Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

1933–1943

Постанова

25 грудня 1933 р.

По делу 737

Постановление

Гор. Харьков, 25 декабря 1933 г. я пом. уполномоченного Следгруппы СПО ГПУ УССР ГОЛЬДМАН, рассмотрев материалы по обвинению гр. Остапа ВИШНИ–ГУБЕНКО Павла Михайловича, писателя, беспартийного в преступлениях, пре-дусмотренных ст. 54–11 УК УССР, выразившихся в том, что он принадлежит к украинской к-р организации, стремившейся к свержению Советской власти вооруженным путем. Руководитель повстанческой группы, вел разведывательную работу по линии Авиозавода, член террористической тройки,

нашла:

что пребывание Остапа ВИШНИ на свободе является опасным, а потому на основании изложенного и руководствуясь ст. ст. 143, 146 и 156 УПК УССР

постановила:

1. Избрать мерой пресечения способов уклониться от суда и следствия по отношению к обвиняемому Остапу ВИШНЕ содержание под стражей в Спецкорпусе ГПУ УССР.

2. Настоящее постановление направить для сведения прокурору. Арест ВИШНИ производится на основании личного распоряжения Пред. ГПУ УССР тов. БАЛИЦКОГО.

ПОМ. УПОЛНОМОЧЕННОГО СЛЕДГРУППЫ СПО                       (ГОЛЬДМАН)

«СОГЛАСЕН»:                   НАЧ. 2 ОТД. СПО                     (ДОЛИНСКИЙ)

«УТВЕРЖДАЮ»:      ВРИД НАЧ. СПО ГПУ УССР                    (КОЗЕЛЬСКИЙ)

Витяг із показів Мондока І. І.

25 грудня 1933 р.

Я забыл указать, что по моему мнению, ИРЧАН за последний год выдвинулся на одно из центральных мест в УВО на Украине.

Я сужу об этом на основании тех связей, которые существуют у ИРЧАНА. Он связан с Москвой, Киевом, Берлином, Прагой, Веной и особенно тесно с Канадским УВО в лице НАВАЗИВСКОГО. Последний приезжал сюда ежегодно и последний раз в апреле 1933 года. Предлог поездок НАВАЗИВСКОГО в УССР – дела Канадской компартии.

Во время каждого приезда НАВАЗИВСКИЙ искал связи и связывался с активными членами УВО. В этом ему оказывал деятельное содействие ИРЧАН.

В апреле НАВАЗИВСКИЙ привез подарки Остапу ВИШНЕ, ХВИЛЕВОМУ и другим.

В одной из бесед НАВАЗИВСКОГО с ИРЧАНОМ в моем присутствии, ВИШНЯ рассматривая паспорт НАВАЗИВСКОГО, выданный ему английским правительством (по этому паспорту можно ездить куда угодно) сказал: «За этот паспорт я отдал бы полжизни, так как с ним можно разъезжать по всему миру».

Настроения НАВАЗИВСКОГО аналогичны настроениям ИРЧАНА.

Летом ИРЧАН, а потом НАВАЗИВСКИЙ мне сказали, что сына НАВАЗИВСКОГО предполагалось устроить в школу червоных старшин.

Необходимо добавить, что НАВАЗИВСКИЙ разъезжает по всему миру и я предполагаю, что он использовывается для связи Берлинского центра УВО с организациями УВО в других странах и в частности в УВО на Украине и, что здесь эта связь проводится через ИРЧАНА.

В последний раз НАВАЗИВСКИЙ приехал в Харьков из Берлина и был полон впечатлений о гитлеровском перевороте по этому поводу он говорил:

«…Коммунисты и соц. демократы-рабочие были за вооруженное выступление против Гитлера. Но компартия Германии, на основании директив Коминтерна, пошла против воли рабочих и сорвала возможность пролетарской революции. Это делалось в интересах государственной политики СССР, которому сейчас такие перевороты не нужны… ТЕЛЬМАН умышленно скрылся так, что его скоро обнаружили с той целью, чтобы невозможность вооруженного отпора оправдать провалом руководства…»

Этот разговор происходил в присутствии ИРЧАНА, меня, ХВИЛЕВОГО и СЛЮСАРЕНКО на квартире ИРЧАНА в середине апреля этого года.

Припоминаю, что в этот же день часа в 4, когда я пришел к ИРЧАНУ, там были ГАСКО, КУЗЬМИЧ, СЛЮСАРЕНКО и НАВАЗИВСКИЙ.

При мне явился какой-то военный без знаков отличия, но из высшего командного состава. Этот военный наскоро поговорил о чем-то с НАВАЗИВСКИМ и быстро ушел. Их беседа шла в углу вполголоса и поэтому содержания ее не знаю.

Ордер на проведення трусу та арешту Губенка Павла Михайловича

25 грудня 1933 р.

У.С.С.Р.

Государственное Политическое Управление

ОРДЕР № 61

Выдан «25» декабря 1933 г.

Действителен «…» суток.

Сотруднику ГПУ УССР тов. ___________________________________________ поручается произвести обыск и арест г-на Остапа Вышни – Губенка Павла Михайловича проживающего Харьков по ул. Красного Писателя дом № 5 кв. 22

Всем военным и Советским властям, а также гражданам Республики, надлежит оказывать законную помощь предъявителю ордера, при исполнении им возложенных на него поручений.

Председатель ГПУ УССР

Печать                           Секретарь                             [Підпис]

Протокол трусу та арешту

25 грудня 1933 р.

1933 р. грудня 26 дня. Я співробітник ДПУ УСРР Шерстов, на підставі ордера ДПУ УСРР від 25/ХІІ. 33 р. за № 61 зробив трус у гр-на Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні), який мешкає по вул. Червон. письменників № 5, пом. 22.

Під час трусу були присутні:

1. дружина гр-на Губенка П. М. – Маслюченкова В. О.

2. дворник буд. № 5 – Петимко Я. М.

Під час трусу знайдено і забрано:

1. Блок-нотів з ріжними замітками – 9 (дев’ять);

2. Зошитів з ріжними літерат. замітками – 3 (три);

3. Листів на адресу Остапа Вишні – 8 (вісім);

4. Старих газет: «Руль»; «За свободу», «Н. Слово», «Укр. голос» – 12 (дванадцять);

5. Заміток з ріжними адресами – 12 (дванадцять);

6. Два (2) мисливських ружья;

7. Один (1) винчестер;

8. Один револьвер старий;

9. Ріжні мисливські припаси.

Під час трусу будь-яких претенсій не заявлено.

На підставі ордера заарештовано гр-на Губенко Павла Михайловича (він же Остап Вишня).

Трус зробив [Підпис]

Присутні:

Копію протокола трусу одержала                      [підпис В. Маслюченко]

                                                                  [підпис Я. Питимка]

Йосип Гірняк

Спомини

25–26 грудня 1933 р.

25 грудня після вистави я помчав на вокзал, щоб помогти матері і дружині Леся Курбаса зайняти місця в поїзді, яким вони від'їздили до Москви, щоб там разом з Лесем Степановичем зустріти новий 1934 рік. Кожного року цю зустріч родина відзначала в домашній обстановці. На цей раз мати і дружина, боячись, щоб він не зважився на поїздку до Харкова, рішились на поїздку до Москви. Я встиг ще до приходу поїзда прибути на вокзал і разом з лікарем О. Кричевським допоміг жінкам зайняти місця в чергу на плятформі станції. Наша допомога стала їм у пригоді, бо процедура здобуття місця у вагоні не була легкою.

Наступного дня у клюбі ім. В. Блакитного мала відбутись конференція Спілки робітників мистецтва (Робмис), на якій була заплянована доповідь Андрія Хвилі. Весь творчий ансамбль нашого театру був зобов'язаний прибути на цю імпрезу організовано під своїм прапором. Я рішив перед тим, як податись до театру, пройтись до університетського городу при Сумській вулиці, щоб подихати грудневим повітрям. Біля пам'ятника Каразинові, де сьогодні пишається пам'ятник Шевченкові, я зустрівся з Миколою Бажаном і Юрієм Яновським. Ця несподівана зустріч цього разу здалась мені особливо зворушливою… Ми ділились подіями останніх днів, вони цікавились вістями від Леся Курбаса, я відчував, що їхній настрій не сприяв творчій життєвій рівновазі. Ми проблукали по Харкові чимало часу, поки настала мені пора податись до театру, щоб звідтіль направитись до клюбу ім. Блакитного.

Заля літературного клюбу була заповнена по береги. Тема доповіді заступника наркома освіти Андрія Хвилі – «Сучасний стан театру на Україні». Андрій Хвиля словесними блискавками та громами розвінчував Леся Курбаса, прізвище якого зв'язував в один букет із Дмитром Донцовим і також з лідерами «Спілки Визволення України», які вже за десятьма замками сиділи по московських ізоляторах. Півторигодинна словесна еквілібристика промовця була розрахована на підготовку остаточного удару, який був уже спрямований на весь відродженський процес 20-их років. Шіллерівський мавр Хвиля напевно й не підозрівав, що кинджал піднятий над Курбасом повисне й над ним самим!

В антракті перед виступом київського хору «Думка» моя дружина Олімпія, приголомшена доповіддю Хвилі, запропонувала покинути це зборище. Мене ще цікавило, яке враження зробила на слухачів погромна патетика Хвилі і як вони реагуватимуть. Вона попросила мене довго не засиджуватись, все ж таки порішила сама йти додому. Після її відходу мене занепокоїла думка, чи щасливо вона добереться до нашого гуртожитку? Я кинувся по свій верхній одяг, щоб чимдуж разом з нею добратися до Жаткінського в'їзду.

Біля вхідних дверей стояв якийсь тип, а за дверима другий, у своїх відомих шапках та комірах. За рогом клюбного будинку я зайшов у двір за потребою. Та тут же підскочили обидва типи і схопили мене за руки з вигуком:

– Ми робітники ҐПУ – ідіть з нами!

Ми опинилися на вулиці Пушкіна, звідкіль було рукою подати до цієї установи на Чернишевській. Мені заманулось закурити, але цербери не дозволили витягнути цигарки з кишені. При тій нагоді я згадав, що, купуючи цигарки у воєнного інваліда-сліпця, який на вулиці біля театру постійно пропонував свій товар прохожим, цього разу я взяв їх у борг, бо він не мав здачі… І ось перед мною виринула проблема: як я тепер розплачуся з нещасним інвалідом? Цей борг довго не давав мені спокою. Всі дальші події і переживання переплітались у моїх думках із цим капосним боргом.

Анкета звинувачуваного

27 грудня 1933 р.

[На звороті аркуша]

1. Особые внешние приметы обвиняемого

2. Ст. ст. обвинения

3. Особые замечания

Подпись лица снявшего анкету ________________________________________________

Примечание:

1. Анкета заполняется четко и разборчиво (на украинском или русском языке) лицом, ведущим следствие или дознание, со слов обвиняемого; анкетные сведения проверяются по документальным данным.

2. Социальное положение обвиняемых классифицируется в порядке директивы ГПУ УССР от 15-VІI-1930 г., за № 96153.

Протокол допиту Остапа Вишні (Губенка П. М.)

[грудень 1933 р.]

Допрошенный уполномоченным Секретно-Политического Отдела ГПУ УССР Бордоном, гр-н Губенко Павел Михайлович (Остап Вишня) литератор, член президиума Оргкомитета писателей Украини, в 1921 г. привлекался Харьковской Че-Ка по делу УКУПСР – Голубовича, Петренко, Лизанивский и др. был осужден на 3 года и затем амнистирован, б/п., показал.

Родился в 1889 году в м. Груни на Полтавщине, отец – служил приказчиком у помещицы фон-Рот. В 1903 году поступил в Киевскую Военно-Фельдшерскую школу. В 1907 после окончания школы служил фельдшером в 168 пехотном Миргородском Полку.

В 1914 году поступил фельдшером в Киевскую ж. д. больницу, проработал там до 1917 года и затем перешел в Управление Санитарной части Министерства путей сообщения, правительства УНР.

Принимал участие в восстании против Гетмана. С Правительством УНР отступил в Кам-Подольск. Там сотрудничал в есеровских органах «Народная Воля» и «Трудовая Громада» под псевдонимом «П. Грунський». В начале 1920 года вместе с есерами Степаненко и Чесноком, перешел польский фронт и переехал в Киев. В середине 1920 года был арестован в Киеве и затем отправлен в Харьков. Обвинялся по делу ЦК УПСР как сотрудник печатных органов ЦК УПСР. Был осужден на 3 года, но по ходатайству Блакитного освобожден. Работал в редакции «Висти ВУЦВИК» вначале как переводчик, а затем фельетонист под псевдонимом Остап Вишня.

После постановления ЦК ВКП(б) от 23/ІV. 32 года вошел в состав президиума Оргкомитета писателей УССР.

Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленом Вам обвинении?

Ответ. Да признаю. Я являюсь членом к-р подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее «Объединенным Национальным Блоком». Точно названия организации не знаю.

Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?

Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.

Вопрос. Расскажите об обстоятельствах Вашего вступления в организацию и ее работе?

Ответ. С первых же дней моего пребывания в Харькове я попал в националистическое окружение. Особенно сильно влиял на меня в националистическом направлении Хвиливой, который вел со мной систематические беседы о неравноправном положении Украины в Союзе, бесправном положении укр. писателей, колониальной зависимости Украины от Москвы и т. д.

После разгрома Шумскизма и Хвиливизма партией на Украине, эти разговоры приняли еще более острый характер. Хвиливой стал говорить мне что все способы легальной борьбы за правовое положение Украины потерпели крах, что нужно переходить к новым подпольным методам борьбы.

В одну из таких бесед Хвилевой сообщил мне, [что] существует подпольная украинская организация, в которую входят лучшие представители нации, что в эту организацию входит и он Хвиливой, предложил и мне вступить в нее.

В эту же беседу Хвилевой сообщил что до тех пор пока Украина будет входить в Союз СССР она не сможет развиваться ни в экономическом ни в культурном отношении, несмотря на свои богатства, т. к. всегда будет в колониальной или полуколониальной зависимости от РСФСР.

Нам необходимо свое государство, объединить все украинские земли в одно государство, хотя бы для этого пришлось пожертвовать идеей социализма, – создадим свое государство, а там будет видно.

Для достижения этой цели нужно оставить все партийные, групповые и прочие разногласия, нужно действовать сообща единым фронтом. При такой постановке вопроса и удалось заложить крепкую подпольную национальную организацию.

Я согласился работать в организации.

Позже мне стало известно что в Москве создан центр организации в который входят Шумский, Полоз, Максимович и Сологуб. На Украине руководящую роль играют Приходько, Речицкий, Яловой и Хвиливой.

Робота проводилась совместно с галицкой подпольной организацией, которая имела широкие связи за границей.

Организация строилась по принципу ячеек, имела большие силы на селе.

В последние годы основная работа проводилась по линии подготовки вооруженного восстания и организации срыва с-х компаний.

В работе которую я в организации проводил (о ней я буду показывать отдельно), я соприкасался с Хвиливым, Яловым, Досвитним, Ирчаном.

По работе в организации мне известны такие члены организации Озерский, Репа, Березинский, Гжицкий, Речицкий, Пилипенко, Панченко, Кривенко, Гирняк, Ткачук Ив., Гасько, Черняк, Лоринский, Грицай, Курбас, Христовой и ряд других. О составе организации и ее практической работе дам показания дополнительно.

Вопрос. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?

Ответ. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости приминения индивидуального терорра в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. Незадолго перед октябрьскими праздниками конкретно о подготовке террористических актов со мной говорили Озерский, Досвитний и Ирчан.

Я тогда находился в состоянии физической и моральной депрессии, т. к. тяжело переживал самоубийство Хвиливого. Было состояние безразличия, беспросветного пьянства, было «все равно», «море по колено».

В этот момент и говорили со мной перечисленные лица. Говорили, что организацией намечены террористические акты на Постышева, Балицкого и Чубаря. Помню что исполнителем теракта в отношении т. Чубаря называли Гжицкого.

Со мной говорили о том что я, как один из лучших и известных представителей нации должен пожертвовать собой и взять на себя убийство т. Постышева.

Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делигация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.

Я согласился.

Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делигации не состоялся и намерения своего я не выполнил.

Подробные показания дам дополнительно.

Протокол читал записано правильно с моих слов                     Остап Вишня

Допросил                                                                     Бордон

Автобіографія Остапа Вишні (Павла Михайловича Губенка)

31 грудня 1933 р.

Народився я 1889 року, 13 листопада, в м. Груні, Зіньківського району Харківської області (колишній Зіньківський повіт, Полтавської губ.). Батько, селянин, родом з Лебедина, служив за прикащика у поміщиці фон-Рот. До 13 років жив у Груні і в м. Зінькові. В Груні вчився в сільській школі, в Зінькові в двохкласовій.

В 1903 році батько, не маючи коштів далі вчити мене, віддав мене до Київської військово-фельдшерської школи, де він, як бувший солдат, мав право вчити дітей на казьонний кошт. В цій школі я вчився 4 роки, і в 1907 р., закінчивши її, назначений був фельдшером в 168 піхотний Миргородський полк, розташований у Києві. За навчання на казьонний кошт, я мусів був одслужити 6 років у війську фельдшером (1 ½ роки служби за 1 рік навчання). Звільнився з військової служби в 1914 році й поступив за фельдшера в Київську залізничну лікарню. На імперіалістичну війну не пішов, як залізничник. В цій лікарні я пропрацював до кінця 1917 року, коли мене було взято з лікарні в Санітарну Управу тодішнього Міністерства Шляхів уряду, т. з. «УНР». І прихід німців і гетьманщину я працював в названому М-ві Шляхів. Під час повстання Гетьмана я з Києва втік в район повстання (Фастів) і звідти з повстанським військом знову повернувся до Києва. З петлюрівським урядом я, в складі М-ва Шляхів, як діловод Санітарної Управи пройшов увесь шлях аж до Кам’янця Подільського. Там, у Кам’янці, кинув Міністерство і почав працювати в газетах есерівських, спочатку в «Народній Волі», а потім у «Трудовій громаді». Писав фейлетони за підписом «П. Грунський». З Кам’янця на початку 1920 року, перейшовши фронти, повернувся до Києва й працював за редактора мови у видавництві «Книгоспілка». В жовтні 1920 року мене заарештувала ЧК, а в квітні 1921 року я вийшов з в’язниці і почав працювати в редакції газети «Вісті ВУЦВК», спочатку, як перекладач, а потім, як фейлетоніст, за псевдонімом «Остапа Вишні». З того моменту почав брати участь в культурній, політичній і громадській роботі УСРР і СРСР, аж до моменту арешта 26 грудня 1933 року. Ні до яких політичних партій не належав. Із літературних радянських організацій належав до групи «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт». В останній час, після постанови ЦКВКП(б) від 23 квітня 1932 р. був за члена президії Оргкомітету Спілки Радянських Письменників України.

Це, сказать би, сухий і «офіціальний» бік життєпису.

Дитинство. Жив у дитинстві в оточенні укр. села, хоч батьки, люди малокультурні, пнулися до якихось «підпанків». І батько і мати національно були несвідомі, хоч у родині панувала мова українська. Та зрештою, батькам було і не до мови і не до свідомості, бо народили вони за 25 літ свого шлюбного життя сімнадцятеро дітей, з яких я був другим. Батько помер 1909 року, мені тоді було 20 літ, я служив у Києві за військового фельдшера, одержуючи 5 крб. на місяць, а мати залишилась дома з 11, коли не рахувати двох старших, що жили вже «поза хатою» (всіх живих залишилось 13 чоловіка) – з 11 малими дітьми. Ясно, – злидні. Одже – пішов я в Києвську військово-фельдшерську школу 13 літ – національно-українського свідомого нічого не було – знав я тільки укр. мову, якою говорив змалку.

Школа – військова. Впливів на мою нац. свідомість не мала ніяких. Поза школою так само з свідомими укр. не здибався.

Військова служба. Тяжка і морально, і матеріально. Полк був суворий. Гнули мене в баранячий ріг. Здерідка, бувши на військовій службі, зустрічався з земляками студентами, членами укр. клубу «Родина», і разів зо два був з ними, переодягнений у цивільну одежу, в клубі. Укр. книжки потайки читав, бував часто в укр. театрі Садовського. Вважав себе за українця, але практичних наслідків (гуртки, просвіта і т. д.) з цього не робив. Не вважаючи на фельдфебельський у полку надо мною чобіт, уривками вчився, увесь час мріячи скласти іспит за гімназію й пробитися до університету. До університету я потрапив значно пізніше, аж у 1917 році, але його не скінчив.

Праця на залізниці. На військовій службі я пропрацював з 1907 до 1914 року. В травні 1914 р., звільнившись од воєнщини, я вступив фельдшером в Київську залізничну лікарню. Тут я працював до 1917 року. На імперіялістичну війну не пішов, як залізничник. Праця в лікарні була серйозна й відповідальна. Працював я в хирургічному відділі, де на 50 чоловіка хворих було 1 лікар-хірург і 3 помішника – серед них і я. Добові чергування через два дні на третій, самостійні складні хірургічні й ортопедичні перев’язки, операції і т. д. На військовій службі праця була канцелярська. Довелося мені сісти знову за медичні книжки, довелося багацько працювати, щоб не «вдарити лицем у грязь». Це вимагало часу. А тут іще – війна, лазарети. Лікар узяв, крім лікарні, ще два лазарети для поранених. Працював і я там з ним. Буквально цілі дні зрання до вечора біля хворих. Ніколи було вгору глянути. Освіта й самоосвіта, про яку я мріяв – лежала каменем. Тільки в 1916 році, коли я покинув лазарети, а працював у самій лікарні – я знову взявся до самоосвіти (за гімназію).

Революція. В революцію я вступив, як людина політично абсолютно не свідома і не освічена. Тільки чутки, тільки й того, що знав, то єсть партії – есери, есдеки, більшовики. Самі елементарні відомості. Починається національний рух. Я ж українець? Українець! І пішло. Пішла безсистемна біганина сюди, й туди й онкуди. І в Просвіту, і в Центр. раду, і в нац. і революц. демонстрації і т. д. і т. і. Хотілося допомогти революції, допомогти нац. рухові. А як допомогти – невідомо. Кінчилося тим, що ні в які партії я не пішов, а пішов «допомагати» будувати укр. державу звичайнісіньким урядовцем (діловодом) у тоді щойно організоване Міністерство Шляхів. Там я здибався з лікарем Модестом Левицьким, старим українцем, членом української громади, став робітником газ. «Рада» і відомим уже тоді українським письменником. Ви бачите, з якими багатьма «поважними і поважаними титулами» людину я зустрів. Перший раз у житті побачив живого письменника. Модест Левицький вважався за народолюбця, письменника гуманіста, людину школи драгоманівської, особистого приятеля Косачів і Лесі Українки (це, між іншим, не завадило йому потім, в еміграції, виступати з погромницькими статтями проти укр. робітників і селян!). Ясно, що я в його особі побачив «ідеал» людини. Вплив він на мене зробив великий, слово «народ» він вимовляв, як щось «святе та найдорожче». Народ – усе! І для мене пішло – «народ» усе. Модест Левицький, між іншим, перший звернув увагу на мій «стиль» у письмі і сказав, що з мене міг би бути письменник. Тоді я на це особливої уваги не звернув.

Гетьманщина. Працюю в тій же самій управі. Модест Левицький проти такого гетьмана і я проти. Але все це в межах балачок в управі. Я був заклопотаний канцелярщиною і не встрявав у «політику». Почалося повстання проти гетьмана. Модест Левицький переховується в Києві, я тікаю в район повстанців, у Фастов. 3 повстанським військом приходжу до Києва.

Директорія. Працюю там таки, в Саніт. Управі Шляхів. Левицький їде «послом УНР» до Греції. Я залишаюсь в Управі. Прихід більшовиків – і я, як чиновник М-ва шляхів, виїздю з урядом директорії, де «під вагоном територія, а в вагоні директорія». Докотився я аж до Кам’янця.

Еміграція. Ганебна сторінка в моєму житті. Зрада інтересів трудящих України. Але зради несвідомої. Це аж ніяк, проте, не виправдовує мене перед робітництвом і селянством. Факт – фактом. Всю мразь, всю ганьбу довелося пережити з т. зв. «Урядом УНР». І вже в Кам’янці, коли я, дрібний урядовець, побачив, зрозумів увесь цинізм «народних обранців», як вони себе звали, – я жахнувся. Одразу ж кинув посаду в Міністерстві Шляхів. А з чого жить? Я згадав про свій «стиль», про те, що я «можу бути письменником» і написав фейлетона. Я вже не пам’ятаю назви його. Показав його братові, есерові, що мав зв’язки з редакціями есеровської газети «Народна Воля». Редактором «Нар. Волі» був Часник. Я приніс йому фейлетона і фейлетон було видруковано. Так почалася моя праця в есерівських газетах і знайомство з українськими есерами. Було це десь, мабуть, восени 1919 року. За фейлетон мій у «Народній Волі» «про міністерства і міністрів УНР» (назви не пам’ятаю), газету було сконфісковано, а подальший друк фейлетона (розрахованого на кілька чисел газети) припинено. До цього часу я з есерами нічого спільного не мав і знайомий не був, виключаючи, звісно, двоюрідного брата, есера-шаповалівця, але брата я не любив і вплинути він на мене не міг. З приходом поляків до Кам’янця, коли вже директорія й міністри з награбованим майном майнули закордон, я почав працювати в есерівській газеті «Трудова Громада», як фейлетоніст. За редактора був Голубович. Фейлетони мали успіх. В партійні справи есерівські я не входив, ними не цікавився, а заробляв на прожиття журналістською роботою, дошкуляючи Уповноваженому «Уряду» Огієнкові своїми фейлетонами. За один з фейлетонів проти поляків і «уряду», газету було закрито. Я переховувався. А потім, в кінці березня, чи на початку квітня 1920 року, я з групою есерів (Часник, Степаненко, Арк, Коцюбинська, Волянський, Сердюк) вийшли з Кам’янця на Київ. Пройшовши фронти, добрались ми до Вінниці, де мої товариші по подорожі зв’язалися з представниками Рад. Влади, і нас було направлено в розпорядження Реввійськради 12 армії. Там нас прийняли тт. Затонський, П.П. Любченко, Аралов і відпустили на вільне життя в Києві.

Одже з 1919 року на мені лежить тавро есерівщини. Що для мене есерівщина – викохана, виношена ідея? Моє переконання? Мій політичний світогляд? Ні. Я не знав і не читав устава партії укр. есерів. Це просто збіг обставин. Я шукав не світогляду, а заробітку. Якби мене тоді були направили до есдеків – я б працював би з есдеками. Одно тільки – я б не пішов у газету самої директорії, хоч мене туди й переманювали, бо мені потрібна була хоч крихітка якоїсь ефемерної опозиції до того жахливого «безобразия», що творилось в директорії й уряді. Оце моя «есерівщина», її початки.

На радянській території. Почав працювати у видавництві «Книгоспілка», як редактор мови. Це було в середині квітня, а на початку травня Київ захапили поляки. В перші дні свого перебування в Києві, поляки мене заарештували. Чим був викликаний арешт, я не знаю. Коли вели мене заарештованого, побачила це українська письменниця Галина Журба, сама полька. Вона пішла за мною в польську комендатуру і визволила мене з-під арешту. Потім я переховувався од поляків.

Після того, як Червона Армія поляків і петлюрівців вигнала з території України, я знову працював за редактора в «Книгоспілці».

Арешт. 14 жовтня 1920 року мене заарештувала ЧК за належність до есерів, як співробітника есерівських газет і засудила на три роки концлагеря. Але на прохання Блакитного, до концлагеря мене не було вислано, а залишено для праці в редакції газ. «Вісті ВУЦВК», як перекладача.

Праця у «Вістях ВУЦВКа». Звільнено мене з-під арешту в квітні м-ці 1921 року, і я прийшов працювати у «Вісті» Тов. Блакитного до того часу я не знав. Звідки він дізнався про мене, точно не скажу, але, імовірно, справа була так. Тоді в редакції газ. «Вісті» чимало було перекладачів, що знали укр. мову, які (перекладачі) звільнялись із в’язниці і тимчасово працювали у «Вістях», бо робітників, що знали укр. мову, в Харкові тоді було обмаль. Очевидно, вони й сказали Блакитному про мене.

До Блакитного я ввесь час ставився з глибокою повагою, як до редактора, до поета і з безмінною подякою за те, що він дав змогу мені працювати в газеті, визволивши з концтабора. Працював я багато, і вдень, і ввечері. Роботи було сила, робітників обмаль. Дізнавшись, що я писав фейлетони, Блакитний запропонував мені писати фейлетони у «Вісті». Я написав перший фейлетон на міжнародню тему за підписом «Оксана». Відтоді я почав працювати у «Вістях» уже, як і фейлетоніст, а в «Селянській Правді», що її редакція була в одному приміщенні з «Вістями» я працював за секретаря редакції. В «Селянській Правді» з’явився перший мій фейлетон на антирелігійну тему, за підписом «Остапа Вишні».

Після звільнення мойого з в’язниці, відбувся в Києві суд над українськими есерами і всіх їх було засуджено до концентрац. табору. Але вони щось недовго сиділи в концтаборі – їх було звільнено і вони почали працювати в радянських установах. Визнання своєї провини на суді, визнання себе, як зрадників інтересів робітників і селян і каяття – от що дав процес над есерами. Я особисто перші роки підтримував з ними знайомство, як з старими знайомими, зустрічався з ними. Тяглося це аж до 1924 року, дедалі нівелюясь, тобто дедалі я більше й більше від них одходив. Я вважав, що в цім моїм знайомстві нема нічого злочинного, бо всі ж вони були «радянські громадяни», всі вони працювали в радянських установах і користалися з усіх прав рад. громадянства. Дехто з них працював (співробітничав) у «Вістях» (Шраг і, здається, Чечель).

З 1924 року і далі в мене з’явилися нові люди, цікавіші для мене, нові інтереси, я з головою пірнув у журналістську й літературну роботу і вже особисте знайомство з бувшими (як я їх уважав) есерами мене не цікавило. Я з ними порвав, як з чужими.

Літературна робота. 3’явилися мої перші книжки. Мали успіх. Я багато працював, дуже багато писав, і по газетах, і по журналах. Робота мене захоплювала. Я «писав» навіть на вулиці, йдучи в редакцію, чи з редакції. Тобто я дорогою «в умі» писав річ, а вдома чи в редакції тільки записував. З’явилися літературні організації «Плуг», «Гарт». Я не ввійшов в жодну з них, бо вважав себе більше за журналіста, за газетяря, ніж за справжнього письменника-художника. Але симпатії мої були на боці «Плуга» більше, бо я ж із села, село знаю більше, а це письменники селянські. Забуяло радянське літературно-політичне життя. Познайомився я з письменниками, що тоді поволі почали збиратися в Харкові й купчитися біля редакцій «Вісті» й «Селянська Правда». 3’явилися Хвильовий, Тичина, Панч, Дніпровський, Копиленко, Сенченко, Йогансен. Трохи пізніше – Кириленко і т. д. Ще пізніше приїхав Досвітній, Куліш і т. д. і т. п.

Я завалений по вуха редакційною роботою й писанням фейлетонів, не встрявав в організаційні справи літературних груп. Я ходив на літературні вечори, слухав виступи, читав декларації, але безпосередньої участі в усьому цьому не брав. Я – не письменник, а журналіст – так думав я. І ця думка не кидала мене довгий час, аж доки, під впливом Хвильового, я не став ближче до групи «Літературного ярмарку», а потім не вступив до літорганізації «Пролітфронт». Але це вже були роки 1928—30.

З Хвильовим я познайомився в ред. газети «Вісті», мабуть, 1922 р. Попервах я з ним не зустрічався, не бачився, крім коротеньких зустрічів у редакції, але, здається, того ж, 22 року, Хвильовий зайшов у редакцію до мене й прохав зайти до нього на кватирю у справах. Я зайшов. Він мав тоді видати окремою книжкою «Сині етюди» і прохав мене передивитися їх, щоб не було там ляпсусів що до чистоти української мови. 3 того часу ми познайомились ближче, але ні він мене, ні я його за близьких друзів не вважав.