Электронная библиотека » Леся Українка » » онлайн чтение - страница 3

Текст книги "Думи і мрії"


  • Текст добавлен: 28 августа 2016, 02:21


Автор книги: Леся Українка


Жанр: Зарубежная старинная литература, Зарубежная литература


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Шрифт:
- 100% +
Зимова ніч на чужині
 
– Розваж мене, Музо, моя та порадо!
Так важко в сей вечір на серці мені!
Де ж ти забарилась? Колись ти так радо
Летіла на поклик мій в кращії дні.
 

Муза

 
Дарма нарікати! Не я забарилась,
Я часто край тебе стояла, ждучи
Твого привітання, але ти журилась
Самотньо, мовчазнії сльози ллючи.
– О Музо, не згадуй ту люту годину,
Журби не буди, бо вона сторожка,
Мов хижая птиця, – засне на хвилину,
І зо сну її кожний шелест ляка.
Настрой свою ліру, гучну, невидиму,
Струна струні стиха нехай промовля,
І вслід за тобою я голос вестиму,
А думка хай вільно по світі ґуля.
 

Муза

 
Співай же за мною
Про те, як весною
Усе відживається знов,
Про квітки весняні
І речі кохані,
Про першу весняну любов.
– Ні, Музо, ся пісня незграйно лунає,
Чомусь я на голос її не зведу,
Мій голос журливеє щось починає,
А струни твої на веселім ладу.
Лишімо сю пісню…
 

Муза

 
Утнімо другої,
Поки не розстроївся лад!
«Підківки іскристі!
Дівки танцюристі!
Гей, пари, ставайте всі в ряд!..»
– Ми, Музо, не щиро сю пісню співали,
Мені вона завжди чужая була, —
В той час, як навколо усі танцювали,
Я тільки таємнії сльози лила.
 

Муза

 
Нема нам з тобою
Веселого строю,
Судились нам інші пісні.
Співаймо поважно
Про те, як одважно
Герой умира на війні.
Він рад серед бою
Лягти головою,
Аби не впустить корогви,
Він чесно поляже,
Товаришам скаже:
«Я вдержав, держіть тепер ви!»
– Ой Музо! ся пісня двусічна, мов зброя,
І будить одвагу, й жалю завдає:
Ти згадуєш в пісні погибель героя,
Я згадую в думці безсилля моє.
Поки я недужа, не клич до відваги,
В заржавілих піхвах меча не воруш.
Мені тепер сумно, я прагну розваги,
Прошу тебе, свіжої рани не руш!
 

Муза

 
Химерні ви, люди! серця ваші хорі
Від всього займаються жалем страшним.
Згадай, як колись ти на яснії зорі
Зо мною дивилась під небом рідним.
Чи в сій стороні закривають так щільно
Небесну красу кипариси сумні,
Що пісня твоя не літає так вільно
До самого неба, як в давнії дні?
Невже отсих гір золота верховина
Для тебе сумна, мов тюремна стіна?
Замовкни ж ти, пісне моя лебедина,
Бо хутко порветься остання струна!..
– Стій, Музо, ображена, горда богине!
Даремне твій спів безнадійно луна.
Скоріш моє серце раптово загине,
Ніж в тебе порветься остання струна!..
Згадай, як у літнії ночі безхмарні
Крізь ті кипариси світили зірки, —
Були наші мрії хоч смутні, та гарні,
Немов у жалобі вродливі жінки.
Нехай же тепер тумани непрозорі
Вкривають і небо, і серце моє, —
В піснях наших завжди сіятимуть зорі,
Вони нам лишили проміння своє.
Згадай, як ми співом стрівали світання:
Мінилася ясна зоря, мов рубін,
Шарілося море від сонця вітання,
По той бік затоки лунав тихий дзвін.
Нехай тепер щастя зайшло, як і сонце,
Марою насунулась ніч дощова,
А завтра знов сонце загляне в віконце
І збуджене серце моє заспіва.
Згадай, як удень ми стояли з тобою
На скелі гарячій, на кручі стрімкій,
Я вчилася пісні з морського прибою,
А ти прислухалась, який в ньому стрій.
Нехай я отруєна злою журбою.
Та в пісні на всяку отруту є лік;
Ми слухали пісню морського прибою, —
Хто чув її раз, не забуде повік.
Згадай, як захід у вогнистії шати
Верхів’я гори одягав крем’яні, —
Палали в гущавині квіти гранати,
А в серці мойому палали пісні.
Нехай мої співи й садочки квітчаті
Заснули, оковані сном зимовим, —
Весною й пісні, і квітки на гранаті
Вогнем загоряться новим!
 

15.12.1897, Ялта

Іфігенія в Тавріді (драматична сцена)

Діється в Тавріді, в місті Партеніті, перед храмом Артеміди Таврідської.

Місце над морем. Море вдається затокою в скелистий берег. При самому березі голі, дикі, cipo-червоні скелі, далі узгір’я, поросле буйними зеленощами: лаврів, магнолій, олив, кипарисів і т. ін., цілий гай. Високо над кручею невеликий півкруглий портик. Скрізь по узгір’ю межи деревами біліють сходи, що спускаються до храму. З лівого боку, на самій сцені великий портал храму Артеміди з дорійською колонадою і широкими сходами. Недалеко від храму між двома кипарисами статуя Артеміди на високому подвійному п’єдесталі; долішня частина п’єдесталу робить чималий виступ, немов олтар, на виступі горить вогонь. Від храму до моря йде стежка, виложена мармуром, вона спускається в море сходами.

З храму виходить хор дівчат таврідських у білих одежах і в зелених вінках. Дівчата несуть квіти, вінки, круглі, плисковаті кошики з ячменем і сіллю, амфори з вином та олієм, чарки і фіали. Дівчата прикрашують п’єдестал статуї квітками та вінками і співають.

Хор дівчат

Строфа

 
Богине, таємна, велична Артемідо,
Хвала тобі!
Хвала тобі, холодна, чиста, ясна,
Недосяжна!
 

Антистрофа

 
Горе тому, хто зухвалий подивиться
На непокриту богині красу,
Горе тому, хто руками нечистими
Шати пречисті богині торкне, —
Тіні, спотворені місячним сяєвом,
Кращими будуть, ніж образ його,
Рідная мати, на нього споглянувши,
Рідного сина свого не пізна.
 

Строфа

 
Заступнице міцна коханої Тавріди,
Хвала тобі!
Хвала тобі, потужна, невблаганна
Богине стріл!
 

Антистрофа

 
Горе тому, хто словами безчельними
Грізну богиню образить здола,
Горе тому, хто не склонить покірливо
Гордеє чоло – богині до ніг!
Місячний промінь скоріш не дістанеться
До океану глибокого дна,
Аніж не влучить стріла Артемідина
В серце безумця зухвале, палке.
 

З храму виходить Іфігенія в довгій одежі і з срібною діадемою над чолом.

Строфа

 
Іде богині жриця наймиліша, —
Віддаймо честь!
Віддаймо честь; її сама богиня
Обрала нам.
 

Антистрофа

 
З краю далекого, з краю незнаного
Нам Артеміда її привела,
Все таємниця в дівчини величної,
Рід її, плем’я і ймення само.
В гаю святому у ніч Артемідину
Жертву таємну приносили ми,
Там показала нам в сяєві срібному
Сюю дівчину богиня сама.
 

Іфігенія тим часом бере велику чарку в одної з дівчат і фіал у другої, третя дівчина наливає їй в чарку вино, четверта олій у фіал, Іфігенія зливає вино і олій на вогонь, потім посипає олтар свяченим ячменем та сіллю, беручи те з кошиків, що подають дівчата.

Іфігенія (приносячи жертву)

 
Вчуй мене, ясна богине,
Слух свій до мене склони!
Жертву вечірню, сьогодні подану, ласкаво прийми.
Ти, що просвічуєш путь мореходцям, на хвилях заблуканим,
Наші серця освіти!
Щоб ми стояли, тебе прославляючи,
Серцем, і тілом, і думкою чистії,
Перед твоїм олтарем.
 

Хор

 
Слава тобі!
Срібнопрестольная,
Вічно-осяйная,
Дивно-потужная!
Слава тобі!
 

Іфігенія

 
Ти, переможная, стрілами ясними
Темряву ночі ворожу поборюєш, —
Нам свою ласку з’ясуй!
Темнії чари, таємні наслання Еребові,
Нам поможи побороть!
 

Хор

 
Слава тобі!
Срібнопрестольная,
Вічно-осяйная,
Дивно-потужная!
Слава тобі!
 

Іфігенія віддає дівчатам чарку і фіал, робить знак рукою, і дівчата ідуть у храм. Іфігенія ворушить багаття на олтарі, щоб ясніше горіло, поправляє покраси.

Іфігенія (сама)

 
Ти, срібнолука богине-мисливице,
Честі і цноти дівчат обороннице,
Поміч свою нам подай…
 

(Падає на коліна перед олтарем і простягає в розпачі руки до статуї.)

 
Прости мене, величная богине!
Устами я слова сі промовляю,
А в серці їх нема…
 

(Встає, одступає від олтаря і дивиться на море.)

 
А в серці тільки ти,
Єдиний мій, коханий рідний краю!
Все, все, чим красен людський вік короткий,
Лишила я в тобі, моя Елладо.
Родина, слава, молодість, кохання
Зосталися далеко за морями,
А я сама на сій чужій чужині,
Неначе тінь забутої людини,
Що по Гадесових полях блукає,
Сумна, бліда, безсила, марна тінь!
 

(Іде на сходи порталу і притуляється до колони.)

 
Холодний мармур – тільки ж і притулку!
А як було я голову схиляла
До матері коханої на груди
І слухала, як рідне серце билось…
Як солодко було тримать в обіймах
Тоненький стан мого хлоп’ятка-брата,
Мого золотокудрого Ореста…
Латони дочко, сестро Аполлона!
Прости своїй рабині спогад сей!..
Хоч би мені вітри принесли звістку,
Чи там живий ще мій шановний батько
І люба матінка… Сестра моя, Електра,
Вже досі одружилась. А Орест?
Він досі вже на грищах олімпійських
Отримує вінці. Як мусить гарно
Оливи срібне листя одбивати
Против злотистих кучерів його.
Та не за прудкість візьме надгороду,
Хіба за диск, бо завжди Ахіллес
Вінці за прудкість брав. Чи він живий,
Мій Ахіллес?.. Тепер уже не мій, —
Там, може, еллінка або троянська бранка
Зове його своїм… О Артемідо,
Рятуй мене від мене, захисти!
 

(Сходить знов додолу і сідає на найближчому щаблі сходів під кипарисом.)

 
Як зашуміли смутні кипариси!
Осінній вітер… Хутко вже й зимовий
По сій діброві звіром зареве,
Закрутиться на морі сніговиця,
І море з небом зіллється в хаос,
А я сидітиму перед скупим багаттям,
Недужа тілом і душею хвора,
Тоді ж у нас, в далекій Арголіді,
Цвістиме любо вічная весна,
І підуть в гай аргоськії дівчата
Зривати анемони та фіалки.
І може… може, спом’януть в піснях
Славутню Іфігенію, що рано
Загинула за рідний край… О Мойро!
Невже тобі, суворій, грізній, личить
Робити посміхи над бідними людьми?!
Стій, серце вражене, вгамуйся, горде,
Чи нам же, смертним, на богів іти?
Чи можем ми змагатись проти сили
Землерушителів і громовладців?
Ми, з глини створені… А хто створив нас?
Хто дав нам душу і святий вогонь?
Ти, Прометею, спадок нам покинув
Великий, незабутній! Тая іскра,
Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців,
Я чую пал її в своїй душі,
Він, мов пожежі пломінь, непокірний,
Він висушив мої дівочі сльози
В той час, як я одважно йшла на жертву
За честь і славу рідної Еллади.
Ви, еллінки, що сльози проливали,
Як Іфігенію на славну смерть вели,
Тепер не плачете, що ваша героїня
Даремне на безслав’ї тихо гасне?
 

(Стає перед олтарем.)

 
Навіщо ти мене, богине, врятувала,
В далекую чужину завела?
Кров еллінки була тобі потрібна, —
Щоб погасити гнів проти Еллади, —
Чому ж ти не дала пролити кров?
Візьми її, – вона твоя, богине!
Нехай вона не палить жил моїх!
 

(Дістає з-за олтаря жертовний ніж, одкидає плащ і заміряється мечем проти серця, але раптом пускає меч додолу.)

 
Ні, се не варт нащадка Прометея!
Коли хто вмів одважно йти на страту,
Той мусить все одважно зустрічать!
Коли для слави рідної країни
Така потрібна жертва Артеміді,
Щоб Іфігенія жила в сій стороні
Без слави, без родини, без імення,
Хай буде так.
 

(Смутно похиливши голову, іде до моря, спиняється на найвищому щаблі сходів, що спускаються в море, і дивиться який час у простор.)

 
Аргосе, рідний мій!
Воліла б я сто раз умерти,
Ніж тута жити! Води Стікса й Лети
Не вгасять спогадів про любий рідний край!
Тяжкий твій спадок, батьку Прометею!
 

(Тихою, рівною ходою віддаляється в храм.)

Villa Iphigenia, 15.01.1898 p.

Весна зимова

Присвячується М.Кривинюкові


 
Тихо і тепло, так наче і справді весна.
Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла,
Міняться білі хмаринки то сріблом, то золотом.
Ледве на місяць наплине прозорая хмара,
Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки.
Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,
Сніг на верхів’ї узгір’я блищить так яскраво,
Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові.
Матовим сріблом біліють дахи на будинках,
Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,
А кипариси між ними здаються високими вежами замків;
Листя широке магнолій важке, нерухоме
Кованим сріблом здається;
Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст мармуровий.
Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить,
Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.
Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось
Злотом червоним горіти. Скрізь тихо,
Тільки поток невидимий гірський, як млиновеє коло, шумить,
Пісня часами озветься десь, ледве лунає…
Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні,
Море далеко леліє так ніжно, як мрія.
Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.
Тихо і тепло… І сон не бере, і робота не йде.
Я походжаю по свому балконі, що довгий, високий,
Мов корабельний чердак. Видко звідти всі гори,
Неба широкий намет і далекеє море,
Звідси легше й думкам розлітатись по всіх українах…
Довго я так походжала, а мрії та думи снувались,
Мов на коловроті прядиво тонке; порветься та й знову прядеться.
Часто літали думки мої в сторону рідну, —
Снігом повита, закована льодом, лежить вона ген за горами.
Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки,
Тільки той самий ясний місяченько освічує їх в сю хвилину.
Хто там спить? хто не спить? в кого в вікні видко світло?..
Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду,
А за оградою – вас, мій товаришу, в клітці тюремній.
Що, коли ви не спите в сю хвилину?
Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні
Світлом холодним і жаским? Ви, може, в вікно подивились,
Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори…
Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і – довга…
Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно.
Тяжко чогось мені стало в тому чарівному садочку,
Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло,
Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився…
 

1898, Ялта

* * *

пам’яті C. M.


 
…Порвалася нескінчена розмова.
Тремтить вона, мов порвана струна,
В моєму серці. Від одного слова
Розкрилася в душі моїй труна.
Повстала туга, сном важким приспана,
Повстала велетом і досягла до хмар,
Жаль запалав, прибоєм океана
Загомонів його страшний пожар.
Ох, той пожар у других будить силу,
Ту, що Бастілії тиранів розбива,
Що визволя з кайданів волю милу, —
У мене будить він слова, слова!
Товаришу! не можу я мовчати,
Лежить таке прокляття на мені,
Що мушу тугу словом зустрічати:
Вони дзвінкі, мої думки сумні.
Часи глухонімії не заглушать
Дзвінких думок, вони бринять, бринять, —
Отак невільники руками ледве рушать,
Як на руках кайдани задзвенять.
Нехай же дзвонять голосно кайдани,
Не буду заглушать. Коли б могли
Вони збудить луну і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли;
Коли б кайданів брязкіт міг ударить
Перуном в тії заспані серця,
Спокійні чола соромом захмарить
І нагадать усім, що зброя жде борця;
Коли б та зброя здійнялась до бою,
Загомоніла б так, мов туча градова, —
Тоді б замовкли вже самі собою
Кайданів брязкіт і такі слова.
 

14.07.1898

У пустині

 
Сказав господь: «Мені належить помста!
Той, хто не вірить у дива господні,
Не вартий бачить їх. Поки не згине
Останній з вас, отруєних зневір’ям,
Не ввійде мій народ в обітовану землю!»
Так говорив господь через свого пророка,
І слово божеє лунало сумно
Серед пустині. Потім наш пророк
Зійшов на гору, щоб здалека глянуть
На ту недосяжну обітовану землю,
І більше не вернувся. Ми самі
Зосталися у сій німій пустині.
Тепер куди? на схід? на захід сонця?
На північ? на полуднє? Все одно!
Лягти б отут, на сей пісок гарячий,
І ждати, поки вихор налетить
І нам насипле золоту могилу.
Але дітей, маленьких немовлят,
Їх тільки шкода. Чи на те вродились,
Аби у сповитку пізнати голод, спрагу
І смертю марною загинути в пустині?
Ми підемо пісками навмання,
Приспавши в серці гадину зневір’я,
Одважно дивлячись дочасній смерті в очі.
Чого боятись нам? Палив нам душу розпач,
Точивсь по людях, мов лиха зараза,
І серце розтинав, мов гострий меч.
Умер пророк – на нас мов грім ударив.
Хто наш проводар? Та далека мрія,
Недосяжна, як марево пустині.
Ми вже покарані. Страшніше покарати
Сам грізний бог Адонаї не може.
Ходім! ачей се гіркеє страждання
Нащадкам нашим скоротить дорогу
До ясної і певної мети!
 

09.09.1898

На столітній ювілей української літератури

 
У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його в давнині
Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього світу; не тільки на гробі
Складались поетам вінки.
За пишнії хрії, величнії оди
Король слав поетам-співцям нагороди,
Він славу їх мав у руці;
За ввічливі станси, гучні мадригали
Вродливиці теж нагороду давали,
Не знали погорди співці.
І щонайпишнішії дами з придворних
Вдавали на сцені субреток моторних,
Щоб слави і втіхи зажить;
Сама королева здіймала корону,
Спускалась додолу з найвищого трону
Поетовій мрії служить.
Богам були рівні співці-лавреати
І гордо носили коштовнії шати
У панськім магнатськім гурті;
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
Кайдани – і ті золоті!
 

*
 
Так… в кожній країні є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співці;
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці!
Цурались вони кучерявої хрії
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палацу їх шлях:
Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих, журливих піснях…
Ті вічні пісні, ті єдинії спадки
Взяли собі другі поети-нащадки
І батьківським шляхом пішли;
Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм уділяти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті;
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті…
 

1898

Зоря поезії (Імпровізація)

 
Через тумани лихі, через великеє горе
Ти світиш мені, моя зоре.
Ти се була, що встала вогнем опівночі,
Шлях прокладала ясний через темне, бурхливеє море
І чарувала новою надією втомлені очі,
Ти се була, моя зоре!
Хто ти, мрія чи сон? я не знаю,
Тільки в тебе я вірю і віри повік не зламаю,
А як зламаю, зломлюсь тоді, певне, сама,
Бо задавить ворожая тьма.
Ти мене до життя пробудила,
Ти мені очі одкрила,
Раптом виросли в мене і сплеснули крила,
І понесли мене вгору шляхом променистим,
Вгору, все вгору,
В тую країну простору,
Де моя зірка зорить світлом рівним і чистим.
В тую країну, де щастя і горе однаково милі,
В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні,
В тую країну, де чола підводять похилі,
Де не сльозами, а співом ридають нещасні.
Я не журюся, чи рано, чи пізно загину,
Я не журюся, що світ сей хороший покину,
Я не журюся – нехай там життя моє гасне.
Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне.
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, одважні та горді
Поєднаються в яснім акорді
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса,
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.
 

12.10.1898

Поворіт

 
Країно рідная! ох, ти далека мріє!
До тебе все летять мої думки.
Їм страшно й радісно, якась надія мріє…
Так з вирію в свій край летять пташки.
Чи не здається їм, що принесуть з собою
Новії, ще не співані пісні,
Що в краю темному, сповитому журбою,
Блиснуть пісні, мов блискавки ясні.
Се вже було колись… Се вже не раз бувало:
Я на чужину йшла шукать надій —
Як в рідній стороні мені їх бракувало —
І обновлення силі молодій.
Я марила весь час про воріття хвилину
Серед чужого, іншого життя, —
Та завжди першую колючую тернину
Приносила хвилина воріття.
Холодний зброї блиск, от перше привітання,
Кордонні вартові непривітні…
«Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» —
Питалися мої думки й пісні.
Мене знов обступила тісна, щільна
Неволі рідної знайомая стіна,
І кожна думка там, що народилась вільна,
Враз блідла, мов невільниця сумна.
Там ангел помсти злий, суворий дух темниці,
Проймав мене знов зором огневим
І мрії чистії, мої гірські орлиці,
Геть розганяв мечем своїм кривим.
Спотворено тоді пісні мої бриніли,
Оті нові, неспівані пісні;
Стурбовано думки крилами тріпотіли,
Мов над огнем метелики нічні.
Не раз було мені так прикро, непривітно,
Як у безлистім гаю під дощем,
Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно,
І серце знов заходилось плачем.
Тоді мені ота далекая чужина
Здавалась краєм вічної весни.
Так перелітная приборкана пташина
Про вирій смутно марить восени.
 

05.06.1899

Забута тінь

 
Суворий Дант, вигнанець флорентійський,
Встає із темряви часів середньовічних.
Як ті часи, такі й його пісні,
Він їх знайшов в містичнім темнім лісі,
Серед хаосу дивовижних марищ.
Чий дух одважився б іти за ним блукати
По тій діброві, якби там між терням
Квітки барвисті вічні не цвіли?
Зібрав співець мистецькою рукою
Оті квітки і сплів їx у вінок,
Скупав його в таємних водах Стіксу,
Скропив його небесною росою
І положив на раннюю могилу
Вродливій Беатріче Портінарі,
Що раз колись до нього усміхнулась,
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,
А в третій раз на неї він дивився,
Коли вона в труні лежала нерухома.
Вона була для нього наче сонце,
Що світло, радощі й життя дає,
Не знаючи, кому дає ті дари.
І хоч зайшло те сонце променисте,
Він не забув його ні в темряві понурій,
Ані при хатньому багатті привітному,
Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю
Він не забув своєї Беатріче.
Вона одна в піснях його панує,
Бо в тій країні, де він жив душею,
Він іншої дружини не знайшов.
Він заквітчав її вінцем такої слави,
Якою ні одна з жінок ще не пишалась.
Безсмертна пара Данте й Беатріче,
Потужна смерть не розлучила їх.
Навіщо ж ти, фантазіє химерна,
Мені показуєш якусь убогу постать,
Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь,
Мов сон зомлілої людини, – невиразна?
Нема на ній вінця, ні ореолу,
Її обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом. Хто вона?
Тож ні один співець її не вславив
І ні один митець не змалював;
Десь там, на дні історії, глибоко
Лежить про неї спогад. Хто вона?
Се жінка Дантова. Другого імення
Від неї не зосталось, так, мов зроду
Вона не мала власного імення.
Ся жінка не була провідною зорею,
Вона, як вірна тінь, пішла за тим,
Хто був проводарем «Італії нещасній».
Вона ділила з ним твердий вигнання хліб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужої хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на її плече, запевне;
Їй дорога була його співецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промінь перейнять єдиний;
Коли погас огонь в очах співецьких,
Вона закрила їх побожною рукою.
Так, вірна тінь! А де ж її життя,
Де ж власна доля, радощі і горе?
Історія мовчить, та в думці бачу я
Багато днів смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканні,
Ночей безсонних, темних, як той клопіт,
І довгих, як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росі перлистій,
Пройшла в країну слави – Беатріче!
 

25.10.1898


Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю


Рекомендации