Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

Так сложились обстоятельства, что мне нужно выехать из Харькова. Ты не волнуйся, все не так страшно, как тебе может показаться на первый взгляд. Думаю на днях выехать в Москву по твоему делу. Мне кажется, что я как-то да устрою твой переход в другое место. Буду у т. Горького и может быть сделаю, что возможно. Единственно, что я очень тебя прошу, так это поменьше волноваться и быть, как можно спокойнее, а все остальное уладится как-нибудь.

У меня настроение бодрое и я верю, что Сов[етская] власть не может быть такой суровой по отношению к тебе. Пока у нас все по-старому. Все, о ком ты спрашиваешь в открытке от 16/IV, еще в Харькове и, очевидно, на днях с ними будет решено как-то, тогда я тебе напишу. Ты не волнуйся, что от меня может не быть письма, но это не от меня будет зависеть, так как из твоих писем я получила только одно и две открытки, а остальные ко мне еще не дошли. Все мы живы и здоровы, деньги у нас есть на первое время, и думаю, что их нам хватит еще надолго. А там дальше я буду работать, то тогда и совсем будет не так уж и трудно. Боюсь, что посылка тебя не застанет в Котласе и не знаю, что мне сделать. Думаю подождать, пока ты доедешь до места назначения. А все-таки сегодня узнаю, как скоро может быть доставлена в Котлас посылка, и если будут положительные результаты, тогда постараюсь выслать завтра же. Думаю послать сахар, сало, махорку и колбасу. Пиши, как у тебя дела с деньгами. Если нужно – вышлю сейчас же. Деньги у меня есть, так как я продала вещи, чему очень рада, потому что они меня не связывают. У нас очень холодно, хотя солнышко и светит, а как там у вас на далеком севере? Мне страшно только одно, что ты так плохо одет, что ты можешь простудиться.

Жаль, что так далеко ты заехал, но я не теряю надежды скоро с тобой увидеться и поговорить об очень многом. Буду посылать часто тебе письма, чтобы ты там не скучал. А ты тоже пиши мне почаще, потому что каждое твое письмо дает мне силы бороться, жить и не терять надежду на скорое свидание с тобою. Я думаю, что еще в этом году мы с тобою увидимся на далеком севере, только ты узнай, как скоро можно будет поехать к тебе и где нужно просить разрешение на свидание, и как к тебе добраться, какими путями ехать в те места. Ты не горюй и не кисни; я уверена, что все не так ужасно будет, как показалось на первый момент, а пока ты береги свое здоровье, не простуживайся и не унывай – все пройдет, и мы с тобой будем вместе доживать нашу маленькую жизнь. Будем работать, будем смеяться и запоем вместе еще не раз. Если никак не удастся переехать тебе в другое место, то я с большой охотой поеду к тебе и вместе мы сможем принести и там большую пользу в стройке нашего Союза. Сможем и там биться и воевать за успешное и скорое построение социалистического строя на всем земном шаре. Только не падай духом, держи хвост бубликом и смотри на жизнь бодро.

Дети здоровы, тебя целуют, и любят, и не забудут никогда. Будут тебе писать, так что не грусти. Мы никак не собираемся без тебя устраивать свою жизнь и ждать тебя будем из далеких краев с нетерпением. Мне очень хочется до конца навигации приехать к тебе. Ты узнай, когда можно к тебе приехать, когда кончается водное сообщение с теми местами, где ты будешь, если мне никак не удастся что-нибудь сделать для твоего перехода в более близкое место. Мне кажется, что ты просто не сможешь перенести климатических условий того места, и я думаю, что это будет аргументом для моей просьбы в Москве. Хорошо было бы, если бы ты тоже написал т. Горькому письмо с такой же точно просьбой о переводе в более благоприятные условия.

Спешу отправить сейчас письмо. Завтра напишу еще и вообще писать буду часто, так что ты не горюй и не скучай за нами; мы тебя любим, помним и никогда не забудем.

Все тебе кланяются, все целуют, все уверены, что ты скоро будешь поближе и что мы еще не один раз встретимся в одной семье, за одним столом со всеми родичами.

Дорогой наш мальчик – не скучай и не грусти. Жди. Надежда – большое дело, и я уверена, что не так уж плохо будет. Мне жалко, что так ты далеко, но будем верить, что это ненадолго и что я что-то смогу выбегать.

Целуем тебя, любим и ждем каждую весточку от тебя с большим нетерпением. Любий наш, хороший, не сумуй, ми завжди з тобою і думкою, і надією.

Цілую, люблю.

Твоя Варя, Мура, Вячко.

Адрес тети: Харьков, Холодная гора, Григоровское шоссе, Пермская № 13. Ю. О. Новиковой Под расписку. Так точно и пиши этот адрес без всяких добавлений. В случае каких-нибудь изменений, я тогда тебе напишу.

Целую моего маленького мальчика.

Варя.

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

25 квітня 1934 р.

25 квітня 1934 р., Харків

Перпункт Ухтопечлагеря. Остапу Вышни.

25 выслала посылку. Целуем. Здоровы. Варя

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

25 квітня 1934 р.

Кінець квітня 1934 р., Харків

Дорогой мой Мум!

Целую тебя крепко. Посылаю тебе продукты. Если нужны деньги – телеграфируй. Мы все здоровы. Все тебя любим и ждем писем.

Пиши. Целую Варя.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

26 квітня 1934 р.

Только вчера получила открытку от 8/IV писаную. Из Котласа ее отправили только 21/IV.

Харків 26/IV 1934 г.

Дорогой мой Мум!

Получила твое письмо от 17/IV и так мне стало бесконечно больно… Да за что же все это на нас с тобой посыпалось?.. Неужели так все трагически кончится для нас? У меня была надежда, что мы с тобой увидимся, а теперь, когда тебя могут так далеко перекинуть (на о. Вайгач), то меня совсем покинула всякая надежда. Что же делать? Но я все же поеду в Москву и буду хлопотать о другом месте. Поеду после майских праздников и буду просить, плакать… может быть кто-нибудь и сжалится.

Ты только не падай духом. Подожди немного, и если есть на свете справедливость, то я сделаю все, что в моих силах. Денег не жалей, и если нужно, то питайся лучше, я буду тебе присылать деньги.

Послала тебе вчера посылку спешную. Боюсь, что ты ее не получишь уже в Котласе. Послала и телеграмму о высылке посылки, так что ты наверное сможешь предупредить, чтобы ее тебе переслали. Мы все здоровы и только и думаем про тебя, только и страдаем о тебе. Уже и слез нет и силы покидают перед такой несправедливостью.

Но ты не горюй! Я все, что смогу, буду делать, если поможет это, конечно. Думаю поехать к Пешковой, упаду ей в ноги и буду просить, чтобы хоть чем-нибудь помогла тебе.

Да неужели же нет на свете людей, кто бы пожалел нас бедных. Напишу письмо тов. СТАЛИНУ и уж, конечно, смогу его передать в Москве. Все, что только возможно, сделаю. Ты не грусти, я тебя не забуду никогда, а если и на остров Вайгач пошлют, то я и там тебя найду и приеду к тебе. Будем вместе век коротать. Ничего, всюду люди живут.

Ты так напугал меня перспективой о. Вайгача, что для меня Ухтопечлагерь и Чибью уже кажутся совсем близкой и желанной страной. Смотри, как там будет и если нет выхода, то колонизация быть может есть спасение, и тогда будем там жить вместе.

Не так страшно, как все кажется в первый момент. Крепость духа и спокойствие – вот что главное. Конечно, трудно в таких условиях крепиться, но ты не унывай. Я все же думаю, что в Москве как-то да улажу дело.

Было бы неплохо, если бы ты тоже написал в Москву, и мне кажется, что не мешает написать к Пешковой. Я точно узнаю ее адрес и тогда тебе телеграфирую, а ты не забудь, что я об этом буду давать телеграмму и не удивляйся, получив странный адрес. А тогда пиши письмо и не одно. Нужно как-то спасаться.

Ты не написал мне, как к тебе относятся в лагере все. Не очень ли плохо?

Напиши письмо и т. Горькому.

Про свидание я узнавала и в ГПУ, и так. Это делается через Москву, а если бы я захотела переселиться к тебе, то тоже через Москву. Думаю, что как-то добьюсь я положительных результатов. Буду надеяться.

Самое главное, чтобы ты не унывал, а тогда море по колено. Может быть твоя счастливая зорька еще не совсем тебе изменила?! Ну, мое солнышко, не надо так плохо на жизнь смотреть. Я тебя люблю и каждую минуту думаю о тебе. Ты смотри, может быть твоя судьба зависит уже от местной власти, так ты там разузнай, что нужно и кому подавать всякие прошения. Теперь нечего гуманничать, довольно, что ты тут вел себя довольно скромно и думал, что такое милое отношение к нам есть признаком хорошим, а это только хороший тон был, и теперь ты видишь, что окончилося все куда хуже, чем мы думали. Ну, ничего, думаю, что я все-таки добьюсь в Москве правды.

Буду добиваться к т. Горькому и к Пешковой. Напишу письмо т. Сталину и т. Кагановичу. Все равно теперь мне все пути не будут страшны. Ты не думай, что меня может испугать дорога к тебе в Чибью. Я все равно приеду, если бы это было и на о. Вайгач. Без тебя я не мыслю себе жизнь. И если действительно нам не придется никогда уж увидеться, то ты знай, что каждый час, каждую минуту я с тобой, думаю про тебя, живу с тобой и болею твоими муками. Если бы ты знал, как мне тяжело бесконечно, что все так случилось. Как бы я хотела нести вместе с тобой всю тяжесть твоего изгнания, все муки и боли… Я буду добиваться, чтобы меня тоже направили к тебе, если это только будет возможно. Нам вместе будет не так обидно. Может быть меня не допустят к тебе в наказание, но я думаю, что нет же на свете такого тяжелого преступления, чтобы и его не прощали, да еще в Советском Союзе. Ты не очень падай духом, все как-то «образуется», как ты говоришь. Подожди немного. Авось да и получится что-нибудь из моего путешествия в Москву.

Потерпи немного, мой родненький, дорогенький, золотенький… Солнышко мое, мій миленький хлопчик…

І немає там у тебе ні дєдушки, ні бабушки, ні папи, ні мами… А на далекой Украине сидит бедная женщина и строит фантастические планы будущей жизни.

Как все это тяжело, мой мальчик… Как все прошло в вечность, и наша жизнь вместе, и наши маленькие невзгоды кажутся сейчас такими глупенькими, ненужными и смешными… Как человек странно живет, а когда ему приходится наконец встретить настоящее горе, то он оказывается совсем к этому неприготовленным и несчастным… Вот когда началась настоящая борьба, настоящие трудности.

Но мы их победим. «Нет таких фортеций, каких не взяли бы большевики».

А живем мы в Советском Союзе, и не может быть, чтобы не было возможностей для каких-то изменений в лучшую сторону.

Самое главное – не теряй надежды и будь уверен, что маленькая, бедная женщина на далекой Украине будет делать все, что в ее силах для того, чтобы хотя немного облегчить твою тяжелую участь. Думаю, что мне удастся добиться каких-то преимуществ для тебя. Все, все, что только в моей силе, я сделаю. Ну а если ничего, то во всяком случае я думаю, что с тобой я буду вместе; в этом, мне кажется, не будет препятствий. Ну что же – далекий север будет нам второй отчизной и, думаю, не хуже, чем юг.

А пока нужно подождать и немного пострадать… И это в жизни необходимо. Правда?! Мое хорошее солнышко, не унывай! Не скучай! Мы еще с тобой увидимся!

Будь спокойный, пока я еще жива – все, что в моих силах будет, я сделаю… Барахла хватит на поездки и к тебе, и в Москву. А на дальнейшее задумывать теперь нельзя, потому что каждый день приносит новые сюрпризы.

Так хочется сказать тебе много, много хорошего, но разве можно передать на словах то, что чувствуешь, что дрожит в скрытых уголках моего существа… Только одно знай, что нет для меня радости в жизни без тебя и что я страдаю еще больше от той мысли, что нас могут так разлучить, что мы никогда не увидимся с тобой…

Как это страшно… Но этого не может быть… Было бы слишком жестоко и незаслуженно такое тяжелое наказание… Я верю, что все будет не так ужасно.

Буду просить, буду умолять. Большевики не могут быть жестокими…

Думаю о тебе все время, и ты будь спокойный, знай, что в нашем большом Союзе есть человек, который живет для тебя и думает о тебе и болеет за тобой. Пусть это будет тебе толчком для борьбы.

Для меня нет никаких преград и все я перенесу без ропота и слез, вот только над твоими письмами речкой разливаются слезы, а так мне ничего не страшно… Много в жизни я перенесла с тех пор, как тебя у меня отняли, много еще перенесу, но знай, что для меня это не тяжело и не больно. Я с гордостью буду нести и дальше положенный на меня «обов’язок» забот о тебе и о детях. Детям дам все, что возможно и что в моих силах, а тебя никогда не забуду и всю свою жизнь и силы положу для вас.

Я не пишу тебе о том, чтобы ты меня не забывал. Из твоих писем я вижу, что это невозможно и такими глупостями даже не забиваю себе голову.

Мы с тобою будем вместе еще жить и строить большое дело нашей страны. Мы – маленькие винтики, необходимые в большой машине, принесем пользу и на далеком севере с таким же успехом, как и тут на Украине, если не больше.

Терпи и не унывай!.. Я всегда с тобою, всегда думаю и люблю тебя, как никогда… Дети тебя никогда не забудут, они тебя любят и вспоминают.

Солнышко мое! Целую твои лучистые глаза, твой большой и ясный лоб… Пусть тебя не омрачают тяжелые думы, смотри легче на вещи. Было бы здоровье, а все остальное можно перенести. Только крепися, крепися и крепися. Береги себя, не простудись. Лучше напиши, [что] тебе нужно из вещей теплых – я вышлю. А то твоя беспечность привела тебя к тому, что ты поехал так далеко совсем голый. Я тебе передала 3/IV в день твоего отъезда (как это я теперь вижу из твоего письма) вечером на имя следователя две книги и письмо, но ты, очевидно, их не получил, если выехал в 7 часов вечера, потому что я только в 8 ч. отнесла их к Проскурякову. Я ходила на другой день на вокзал, думала, что увижу тебя еще раз, но оказалось, что ты уже выехал… Ну, будь счастливый, мой дорогой мальчик! Не унывай, не опускайся и не грусти… А то мне очень тяжело.

Любимый мой, дорогой, хороший… Будь счастлив и до скорого свидания! Я верю, что оно будет скоро!

Твоя Варя.

Анна Дмитриевна и Мак, и Мурка, и Вячко с бабой тебя целуют. Все кланяются и ждут тебя и твоих писем. Остальные еще в Харькове и с ними еще не решено. Думаю, что скоро все выяснится.

Все, что тебе надо – пиши, я буду присылать. Волнуюся о цинге, что нужно от нее.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

27 квітня 1934 р.

Харків 27.IV.1934 р.

Дорогий мій синочок!

Одержала твого листа від 21.IV. Ти даремно хвилюєшся і нервуєш. Нічого не поробиш, так вже воно сталося, а хто винний в тому – я ніяк не доберу. Думаю, що всі потроху, а голівна ініціатива йшла з тої установи, що й ти мав з нею справу останній час. Мені не можна жити на Україні, Білорусі, Московській та Ленінградській окрузі. Забрали пашпорти, але жінки мотнулися в Москву до т. Горького, який направив їх до т. Вишинського, і пашпорти нам усім повернули. А таких, як я, багато є. Всього пережитого не можна описати; хай колись, як ми з тобою зустрінемося, тоді я все, все розповім детально. Продала речі й Цяцьку.

5. V. їду до Москви просити за тебе і за себе. Може що й вийде. А коли й справді буде дуже погано, тоді доведеться колонізуватися; тоді вже не буде перепони поїхати мені до тебе жити. Ну що ж, поживемо ще на півночі. Досить теплого краю, сидить він у мене в печінках. Поки живем непогано, а далі буде видно.

Я послала тобі посилку: 1 кіло сала, 2 кіло цукру, ½ кіло ковбаси, 5 пачок тютюну, 6 пачок махорки і 20 книжок кур[ильного] паперу та мундштук. Завтра пошлю ще посилку з топленим маслом та ще чогось куплю. Всі листи, телеграми направляй по-старому – на адресу тітки, тільки додавай внизу (под расписку). Майже все, що ти писав на «Слово», я одержала, бо попередила листонош, щоб моє листування відносили до Анни Дмитрівни, і я все там одержала. Поки перечікую до 5 числа, то в Юлі Йосипівни, то в Анни Дмитр[івни]. Мура живе у Анни Дмитр[івни] і житиме там до кінця навчального року. Я на перший час думаю жити в Білгороді, а фактично буду часто-густо у Юлі Йосипівни. Може з Москви привезу собі дозвіл лишитися на Україні, тоді мені буде зовсім добре, бо я поїду в якийсь театр на роботу. Ну, мені так зараз легко без речей, що ніяка подоріж не лякає, а Чиб’ю для мене здається таким близьким, як Куп’янськ. Коли нічого не вийде з Україною і з переводом тебе в інше місце, тоді буду пересуватися кудись ближче до тебе. Але це все гадки ще. Літо велике, і я тепер навчилася не думати, що буде завтра, бо завжди виходить не так, як думаєш. Настрій у мене не такий вже поганий, бо я знайшла тебе і знаю, де ти. А поки не одержала телеграми, думала здурію. Вже хотіла їхати до Пешкової і просити, щоб вона тебе розшукала, бо тут всі крутили мені голову і нарешті заявили, щоб я чекала листа від тебе. Могло вийти так, що ми з тобою розгубилися б по світу і ніколи не знайшли б одне одного. А тепер я вважаюся щасливою, бо дехто по 7–8 місяців не має звісток від чоловіків.

Ти, мій маленький хлопчику, не турбуйся. Якось та буду крутитися, а не здохну і дітям не дам загинути. Ніщо мене так не турбує, як ти. Тільки й думок, тільки й горя – це ти. Радість ти моя, сонечко любе. Що воно таке трапилося, я ніяк не розберу… Я все жаліла, що мене не покарала доля разом із тобою, а вийшло, що так воно й сталося. Бачиш, наша доля – одна, значить ми ще будемо з тобою вкупі, бо доля твоя і моя – одне ціле.

Так ти мене розжалобив листом, де писав про те, як тебе мати виряджала в «жизнь», що ревла я цілісінький день. Ах ти, синочок мій єдиний… Ну нічого, якось та переживем, ти тільки не горюй, голубчику мій. У мене ніяк не падає настрій, і життя не таке вже й погане. Все якось та буде, Люди в гірших випадках і то не губляться, а я ще багата – маю тебе, дітей і гроші. На перший рік якось вистачить пережити. Ти, сонечко, не суши себе турботами за нас, а живи й улаштовуйся спокійно. Я певна, що не все так страшно буде в Чиб’ю. Там же люди вже по 7 років прожили і нічого. Може й ми там знайдемо собі куточок, де єсть люди, що будуть нас цінувати. Тут вийшло, що перед свинями бісером сипали, так хай вони ним подавляться. Далі будемо знати ціну людям та приятелям. У мене зосталася тільки Анна Дмитр[івна] та тітка, які допомагають мені зараз і підтримують у важкий для мене момент.

Ну, моє дороге, дороге і єдине, цілую тебе кріпко. Анна Дмитрів[на] і Мак теж цілують і плачуть разом зі мною за тобою і тужать. Тітка теж вітає і плаче. Катя плаче і цілує. Ну самі тобі сльози річками, і нічого за ними не бачимо.

Цілую тебе, рідненький хлопчику. Ти щось і не приснишся мені ніколи. Правда, я зараз після всього пережитого сплю і день, і ніч… Так як у яму лечу, і до ранку, не перевертаючись, мов задубіла лежу. Ой, коли ж вже скінчаться твої муки, і ти зможеш спокійно виспатися і одпочити. Мій дорогий мученику…

Цілую, люблю.

Твоя Варя і діти.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

28 квітня 1934 р.

Харків 28.IV.1934 р.

Сонечко моє!

Користуюся з нагоди, що ти затримуєшся в Котласі до 5–10. IV, хочу тобі написати ще листа. Вчора одіслала тобі лист, де про все пишу. Твої листи я майже всі одержала, крім двох перших. Сьогодні посилаю тобі ще другу посилку, хочу, щоб ти не голодав перший час там. А коли буде щось потрібно, то ти, будь ласка, не смущайся і пиши. Поки маю можливість, буду посилати тобі все, що просиш. З посилкою одправлю й телеграму. 5.V виїжджаю в Москву в твоїй і своїй справі, може щось зроблю. Хочу всіма силами тобі допомогти, про себе якось менше хвилююся, а от ти мене зовсім занепокоїв. Що воно робиться, боже ж мій?! Ну ти, моє маленьке, не хвилюйся і будь спокійний, бо все одно нічого не допоможеш, тільки себе будеш убивати. Все, що можна буде, допоможу, а коли нічого не вийде, то й на півночі будемо жити не гірше, як тут, я в тім певна.

Моє любе, маленьке хлоп’ятко. Мій синочок дорогий… Я тебе ніколи не забуду. Живи спокійно, не турбуйся за нас. Перемелеться й мука буде. Тільки бережи своє життя, бо воно нам потрібне.

Пиши нам, бо коли затримуються звістки від тебе – це мука для мене. Всі ми здорові і не голодні. Тужимо за тобою і журимося всі.

Цілую тебе в ясні очі і в чоло. Вітають тебе всі, всі близькі нам люди.

Жду побачення з тобою, моє рідне, і думаю день і ніч про тебе.

Цілую, цілую сонечко.

Твоя Варя, Мура, Вячко.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

28 квітня 1934 р.

28 квітня 1934 р., Харків

Дорогой наш Мум!

Послала тебе одну посылку, сейчас посылаю другую. О получении телеграфируй. Если нужны деньги и сколько – пиши. Все тебя целуем и любим крепко.

Целуем. Варя

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

29 квітня 1934 р.

Харків 29/IV 1934 р.

Дорогий наш Мум!

Послала тобі вчора посилку ще одну. В ній масло топлене, дві коробки консервів, коробка кільок, сода, чай та светр. Чи одержав ти мою першу посилку – там я тобі послала кіло сала, півкіло ковбаси, два кіло цукру, 6 пачок махорки, 5 пачок тютюну, 20 книжечок кур[ильного] паперу, 100 штук цигарок та мунштук.

Ми всі здорові. Я 5/V їду в Москву в справах, може що-небудь та зроблю, щоб тебе вирвати з півночі, і за себе буду говорити теж. В Харкові нічого цікавого немає. В нашій квартирі буде жити, здається, Городськой. […] Я поки що живу то у Анни Дмитрівни, то на Холодній горі. Паспорт мені повернули, і я тепер повноправний громадянин Радянського Союзу.

В Білгороді маю вже квартиру, а тут поки живу, бо не закінчила ще всіх справ ліквідаційних. Настрій у мене чудесний, і все тому, що я не маю зараз барахла і можу рушати в «життя» куди завгодно без турбот. Ти даремно думаєш, що тільки письменники постаралися мене випхати з Харкова. Таких, як я, багато, і тут не в письменниках тільки діло. Я тобі вже писала в учорашньому листі про все, але не знаю, чи ти його одержав. Ну, та я думаю, що ти зрозумієш, в чому справа. Така наша доля… Нічого не поробиш. Написала т. Постишеву листа і заяву, не знаю, чи вийде що з того. А так новин ніяких немає, і взагалі я зараз більше сплю, бо втомилася я дуже і морально, і фізично. А саме голівне, так це ти у мене… Все я страждаю за тебе і болію. Рушницю свою я не повернула, бо підкрутилося оце виселення, і мені було не до того, а тепер і йти туди не знаю як. Може, хай вже там залишиться? Чорт з нею, більше загубили. Речі деякі продала, а дещо поставила у людей. Рояль дала на прокат Колі Баж[ану]. Живу потроху і все за тобою сумую та турбуюся. Як ти там, моє дороге сонечко? Що тебе чекає в майбутньому? Це у мене єдина важка турбота і не знаю чи зможу тобі допомогти.

Адресу Пєшкової я дізналася точну і пишу її тобі, а ти з свого боку теж напиши їй листа і проси, щоб тебе перевели в інше місце. Вона, кажуть, багато допомагає в таких справах. Пиши так: Москва Машков пер. 15, Екатерине Павловне Пешковой. А т. Горькому – Москва Спиридоновская 2.

Що ж тобі написати ще про себе? Мене більше турбує як ти? І я тільки про це й думаю цілий час.

Діти здорові, я теж скриплю потроху і все думаю, як я поїду до тебе і як ми там будемо жити. Мені страшно хочеться тебе бачити… Так я за тобою сумую, що ти просто не уявляєш… І до того мені боляче за тебе, що просто жах. Але ти не падай духом, воно ще все перемелеться і може це все піде на краще. Все твоє життя пройшло [то] в тимчасовому занепаді, то знову в підйомі. Так що, очевидно, все йде по правильно побудованому долею плану, і я вірю, що ще все буде добре. І ти будь певен, що нічого не може бути страшного, а якось та улаштується наше життя і надалі. От тільки хочеться, щоб швидше воно улаштувалося, щоб нам бути разом. Коли буду в Москві, то зайду по тій адресі, що ти мені дав, і довідаюся, коли можна просити побачення з тобою. Думаю, що ти вже не належиш до української організації і тобою зараз розпоряджається Москва, бо тут так всі кажуть, що коли випхали звідси, то вже ти належиш не тутешнім, чому я дуже рада.

Дуже прошу тебе написати мені чи потрібні тобі гроші. Поки у мене єсть, то я хочу тобі прислати, а то як заїдеш ти аж у Чиб’ю, то тоді будуть доходити до тебе не так вже часто вісті про нас. Хоча кажуть, що ми тобі можемо писати часто, а от ти чи зможеш – то питання, здається, один чи два листа на місяць тільки можна буде тобі до нас прислати. От я зараз і користуюся з нагоди та й пишу тобі частенько. Телеграфуй мені, чи одержав ти посилку і що тобі ще потрібно. Я думаю, що не так вже там і добре, щоб не потрібно було чогось із їжі та з одежі.

Мій дорогий хлопчику, як я хвилююся за тебе, бо знаю, що всього не напишеш, що болить, а поговорити поки ще не маємо можливостей. Ну нічого, може якось та зустрінемося, то тоді вже й ночі буде мало на балачки. Не турбуйся за нас, ми якось та проживемо, бережи себе і своє здоров’я, а так все якось улаштується. Я вірю, що Москва допоможе. Спи спокійно і ні про що не думай. Хай присниться тобі сон золотий! Дороге наше хлоп’ятко, цілуємо тебе і любимо, і ніколи не забудемо. От до мене ніяк не пасує приказка: «С глаз долой и с сердца вон». Мені зараз ще важче, як тоді, коли ти був тут, бо та воля, що зараз у тебе, гірша за солону редьку. Ну чого воно так все склалося в житті погано у нас і за що це?.. Ми ж ніколи нікому зла не робили і завжди, чим могли, то допомагали людям; а от тепер нам стало так важко, і ні одна собака не гавкне про нас по-хорошому… От чорт його знає, як все буває на світі… Хто б коли думав, що може так трапитися… А пам’ятаєш – я тобі говорила, що коли тобі прийдеться у зло [до…] то ніхто не допоможе, і навіть будуть лаяти; так воно й виходить. Правда, я ще не чула щоб хтось лаявся, бо все одно ніхто не повірить, а що замовкли всі і роблять вигляд, що забули або що й зовсім не знали ніколи. Та ну їх к охтирськой божой… Ми й без них проживемо, як і раніше жили, а огинатися я ні перед ким не буду. Будемо жити й на півночі з таким же самим успіхом, як і тут, а то ще й краще, бо там хоч будуть нас за роботу поважати і цінити. Ну, а рідний край (та й чого він рідний) забудемо і буде нам північ ще кращим рідним краєм, бо там будуть за нашу роботу цінити нас, а де будуть нас любити, там наш і край рідний, бо в нашому Союзі нам скрізь рідний край.

От тільки не суши себе думками, не нервуйся (не нервуй, як каже Анна Дмитрівна), і тоді половина майбутнього буде виграно. А то приїду я до тебе, а ти будеш сивий, лисий, без зубів… Ах ти ж моє любе, дороге хлоп’я… От як все склалося… Думає чоловік, що він отаборився на все життя в квартирі, завівся і обріс барахлом, а воно на тобі, і все полетіло шкереберть. От комедія! Єй-бо мені весело! І чого тільки не буває в житті людини.

Ну нічого, переживемо й це. Було б здоров’я, а то все буде добре. Живуть люди, хліб жують і ще й сміються. І ми ще з тобою будемо сміятися, от побачиш! Нічого, переживемо. Я носа не вішаю.

От мені було б важче, коли б ти помер, а то я маю надію тебе побачити і жити разом. Може й краще, що ти так далеко заїхав, то може вийде так, що я до тебе переїду і ми там улаштуємо своє життя ще краще, як тут. Кажуть старі люди, що бог що не робить, то все на краще. А ми ще з тобою не такі вже й старі і нам ще можна думати про те, як будемо жити разом. От я сижу та й думаю. Перевезу всі килими туди, обвішаю кімнатку, настелю подушок (добре, що їх у мене, як у моєї бабки-циганки) і буде нам тепло і весело. Будуть до нас люди в гості ходити, а ми посідаємо на підлозі на килимах та на подушках, поставимо самовара і будемо чай пити та бога хвалити… От бачиш, як все добре складається у мене, а як там у тебе справи? Що ти собі придумав? Ну та приїдеш до Чиб’ю, так тоді вже побачиш як воно там буде! Тільки ти не смій без мене там заміж виходити, а то що ж я тоді буду робити? Мені тоді і плакати не буде за ким. Я все собі як по маслу розписала, і ти мені не попорти, пожалуста, а то я тепер не можу так скоро придумати ще чогось. Так то, моє дороге Мумкетко! І будемо ми жити на «севере диком растет одиноко на голой вершине сосна…».

І нічого мені не страшно, і нічого я не боюся, і поїду я за тобою хоч на край світу… Ти вже від мене не відчепишся ніколи. Тільки все треба пережити і почекати трошечки, поки воно уговтається якось. Ти не дуже багато втомлюйся і не турбуйся, та не жалій грошей, а краще їж, бо ти у мене зовсім охлянеш так, що й ніг не підтягнеш. Пиши мені, як у тебе з грошима і я тобі пришлю їх. Мені буде спокійніше, коли я буду знати, що ти не голодуєш, а гроші все одно проходять, як сміття, і їх зберегти неможливо, так краще хоч їж як слід. Якщо є можливість, то купуй все, що можна там, і їж, пожалуста, не смій собі одмовляти. І молоко купуй, і яйця. Може тобі прислати сухарів? Так ти пиши, не турбуйся, я буду більше спокійна, коли знатиму, що ти не одмовляєш собі. Бережи себе і своє здоров’я, а то ти там так переведешся, що потім я не зможу тебе й обняти, бо буде тільки «воздушное пространство». Не горюй і не тужи дуже. Ми будемо жити для тебе і хочемо, щоб ти у нас був товстенький-товстенький.

От поїду в Москву 5.V, може зроблю щось; тоді напишу тобі як і що, а ти мені присилай телеграму з новою адресою, бо як ти поїдеш далі, то я можу тебе загубити. Чи ти напевно знаєш, що тебе в Чиб’ю, чи це тільки орієнтовно? Буде дуже погано, якщо поженуть кудись далі. Я вже звиклась з думкою про Чиб’ю і мені хочеться до тебе туди їхати. Ти мені пиши про все, а то я в думках гублюся.

Дорогеньке моє, чи ти одержуєш мої листи, чи ні? А то я тобі пишу майже щодня і не знаю, чи ти одержуєш їх.

Ну, цілую тебе кріпко, кріпко і люблю, і не забуду, моє хороше, рідне, дороге сонечко. Приснись мені. Не горюй – все буде добре. Цілую тебе і діти теж. Анна Дмит[рівна], і Мачок, і всі, хто тебе ще не забув, вітають і жаліють, що ти так далеко заїхав. Кріпись, мій рідний Мум! Пиши, жду. Пиши про все, що тобі потрібно. Бувай здоровий і щасливий. Бажаю тобі всього найкращого, що тільки єсть у світі. Чи тебе не обікрадено? Чи все ціле? Чи чистий ти? Може вже й воші позаводив?! Пиши.

Твоя Варя.

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

30 квітня 1934 р.

30 квітня 1934 р., Харків

Котлас. Пер[есыльный] пункт Ухто-Печорского лагеря. Остапу Вишне.

Выслала 28 вторую посылку. Здоровы. Целуем.

Варя

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

5 травня 1934 р.

Харків 5.V.1934 р.

Дорогий мій хлопчику!

Одержала вчора твого листа від 27.IV. Я дуже рада, що ти нарешті одержав від мене листа і трохи заспокоїшся. Тобі я писала часто і гадаю, що ти все одержиш, тільки, можливо, не в Котласі, бо вони тебе там не застануть, раз ти поїдеш 5 або 10.V. Цей лист посилаю на Чиб’ю за тією адресою, що ти мені дав. Як би мені хотілося поїхати самій, а не посилати листа. Сьогодні вечором або завтра рано їду до Москви – залежатиме від того, як я дістану квиток. Настрій у мене не дуже то блискучий, бо коли проходить день і я не маю від тебе звістки, то почуваю себе погано. Знаю, що кожного дня неможливо одержувати листи, а хочу, і ниє щось в середині й тоскно, й нудно.