вами. Дякую, що запросили мене до вашого гарного будинку.

Жінка глузливо подивилася на неї й повільно відповіла мандаринською:

– Для мене також велике задоволення познайомитись із тобою, але ти помиляєшся – це не мій будинок.

– Рейчел, це моя двоюрідна тітка Розмарі,– поспіхом пояснив Нік.

– І вибач мені, моя мандаринська дуже погана,– додала тітка Розмарі англійською на манер Ванесси Редґрейв.

– Ох, пробачте мені,– вигукнула Рейчел, червоніючи на очах. Вона відчула, як очі усіх присутніх повертаються до неї і всіх веселить її faux pas[182]182
  Помилка.– Прим. пер.


[Закрыть].

– Не треба вибачатися,– ласкаво усміхнулася тітка Розмарі.– Нік досить багато розповідав про тебе, тож я не могла дочекатися, коли з тобою познайомлюся.

– Справді? – перепитала Рейчел, досі розгублена.

Нік обійняв Рейчел і запропонував:

– Тепер ходімо, познайомлю тебе з бабусею.

Вони пішли через усю кімнату до канапи біля веранди. На ній біля чоловіка в окулярах та елегантному білому лляному костюмі та приголомшливо вродливої жінки сиділа зморщена жіночка. Сталево-сиве волосся Шань Су Ї було зібране стрічкою кольору слонової кістки; вдягнена вона була просто – у шовкову рожеву блузку, кремові штани та коричневі лофери. Вона виявилася старшою й тендітнішою, ніж очікувала Рейчел, але жінку можна було безпомилково впізнати за царським виразом обличчя – попри те, що риси її були частково приховані за товстими тонованими біфокальними окулярами. За спиною в Нікової бабусі цілком нерухомо стояли дві леді в абсолютно ідентичних сукнях із райдужного шовку.

– А-Мо, я хочу представити тобі мою подругу Рейчел Чу, вона з Америки,– звернувся Нік до бабусі кантонською.

– Дуже приємно з вами познайомитися! – випалила Рейчел англійською, геть забувши про мандаринську.

Якусь мить бабуся Ніка вдивлялась у Рейчел.

– Дякую, що прийшла,– відповіла вона ламаною англійською, а потім швидко відвернулась і продовжила розмову з леді, біля якої сиділа, хоккінською. Чоловік у білому лляному костюмі наспіх усміхнувся до Рейчел і також відвернувся. Дві жінки, загорнуті в шовк, із непроникним виразом дивилися на Рейчел, і вона напружено до них усміхнулася.

– Ходімо вип’ємо пуншу,– сказав Нік, направляючи Рейчел до столика, де офіціант в уніформі та білих бавовняних рукавичках наливав пунш із величезної чаші з венеційського скла.

– О господи, це була найнезручніша мить у моєму житті! Здається, я добряче роздратувала твою бабусю,– прошепотіла Рейчел.

– Не зважай! Вона просто була зайнята іншою розмовою, от і все,– заспокоїв її Нік.

– А хто ті дві жінки в однакових шовкових сукнях, що стоять позаду неї немов статуї? – вирішила дізнатися Рейчел.

– Ой, то бабусини камеристки.

– Тобто… хто?

– Її камеристки. Вони всюди й завжди біля неї.

– Це як фрейліни? Такі елегантні.

– Так, вони з Таїланду і навчені служити при королівському дворі.

– Це звичайна річ у Сінгапурі – привозити королівських фрейлін із Таїланду? – недовірливо запитала Рейчел.

– Здається, ні. Цю послугу моїй бабусі подарували довічно.

– Подарували? Хто?

– Король Таїланду. Але це від попереднього, не від теперішнього, Пхуміпона[183]183
  Пхуміпон Адульядет, король Таїланду до 2016 р.– Прим. пер.


[Закрыть]. Чи від того, що був ще раніше? Загалом, вони з бабусею були великими друзями, і він видав наказ, що її повинні обслуговувати тільки фрейліни з королівського двору. Відтоді, ще з бабусиної молодості, їй постійно надсилають одних замість інших.

– О…– тільки й вимовила ошелешена Рейчел. Вона взяла келих із пуншем від Ніка і помітила, що тендітний візерунок, витравлений на венеційському склі, ідеально пасує до вигадливого різьбленого візерунку на стелі. Вона відкинулась на спинку канапи і несподівано відчула перевантаження враженнями. Відбулося занадто багато всього: вона стикнулася з армією слуг, що бігали усюди в білих рукавичках, зустріла цілу круговерть нових облич, побачила запаморочливе багатство. Хто ж знав, що родина Ніка виявиться настільки величною? І чому він не приготував її до всього цього хоча б трішки?

Хтось легенько поплескав її по плечу. Обернувшись, Рейчел побачила кузину Ніка із сонним малюком на руках.

– Астрід! – вигукнула дівчина, щаслива нарешті побачити дружнє обличчя. Астрід була вбрана настільки вишукано, що Рейчел досі ніколи не бачила такої розкоші,– і разюче відрізнялася від жінки, яку вона запам’ятала з Нью-Йорка. Тож оце Астрід у своєму природному середовищі.

– Привіт, привіт! – радісно проспівала Астрід.– Кассіане, це тітонька Рейчел. Скажи тітоньці Рейчел «привіт»,– показала вона напрямок, у якому треба було вітатися. Дитина витріщилась на Рейчел на мить, а потім сором’язливо занурила личко в плече матері.

– Дай-но я візьму цього велетня в тебе! – посміхнувся Нік, беручи Кассіана від Астрід та спритно передаючи їй келих із пуншем.

– Дякую, Ніку,– сказала йому Астрід і повернулася до Рейчел.– Як тобі Сінгапур? Гарно проводиш час?

– Просто чудово! Хоча цей вечір трохи… перенасичений.

– Можу уявити,– відказала Астрід із розумінням в очах.

– Ні, гадаю, що не можеш,– відповіла Рейчел.

Кімнату пронизав мелодійний дзвін. Обернувшись, Рейчел побачила літню жінку в білій чонгсам і чорних шовкових брюках, яка, стоячи біля сходів, грала на срібному ксилофончику[184]184
  Ці «чорно-білі бабусі» за наших часів у Сінгапурі дуже рідкісне явище. Вони – професійні домашні служниці родом із Китаю. Зазвичай ці жінки дають обітницю цнотливості й усе життя піклуються про родини, яким служать. (Доволі часто саме вони виховують дітей у таких родинах.) Їх можна упізнати за оригінальною уніформою з білої блузки та чорних брюк, і їхнє довге волосся завжди укладене в акуратний вузол на потилиці.


[Закрыть].

– А-а, гонг,– зрозуміла Астрід.– Ходімо, нас кличуть їсти.