Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

Читала твою открытку, что ты писал Васе. Ты, роднулька, не утруждай никого, чтобы думали и заботились обо мне или об Вячике. Никому мы не нужны и неинтересны. Так еще за тобой страдают и плачут, и то до поры до времени, а так… Катя за время от 19 апреля и до сегодняшнего дня и носа не показала ко мне. Ах, бог с ними. Люди заняты собой, я для них чужой человек и никому неинтересно, что там со мной. Так что ты и не пиши ничего, и не проси беспокоиться о нас. Мне будет это только неприятно. Не хочу я быть обузой. Как-нибудь обойдемся без родичей.

Мы здоровы. Тебя любим и целуем, и ждем, когда увидимся с тобой. Целую крепко. Любий мій, скоро уже увижу тебя. Твоя Варя.

Адрес можно писать так: Харьков 14, Холодная гора. Пермская № 13, а Григоровское шоссе можно не писать. В особенности в телеграммах совсем не нужно.

Целую, люблю.

Тетя со чадами и Муркетка целуют. Твоя Варя.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

5 червня 1934 р.

Харків № 12

5.VI.1934 г.

Мумка моя люба!

Как жизнь? Писем все нет от тебя, но я теперь не волнуюсь, потому что знаю, пока оно дойдет.

Телеграмму получила твою и тебе послала телеграмму, где пишу, что 18 июня выеду к тебе в Чибью. Не знаю, получил ли ты мои письма, деньги и посылку. Сейчас посылку не буду посылать, а сама привезу тебе и масло, и сало, и вообще всего. Нет смысла посылать, когда я сама еду, а посылка, наверное, будет долго путешествовать. У меня настроение отъезжающее и я чувствую себя, как перед отходом поезда. А потому и письма так долго не писала тебе, аж с первого числа молчу. Но ты-то получаешь их, или нет? А то я все пишу, пишу и не знаю, как там тебе дают их читать, или нет. Жду от тебя письма. Мне очень хочется получить хотя бы одно письмо, чтобы быть в курсе дела. А то еду и не знаю, как ты добрался до Чибью и что вообще там. Почему не написал в телеграмме больше чего-нибудь. Ты дал телеграммный адрес на Чибью, а на почте не принимают, потому что нет такого телеграфного пункта, и пришлось через Котлас направлять. Так вот я и не знаю, получил ли ты мою телеграмму, или нет, и не знаю, как дать тебе знать о том, что я выеду из Харькова. Конечно, письмо это приедет к тебе, наверное, вместе со мной, но я все же пишу и задаю вопросы, на которые отвечать будешь ты, моя родная… Как хочу скорее увидеть тебя и поговорить, успокоить, обнять. Ничего, мое солнышко, ничего. Все будет неплохо, все как-то устроится и перемелется. Я ничего уже не боюсь. И настроение у меня довольно забавное. Живу так, как будто все замечательно обстоит и что ничего не случилось, и что все-все снилось, а я еще и сейчас сплю. Довольно легкомысленное настроение и ничего я не думаю о будущем. А зима скоро, и еще не знаю, что я сделаю с переселением в Чибью. А все-таки легко жить. Или это потому, что я еду скоро-скоро к тебе?! Правда, сейчас только этим занято все мое существо, и я даже иногда пою себе под нос песни. И ничего не думаю. Странное создание человек… Муркетка мечтает о поездке к тебе и о меховом пальто и сапогах. Детвора довольно беспечный народ, хорошо им. И хорошо быть маленькими детьми, правда? Я бы хотела быть на месте Мурки. Ты тоже не прочь бы, правда? Такая короткая жизнь человеческая и кажется нужно было б ее прожить радостно и весело, так нет же – всякие тебе препятствия на дороге, и приходится помимо желания скакать через них. Самое сложное препятствие мне нужно перескочить – это добраться к тебе в Чибью, а потом ничего нет страшного. Это только первый раз трудно прыгнуть, а дальше я буду, как тот прыгун Лазаренко – через десять слонов перепрыгну. Ноги у меня длинные, разгонюсь и раз – Чибью есть…

Ой, моя Мумка! Скорее бы уже письмо от тебя и скорее сесть в поезд. Когда я отчалю из Харьковского вокзала, то буду знать, что «Чибью за нами».

Жду, жду письма и еду. А если его не будет, то все равно еду 18.VI. Лучше было бы получить письмо. Я тогда знала бы, что мне нужно брать для тебя с собой, а то я поеду и ничего не смогу привезти нужного, а жалко – две руки будут даром гулять. Кроме сала, масла, табака можно было бы еще чего-нибудь притащить, а я не могу сообразить, что нужно. Ты не скромничай и пиши, что тебе нужно. Ну, костюм я привезу, а вот как у тебя дело с ногами, что ты носишь, и какую обувь тебе нужно? Я думаю основаться на долгую жизнь в Чибью и по этому у меня исходят все расчеты. Я купила тебе чудную маленькую сковородочку, чтобы ты жарил себе сало, и думаю, привезти ли с собой примус или нет. И вообще я не знаю, что я буду кушать в Чибью и где я буду жить. Как ты там? Купают ли тебя или ты, как первобытный человек? Я из Москвы когда ехала, то привезла массу белых пассажиров в белье и волновалась, чтобы тифа не схватить, а сейчас думаю, как же это я наберусь в таком далеком пути? И думаю, что тебя там наверное заедают.

Скорее бы ехать! Нет сил терпеть и ждать. Вот если бы письмо получить от тебя, но я его не жду раньше 13–14.VI, а то и еще позже. Как это неудобно, что ты так далеко и что плохое сообщение. Не могу понять, сколько же будет стоить нефть государству при таком трудном сообщении? Неужели ее вывозят тем путем, каким мне придется ехать. Это же страшно неудобно. Или там еще не идет эксплуатация ее, а только исследования? Ничего я не знаю и не могу узнать об этих промыслах, но слыхала, что там уже давно занимаются нефтяным делом. Еще до революции какой-то промышленник хотел начать разработку Ухтинской нефти да что-то помешало. И говорят, что уже и машины привез туда в такую глушь. Сейчас же это уже край более благоустроенный, чем лет 7–8 назад, и там даже нравится кое-кому. А нам тоже понравится, а когда мы будем вместе, то и полюбим край северный. О, сколько осталось людей по доброй волюшке на севере и возвращаться не хотят обратно. Правда, назад никогда не нужно возвращаться, вперед, все вперед. Только не на о. Вайгач вперед, а то далеко будет мне ехать за тобой.

Конечная ли твоя остановка Чибью или еще куда-то «поедут» тебя? Боюсь этого больше всего, хотя мне и не страшно теперь ничего, но это еще меня пугает.

О, я тебе много расскажу, когда приеду, что и как у меня было в жизни за это время. Интересно все-таки это все пережить, только хорошо, что уже пережито, и не дай-то судьба еще повторится всему. А мне, как артистке, это, пожалуй, нужно было, да и тебе тоже; это все обогащает и укрепляет. Здорово получилось!.. Ну, скоро увидимся, хоть на день, а увижу… Любий мій! Цілую і мрію про зустріч… Всі вітають. Вячко щось не приходить, а я не можу швеньдять багато по людях… Перед від’їздом зайду візьму листа для тебе і дам грошей. Твоя Варя. Цілую.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

7 червня 1934 р.

Харків № 13

7.VI. 1934 г.

Здравствуй, солнышко!

Ну, знаешь, с таким путешествием писем можно с ума сойти. Ты только подумай, твоя открытка, писанная 12.V, только вчера добралась до Харькова. Из Котласа она вышла 31.V и к Харькову пришла нормально, но где она бродила или валялась до Котласа? Черт знает что такое. Зачем мариновать так долго переписку? Будто бы там что-то ужасное с транспортом делается! Если так будет идти из Чибью твое письмо, то я и 18.VI не выеду; очевидно, придется выехать, не дождавшись. Вышлю телеграмму, когда буду выезжать. У меня теперь недоверие – получаешь ли ты мои письма? Я тебе часто пишу, но как там дают тебе их или нет? После моего приезда из Москвы я послала тебе (с этим письмом) 13 писем, да из Москвы два и с поезда, когда ехала в Москву, одно. Послала тебе 200 р. денег телеграфом и посылку. С собой привезу кое-что из вещей. Ты, наверное, обносился там вкрай? Бедный мой маленький мальчик!.. Носки-то наверное драные? Ой, как все смешно в жизни получается… Ну, ничего, только бы мне к тебе доехать и переселиться вообще на север, а тогда все будет в порядке. Мы живем ничего себе, вернее, я не живу и ничего не думаю, а жду 15 или 18.VI, когда двинусь в дорогу. Теперь у меня сомнение, стоит ли ждать до 15.VI, когда так долго идут письма; может, лучше и раньше выехать? Хотя всякие технические мелочи нужно проделать, чтобы осталось меньше работы на будущее, а то, когда придется выезжать, буду хвататься за все и выеду не в порядке, как и всегда.

Никто ко мне не приходит. Сегодня веду Муру к зубному доктору и зайду к Васе. Вячко тоже что-то не идет, а мне не особенно-то ходить приходится…

Вот уж скорее бы ехать. Ночи сплю неспокойно и к каждому автомобильному рожку прислушиваюсь. Скорее бы ехать. С Мурочкиной поездкой в Евпаторию ничего не вышло, а можно было бы устроить ее там хотя бы на месяц, но я вижу, что все родичи до плохого дня. Если бы Катя зашла хоть раз, то я могла бы через нее отправить Муру с женой Моисея Ивановича в Евпаторию. Моисея Ивановича мобилизовали и направили в Евпаторию в военный санаторий, и он приглашает Катю к себе хоть на целое лето. Думаю, что жена его взяла бы Муру. Хотя лучше не одолжаться. Кроме тети никто не может хорошим чувством меня награждать. Когда я была твоей женой в Харькове – это другое дело, а теперь я твоя жена, но ты в Чибью… Думаю, что это у меня уже не болезненное чувство. Василя жену я еще понимаю; той хоть завидно, что у меня сейчас деньги есть, а то она все считала, что моего барахла хватит мне на 10 лет прожить. А «никто не знает, не ведает, кто как обедает». Если буду зимовать не у тебя, то трудно будет на ту весну к тебе переехать. Деньги как вода плывут. Ну ничего, я ни на кого не обижаюсь. Хотя за все, что мы сделали, можна было бы большего внимания ждать от людей. Не могу понять, почему меня считают гадкой? А, ну их всех к черту.

Целую тебя и жду скорой встречи. Как хочется получить от тебя письмо; так мало из телеграммы узнать можно обо всем. Скорее бы два звонка, и отошел поезд от ненавистного Харькова. Целую, люблю и жду, жду увидеть твои глаза… Какой ты?? Дорогой мой, милый хлопчик… Твоя Варя. Мура целует – крепко и все вспоминает тебя.

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

19 червня 1934 р.

19 червня 1934 р., Харків

Здорова, 21-го выезжаю [на] Котлас.

Лист Губенка В. П. до Остапа Вишні

26 червня 1934 р.

26 червня 1934 р., Харків

Дорогой тата! Живу я у тети в Южном поселке.

Перешел в четвертый класс. В[арвары] А[лексеевны] очень долго не видели. Мне починили велосипед, и я катаюсь. Починили мне два дяди с нашего двора. Им было жалко смотреть на меня, потому что сын одного катался, а я нет.

Целую. Вяч[еслав].

Привет от бабушки, Жоржа и Бори.

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

26 червня 1934 р.

26 червня 1934 р., Котлас

Чибью, Ухтпечлаг, КВО. Спецбюро. Остапу Вишне.

Приехала [в] Котлас. Проси свидание. Разрешение телеграфируй [на] имя котласского перпункта. Целую. Варя.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

Червень 1934 р.

Червень 1934 р.

Усть-Вим.

Дорогий Мум!

Доїхала до Усть-Вимі і стоп; дозволу на побачення ще немає. Зроби що-небудь, бо досадно – добралася аж сюди і прийдеться чекати місяцями, як інші жінки тут. Я зробила дурницю, що просиділа в Котласі, чекаючи на дозвіл; вирішила їхати без дозволу, і от тут знову – стоп. Якщо можеш що зробити – зроби, голубочка любая моя… Не можу дочекатися зустрічі. Швидше б. Посилаю тобі чотири огірки і лимон, а то поки я доїду, то вони зовсім зіпсуються.

Та невже я тебе побачу? Ой, швидше б!

Якщо можеш, то натисни там.

Ну, цілую – чекаю —

твоя Варя.

Із щоденника Остапа Вишні

30 липня – 6 серпня 1934 р.

30. VII.34 року. Сьогодні прибула з Москви якась комісія, із НКВД (б[увшого] ОГПУ) на чолі з т. Бєлєньким.

Яка мета комісії, – ніхто нічого не знає…

Але скільки чуток, скільки розмов серед лагерників…

І що достроково звільнятимуть, і що лагеря Ухтопечорські ліквідуються, і що всі ми переводимо[ся] в область Комі – всі підприємства Ухтпечлага, а ув’язнені переводяться далі на будівництво залізниці Воркута – Югорський Шор…

Ах, цей лагерь!

Скільки тут найдивовижніших, найфантастичніших, найхимерніших чуток!

Всі вони зв’язані з «волею».

Як хочеться всім на «волю»!

Як манить усіх ця недосяжна «воля»!

І все це переказується з такою певністю, і одна чутка авторитетніша другої!

А потім… все поволі заспокоюється. Чутки притихають, фантазія засипає, до другого аналогічного випадку!

Розповідали мені старі лагерники, що на 15-річчя Жовтневої революції такі тут забуяли чутки, що всі, буквально всі почали готуватися «додому».

Щодо «битовиків» (не к[онтр]р[революційна] стаття) – та ті були настільки певні в тім, що їх позвільняють, що спродувалися і, поскільки мало бути масове звільнення з лагеря, а транспортні засоби могли затримати, – робили санчата, щоб пішки, з санчатами на мотузочці довезти як-небудь своє «барахлишко» до залізниці!

А до залізниці «всього тільки» 600 кілометрів!

Контрреволюціонери (58 ст[аття]) – ті теж чекали, – ну, коли не звільнення, то, принаймні, зменшення терміну на третину, а то й на половину…

«Блажен, хто вірує!..»

Як людство повинно боготворити надію за те, що вона дає йому в найтяжчі часи його життя хвилини радості!!

Комісія обходить лагері, підприємства, знайомиться з усіма боками життя і виробничого, і побутового.

Але з якою метою – загадка!

Я гадаю, що в зв’язку з п’ятиріччям Ухтинської експедиції – мусить же центр знати й на власні очі пересвідчитися, що тут зроблено і що далі треба робити.

І все!

Це так нормально, і нічого дивного в тому, що приїхала комісія, – нема!

Погода тиха.

Після дощів пожежі лісові ніби вщухли, бо обрій чистий і не пахне з усіх боків горілим.

31. VII.34. Сьогодні подав рапорт і проект роману т. Морозові. Особисто його побачити ніяк не втнеш, бо він то з московською комісією, то на II промислі.

Подав через секретаріат.

Що буде – невідомо.

Чекаю.

1. VIII. Антивоєнний день.

Уранці був мітинг на стадіоні «Динамо», а потім різні спортивні змагання: стрільба, біганина, футбол і т. д.

Непогані футбольні команди вже витренірувались: збірна м. Чиб’ю і збірна ІІ промисла.

Футболісти – і «кадровики», і вільнонаймані, і лагерники.

Грають непогано.

Сьогодні збірна Чиб’ю виграла у ІІ промисла з рахунком 5: 3.

Після обіду я, Варя і І. Г. Добринін ходили вниз по Ухті, за лагерь, у ліс по ягоди.

Ягід цього року мало.

Із ягід тут особливо багато: черніки, голубики, морошки, чорної смородини, порічок, клюкви.

Вже вони поспіли, крім клюкви, але урожай їх, принаймні в районі Чиб’ю, невеликий. Кажуть, що вимерзли на цвіту.

Знаходили й суниці. Суниць тут теж не мало.

Ходили ми не далеко, біля шляху – отже, тут усе вже повизбирувано. А далі в тайгу – там, звичайно, більше.

Лагерники носять черніку повними казанками й міняють на хліб, на махорку і т. д. Пізніше, кажуть, носитимуть багато ягід.

Увечері були на концерті в клубі городському.

Звичайні естрадні №№, більше агітаційного характеру.

Добра – арт[истка] Капустіна.

А решта – слабенькі все.

Нема путніх естрадників, нема співців, музик і т. д.

Готується зараз хор.

Керує укр[аїнський] композитор Боцюк (з Полтави). Набрав, – казав він мені, – чоловіка з 20. Є чоловіки й жінки. Здебільша українці.

А хто ж? Хто ж співає, крім українців?

Скрізь тепер їхні пісні лунають – по тайгах, по тундрах…

Аби не плакали – хай співають!!

2. VIII. З книгою нашою щось зовсім невиразне. «Редактори» її держать, ніхто, очевидно, не читає і читати чи то не хоче, чи то боїться.

Рамзі подав рапорта Н[ачальни]кові про те, що книга готова, що її можна друкувати і що для остаточного її ухвалення слід скласти редакційну комісію з авторитетних осіб з тим, щоб у ту комісію ввійшли Рамзі й я.

Я. М. Мороз сказав погодити це все з Кузьміним.

Був Рамзі у Кузьміна. На редкомісію він погодився, але сказав, що все це треба погодити з тов. Морозом. Наш проект про залишення спецбюро надалі у вигляді комісії по історії підприємств Ухтпечлага одкинув і сказав, що нічого не треба і спецбюро буде ліквідовано.

Дивно, їй-богу. Так якось усе робиться «компанійськи». Провели кампанію і кришка. А нема того, щоб систематично працювати, ну от хоч би над збиранням матеріалів по історії Ухтпечлага.

А потім знову прийде 10 літ – починай бити гарячку…

І так завжди.

Недооцінюють все-таки друкованого слова.

Помруть усі і не залишиться інтересних подробиць про те, як жили й працювали тут люди на первих порах заснування Ухтинської промисловості.

Архівний матеріал не збирається, люди роз’їздяться, губляться.

А все це можна було б збирати, систематизувати, а так й написати цікаві книжки про Ухту в період її «становлення».

Настрій сумнуватий і в мене, і в Варі, бо наближається час розлуки. 5.VIII Варя мусить виїздити. Прохати продовжити побачення далі нема рації. Будеш обридати всякими проханнями, а потім, коли треба буде піти з основним, – щоб Варя назовсім сюди приїхала – дивитимуться на тебе, як на людину, що тільки й дбає про особисте.

Ах, як я не люблю прохати про себе, для себе, на себе!

Все своє життя бігав, розпинався за інших, а за мене ніхто не побіжить…

3. VIII. Складаємо з Рамзі брошуру до 20.VIII – до ювілею. Книга, ясно, не вийде до того числа. І ясно для нас усіх, що з книжкою взагалі не поспішають.

Ми робимо брошуру з уривків основних статей з книги: може хоч це пощастить випустити до 20.VIII.

Є чутка, навіть не чутка, а, як кажуть, певне рішення книгу нашу послати

в Гулаг, і там її і благословлять, і в Москві друкуватимуть.

Це – краще.

Принаймні тоді, коли вже там книгу буде санкціоновано, ми будем позбавлені всяких несподіванок щодо її оцінки і т. д.

Варя готується до од’їзду.

Латає, бідна, мене, облатує.

Настрій у неї бадьорий, і вона глибоко вірить, що ми будемо вкупі жити.

Який вона молодець!

Ніколи, між іншим, не чекав я, що така вона буде.

Нема де гріха подіти, ми частенько з нею сварилися, живши вкупі, і як усі на неї нападали, що вона живе зо мною тільки з причин матеріальних.

Я цього ніколи не думав, але я ж так само мав сумнів, що вона так буде битися і клопотати за мене, так зв’яже своє життя з моїм.

І от нещастя показало, яка це цільна, прекрасна, самовіддана натура.

Яке щастя мати такого справжнього друга…

І як помилилися всі ми в оцінці Варі, як людини і як жінки!

І всі ті, що нападали на неї, всі «доброчинниці» виявилися в такому нещасті, що зовсім вони не такі вже «доброчинниці»…

4. VIII. Зняли Бєлькова, що виконував обов’язки нач[альника] КВО лагеря – на загальні роботи.

Бельков прибув в Ухтпечлаг в той саме час, як і я.

Історія його, з його слів, така. Він був начальником КВО БАМ’а (Байкальсько-Амурського лагеря – лагеря, що будує там залізницю), приїхав до Москви в Гулаг з докладом, десь у ресторані випив і поскандалив, з стріляниною і т. п. «художествами». Звідтам він уже поїхав не на БАМ, а в Ухтпечлаг на 5 років.

Тут він зразу почав працювати в КВО. Н[ачальни]к КВО Димов поїхав у відпустку і його було призначено в[иконуючим] о[бов’язки] н[ачальник]а. Це – типова «апаратна» людина, енергійна, знаюча і т. д. А особливо по часті всіляких циркулярів, докладів і іншої писанини й балаканини.

Кар’єра його була тут непогана, і ріс він, як на дріжджах.

І раптом – трах! бах! – на загальні роботи.

Кажуть, що це наказ з Москви.

Очевидно, значить, справа не в пияцтві і не в стрілянині: мабуть, наробив він чогось «веселішого», що Москва не спускає з його ока.

Зняли з посади й Купче, діловода КВО. Ах, який це противний тип! Це з тих, що йдуть на всілякі злочини, щоб тільки себе задовольнити. З яким цинізмом він розповідає, як він, працюючи десь на залізниці діловодом, брав од друкарщиць «натуру», щоб не звільняти їх з роботи, як він різними мошенствами обдурював начальство і т. д. І тут у лагері розказують про його, як про типа, що гендлює талонами з різних їдалень, що пасеться по різних «каптьорках», ларьках і т. д. – тож всяких махінацій. І така людина керує «Культурно-воспитательным отделом» лагеря. Власне, не керує, а «діломудрствує», але ж ми знаємо, що значить діловод у таких справах.

Керувати КВО призначено н[ачальник]а санвідділу д[окто]ра Соколова. Він і зняв Купче. І добре зробив: не місце такому типові на культурній роботі.

Бєлькова призначено на ІІ промисел, в експлуатац[ійний] відділ пом[ічником] н[ачальни]ка експлуатаційного куща.

Приїхав із Котласа Назарчук. Він сам із Уманя. Ув’язнений. Працював на Котлаському п[ересильному] пункті за бухгалтера. Дуже прихильно і сердечно зустрів був мене, коли я прибув до Котласа. Допомагав і Варі, як вона їхала до мене. Приїхав він звільнятися, бо одбув уже свої три роки. Звільнився. Я сердечне його привітав з «волею».

Але він все-таки хоче залишитися ще на 1/2 року, як вільнонайманий, щоб пройти в профспілку, здобути пашпорт і взагалі «затвердитися» в правах громадських.

Всі так роблять, бо на волі не зовсім це щастить зробити.

От Біляч Михайло. Звільнили його з Білом[орсько]-Балт[ійського] лагеря, як кращого ударника, дали почесну грамоту, дотерміново звільнили. Приїхав він у Харків, пожив щось місяців із шість, а потім покликали, одібрали пашпорт і дали «путьовку» в Котлас на 3 роки.

Варя зустріла його в Котласі.

В Котласі його не залишили, поїхав він кудись на село. А тепер жити в північному селі – не знати як!

Так що краще вже затвердитися тут на місці після звільнення, а потім вибрати собі місце й виїхати.

5. VIII. Новина. Мене призначають в редакцію «Северного горняка». «Зав. производственным отделом». Воно, звичайно, нічого, але працювати з Барятинським, як технічним редактором, не дуже приємно. Отвратний тип. Теж із таких, що не гребує ніякими засобами для того, щоб «триматися» зверху.

Невже не можна серед лагерників знайти людину, достойну редакторської роботи центральної лагерної газети?

Невже на газеті повинні сидіти люди, як от Абрамович, Барятинський еtс?

Який би прекрасний редактор був хоч би й Рамзі! Розумний, освічений, витриманий… І справжній марксист. Не вважаючи на все, що він переніс і перетерпів, він, як стіна, в своїх партійних переконаннях! Отакого редактора треба для лагерної газети!

А отакі Барятинські, Абрамовичі – хіба їх не видно, чого вони прагнуть і для чого вони труться тут?

У всякому разі буду працювати!

Тільки ж я знаю, що всякі типи на кшалт Барятинських, боячись за посаду, за шкуру – яких вони тільки гидот й помий литимуть на мою голову, щоб очорнити мене в очах керівництва, щоб скомпрометувати мене!

Призначають мене в редакцію з санкції Я. М. Мороза.

А як же ж із проектом мого роману?

Так я відповіді й не маю.

Праця в редакції, звичайно, не позбавляє мене можливості працювати над романом, але квартирні умови навряд чи дадуть мені змогу для такої роботи.

Як звільниться Мороз од комісії, піду до нього говорити, що ж буде…

Завтра Варі їхати! Вже вона зібралася, вже про все поговорено, обговорено.

Сум мене обгортає, бо, мимоволі, в думках прорізається: – «а може ж востаннє ми бачимось!? Може наші мрії про те, що через три місяці вона приїде сюди, і ми будемо вкупі, залишаться тільки мріями?..»

Як згадаєш про це – так тяжко робиться, що місця собі не знаходиш…

Погода ввесь цей час була «середня». І не тепло, і не холодно. Поїде Варя, буде холодно і всередині, буде скоро холодно й надворі…

Чим грітися, як і працювати над романом не можна буде?

Брошура наша готова, але й з переглядом і її справа затягується…

Взагалі, чи не дарма була наша така напружена праця над книгою?

А як і не вийде книга, то у всякому разі матеріали зібрано, систематизовано й опрацьовано.

Колись вони пригодяться – як не для нашої роботи, так для інших, а так не пропадуть!

І то користь!

6. VIII.34. Сьогодні у 4½ год. вдень виїхала Варя автобусом на Усть-Вим. 26 день проминули, як 26 хвилин. Знову я залишився сам. Вона поїхала бадьора й певна того, що через 3 місяці приїде сюди зовсім. А сльози бриніли на її очах. Були вони й у мене, ті гемонські сльози.

Тепер залишається рахувати дні, і чекати, чекати, чекати. Хоча би хоч доїхала щасливо!

Останніми днями пішли на Воркуту два великі етапи.

Із сангородка відправлено на Воркуту трьох із групи засуджених за мошенство агентів по розповсюдженню літератури (Островського, Шаця, Гершенгорна). Розенфельд Я. Б. залишився в сангородку.

Неспокійний і «бузотеристий» вони народ, і «добузотерились».

А з Котласа такі відомості. Коменданта Хазанова з посади коменданта знято й призначено на експедитора, а Корольов щось завинив на роботі експедитора і йде ніби етапом в штрафізолятор.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

7 серпня 1934 р.

7. VIII.34 г.

Усть-Вымь

Дорогой Мум!

Доехала совершенно благополучно. Посылаю тебе эту открытку и уж дальше буду писать из Котласа. Теперь юмористическая сторона моего путешествия: до 2-го промысла глаза сидели на мокром месте, откуда я их извлекла и просушила. Ну, а дальше началось… Сейчас сижу, голова идет кругом и земля из-под ног плывет; правая почка перекочевала на левую сторону, а левая вообще где-то блуждает; печенка на одной ниточке, селезенка под сердцем, спина – сплошной синяк; а ниже – отбивная котлета. Более старой калоши трудно найти; бедный автобус – ему уже нужно на ремонт. Ну, все гаразд. Пойду в Усть-Вымь – говорят там есть сахар, но так как Баєв поехал с этим автобусом, в котором я приехала, то я подожду следующего и, если куплю сахар, то как-нибудь постараюсь передать. Целую тебя крепко. Не грусти. Передавай всем привет. Держи хвост бубликом и работай. Целую. Варя.

Із щоденника Остапа Вишні

7—11 серпня 1934 р.

7. VIII. Дістав листівку од Варі – до Усть-Вима вона доїхала добре. З Усть-Вима зразу не виїхала на Котлас, а залишилась там, щоб спорудити мені посилку. Турбується про мене, моя хороша.

Кепська справа з приміщенням у мене: натякають, що треба звідси з гортехнікума вибиратися…

А куди?

8. VIII. Треба їхати на ІІ промисел, дописати літпортрети інженерів Бутеніна, Расстреліна, Седорикіна, Бочарова.

Взяв я перепустку в комендатурі, чекав, чекав на машину, а потім плюнув і пішов пішки.

Пішки до ІІ промисла мені вже не звикати – пішов.

По дорозі зайшов до сангородка, побачив Петросевича, Розенфельда. Петросевич – це професор Московського горного інституту – математик, б[увший] військовий, – офіцер Генерального штабу старої армії, а потім довгий час працював в Червоній Армії. Останні роки викладав математику у ВУЗ’ах. Симпатична людина, що ніколи не розлучається з математичними книжками. Він працює за нормировщика на роботах, в останній час гортехнікум клопоче, щоб узяли його викладачем математики в гортехнікум.

Розенфельд працює на загальних роботах.

З дому я вийшов о 4½ год. вечора і вирішив у сангородку заночувати.

Увечері пішли до І відділу сангородка (1½ кілом.) – це відділ для психічних хворих. Мені хотілося зазнайомитися з д[окто]ром Зинов’євим, про якого говорили мені, як про оригінальну людину, сектанта якогось релігійного толку.

Справді дивно: лікар-психіатр і… сектант.

Розказували мені, що коли він прибув у 1930 році до лагеря, то носив довгу чорну бороду, якусь не то рясу, не то пальто і на грудях – великого хреста. Що тепер він ці «чудодійства» залишив, і з його непоганий лікар.

І що взагалі людина він оригінальна.

Пішли ми до його.

Зустрів він мене дуже гостинно. Він останні роки перед арештом працював у Київській психіатричній лікарні («Кирилівці») і знає мене як письменника. Він взагалі знається на укр[аїнській] літературі, був знайомий з т[ак] з[ваними] представниками дореволюц[ійної] укр[аїнської] інтелігенції (Черняхівські і т. д.). Говорить і пише укр[аїнською] мовою, хоч походженням сам із Литви.

Це низенький чорний років під 40 чоловічинка, верткий, бистрий, з нервовими рухами і з якимись дивними сірими очима. Весь в русі…

Він великий прихильник із руських літераторів Максиміліана Волошина (містика і символіста). Одвертим він зо мною не був, але видко, що в нього справді сполучається лікарська освіта з релігійним намулом.

А так, видно, роботяща, енергійна, непосидюща людина. Порядок у нього в установі зразковий. Чистота… Він і огороди позаводив, і дерева понасаджував.

Колонізований, живе з дружиною, милосердною сестрою.

Яких тільки людей тут у лагері не зустрінеш!?

Переночував я не в Зинов’єва, а в Розенфельда, і на ранок пішов далі.

9. VIII. Вийшов я з сангородка о 7 год. вранці і о 10 був уже на II промислі. Погода добра була. Йшлося прекрасно. Ідеш собі берегом Ухти, не почуваєш, що ти в’язень, що ходиш десь чи то понад Пслом, чи над Сулою… Забуваєш хоч на мить, де ти й хто ти тепер…

На II промислі зайшов до інженера Торопова переговорити відносно мого роману. Він цілком погоджується з моєю думкою про те, що бувший бандит, потім хімік одкриває новий елемент в ухтинській радіоактивній воді, що ця фантазія межує з реальністю, що в-нській воді справді є щось таке, що призводить до думки – чи нема тут елемента 85 чи 87, які ще й досі не знайдені… Отже, він цілком підтримує мою ідею такого роману і з охотою мені допоможе.

У Торопова я зазнайомився з молодим інженером-комуністом Бочаровим, з якого я маю написати літпортрет. Це – інженер з робітників, молодий, симпатичний і, кажуть, талановитий. Як хімік. Працює він пом[ічником] н[ачальни]ка хімлабораторії, крім роботи в самій лабораторії, як хімік.

Переговорив з старим інженером-нафтовиком Расстреліним. Він має 27-літній стаж інженера, працював на нафтових промислах у Баку, Майкопі, Грізному. Засуджено його 1929 року на 10 літ по 58, але з 1931 року він вільний (прикріплений до Північн[ого] краю).

Говорив із Бутеніним. Це теж інженер – військовий хімік, пом[ічник] н[ачальни]ка промисла. Колонізований. Засуджений на 10 літ у 1930 р.

Треба було мені ще говорити з Седорикіним, інженером із бакинських робітників, але я його не застав – він виїхав у Чиб’ю.

З оцих 4-х: Бочарова, Расстреліна, Бутеніна й Седорикіна мені треба написати літ[ературний] портрет.

Власне за день я все зробив і міг би вертати на Чиб’ю, але дуже стомився й вирішив переночувати на II промислі…

До Ле[…] й до Тищенка (інженера) приїхали жінки.

Молоді вони всі, просто діти, а чоловіки молоді по 30 років…

Має дозвіл на побачення із дружиною й Шенгер.

Взагалі в Ухтпечлазі з побаченнями справа стоїть не так зле: дозволяють, не чекаючи 6 місяців перебування в лагері…

Хтось дзвонив із Чиб’ю й переказував мені, що приїхав ще якийсь письменник український. Прізвища не розібрали, і я довго ламав голову: кого ж іще доля затаскала на Ухту…

10. VIII. Пообідавши на II промислі, я пішов на Чиб’ю. В Чиб’ю я прибув о 10 год. вечора і дізнався – прибув до Чиб’ю Володимир Гжицький.

Р. S. Щоб не забути: на II промислі зустрів Романишина – науков[ого] співробітника Укр[аїнського] інст[итуту] радянського будівництва. Він прибув сюди в березні 1933 (виїхав з Харкова 19.II.ЗЗ). Працює в плановому відділі промислу – економістом. Має 10 років.