Электронная библиотека » Панас Мирный » » онлайн чтение - страница 2

Текст книги "Лимерівна"


  • Текст добавлен: 30 августа 2016, 00:02


Автор книги: Панас Мирный


Жанр: Зарубежная старинная литература, Зарубежная литература


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Шрифт:
- 100% +
ВИХІД II

Увіходе Василь, увесь у поту, виморений і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.

Василь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердла поховав?

Маруся. Які свердла?… Там же, у комірчині.

Василь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.

Карпо (понуро). Здоров.

Василь. Що се ти до нас завітав?

Карпо (заминаючись). Та се… он, до неї… То, бач, мати послали до її батька… а його немає дома.

Василь (усміхаючись). А може, й до матері?

Карпо (несміло). Ні… тільки до батька.

Василь. Ну, гаразд… Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи. (Виходить).

Карпо. Бач, бач… він сміється… Чого він з мене сміється?

Маруся. Хто там сміється? То в його натура така весела.

Карпо. Ні-ні… Я бачу, я чую… Мене ти не проведеш… То він сміється з мого кохання… Я знаю – знаю… Ні, він – ворог мій… Мені серце каже, що він – ворог… От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе… (Сидять скільки хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!

Маруся. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?

Карпо. Діждав уже… Прощай! (Виходить).

ВИХІД III

Маруся. От ще один скніє, пропадає з кохання… Зовсім йому бог розум одібрав… І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується). А воно цей Карпо хоч дурний, та хитрий… Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане… Воно справді, якби Василь на який час де дівся… може б, тоді Наталя пішла за Карпа… А там, щоб Василь знову прийшов… побачив, що немає Наталі… Може б, і на другого кого задивився… Може б… Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню).

 
Ой, боже, боже! що та любов може!
Та пошли того, боже, кого я люблю дуже!
 
ВИХІД IV

Увіходе Василь.

Василь (жартівливо). Агось і я.

Маруся. Ну, то що, що ти?

Василь. Як що? Прохала бога, щоб послав та вже й забула?

Маруся (розчовпавши). Тьфу!… Про тебе, бач, і річ!

Василь. А про кого ж? Про того, може, що, наче п’яний, поковиляв з двору?

Маруся. А хоч би й про того… Чим не парубок?

Василь. Усім узяв, тільки бог розумом поскупився.

Маруся. У тебе всі дурні, тільки ти й розумний.

Василь. Ага-a! значить, у саме серце вцілив!… Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла – катма! а їсти хочеться… Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба, поки що.

Маруся. Он же на столі лежить… Не бач?

Василь підходить до столу, лама шматок хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скільки хвилин мовчать обоє.

Василь (понуро). Чого се він, справді, приходив?

Маруся. Хто?

Василь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!

Маруся (образливо). Розгубила… А що?

Василь. Чи не Шкандибенко розполохав?

Маруся. Шкандибенко.

Василь. Ну, жди, поки прийде позбирати.

Маруся (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!

Василь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв невеличкий шматочок хліба та й досі половини не з’їв? А їсти – аж шкура болить!

Маруся (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звертай на хліб святий.

Василь. А то ж про що ти?

Маруся. Про твоє слово гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!

Василь. Бач, куди вона гне… Звісно: правда в вічі коле.

Маруся. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце зле та недобре.

Василь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не куштував, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.

Маруся. Видно й так, чим воно дише.

Василь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть – цибулею дихатиме, а часником – то й часником; а часом буває і стрюкуватим перцем.

Маруся. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!

Василь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся, мов кров’ю обкипіла, так почервоніла.

Маруся. У тебе все можні та заможні!

Василь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.

Маруся. А тобі чого недостало?

Василь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається). Мені їсти хочеться.

Маруся. То не їси хіба?

Василь їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!

Маруся. Тобі б уже, Василю, гріх таке і казати, як тобі у нас не добре?!

Василь (похнюпивши голову). Оце то те й є, що базікала стара до смерті, поти й словом подавилася!

Маруся. А що ж, може, неправда?

Василь. Та правда ж, правда. Чи не в Шкандибенка її позичила? Он у його матері ще тепліша!

Маруся. Ну чого ти у їх уївся? Чого ти у їх узлився? Що, вони тебе чим зачіпають?

Василь (хижо зареготавшись). Ага! і в тебе обізвалася господарська кров! Е-е, воно, бач, так: яблучко від яблуньки недалеко відкотиться.

Маруся. Ти все одно та одно плещеш: можні та заможні! господарі та дуки! Вони, може, про тебе і не чули ніколи, а ти все одно: вороги та напасники!

Василь (махнувши рукою). Мовчи, глуха, – менше гріха!

Маруся. А я тобі другу приказку скажу: як вовка не годуй, а він все в ліс дивиться.

Василь. Свята правда! Такий з неї холодному кожух теплий, що аж мороз поза спиною ходе.

Маруся. Тебе не переговориш.

Василь. Не шкодуй за ним, небого: то було голодне та вбоге! (Перехрестившись, виходе).

ВИХІД V

Маруся. Чудний та дивний мені оцей Василь! Все тих можних та заможних лає, на свою долю нарікає… І все йому не так, все не по його… Чого йому хочеться? Чого недостає? Щастя йому бажається? Воно за ним само гониться; хто ж винуватий, що він не баче, де його шукати? Шукає там, де його не було і немає… Хіба сказати йому? Хіба навести його на й о г о?… Як же йому сказати, як навести, коли він зо мною завжди отак, як сьогодні, говоре?… Гріх сказати, щоб він недобрий був до мене… Недугувала раз я; так – хвороба якась напалася… Рідна мати не ходила так біля мене, як він падав! І вкриє мене, і розкриє; свіжої води біля мене постанове; надвір виведе, проти сонечка ясного посаде… Розговорює мене та втішає… З того безталанного часу я сама не знаю, що зо мною сталося… Не любила я його змалку за те, що був такий шустрий та насмішкуватий, а з того разу він став мені такий любий!… Тільки всього то раз і було! Вичуняла я – знову він став давнім Василем… А я вже думала… Господи! чого я тільки не передумала?… Та все по-дурному; все те, як сон, розіходиться… Думала, може, він хоч Наталю кохає… Не раз підслухувала їх розмову… Вона йому – як у вічі не вскочить; а він – все однаково, от як зо мною: більше веде насмішкувату та ущипливу розмову… А щось непевне у його на душі; щось у серці його коїться… Недаром і Наталя так турбується об тому… Та скритний же який! Нікому того не покаже, не признається.

ВИХІД VI

Кнур, Кнуриха і Лимериха увіходять, Лимериха трохи випивши.

Кнур. А що, діждалася нас, дочко? Забарили ми тебе? Еге, буває… Буває, що й ти нас підожди. Сумуєш одна?

Маруся. Ні, тату. Чого мені сумувати? Я ось – шию.

Лимериха (до Кнурихи). І така, я вам скажу, самохітня та самовільна! така устряла та упряма, – хоч ти їй кіл на голові теши, а вона – все одно: не піду та й не піду!

Кнуриха. А ви на неї не дуже і налягайте. Ви таки і попустіть; уважте на її молоді літа та серце гаряче. Знаєте: хто не був молодим-дурним?

Маруся (до Лимерихи). Здрастуйте, тітко!

Лимериха (уздрівши Марусю, до неї). Здорова, моя галочко! Здорова, Марусечко! Я тебе й не примічаю. Заклопоталася з твоєю матір’ю та й не туди.

Маруся. Все ви про Наталю клопочетесь?

Лимериха. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до Кнурихи.) Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!

Кнур. Отак матері подякуй!

Лимериха. Правда, куме, правда; що правда – то не гріх! І я така замолоду була… огонь була!

Кнур. То чого ж його і на дочку ремствувати?

Лимериха. Хіба я на неї ремствую? Я ж тільки прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила-виняньчила, он яку виростила!

Кнур. Ну, вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!…

Кнуриха. То що б було?

Кнур. Що б було? (Суворо). Кланявся б у ноги та просив…

Кнуриха. Всі ви одним миром мазані, – знаємо ми вас… Вам аби все було по-вашому.

Кнур. А то щоб яйця та курей учили?

Лимериха. Правда, куме, правда твоя… А мені ж, нещасній, виходить тепер таке.

Кнур. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? Нащо їй волі багато давала?

Лимериха. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тільки ж у мене й поради, тільки й утіхи.

Кнур. Ну і тішся тепер!… А якби змалку повадки не давала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!

Кнуриха. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!

Лимериха. Гріх слова сказати, – добра вона у мене. Чи п’яненька я прийду додому – вона і пригляне, і спати положе; і так – ласкава до мене, поважає… Одно тільки… Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все зменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зосталося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває… Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу. А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та бідувати, – то так біля серця і запече… От би і хотілося її за свого життя пристроїти… і лучається добрий чоловік… Та ви знаєте: Шкандибихи син.

Маруся. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.

Кнур. До мене? Чого?

Маруся. Хотів вас прохати…

Лимериха (перебиває). Знаю, знаю… Я вам усе розкажу, все; постійте тільки трохи… Так ото, кажу, Шкандибенко молодий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не поганий, і багатий, і її так кохає… Отже, підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!

Кнуриха. Ну, вже, правду кажучи, я б своєї дочки ніколи не віддала за його. Там одна стара що за цяця! Цілком же проглине невістку! Знаю я її.

Кнур. Та він, либонь, і на голову трохи шкандибає. Справжній Шкандибенко!

Лимериха. Оже не вірте тому. Я ж його, як своїх п’ять пальців, знаю. Що в його серце добре та покірливе, що він матері своєї слуха, – то-то люди і наказали таке.

Кнур. То що люди, то люди; а то таки у його десятої клепки недостає.

Лимериха. Та хай у його і недостає; зате у моєї Наталі лишня є. От би й порівнялися!

Кнур. Ну, та гаразд. Так об чім же діло стало?

Лимериха. Та об тім же, що Наталя не хоче.

Кнуриха. А як не хоче, то й не силуй. Не тобі ж з ним жити, а твоїй дочці!

Лимериха. Та вона молода – дурна! Не знає свого щастя, через те і не хоче… Оце я і зайшла до вас поради попрохати.

Кнур. Якої ж тобі поради від нас треба?

Лимериха. Вона тебе, куме, за рідного батька почитає і тебе, кумо, поважає; а з вашою Марусею душа в душу живе, – такі вже вірні та щирі подруги!… То тепер я вас і буду прохати та благати: уговоріте ви мою Наталю; хай вона викине дурну думку з голови, хай послухається матері своєї… Ото і Шкандибенко за тим приходив.

Кнуриха. Отаке вигадай: тебе не слуха – чужих послуха! Та й не приходиться нам, кумо, у се встрявати. Бог знає, яке то щастя Наталине буде за Шкандибенком. А коли ми її умовимо та вона буде нещасна, – не на кого ремствуватиме, як не на нас. І нам гріх від бога!

Кнур. Та чого ж вона не хоче? Другий на підставі є, чи що?

Лимериха. Не що ж то й що!

Кнур. Хто ж такий?

Лимериха. Я вже не знаю, як і хвалиться вам… Василь ваш.

Кнур. Василь?

Лимериха. Еге ж, він. Я його не ганю: він хлопець моторний, тільки що ж у його є?

Кнур. Василь? Хм!… (До Марусі). Іди, лишень, дочко, відсіль; тобі не пристало такої розмови слухати

Маруся. Я, тату, піду до Наталі.

Лимериха. Іди, моя дитино! Іди, моя рідна! Іди, розговори та розвесели її. Не давай їй плакати та побиватися.

Маруся виходе.

Кнур. Василь… Відкіля ж ти знаєш, що він? Хіба хвалилася вона?

Лимериха. Вона то не хвалилася; та я добре знаю, що він.

Кнур. Добре; я на самоті з ним побалакаю.

Лимериха. Поговори, куме, побалакай, голубе. Умов його – хай одкинеться від неї. Чого йому до Наталі приставати? Він собі другу знайде, з більшими достатками… Знаєш, щоб не гаяти часу, то хоч і зараз побалакай. Ми з кумою підемо… Ходімо, кумо, до мене; ходімо до моєї Наталі, там же й Маруся.

Кнур. Ідіть, а я побалакаю.

Лимериха і Кнуриха виходять.

ВИХІД VII

Кнур (ходячи по хаті). Василь… Невже правда?… Василь… Я ж його малим до себе взяв, ростив, годував, на добру путь наставляв… І вийшов з його парубок на все містечко: чесний, розумний… Кращої пари моїй Марусі не треба, кращого сина мені не нужно… Хм… а тепер?… Та невже цьому правда? (Виходе на поріг, гукає). Василю! Василю!

Василь (знадвору). Чого-о?

Кнур. Іди, лишень, сюди на час.

Василь. Та хотілося б воза домайструвати.

Кнур. Віз і підожде, а тебе треба.

Василь. Зараз.

Поти Василь увіходе, Кнур задуманий ходе по хаті.

ВИХІД VIII

Василь (увійшовши). А що тут таке треба?

Кнур (стає, дивиться неспокійно йому у вічі). Слухай, Василю… (Затинається.)

Василь. Слухаю.

Кнур. Кажуть, либонь… Ти сядь, сядь… бо я довго тебе буду питати.

Василь. Та я й постою.

Кнур. Ні, сядь. Та дивись мені у вічі прямо, та кажи по правді.

Василь (усміхаючись). Що це ви, батьку, наче мене сповідати збираєтесь?

Кнур. Сповідати, сповідати… Я хочу тебе дещо розпитати та й тобі розказати.

Василь сідає.

Двадцять років тому минуло, як до мене прибували січові гості. Не самі вони приїхали, а привезли з собою малого хлопця. Я вже тоді був жонатий, та своїх дітей не було… Ото вони і напалися на мене: візьми та й візьми собі за сина… Той хлопець, Василю, був ти.

Василь. Знаю, батьку. Мені про се мати розказували.

Кнур. Не перебивай!… Намоглися вони на мене: бери та й бери! Пораявся я з Оришкою. І вона каже: чому не взяти? Пошле нам бог дітей – буде годувальником, а не пошле – візьмемо за сина. – Ну, добре. – Питаємо у січовиків: хто ж ти? відкіля? щоб знати, бач, кого будемо годувати… Так і січовики не знають. Кажуть, либонь, одна ватага ходила у Польщу та, звернувшись, і тебе з собою до Січі привезла. От і все… Ну, ми взяли. Годували тебе, ростили, за сина видавали… Уже п’ятий рік тобі пішов, як у Оришки родилася Маруся. От, як родилася, Оришка й каже, та й я сам собі розкладаю: може, оце вже коли Оришка породила дочку, то, бог дасть, породить і сина. Чого ж нам чужого за свого приймати? А чи не породить, то невелика утрата, коли ми тебе і за чужого приймемо… Все єдно, як свою дитину, кохатимемо… І Маруся, виростаючи, щоб знала, що ти не рідний їй… щоб, бач, дивилася і бачила… з ким, може, бог судить їй і віку дожити.

Василь. Спасибі вам, батьку, за вашу ласку. Одно вам скажу: що я Марусю як рідну сестру почитаю. Оже навряд, чи бог судить так, як ви кажете.

Кнур. Як саме? Хіба ти – теє… Хіба правда тому, що Лимериха хвалилася?

Василь. Що ж вона хвалилася?

Кнур. Та, бач, що її Наталка до тебе дуже пада; та й ти, либонь, до неї.

Василь. Я Наталку люблю, як свою душу.

Кнур. То се правда?

Василь. Правда. І то правда, що стара не хоче, щоб Наталка ішла за мене, а хоче віддати за Шкандибенка; а Шкандибенко усяк круте, як би то мене з містечка вижити. Чув я: до старшини лазив, – чи не можна б мене у пікінери записати… щось велику суму сулив. І записали, либонь.

Кнур (боязко). Тебе? у пікінери?

Василь. Мене ж. Писарів родич хвалився.

Кнур (покійніше). Ну, а ти ж як?

Василь. Я?… Я так рішив: коли мене – у пікінери, то я втечу за Дніпро – у гайдамаки.

Кнур (подумавши). Не йди ти, сину, у гайдамаки. Піймають – голову одітнуть… Краще я тобі ось що пораю: зійди ти, парубче, на півроку чи на рік зовсім від мене… Подайся у степи, або що; переховайся, поти набор пройде. А потім знову приходь до мене… Як сина, тебе прийму; як рідному, буду радий.

Василь (гаряче). Батьку! тату! хоч не рідний, то названий! Я не знаю, як вам і дякувати за вашу раду. Я, як почув, що мене у пікінери записали, то таке на мене найшло, таке зло взяло за серце, що я того Шкандибенка убити намірявся.

Кнур. Що ти, сину? Такий гріх на душу брати? Хай його краще поб’є лиха та нещасна година!

Василь. Одного тільки буду у вас, батьку, прохати, одного благаю: як піду я – одговорюйте ви Наталю від того Шкандибенка. Розкажіть їй усе, що оце було між нами; розкрийте їй очі. Стара хоче силоміць її за його віддати. Побережіть її, сироти, як і мене поберегли, а я вам, поти й віку мого – дякувати буду!

Кнур. Добре, добре. Не турбуйся, козаче; іди тепер коло роботи прався, а на завтра, сину, і в дорогу збирайся. Я тебе виряджу так, що ніхто не знатиме. Хай тоді шукають вітра в полі!

Василь. Спасибі вам, батьку! (Кланяється і виходить).

ВИХІД IX

Кнур. Отаке склалося!… Бач, Шкандибенко дурний, а хитрий, що вигадав, – у пікінери!… Ну, хай же, хай іде… Молода кров гаряча, як окріп на огні, кипить… Хотів, каже, убити… га? Ну – хай прохолоне… Рік мине – багато води утече… А тим часом треба Наталку за Шкандибенка зіпхнути, щоб, як вернеться Василь, не було замішки… Гарний він хлопець, чесна душа – і моїй Марусі якраз до пари. Хоч вона і буде вбиватися, як оглядиться, що його немає, та їй можна буде й похвалитися… підожде… А то – у пікінери! От сучий син! дурний, а розумне вигадав… Піти, лишень, до Лимерихи… Що там вона з Наталкою возькається? Піти, доброю звісткою утішити… у пікінери, мов!… Хоч вона і хрещениця моя, та що?… Все ж – своя сорочка до тіла ближче, своя кров рідніше. (Бере шапку і виходе).

Заслона пада

СПРАВА ТРЕТЯ

ПОСТАНОВА ПЕРША

Хата Лимерихи, убога, оже до ладу прибрана. Стіни білі та рівні, образи у вишиваних рушниках, заквітчані гвоздиками, васильками, ласкавицею. З правого боку стіни – піч, з лівого – вікно, на вікні пук свіжих квіток у глеку; недалеко від вікна стіл; у середній стіні – двері.

ВИХІД І

Коло вікна на лаві сидить Наталя, сумна, невесела, на очах у неї сльози.

Наталя (сумно). Коли б зібрати з усього миру всі лиха, всі сльози, то й вони не здавили б так мого серця, як ота гірка чутка, про котру ще він натякав; ота матірня щира порада… Господи! нащо ти дав мені уха, щоб я почула її від рідної матері? Нащо ти дав мені матір, щоб тільки вона приносила до мого серця нові муки та пекучі сльози? Нащо ти дав мені серце і заклюнув у його любову й шанобу до рідних йому? Живе ж на світі скотина, звірина усяка – і не скаржиться на своє нещастя!… Згодувала пташка діток – і розпустила їх по світу широкому; виросли пташата малі – кинули і забули про матір свою… Кожне шукає щастя, де знає; ніхто йому силоміць не накидає свого, – кожне по-свойому щасливе… Чому ж ти, боже, не дав того чоловікові? З самого малу ти прикував його до рідної оселі; наставив над ним старших, що повинні піклуватись про його щастя, про його долю… Наложив на того прокльони, хто перший зламає той закон… Навіщо? Хіба чоловік, дійшовши до літ, сам не знає, що йому робити, де йому своєї долі шукати? (Задумується; гаряче). Та хоч би ж уже рада? А то: не хочеш волею – накинуть силою!… Нащо ж та воля дана чоловікові, коли її повинні отак гнітити-нехтувати?… Того не можна, того не годиться… Чому не можна? чому не годиться?… Споконвіку так люди жили, у таких звичаях виростали… Звичаях!… Що ж то за звичаї такі? Хіба вони не міняться з людьми? Хіба люди всі однакові на світі? (Задумується). Проклята та хвилина, у яку мене зачали, вільну душу скували життям невільним, а життя – звичаями!… Кажуть же: поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба… Нащо ж мене звідти узяли, на землю звели? нащо вільну душу закували у тіло?… Там би я носилася, вільна, як вітер, щаслива – як само щастя, не знаючи ні лиха, ні горя!… А тут? Рідна мати ворогом стає, кує важкі цепи, нові кайдани на твою душу!… Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі! (Плаче).

ВИХІД II

Убігає Маруся і кидається до Наталі.

Маруся. Здорова, Наталочко! Здорова, моя сестрице! Що се ти? плачеш?

Наталя (підводе голову, важко зітхає). О-ох!… Коли б ти знала, Марусю, яка туга, яка несамовита та різуча туга крає моє серце!

Маруся. Усе в неї туга! усе в неї горе!… Ну – чого? Напусте напуск такий на себе, запреться у чотирьох стінах – та ще б її туга не брала!

Наталя. Напуск… запреться… Добре тобі казати те, щасливій та безжурній… А мені що казати?… Рідна мати впоперек твого шляху стає, з ворогами на твою голову накладає!

Маруся. Що ти верзеш? Де видано, де слихано, щоб рідна мати стала ворогом своїй дитині? Гріх тобі таке казати! Мати завжди піклується про своїх дітей; стереже їх щасну долю… Ніхто не назове щасливими тих сиріт, що змалку позбулися рідної матері.

Наталя. Ні, Марусю, то найщасливіші діти на світі! У їх немає ярма на шиї, вони вільні, як вітер, як сама воля!

Маруся. Яке ж то щастя, коли вони і голодні, й холодні, і босі, й простоволосі!

Наталя. То ще не лихо, Марусю, коли ні в віщо гаразд удітись, часом прийдеться голодному посидіти. Щира праця та непокладлива робота тому горю завгоре! А то лихо, сестрице, коли твоє серце нівечать, на твою душу плюють, над твоєю волею знущаються!… І немає нікого на світі, хто б за тебе заступився; хто сказав би ворогам моїм близьким: що ви робите? оханіться!… Знаєш, Марусю, буває іноді таке – я сама собі не рада, своєму життю не рада… Мені здається, краще б було, коли б хто узяв та задавив мене, ніж отак на світі жити, отак мучитись! (Плаче).

Маруся. Ось перестань, Наталко! ось угамуйся! Слухай, що я буду тобі казати.

Наталя. Краще б я оглухла, щоб уже нічого не чути!

Маруся. Ти-бо знову за своє. Ось слухай… Сьогодні був у нас Шкандибенко… Хвалився мені, як він тебе щиро кохає. Так, каже, кохаю, так кохаю, – аж боюся її!

Наталя. Годі, перестань… Не кажи мені нічого за Шкандибенка. Не кажи за того дурня – осоружного, що баче, який він мені противний, – я на його дивитися не можу, – а він лізе, пристає, як та шевська смола до кожуха! Прошу тебе: не кажи мені нічого за його. Є і без тебе ті заступники, що мені ним уха протурчали.

Маруся. Не буду – не буду: угамуйся тільки! (Помовчавши). А мені здається, Наталю… От ти побиваєшся за Василем, а він тебе і сотої долі так не кохає, як ти за ним побиваєшся.

Наталя. Ну, то що? Хіба я сама того не знаю? Хіба я сліпа, що не бачу?… Хай він не тільки на сотню, на тисячу разів менше мене кохає, ніж я його, – і все-таки я його кохатиму і кохати не перестану!… Коли хоч невеличка іскорка кохання жевріє в його серці; коли хоч одно моє слово прийшлося йому до душі і він пам'ятатиме його, – я його кохатиму, як і кохала!… Скажи він мені: Наталю! я на тобі женитися не можу, будемо так жити… То ти думаєш, я б задумалася? Як вітер, як буря, зірвавшись з своїх припонів, не знає ні впину, ні заборони, – так би я кинулася за ним, і ніщо б мене на світі не здержало, не зупинило!… Тільки він не такий, Марусю, щоб бажав мого нещастя, моєї погибелі. Коли б він був на місці Шкандибенковім і побачив, що він мені не милий, – він би зразу одкинувся… Бо він – чесна душа.


Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 4 5 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю


Рекомендации