Текст книги "Шалено багаті азійці"

2
Елінор Янг

Сінгапур

Усім було відомо, що дато[28]28
  У Малайзії – високе почесне звання (подібне до звання лицаря в Британії), яке призначається спадковим правителем королівського титулу, який належить до одного з дев’яти малайських штатів. Цим титулом правителі Малайзії часто нагороджують могутніх бізнесменів, політиків та філантропів Малайзії, Сінгапуру та Індонезії, а деякі люди витрачають десятиріччя, роблячи будь-що, аби здобути цей титул. Дружину дато називають датін.


[Закрыть] Тай То Луй зробив свій перший статок брудним шляхом, на початку вісімдесятих знищивши капітали банку «Лунг Ха». Але два десятиріччя по тому завдяки зусиллям його дружини, датін Керол Тай, яка весь цей час робила благодійні внески в правильно розраховані місця, ім’я Тай було відполіровано до стану одного з респектабельних. Наприклад, щочетверга датін проводила для своїх найближчих подруг сніданки з вивчанням Біблії, які проходили в її спальні, і, звісно ж, Елінор Янг завжди відвідувала цей захід.

Розкішна спальня Керол розташовувалась не в самій розтягненій будівлі зі сталі й скла, яку всі, хто жив поруч із Кхім Гок Роуд, називали «Будинок зоряного шляху». Спальню, за порадою групи безпеки її чоловіка, було сховано в павільйоні біля басейну. Із цієї ідеї з’явилась біла фортеця, зведена з вапняного туфу. Вона оминала басейн, немов постмодернівська версія Тадж Махалу. Щоб дістатися сюди, треба було або пройти стежкою, що звивалась уздовж коралових альпінаріїв, або ж обрати найкоротший шлях – через службове крило. Елінор завжди віддавала перевагу найшвидшому маршруту, адже старанно уникала сонячних променів: їй хотілося зберегти порцеляново-білий колір обличчя. А ще, як найдавніша подруга Керол, Елінор вважала, що вона може не перейматися такими формальностями, як-от очікування біля дверей, оголошення дворецьким про візит та інші нісенітниці.

До того ж Елінор подобалося проходити кухнею. Старенькі амас, що сиділи, зігнувшись, біля емальованих пароварок, завжди відкривали кришки, щоб Елінор вдихнула аромати лікарських трав, які заварювались для чоловіка Керол (він називав це «природною віагрою»). Кухарки ж, які потрошили рибу на задньому дворі, обов’язково підлещувалися й дивувалися, який молодий вигляд має місіс Янг у свої шістдесят років та як вона по-модному підстрижена – волосся обрізане до рівня підборіддя – і як дивовижно, що на її обличчі ані жодної зморшки… І щойно вона проходила досить далеко, щоб не чути їх, вони негайно розпочинали люті дискусії щодо коштовних косметичних процедур, які, певно ж, випробувала місіс Янг.

Коли Елінор дісталася спальні Керол, завсідниці вивчання Біблії – Дейзі Фу, Лорена Лім та Надін Шоу – вже зібралися і чекали лише на неї. Тут, укриті від жорстокої екваторіальної спеки, давні добрі подружки томно розташовувалися по всій кімнаті та проводили аналіз віршів із Біблії, зазначених у їхніх навчальних посібниках. Почесне місце – на ліжку Керол, виготовленому ще за часів династії Цинь з рожевого дерева хуанхуалі[29]29
  Буквально означає «жовта квітуча груша», надзвичайно рідкісний вид палісандру, який наразі майже зник. В останні десятиріччя меблі з хуанхуалі є дуже затребуваними серед вимогливих колекціонерів. Зрештою, вони ж так добре поєднуються з модерном середини сторіччя.


[Закрыть],– завжди залишали для Елінор, тому що, хоча це й був будинок Керол і хоча вона одружилась із мільярдером-фінансистом, все одно вона покладалася на подругу та цілком їй довіряла. Так було ще з їхнього дитинства, коли вони жили й зростали в сусідніх будинках на Серангун-роуд. Передусім такі стосунки заклалися тому, що Керол народилась у китайськомовній родині і завжди почувалася нижчою від Елінор, у родині якої першою мовою була англійська. (Інші леді також плазували перед нею, бо навіть серед цих жінок, які уклали надзвичайно вдалі шлюби, Елінор перевершила всіх, бо стала місіс Філіп Янг.)

Сьогоднішній ланч розпочався з тушкованої перепілки та абалонів[30]30
  Або «морські вушки», або «галіотіси» – молюски з мушлею, за формою схожою на людське вухо.– Прим. пер.


[Закрыть] на домашній локшині, і Дейзі (одружена з каучуковим магнатом К. Т. Фу, уроджена Вонг, із роду іпоських Вонгів[31]31
  Іпох – одне з головних міст Малайзії.– Прим. пер.


[Закрыть]) відчайдушно намагалася розділити крохмальну локшину і водночас знайти у своїй Біблії короля Якова[32]32
  Переклад Біблії англійською, виконаний під патронажем короля Англії Якова І.– Прим. пер.


[Закрыть] Перше послання до Тимофія. Зі своїми стриженими «хімічними» кучериками та в окулярах для читання без оправи, що сиділи на кінчику її носа, Дейзі була схожа на директорку школи для дівчат. Їй виповнилося шістдесят чотири, і вона була найстаршою серед цих почесних леді, і, попри те, що всі інші подружки дотримувались стандартної нової американської Біблії, Дейзі щоразу наполягала, що читатиме лише власну версію, кажучи при цьому:

– Я навчалась у монастирській школі, мене навчали черниці, і, щоб ви знали, для мене єдиною Біблією є лише Біблія короля Якова.

На сторінку, немов зроблену з тканини, ляпнули крихітні крапельки часникового відвару, але вона примудрилася однією рукою тримати святу книгу розгорнутою, а іншою спритно маневрувати паличками зі слонової кістки.

У цей час Надін діловито гортала сторінки власної Біблії – останнього числа «Сінгапур Таттл». Щомісяця вона вмирала від цікавості, скільки ж фотографій її доньки Франчески – знаменитої спадкоємиці «Шоу Фудз» – з’явиться в розділі журналу «Soirées»[33]33
  Вечірки, вечори (фр.).


[Закрыть]. Сама Надін була старожилкою світських сторінок. Вона накладала макіяж у стилі Кабукі[34]34
  Один з видів традиційного театру Японії.– Прим. пер.


[Закрыть], вдягала прикраси з камінням розміром із добрий тропічний фрукт і міцно стягувала волосся.

– Ая, Керол, «Таттл» присвятив аж дві сторінки твоєму модному показові «Помічники Христа»[35]35
  Одна з організацій фінансової допомоги, базована на основі християнства.– Прим. пер.


[Закрыть]! – вигукнула Надін.

– Вже написали? Я й не очікувала, що репортаж вийде так швидко,– зазначила Керол. На відміну від Надін, вона завжди почувалася дещо не у своїй тарілці, коли бачила себе в журналах, хоча редактори дружньо співали дифірамби її «зовнішності класичної шанхайської співачки». Керол просто відчувала, що зобов’язана відвідувати декілька благодійних концертів щотижня, як годиться будь-якій добрій природженій християнці, а ще тому, що її чоловік невпинно нагадував їй, що «бути матінкою Терезою – корисно для бізнесу».

Надін ретельно, від першої до останньої фотографії, вивчала глянсові сторінки.

– Ця Лена Тек справді потовстішала відтоді, як їздила в круїз Середземномор’ям, еге ж? Певно, річ у тих фуршетних столах, де їж скільки влізе – за такого харчування завжди хочеться з’їсти більше, щоб гроші не пропадали даремно. Їй слід бути обережною: в усіх жінок родини Тек щиколотки зрештою жирніють.

– Не думаю, що їй цікаво, наскільки жирні її щиколотки. Тобі відомо, скільки вона успадкувала після смерті батька? Мені казали, вона та п’ятеро її братів отримали сімсот мільйонів кожен,– промовила Лорена зі свого шезлонгу.

– Усього лише? Я гадала, Лена володіє принаймні мільярдом,– чмихнула Надін.– Гей, Еллі, так дивно, що тут немає жодної фотографії твоєї гарненької племінниці Астрід, як це? Пам’ятаю, того дня всі фотографи юрмилися навколо неї, немов бджоли навколо квітки.

– Ті фотографи гаяли свій час. Фотографії Астрід ніде ніколи не публікуються. Її мати уклала угоду з усіма редакторами журналу, ще коли вона була в підлітковому віці,– пояснила Елінор.

– Навіщо в бога вона це зробила?

– Ти що, досі не зрозуміла, що за люди в родині мого чоловіка? Вони ладні померти, аби тільки не з’являтись у пресі,– відказала Елінор.

– Вони що, стали надто важливими, щоб їх бачили поруч з іншими сінгапурцями? – з обуренням поцікавилась Надін.

– Ая, Надін, між важливістю та обережністю існує різниця,– зазначила Дейзі, бо дуже добре знала, що родини на кшталт Леонгів та Янгів одержимо охороняють своє приватне життя.

– Важливі вони чи ні, а Астрід, як на мене,– дивовижна,– втрутилася Керол.– Знаєте, мені б не варто було цього казати, але під час збору коштів Астрід відписала найбільший чек. А ще вона наполягала, щоб я не розголошувала, від кого саме надійшла ця сума. Але через її пожертвування успіх вечірки побив усі рекорди.

Елінор змірила поглядом гарненьку нову покоївку з материкового Китаю, яка входила до кімнати. Їй було цікаво: чи ж це чергова дівиця, яку дато підібрав у тій «агенції з працевлаштування», до якої часто приїздив у Сучжоу і яка славиться у місті найкрасивішими жінками в усьому Китаї?

– Що у нас сьогодні? – запитала вона Керол, коли покоївка поставила поруч із ліжком знайому громіздку перламутрову скриню.

– О, я хотіла показати тобі, що купила, коли їздила до Бірми.

Елінор нетерпляче підняла кришку скрині й почала методично, один за одним виймати нагромаджені в ній чорні оксамитові футляри. Однією з її улюблених частин під час вивчення Біблії по четвергах було розглядання останніх придбань Керол. Невдовзі ліжко було вистелене футлярами зі сліпучою армією коштовностей.

– Які вигадливі хрести… Я й гадки не мала, що в Бірмі роблять таку красу!

– Та ні,– зізналася Керол,– хрести від Гаррі Вінстона[36]36
  Американський виробник ювелірних прикрас класу люкс. Засновник компанії підкорив Європу бездоганними діамантами та філігранною технікою ювелірного виробництва.– Прим. пер.


[Закрыть]. А от рубіни – із Бірми.

Лорена відірвалася від свого ланчу, попрямувала до ліжка, узяла один із рубінів і почала роздивлятися його на світло.

– Ая, у Бірмі треба бути обережною, адже багато з їхніх рубінів синтетично обробляють, щоб надати їм сильнішого кольору.– Чоловіком Лорени був Лоуренс Лім, власник ювелірної компанії «Л’Орієнт Джувелрі Лімз», тож її погляд на це питання був авторитетним.

– А я ж гадала, що рубіни з Бірми – найкращі,– зазначила Елінор.

– Леді, та припиніть уже називати її Бірмою. Вже понад двадцять років це – М’янма,– виправила їх Дейзі.

– Аламак! Ти кажеш зовсім як Нікі, він завжди мене виправляє! – сказала Елінор.

– До речі, щодо Ніка: коли він приїздить з Нью-Йорка? Він же буде шафером на весіллі Коліна Чу? – поцікавилась Дейзі.

– Усе так, але ти ж знаєш мого сина: я завжди дізнаюся про все останньою! – поскаржилася Елінор.

– Він хіба не зупиниться в тебе?

– Та, звісно ж, ні. До нас він завжди приїздить спочатку, а потім прямує до Старої Леді,– відповіла Елінор, назвавши свекруху її прізвиськом.

– А…– Дейзі трохи принизила голос.– Як гадаєш, що Стара Леді робитиме з його гостею?

– Ти про що? З якою ще гостею? – перепитала Елінор.

– З тією… яку він везе… на весілля,– Дейзі відповіла навмисно повільно, пустотливо стріляючи очима на інших подруг. Усі вони вже знали, про кого йдеться.

– Про що ти кажеш? Кого він везе? – Від несподіванки Елінор не зовсім розуміла, про що мова.

– Свою останню дівчину, лах! – розкрила таємницю Лорена.

– Нічого подібного! Нік не має аніякої дівчини! – відрізала Елінор.

– Чому тобі так важко повірити, що твій син має дівчину? – запитала Лорена. Вона завжди вважала Ніка найкрутішим хлопцем з його однолітків. А особливо якщо враховувати статок Янгів, то було дуже шкода, що її непутня донька Тіффані так і не спромоглася привернути його увагу.

– Але ти ж чула про ту дівчину, так? Про ту, що з Нью-Йорка,– прошепотіла до неї Дейзі, задоволена тим, що саме їй судилося повідомити Елінор таку новину.

– Американка? Нікі не посмів би таке вчинити. Дейзі, твоя інформація, як завжди, та пах кей[37]37
  Не точна (малайськ.).


[Закрыть]!

– Що ти маєш на увазі? Моя новина – це не та пах кей, я її отримала з найнадійнішого джерела! Але хай там що, а я чула, що вона китаянка,– спробувала виправдати Ніка Дейзі.

– Справді? Як же ж її звуть і звідки вона? Дейзі, якщо ти мені скажеш, що вона з материкового Китаю, я матиму удар,– попередила Елінор.

– Я чула, вона з Тайваню,– обережно відповіла Дейзі.

– О господи! – загелготіла Надін.– Сподіваюся, вона не з тих «Тайванських Торнадо»[38]38
  Йдеться про відоме шоу в деяких країнах Сходу.– Прим. пер.


[Закрыть]!

– Чому це? – суворо запитала Елінор.

– Ти ж знаєш, яка дурна слава летить за цими тайванками. Вони наскакують на чоловіка несподівано, збивають його з ніг, і перш ніж він оговтається й зрозуміє, що її й слід вистиг, вони висмоктують з нього все до останнього долара, саме як торнадо,– пояснила Надін.– Я знаю дуже багато чоловіків, які стали здобиччю таких жінок,– згадай лише про сина місіс К. С. Танг, Джеральда. Дружина обчистила його до нитки та зникла разом з усіма фамільними цінностями Тангів. Або ж нещасну Енні Сім: вона так і втратила чоловіка, він перебіг до однієї співачки з Тайбею.

Цієї миті до кімнати увійшов чоловік Керол.

– Привіт, леді, привіт! Як сьогодні секція Ісуса? – поцікавився він, пихкаючи сигарою та покручуючи між пальців келих «Хеннесі». Він був до останнього ґудзика схожий на карикатуру азійського фінансового магната.

– Добридень, дато! – в унісон протягли подруги, квапливо пересаджуючись у більш пристойні пози.

– Дато, Дейзі намагається довести мене до удару! Вона всім розповідає, що Нікі має нову дівчину-тайванку! – поскаржилася Елінор.

– Розслабся, Лілі. Тайванські дівчата – просто чудові. Вони знають, як по-справжньому піклуватися про чоловіка. Та вона, мабуть, і гарніша за всіх тих розпещених, народжених в інцесті дівиць, яких ти намагаєшся йому засватати,– вишкірився дато.– Хай там що,– вів він далі,– на твоєму місці я б менше переймався юним Ніколасом і більшу увагу негайно звернув би на «Сіна Ленд».

– Чому це? Що не так із «Сіна Ленд»? – здивувалася Елінор.

– «Сіна Ленд» то туху. Невдовзі обвалиться,– заявив дато із задоволеною посмішкою.

– Але ж «Сіна Ленд» – це блакитна фішка[39]39
  Стабільна, впливова компанія з високими акціями.– Прим. пер.


[Закрыть]. Як таке може статися? Мій брат навіть казав, що вони працюють над новими проєктами в Західному Китаї,– засперечалася Лорен.

– За інформацією з мого джерела, китайський уряд витяг активи з тієї величезної нової розробки у Синьцзяні. Я просто розвантажую свої акції, сто тисяч акцій щогодини, до самого закриття ринку.– Із цими словами дато випустив зі своєї «Коїби»[40]40
  Одна з наймолодших марок кубинських сигар.– Прим. пер.


[Закрыть] велику хмару диму й натиснув кнопку поруч із ліжком. Велика скляна стіна, крізь яку було видно сяючий басейн, почала нахилятися. Коли вона стала під кутом у сорок п’ять градусів, немов величезні консольні двері гаражу, дато важко вивалився крізь неї у сад і почимчикував до будинку.

На декілька секунд у кімнаті запанувала мертва тиша. Майже було чути, як у голові кожної леді напружено обертаються та риплять коліщата думок. Зненацька Дейзі підхопилася з крісла, перекинувши на підлогу лоток із локшиною.

– Швидше, швидше! Де моя сумочка? Треба зателефонувати моєму брокерові!

Елінор із Лореною також схопилися за мобільники. Надін поставила свого біржового маклера на швидкий набір і вже верещала в слухавку:

– Звалюй усе! «СІНА ЛЕНД». Так. Скидуй усе, що є! Я щойно з перших вуст почула, що вона своєї вже відспівала!

На іншому боці ліжка Лорена промовляла в телефон, піднісши його близько до рота та прикривши рукою:

– Дезмонде, мені начхати. Будь ласка, починай скидати акції просто зараз.

У Дейзі розпочалася гіпервентиляція.

– Сум тон, а![41]41
  Мені болить серце! (Кант.)


[Закрыть] Я щосекунди втрачаю мільйони! Де мій чортів брокер? Тільки не кажіть, що цей виродок ще не повернувся з ланчу!

Керол спокійно дотяглася до сенсорного екрана біля своєї тумбочки.

– Мей, Мей, будь ласка, зайди та прибери, тут у нас дещо розлилося.

Потім вона заплющила очі, підвела руки вгору й почала уголос молитися:

– О Ісусе, наш владико та рятівник, благословенне твоє ім’я. Смиренно просимо прощення твого, бо згрішили перед тобою. Дякуємо за те, що надсилаєш нам твою милість. Дякуємо, Владико Ісусе, за розмови, якими ми обмінялись сьогодні, за живильну їжу, якою ми насолоджувалися, за силу твого святого слова. Прошу тебе: попіклуйся про любих сестер Елінор, Лорену, Дейзі та Надін, доки вони намагатимуться продати свої акції «Сіна Ленд»…

Розплющивши на мить очі, Керол із задоволенням помітила, що принаймні Елінор почала молитися разом із нею. Але, звісно ж, Керол не могла знати, що, безтурботно заплющивши повіки, Елінор молилася зовсім про інше:

– Тайванка! Молю тебе, Господи, нехай це буде неправдою!

3
Рейчел Чу

Нью-Йорк

У Купертіно[42]42
  Місто в штаті Каліфорнія.– Прим. пер.


[Закрыть] саме настав час після вечері. У вечори, коли вона не залишалась у Ніка, Рейчел, лягаючи спати, за звичкою телефонувала матері.

– Здогадайся, хто саме щойно закрив ту угоду за тим величезним маєтком на Лорел Ґлен Драйв? – збуджено похвалилася Керрі Чу китайською, щойно узявши слухавку.

– Ого, матусю, вітаю! Це ж твій третій продаж цього місяця? – уточнила Рейчел.

– Так! Я побила минулорічний рекорд нашого офісу! От бачиш, я знала, що приймаю правильне рішення, коли разом із Мімі Шень перейшла до офісу в Лос-Альтосі! – задоволено проказала Керрі.

– Так ти знову здобудеш звання Ріелтор Року, я знаю,– усміхнулась Рейчел, збиваючи під головою подушку.– Знаєш, я також маю деякі новини… Нік запросив мене поїхати з ним до Азії влітку.

– Справді? – перепитала Керрі, понизивши голос на цілу октаву.

– Матусю, тільки не починай нічого вигадувати,– попередила Рейчел, бо дуже добре знала цю інтонацію матері.

– Хая! Що ще вигадувати? Коли ти минулого Дня подяки привела Ніка додому, усі, хто бачив вас, голубків, разом, як один сказали, що ви ідеально пасуєте одне одному. Наразі прийшла черга представити тебе його родині. Гадаєш, він тобі освідчиться? – випалила Керрі, не стримавшись.

– Мамо, ми ніколи не розмовляли про весілля,– промовила Рейчел, намагаючись применшити фантазії матері. Вона й сама хвилювалася, коли думала про наслідки поїздки, але поки що не хотіла давати матері надію. Керрі вже дуже багато вклала в щастя доньки, тож Рейчел не бажала, щоб її сподівання зайшли… надто далеко.

І все ж Керрі була сповнена передчуттів.

– Донечко, я знаюся на таких чоловіках, як Нік. Він скільки завгодно може вдавати з себе богемного науковця, але в глибині душі – я ж знаю – він належить до родинного типу. Він хоче влаштувати затишну домівку та мати багацько дітлахів, тож не гай часу.

– Мамо, просто припини це казати.

– А ще – скільки ночей на тиждень ти проводиш у нього? Я здивована, що ви досі не з’їхалися.

– Ти єдина мати-китаянка, яку я знаю, що просто силоміць штовхає свою доньку проводити ніч із хлопцем,– розсміялась Рейчел.

– Я єдина мати-китаянка, яка має незаміжню доньку майже тридцяти років! Тобі відомо, скільки розпитувань я витримую щодня? Мені вже несила захищати тебе. От хоча б учора: у «Пітс Коффі» зіткнулась із Мінь Чунг. Вона мені: «Я знаю, ти хочеш, щоб твоя донька спочатку побудувала кар’єру, але чи не час їй одружитися?» Ти ж чула, що її донька Джесіка заручена з хлопцем номер сім у Фейсбуку?

– Так, так, звісно ж, чула. Знаю всю історію: замість того щоб подарувати їй обручку, він започаткував стипендію її імені в Стенфорді,– знудженим тоном протягла Рейчел.

– А вона ж і близько не така красуня, як ти,– обурено додала Керрі.– Усі твої дядьки й тітки давно втратили надію, але ж я увесь час знала: ти чекаєш саме на свого чоловіка. Авжеж, тобі варто було обрати професора – такого, як ти сама. Принаймні ваші діти матимуть знижку на навчання, це для вас буде єдиний спосіб дати їм вищу освіту.

– До речі, щодо дядьків і тіток: обіцяй мені, що не розповідатимеш геть усе геть усім і одразу. Будь ласка,– благально вимовила Рейчел.

– Хая! Добре вже, добре. Я знаю, ти завжди така обережна і не хочеш розчаруватися, але в глибині душі я просто відчуваю, що саме має відбутися,– весело відказала її мати.

– Добре, доки саме це не відбулося, немає аніякої підстави робити з мухи слона,– наполегливо повторила Рейчел.

– Тоді скажи мені, де ти зупинишся в Сінгапурі?

– Гадаю, у його батьків.

– Вони мешкають у будинку чи у квартирі? – запитала Керрі.

– Гадки не маю.

– Ти маєш з’ясувати це!

– Навіщо? Ти що, хочеш продати їм будинок у Сінгапурі?

– Я скажу тобі навіщо. Ти вже знаєш, як вони влаштують вашу постіль?

– Влаштують нашу постіль? Про що ти таке кажеш, мамо?

– Хая, ти знаєш, чи спатимеш у кімнаті для гостей чи в одному з ним ліжку?

– Мені це й на думку не спадало…

– Доню, це найважливіша річ. Ти маєш враховувати, що батьки Ніка не обов’язково виявляться такими лібералами, як я. Ти їдеш до Сінгапуру, а сінгапурці китайського походження – найманірніші з усіх китайців, щоб ти знала! Не хочу, щоб його батьки дійшли висновку, що я тебе неправильно виховувала.

Рейчел зітхнула. Вона розуміла, що мама діяла з найкращих міркувань, але, як завжди, примудрилася звернути найбільшу увагу на дрібниці, про які Рейчел навіть не збиралася замислюватися.

– Тепер треба подумати, що ти повезеш у подарунок батькам Ніка,– із нетерпінням вела далі Керрі.– Дізнайся, що Ніків батько любить пити. Скотч? Горілку? Віскі? Після різдвяної вечірки в офісі у мене залишилося багато непочатих пляшок «Джонні Вокер Ред», тож можу надіслати тобі якусь.

– Мамо, я не везтиму пляшку спиртного, яке вони можуть купити в себе. Треба вигадати ідеальний подарунок, саме з Америки.

– О, знаю таку річ для матері Ніка! Піди до «Мейсіс»[43]43
  Одна з найбільших і найдавніших торгівельних мереж США.– Прим. пер.


[Закрыть] і купи там якусь гарну компактну пудру з золотом від Есті Лаудер. Наразі в них спеціальна пропозиція: купуєш пудру – отримуєш дорогу на вигляд шкіряну косметичку зі зразками помади, парфумів та крему для очей. Повір мені, будь-яка азійка буде в захваті від безкоштовних зразків на додаток до подарунку…

– Не хвилюйся, мамо, я про це подбаю.

4
Ніколас Янг

Нью-Йорк

Зсутулившись на пошарпаній шкіряній канапі, Нік перевіряв курсові роботи студентів. Мимохідь Рейчел запитала:

– А… як буде, коли ми залишимось у твоїх батьків? Ми спатимемо в одній спальні чи вони не зможуть цього прийняти?

Нік нахилив голову.

– Гм-м-м… Гадаю, ми спатимемо в одній кімнаті…

– Гадаєш чи знаєш?

– Не хвилюйся, коли приїдемо, усе впорядкується.

Впорядкується. Зазвичай Рейчел зачаровували британські вислови, що злітали з вуст Ніка, але зараз слівце «впорядкується» неприємно шкрябнуло її вухо. Відчуваючи її ніяковість, Нік підвівся, пройшов до місця, де вона сиділа, і ніжно поцілував її у маківку.

– Розслабся. Мої батьки – не з тих, кого цікавить організація сну.

Рейчел почала розмірковувати, наскільки це може відповідати дійсності. Вона спробувала повернутися до перечитування консультативного сайту Державного відділу з подорожей Південно-Східною Азією. Поки її обличчя було осяяне світлом від монітору, Нік невпинно дивувався, якою ж гарною була його дівчина – навіть наприкінці довгого робочого дня. Як йому могло так пощастити? Усе в ній – від свіжого кольору обличчя, немов після ранкової пробіжки пляжем, до обсидіаново-чорного волосся, що вільно спадало на ключиці,– випромінювало природну, незіпсовану красу і дуже відрізняло її від дівчат, серед яких він виріс і які за будь-якої миті були готові вискочити на червону доріжку.

Наразі Рейчел, замислившись, проводила вказівним пальцем угору й униз по верхній губі, злегка насупивши брови. Ніку цей жест був добре знайомий. Про що вона переймається? Відтоді, як кілька днів тому він запросив Рейчел до Азії, у неї постійно накопичувались якісь питання. Де вони зупиняться? Що привезти в подарунок його батькам? Що Нік їм про неї розповідав? Ніку хотілося якось відвернути її блискучий аналітичний розум від надмірної уваги до кожної дрібниці цієї подорожі. Він потроху розумів, що Астрід сказала правду. Астрід була не лише його кузиною, а й найближчою людиною жіночої статі, якій він міг довірити будь-що. Саме їй тиждень тому він зателефонував і розповів про свою ідею запросити Рейчел до Сінгапуру.

– Насамперед, ти ж розумієш, що багато речей у ваших стосунках перейдуть на новий рівень. Це те, чого ти насправді хочеш? – запитала його Астрід упритул.

– Ні. Ну… можливо. Це ж просто літня відпустка.

– Прошу тебе, Ніку, це не «просто літня відпустка». Жінки міркують по-іншому, і ти це знаєш. Наразі ви серйозно зустрічаєтеся вже зо два роки. Тобі тридцять два, і досі ти жодного разу нікого не привозив додому. Це – найголовніше. Усі вирішать, що ти збираєшся…

– Будь ласка,– застеріг її Нік,– не кажи слово на літеру «О».

– От бачиш… ти сам розумієш, що це саме те, що буде в кожного на думці. І більш за все – це я тобі гарантую – у думках Рейчел.

Нік зітхнув. Чому все має бути таким насиченим значенням? Так завжди буває, коли він дивився на щось очима жінки. Можливо, це була погана ідея – зателефонувати Астрід. Вона старша за нього лише на шість місяців, але іноді надто вживається в роль старшої сестри. Набагато більше йому була до вподоби норовлива, відчайдушна Астрід, яку він знав з дитинства.

– Я лише хочу показати Рейчел частину мого світу – от і все, без якихось зобов’язань,– спробував він пояснити.– І, гадаю, якась частина мене хоче побачити її реакцію на це.

– Під «цим» ти маєш на увазі нашу родину,– нагадала Астрід.

– Ні, не лише нашу родину,– не погодився Нік.– Моїх друзів, острів, усе, що навколо. Я що, не можу поїхати у відпустку із своєю дівчиною так, щоб це не стало дипломатичною подією?

Астрід на мить замовкла, намагаючись оцінити ситуацію. Ці стосунки для її кузена були найсерйознішими, таких він ще ні з ким до цього не мав. Навіть якщо він не був готовий зізнатись у цьому сам собі, вона знала, що принаймні на підсвідомому рівні він робить ще один, вирішальний крок до вівтаря. Але цей крок варто робити надто обережно. Чи Нік насправді готовий подолати те мінне поле, на яке от-от мав ступити? Він, вочевидь, забув про заплутані стосунки у світі, де йому довелося народитися. Можливо, це через те, що його завжди захищала від них бабуся, адже він був її улюбленцем. Або просто через те, що Нік надто багато років провів поза Азією. У їхньому світі не можна привозити до дому нікому не відому дівчину, не попереджаючи.

– Знаєш, на мою думку, Рейчел чудова. Справді. Але якщо ти запросиш її приїхати з тобою додому, це змінить дещо між вами, подобається це тобі чи ні. Мене не непокоїть думка, чи ж ваші стосунки витримають це або ні,– адже я знаю, що вони витримають. Я хвилююсь про те, як інші люди зреагують на це. Ти ж знаєш, наш острів зовсім маленький. І розумієш, як буде із…– Голос Астрід раптом потонув у вереску поліцейської сирени.

– Який дивний шум. Ти зараз де? – запитав Нік.

– На вулиці,– відповіла Астрід.

– У Сінгапурі?

– Ні, у Парижі.

– Що? У Парижі? – розгубився Нік.

– Так, я на рю де Беррі, і повз мене щойно промайнули дві поліцейські машини.

– Я гадав, ти в Сінгапурі. Вибач, що так пізно зателефонував… Я думав, у тебе наразі ранок.

– Та ні, все гаразд. Зараз лише пів на другу. Я саме повертаюсь до готелю.

– Майкл із тобою?

– Ні, він у Китаї, робоча поїздка.

– А ти що робиш у Парижі?

– Та це ж моя щорічна весняна подорож, пам’ятаєш?

– Точно.– Нік пригадав, що Астрід щоквітня літала до Парижу, щоб оновити гардероб. Одного разу він зустрівся з нею у Парижі і досі пам’ятав відчуті тоді захоплення й нудьгу водночас, коли сидів у ательє «Ів Сен Лоран» на авеню Марсо, спостерігаючи, як три швачки бігали навколо Астрід, а вона стояла така умиротворена, немов досягла нірвани, огорнута у щось прозоре й повітряне, немов солодка вата,– здається, не менше десяти годин,– жадібно поглинаючи дієтичну колу, щоб полегшити відчуття після зміни годинних поясів. Вона здавалася йому схожою на постать із картини в стилі бароко, на іспанську інфанту родом із сімнадцятого сторіччя, яку готують до стародавнього обряду вдягання. (Астрід йому сказала, що це був «особливо нецікавий сезон» і тієї весни їй вдалося купити «лише» дванадцять нарядів, витративши на них понад мільйон євро.) Ніку не хотілося навіть уявляти, яку суму вона здатна спустити цього разу – адже поруч із нею немає нікого, хто утримав би її від зайвих витрат.

– Я сумую за Парижем. Не був там уже цілу вічність. Пам’ятаєш нашу навіжену поїздку туди разом з Едді? – промовив він.

– Айо, будь ласка, не нагадуй! Тоді востаннє я оселилася в одному номері з цим негідником! – Астрід здригнулася. Здається, вона завжди пам’ятатиме, як її гонконгівський кузен замовив стриптизерку з ампутованою ногою та профітролі.

– Ти зупинилась у пентгаусі в «Георгу V»?

– Як завжди.

– Ти прив’язана до своїх звичок. Скоїти замах на тебе – справа для школяра.

– То чому б тобі не спробувати?

– Добре, дай мені знати, коли наступного разу будеш у Парижі. Якщо буде вільний час, я зроблю тобі сюрприз і прибіжу разом із комплектом убивці у валізі.

– Ти мене нокаутуєш, потім покладеш у ванну і заллєш кислотою?

– Ні, для тебе я маю більш вишукану пропозицію.

– Добре, тоді приїзди й упіймай мене. Я буду тут аж до початку травня. Ти не збираєшся піти в якусь весняну відпустку? Чому б тобі не привезти Рейчел до Парижу на якісь подовжені вихідні?

– Було б добре, але не можу. Весняні канікули вже були минулого місяця, а такі тимчасові викладачі доценти, як ми, не мають додаткових вихідних. Але ми з Рейчел матимемо в нашому розпорядженні ціле літо, тому я й хочу, щоб вона приїхала додому разом зі мною.

Астрід зітхнула.

– Ти розумієш, що відбудеться наступної хвилини після того, як ти приземлишся в аеропорту Чангі з цією дівчиною під руку? Знаєш, як огидно це було для Майкла, коли ми уперше вийшли на публіку? Це було п’ять років тому, а він досі не може до цього звикнути. Ти справді вважаєш, що Рейчел до такого готова? А ти до цього готовий?

Нік мовчки слухав. Він був згоден з усім, про що казала йому Астрід, але рішення вже було прийняте. Він готовий. Він цілком і нестямно кохає Рейчел, і настав час показати її всьому світові.

– Нікі, що вона знає? – несподівано запитала Астрід.

– Про що?

– Про нашу родину.

– Небагато. Ти єдина, із ким вона бачилася. На її думку, ти маєш чудовий смак щодо взуття і твій чоловік розпестив тебе до знемоги. От і все.

– Певно, ти мусиш трохи підготувати її,– розсміялася Астрід.

– До чого я маю її готувати? – безтурботно перепитав Нік.

– Послухай, Нікі,– проказала Астрід серйозно,– не можна просто взяти і отак кинути Рейчел, немов цуценя у воду. Тобі треба підготувати її, чуєш?