Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

«Ну, а потім під’їхала платформа, мене й посадили. Потім випустили, але я вже з тої платформи не злазив. Нема дурних» (I—16).

«Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, чого й ви» (I—17).

От тобі й «Дем’ян Бєдний»! Колишній петлюрівець, що вже був один раз в БУПРі за свою контрреволюційну діяльність, а потім, випущений звідти, спритно спромігся провадити цю контрреволюційну діяльність в галузі літератури. Ось що він був насправді. І ще пише, що «з радянської платформи не злазив: нема дурнів» (I—16).

Справжню ціну цим словам тепер дуже легко підшукати.

Наостанку я хотів би ще раз на одному-двох прикладах показати убогість мистецьких засобів Остапа Вишні. (От він пише, наприклад: «Я фотографую з свого, звичайного, погляду, життя на селі» (I—45). І от як ця «фотографія» провадиться: Робота: «аж гуде». «Тільки гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп» (I—59). «Мантачать коси: дзень-дзень, дзень-дзень!» (I—80, I—134). Косять «рівномірно як годинник ссшш… ссшш… ссшш» (I—81), «в повітрі камертони золоті: дззз, дззз, дззз» (197) і т. д.

Звичайно, це все не більше, ніж протокол та й те записаний вельми невправною і примітивною рукою. Вишня іноді не боявся й того, щоб так і сказати про самого себе: «Бути сучасним письменником значно легше, нічого собі не читаєш, тільки пишеш» (I—14). Ну, звичайно, коли маєш постійно підтримку збоку повсюди розставлених контрреволюційною рукою своїх друзів, можна покласти ноги до стола і халтурити що завгодно: все одно надрукують.

Вишня не від того, щоб іноді довести і повну свою некультурність. От, наприклад, сцену із опери Вагнера «Трістан і Ізольда» Вишня вважає за танок лише тому, що Айседора Дункан використала цю загальновідому річ для однієї з своїх композицій.

На цих кількох зауваженнях ми можемо завершити характеристику постаті й методів роботи Остапа Вишні. З поданого видно, що це був за суб’єкт. Бездарний писака, що своїми коріннями виростав із куркульства, а в мистецькій творчості був продовжувачем губановських «малоросейських» збірок. Контрреволюціонер, що, нахабно халтурячи, насмілювався в зашифрованій формі протаскувати в літературі куркульські ідеї, колишній петлюрівець, що змінив вогнепальну зброю на перо «гумориста», от хто такий був цей «король українського гумору».

II

1. ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО

Ми переходимо тепер до аналізу матеріалу, зібраного Вишнею в 4-х томах його «Усмішок».

Переважну увагу в своїх творах Остап Вишня віддавав селу.

Вся установка селянської частини його «Усмішок» скерована на те, щоб всіма силами підкреслити патріархальну, хуторянську, куркульську незайманість радянського села:

«Ох і харрашо ж на селі! От тут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник!» (I—31).

Так декларативно починається фельетон – «Ось воно – село оте!», що править ніби за символ віри для Остапа Вишні. Ідилічність пейзажу тут просто таки Рубенсова, хоч за своїм звичаєм автор не добирає принципової ріжниці між нужником та власним вікном.

Автор всіляко намагається підкреслити, що село для нього… «не з тез статистичних відомостей повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і виконкомів – не офіціальне село, таке собі село» (I—31).

Що цим мало бути сказано? Очевидно, одне: хоч ви як не намагайтесь радянізувати і колективізувати село, а воно собі є не ваше, не офіціальне, а наше, куркульське.

От які риси вишукує Остап Вишня в радянському селі:

«А так тихенько в нас. Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні. Живемо, одне слово» (I—34).

«Отак просто школа. А після школи розправа. А так живе старчиха. А навскоси кума Уляна. А посередині майданчик. А на майданчику свині» (I—32).

«До церкви дзвонять… А дзвін малиновий, та тіль – гу-гу-гу – cобаки гавкають. Одне слово – село» (II—19). Селян Остап Вишня подає як справжніх дегенератів. Та справа не тільки в тому. От наприклад, в «усмішці». «Пошти що й здря» Остап Вишня намагається показати, що село взагалі нездатне ні на який поступ. В цій «усмішці» селянин відмовляється від культурних нововведень за допомогою зачарованого кола: земля не вкупі – не можна культурно господарювати, а землевпорядкуватися не можна – бо земля не однакова і т. д. От, мовляв, яка є справжня психологія сучасного селянина, а ви ще намагаєтесь його на колективізацію тягти.

Дійсність, велетенська революція в сучасному колективізованому селі блискуче спростувала цей контрреволюційний наклеп Остапа Вишні. Та він докладає всіх зусиль, щоб показати удаване банкротство будь-якого заходу радянської влади, вжитого до поліпшення побутових умов селян: «У селі є потребилівка. Це в кращому разі, а найчастіше – «Стребилівка», що – «отут вона в мене сидить», отут – це значить «під грудьми», або «в печінках» (II—19).

А от і продовження:

«Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в’їзді в село рявкнуть:

«Повстаньте, гнані і голодні!»

Щоб ви гадали, що це за «штука»?

Можно подумати, що Вишня побачив трактора.

«Арка!» (І—33).

От, мовляв, єдине, що змінилося на селі. Поставили арку.

Тут ми підійшли до цілої серії «усмішок», де Остап Вишня планово розглядає відповідні галузі життя радянського села:

«Головполітосвіта», «Жінвідділ», «Освіта», «Охорона народного здоров’я» і інш.

Що ж є в цих «усмішках»?

В «усмішці» «Головполітосвіта» автор всіляко підкреслює те, які грандіозні установи Головполітосвіти є в місті, а от в селі, мовляв, нічого нема. Село перебуває абсолютно за межами культурних заходів радянської влади.

«Он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми – кілька колодок лежить. Ото й є наша Головполітосвіта» (І – 43).

Що там відбувається? «Лапання», ідіотичні похабні співи, «спання парами».

І все – вся Головполітосвіта.

Жінвідділ – жіночі плітки, церковні інтереси, над якими переважає розбита череп’яна ринка. Змалювання справжньої фауни села, а не людей. І нарешті що найцікавіше, за відсутністю ініціативи самих жінок, голова сільради об’являє, що жінка має однакові права з чоловіком. Як і всюди, тут Остап Вишня намагається викривити справу так, ніби ні про які органічні визвольні рухи з боку жіночої частини селян не може бути й мови, що їх звільнення провадиться шляхом адміністративних наказів згори. Наклепницька суть цього твердження, що витікає з тези Остапа Вишні про чужорідність радянської влади для села – нижче ми цю тезу ще проілюструємо – ясна сама по собі.

«Освіта» – «Освіта на селі. Ну, тут навряд чи вийде усмішка… Боюсь, що тут уже буде вишневий рид» (І—52).

І це Вишня насмілювався заявляти тоді, коли радянська влада за допомогою мас розгортала роботу по ліквідації неписьменності.

«Село – техніка…» – трактори: «…є… сили: дві кінських і одна коров’яча» (І—57) і т. д. Сішник – лантух. Косарки-снопов’язалки – люди, молотарки – дорослі, зерноочисні машини – діти. Цілковита відсутність машин.

«Село – книга». – Книг нема. Є лише старі гроші, що по них можна вчитися грамоті. Книжки ж використовують лише для крутіння цигарок. В цій наклепницькій «усмішці» Вишня безпосередньо подає руку білогвардійському гумористу Арк. Аверченку, коли той стверджував, що в Радянському Союзі скоро ніхто нічого не читатиме.

І це в той час, коли передвоєнна норма книжкової продукції у нас в кілька разів перевищена, коли зокрема на Україні тиражі книжок за десять революційних років в кілька разів більші, ніж за двісті передреволюційних.

Ховаючись за юродську форму викладу, Остап Вишня залюбки робить наклеп на культурну політику радянської влади.

«Охорона народнього здоров’я» – «Пасічанський Наркомздрав – баба Палажка» (І—66). Засоби лікування – власні руки, власний язик, власний іржавий ніж. Класифікація хвороб: переполох, глаз і т. д. А де ж робота НКЗдоровля? Звичайно, Остап Вишня її намагається не помітити.

«Профос» – ступені освіти – пасти гуси – технікум першого ступеня. Вища група – свині. І все. «Профос» закінчується одружінням. Чого намагався досягти Остап Вишня в усіх цих «усмішках»? Показати село таким закоснявілим, що його, мовляв, не можна зсунути з віковічних хуторянсько-куркульських позицій нікому. Намагатися одбити бажання їхати до нього й працювати там провідникам ідей радянської влади і, нарешті, подати всю сільську роботу партії і радянської влади, як зверхнє очковтирательство, командування згори і формалістику.

А от іще одна надзвичайно нахабна «усмішка». В ній Остап Вишня намагається агітувати за передплату на газети. На газети ненависної йому радянської влади. От він і «агітує»:

«Передплачуйте» – щоб їх використовувати на цигарки.

Найбільше виразності набуває стиль Остапа Вишні, коли він дістає змогу рекламувати куркуля. От, наприклад, «усмішка» – «Коли в голові лій». Остап Вишня вишукує куркуля, якогось Рудя, що побував у Франції, там навчився агротехніці і пристосував її до своєї «пасіки величенької», господарства – 20 десятин на 15 чоловік родини і т. д. Вишня не шкодує жодних фарб, щоб розписати, який це зразковий господар, цей Рудь. І звичайно, стає зрозумілим, що мав почувати Остап Вишня, коли майно таких Рудів підчас розкуркулення експропріювали для колективу.

Недалеко пішов від цієї «усмішки» Остап Вишня в своєму «Ярмарку»:

«І все ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мекає, ірже, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, смердить, воняє, кудкудахкає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п’є квас, їсть тараню, одригує, ікає, «булькає», лускає насіння і крутиться на каруселі» (І—203).

Усю цю сцену Остап Вишня закінчує лише одним словом: «Ярмарок!»

Таким мажорним акордом супроводить автор не радянський, а куркульський ярмарок. Коли ми порівняємо цю усмішку з попередньою, то це тільки ствердить контрреволюційну послідовність Вишні.

Виключно цікава для Остапа Вишні «усмішка» «Ось воно як» (II—117).

Ця «усмішка» нібито агітує за ощадкаси. Мова в ній іде про ощадливого середняка, Петра Федоровича Трактора, що скористався з послуг ощадкаси. «Проводив він культурне господарювання, корову злучав з сименталом, кобилу з арденом, свиню з йоркширом». В 1925 році він спродав худобу, «по хазяйству все справив. Подививсь – залишилось. І так залишилось, що як рахував, на вікна поглядав». Середняк нібито виходить трошки підозрілий, нібито він багатший за середняка. Але слухаємо далі: Поклав цей «середняк» гроші до ощадкаси. Каси по неділях закриті, отже, коли в ці дні до нього приходили гості, він не міг купувати горілки, бо вдома грошей не було, а ощадкаса була зачинена. Що ж зробив на ощаджені від продажу худоби гроші цей «середняк»?

– «Трактора Петро Федорович на ті гроші купив, – он воно як.

Чи випили – питаєте, як трактор купили?

– Випили.

– Але тоді вже можна.

Хто трактора купить, тому можна випить, тільки не самогона» (II—119).

Виникає низка запитань: 1. Що це за середняк, що міг на частину грошей, здобутих від продажу худоби, купити собі трактор?

2. Якому середнякові може бути потрібний для його індивідуального господарства трактор? Адже лише для обробітку своєї землі, йому було б не доцільно придбати трактор. А для решти господарських потреб одного середняка трактор є занадто міцне енергетичне джерело. Отже, – трактора Вишнин «середняк» віддаватиме в експлуатацію.

Отже, коротше кажучи, «середняк», з такою симпатією поданий Остапом Вишнею, є звичайний собі куркуль. Філософія неприкритого правого ухилу, славнозвісний лозунг, «збагачуйтесь» – тут в творчості Остапа Вишні знайшли той же самий, жвавий відгук, що його мали праві опортуністи від Кондратьєвих, Чаянових і т. д. А вказівки Остапа Вишні про те, коли можна випити, а коли ні – нагадують справжній самоучитель хорошого тону для «міцного мужичка», що за всяку ціну намагається збагатіти, використовуючи для цього всі можливості, які трапляються на його шляху.

Згадана «усмішка» ворожа всій політиці партії в селянському питанні. Адже в Вишниного «середняка» вже давно поодбирали всі оті трактори, що їх купівлі плескав у долоні Остап Вишня. Отак спромігся Остап Вишня, коли йому замовили писати «усмішку», що агітувала б за ощадкасу, під цим прикриттям поагітувати за ощадливого куркуля.

Перейдемо тепер до «усмішки» «У колективі».

Очевидно, на замовлення якоїсь редакції, Остап Вишня їздив до невеличкого колгоспу. Ясно, що загальна установка цієї «усмішки» зверхньо позитивна: адже коли Остап дозволив би собі в цій «усмішці» показати свої справжні куркульські зуби, то ця «усмішка» не побачила б світу.

Але до чого ж огидно читати її, знаючи справжні класові настанови Остапа Вишні. До чого бездарна і нудна вийшла ця «усмішка»! Вся вона побудована так: із шести сторінок понад дві присвячено тому, як автор їхав до колгоспу. Далі йде сухий переказ досягнень комуни. Зразок: «Ходімте, я покажу вам наше поле. У нас тепер тридцять шість десятин пару, вісімнадцять десятин окопних («пропашних»), вісімнадцять десятин ярої пшениці», і т. д. (І—148). Далі Вишня не в силах стерпіти, похабно дотепничає над «колективною роботою» колгоспівського бугая і кнура, що «ніколи не відмовляється з дозволу артілі йоркширить місцеві селянські поросята» (І—150). І далі (лишилось ще 3/4 сторінки): про вишні, дуже смачні, і про те, що в жінок у колективі «і очіпки на місці, і волосся ціле».

Все. Звичайно, в «усмішці» нема ніякого узагальнення, що допомогло б усвідомити ідею колективізації. Це – єдина «усмішка» про колектив, в усіх томах «усмішок». Натомість підхіхікування над словом «колектив», сухий репортаж по замовленню.

Отже, в селянських «усмішках» Остапа Вишні на весь свій жалюгідний зріст постає персона куркульського агітатора, який не випускав можливості, щоб, прикрившись чи то жартом, чи то «ідеологічно-витриманими темами», – протягти контрреволюційну куркульську агітацію.

2. ОСТАП ВИШНЯ І МАШИНА

Ми не знайдемо, звичайно, жодної «усмішки» Остапа Вишні, де б говорилося про машину, як засіб переведення сільського господарства на соціалістичні рельси. З розібраних вище «усмішок» ми бачили, що Вишня навпаки агітує за передачу машин до рук куркульства.

Звичайно, у Остапа Вишні ми можемо знайти такі плаксиві вигуки: «Ой, дайте індустрію! ой дайте!» (ІII—243).

І ще: «Та даймо ж машину! та пробі даймо ж машину! А то тільки: кидь! кид!» (І—140).

Звичайно ж, що оспіваному Остапом Вишнею куркулеві дуже бажано було б, щоб йому дали трактора і щоб він міг почувати себе так, як показано в іншій гуморесці Остапа Вишні, в тій, що лише «вставляй штепселі», а електрика все сама зробить. І поруч з цим благанням куркуля про одержання машин у цілій низці «усмішок» Остап Вишня, на перший погляд незрозуміло для чого, намагається запевнити, що селянство з машиною упоратися не може.

«Машину якусь десь побачили.

Ой, не підходь! Ой, не підходь! Бо так тобі й голову одкрутить.

Не бачиш хіба як крутиться? Не чуєш хіба, як гуде?.. Ой, не підходь!» (III—47).

Таке удаване протиріччя стає дещо зрозумілішим, коли ми звернемося до іншої «усмішки» Остапа Вишні. «Він такий, він може…» (І—49). Тут відбувається майже те саме, що й в «усмішці» з купівлею трактора куркулем. Трактор куплений, тільки уже не «міцним мужичком», а селянами, тобто очевидно колгоспом, або Созом. І от коли Остап Вишня в першій «усмішці» натякав на те, що трактор, куплений куркулем, потрапив до обережних і дбайливих куркулячих рук, то тут, в колективі, справу він повертає зовсім інакше.

Механік, що притранспортував трактор до села, повернувся до міста. Тоді селяни почали випробовувати трактора самі:

«Сідай ти тепер, Іване, на трактора: подивимось, як він у нас їхатиме!.. Ти ж сам придивлявся, куди його той механік крутив!»

Іван сів на трактора, пустив його, трактор поїхав, але зупинити чи правильно скерувати його Іван уже не зумів. І коли трактор перекинув кілька парканів… – «пощастило якось то Іванові сіпнути за підходящу пружину. Трактор і став. Став, дивиться на Івана, головою хитає та щось і каже. А що він сказав, – спитайте у Івана…» (І—50).

Насамперед привертає на себе увагу, що Вишня бреше: загальновідомий є той факт, що ще до заснування МТС, коли трактор йшов безпосередньо до колгоспу, тракторів не лишали у селі без догляду і продавали їх до тих сіл, які посилали раніше своїх представників на курси трактористів. Продаж тракторів колективам супроводився вивченням на тракториста селянина з того села, куди трактора продавалося. Отже Остап Вишня для чогось збрехав.

А для чого саме? Звичайно, для того, щоб спаплюжити колектив, показати, що колективіст – темний, некультурний і неспроможний взяти до своїх рук складної сучасної машини.

Отже, і в питанні про постачання машини Остап Вишня вірний своїй куркульській лінії.

3. ОСТАП ВИШНЯ І МІСТО

«Жнива. Чи зрозуміле це слово отій мільйоновоголосій, мільйоноокій, мільйоноворукій і мільйононогій потворі, що містом зветься?» (І—79). Правда, співзвучний радянській сучасності образ міста?

Пролетарське місто, що несе смерть сільському куркулеві, це безперечно для нього, для куркульського ідеолога, Остапа Вишні, жахлива потвора, смертельний ворог. І вся злоба, все єхидство, на які був спроможний Остап Вишня, обертається в нього проти радянського міста.

Ця «потвора» за Вишнею нищить людей, нищить їх тіло:

«Решта органів твого тіла міського до чогось іншого повернулася. Все тіло твоє прокатарене на соломі мечеться», і т. д. (I—108).

Але все це дрібниці в порівнянні з тим, як «псує місто самих людей».

Остап Вишня весь час намагається підкреслити, що коли на «политих потом чорних ланах українських урочисто відбувається меса трудового селянського життя» (І—83), то в місті живуть лише непмани, ледарі, бюрократи і т. д. Що селянинові, і колгоспникові, і біднякові, і куркулеві абсолютно нічого вважати на існування міста. Він підбурює селянина проти міста, виконуючи тим самим роль ретельного куркульського агітатора:

«В городі, Дмитре Федоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в облігаціях та вагонах. І сам ворочає, один… І потом не обливається. А Зоя Владиміровна чи й Клара Соломоновна зі своїми Сєвкою чи Абрашкою на веранді сидять, та ще під парасолькою, щоб коліру на обличчю не зіпсувати… Он як у городі, Дмитре Федоровичу» (І—83).

Автор навмисне приховує від читача-селянина, що радянське місто не є місто капіталістичне. Адже на час записання тої «усмішки» за спекуляцію хлібом уже садовили до БУПРу. Він навмисне умовчує, що «город ворочає» тисячами пудів жита, обертаючи їх на заводи, на машини, на трактори для колгоспного села. Остап Вишня насмілювався буквально повторяти ті слова, що їх казали куркулі під час хлібозаготівель.

У цілій низці інших «усмішок» Остап Вишня продовжує компромітувати радянське місто, радянських працівників державних і кооперативних установ, в очах селянського читача.

«Хліборобство дуже легка і дуже некваліфікована робота. Це не те, що в місті, в конторі якій… Чи в тресті, чи в синдикаті. Там у місті, доки встанеш, доки оглянешся, доки прийдеш, доки сядеш… і цілих вісім годин сиди, сиди й працюй… А потім на два тижні відпуск. А селяни весь час у відпуску, тобто» (I—113).

Далі йде опис тяжких умов роботи на селі.

Отже, Остап Вишня навмисне запроваджує в свідомість сільського читача шкідницьке переконання, що в місті лише нероби й ледарі. Він навмисне замовчує, що в місті живуть також крім бюрократів десятки тисяч індустріальних робітників, відданих чесних службовців.

«Нічого навіть і те, що вода поллється на груди вам. Цього ви не боїтесь, плям на шифоні чи на піке у вас не буде. На гарячі груди вам литиметься вода, а вражіння таке, як у вас там в Харкові, коли найдорожча й найкраща до вашого серця свою наманікюрену ручку прикладає…» (I—138).

Отже тут, в Харкові, мовляв, живуть самі непмани та наманікюрені жінки, чи що.

Ось Остап Вишня висвітлює роботу двох кооперативів: – сільського, «Шлях до соціалізму», де не провадиться ніякої звітності і т. д. (чи не подібний в такому разі цей кооператив на яку чергову куркульську махінацію?), і поруч з цим висміює роботу великого об’єднання кооперативних правлінь у місті.

В «усмішці» «Підкачало» розповідається про обурливий випадок бюрократизму в кооперативних установах міста, де стільки кооперативів, що… «не шлях у тому місці до соціалізму був, а паркет… Не йди, а пливи» (І—90). Коли порівняти дві наведені «Усмішки», доводиться мимоволі робити такий висновок: у селі працювати тяжко, натомість люди добрі, в місті ж є всі умови для нормальної роботи, але люди нікуди не годяться.

І нарешті цілковито провокаторськи подає Вишня проблему міста та села в «усмішці» «Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика» (II—1), де задана тема про потребу ліквідувати розходження між цінами на промислові та сільськогосподарські товари набула контрреволюційного куркульського трактування.

Подана в «образних формах» (не обійшлось, як і завжди, без штанів, «передніх фасадів» та дотепів, що на цьому нехитрому ґрунті виростають) проблема ножиць у Вишні трактується виключно, як грабування дядька-селянина пролетарським містом.

Коли дядько Панас питає в сільраді, коли будуть ліквідовані ножиці, йому відповідають:

– «Розхожденіе. Міри приймаються» (II—13)… І все. Вишня подає ці слова так, що вони звучать в устах представників сільради брехливим одмахуванням, бо він тут же подає місто, як скопище бюрократів, яким потрібні гроші «на авто, на жеребця, на килими, на м’які крісла (II—16).

І, звичайно, він і словом не згадує про те, як справді працювала на той час комуністична партія над ліквідацією «ножиць».

Сон дядька Панаса про те, що його ніби грабує місто, автор називає «смичкою». І від цього слова виводить дієслово «смикати» – тобто Вишня поганить ленінську ідею змички.

Тут ми бачимо, як Вишня безпосередньо постачає класовому ворогові на селі словесну формулировку для своїх контрреволюційних розмов.

Який висновок для себе робить дядько Панас, боячись, «що місто відбере в нього останнього ґудзика»?

– «Ой-ой-ой, – захитав головою дядько Панас. – Сховай ґудзика у скриню… зроби, очкура…

В очкурі дядько Панас ходить». (II—16).

Важко заперечити, що в цих рядках виспівується ховання селянського маєтку від «зазіхань» пролетарського міста. Так ховає куркуль у хлібозаготівлю жито. Отже тут Вишня безпосередньо відбиває в своєму творі неприховану куркульську ідеологію.

І в інших творах він всіляко стає на захист власницьких індивідуалістичних рис навіть у селянина-громадського робітника. В гуморесці «А ви думали як!» він подає сільського делегата, що нарікає на потребу бути на сесії однієї установи в Харкові:

«Хоч би вже призначили, як вівці мої покотяться!» (II—185). Цим Вишня намагається критикувати корисну роботу установ з погляду шкурних інтересів одного власника.

Досить і цих наведених нами прикладів, щоб зрозуміти, що вся установка Остапа Вишні щодо радянського міста скерована на компромітацію його в очах сільського читача.

Підхід Остапа Вишні до сучасного радянського міста є не менш ворожий нашій сучасності, ніж його ж таки підхід до радянського села.

4. ОСТАП ВИШНЯ І НАША СУЧАСНІСТЬ

Цілу низку висловлювань Остапа Вишні щодо характеристики стану на Радянській Україні ми вважаємо за потрібне показати в нашій статті. Всюди, де тільки можна, так, ніби випадково, між іншим, але всюди Вишня намагається справити таке вражіння, ніби на селі голод, некультурність тощо. От, наприклад:

– «Гуси в холодку під потребилівкою (вже чотири роки замкнена стоїть)» (І—96).

…«У льохах нема нічого, бо давно вже все поїли…» (І—109).

Ці риски були б доречніші, скажімо, в «Село вигибає» Черемшини. Але Вишня обов’язково намагається наклепати про «сторозтерзаність» села за радянської влади.

Він намагається також, як ми це проте бачили й вище, підкреслити байдуже ставлення села до комуністичної агітації:

«Батько цигарку із «Товарищ, строй воздушный флот» крутять» (І—129).

А от і одвертий націоналістичний вибрик:

«Спочатку в них (українців), пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всеукраїнський день музики» (тобто при Радвладі. О. П.) почали співати «корита». (III—23). Далі йде руська пісня.

Отже радянський всеукраїнський день музики ознаменовано руською піснею. Остап Вишня очевидно цим хоче сказати, що, називаючи свою національну політику ленінською українізацією, партія і радвлада насправді провадять русифікацію.

Є у Вишні «усмішка» «Село згадує». Це «усмішка» про громадянську війну. Становище Вишні, що сам був у цій громадянській війні на боці петлюрівців, під час написання «усмішки» про «червоного партизана» було справді дуже пікантне.

Що ж робить він? Не дає жодного слова про причини громадянської війни, про визвольний зміст боротьби бідняків-червоних партизанів з міжнародною контрреволюцією і з власним глитайством. Добу громадянської війни він подає виключно як добу кривавих страждань, що від них «аж ніч почорніла». Доба громадянської війни у Вишні подана, як пригода партизана Семена, що кілька разів щасливо утікав від білих і все ж таки десь загинув.

Отже і в цій «усмішці» Остап Вишня змикається з тими, хто надзвичайно роздмухує уяву про громадянську війну на Україні, як про таку, що мала на меті породити колосальні страждання українського селянства, руйнацію села і т. д.

В одній «усмішці» Остап Вишня намагається уявити собі, як житиме селянин за доби цілковитої електрифікації побуту. Звичайно, він і не думає про те, що це буде доба соціалістичного ладу. За Вишнею технічні вдосконалення не порушують основ куркульського хуторянського сільського побуту (Електроціпок дітей б’є, «голосномовець молитву читає»… й т. д. (II—945).

В «усмішці» «Голосномовець» він подає ідилічну картину використання куркулем найгеніальніших досягнень сучасної техніки.

Куркуль використовуватиме радіо: щоб лякати птиць на свому городі, з свого саду виганяти пастухів, що крадуть фрукти, коли куркуль трактором оре свою землю, голосномовцем він викликає до себе жінку з обідом. Соціальний зміст такого ставлення до сучасності й до майбутнього зрозумілий.

І на кінець цього розділу варто згадати ще одну «усмішку», «Підмолоджування», де мова йде про омоложения людини. Велична проблема молодощів, що дала Гете натхнення для «Фауста», – у Вишні перетворюється на варіацію непристойного анекдоту про людину, якій пересадили залози тварини. Вишнин герой Фелікс Карлович через підмолоджування починає іржати і «задом бити» (III—187).

От і рівень творчий «короля українського юмору».

5. ЯК ОСТАП ВИШНЯ ЇЗДИВ ДО РАДЯНСЬКОГО КРИМУ

Якась редакція надіслала одного разу Остапа Вишню до Криму. Остап Вишня поїхав і описав свої вражіння. Звернемось до цього репортажу («Кримські усмішки»).

Історична частина цього репортажу обмежується поганеньким викладом нашвидку видобутих із популярних підручників відомостей про Крим типу:

– «Історична доба в Криму» починається тоді, коли біля його берегів з’являються греки-колоністи. Ще наприкінці 18 сторіччя до Р. X. двоє племен грецьких заселили Крим: йоняни й доряни. Вони заснували були такі місця, як Пантікапей (Керч), Гераклея (Синоп), Херсонес і т. ін. (III—13) та ще з обережним зауваженням: «За точність не ручуся». Або: «Може тут я й переплутав якісь там тисячоліття» (VIІІ—15). Словом, за таку якість і точність історичного матеріалу звільнили б з роботи всякого газетного кореспондента.

Остап Вишня починає цікавитись мовою кримського населення. Цікавиться тільки двома словами «платня» і «воші» (III—16), при чому останнє слово натхнуло нашого автора на цілу низку філологічних припущень, не більш цікавих і вартих по цінності, ніж це останнє слово.

Інші мовні явища, що виходять за межі грошей і вошей, Остапа Вишню не зацікавили.

Характеристика трудящих Кримської Радянської Республіки у Остапа Вишні приблизно така, як у збіднілого імперіаліста, що на нього плює всякий тубілець у колонії:

«Куди ти, мовляв, годишся. От раньше, що з тебе тепер візьмеш. А в очах у кожного тубільца так і стрибає, так і миготить зажерливість… і очі ці так і просвердлюють твою кишеню» (III—45).

Що було б, коли б цей ганебний імперіалістичний наклеп на «кожного тубільця» братньої Кримської Республіки перекласти на татарську мову й видати в Криму?

А що можно було б почути в відповідь на такі наклепи:

«Населення Криму хліборобствує, виноградарствує, садівникує, скотарствує та «курортствує». Це все роблять жінки. Чоловіки сидять цілий день у холодку, чухаються, курять цигарки та п’ють каву» (III—17).

Відзначивши, що головна суть Криму в тому, що він «субтропічна штука», Вишня подає цілу низку пошлих образів для характеристики революції в Криму «і зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася хвалинським морем червона легенда… Вихорем буйним промчалась, крилами червоними над південним берегом кримським затріпотіла… А ім’я тій легенді – революція» (III—64).

Власне кажучи, це не просто пошлість. Що є спільного між легендою, мрією, казкою і революцією? І невже революція в Криму це не факт, не правда, а легенда?

А от іще одне знущання з кримських трудящих, що будують в своїй країні соціалізм:

«Хай укриє Червоний Крим кетягами соковитими, щоб Ахметові онуки і правнуки одне одному переказували:

– Благословенна революція і благословенний час, що породив її» (III—73).

Хіба це не є ставлення до громадян братньої нам республіки, як до «кольорових людей», що не спроможні мислити інакше, ніж за релігійними зразками в стилі Алібаби?

От що привіз Остап Вишня із подорожі по Криму.

Інформація з донесення секретного співробітника «Корольов»

1 лютого 1930 р.

Гомонять у Харкові про арешт артиста Березоля СЕРДЮКА. Одні кажуть, що його арештовано за минуле, другі – що за сучасне. Але конкретного нічого ніхто не каже. Одначе, треба визнати, що арештом СЕРДЮКА більше цікавляться, як, приміром, ЄФРЕМОВА. Це можна […] лише тим, що СЕРДЮК – відомий артист. Його особа […] тих хто цікавиться театром. Деякі з прихильників театру стурбовані цим, мовляв, сезон Березоля – зірваний.

Я чув про його арешт на відкритті Будинку ім. Блакитного. Це, так мовити, була перша чутка про цей арешт. Деякі не йняли віри цьому. І я навіть точно не міг узнати – арештований СЕРДЮК, чи ні. Я згадую за цей арешт тільки тому, що це викликало інші балачки, які для вас матимуть певну вагу.

Деякі письменники заявляли, що коли справді СЕРДЮКА арештовано, то тут мусить бути чиясь і якась провокація. І приміром, СМОЛИЧ казав, що «знаю чиє це діло». Два дні опісля розказував мені про арешт СЕРДЮКА ОНИШКЕВИЧ (Вукопспілка). Цей ОНИШКЕВИЧ казав, що ДПУ має своїх агентів у Березолі, йому це відомо від артистів з Березоля, з якими він має особистий зв’язок. Він каже, що СЕРДЮКА «зрадила» артистка Березоля, що служить ДПУ. Прізвище цієї артистки він мені не хтів сказати, все ж я узнав від нього, що вона – галичанка.