Текст книги "Щоденник Іноземця"

Вирвану траву Я поклав до себе в сумку. Всі їли ягоди. Напевно, вони вже давно не куштували таких смачних ягід. Ще трохи ми по обговорювали які смачні ягоди і рушили в дорогу. було трохи сумно, і щоб розрядити ситуацію, Вѣдана почала розпитувати мене.

– 

Розкажи нам більше про свою Землю. Яка вона була?

– 

Яка різниця. Зараз вона вже не така. Краще ви розкажіть про свою.

– 

Що тут розповідати? Ми навіть не могли подумати, що всього в кількох днях ходу знаходиться ця квітуча долина. Треба було йти раніше.

– 

Чому ви так довго зоставались там.

– 

Першими пішли ті хто не зміг нормально переносити холод. Це було кілька років тому. Це дули або більш заможні, або люди з родичами на півдні. Всі інші надіялись, що це мине, але ставало лише гірше. – Розповів Семибор. – Можливо, нам пощастить, і ми наткнемось на тих, хто пішов раніше. Можливо вони заснували нове місто…

– 

Я надіюсь, ти зустрінеш своїх рідних. Мені теж знайомий цей смуток. – сказав Я.

– 

Я також на це надіюсь.

До поселення залишалось не так багато. Ми вже не зупинялись. Йти було легко, бо це були останні сажені до невідомого. Ніхто не знав що в поселенні, але всі надіялись знайти… Знайти відповіді, допомогу, хоча б щось.

– 

Тут нічого нема. Абсолютно нічого. – Я був розчарований. На місці де мало б бути поселення нічого. Просто поляна з купою попелу.

Ми стояли по серед поляни і

дивились на згасле багаття. – Я не можу в це повірити. Дим… Ми бачили дим від багаття. Багато диму.

– 

Це ж добре. Тут хтось був. – хотіла заспокоїти мене Вѣдана.

– 

Ні. Не добре. Ми вирушали сюди, щоб знайти поселення і показати основній групі напрямок. Тобто, по прибуттю сюди ми мали залишатись. З того що ми бачимо

випливає, що маємо продовжити мандрівку не дочекавшись основної групи і наздогнати тих, хто розвів тут багаття, але вони вже випереджають нас на кілька днів, або ж залишитись і упустити шанс зустріти ще когось, але дати нашим прекрасний орієнтир… – В цей момент Я зрозумів, що захопивсь і трішки накричав на Вѣдану. Спочатку вона просто дивилась на мене. Потім:

– 

Не кричи на мене! Хто тобі дав право розмовляти зі мною в такому тоні. Ти сам прекрасно знав, що тут може і не бути нічого.

– 

Так. – Продовжував Я, трохи збавивши тон. – Але якби тут було поселення, ми б розвели багаття і чекали б на прибуття решти. А якщо ми розведемо багаття, а самі підемо. Прийде наша група, не побачить тут очікуваного поселення і вирішить, що вони не туди йшли.

– 

Взагалі то, ми можемо їх наздогнати. – Перебив нас Семибор. – Поки ви «обговорювали подальші дії», ми з Яровитом оглянули місцевість. Хто б тут не ночував, вони пішли лише сього дня. Це не чисельна група. Можливо, в них є тяжкохворі або поранені. Ще пояснює затримку.

Я не розумів як він це все визначив, але це все міняло. Ми можемо їх наздогнати. Діяти треба швидко. Треба залишити слід для основної групи. Було вирішено розвести багаття, як і планували. Багаття послужить орієнтиром. Також ми виріжемо на колоді на послання для Къназя. В ньому буде викладено те, що ми дізнались і наш подальший напрямок.

Підготовка повідомлення забрала в нас не більше як пів-часа. Коли все було готово, ми вирушили в дорогу. Припаси, які ми взяли з собою, мали закінчитись сього дня, (ми не розраховували на ще одного супутника) тому нам конче було необхідно знайти цих людей.

Ми йшли швидко. Іноді доходило до бігу. В нас було ще повно часу до заходу сонця, та все ж ми домовились йти і в ночі, щоб максимально скоротити дистанцію. Адже, якщо те, що сказав Семибор виявиться правдою, ми повинні наздогнати їх або під вечір, або вночі.

Настала ніч, а ми ніяк не могли наздогнати ту групу. Іскра, яка весь цей час рухала нами, почала згасати. Та на щастя в непролазному лісі з’явилась нова іскра. Іскра вогню, що зігрівала людей холодними ночами. Це були вони. Все таки ми наздогнали їх.

Ми трохи пробіглись, але вийшли до них не одразу. Я зупинив своїх супутників, і наказав сидіти тихо. В групі було десятеро людей, критий віз з двома кіньми, та корова. Схоже це була одна родина.

Після того, як Я переконав ся, що ці люди в такому ж положенні як і ми, та не представляють для нас загрозу, ми вийшли до них.

– 

Доброї ночі

,

добрі люди.—Всі звернули на нас увагу. Поки ми не достатньо добре були освітлені розведеним багаттям, чоловіки, а їх було 6, повставали і приготувались. Всяке можу бути, всякі люди ходять, особливо вночі. Та коли ми підійшли ближче і побачили, що за мною, наче так і треба, йде вовк, вони по хапались за гострі та тупі важкі предмети, які були під рукою.

– 

І тобі доброї, та здаєть ся вона такою не буде. Хлопче, за тобою стоїть вовк. – Сказав найстарший з них. Напевно це був їхній батько. Борода вже почала діставати йому до грудей, але з роками менш кремезним він не став. Хоча хтозна. Можливо в молодості він був ще більший. Одягнений він був легше, ніж мої знайомі. Замість важкого кожуха він мав на собі хутряну жилетку. Від сильних морозів, які наближались до цих місць, така не захистить. Парубки, які стояли разом з ним, були такі ж кремезні як і він. Як один, стали вони, щоб закрити своїх жінок від небезпеки.

– 

Я знаю. Це мій захисник. Він одного разу захистив нас від зграї вовків. Я вдячний йому за це, тому підгодовую. За це він мене слухає. Можете його не боятись. – Я погладив свого ручного вовка по голові. Цей жест справив не аби яке враження на незнайомців.

– 

Вперше таке бачу. Він точно безпечний. Не хочу ризикувати безпекою своєї родини, і запрошувати такого звіра.

– 

Не хвилюйтесь. Але й близько підходити не раджу. Поки що він тільки мене признає. Навіть на моїх супутників інколи гарчить. – Я присів і погладив мого кудлатого друга.

– 

Ну гаразд. Приєднуйтесь до нашого скромного столу. Але ти відповідальний за нього. В разі чого, спрос з тебе буде.

– 

Дякуємо вам, добрі люди. А то в нас припаси закінчились. Тільки ягоди і трава для відвару. До речі, про відвар. Я обіцяв напоїти своїх друзів ним. В мене цієї трави багатою Давайте Я її зварю, і ми всі, за чашкою відвару, поговоримо.

Через кілька частей ми всі сиділи біля вогнище та пили відвар, який Я приготував. Вовк сидів біля мене та поїдав курку, якою наші нові знайомі люб’язно поділились.

– 

Прекрасний напій. Як ти додумавсь до такого? – Сказав Азар. Так звали того чоловіка.

– 

Моя мама була цілувальником таких напоїв. Не все листя підходить для приготування. Суничний відвар найулюбленіший.

– 

Мм. Колись спробуємо приготувати з інших трав подібний напій. – Азар долив в чашку собі ще відвару. – То хто ви таки и куди путь тримаєте?

– 

До вас ми йшли. Самі ми з міста, що на півночі. Холод змусив нас покинути домівки. Ми йшли кілька днів, доки не побачили вогонь. Спочатку думали, що то від поселення якогось, а виявилось це ви на ніч ставали. Я та мої супутники лише маленька частинка тих людей. Інші йдуть за нами.

– 

Ми також тікаємо від холодів. Мій рід, який зібравсь тут, і складаєть ся з моїх синів, дочок, дружини та мого хворого батька. Зараз він в наметі. Занедужав він вже в дорозі. Якби це сталось ще вдома, ми не вирушили в дорогу.

– 

Тому ви так надовго зупинялись на попередньому місці? – перепитав Яровит.

– 

Так. Останнім часом зовсім слабким став. Жили ми західніше, біля міста. Там було затишно до останнього часу. Люди там і досі зостались, а ми не стали дочікуватись лютих морозів. Пішли, поки ще тепло. Через нас багато народу пройшло і всі розповідали невтішні новини.

– 

Якщо ви почекаєте кілька днів, то наші люди наздоженуть нас, і ми зможемо вирушити разом. – сказала Вѣдана. – Крім того в нас є знахар. Можливі він допоможе.

– 

І багато вас?

– 

Сотня набереться. – Сказав Я.

– 

Гаразд. А то нас мало, щоб захиститись від розбійників. До того ж, гуртом веселіше йти.

Так і домовились. Через кілька чашок відвару всі порозходились по наметам. Ми лягли біля багаття. Мій вовк лежав біля мене. Вже всі майже звикли до його компанії.

Я ще з часок думав над тим, як відправити вісточку моїм братам. Нічого не можу придумати. Їхні технології занадто сильно впали. В них навіть наручнів нема. Надіюсь ця дорога приведе мене до вирішення цього питання. А зараз спати.

19 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:141

Новий день приніс не багато нового. Про сьогоднішні події навіть розповідати не цікаво.

Як було домовлено, ми чекали на наших друзів. Крім того, батьку Азара потрібен був відпочинок. Він захворів в дорозі і зовсім не міг йти. Невідомо скільки ми повинні чекати, тому на ранкових зборах було вирішено запастися якомога більшою кількістю продуктів.

Ми розбились на групи по 2 людини. Хоча Я хотів дізнатись більше про цю родину, а саме, піти з кимось з них. В мої плани втрутилась Вѣдана. Вона висловила бажання піти зі мною. Як Я міг їй відмовити?.. Я не пошкодував. Ми розговорились і вона багато розповіла про себе, про дитинство.

– 

…Тато не завжди був такий. Зараз він грубуватий і інколи занадто різкий. З дитинства Я пам’ятаю його м’якшим.

– 

Як думаєш, що змінилось.

– 

Він змінювавсь разом з цим світом. Я розумію чому він такий. Зараз він має приймати рішення. Інколи вони складні і не всім подобаються. М’яка людина не справилась би з таким навантаженням.

– 

Добре, що ти це розумієш. На війні мій тато теж мав приймати складні рішення.

– 

Ким він був.

– 

Він був головним інженером, тому входив в раду чотирьох.

– 

Хто ще входив в цю раду?

– 

Сам К

ъ

назь, головний военоначальник та представник духовенства. Вони все вирішували на зборах і всі чотири мають прийти до однієї думки. Як на мене занадто повільний спосіб приймати рішення. В мирний час якісь важливі питання вони могли обговорювати тижнями. Та все ж маю визнати рішення до яких вони приходили під час таких засідань завжди були вдалими. Однак для військового часу це було занадто повільно.

– 

Щоб зробив ти на їхньому місці?

– 

Я б дав більше влади в прийнятті рішень на період війни. Але яка різниця. Я ж не мав такого права. Не люблю думати про те, що могло б бути.

Наступила невеличка пауза. Через кілька митей Вѣдана сказала:

– 

Вперше мені зустрічається така мудра і така молода людина.

– 

По вашим міркам Я не молодий, тому це закономірно.

– 

Я й забула скільки тобі насправді. – Дівчина посміхнулась і подивилась на мене. Це було мило і Я посміхнувсь у відповідь.

– 

В нас є легенда про людину, яка виділялась поміж інших своєю мудрістю. Хочеш почути детальніше?

– 

Звісно. Це ваша місцева легенда?

– 

Вперше Я чула її багато років тому. З плином часу від різних людей вона трохи змінювалась, але суть залишалась незмінною. Кажуть, що десь на нашій землі живе чоловік. На вигляд йому від 30 до 45 лѣт. Різні люди кажуть по різному. Він дуже розумний, вмілий та мудрий. Кажуть, він безсмертний і не старіє. Мудрість і знання отримав ще від самих Богів, коли вони прилітали в наш світ. Він подорожує по нашій Землі та з’являться, коли світ потребує його мудрості та знань. От в такі часи як зараз. Його можна впізнати по дивним словам в мові, та дивним технологічним приладам, які він збирає сам. Кажуть востаннє його бачили ще сто років тому. Люди вірять, що він прийде і допоможе відбудувати нашу цивілізацію.

– 

Цікава історія. – Вѣдана дивилась на мене уважним поглядом. – ти думаєш, що це Я?

– 

Я нічого не думаю. Але якби це був ти, мені було б цікаво дізнатись, які насправді Боги?..

В вечері ми всі зібрались біля багаття і ділились враженнями про сьогоднішній день. В нас з Вѣданою враження були не такі цікаві щоб їх розповідати, адже ми просто збирали ягоди. А от парубки, які були на полюванні, з задоволенням розповідали про свої геройства. Так пройшов перший день очікування.

20 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:79

Доброго дня, шановний читачу. День почавсь з сніданку, який ще до мого пробудження приготували турботливі руки дружини Азара. Вибирати не приходилось, то поснідавши смаженою олениною з овочами ми знову вирушили на збір припасів.

На сей раз Вѣдана та мої супутники залишились в таборі, а Я відправивсь на полювання з братами на чолі з їхнім батьком. Не буду втомлювати подробицями і тонкощами цієї справи. Скажу тільки що і для досвідченого мисливця ці лови здались би складними. Дичина наче з кільки верст чула нашу присутність. І не просто чула звуки чи запахи. Вона наче відчувала нашу енергію і розбігалась в усі боки.

Ми не втрачали надію хоч щось вполювати, тому розставляли пастки на малу дичину. А, можливо, це просто день такий був. Як би там не було, після обіду ми натрапили на слід оленя. Пішовши по слідах потенційної їжі ми вийшли до якоїсь річечки, яка текла ще з гори. Річка була не дуже широка, але з стрімка течія могла збити з ніг. Вода в ній була чиста й холодна, як і належить буди гірській річці.

Оленя наздогнали трохи вище за течією. Діяли дуже обережно. Не для того ми йшли за ним, щоб подивитись як легко і красно пересувається ця тварина. Як вже було написано вище, не буду вдаватись в подробиці. Скажу лише що одної випущеної стріли було недостатньо, щоб звалити цього красеня.

Олень почав тікати, але мені пощастило мати друга-мисливця від природи. Вовк одразу погнавсь за оленем. Швидко наздогнав вовк оленя, ослабленого стрілою. Після цього всі зрозуміли, як гарно мати такого помічника.

Лови вдались. Також, по дорозі до табору, приємно було знайти кількох зайців, в яких день не задавсь і вони втрапили в наші пастки. Все відносне в нашому світі. Так в зайців видавсь поганий день, а для нас було за щастя знайти їх в пастці.

Вже повертаючись в табір у нас зав’язалась розмова. Все таки на полювання намагаєшся не розмовляти. Та що там не розмовляти. Навіть лишній раз поворухнутись боїшся, що звіра не налякати. Вчора все ніяк підходящого моменту не було. А сьогодні Я спитав:

– 

Азаре, Ви знаєте куди йти, чи ви просто подорожуєте, в надії натрапити на поселення?

– 

Ми йдемо до моря. Там є великий град. Я там ніколи не був, але за цим лісом є дорога, яка туди веде. Це Я знаю точно.

– 

Гаразд. Ви думаєте там ще є люди?

– 

Думаю що так. На скільки Я чув, холод ще туди не діставсь, і там можна жити.

– 

Там можуть бути вчені, інженери?

– 

Можливо. Град великий. Через нього прохолоди не мало людей, які йшли в тепліші краї. Хтось там точно зоставсь. Як ні, то будуть люди, які знають де їх шукати.

– 

Довго туди йти?

– 

Чотири дні, після того, як зійдемо з гори. Це якщо поспішити. Може трохи більше.

Чотири дні після того як спустимось. І це в швидкому темпі. Я навіть не знаю скільки це верст. Ніколи не ходив такі відстані. Як вони обходяться без небесних колісниць? Коли Я задумавсь над тим, що найближчі кілька днів Я буду те й робити, що просто йти, то до кінця усвідомив куди Я потрапив. Мені стало страшно. Страшно тому, що не хочу більшу частину свого життя провести займаючись речами, на які в мене раніше йшло кілька годин. В цей момент Я виріши остаточно, що знайду шлях назад. Я не зостанусь тут. І заберу з собою стільки людей, скільки зможу.

День доходив до кінця і ми були майже біля табору. Ще з далеку було видно, що табір якось змінився. Стало більше вогнів. Підійшовши ближче стало ясно. Це основна група наздогнала нас. Я був задоволений днем.

Та не довго Я радів. Коли ми ввійшли в табір першого кого Я зустрів була Вѣдана. Вона чекала на мене з невтішними новинами. По дорозі до нас на людей напали. Люди в масках на зоряних колісницях. Переселенці чинили опір, та дарма. Багатьох забрали в полон. Хто чинив жорстокий опір вбили. На це ніхто не розраховував. Ця новина вразила мене.

– 

Де Кънязь? – запитав Я.

З початку розмови було видно як Вѣдана ледь стримує сльози. І нарешті вона розплакалась. Вона кинулась мені в обійми і міцно стисла, наче Я найближча людина в цілому світі. Так міцно, наче родича, якого вона давно не бачила. І в цих обіймах вона просила захисту. Захисту від всього Міру в якому ми живемо.

– 

Його… Його забрали… – Ледь промовила вона крізь сльози.

В мене зжалось серце. Кънязя забрали в полон. Хто тепер очолить і поведе цих людей? Хто буде дбати про їх добробут? Це була погана новина, але він живий і ще є надія його врятувати. Це головне. Для всіх зараз головне надія.

Я можу уявити, як їй зараз. Ми стояли так ще дві частини. Вона плакала, Я обіймав її.

– 

Ну, заспокойся. – Нарешті сказав Я. – Я з тобою. Я тебе не покину. Все буде добре.

Я міг лише втішити її в цей момент. Коли вона пішла зі мною, то розраховувала на скору зустріч. Те, що його забрали, стало для неї ударом в найболючіше місце, адже в неї більш нікого нема. Важко було дивитись на неї. Через кілька частей вона заспокоїлась. Напевно, мої слова мають якусь вагу.

– 

Ти правий. Все буде добре. Я повинна буди сильною і зібраною. Щоб батько мною гордивсь, де б він зараз не був.

Ми пішли обійти табір. На людей було страшно дивитись. Хтось плакав, хтось перев’язував рани. Сім’я Азара допомагала як могла. Але цього було мало. Рани від горя ніякими ліками не залічиш. Ми підійшли до намету братів. Старший, Зеломисл, був тяжко поранений. Біля нього сиділа його кохана та брати. В черговий раз Я жалію, що Я не медик, і в моєму наручі немає нічого для детального огляду. Мати Добровлади доглядала за дітьми.

Я з Вѣданою розвели багаття біля їхнього намету. Було ясно, що далі ми не скоро підемо. Поки Вѣдана готувала вечерю, до мене підсів Святозар. Той самий мисливець, який вів переселенців.

– 

Що все таки сталось? – запитав Я.

– 

Я до кінця не зрозумів. Ми вже побачили дим від багаття, і направились до нього. По дорозі, зненацька, на нас напали з неба. Люди в масках. Дагато людей. Вони зстрибували з своїх колісниць і накидали сіті на наших людей. Чоловіки взялись до зброї. Хоча чужоземців було менше, вони були краще озброєні, закутані в міцну броню. Багатьох вбили. Багатьох забрали. Трохи пізніше Я дізнавсь про Кънязя. Він був такий сильний, що й досі не віриться, що його могли схопити.

– 

Кількість і сила не мають ваги, якщо на твоєму боці краще оснащення.

– 

Ми в цьому вже переконались. Що буде з Кънязем? Куди його забрали?

– 

Він може бути будь-де. На їхній базі. Я і раніше думав ї знайти. Тепер в мене є вагома причина це зробити. Але спочатку ми повинні не підвести Къназя, і привести людей в безпечне місце. Сім’я, яку ми зустріли, направляється в місто біля моря. Кажуть, туди 4 дні ходу, коли спустимося з гори. Ще трохи, і ми у цілі.

– 

Залишилось дізнатись де саме знаходиться ворожа база.

– 

Доберемося до міста, подумаємо за це. Зараз ми занадто слабкі.

Вѣдана якраз піднесла вечерю. Провівши трапезу, всі відправились спати. Надіюсь наступний день буде кращим.

21 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:64

Вітаю мого дорогого читача. Новий день почався з нових клопотів, які приніс попередній день. Велика кількість поранених потребували допомоги. Я допомагав чим міг, але і цього було мало, як мені здавалось. Декілька чоловік не дожили до обіду. Занадто тяжкі рани вони отримали. Після цього Я зрозумів, що цим людям Я вже нічим не допоможу. Але Я можу допомогти тим, кого забрали в полон. Спочатку Я знайшов Вѣдану. Вона готувала обід.

– 

Вѣдана, Я хочу з тобою поговорити. Ти можеш відволіктись?

– 

Так. Зараз попрошу когось мене підмінити.

Ми відійшли в спокійне місце.

– 

Я хочів повідомити, що йду далі. Тут від мене мало проку, але Я можу визволити полонених. Треба ризикнути.

– 

Але ти потрібен тут.

– 

Кому? В мене нема медичних знань. Я тут нікому не допоможу. А твоєму батьку можу допомогти.

– 

Тоді Я йду з тобою.

– 

Ні. Це небез…

– 

Ні слова. Там мій батько!

– 

Ти підеш з іншими. Я буду залишати вам вказівки, куди йти. Коли зможете рухатись, вирушите і будете чекати мене в тому місті на березі моря.

– 

Ні. Я піду з тобою, і допоможу тобі визволити полонених. Залишити мене тут можна тільки зв’язавши. Я йду збирати все необхідне.

Було ясно, що від своїх слів вона не відступиться. Підемо разом. Тепер треба розповісти все Азару. За одно, розпитати про дорогу до міста і саме місто.

Азар саме пив відвар, який Я навчив готувати його. Я підсів до нього. Старий чоловік люб’язно налив мені напій.

– 

Азаре, Я маю йти далі. В таборі Я нічим не допоможу. Тому, Я вирішив вирушити на пошуки полонених. Спочатку Я вирушу в місто. Я залишатиму після себе знаки, щоб вам було легше йти. В місті розпитаю, може щось знають про нападників.

– 

Гаразд. Тримати тебе силою все одно не можу. Твоє рішення.

– 

Зі мною ще йде Вѣдана, дочка головного їхнього табору. Вона хоче допомогти з визволенням батька.

– 

Гаразд. Може, ви ще когось візьмете з собою? Дорога небезпечна.

– 

Ні. Я взагалі думав йти сам. Велика група повільніше рухається.

– 

Добре. Коли ви виходите?

– 

Завтра. Сьогодні хочу добре підготуватись. Розкажіть мені все, що ви знаєте про дорогу до міста…

За даними Азара Я склав приблизний план, за яким потрібно рухатись. Треба повідомити Вѣдану, що ми вирушимо завтра рано.

Коли Я підійшов до її намету, то не повірив своїм очам. Вѣдана стояла в чоловічому одязі. З майже складеним спорядженням.

– 

Що це?

– 

Це батькове спорядження для полювання. Він не часто полював. Одного разу подарував мені цей одяг. Сказав, що колись візьме з собою. Хочеться, щоб це дійсно було так.

– 

Ми виходимо завтра зранку. В мене є приблизний маршрут.

– 

Добре, якраз встигну все спакувати.

– 

Не бери занадто багато. Ми повинні йти швидко. Від цього і залежить порятунок.

– 

Тоді давай вирушимо зараз.

– 

И пройдемо не багато. Краще буде, якщо ми вирушимо завтра. Зберешся, зайдеш до мене.

– 

Добре.

Мені не було чого збирати. Всі мої пожитки вже давно спаковані в маленький мішечок. Мій намет охороняв мій вірний друг. Великий вовк. Я й досі не знаю як його назвати. Напевно, він так і зостанеться просто вовком.

Погодувавши його, Я почав перечитувати базу даних стосовно цієї Землі. Виявилось багато цікавого.

Раніше вона була досить значимою в між земному сполученні. Через неї пролягали деякі торгові шляхи. Тут мають бути як мінімум двоє врат междумірія. Ще одні є на супутнику Місяцю.

Ще Я знайшов досить детальну карту і зміг приблизно встановити моє місцезнаходження. На карті ніде поблизу не було ніякого міста біля моря, але це не значить, що його там нема.

Зате, на карті відмічено місце з пірамідою зв’язку. Туди треба навідатись. Я зможу зв’язатись з своїми і повідомити про ситуацію тут. Але піраміда в іншу сторону від міста. Прийдеться зробити чималий гак. В місто потрібно йти. Це перша позначка на моїй карті.

Вже ввечері до мене прийшла Вѣдана. Вона була готова до подорожі. ЇЇ волосся, зв’язане в пучок в кількох місцях і перекинуте через плече, додавало в її образ рішучості і сили. Вона сіла напроти мене. Незвично було бачити її в чоловічому одязі. Доведеться звикати.

– 

Итак, куди ми йдемо?

– 

Десь на півдні є місто біля моря. З нього починається шлях до теплих країв для багатьох людей. Дивись що ще Я знайшов. – Я показав їй карту. – Тут піраміда для зв’язку. Ми зможемо зв’язатись з моїм флотом. Але він далеко знаходиться. Я надіюсь знайти ми зможемо знайти якогось майстра або обладнання для ремонту мого транспортного засобу.

– 

Де, по твоєму, знаходяться полонені? В піраміді?

– 

Можливо. Але навряд. В місті Я хочу вияснити, можливо були інші напади. Можливо Я зможу вияснити хоча б приблизне місцезнаходження.

– 

Ми йдемо в нікуди. Але, я тобі довіряю. Я знаю, що ми їх знайдемо.

– 

Я на це надіюсь. Гаразд. Давай спати. На добраніч.

– 

На добраніч. Піду до себе.

Вѣдана пішла. Я вмостився якнайзручніше і почав готуватись до сну. На добраніч, читачю.

22 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:24

Доброго дня. Цей день пройшов в переважній більшості в дорозі. Зранку ми з Вѣданою та вовком поснідали, попрощались з Азаром та вирушили в дорогу. Щаслива чи ні, але вона точно принесе багато клопотів і несподіванок.

Отож, перші версти дались легко. Йти треба десь 4-5 днів, тому ми не часто робили привали. До того ж місцевість була не складна для піших переходів.

Йти було весело. Вовк мовчав, а от ми з Вѣданою постійно розмовляли. Розмовляли ми про різне. Про буденні речі, про дитинство, наших батьків, про життя в цілому.

Як на мене, життя просте. Воно складається з безкінечних виборів «Так» чи «Ні». Люди самі ускладнюють своє життя накладаючи додаткові умови. Так вони оправдовуються кажучи «Ні». Не кожен знайде сміливість сказати «Так», коли це веде до зміни його звичного життя.

Та інколи найкраще рішення не робити нічого і, так би мовити, плисти за течією. Колись давно мій вчитель сказав: «Бувають ситуацію коли треба пливти за течією. Бувають, коли треба пливти на перекір, проти течії. А бувають, коли треба просто перепливти на інший берег.» Лише з часом усвідомлюєш глибину цих слів. Я навіть не знаю, що саме Я роблю зараз. Пливу за течією, бо потрапивши сюди Я не маю виходу, як йти і дивитись, що буде далі. Чи Я пливу проти, бо зараз якраз шукаю вихід звідси…

Вѣдана виявилась не така проста, Як мені здавалось раніше. На одинці в неї проявились риси, яких Я раніше не помічав, або вона їх приховувала. При інших вона здається такою ніжною і тендітною. Не наче навіть легенький вітерець зламає її, як стебло молодого деревця. А зараз Я бачу, що її і буря не заламає. Все таки на къну життя її батька.

– 

Як саме твій батько став опікуном цілої громади?

– 

Він не дуже хотів цього. Після того, як наш правитель пішов, деякий час ніхто не керував. Кожна сім’я була практично сама по собі. В громаді залишились не тільки чесні люди. Почали відбуватись крадіжки. Так як людей залишилось мало, злочинця було одразу знайдено. Люди, в яких він крав їжу хотіли чинити самосуд, але мій батько вступився. Його судили біля нашого будинку. Це були перші збори. Було вирішено, що кожна сім’я має один голос. Його вина була доведена одразу, а от покарання. Дехто думав треба з ним жорсткіше, дехто був проти жорстких методів, бо час важкий для всіх. На голосуванні було прийнято вигнати його з клеймом на руці.

– 

Які ще були варіанти.

– 

Відрубати руку. Або декілька пальців. Після суду до батька все більше звертались за порадами. Батько почав проводити загальні збори. А якось хтось назвав його новим Къназем. Атак все й було.

– 

Він непогано справлявсь з покладеними на нього обов’язками.

– 

Так. Він відповідальний. Хоча інколи він був геть знесилений в кінці дня. Від нього вимагали твердих рішень, а це суперечило його натурі. Тоді він і почав змінюватись. Важко зберегти м’якість характеру на цій посаді.

– 

Чому ж він продовжував це робити?

– 

Бо к

ъ

назь це вибірна посада. Єдиний спосіб покинути її, це якщо сама громада на голосування сімей обере нового. А так як на першому місці в мого тата добробут громади, то ніхто ніколи і не намагався змінити його.

– 

А самому відмовитись не можна?

– 

Ні. Лише голосування і смерть, само собой.

– 

А після смерті хто займає цю посаду?

– 

Новим к

ъ

нязем може стати хтось з родичів або рекомендований чоловік. Але йому дається випробний термін. Якщо новий князь не справляється з обов’язками, його знімають і назначають нового.

– 

Цікава система.

– 

В вас не так?

– 

Трохи не так. Зазвичай князь готує собі заміну ще при житті. І зазвичай це хтось з його синів. Він їздить з ним по містам, ходить на збори,вивчає устрій та відносини в державі. Таким чином завжди править одна Сім

’я

. Звісно народ завжди може виступити проти теперішнього к

ъ

нязя і змістити його, але це відбувається дуже рідко.

До того ж къ

нязь не тримає в руках всю владу. Він має 3 радників, найкращих в своїй галузі. Разом вони приймають всі рішення. К

ъ

нязь без них нічого не вирішує.

– 

Я пам’ятаю. Ти згадував про це, коли розповідав про свого батька.

– 

Так. Ваш устрій трохи простіший.

– 

Правильно. – Посміхнулась Вѣдана. – Мій батько ж не керує мільйонами людей.

– 

І то правда. Ми обов’язково його знайдемо. – Я подививсь на Вѣдану. Вона подивилась на мене і посміхнулась.

– 

Я в цьому не сумніваюсь. А ким був твій батько? До війни. Схоже він був великим вченим.

– 

Інженер. Як і Я. Ще до війни працював над якимись секретними розробками. Я його майже не бачив тоді.

– 

Чим саме ви займались? Я погано уявляю.

– 

Я сам погано уявляю, що він розробляв. Та коли він був вдома то постійно казав, що скоро його винахід змінить світ. Він мало що розповідав, бо це була секретна розробка. Жаль, що його робота так і не була завершена. Тішить те, що це точно не була зброя. А то б її в першу чергу добудували б.

– 

Він виготовляв прибори?

– 

Не те щоб виготовляв. Він придумував їх. Удосконалював. Виробництвом займались інші люди за малюнками, які він їм давав.

– 

Як можна з малюнку, точно відтворити щось.

– 

Можна. Ось глянь. – Я відкрив на своєму наручі креслення деяких деталей, над якими Я працював на небесній колісниці. Також в мене була 3-х вимірна модель. – це, деталі для водяного фільтру. Я працював над його вдосконаленням. Вони інколи виходять з ладу, а на нашу тринадцяту колісницю помилково передали кілька зайвих модулів для збільшення родючості грунту замість водяних фільтрів. Нещодавно останній фільтр почав барахлити. Почались перебої з водою. Ми послали прохання на інші колісниці, щоб нам виділили інший. В когось же має бути надлишок водяних фільтрів і недостача модулів удобрення. Та поки вони шукають Я вирішив трохи модернізувати існуючі фільтри. Деякі мої рішення мають допомогти збільшити надійність фільтрів. – На цих малюнках Я навіть можу побачити, яким фільтр буде в готовому виді. За такими малюнками і працювали виробники.

– 

Але так всі предмети будуть однакові. Це ж не цікаво, коли все однакове.

– 

Так, втрачається авторство, але будь-яку деталь можна замінити на іншу. І не треба знову її придумувати. На складі є вже готові. Це пришвидшує ремонт.

– 

Мій батько завжди вкладав щось нове в кожну вироблену річ. Виходило дуже красиво. Кожна річ, яку він зробив, була індивідуальною.

– 

Хто хоче, може і свою річ зробити індивідуальною. Наприклад, в моєму наручі є кілька цікавинок, яких нема в інших.

– 

Яких наприклад.

– 

Наприклад в мене відрізняється меню. Також Я встановив більш потужну кристали для швидшої роботи. Коли креслення великі стандартні наручі їх можуть не відображати повністю.

– 

Ці креслення, це єдине чим ти займавсь?

– 

Ні. Взагалі Я дививсь за справністю 42 відділення на Вайтмарі.

– 

Напевно відповідальна справа.

– 

Так. Наче все життя цим займавсь. До війни теж починав з розробки нових приладів. Це було значно веселіше, ніж просто дивитись за працездатністю вже готового обладнання. Невеличкі доробки скрашували мої будні.

– 

А чому ти перестав придумувати щось нове.

– 

На кораблі треба було виживати. Ресурсів на нові винаходи було мало. Кожна деталь могла піти на ремонт.