Текст книги "Остап Вишня. Невеселе життя"

Твоя Варя.

Йосип Гірняк

Спомини

[березень] – [літо] 1934 р.

Четвертого дня мого перебування в загальній камері, надвечір з гуркотом відчинились двері і ввійшла людина з великим клунком, загорнутим у тюремне покривало. Вартовий з таким же гуркотом зачинив за нею двері. Перед нами стояв розгублений, з хворобливим виразом обличчя, згорблений Остап Вишня. Ні він, ні я не чекали такої зустрічі. Мій сусід негайно звільнив місце біля мого барлогу, де поміг покласти пожитки Павла Михайловича. Довго ми не могли словом обмінятися і так стояли обнявшись, як рідні брати. Всі мешканці нашої 47-ї камери сердечно привітали нового квартиранта, і кожний зокрема старався чим міг пригостити новоприбульця. Всю ніч, лежачи один біля одного, ми шепотом переповідали свої переживання за той останній час нашої розлуки. І не стямились, коли пів на шосту вартовий підняв нас усіх на «оправку». Кілька днів не могли ми наговоритись про ті цинічні прийоми слідства, якими ҐПУ добувало признань вини від своєї жертви. Розмовляючи, ми прийшли до висновку, що наші діла вже закінчені, коли слідчі вважали можливим нас звести разом у загальній камері, і тепер уже слід чекати вирішення нашої долі.

У час слідства мене не питали про мої товариські зв'язки з Павлом Михайловичем, ні його зі мною. Мене причепили до театральних справ, його до літературних. Було ясно, що ҐПУ монтувало справи за своїм пляном, без огляду на те, в яких кругах чи товариствах людина перебувала. ҐПУ рішало, що підсунути підсудному, що йому інкримінувати, а це було зовсім не те, що дійсно людина робила. Коли б людина й мала конкретні гріхи, але вони не підходили б до пляну наміченого ҐПУ, їх не приймалось би під увагу.

Я розповів Вишні, як то слідчий підсунув мені його заяву до колегії ҐПУ, в якій він признавався до приналежности до УВО і т. ін. Остап Вишня, гірко всміхнувшись, сказав, що такі ж заяви і йому показували – Пилипенка, Ялового і Слісаренка. Вишні слідчий звався Ґордон[15]15
  Реальне прізвище слідчого – Бордон.


[Закрыть]. Він, як і більшість співробітників ҐПУ, які ще вели справи СВУ, а тепер розробляли генеральну кампанію ліквідації т. зв. УВО, були жидівського походження. Леплевський, Долинський, Соколов, Пустовойтів, Крайний та десятки інших, це були лиш благозвучні псевда, які рішали долю всіх учасників українського культурного життя, починаючи ще від процесу СВУ. Всі допити велись за тим самим шабльоном, за яким три роки тому допитували учасників процесу СВУ.

У час першого допиту слідчий Ґордон заявив Остапові Вишні, що партія і радвлада вважає його, Остапа Вишню, членом контрреволюційної організації УВО і одним з найнебезпечніших терористів, які мали повбивати членів Політбюра ВКП(б) і КП(б)У. Остап Вишня повинен був застрелити Павла Постишева, якому Сталін поручив привести до порядку Миколу Скрипника і завершити генеральний наступ на весь український культурний фронт. Хоч як у тому часі Вишня страждав атакою болів свого хронічного улькуса, то все-таки з іронічною усмішкою попросив слідчого точніше роз'яснити ці обвинувачення. Тоді Ґордон став уточняти:

– Павле Михайловичу, вам було доручено вбити Павла Петровича Постишева.

– Звідкіля ви це взяли?

– Павле Михайловичу! ҐПУ і комуністична партія знає все! Ми точно знаємо, який був ваш плян: ви повинні були прийти до будинку ЦК з делегацією письменників на авдієнцію до т. Постишева і під час розмови ви мали витягти з кишені наган і застрелити т. Постишева!

– Ні, громадянине слідчий, я цього не хочу!

– Що значить: не хочу?

– А тому не хочу, бо ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знасилування Кляри Цеткін… Ні, вже дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна…

Тут Ґордон і сам розреготався та й каже:

– Павле Михайловичу, даю вам «слово чекіста», що того злочину проти радянської влади вам інкримінувати не будемо. А ось атентат на Павла Постишева беріть на себе, бо цього вимагає від вас наша партія і наш уряд.

Чотири місяці день у день Ґордон викликав Остапа Вишню на допити і все з більшою впертістю і нагальністю вимагав від підсудного признання приналежности до УВО та підготови вбивства Постишева. Ніщо більше його не цікавило, про ніщо інше слідчий не хотів слухати, тільки все торочив своє: вбивай Постишева і дай нам спокій, бо ми і без тебе маємо діла повні руки. І щоб відв'язатись, Остап узяв убивство Постишева… Жеребок витягнений… краще бути терористом, ніж контрреволюціонером з тихою сапою. Так хоча тебе героєм прославлять…

Цілий травень[16]16
  На початку квітня 1934 р. Остапа Вишню було відправлено із Харкова на заслання (12 квітня був у Котлаському перевалочному пункті).


[Закрыть] місяць, день і ніч, ми один біля одного просиділи і пролежали, обмірковуючи всю цю дійсність, яка вже друге десятиліття пожирала всі мрії та пориви пробудженої нації. Ми знали, що наша доля вже ясна, нічого доброго нас уже не чекає. Ми жаліли і співчували тим друзям, які ще залишались на волі… Перед ними те, що вже поза нами. У ті дні ми з Павлом Михайловичем були схильні прощати нашим донощикам і всім тим, які нам не одну колоду підсунули під ноги… Ми збагнули, що вся країна стала жертвою страшної доби.

1 червня наказали Остапові Вишні зібратись з речами. Прощаючись, ми не могли слова промовити, ми думали, що це востаннє цілуємо один одного. Ми не знали, що за два місяці ми знову зустрінемося… але вже не на Україні, не в Берліні… а в Ухт-Печорському концтаборі.

[травень] – червень 1934 р.

Мій слідчий обіцяв мені ще одно побачення з жінкою, але чомусь не давав. Я страшно хвилювався, раз поскаржився навіть прокурору, який обходив камери, але це не помогло. Я не дістав побачення аж до травня місяця. Одного дня слідчий поспішно викликав мене, і я відразу накинувся на нього: чому ви мені не давали побачення! А він каже: «Бо ваша жінка має довгий язик, набалакала, як ви виглядаєте… я не міг їй дати побачення. Але ходіть, бо нема часу, ходіть, ми йдемо до прокурора. Ви знаєте свою справу?» – «Яку справу?» – питаю. «Та те, що ми говорили. Ходіть, ходіть». Веде він мене до красиво обставленої кімнати: бюрко, м'які килими, канапа, м'які крісла… За бюрком сидить прокурор Крайний, а за ним сидять начальник СПО і ще один слідчий. Крайний питає мене: яка ваша вина проти радянської влади?

«Я вже п'ять місяців сиджу тут і не знаю, яка моя вина».

«Грушевський, Гірняк не знає, за що він сидить».

«Як не знає, він є член УВО».

«Де то сказано?» – питаю.

Слідчий на мене не дивиться, а говорить до Крайного: «У свідченнях Ірчана і Дацкова, директора «Березоля», сказано, що вони мали на увазі його використати».

«Ну, добре, – кажу, – що вони мали на увазі, то їхня справа, але при чому тут я?»

Крайний перебиває мене і питає: «А чому ви не голитесь?»

«Бо я сиджу у вас, ґримируватися мені не треба, бритва ваша дуже тупа, болюча, тому не голюся. Грати мені вже не доведеться…»

«Ви думаєте, що вже не будете грати?»

«О, ні. Коли я тут, то справа скінчена».

«А де ви так навчилися грати начальника польської розвідки?»

«Я граю все, – кажу, – не тільки начальника польської розвідки. Я грав царя Миколу, робітників, куркулів, то мій фах».

«Ну, то йдіть».

Мій слідчий бере слухавку і викликає варту. Але якось довго ніхто не являвся, і він каже: «Ходіть, я вас сам відпроваджу». Виходить він зі мною на коридор і говорить: «Йосип Йосипович, харашо!»

«Що харашо?» – питаю.

«То було засідання тройки. Перед вами щойно був Курбас».

«Ну, і що? Розстріл?»

«Та нічого. Де розстріл. Дістанете два-три роки. Скоро підете додому».

Відпровадив він мене до дверей, передав варті, і так закінчився мій суд. Жінка два дні до свого виїзду на ґастролі передала мені передачу, в якій були тістечка і наполеони з кремом, які я дуже любив. Тістечка я роздав камерникам, а сам взяв наполеона. Кусаю і в кремі чую кусок чогось твердого. Виявляється, там була жіноча шпилька від волосся, загорнута пергаменом. Я висушив той крем, розгорнув, і там дрібненьким почерком жінка описує мені, що була у прокурора, і він сказав їй, що я дістав п'ять років. Це мене пригнобило. П'ять років – це великий шмат часу. Коли ж мене вивели на етап і прочитали вирок, то виявилось, що мені дали три роки. Мій настрій відразу поліпшився, я наче виграв два роки на льотерії… Передумуючи тепер, я бачу, що мій слідчий Грушевський багато поміг мені. Я не був герой, мене легко могли зломити. Але він оставив мене в спокої…

24 травня 1934. Через «вовчок» черговий по коридору наказав мені зібрати всі свої речі і бути готовим… Через годину він же перевів мене у підвал в пересильну камеру. Там я застав чотирьох старих мешканців спецкорпусу на вулиці Чернишевській. Одного з них я знав ще з волі, це був Теодор – редактор польської газети «Сєрп». Інші три були з Волині, члени КПЗУ. Їх літом 1932 року з великою парадою вітали в Києві і Харкові, як нещасних жертв польських тюрем, а через кілька місяців вони вже сиділи на вул. Чернишевській. І ось тепер у перехідній камері ті мої земляки зустріли мене в дуже піднесеному настрої і пояснили, що наше сидіння вже закінчилось, і, як видно, ми призначені на відправку в етап. Від них я дізнався, що вони належать до великої групи членів КПЗУ, яка має собою представляти терористичну організацію УВО в лавах комуністичної партії Західньої України. З їх слів виходило, що камери переповнені галицькими комуністами на чолі з цілим передостаннім і останнім Політбюрами. Слідство вже, як видно, закінчене, бо те, що пересильна камера почала ними заповнюватись, свідчить про початок останнього етапу.

У пересильній камері пощастило ночувати при погашеному світлі… Тільки тепер, після шести місяців, відчув я благодать темної ночі. Шість місяців цілими ночами яскраве електричне світло різало очі, а тут раптом тьма, і не відчуваєш всевидющого ока, яке безнастанно день і ніч переслідує тебе. Хоч уночі можу почувати себе людиною, сам собі заглянути в душу, хоч хвилину побути сам із собою.

6 травня вранці зайшов черговий до спецкорпусу і прочитав нам усім присуди трійки колегії ҐПУ. На мою долю випало: 3 роки віддалених трудових таборів. Я почував себе вибранцем долі, бо мої співкамерники дістали по 5, а то й 10, і то через «вишку». Жінка при останньому побаченні запевняла, що прокурор Крайний пророчив мені 5 років. Отже, коли офіційно мене повідомили про 3, то це було несподіваним психологічним відпруженням.

Скоро після прочитання вироків нас вивели на подвір'я тюрми, де в куточку вже сиділи на землі кільканадцять таких, як ми, з «вещами». Я зразу помітив серед цієї групи двох своїх колишніх не тільки знайомих, але старих товаришів зброї, з часів Першої світової війни, старих усусусів. Недалеко від мене сидів на якомусь клуночку сотник – кавалер австрійських і турецьких орденів Букшований, а трохи далі від нього – колишній наш стрілецький санітарний хорунжий Мирон Заячківський, який у двадцятих роках займав високі пости в ЦК КП(б)У і КПЗУ. Ще далі від них скулився на своєму мішечку старий товариш, ще з станиславівської гімназії, а потім теж усусусівський однокашник – Придун, а в підрадянські роки він уже звався Ярославенком і був в останні роки ректором херсонського інституту. Серед останніх багато знайомих облич, але по старій своїй слабій пам'яті, яка ще з молодих років підводила мене, коли діло доходило до прізвищ, історичних дат і чисел домів чи телефонів, я не міг згадати їхніх імен. Та й і не до згадування було, бо під'їхав «ворон», і його стали нами набивати, як бочку оселедцями. Мене втиснули на когось і не встиг я вгледіти, на кому опинився, коли почув на собі якусь костисту істоту, але, правду сказати, непропорційно з своїм об'ємом важку. Враз стало темно і душно, ні рукою, ні ногою не ворухнути… На щастя наше, харківський залізничий двірець не дуже віддалений від вулиці Чернишевської, тому не встигли ми по дорозі віддати духу Богові. Але й цього було досить, щоб при відкритті дверей ми здивували залізничий персонал своїм виглядом… Всі ми за тих кільканадцять хвилин були мокрі і до того пом'яті, що нагадували дезинфековане барахло, коли його витягають із відповідної машини.

Щоб не розважати сторонніх нашим виглядом, конвоїри миттю почали нас впихати у вагон. Пульманівський, заґратований, з залізними стінами і дверима вагон. Кожне купе – окрема камера. По закінченні всіх формальних передач новому конвоєві, який повинен був нас доставити аж на місце призначення, після розсортування і розміщення та попередження, що за найменшу спробу непослуху нас на місці чекає куля в потилицю, стали ми, старі друзі і знайомі, сердечно вітатись, а незнайомі ближче приглядатись один до одного. Кожен з нас догадувався, що цей вагон на найближчий час стає нам ніби рідною стріхою, під якою доведеться нам усім разом пережити не одне… Не один день будемо разом пролітати необмежені простори в тому герметично запечатаному «столипінському» вагоні.

Було нас у ньому 27 чоловіка, і чомусь усі ми і наша охорона, яка тут же містилась в окремо відділених камерах, звались «спецконвой». Дехто з моїх сусідів добачав, що всі ми перебуваємо під особливою увагою, бо їдемо не загальним транспортом, а «спецконвоєм». Я не міг цього факту розчолопати… не міг його й збагнути і оцінити, і не знав, чого мені сподіватися від цієї особливої уваги харківського ҐПУ. Спецконвой!?. Однак, коли мої колишні стрілецькі однокашники Заячківський і Букшований познайомили мене з їхніми товаришами долі, то я зрозумів, що я потрапив у неабияку компанію. Тут же Букшований показав на кремезного дядю, якого назвав Барабою, і пояснив, що він є останнім генеральним секретарем КПЗУ, тобто першим після знятих «вождів» – шумськистів: Кузьмовича і Крілика. Далі підсунувся до нашого гурту типово галицький «адвокатський конципієнт», який, почувши моє прізвище, назвав себе Манделем. У наступних двох камерах-переділах, розмістились кільканадцять волиняків, які зразу звернули мою увагу своєю організованістю і дружністю. Голосно розмовляючи, жартуючи, сміючись, а то й співаючи, вони взялися за їжу. Всі їхні харчі були в одного із них, як видно, він був їхнім інтендантом, бо все, що конвоїри видали нам з харчів, вони – волиняки – віддавали цьому інтендантові, а цей, коли всі сіли до трапези, обділяв кожного кип'ячем. Заячківський пояснив, що вся ця компанія зживалася отак ще в польській тюрмі, де вони просиділи 5 років, і тепер збираються такою ж комуною освоювати «дальний север». Все це видні члени КПЗУ, яких радянський уряд виміняв із польської тюрми… і тепер везе невідомо куди як націоналістів-фашистів. Загальну увагу звертав на себе дуже елеґантний мужчина середніх літ, не тільки своїм одягом, але й дорогими закордонними валізами, електричними чайниками і різними витребеньками, які вражали не тільки в наших арештантських обставинах, але й на волі їх мало хто коли-небудь бачив. Показалося, що цей пан був довголітній співробітник торгпредства – Жмурко. Той самий Жмурко, який на основі розпорядження Політбюра ЦК КП(б)У видав галицьким кооперативним інституціям позику на 50.000 дол. Тепер він їхав у далеке заслання за підтримку закордонної контрреволюційної буржуазії.

Після повної ізоляції у камері я вперше потрапив у таке багатолюдне товариство, де були друзі, знайомі, а то й мої прихильники-глядачі, з якими довелось познайомитись за ґратами «столипінського» вагона. Хоч як тяжкі були хвилини розставання з Харковом, з ріднею, яка тут залишилась, з «Березолем», що його вже встигли перейменувати на Театр ім. Шевченка, проте я весь був у полоні нового товариства, з яким мав почати новий невідомий етап життя. Почалась довга далека дорога і безконечні балачки, розповіді про слідства, про допити, про неіснуючі організації усіх мастей контрреволюції, про абсурдні обвинувачення в терористичних замахах на всіх вождів світового пролетаріяту на чолі з самим «батьком» народу.

Досі, коли доводилось бувати в товаристві членів партії, я завжди відчував певну їхню стриманість у розмовах на теми внутрішньопартійні. Завжди вони, хоч би й ближчі друзі, старались не вводити мене (безпартійну заблуду) у свої сімейні справи. Тут ті межі були зняті, і кожен з них виливав свою душу без остачі.

Про КПЗУ я знав дуже мало. Доводилось тільки з преси вичитати про якісь внутрішні тертя в лавах галицьких комуністів і їхнього ЦК з генеральною лінією Кремлю й КП(б)У. Ще до мого арешту я не раз бував у товаристві колишніх своїх друзів галичан, які дуже близько стояли до тих справ і відносин, тому доводилось від них почути, що галицька компартія не так уже покірно виконує директиви і накази КП(б)У і Комінтерну та що керівництво КПЗУ є підпорою шумськистів і хвильовистів.

Тепер мимоволі я потрапив у вузьке коло галицьких комуністів, що дістали найвищі вироки від своєї ж комуністичної влади, їхали в віддалені місця завершувати й удосконалювати марксо-ленінську освіту і викристалізовувати, на її основі, свою ідеологію. Цього разу всі вони вже не крилися від мене і зовсім одверто висловлювали свої думки про компартію та про свої жалі і болі до неї. Із їхніх розмов можна було довідатись про всю ту трагічну долю багатьох українців з усіх земель, які попали в ту несусвітню сталінську м'ясорубку. Дивлячись на них і слухаючи їх, я мав враження, що ці люди щойно повернулись із страшного бойовища і ось тут, в цьому вагоні, роблять перегляд своїх сил після довгого і трагічного бою… Мало хто вийшов цілим із нього. Я вперше почув, що гірка доля не минула Березинського, Юринця, Демчука, Ірчана, Бобинського, усіх Коссаків, Гарасевича, Олійника, Коника, Баб'яка, обох братів Білячів, Безпалка, Омеляна Палієва, Черняка, Цьокана, Максимовича (Саварина), Левицького, Матвія і Михайла Яворських, Кметика, Ничку, навіть таких щирих партійців, як Ґадзінський та Струхманчук, Баран, Василь та Іван Сірки, Герман та обидва Міхенки з Тернополя, Ткачівський. Усі ці партійні сановники і достойники їдуть або вже поїхали туди, куди оце нас направляють. А що вже говорити про тисячі безпартійних, розкиданих по всій Україні, які після «трагічних змагань» 1919—20 років розбрелись по українських усіх-усюдах і старались своєю працею внести й свою лепту у загальну національну будову. Не оминули цієї участи й найстарші сивоголові представники галицької еліти – Степан Рудницький, Лозинський, Семен Вітик, Мирослав Гаврилів, навіть старенький інвалід Гарасевич.

Одних мітла Сталіна, Постишева і Балицького підмела з усіх-усюдів радянської України, інших заманили рожевими обріями із Західніх земель, а третіх повимінювали з польських тюрем, щоб ось тепер разом їх усіх загнати туди, куди протягом трьох століть Москва заганяла українську душу і тіло. Хоч місце колишніх московських царів зайняли найлівіші революціонери, комуністи-інтернаціоналісти, марксисти, але для всіх них навіть комуніст-українець буде завжди «неблагонадійним» малоросом-розкольником, якому місце там, де спорохніли кості Полуботка.

[літо] 1934 р.

Так понеслась моя дорога на далеку Північ. Минаючи Москву, Медвежу гору, Кем – опинився я на Попов-острові, звідкіля за шістдесят кілометрів маячіли на Білому морі Соловецькі острови. Мільйони українського люду пройшло крізь цей пересильний пункт на незчисленні концтабори московсько-більшовицької імперії. День і ніч прибували все нові і нові «етапи» та «спецконвої» з усіх-усюдів СРСР. Яких тільки представників націй там не було!.. Як годиться, Україна серед них займала почесне місце. Тут руками старожилів плелись нитки слідів багатьох людей, що протягом віків проходили крізь бараки того Попов-острова. Тут можна було прослідити долі цілих поколінь.

Тієї ж білої ночі став я вантажити вуголь на морські баржі та переносити на Соловецькі пароплави поштові посилки. Таскаючи сотні їх, я жадібно вичитував прізвища адресатів: Солодуб, Шумський, Максимович, Черняк, Лозинський, В. Крушельницька, М. Яворський, Заячківський, Сухино-Хоменко… багато-багато знайомих і незнайомих прізвищ українців зарябіли в очах. Це ж вони на Соловецьких островах з тугою і нетерпінням чекають на ті докази пам'яті родин про них… І я, напружуючи всі сили, не симулюючи втоми, в самозабутті по вузькому тракті таскав пачки у трюми пароплавів.

На Попов-острові в'язні довго не затримувались. Тут, за вказівками та спеціяльними інструкціями, які тяглись за кожним приреченим до кінця його життя, переформовувались транспорти і направлялись до більш постійних місць заслання. Цей пересильний пункт був свого роду «біржою», на якій можна було прослідити шляхи і життя та долю безплатної робочої сили всіх концтаборів. На Попов-острові я стрінув земляка, якого на північній бистрій річці перевозив поромщик – Лесь Курбас… Як видно, перекваліфікація основоположника «Березоля» пройшла блискавично. По трьох тижнях роботи в порту на Білому морі, більшу частину моїх співетапників з Харкова повезли на Соловки, а мене погнали через В'ятку, Котлас до Усть-Вима. З пристані цієї місцевости над Вечегдою по недавно побудованому нашими попередниками тракті помандрував я пішки до Чиб'ю, столиці Ухт-Печорського табору, що простягався аж до Воркути та північного Уралу.

Невелику нашу групу (35 чоловіка) вели вісім конвоїрів і одна собака. Всі вони разом з собакою розмістились на підводах. Арештанти, які за своїм віком не були в стані пішки пройти 500 кілометрів, у крайніх випадках могли приміститись на одній з підвод. Однак усі ті кандидати на таку полегшу відмовились від цього привілею, щоб того воза всі могли навантажити своїми пожитками і необтяженими промандрувати далеку дорогу. Один тільки, наймолодший із нас, поет Гаско, користуючись лікарською посвідкою, добивався своїх прав до воза, але два «соціяльно близькі», точніше вуркагани21, яких додали до нашого спецконвою, своїми вимовними аргументами – переконали Гаска занехати це право.

У нашому транспорті ще з Харкова був не абиякий представник «Торгпреду», що за кордоном провадив торговельні операції СРСР, – М. Жмурко. Цей економіст з фаху з самого початку існування Торгпреду обертався в різних столицях Европи і Америки, виконуючи, крім торговельних, ще й інші «делікатні» завдання компартії та радвлади. Між іншим, цьому урядовцеві особливих доручень дано було завдання перевести оформлення позики $50.000 українській кооперації у Львові. Це було на початку 30-их років, коли розгорілась т. зв. економічна криза. На прохання С. Косіора і П. Любченка, М. Жмурка переведено з Лондону до Варшави, де він, переговорюючи з західньоукраїнськими діячами, прийшов до переконання, що економічний стан Коопцентралі не в стані гарантувати звороту тієї позички, яку йому доручено оформити. Агент Жмурко негайно повідомив Косіора і Любченка про дійсний стан контрагента. Керівники харківського уряду, не зважаючи на звіти Жмурка, наказали йому справу довести до кінця. Обережний Жмурко, не довго думаючи, повідомляє Сталіна про те, що керівники КП(б)У штовхають його на явний злочин, а саме на видачу українській контрреволюції в Галичині $50.000. Жмурко поінформував кремлівського диктатора про фінансовий стан економічних установ Західньої України і знову обстоював свою думку про їхню невиплатність у майбутньому. Сталін тут же наказав Жмуркові виконати директиви керівників УРСР. Кілька тижнів по закінченні тієї операції Жмурка відкликали з Торгпредства до Харкова і там посадили в тюрму за «зв'язок і матеріяльну підтримку міжнародньої буржуазії». Не помогли передбачливому Жмуркові копії документів, листів, телеграм, якими він засипав вождів запевняючи про недоцільність тієї затії; органи ҐПУ все це зігнорували і врешті-решт долучили достойника Жмурка до етапу, в якому ми разом мандрували на далеку Північ. Прямував він туди не тільки за співпрацю з міжнародньою буржуазією, але й за наклепи і підрив довір'я до вождів комуністичної партії. Ідучи з нами, він відгрожувався, що таки свого доб'ється і докаже, що гроші галицьким націоналістам не він позичив, лише Косіор та Любченко… А тим часом його турбували наші співетапники вуркагани, які не скривали свого зацікавлення його закордонним одягом та англійськими непромокальними валізами, що він їх таскав на собі.

На шляху Усть-Вим – Чиб'ю в 1934-му році ще доживали запущені бараки для арештантів, які мостили той шлях. Біля кожного того колишнього лаґпункту залишились сліди кладовищ з нехитро збитими хрестами або стовпами, з ледве замітними написами прізвищ, імен і дат смерти там похоронених. І тут українці перекрили всіх своєю численністю… І цей довгий шлях підмостили вони своїми кістьми!..

На одному з таких лагпунктів, у сумерках північної ночі, догризаючи свою пайку хліба, почув я, як хтось розпитував співетапників, хто з них буде український актор з Харкова? Його спрямували до мене. Свіжий лагерний одяг його свідчив, що він виконував якусь адміністративну функцію на цьому лаґпункті. З дозволу начальника конвою, місцевий функціонер повів мене до окремої кімнати в бараку, засвітив каганець на столі, на якому стояв глиняний горщик з молоком та миска свіжих перепічок.

– Я такий то… Учитель з Уманщини. Вже сьомий рік таборую. Адмініструю цим лагпунктом і доглядаю свою частину тракту, який своїми руками будував. Недавно проходив тут Остап Вишня, я його отак запросив сюди і вгостив молоком та свіжою перепічкою. Пригощайтесь і ви… Сьогодні проїздив шофер із Усть-Вима і попередив, що йде етап, в якому мандрує український актор… Давно я покинув Україну, однак усе нові і нові земляки проходять через оцей прохідний двір, і розказують про життя-буття на батьківщині і не дають забути про неї.

Молоко, свіжі перепічки, тепле слово земляка, практичні його поради та вказівки додали сили до дальшої дороги туди, де вже чекав Павло Михайлович, куди не перший ти пробиваєш дорогу. Цілі століття українська людина мандрує під конвоєм і без конвоя, по немощених шляхах далеких світів, бо на рідній землиці до господарювання – голівонька не та!

Із Усть-Вима до Чиб'ю наш невеликий «етап» мандрував два тижні. Конвоїри куняли всю дорогу на своїх підводах і, здавалось, не дуже то нами турбувались. Вони були певні, що ніхто з нас не буде шукати щастя в утечі. Найдосвідченіші вуркагани й ті рідко відважувались на таке геройство в тій тайзі. Вони знали, що коли не зрадливі лісові простори, то місцеве населення Комі допоможе ґепеушникам виловити смільчаків. Давно минулись благословенні часи для каторжників, коли місцеве населення, виходячи з домів, залишало біля дверей для втікачів з каторги харчі, а то й гроші. Радвлада огнем і мечем викорінила цю гуманну традицію. Ось чому конвоїри і їхня собака всю дорогу спокійно і безпечно куняли на підводах, а ми покірними баранами дибали до «оддаленных мест наказания». Одначе було бажання: скоріше дійти до того місця, ніщо не діймало, ні голод, ні спрага, ні втома, все те було, як видно, нормальне і звичне в тому житті… Аджеж і перед тобою давно-давно отак гнали людей, і вони дійшли і там десь жили, і дожили, і сьогодні живуть, і тебе там чекають… Не думай, не заглядай у майбутнє, – пережив день?.. Іди далі!

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

1 червня 1934 р.

Харків № 11

1 июня 1934 г.

Дорогулька! Мумка!

Получила твою телеграмму. Фу, ну наконец-то ты добрался до конечного пункта!.. А он конечный или нет? Я все не верю, что еще не ожидает нас какой-нибудь неожиданный сюрприз. Есть же еще о. Вайгач и есть туда высылки?! Как же с тобой? Чибью – это окончательное место твоего прибывания или нет? Напиши мне, когда разузнаешь. Я к тебе решила ехать 15–18 июня, будет или не будет от тебя письма. Черт его бери, как-то доберусь, а там не выгонят же, а? Конечно, лучше было бы получить от тебя письмо и поэтому я буду ждать до 18.VI. Ну, я все же рада, что ты добрался наконец-то. Значит пешака пришлось драть?! Я так и думала, что не даром долго не было письма – значит пешком. Ну, любася, как же ноженьки твои? Наверное, тяжело! Бедненький мой мальчик!! Ну, ничего, роднулька, уже пережито, только бы здоровый был.

Мое хорошее любое солнышко!.. Сколько тепла и ласки хочется тебе дать за все, что ты переживаешь… Только бы добраться к тебе на жительство. Я все сделаю, чтобы ты не так чувствовал весь этот ужас. Я верю, что не могут большевики наказывать без конца, а что тебя наказали, так это потому, что любили очень, а кого любят, того и наказывают… Большевики не жестокие, а только строгий народ.

И мне кажется, что уже кончено твое мытарство, теперь ты будешь работать, я к тебе приеду и тоже буду помогать, да и будем понемногу жить, да поживать, да нефть добывать. Во-о! И ничего страшного нет.

Вчера была у Васи – живут помаленьку. Адреса Феди мы не знаем, и Вася тоже. Никому он не пишет. А вообще народ полохливый – жах. Справку, что ты просил, тебе Литвиненко отослал, но Вася, не доверяя, еще взял у него одну, и я ее тебе привезу, а то еще пропадет где-нибудь на почте. Решение мое относительно переезда к тебе решено бесповоротно, и если не удастся у тебя с колонизацией, то я все равно буду жить в Чибью и служить там. Интересно, можно ли достать там комнатку какую-нибудь? Ах, как мне хочется уже сидеть в вагоне и знать, что вот я уже еду к тебе. Дождусь ли того момента? Жить я совершенно без тебя не могу, с каждым днем все тяжелее мне делается, и я пропаду без тебя – это факт. Ничто меня не пугает и не убивает, но морально мне тяжеловато и только потому, что ты далеко от меня. Когда же я поеду? Такое бесконечное желание, что могу не выдержать и до 15.VI. А самое главное – я знаю, что ты в Чибью уже, и нет теперь сдерживающих препятствий для моего отъезда. Дни, летите скорее!.. Сегодня посылаю тебе телеграмму в ответ на твою.

Как я рада, что ты уже в Чибью. Ведь спокойнее теперь и тебе будет, зная, что ты уже на месте, что некуда уже ехать, что все выяснится с работой и т. д. А то ведь все это время было неясно, что дальше, как, почему? Сейчас, я думаю, уже будет определеннее твое положение, а то, что это так далеко – ничего, привыкнем к этому, и еще как хорошо жить будет нам там. Было бы что кушать и тепло спать да чисто. Тогда будет и спокойно нам, когда будем вместе, а будет спокойно, то и настроение, и энергия, и желания будут ко всему. А то, что случилось, что было больно – забудется. Время – лучший доктор; старая истина, но верная. Мне сейчас хорошо потому, что получила телеграмму от тебя, и потому, что телеграмма пришла быстро; значит связь самая близкая и теплая. Любий мій хлопчику, дорогой! Так хочу сказать тебе что-то хорошее-хорошее, а слов нет… Да неужели немного осталось мне прожить и я выеду, а там 7–8 дней – и я увижу, ой, увижу тебя… Может ли это быть?! Сердце, наверное, не выдержит, когда я увижу тебя. Я вот сейчас пишу про это и волнуюсь до того, что и холодно мне, и жарко делается… Скорей бы, скорей…