Текст книги "Щоденник Іноземця"

– 

Добре. Сідайте зручніше. Все? Ви готові?

– 

Так. – хором відповіли діти.

– 

Тоді слухайте. Давно це було. Я вже точно не знаю скільки років минуло, але число вже давно перевалило за кілька тисяч. Спочатку наші предки були простими тваринами, які керувались лише інстинктами. Та поступово вони почали розвиватись, опановувати ручну роботу, далі ремесла. Цей процес був не простим і не коротким. Він зайняв не одну тисячу років. Та все ж він того був вартий. Наших предків помітили. Помітили, що їхній розвиток сягнув небувалих висот. Одного прекрасного дня, на Землю, на якій вони тоді жили, спустились коралі. Це було щось неймовірне для тодішніх людей. Істоти які вийшли з цих кораблів розповіли, що вони не одні. На інших Землях є інші розумні живі істоти. Розповіли про технології та устрій всесвіту. Це були ті, кого ми називаємо богами. Вони були з іншого світу, з більшою кількістю вимірів. Ми звикли, що все можна опис

ати за допомого допомогою висоти, ширини,

довжини та часу. Їхні світи більш складні. Такі складні, що ми і уявити не в змозі. І вони навчились подорожувати між світами. Те що ми можемо побачити, якщо ми коли небудь їх зустрінемо, лише відображення їх справжніх. Вони стали нашими учителями. Але , так як вони були з інших світів, то в нашому вони не можуть бути довго. Це погано сказується на устрої світу. Боги пішли, але залишили знання, які допомогли нашим предкам підкорити глибини космосу, розселитись на різних Землях. З часом ми стали трохи різні. Наші райдужки пристосовувались бід світило і набували кольору його спектра. Бачте, в нас усіх зелені очі. До речі, а давайте запитаємо, якого кольору очі в нашого нового друга.

Всі подивились на мене. Мені стало аж не по собі. Дійсно. В них всіх були очі однокового кольору. Я нахиливсь ближче до вогню.

– 

І в правду. В мене сині очі. – Всі з подивом вздихнули.

Раптом невимушена атмосфера змінилась напруженням. Щось зламало кілька гілок в хащі. Чоловіки дістали мечі та приготували ся до оборони. Я не люблю зброю, тому просто приготував ся. Я наважив ся крикнути:

– 

Хто тут? Вийди, щоб ми тебе бачили.

Після мого крику, хто б то не був, втік в глиб.

– 

Що сталось? – Кънязь якраз повертавсь, тому прибув в одну мить.

– 

Хтось там був. Він втік після мого крику. Я думаю не требу хвилюватись. Якщо це звір, він не підійде близько, поки горить вогонь.

Я підійшов ближче до князя і мовив вже тихо:

– 

Та все одно, Я б виставив вартових, якщо то не звір.

Так закінчився цей день. Страшно спати, коли не знаєш, що на тебе чатує в хащах, але треба виспатись. По переду ще довго дорога.

12 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:96

Цей день знову пройшов в дорозі. Спочатку добрий сніданок, а потім дорога, дорога, дорога. За виключенням кількох зупинок для того, щоб попоїсти. Навіть випадок з шелестом повторився. Це було трошки дивно. Можливо нас хтось переслідує, а можливо просто збіг. Хоча завтра і свято, День Лели, але доведеться відсвяткувати його в дорозі. Зупинятись нам не варто.

15 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:84

Я кілька днів не робив ніяких записів. Тому що записувати було нічого. Все таж дорога. Нічого нового. До сього дня. Після привалу для сну, як завжди розвели багаття та стали готувати їсти. І тут знову шелест. О, Я забув сказати, всі дні шелест в чагарниках не зникав. Як тільки ми ставали на ніч, він давав про себе знати. На цей раз ми дізнались що це було.

Я сидів біля поставленого намету та чекав на нашу вечерю. Вѣдана була нашим поваром. Готувала вона відмінно. Брати розважались якоюсь грою, суть якої Я й досі не можу зрозуміти. Можливо треба просто раз зіграти. Старший брат та Добровлада (так звали його вѣсту) пішли прогулятись. І їм треба було зостатись на самоті, щоб поговорити на різні теми, на які вони не можуть спілкуватись в присутності інших. Къназь пішов перевірити своїх людей. Мати Добровлади вправлялась з дітьми. Хоча й наступний після Добровлади хлопець був всього на всього на одне лѣто менший, а найменший з них на 5 лѣтъ, мороки з ними вистачало.

Вѣдана чомусь постійно насипала мені першому. А також, Я став помічати, останнім часом, блиск в її очах, та як вона червоніє коли довго дивиться на мене, а Я помічаю це. Хм… дівчина вона добра. Та зараз не про це мова. Ми, ті хто був при багатті, вже трапезнічали як в чагарниках роздавсь тріск. Я цого чекав, тому одразу сказав всім мовчати. Тихенько почав наближати ся до заростів. Підходячи ближче, в один момент Я помітив блиск очей. Я вже десь бачив такі очі. Вони точно не належали людині.

– 

В нас є якесь м’ясо?

– 

Є. Курятина. – Відповіла Вѣдана.

– 

Давай.

Вѣдана швидко витягла з мішка біля воза курячу тушку та дала мені. Я продовжував підходити з тушкою, при цьому примовляв, «Ось так, то тихеньку. Я наближаю ся. Я тебе не скривджу. Іди до мене.» Те що було в кущах почало наближатись.

– 

Що б звідти не вийшло, зберігайте спокій та не рухайтесь. Вѣрте мені.

Нарешті з кущів з’явилась морда. Я кинув тушку перед собою. Тварина повністю вийшла на світло і всі завмерли від страху. Вовк. Цю тварину Я бачив біля свого корабля. Можливо й ту саму.

Я раніше не бачив вовків, але в мене таке відчуття, що про них мені багато розповідав батько. Не можу цього точніше пояснити. Це було в дитинстві. Схоже вовк був голодним.

Всі ще й досі стояли, а Я розслаблено сидів перед ним, спостерігаючи як він пробує тушку. Зрештою Я насміливсь простягнути до нього руку. Вовк загарчав, і тим самим дав мені зрозуміти, що ми не настільки близькі для таких стосунків. Впевнившись в тому, що це можна їсти він забрав курку та втік. Я взяв свою тарілку, сів біля багаття, та продовжив вечерю, в той час як інші вже не могли їсти.

– 

Ці тварини зазвичай живуть групами. Хто мені це казав. А, так Вѣдана. А цей вовк сам. Якщо Я не помиляюсь, Я роблю висновок з поведінки тварин схожих за устроєм до вовків. Можливо, його вигнали зі зграї.

– 

Як ти можеш спокійно їсти після цього. – Запитав Яровит.

– 

Я бачив значно страшніші сцени. До того ж, це лише тварина. Доки не турбують її вона не нападає. Лише самооборона. І полювання. Але, якби він полював, ми б його тут не бачили.

З’явились Зеломисл з Добровладою.

– 

Ми почули шерхіт і нам стало страшно. Ми вирішили повернутися. – Сказала Добровлада.

– 

От і добре. Той шелест весь цей час породжував вовк. – Пояснив Семибор.

По їхніх обличчях пробігла білизна. Вони миттю підійшли до гурту. Через кілька частей прийшов Къназь. Вѣдана натхненно розповіла йому що трапилось. Трохи подумавши він сказав, що має захистити своїх людей.

– 

Це вже не перший раз. Він може напасти на когось. Треба з ним щось зробити. Я зберу кількох добрих мисливців і вполює мого його, поки він далеко не пішов. – Къназь був налаштований рішуче.

– 

Ні. Къназе, давай не робити поспішних висновків. Поки що він нікого не зачепив…

– 

Це поки що. Вовки небезпечні тварини. Вони можуть перегризти горлянку не одному воїну в битві.

– 

Саме тому і варто почекати. Якщо він це може, то вже б напав. Натомість він ходить за нами.

– 

Тим більше! Він вишукує старих та немічних.

– 

Я так не думаю. Шелест постійно чуємо ми. Так, в нас тут діти, але і добрі воїни з мечами. Є групи які менш захищені. Треба почекати.

– 

Чого чекати? Доки він нападе.

– 

Він не нападе. Він сам, в великому лісі. Ми на своїх стоянках залишаємо недоїдки. Думаю він просто знайшов місце, де можна легко поїсти. До того ж, якщо зараз всіх підняти, то може початись паніка. Це не дуже добре скажеться на дусі народу.

– 

В твоїх словах є зерно істини. Добре. Почекаємо ще день. Якщо він не буде доставляти багато клопіт, то хай іде за нами хоч до самого півдня.

Ми домовились не розповідати про побачене нікому. Хай вони сплять спокійно. Що зробили і ми. На добраніч.

16 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:99

Наступний день пройшов як за звичай. Затяжна дорога почала сказуватись на людях. В них падав настрій. Хтозна, скільки ще продовжуватиметься ця дорога. Не весело було, але йшли з надією в серці, і це допомагало всім.

На сей раз ми стали табором біля річки. Зазвичай ми розтоплювали сніг, але річкова вода смачніша. Була моя черга йти за деревиною для багаття. Зазвичай ходили лише чоловіки. Незнайомий ліс, самі розумієте. Різна небезпека чатує в ньому. Сього дня ж Вѣдана зголосилась мені допомогти. Батько не хотів її відпускати, його можна зрозуміти, але вона зуміла його переконати. На її користь зіграло й те, що ми стали раніше звичайного. До заходу Сонця було вдосталь часу. Відійшовши від табору ми почали розмовляти.

– 

Ти так і не сказав як тебе звати. Ми вже звикли називати тебе сварожичем, але тебе ж раніше так не називали.

– 

Я не хочу щоб до мене звикали. Все одно Я тут лише гість. До речі, чому саме сварожич?

– 

Не знаю, ми так називаємо все, що прилітає з небес. А ти не збираєш ся тут залишатись?

– 

Ні. Навіть якщо Я не знайду способу вибратись звідси, по мене прийдуть. Хоча Я не хочу цього. Ризик надто великий. Надіюсь вони послухають голос мудрості, та зачекають з порятунком.

– 

А якщо хтось вже встиг звикнути до тебе? Що тоді?

– 

Тоді йому буде боляче розставатись зі мною.

– 

Можливо є спосіб не розставатись? Ти казав зможеш мене забрати.

– 

От ти й попалась. Звичайно Я візьму тебе з собою. І, ти мені…

– 

Що? Що «мені»?

В цей момент Я побачив край. Не зовсім край, просто крутий схил, але з нього відкривавсь прекрасний краєвид на десятки верст.

– 

Подивись на це.

– 

Як красиво.

– 

Зверни увагу, майже не має снігу.

– 

Ми добрались до не засніжених територій. Недалеко мають бути поселення. Нам треба просто спуститись з гори. Ура-а-а!

Вѣдана стрибнула мені в обійми. Дрова, які ми збирали. Лежали в нас біля ніг. Ми стояли обіймаючись ще деякий час. Вона не хотіла мене відпускати. Наче після цього Я зникну назавжди. Але ніщо не триває вічно. Повільно відпустивши мене з міцних обіймів, Вѣдана почала збирати хмиз в одну купу.

Через мить ми вивчали місцевість. Мій наруч став мені в пригоді. На ньому розміщений сканер і фіксуючий пристрій. Сканування в купі з знімками дало досить пристойну карту найближчої місцевості. Забравши зібраний хмиз Я та Вѣдана поспішили до табору.

В таборі Я розповів Кънязеві, що ми бачили. Це була чудова новина для всіх, тому Кънязь зібрав людей для її оголошення. Після промови, пов’язаної з новиною, люди повеселішали. В їхніх очах знову запалав вогонь дослідників незнайомого. Я майже не слухав промову, хоча й поважав його.

Я був зайнятим корегуванням карти. Через нерівність місцевості, вона мала трохи неточні розміри. Доводилось підганяти вручну, керуючись зображеннями, які Я зняв. Цей труд зайняла більше часу, ніж Я очікував. Я засидівсь допізна. Над картою Я працював в своєму наметі.

Після зборів Вѣдана зайшла до мене.

– 

Як там карта?

– 

Майже готова.

Наруч лежав на підлозі. Я сидів перед ним. Наруч розгорнув для мене інтерактивну карту. Вѣдана сіла поруч.

– 

Як створюється ця карта?

– 

В деяких приборах та їхніх принципах дії Я й сам не розбираюся. Знаю лише те, що проекція створюєть ся за топомогою цього кристала. – Я показав на кристал, який розташовував ся на тильній стороні наруча.

– 

Як думаєш, нам ще далеко йти?

– 

Не знаю. Але, дивись, що Я помітив.

Я розгорнув один з знімків, та збільшив його. Самі мої дії викликали в неї захоплення.

– 

В вас всі карти такі?

– 

Майже всі. Не в цьому справа. Ось дивись. Мені здаєть ся це дим. Можливо тут є якесь село. Я вже відмітив його на карті, і завтра ми рушимо туди. – На кольоровому знімку все було чітко видно. Не було сумнівів що це дим. Але Я не знав якого він походження. Я володів лише картою і здогадками.

– 

Розкажи про цей наруч.

– 

Для чого? Хоча… Я ж обіцяв взяти тебе з собою, а в нас в всіх є такі. Не точно такі ж. Для працівників різних галузей різні, з різними можливостями. Мій, наприклад, для технічної праці . Але суть в усіх та ж. Кришка з штучного алмаза, для захисту. Шкіра , для зручності, щоб краще сидів на руці. Вона добре прилягає до тіла. Хоча, з іншого боку, рука трохи пріє. Під кришкою начиння, яке забезпечує працездатність пристрою: батарея, генератор, кристалічні процесори та утримувачі інформації, а також багато чого іншого. Тобі це не потрібно знати. Я й сам багато чого не знаю. Зараз Я надіну його на твою руку та навчу користуватись.

В такій атмосфері пройшов вечір. Вперше за весь час Добровлада готувала вечерю сама. Я навчив Вѣдану, як управлятись з трьохвимірним меню. Вѣдана хапає все на льоту. Завтра, як буде час, навчу її тварити знімки.

Трохи пізніше той вовк знову дав про себе знати. На сей раз він сам вийшов до нас. Ми дали йому ще одну курку. Після цього він пішов. Ну, точніше Я дав йому ще одну курку, бо всі інші досі стовпіють при його появі. Мені здається, ще кілька днів, і він не буде боятись йти з нами поруч. Звичайно, якщо інші не будуть боятимутьсь його присутності. Отак. На добраніч.

17 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:69

Перше що ми зробили пробудившись від сну, се добряче запаслись водою. Снігу буде все менше й менше. Так як карта була в мене, Я повів цих людей на зустріч долі. Кому кращій, кому гіршій, але особливого вибору в них не було.

Прокладання шляху було на мені, тому Я відправив кількох чоловіків на розвідку. Знаючи куди йти, нам треба було якось спустить ся з гори. Це вони й мали вивѣдать. На розвѣдку пішли мисливці, які могли знайти нас за слідами, або ще за чимось (Я давненько не бродив по лісам). Семибор теж входив в їх число. На розвѣдку їм було відведено 48 частей¹²12
  Часть та Час – Мира часу. Час = 144 Части. (1 Часть ≈ 37,56 секунд)


[Закрыть].

В цей час водою наповнювали всі можливі ємності. Коли запаси води були розкидані по декількох возах, ми стали чекати зазначеного часу. Чекати довелось до останнього. Чоловіки повертались один за одним, і всі з поганими новинами. Не було звідси безпечного та достатньо великого спуску з гори. Була лиш вузенька та крута стежка. Семибор повернув ся одним з останніх, але теж нічого не знайшов. Наші запаси, які так довго і ретельно готувались, нам могли не знадобитись.

Кънязь оголосив, що далі ми підемо з мінімумом речей. Всі навіть почали відберати найнеобхідніше з найнеобхіднішого. Але ми поспішили. Останнім прийшов Святозар, мисливець. Все що Я знав про нього, так це те, він все життя повів на полюванні. Його новини були не зовсім хороші, але вони зберігали речі. За цю 1/3 часу він умудривсь підняти ся на вершину якоїсь гори неподалік, і оглядітись. Спуститись з возами можна, але треба розвернути ся, та пройти декілька верст назад. Це займе більше часу.

Я попросив Кънязя відпустити мене по тій стежці. Все одно моя карта не буде корисною, а так Я зможу перевірити, чи то справді дим від поселення.

– 

Думаюі, треба триматись разом. – Мовив Кънязь.

– 

Якщо там є поселення, то Я зможу вийти вам на зустріч. Місцеві жителі повинні знати цю дорогу.

– 

А якщо там нікого нема? Якщо вони всі пішли звідти?

– 

Тоді Я розведу велике багаття, щоб було ще більше диму, і це стане для вас орієнтиром.

Трохи подумавши над моїми словами, Къназь ще раз подивився на громаду. Люди відпочивали і чекали команди для відправки. Настрій був піднесений через добрі вѣсті. Хтозна, як вони відреагують на те, що карта з картографом буде десь в небезпечному лісі далеко від них. Так само, хтозна, що в той момент подумав Кънязь, але він сказав:

– 

Можливо ти правий. Тобі треба припаси. Можливо тобі доведеться ночувати не дійшовши до джерела диму.

– 

Дякую. Я візьму трохи їжі и води.

Хоча ми відійшли, нашу розмову почула Вѣдана.

– 

Я хочу піти з ним, Батьку.

– 

Ні. Це занадто небезпечно! – Сказав Я. – Це не прогулянка.

– 

Так, Вѣдано, це небезпечно. Крім того користі з тебе буде більше з нами. – Кънязь погоджувавсь зі мною. Надто небезпечна дорога для єдиної доньки.

– 

Не можна відпускати його самого. Я вже доросла, и зможу за себе постояти.

– 

В цьому ти права. Сварожичу, а дійсно. Дорога то не безпечна. Я відправлю з тобою кількох чоловіків.

– 

Батьку, хай це буде моє перше самостійне рішення. Я йду з Сварожичем, і ти мене не переконаєш.

Дуло видно, що Кънязь в цей момент відчував гордість і сум одночасно. Це читалось в його очах. Радість и сум, за те, що його донька вже доросла. Більше він їй перечить не став. Можливо впізнав в ній матір, і зрозумів, що переконати Вѣдану він не зможе. Та й довіряв Кънязь мені. Знав, кого б він зі мною не відправив, Я буду захищати кожного. Я відповідатиму за них.

Коли Кънязь пішов, Я підійшов до Вѣдани ближче.

– 

Ти розумієш, що це небезпечно. Як Я буду дивитись в очі твоєму батьку, якщо з тобою щось станеться?

– 

А якщо ти пропадеш, и Я більше тебе не побачу?

– 

А якщо ти пропадеш разом зі мною, и ти більше не побачу батька? – Вона мовчала опустивши голову. Я мовчав. Потім вона подивилась мені в очі і сказала:

– 

З нами нічого не станеться. Я бачила як ти тримаєш ся перед вовком. Я веду до того, що тебе ж можуть знайти, и ти полетиш звідси. Я більше тебе не побачу. А так, Я заставлю тебе повернутись. Знайти мого батька.

– 

Ти права. – Я взяв її за руки. – Зараз Я задам тобі одне питання. Ти готова до несподіванок?

– 

Так.

– 

Тоді готуй ся до подорожі. Часу в тебе не багато.

Радісно, Вѣдана побігла до воза збирати речі. Щастя просто лилося з неї.

Через кілька частей ми були готові. Кожен, хто ходив на пошуки дороги, по приходу розповідав, що бачили. Тому де знаходить ся стежина Я більш-менш розумів. Прощатись Кънязь прийшов не сам. Як він і обіцяв, привів добровольця для подорожі. Се був Яровит та Семибор. Вони були повністю готові. Зеломисл не міг кинути Добровладу саму, тому вони вирішили, що підуть вдвох. Прощання не затягувалось. Багато часу і так втрачено. Попрощавшись, ми розійшлись з надією на скору зустріч.

Стежина була вся в заростях. Йти по ній було важко. Та все ж ми йшли. Ми мусили довідатись, що то за дим був на горизонті. Подекуди доводилось зстрибувати з невеликих, порівняно з іншими, каменів, щоб продовжити шлях.

Спустившись трохи нижче, ми стали помічати сліди людської діяльності. Подекуди видніли ся обрубані гілки. Схоже цю стежину раніше розчищали. Це надихало. Однак, стежкою не ходили вже давно.

Через час ми були у підніжжя. Далі простилав ся лѣс. Ми вирішили продовжити йти та заночувати де прийдеться. Продиратись крізь хащі було так само складно, як і спускатись з гори, але йти, коли не боїш ся перечепити через камінь посприяло розв’язуванню язиків моїх супутників. Яровита цікавив Я. Спершу він розпитував про мій корабель, чи є інші, чи прийдуть вони. Розповідав Я те ж що й Вѣдані, тому не буду повторювати ся. Його розпитування змусили згадати мене про моїх рідних, затишну кімнату, працю. Переліт без відомого кінця та не помітні зміни дня і ночі. Пошуки нового дому…

Лѣс був мішаний. То над нами були високі сосни, то густі крони листяних дерев. Трави майже не було. Воно й не дивно. Через буйність дерев, світло не пробивалось до землі. Подекуди зустрічались кущі з ягодами. Деякі з них були їстівними, і ми набирали їх в дорогу. Смачні ягоди. В питаннях ягід Я повністю довіряв ся своїм супутникам. На місцевій рослинності Я геть не знавсь.

Просто прекрасний лѣс. А може це мені тільки здавалось. Провівши стільки часу в подорожі, не бачивши, не вдихавши його запахів… Звичайно в нас є штучні лѣси, але це не те. Зовсім.

Стало темніти, і ми вирішили влаштуватись на ніч. Поставити намети не було проблемою. Розвівши багаття, ми вмостились як можна зручніше.

– 

Де ми зараз? – Запитав Яровит.

– 

Зараз подивимось. – Я розгорнув карту. На ній було видно, що ми знаходимось на третині шляху до місця, яке нас цікавило. – Можливо ми зможемо подолати цей шлях за день.

– 

Добре. Бо цей темний ліс мене лякає. Не хочу проводити в ньому ще одну ніч.

– 

Що таке, брате? Злякався?

– 

Ні. Я не боюсь. Я просто занепокоєний. Просто не хочу залишатись тут довше ніж необхідно. – Було видно як Яровит нервує.

– 

Страх це не те почуття, якого варто соромитись. – Сказав Я.

– 

Легко казати людині, яка підгодовує вовка. – З посмішко підмітив Яровит.

– 

Страх це природна реакція на незнайому ситуацію. В нас включаються первинні механізми, які кажуть нам тікати як умога швидше і далі, щоб зберегти собі життя. Ви думаєте Я не боявся, коли підходив до звіра? Я був наляканий. Ще й як наляканий. Але Я розумів причину свого страху. Тому зберігав холоднокровність. Можливо, якщо ти заглянеш в середину себе, ти знайдеш причину цього страху?

– 

Коли мені було шість, я грався з однолітками в лісі. Ми бавились в піжмурки. Щоб заховатись я відбіг задалеко і вже не міг віднайти місце, де ми бавились. І це дивно, бо я гуляв тим лісом багато разів. Я зміг вийти на знайомі стежки лише через 2 години.

– 

Я і не знав про це. То ось чому ти постійно шукав якісь причини, щоб не ходити на полювання. – З подивом сказав Семибор.

– 

Так. Хоча я сам знайшов дорогу, але ці кілька годин були для мене дуже страшні. Різні думки лізуть в голову в таких ситуаціях. Мені не так страшний сам ліс, як опинитись в незнайомому місці.

– 

Перший крок на шляху до перемоги над страхом зроблений. А тепер спробуй усвідомити, ти не один і в нас є карта. Якщо ти зараз не усвідомлюєш де ти, то тримайся біля мене. Я завжди знаю де я. – Мої слова справді йому допомогли. Яровит заспокоївсь.

– 

Цього навчили тебе твої батьки? Розкажи про свою сім’ю. Мені цікаво знати про неї більше. Ти казав в тебе є брати. – Цим питанням Вѣдана поставила мене в глухий кут. Хоча Я й чекав, що вона почне розпитувати мене про це. Але не думав, що саме зараз.

– 

Не думаю що це слушне місце для цього, але ти запитала, тому готуй ся до розповіді. Я народивсь в роду інженерів. З діда прадіда ми крутили, збирали, лагодили різні механізми. Майже будь-які. Рід матері займавсь більше науковою працею. Так би мовити вияснення причин того чи іншого явища. В сім’ї троє дітей. Я найстарший. На мені була опіка над братами, коли ми покинули нашу Землю. Батьки не пережили війни. Але ми про них пам’ятаємо. Майже весь наш рід ми пам’ятаємо за допомогою знімків. – Я показав їм кілька знімків своїх рідних, які були в мене на наручі. – Зараз брати вже дорослі, і піклують ся про себе. Та ми ніколи не відірвемось один від одного.

– 

Проти кого ви воювали? – досить очікуване питання від Яровита.

– 

Ми воювали проти кощеїв, які є і в вашій ситемі. Саме вони мене збили. Мені не подобаєть ся що вони тут. Це добром не закінчить ся. Чим довше Я тут, тим більше мені здаєть ся, що Я маю в цьому розіб

ратись. Я не можу допустити тих же руйнувань.

– 

Війна. Як вона проходила?

– 

Все почалось з кількох сутичок в поза Земному просторі. Їхня база була на одному з наших супутників. За цими сутичками слідувало повномасштабне вторгнення. Спочатку в них не дуже вдавалось закріпити позиції. Ми добре тримались. Переломним моментом, єдиним з них, не на нашу користь, став провал операцію по диверсії на їхній материнській базі. За нею мав відбутись штурм і повне знищення бази. Так би ми їх визнали з системи. Операція провалилась, про диверсійну групу нічого не було відомо, тому штурм відбувсь за графіком . Мало того, що втрати перевищили всі попередні, та ще й штурм теж був провалений. Всі ті воїни загинули даремно. Чорний день нашого народу. Від цього дня ми ведемо своє лѣточислення. Бої за Землю йшли ще лѣто, але більшість розуміла, що все втрачено. Як наслідок, ми змушені були тікати.

– 

Як сумно… Ти думаєш вони хочуть забрати і нашу Землю?

– 

Вѣдано, якщо це так, то Я цього не допущу. Я зупиню їх. Якщо це так.

– 

Коли це сталось? – запитав Яровит.

– 

76 лѣт тому. – Всі були здивовані.

– 

Як 76? Ти розповідав все це, наче сам бачив.

– 

Так, Я сам це все бачив. Я тоді був зовсім молодий.

– 

А зараз тобі скільки? Тобі більше 27 літ не даси. – Це питання Вѣдани прозвучало з долею недовіри. – Тут люди живуть найбільше 150 лѣт, та все одно не виглядають так молодо в свої неповні 80.

– 

Взагалі то 97.

– 

Як так 97???

– 

Можливо це пов’язано з нашим рівнем технологій або що. – Всі були вражені. Невже мій вік викликав таку реакцію. Хоча чому я дивуюсь. Все що я розповідав і було для мене звичайним, вони сприймали як якісь чудеса і слухали мене відкривши рота. Вперше зі мною таке. Спочатку було дивно, але зараз Я звикаю. Та все ж інколи це відчуття повертається до мене.

– 

Гаразд. Я просто вражена. Ти найстарший з нас.

– 

Тому Я за вас відповідаю. Мені не звикати. А скільки вам років?

– 

Мені зараз 25. – Висловився перший Семибор.

– 

Мені 21. – Підтримав Яровит.

– 

А тобі, Вѣдано?

– 

20 лѣтъ… ледь виповнилось.

– 

Чесно кажучи, думав вам трохи менше. Але не на багато. Лѣтъ, етак, на 2, не більше.

– 

Все одно не рівняється до твоїх 97. – Підмітив Яровит.

– 

Справедливо підмічено. Навіть не знаю з чим це пов’

язано. Пропоную відкласти розмови про вік і лягати спати. Завтра ми повинні дійти до місця призначення. Нам потрібні сили. І хочу вас попросити, будь-ласка не розповідайте нікому по мій вік. Всі почнуть задавати питання, відповіді на які Я не знаю. Гаразд.

Вже було пізно, тому ніхто не заперечував. Спокійно заснути нам не вдалось. Коли всі зручно вмостили ся, а багаття потроху почало гаснути, почали чутися різні звуки. Мене це насторожило. З темряви почали блищати очі. Їх було близько 5 пар, і вони наближались до нас. Я встав та вихопив з багаття гілку та кинув в них. Гілка впала ледь не зачепивши одного з них…

Вовки натрапили на здобич. Я закричав, щоб збудив інших. Всі миттєво схопились та приготувались для захисту. Зброя в нас була. Час був неспокійний, тому парубки при собі мали мечі. Вѣдана стала за нами. Моє ю ж зброєю була ще одна палаюча гілка.

Вовки чекали чогось. Напевно вожака, який з’явивсь пізніше. Він виявивсь найсміливішим, або ж інші його боялись і не хотіли йти в бій без нього. Він одразу ж пішов на нас, і коли його зуби виблискували від вогню мого факела, перед ним невідомо звідки, виринув вовк, якого Я підгодовував. Він став на наш бік.

Вовки зупинились та перестали гарчати. «Розмовляли» лише вожак та наш вовк. Обидва не хотіли поступатись. Вони гарчали, а зрідка кидались один на одного. Зненацька вожак кинувсь на вовка. Інші вовки не стали нападати. Вони стояли та спостерігали за сутичкою. Ми також прослідували їхньому прикладу, боячись зруйнувати рівновагу.

Сутичка закінчилась так само несподівано як і почалась. Наш вовк притиснув вожака до землі. Інші вовки опустили хвости і голови. Вони потроху почали відступати. Переможець відпустив переможеного, і він вся зграя втекла в хащі.

Після цього Я зрозумів, що знайшов нового друга. Я пробував підійти до нього. Мої супутники спробували мене зупинити, але Я їх заспокоїв. Крок за кроком Я наближав ся до тварини, яка сиділа і дивилась на мене. Я простягнув до нього руку. Вовк ніяк не відреагував. Видно вже звик до мого запаху. За моєю спиною стояли люди, які переживали за моє здоров’я. Коли Я, час від часу, озирав ся, то бачив як Вѣдана дивилась на мене і закривала рота від страху. Та Я не боявсь. Я знав, що він мене вже не зачепить. Я обережно поклав руку вовку на шию та провів нею по спині. Видно, йому сподобалось, бо він завиляв хвостом. Далі, вже без остраху, Я почав його гладити.

– 

Можете його не боятись. Він нас буде захищати.

– 

З чого ти взяв.

– 

Якби він хотів нас з’їсти, то не став би підпускати мене до себе. До того ж, Я його постійно підгодовував. А такі тварини пам’ятають добро, яке було зроблено для них. Можна лягати спати. Нас більше ніхто не потурбує. Але, про всяк випадок, поставимо варту. Я буду на варті перший. Вартувати будемо по два часа. Лягайте спати. Завтра нас чекає непростий день.

Через кілька частей всі міцно спали. Я ж почав знайомитись з новим другом. Я дістав курку з мішка з припасами. Це був наш сніданок. Нічого, в лѣсі повно ягід, а вовк ягоди не їсть. Вовк з задоволенням наминав курку. В той момент мені не було шкода для нього і цілого барана, але його не було поряд. Вовку трішки дісталось. Після сутички, він був в крові, але добре себе тримав.

Після вечері, вовк почав зализувати рани. Мені було цікаво за цим спостерігати. Нова для мене тварина, ще й хижа, сидить просто переді мною і не збирається втікати. Чудесно. Це все на сьогодні. Розбуджу наступного, а сам ляжу спати.

18 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:99

День розпочав ся з сніданку. Коли я прокинувся він вже був готовий. Для нас це було не дуже розкішний сніданок, адже курку Я згодував ще вчора, але він задовольняв наші потреби.

Вѣдана насварилась на мене за курку, однак простила, коли зрозуміла, що вовк, наш рятівник, теж хоче їсти. Хоча, мені довелось згодитись, що на обід я вполюю оленя.

Поснідавши, ми вирушили в дорогу. Вѣдана і Яровит зізнались що погано спали в присутності вовка, а Семибор добре провів ніч. Присутність хижака в метрі від нього ніяк не відобразилась на його сні. Яровит підмітив, що якби навіть сама земля під ним почала рухатись, він би не прокинувся. Завжди міцно спав. В дитинстві вони з Старгим братом часто жартували над сплячим Семибором. Влаштовували різні розіграші.

– 

Пам

’я

таю, як колись прив

’я

зали до його голови оленячі роги, а він навіть не помітив і ходив з ними весь ранок. Ха!

Цікаво було слухати такі подробиці життя від цих двох. Цікаво й те, що брати хоч і глузували одне з одного, та все ж робили це по доброму.

Через кілька годин ми вийшли до струмка.

– 

Напевно з нього, жителі поселення, брали воду. Давайте не будемо відходити далеко від русла. – Сказав Я своїм супутникам. Ніхто не заперечував.

Ми йшли . За моїми розрахунками ми мали підходити до поселення. Вже до полудня там будемо.

З нами, вже не переховуючись, йшов мій новий друг. Хоча, крім мене, йому ніхто не довіряв. Він також нікому не довіряв. Напевно відчував недовіру з їхнього боку. Він постійно йшов біля мене та не підпускав до себе нікого більше.

– 

Як ти його назвеш? – Спитала Вѣдана. – Він має носити якесь ім’я. Треба його якось звати.

– 

Я ще не думав про це. Поки що хай буде просто вовком. Ми скоро маємо дійти до поселення. Будьте обережні.

– 

Нагадай, що буде, коли ми туди доберемось? – Запитав Семибор.

– 

Якщо там живе хтось, ми попросимо провідника і підемо на зустріч Кънязю. У випадку, коли там нікого не буде, ми повинні розвести сигнальне багаття, яке має вказати шлях Кънязю.

– 

Та хтозна коли вони доберуть ся сюди. Невідомо, як далеко треба обходити. – Яровит висказав правильну думку.

– 

Цікаве питання. Давай обговоримо його коли прийдемо. Сидячи за чашкою суничного відвару. – За мить до того Я побачив якісь ягоди, і подумав що то суниця.

– 

Чашкою чого? – Перепитала Вѣдана.

– 

Чашкою ось цієї трави. Вона дуже схожа на траву, яку я бачив на нашій Землі. Ми її суницею називаємо. – Я почав рвати траву. Аромат листя осів на пальцях. – Понюхайте як вона пахне. І ягоди в неї смачні.