Текст книги "ЯБЛОКО"

Солидаризируясь с последним положением, логично спросить: в состоянии ли институт брака по-прежнему выступать монополистом в регулировании сексуальных практик и прокреации? Полагаю, пора отбросить лицемерие и твердо сказать – нет. Иллюстрируя свою мысль, сошлюсь на три явления, подтверждающие радикальную трансформацию всего матримониального пространства. В частности, речь пойдет о динамике «сожительства» (cohabit), рождаемости у родителей, официально не зарегистрировавших свои отношения, и о нарастании числа прелюбодеяний (adultery).

«Среди сегодняшней молодежи, – отмечает американский социолог В. Саймон, – произошел сдвиг от брака к сожительству. Во многих случаях их сверстники и родители знают об этом. У меня такое чувство, что если кто-то говорит: «Давай пойдем вечером в кино», то им все равно, пойти ли в кино или остаться дома и заняться сексом»15. И это похоже на правду. По свидетельству того же Русселя, обобщившего статистические показатели по пяти странам (Дания, Франция, Голландия, Швеция и США), массовое распространение фактических браков начинается с середины 1970-х годов. Наиболее показательны в этом смысле кривые по Швеции и Франции. В первой – среди мужчин 25-29 лет в 1975 г. сожительствовали 21%, к 1985 г. доля таких отношений возросла до 31%; среди женщин – соответственно 17 и 31 %; во второй – та же возрастная когорта – у мужчин (в течение 10 лет) от 3 до 17%, у женщин – от 2 до 11%16.

Репрезентативный опрос, проведенный в 1996 и 1999 гг. в трех регионах европейской части России (Ивановская область, Екатеринбург, Пермь), указывает на распространенность незарегистрированных браков. По данным 1996 г., в фактических браках состояли 14% женщин в возрасте 20-24 лет, а по результатам последующего опроса – 17,4%. Относительно общего числа женщин, состоящих в браке в том же возрасте, доля тех, кто живет в незарегистрированных союзах, оказалась еще более впечатляющей – 22% в первом случае и 30% во втором17. Аналогичные процессы стали наблюдаться с 1980-х годов и в сельской местности. Основываясь на динамике рождения «внебрачных» первенцев в Сибири, регистрируемых по заявлению обоих родителей, А.Р. Михеева зафиксировала существование фактических браков в самых молодых возрастах матерей (от 15 до 19 лет)18.

В нашей стране рост доли «внебрачной» рождаемости в общем объеме рождаемости фиксируется со второй половины 1980-х годов. Он происходил нарастающими темпами вплоть до 1999 г. (с 12 до 28%), когда процесс несколько замедлился. Единственная категория родившихся, которая продолжала увеличиваться в абсолютных размерах с 1993 г. – это рождение зарегистрированных по совместному заявлению отца и матери, не имеющих свидетельства о заключении официального брака (к 2001 г. их доля достигла 47,6%). Иначе говоря, не заключившие по каким-то соображениям официального союза мужчина и женщина идут на сознательное зачатие ребенка и, более того, не скрывают его рождения (вопреки идеалам иудео-христианской морали), производя по обоюдному согласию запись об этом в государственном учреждении.

И по уровню внебрачной рождаемости, и по темпам ее роста Россия занимает срединное положение в ряду экономически развитых стран. Примерно такой же уровень характерен для Австралии, США и Канады. Существенно ниже, чем в России, показатели в Бельгии, Италии, Испании, Польше и Японии. Выше, чем в России (на уровне 40% и более), внебрачная рождаемость во Франции, Финляндии, Швеции, Эстонии19.

Еще один штрих, оттеняющий трансформационную направленность семьи, – это наличие (и умножение) сексуальных практик, параллельных постоянным. Такая тенденция констатируется исследователями многих стран. К примеру, по свидетельству финских специалистов: «Увеличение числа успешных сексуальных взаимоотношений последние 20 лет (речь идет об интервале между опросами, проведенными в Финляндии соответственно в 1972 и 1992 гг. – С.Г.) сопровождаются ростом количества связей, параллельных постоянным. Доля мужчин, состоящих в постоянных отношениях и при этом вовлеченных в параллельные, возросла с 24 до 44%, у женщин – с 9 до 19%»20.

В Ленинграде дважды – в 1969 и 1989 гг. опрошено по 250 человек (в равных пропорциях мужчин и женщин)21. Было обнаружено, что в конце 1960-х годов 35% интеллектуалок оправдывали возможность параллельных сексуальных практик, 38% высказались амбивалентно и 27% их осудили. Через 20 лет зафиксированы в принципе близкие соотношения ориентаций: 36, 33 и 31%. Важно также отметить и другое: если в первом опросе на реальность сексуальных контактов помимо мужа указали треть женщин, то во втором – почти каждая вторая. При этом установлено рассогласование аттитюдов и актуального поведения: в 1969 г. среди замужних женщин из числа «оправдывающих» прелюбодеяние половина его практиковала, к 1989 г. таких уже насчитывалось более 70%. У «осуждающих» динамика такова: в первом случае – около 6% состояли в параллельных сексуальных контактах, во втором – 25%. За два десятилетия у женатых мужчин не произошло интенсифи¬кации эротизма и в целом не изменилась структура ориентаций на прелюбодеяние (при первом опросе позитивно высказались 43,5% интеллектуалов, негативно – 20%; при втором соответственно 48,8% и 12,8%). Незначительные колебания в соотношениях аттитюдов сопровождались куда более радикальными переменами в актуальном поведении. Так, если в 1969 г. наличие параллельных сексуальных практик отметили менее 50% респондентов, то в 1989 г. – более 75%. Примечательно, что активизация таких практик зафиксирована как среди «оправдывающих» (62 против 94%), так и среди «осуждающих» (12 против 25%). Словом, активизация прелюбодеяния характерна для обоих полов. Замечено: если количественные показатели женской нелегитимной эротики до сих пор достаточно разнятся от мужской, то темпы прироста, несомненно, близки. Конечно, это не означает, что «выравнивание» обсуждаемых мужских и женских практик где-то у горизонта. Отнюдь нет. Моя уверенность базируется на результатах более поздних опросов (Санкт-Петербург, 1998 г.; Тула, 1999 г.). И последнее. «Случайные» па-раллельные сексуальные контакты возникают чуть ли не на первом году брака, а со второго их число заметно множится; тогда как «постоянные и регулярные» отношения возникают чаще всего после 8-10 года совместного проживания.

Теперь мы вплотную приблизились к возможности определить роль института брака в регулировании сексуальности и прокреации в современных условиях. Напомню, в России вплоть до конца XIX в. браки были всеобщими: к возрасту 45-49 лет лишь 4% мужчин и 5% женщин оставались соответственно неженатыми и незамужними. Молодые люди в прошлом, по-видимому, стремились вступать в брак в ожидании удовлетворения наиважнейших потребностей. Эвдемонизм всегда был в их числе, но счастье в браке рассматривалось, по крайней мере теоретически, как вторичное по отношению к приоритетной – прокреации. Относительно любви ожидалось, что она придаст рутинной повседневности определенную теплоту. Реально же отношения между мужем и женой, как правило, не выливались в страсть, скорее, в заботу, ставшую традицией или, в лучшем случае, имитацией нежности. Сексуальность занимала, очевидно, достаточную нишу (особенно у мужчин), но без истинной интимности и необузданных чувств.

К концу ушедшего века порядок приоритетов для большинства молодого европейского населения стал иным. Прежде всего каждый из супругов ждет от брака того, что «не заложено» в его природе как соци¬альном институте – эротики (вплоть до «романтической» любви22) и счастья, то есть личной самореализации, а рождение ребенка рассматривается как исполнение хотя и важной, но не первоочередной нужды (поэтому оно откладывается на более поздний срок). Согласимся с немецким социологом У. Беком, утверждающим, что если в 50-е и 60-е годы (XX столетия. – С.Г.) на вопрос социологов: «Какую цель Вы преследуете в жизни?» люди четко и ясно отвечали в категориях «счастливой» семейной жизни: построить собственный домик, купить автомобиль, дать детям хорошее образование, то к началу 90-х годов многие говорят на другом языке – по необходимости неопределенном – о «самоосуществлении», «поисках собственной идентичности», «развитии личных способностей»23. Отсюда и невозможно представить себе совмещения: полное «слияние» в любви и признание эротической автономии каждого из супругов; долг друг перед другом и свобода расторжения брачного союза; непререкаемый авторитет одного из партнеров и супружеская эгалитарность, поощрение профессиональных амбиций каждого из су-пругов и созвучия их индивидуальных биографий – все это не может параллельно функционировать с моногамной семьей.

И все же категорически отрицать регулирующую роль института брака в эротике и деторождении нет оснований. Просто наряду с ним высветилась, образно говоря, иная реальность – личность с ее непременным атрибутом – избирательностью. Мужчины и женщины, избегая публичности в оформлении (религиозного или светского) брака, вовсе не склонны отказываться от официального (государственного) признания ребенка. Отсюда и дерегуляция – столкновение интересов социального института и актора. Одно дело, когда все действия заранее предписаны – господствует табу, обычай или традиция, другое – когда решение о вступлении в эротическую связь и рождение (или не рождение) ребенка должен принимать здесь и сейчас сам человек (или пара), сообразуясь со всей совокупностью обстоятельств и таких нравственных понятий, как «долг» и «свобода», а подчас под влиянием подсознательных импульсов и переполняющих его страстей. Вероятность ошибки, безусловно, возросла во много раз, но решение между тем никто не навязывает.

Литература, сноски:

1.Giddens A. The Transformation of Intimacy: Sexuality, Love and Eroticism in Modem Societies. Stanford, 1992. P. 26.

2.Хилл P. Семейные решения и общественные мероприятия. Социологический аспект / XII Международный семинар по исследованию семьи. М., 1972. С. 9.

3.Голод С.И. Стабильность семьи: социологический и демографический аспекты. Л., 1984. С. 69-96.

4.В обоих случаях в Ленинграде опрашивались по 250 супружеских пар, состоявших в браке от 1 года до 15 лет.

5.На первых порах совместной жизни у молодой пары, как правило, продолжаются по инерции неформальные отношения, и рутина их не озадачивает.

6.К этому времени “романтический флер” растворяется, на смену ему приходят повседневные заботы, что, по всей вероятности, и провоцирует психологические и эмоциональные напряжения.

7.По В.И. Далю, интимный – близкий, задушевный, искренний, сердечный.

8.Этот процесс скрупулезно описан финскими социологами. «Кроме экономической независимости и свободы в целом на женское сексуальное раскрепощение, – отмечают они, – повлиял и тот факт, что сегодня сексуальная инициатива всецело приемлема. Право женщин брать на себя инициативу завоевано ими в течение последних 20 лет. Лишь часть женщин старшего возраста (которым к моменту опроса было за 55 лет. – С.Г.) выступают против. Мужчины … приняли это женское право еще 20 лет назад». Kontulа О, Haavic-Mannila Е. Sexual Pleasures: Enchancement of Sexual Life in Finland, 1971-1992. Dartmouth, 1995. P. 207.

9.Это понятие ввел американский социолог П. Лэндис.

10.Ihinger-Taliman М., Pasiey К. Remarriage. L., 1987. Р. 26-27.

11.Adams В. The Family. A Sociological interpretation. Orlando, 1986. P. 347

“ЧЕЛОВЕК” №5 / 2004

СКОЛЬКО СТОИТ СОСТРАДАНИЕ

Жизнь – это смерть (по Ф.Энгельсу). Величие этой формулы неопровержимо. Уходят из жизни старшие поколения, выпустив в жизнь молодые. В жизни каждого настают минуты скорби, моменты расставания с близким и дорогим человеком. Мы живем в обществе, в тесном контакте с друзьями и товарищами, которые в тяжкие часы выражают сострадание близким людям поддержкой, скорбным молчанием, рукопожатием, букетиком бессмертника, символа вечной памяти о покинувшем этот мир. В этот момент бесценными являются цветы и венки памяти. Измеряется ли сострадание деньгами? Являются ли они мерой нашего сочувствия, любви и уважения к живущим на Земле? Никакие деньги, оркестры, кавалькады не заменят утраченного близкого человека. Но символы нашего сострадания имеют свое измерение мерой вложенного труда в тот или иной продукт. Стоимость же меры труда измеряется мерой любви к потребителю твоего труда. В условиях рынка любовь измеряется деньгами. Увы, и она является товаром. Кощунство этого факта до сих пор неприемлемо большинством наших сограждан, выросших и впитавших родительскую любовь с материнским молоком в неведении о жестоких законах рынка. Труд как родник жизни, как средство существования и самовыражения, труд – наша потребность. Никому не нужна милостыня. Всем нужна любовь. И уважение.

Уважая, понимая, любя мы даем полноценное право жизни даже отчаявшимуся от страданий (или увечий). Труд сделал человека человеком, любовь облагораживает человеческий труд. Труд – это любовь. Только с этой формулой мы сможем построить наш новый мир, мир без рынка и цинизма.

Природа, мать наша, благодаря диким законам выживания создала высшее свое творение – человека, наделенного высокоразвитым умом, способным дать возможность оторваться от дикости. Выживание человека не в Ноевом подвиге, а в недопущении катаклизмов и всемирного потопа. Погибшие цивилизации канувших в прошлом миров требуют от нас вселенской любви. И на пути этой любви наша дорога в будущее, к новой светлой цивилизации коммунизма. Слишком благополучным выглядит развитие человечества по восходящей спирали. Увы, в рамках цивилизации мы развиваемся по законам гиперболлы, опираясь на скудные памятки предшествующих высокоразвитых цивилизаций. Что останется нашим потомкам: скудные воспоминания или полноценный багаж добытых знаний? Так долой же пресловутую погоню за пределом комфорта. В чем он? В мягких и теплых сиденьях «мерседеса» или в полюбившихся косовских массажерах под «мягким местом»? Не существует предела комфорта. Есть необходимая мера комфорта. А значит, всему должна быть мера.

Мера любви в доверии. Доверие основывается на любви и уважении естественных потребностей, и главная из них – труд. Да здравствует раскрепощенный труд, труд раскрепощенного человека-созидателя, человека-творца, труд без погони за прибылью, с нулевой рентабельностью, ибо она есть мера эксплуатации человека. Целью же общественно-полезного труда должно быть воспроизводство средств производства, при постоянном снижении их себестоимости, что в конечном итоге должно приводить к снижению себестоимости предметов потребления и стоимости жизни. При этом неизменно повышается значимость долга.

Долг из обязанности непременно перерастет в необходимость. Совесть, как высший критерий необходимости долга, есть мера равнодушия к человеку и остальному миру. Совесть не позволяла нам кичиться перед согражданами своим благополучием, совесть не позволяла нам забывать о других. Запад свободен от совести. Сейчас он «расцвел» в наших глазах. Но был ли он богаче нас? Духовно мы были богаче. Материального благополучия мы можем достичь лишь соизмеряясь с совестью. Бытует мнение, что лень – двигатель прогресса. А может равнодушие, равнодушие к тяжелому труду земледельца, сталевара, шахтера? Законы выживания «рыночных приоритетов», капитализма, приблизили их поводырей к «заботе» о малоимущих. Наша задача – противопоставить их «ценностям» свою любовь к человеку труда.

Камнем преткновения для нас опять же стают вредные привычки: курение и алкоголь. Никакой «орбит» не заглушит презрения к любимому человеку в виде облака дыма от сигареты. Долой сигарету! Через систему общественного воспитания подростков и их старших товарищей, обеих полов.

Нищенскому подаянию обездоленным противопоставим всю свою любовь, привлекая для общественно-полезного труда отброшенную категорию сограждан, инвалидов 3-й и 2-й группы, изыскивая возможность трудоустройства и инвалидов 1-й группы, мизерные пособия которых ложатся тяжким бременем на руки родных. Многие предприятия, лишенные предприимчивых и высококлассных работников, страдают от недостатка грамотных специалистов и денежных средств. Государственная поддержка указанных категорий сограждан, при соответствующей заботе работодателей об их медобслуживании, позволит многим обрести веру в себя, вернуть их к полноценной жизни. «Кадры решают все» – забытый и не понятый многими советский девиз. Послеперестроечная жизнь заставляет еще раз подумать о нем. Трудно конкурировать с Западом в эпоху безденежья и давления МВФ. А может и не во всем нужна конкуренция? Себе дороже! Как велико наше несоответствие уровню жизни западных соседей из-за нашей черствости и нелюбви к ближнему. Произведя себе свое по низким ценам закроем ниши наших прорех. Может такой подход позволит многим очнуться от высшей степени презрения к собственному «я» – алкоголизма, и вылечиться от него.

Заботясь о ближнем, с терпением и упорством (иного не дано), с самоуважением и доверием обретем право на достойную жизнь, выйдя на путь к самосовершенству, как смыслу Бытия. Мораль трудовых коллективов и общества в целом должна обеспечивать равенство в праве на любовь. Наша задача – не превратить эти выводы в простой лозунг.

ЛЕГКО ВАЛИТИ З ВЛАСНОЇ ГОЛОВИ НА ЧУЖУ, АБО…

Листопадовий революційний вибух і ще триваюче «майданне» протистояння української громадськості владі через нереалізоване євроінтеграційне прагнення суспільства свідчить про те, що народному терпінню ввірвався терпець. Як учасники «майдану», так і ті, хто спостерігає за розвитком подій на ньому, чекають «манни» від уряду, Президента, опозиції, Євросоюзу… За оприлюдненою в одній з місцевих газет статистикою, половина «майданівців» на момент опитування очікувала від влади позитивних змін. Та євроінтеграція не створить очікуваних суспільством численних робочих місць у промисловості, де це власне можливе на противагу малому і середньому бізнесу (що відверто підтверджують західноєвропейські радники, пропонуючи стимулювати в Україні розвиток сільського господарства, малого і середнього бізнесу). І в роботі над втіленням змін у державі потрібно почати з … себе!

…Провідні західні виробники, приховані за відомими і не надто «світовими брендами», витрачають левову частку зароблених коштів на маркетинг виробництва. Та цей тип «маркетингу» в Україні фактично відсутній, адже він охоплює цілий комплекс стратегічних заходів і знань, які здатні сформувати і реалізовувати фахівці за спеціальністю «маркетинг» чи «інтелектуальна власність», які мають вищу інженерну освіту та досвід виробничої діяльності, в першу чергу у галузях приладобудування. Адже саме ця галузь потребує в Україні максимуму зусиль для її реанімації, щоб зупинити експансію продукції світових виробників на ринок нашої держави. Відокремленість держави від виробництва, яка лише має створювати «умови» для розвитку бізнесу, фактично абстрагує її від народу і створює дивні колізії: радянський державний «капіталізм» замінено диким, начебто ринковим, капіталізмом (і тоді, і зараз були і є прагнення прибутку, і експлуатація трудівників, і приписки та шахрайство). Але була централізація і хоч якась турбота про селянина, хай і обмеженого у правах.

Маркетинг виробництва у світі, зокрема, об’єднує державний протекціонізм, державно-приватну «міфотворчість», промисловий дизайн (художнє конструювання виробу), багаторівневі патентно-ліцензійну роботу та рекламні акції, світову виробничу кооперацію (до якої українського виробника ніколи не впустять). Хоча українські вищі навчальні заклади впродовж усіх років незалежності і готували фахівців за спеціальністю «маркетинг» (фактично – «маркетинг продажів»), підприємства, за участю цих «фахівців» так і не вийшли на світовий рівень. І це не дивно. Україна, яка за часів колишнього СРСР, була, образно кажучи, великим промисловим «складальним майданчиком», нині перетворилася у суцільний ринок, а точніше, – «базар». Раніше, в СРСР, галузь знань «художнє конструювання» забезпечувалася технікумами, де провідним був київський. Провідним союзним вищим навчальним закладом з промислового дизайну був Харківський художній інститут. Переважна більшість художніх училищ вчили ремеслу. І до Косівського технікуму народних художніх промислів їхали звідусюди. Та найкращим художнім училищем Союзу було Сімферопольське, де нікому нічого не розповідали. Бо виховували таланти. А найкращою художньою академією, до речі, вважалася ризька. Чи не тому, що латиська мова найважча, складніша за угорську? Може тому такими популярними в СРСР були товари з Латвії, в тому числі під «брендами» (торговими марками) «VEF» і «Радіотехника», та Угорщини, під «брендами» «BIG» та «Ikarus»? Незабаром відзначатимуть 50-літній ювілей дизель-поїзди «Рута», які так подобаються прикарпатцям своїми різними дерев’яними сидіннями і безвідмовною автоматикою дверей. На жаль від тих пакетів деревини, вирізаної із суцільної дошки-«сороківки», що формою забезпечує зручну осанку, вже не залишилося й сліду. Та з тих давніх часів залишилися спогади про високу надійність імпортної техніки при великому її розмаїтті. Але часи змінилися. Змінилися технології. У погоні за прибутком впала надійність, суцільна автоматизація виробництв забезпечує швидку зміну моделей, розширюючи асортимент і збільшуючи таким чином доходи розробників (конструкторів, технологів, дизайнерів, науковців, маркетологів). Адже їхній дохід прив’язаний до продажу кожного «промислового взірця» того чи іншого «бренду» у вигляді відрахувань певного відсотка з вартості кожного проданого виробу.

Завдяки телебаченню та яскравим журналам в останні роки популярності набули дизайнери. І готують їх мало не художні студії під вивіскою «Академія» чи «Університет». Адже «західне» слово дизайнер походить від design, тобто «проект». І малює малий і середній бізнес комп’ютерні проекти чи то квартир або офісів, чи насосних або будинків, чи комбайнів «Скіф» або тролейбусів. І всюди – західна чи китайська електроніка, компоненти чи комплектуючі, левову частку з яких, як стандартизовані деталі, у минулі роки виготовляли в СРСР, зокрема в Україні, підприємства ВПК окремо в силу розподілу їхніх виробництв на випуск продукції військового призначення та товарів широкого вжитку. Нині ж ми сліпо беремо імпортне, хто яке, чим забезпечуємо «свій» сервіс, і продаємо чи у метрополітен, чи на підприємства, чи у тролейбусне або залізничне депо. Із селянином складніше…

Село ж в Україні потребує реформ. В першу чергу, у галузі житлово-комунальних послуг, як провідної складової якості життя населення країни. Адже 95 відсотків сіл не мають каналізації, лише 10 – мають водопровід, 20 відсотків – газифіковані. Не всі села нині електрифіковані. Міжнародний валютний фонд та єврокомісари вимагають від Президента і уряду України підвищення тарифів на ці послуги. Однак мало хто знає, що приховано за цією вимогою. 20 років триває модернізація підприємств водопостачання та теплоенергетики під гаслом економії електроенергії. У комунальних господарствах замінюють або автоматизують опалювальні котли, демонтуючи при цьому вітчизняні або ж російські електродвигуни разом із насосами і замінюючи їх німецькими, французькими, італійськими комплектами із регульованим приводом. Загалом – чи не десятка світових «брендів» (тобто торгових марок). Чи не дивне прагнення европарламентарів сприяти розвитку в Україні саме середнього і малого бізнесу, адже така «модернізація» – якраз справа саме цієї бізнесової ланки? Європейцям відомо про фактичну відсутність на селі підприємств житлово-комунальної сфери, а ця «прогалина» для їхніх виробників – «золоте дно». Яка кому справа до виробників харківських електродвигунів, запорізьких перетворювачів, житомирських та рівненських давачів та засобів вимірювання і автоматизації, коли малий бізнес на догоду прибуткам насичує галузі «данфосами», «грундфосами», «шнайдерами», «сіменсами» чи китайськими «дельтами», в основі яких функціональні модулі і комплектуючі фірм з Японії та США, електронні компоненти – з Малайзії і тих же США, Японії і Німеччини.

Дуже показовим є «євро інтеграційний» приклад Литви з торговою маркою «Калвіс». Впевнений, що подібне опалювальне обладнання у виконанні «Пресмашу» мало б не менш привабливий дизайн і якість виконання, однак основним здобутком литовців є готове до впровадження насосне, регулююче та комутаційне обладнання провідних німецьких та шведських виробників. І хоч на порозі вже ХХІ століття і розвиток української, білоруської та російської науки і технологій у галузі електроніки, опалювальних технологій, приладобудування дозволяють залишити позаду вчорашні здобутки європейців, що активно просуваються нині в Україну, дефіцит проукраїнськи зорієнтованих маркетологів виробництва, а також висококваліфікованих промислових дизайнерів, стримує перехід на використання безконтактного комутаційного обладнання та вентильних двигунів (двигуни з електронним колектором із спрощеним регулюванням швидкості й моменту). Натомість для менш технологічних асинхронних електродвигунів з-за кордону ввозять складні імпортні перетворювачі частоти для регулювання їх швидкості, в основі яких мікроконтролери останнього покоління та новітні силові компоненти і стрімке зростання споживчих характеристик яких досягнуто завдяки комп’ютерному буму. Існуючі вітчизняні перетворювачі, створені ще за радянських часів, не витримують конкуренції, а перетворювачі на імпортній елементній базі, виробництво яких освоїли невеликі українські підприємства, хоча і не гірші за імпортні, проте не спроможні просунутися на власний же ринок через інформаційну навалу світових гігантів електроніки з їхньою широкою гамою обладнання. Цю проблему загострюють безліч малих фірм, які всі ці роки постачають в Україну електронні компоненти для закордонної побутової техніки й оргтехніки. До речі, за радянських часів імпортні товари виділялися неабиякою надійністю, чого, на жаль, не можна сказати про сучасну техніку, бо Сполучені Штати нав’язали іншим скорочений термін «життєвого циклу» промислових товарів заради стабільності отримання прибутку. Мало того, що ми набрали і продовжуємо брати кредити на модернізацію галузей економіки через придбання імпортного ж обладнання, то ми ж самі затягуємо «зашморг» на власній шиї через славетний сервіс (коли дешевше купити нове, ніж відремонтувати старе). То ж залежність виходить «вічна», як від вживання наркотиків.

Брак відданих українському народові і вітчизняному товаровиробнику професіоналів інженерів-маркетологів обумовлений ще й тим фактором, що мистецтво в країні переведено в розряд ремесла. Тенденціями «масової» культури Заходу, нав’язаними телеекраном, вихолощено справжній український дух. На Євромайдані ж протестують в основному ті, кому невідомі проблеми промислового виробництва і конкурентоздатності. Та й останній термін суто умовний. Бо коли виникає реальна потреба, то здорові механізми протекціонізму забезпечують сталий розвиток, а він, в свою чергу, сприяє стрибку конкурентоздатності, адже вона, здебільшого, обумовлюється патентним чи технологічним захистом (наприклад, електронні модулі японського виробництва з багатошаровими друкованими платами у перетворювачі французького бренду «шнайдер електрик», що вийшов з ладу, щойно завершився термін гарантії).

Формами співпраці маркетингу, науки, розробників і виробництва в Україні, як і майже всюди на теренах СНД, є науково-дослідні та конструкторсько-технологічні інститути, які об’єднують науковців і розробників. При цьому маркетингові компанії структурно від них відокремлені. Художнє конструювання не викладають, замінивши його на дизайн. У першому випадку художній образ «промислового взірця» вимагає створення під нього як технологій, так і взірців матеріалів тощо, адже передбачається його патентування, в тому числі у країнах його продажу. У другому випадку – використовують наявні на ринку компоненти, переважно імпортні, і в цьому випадку патентування просто не можливе, а відповідно й експорт готових виробів. Інженерний же склад виробництв і промислових підприємств здатний, в крайньому випадку, адаптувати до власних технологічних можливостей той чи інший чужий промисловий взірець. І всі роки незалежності України ці гілки промислового маркетингу не можуть знайти методів співпраці. По-перше, всіх переповнює жага «швидких» грошей: «Ти мені заплати, а я тобі зроблю…». Отак і роблять, і «платять» третє десятиліття: налагодять виробництво, дещо продадуть чи «подарують», і знову опиняються, образно кажучи, біля розбитого корита. Адже легше отримати хоч і менші кошти, зате не нести відповідальність за кінцевий результат. А у світі домінує авторське право, і сплата коштів за ставками роялті (виплата певної частки собівартості проданого товару автору) створює потужний бюджет і транснаціональним корпораціям, і малим національним компаніям для нарощування чи оновлення номенклатури виробів і товарів.

Перенесення механізму виплати роялті зі сфери суто інтелектуальної власності та патентного законодавства у сферу промислового виробництва відкриє нові горизонти. Застосування його принципів на рівні тристоронніх чи багатосторонніх угод і договорів між науковими, художніми і маркетинговими структурами, винахідниками і розробниками, виробниками комплектуючих, постачальниками та промисловцями у формі державно-приватного партнерства нарешті мало б покласти край чварам у суспільстві. Настав час припинити безпідставно звинувачувати один одного, навіть і Президента, через те, що більшість у суспільстві все ще не усвідомлює того, що часи, коли керівництво країни визначало, що виробляти та в якій кількості, за якою ціною та кому поставляти чи продавати, залишились за порогом нашої незалежності, у радянській Україні зі значним фондом соціального споживання як левової частки собівартості продукції. Тоді цей фонд забезпечував доступність і освіти, і охорони здоров’я, і санаторно-курортний відпочинок та інші безкоштовні суспільні блага. Нині ж є ринковий, а точніше – базарний, український капіталізм, який і призвів до «майданового» вибуху. Ото ж час вже спробувати домовитися між собою, як в Україні, так і з партнерами із СНД (адже тільки вони спроможні прямими поставками комплектуючих, в т. ч. й електронних кристалів, підняти з руїн вітчизняні підприємства електронної галузі, як бази сучасного приладобудування). Розроблені чернівецькими науковцями і виробничниками силові електронні компоненти для російської «силіконової долини», наприклад, за якістю не поступаються західним аналогам, а то й не мають собі рівних. Отож українські регульовані приводи із силовими компонентами, «одягненими» українцями на російські чи білоруські кристали, здатні лягти в основу і сільського комунального господарства, і сучасного електротранспорту, і дизель-електричних потягів та іншого обладнання. Більше того, в уніфікації використання електронних компонентів Захід (і Євросоюз зокрема) нам не помічник, бо вони й між собою подібну кооперацію не практикують! І через власне, українське, бачення форм комунального господарства сучасного села, новітніх його форм із комплексною забудовою, із автоматизованими міні-фермами й міні-виробництвами з використанням найефективніших систем утилізації відходів та використання різноманітних нетрадиційних джерел енергії можна було б бодай урівноважити товаропотік між Україною і Європою, а вже тоді й формувати асоціацію з ЄС…