Электронная библиотека » Владислав Манжара » » онлайн чтение - страница 4

Текст книги "Щоденник Іноземця"


  • Текст добавлен: 4 марта 2022, 12:04


Автор книги: Владислав Манжара


Жанр: Жанр неизвестен


Возрастные ограничения: +16

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Шрифт:
- 100% +

– 

В майбутньому ти ще будеш займатись тим, чим тобі подобається.

– 

Я знаю. Дякую.

– 

За що?

– 

За те, що ти така життєрадісна.

Так ми подолали чимало верст Прекрасний день був сьогодні. Робимо привал. Треба ще зробити якусь помітку для інших. Я залишав зарубки на деревах, але тут треба зробити щось більше. Щось придумаю. На Добраніч.

25 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:07

Кілька днів не було чого записувати. Весь час ми йшли. Дорога була важкою. Багато маленьких холодних річок, непрохідні чагарники в лісах, інколи круті спуски.

Спочатку ми не йшли по дорозі. Це могло виявитись небезпечніше, ніж йти через ліс. До того ж, дорога петляла а в нас кожна година була дорога. Та згодом, ми вирішили іти по дорозі.

За підрахунками, місто було вже не далеко, і щоб не заблукати пішли по витоптаному біженцями маршруту. Вчора на горизонті ми бачили вогні. Це вселяє надію.

Як завжди, поснідавши, ми вирушили в дорогу. Настрій чудовий, тому йшлося легко. Вовк постійно був біля мене. До Вѣдани він вже звик і давав їй себе гладити.

Дорога вийшла з лісу і по обидва боки простелились поля злакових культур. Десь неподалік живуть люди, які ці поля обробляють.

За кілка годин дороги ми побачили маленьке поселення з людьми. Зайшовши до нього ми побачили як люди займались своїми справами. Хтось лагодив старий плуг, коваль кував якісь знаряддя праці. Він тільки почав, тому важко було сказати, вийде з цього шматка розжареного до красна заліза лопата чи коса.

Спочатку вони не звертали увагу. Однак коли бачили велетенського вовка, який ішов поруч зі мною, навіть можна сказати на рівні зі мною, всі починали тремтіти і ховатись в свої домівки. Навіть коваль почав загрозливо розмахувати перед собою шматком червоного металу.

Мого друга не злякавсь лише один дідусь. Його борода вже досягла пояса. Він був весь сивий, але все ще міцні руки не поспішаючи гострили косу. Щоб волосся не лізло йому в очі, голова була об’язана простим мотузочком.

– 

Доброго дня вам, діду.

– 

І вам не хворать, внучку. Чого надобно. Вже, бачу, всих своєю звірюкою розпужав.

– 

Я не хотів нікого лякати. Він нікого не скривдить. Принаймні, якщо ніхто на нас не нападатиме.

– 

Тут так не заведено. Занадто багато людей тут проходить, щоб на кожного нападати. Авось, то друг новий, а ти його вилами… – Дідок розсміявсь, але його сміх перебив кашель. – То для чого ви сюди пожалували?

– 

Та нам би дорогу до міста дізнатись. Кажуть, воно десь на березі моря і туди направляються, всі хто тікає від холоду.

– 

Ви на правильній дорозі. Ідіть в цьому напрямку і ви дійдете туди за кілька годин.

– 

Дякуємо вам.

– 

Та нема за що, дітки. Запам’ятайте дорогу назад. В нас якраз рук не вистачає. – дід знову засміявсь і закашлявсь.

Попрощавшись, ми рушили далі. На що він натякав словами «нам якраз рук не вистачає»?..

До міста залишались лічені години в дорозі. Ми майже бігли. Втома не відчувалась. Її перекривала радість від того, що скоро ми дійдемо. Адже дорога була така довга. Ця радість надавала нам сил. Ось вже видніються міські мури а в повітрі відчувається запах солі. Такий досить характерний запах, якщо ти виріс далеко від солоних вод. Напевно, корінні жителі настільки звикли, що для них повітря в глиб материків видається характерним. Ще кілька верст…

Місто було… Новим. Мури нічим не прикрашені. Та і висотою не відрізнялись. Брама збита з важких колод вселяла певну безпеку його жителям. Охорони на даній брамі не було. Я навіть не задумувавсь над причиною. Тим паче, що вони не пропустили б мене з Вовком. В самому місті було брудно. Людей було дуже багато. На вулицях, просто неба, жили більшість жителів. Антисанітарія і як наслідок букет хвороб процвітав у стінах міста. Жахлива картина. Навряд хтось із цих горожан знав де знайти потрібну мені людину. В них вистачало своїх проблем. Вистачало на стільки, що присутність хижака ніяк не відобразилась на їхньому заклопотаному житті. Ми відправились одразу до къназя цього «міста».

На вході стояло двоє вартових.

– 

Хто такі? – спитав правий вартовий.

– 

Ми з поселення, яке розташоване в горах. Наші люди будуть тут через кілька днів, томи ми хочемо домовитись про їхній прийом. В нас багато поранених, які потребують допомоги.

– 

Це не можливо. Володар зараз зайнятий. Нам велено нікого не впускати. Тим більше, що вони прибудуть через кілька днів. Тоді і приходьте.

– 

Послухайте, ми йшли не один день, пережили напад, в нас багато тяжкопоранених. Їх необхідно десь розмістити…

– 

А кънязь тут до чого? Розміщуйтесь де знайдете місце. Аякщо так корить поговорити з князем, пройдіть по цій вулиці і запишіться в спеціальну книгу. Повертайтесь, коли прийде ваш час.

Вираз обличчя охоронця натякав на його твердості. Нічого не добитись. Ми відправились записатись на прийом до кънязя. За рогом стіни, перед площею, напевно для публічних звернень, стояла будка. В ній сидів старий. Він і записував всіх, хто хотів зустрітись з правителем.

– 

Доброго дня, вам.

– 

І вам, молоді люди.

– 

Ми хочемо поговорити з головним в цьому місті.

– 

Хочете записатись? Зараз подивимось. Ага. 28 числа о 13. Як ваші імена.

– 

Ми не можемо зволікати! Потрібно діяти швидко. 28 це пізно.

– 

Вибачте, але ближче все зайнято.

– 

Дайте глянути.

– 

Вибачте, але це не для сторонніх очей. То вас записувати?

– 

Ні. Все одно це нічого не дасть.

– 

Ні, записуйте. – Втрутилась Вѣдана. – Навіть якщо ми не побачимось з правителем, то наші люди напряму з ним поговорять, без черги. Пишіть…

– 

Але кого писати. Якщо ми поїдемо звідси до того, як вони дізнаються, що ми їх записали?

– 

Ми знайдемо спосіб. Записуйте, Вѣдана, донька Вогнемира…

Ніколи раніше не чув, щоб хтось його так називав. Він по-справжньому став для людей наставником і хранителем мудрості.

– 

… Якщо хтось назве це ім’я, він зможе пройти на зустріч?

– 

Так. Ми виділяємо час для зустрічі з самою людиною, або з її представником.

– 

Добре. Дякуємо. Прощавайте.

Ми перейшли через площу до будинків напроти. Там були якісь лавки. Довга дорога не пройшла безслідно. Присівши, Я відчув полегшення. Вѣдана присіла поряд. Вовк, який весь час був поряд, і якого дивним чином не помітив писар, сів напроти мене. Він дививсь на мене добрими очима, наче намагавсь підбадьорити. Я погладив його і почесав його під великою пащею. Потім дістав з сумки трохи м’яса і дав йому. Проковтнувши, як для нього, маленький шматочок, він подививсь на мене з вдячністю.

– 

Що будемо робити далі? – спитав Я. – Адже нам треба яку мого швидше вияснити, куди забрали полонених.

– 

Пам’ятаєш того діда? В селі. Коли будемо йти, скажемо йому, щоб передав, що ми записались на прийом. Просто треба сказати моє ім’я.

– 

Думаєш він передасть.

– 

Інших ідей в мене немає. – Вѣдана також погладила звіра. Він вже звик до неї і дозволяв їй робити все, що і мені. Цікаво, але за весь час він ні на кого навіть і не подививсь з оскалом. Наче знав, хто друг, а хто ворог.

– 

Добре. А зараз що будемо робити. Ми тут нікого не знаємо. Треба вияснити хоч якусь інформацію.

– 

Пропоную прогулятись по вулицям. Можливо, нам пощастить. – Запропонувала Вѣдана.

Кілька годин блукання по брудних вулицях міста нічого не дали. Ми змогли зайти лише горе і відчай. Ми нічим не могли допомогти цим бідним людям, які шукали спасіння від холоду. На вулицях міста панували хвороби і бідність.

Вже було за пів дня і мені хотілось їсти. Проходячись по вулицях Я помітив декілька будинків, які нагадували корчму, чи щось таке. Я запропонував Вѣдані відвідати одне з них. Ми вирішили зайти в перше, що підвернулось по дорозі. Вовка залишили на вході, щоб лишній раз не лякати горожан. Поріг був високим, з постаментом. Під ним був простір. Власним жестом Я вказав на схованку і Вовк, скорившись моїй волі, заліз туди. Зайшовши в середину, ми побачили повно людей, які стоять у черзі. Вѣдана запитала людину, яка вже взяла порцію якогось супу і сіла за вільне місце.

– 

Доброго дня, добродію. Дозвольте запитати, що це за місце?

– 

Це, харчевня для простих смертних, від яких відвернувся навіть їхній кънязь. – Відповів дядько. Він був одягнений в сірий балахон і рукавиці. На голові вже пробивались сиві волоски. Сам він був худощавий. Геть кволим його не назвеш, але життя не лилось з нього.

– 

А хіба не він організував це, для своїх людей? – Спитала Вѣдана.

– 

Де там. Приблизно рік тому, коли біженців ставало дедалі більше і на вулицях почали з’являтись намети, він закрився в своєму палаці. Придумав цю книгу для записів. Тепер, щоб до нього потрапити треба чекати кілька днів, і то це не є гарантією, що він тебе прийме.

– 

Чому ви його не зміните.

– 

Намагались, але марно. Він завжди знайде якусь умовність, якісь дрібничку, яка залишить його на посту і продовжити законне правління.

– 

Це жахливо. – Сказав Я, а потім нахилився до Вѣдани і вже пошепки – Але це не наша проблема. Основна наша мета, це наздогнати тих розбійників.

– 

Ні, це стосується і нас. Де будуть жити наші люди, коли прийдуть? – прошепотіла мені Вѣдана, але в такому тоні, що нас, напевно, почули. – Ми повинні подбати і про них.

– 

Це, безперечно, так, але на це в нас піде забагато час, а враховуючи наше положення, положення твого батька, в нас обмаль часу. – Далі Я звернувсь до чоловіка, з яким ми говорили до цього. Він вже з’їв пів тарілки. – пане, чи не підкажете ви нам, чи нема в місті якихсь вчених, які б тямили в старих технологіях?

– 

Не багато таких людей тут. Всі вони, зазвичай йдуть далі а тут лише поповнюють запаси. Та вам пощастило. Я знаю такого. Але він трохи дивний. Можу показати дорогу, якщо трошки зачекаєте.

– 

Бачиш, нам пощастило. – Зраділа Вѣдана. – Ми й самі хотіли перекусити, тому, хочемо просити вас зачекати.

Я закотив очі. Ми з Вѣданою перекусили своїми харчами, тому що черга була занадто довгою, а не хотілось, щоб чоловік так довго чекав на нас. Спробувати цього супу ми ще зможемо.

Перекусивши, чоловік повів нас до вченого. Він йшов першим. Коли, вийшовши, Я гукнув вовка, чоловік обернувсь і оторопів. З під порогу вийшов великий вовк. Це стало для нього неприємною несподіванкою. Він навіть хотів відмовитись провести нас, але Я запевнив його, що Вовк його не чіпатиме. Мені здається він пожалкував, що згодивсь, але все ж, провів нас до вченого. За це йому окрема подяка.

Вчений жив, як виявилось, не далеко від того місця. Хатина нічим не виділялась з поміж інших. Хіба що вигляділа не такою охайною і старішою. Якщо взагалі можна так виразитись, бо навколишні будинки були далеко від охайності по моїм міркам. Двохповерхові будинки з дерева, яке вже лущилось. З великих дірок було видно жучків, які потроху з’їдали дім зсередини. Сумно було бачити такі занедбані будинки. Попрощавшись і подякувавши добродію, ми підійшли до дверей. Я заніс руку щоб постукати.

– 

Чого це вам треба від мене? – пролунало десь згори. Піднявши голову Я побачив парубка, з виду не старшого за мене. Хоча мене тут теж молодо сприймають. В нього була довга борода, яка плелась колоском і хустка на голові. Рукава сорочки закочені. Сам він своїм видом не скидався на вченого. Я з недовірою поставивсь до нього, але іншого вибору в нас не було. До того ж лише зустрічають по одягу.

– 

Нам потрібно з вами поговорити. Кажуть ви знаєтесь на старих менанізмах.

– 

І справді знаюсь. Для чого вам?

– 

Це делікатна справа і обговорювати її на вулиці не зручно.

– 

Я не дуже люблю щоб незнайомці снували по моєму дому. В людей є погана звичка все мацати своїми брудними руками.

– 

Я прилетів сюди з далеких Земель. Моя небесна колісниця розбита. Я шукаю спосіб вибратись звідси.

– 

Небесна колісниця, кажеш. Добре, заходьте. Там відчинено.

Ми відчинили двері і зайшли. Перед нами постало оселя цього не дуже «люб’язного» парубка. Хаос. Це перше що прийшло мені в голову в той момент. Думаю, у Вѣдани була таж думка. Куча паперів з записами лежали на столах. Якісь тубуси стояли в кутку. Куча деталей розкиданих по всій, точно не заню чи можна це так назвати, майстерні. Ось до нас спускався сам хазяїн цього безладу.

– 

Вибачте, що тут не прибрано і такий гармидер. Коли весь час проводиш за пошуком способу зв’язатись з нашою прабатьківщиню, не дуже є час на прибирання…

– 

Ви сказали прабатьківщиною? Що саме ви мали на вазі? – запитав Я. Невже він теж не звідси. Може він такий же мандрівник, як і Я.

– 

Так вам не почулось. Вони зможуть нам допомогти. Розумієте, раніше була технологія, за допомогою якої, можна було тераформувати. Мм. Змінювати клімат. Ні. Пристосовувати Землі під людей. Це б стало спасінням для нас. Люди змогли б виправити те, що накоїли, привести природу в гармонію і зупинити оледеніння.

– 

Це можливо? Зв’язатись з кимось?

– 

Цілком. Це єдиний… – На мить він замовк і подививсь до низу. Прямо на нього дививсь вовк і уважно його слухав. Мені здається, лише зараз він помітив велику фігуру хижака, за моєю спиною. Спочатку був страх. Воно й не дивно. Але потім… – Це, вовк?

– 

Так. – Підтвердив Я.

– 

Як цікаво… Отже, єдиним варіант, тому що для відтворення того самого прибору для зміни погоди мені не вистачає знань і матеріалів. Деякі з них просто не можливо створити при даному розкладі. – Його ніяк не стіснила присутність вовка в його домі.

– 

А ви б могли полагодити транспорт?

– 

Можливо. Ви казали за небесну колісницю…

– 

Так. Саме її. В додачу цілий флот переселенців зараз в вашій сонячній системі. І в нас на борту якраз є ці прибори. Якщо ви допоможете нам, то Я обіцяю дати кілька таких. – Від моїх слів в очах вченого загорівся вогонь.

– 

Повторіть. – тихо промовив він. – Небесну… тобто… Ви звідти і кажете правду? Ви, обоє…

– 

А ви мені не повірили з першого разу?

– 

Звичайно ні. Хто міг вже давно полетів з цієї Землі.

– 

Тільки Я нетутешній. І мені сподобалась ваша ідея. Нам просто необхідний зв’язок. Нещодавно стався напад. Злочинці в чорних масках і на віманах забрали в полон її батька. Я сам тут не з доброї волі. Мою колісницю пошкодили і Я вимушений був зробити аварійну посадку. Мій народи подорожує вже багато років і зараз стоїть на орбіті близь Землі Перуна…

– 

Цілий небесний флот неподалік Мідгарда! Це чудово! Продовжуйте.

– 

Я повторюсь, мене збили, коли Я розвідував, чи є ще тут хтось. Я підозрюю, що тут неподалік є база кощеїв.

– 

Цих сірих! Ха. Їх вже давно ніхто не бачив. Хоча… Все можливо.

– 

То ви нам допоможете? – запитала Вѣдана.

– 

Так, перше правило. Не називати мене на ви! Це мене виводить з себе. Ідіть за мною. Тварину можете лишити тут. Біля печі досить тепло.

Ми прослідували за цим диваком. Я показав Вовку де він може розміститись. Йому сподобалось його місці. Я б теж не відмовивсь посидіти біля теплої печі. Він підійшов до столу з картою. Я зрозумів, що ця карта відображала навколишню місцевість. На ній були відмічені якісь місця.

– 

Ось, дивіться. – Він вказав на карті місце, десь в горах. – Оце місце. Судячи з записів тут знаходиться зв

’язковий пункт. Звідти ми зможемо відправити послання, або й так зв’язатись з твоїм флотом. Я надіюсь, ти ж знаєш їхню частоту?

– 

Так вона записана в мене на наручі.

– 

В тебе є наруч! Це просто чудово. Не доведеться проводити складні маніпуляції. Тим більше, що сам процес ручного налаштування записаний на моєму. А він, нажаль, розрядивсь. Хоча, якщо вірити тим записам, там же міститься потужне поле підзарядки. Вона має його запустити.

– 

В тебе теж є наруч?

– 

Так. Я сам його розробляв давним-давно. Але постійно удосконалював. Дай подивлюсь на твій.

Я простяг свою руку. Спочатку він просто подививсь. Потім почав крутити мою руку. Він добре знав, що робить. Спочатку запустив основний стіл. Потім почав перегляд записаної інформації, в якої був відкритий доступ, звісно.

– 

Чудово. Зроби копію карти, щоб не носитись з цією. Вона займатиме занадто багато місця. Даю вам час до завтра, щоб зібратись.

– 

Ми вже зібрані. Хоч зараз вирушаймо. – Сказала Вѣдана.

– 

Сажіть, ви…

– 

Не називай мене на ви. Краще просто, Борода. Мене всі так називають.

– 

Добре. Ти зможеш знайти мого батька? Я навіть уявляти не хочу, що з ним можуть зараз робити.

– 

Не переживай, дитя. Коли ми викличемо допомогу, вони зможуть просканувати всю Землю. Звичайно, на такий детальний пошук піде багато часу, але, думаю, їхню базу можна виявити з орбіти. Адже ваш корабель на це здатен. Це ж не якась там застаріла колісниця позаминулого покоління з твердолінзовим сканером.

– 

Та наче ні…

– 

От і добере. Головне зараз дістатись до піраміди.

Він пішов на гору збирати речі. Ми продовжували стояти біля карти. Я відсканував його паперову карту. Потім, хоча це було не добре, але мені було дуже цікаво, почав вивчати його записи. Там не було нічого цікавого для мене. Все це Я вже знав. Доки Я не наткнувсь на деякі його особисті записи. Мене вразили ці ідеї, як можна було удосконалити наруч. Він описав, як можна зменшити єфірний генератор, щоб він помістивсь в наруч і його не потрібно було заряджати. Просто геніальні ідеї. Камеру, яка б кріпилась до чола і передавала знімки на наруч і ще багато цікавого. Навіть деякі прототипи були зібрані. Цікаво, чи діють вони, чи це ще лише експерементальні зразки.

Вѣдана просто роздивлялась малюнки і креслення, які були розкидані по всі майстерні. Детальніше дослідивши роботи, які лежали на столах, Я прийшов до висновку, що не такий тут вже і хаос. Не зважаючи на розкиданість цих речей, все тут мало структуру. Зразки, креслення і описи з розрахунками лежали на столі біля печі. В протилежному боці кімнати стояли якісь тубуси і шафи з книгами та зачиненими дверцятами. Напевно, там складалось все, що йому зараз непотрібне. По середині стояв стіл з картою. Біля нього стояли скрутки перев’язані мотузками. Можливо, то були інші карти. На самому столі лежали стопки книг. Обіднього столу тут не було. Видать він все таки любить порядок і не їсть за робочим місцем.

Через кілька частей спустивсь хазяїн дому. Він був здивований, що ми ще тут.

– 

Ви ще не пішли?

– 

Взагалі то, нам нема куди йти. Ми лиш сьогодні прибули. Всі пожитки в нас з собою. – Відповіла Вѣдана. – Дозвольте нам переночувати в вас… Тобто в тебе.

– 

Ех. Нам ще разом йти. Треба знайомитись. Зоставайтесь. Але в мене лише одне ліжко. Тобі – він вказав на мене – можу постелити на столі. Або в кріслі поспиш.

– 

А Вѣдана? – запитав Я.

– 

Я ж сказав. Одне ліжко. Пані не буде спати де інде. А Я знайду що мені робити. Ви голодні? В мене якраз підходить печеня. Курка, заправлена моїм фірмовим соусом. Нумо на гору.

Він знову піднявсь на гору. Вѣдана і Я послідували за ним. Другий поверх не був схожий на перший. Скромно обмебльована кімната. Ліжко, стіл, стілець, крісло. Книжна шафа. Гості в нього не часто бувають, раз лише один стілець має. Продовження печі з духовкою. Шафа з посудом та інші речі для створення домашнього затишку. Борода підставив крісло до столу.

– 

Сідайте. Столових проборів в мене не багато. О! Вона вже підійшла. – Він схопив рушника і дістав з духовки запечену курку. Пахло смачно. Поставивши печеню на стола, вчений подав на стіл ложку і вилку і кожному по тарілці. Сам взяв ножа. – Почекаємо, трішки. Хай прочахне.

Через деякий час він розділив курку і подав нам. Він виявивсь добрим господарем. Нам віддав місця і прибори в той час, як сам їв руками і стоя.

Курка була дійсно смачною. Перше думка про людину може бути оманливою. За вечерею ми обговорили що брати з собою і коли будемо виходити. Хоча сонце ще тільки мостилось заходити, він наполіг, щоб ми лягали. «Вам потрібні сили.» казав він. Здавалось в нього стільки енергії, що вистачить на нас обох.

Вѣдану він поклав в себе на ліжку. Я ж умостивсь в кріслі. Воно було досить зручним, як для плетеного крісла. Достатньо зручним, щоб в ньому спати. Сам Борода пішов на перший поверх, забравши з собою недоїдені рештки. Видно, віддав Вовкові. Інколи було чути, як він чимось шарудить. Напевно переглядав свої папери і вирішував, що взяти.

Перед сном Я вирішив переглянути записи про небесні колісниці. Дійсно, твердо-лінзові сканери використовувались, але вони застаріли з винайденням прозорих кристалів які могли міняти форму під дією струму. Цікаво, але це було більше двохсот років тому. Цікавий цей вчений.

На цьому ще один день на цій Землі завершився. За весь час тут саме сьогодні Я найбільше наблизивсь до дому. До братів. Я почав за ними сумувати. Скоріше б їх побачити. Але Я не хочу одразу викликати весь флот. Це може бути ризиковано. Поки не буду говорити Бороді про мої плани. Можливо, все ще зміниться.

26 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:89

Ранок почався з того, що мені в очі било проміння. День був сонячний. Як Я зрозумів пізніше, сонячне проміння падали лише на одне око. Зрозумів Я це по тому, що сприйняття кольорів було різне. Це кілька секунд Я моргав очима по черзі. Мені завжди було цікаво, чому сприйняття кольорів міняється під дією прямого світла, але завжди не було часу прочитати про це.

Звівшись на ноги, Я потягнувсь. Хоча крісло і було зручним, але провівши в ньому цілу ніч Я відчував біль у шиї та спині. Вѣдана ще спала. Я вирішив не будити її. Намагаючись не створювати лишнього шуму, Я спустивсь на перший поверх. Бороди ніде не було. Вовк мирно лежав біля печі. На одному із столів, Я побачив сумку. Схоже, він дарма часу не втрачав. В цю ж мить у з вулиці зайшов Борода. В руках у нього був кожух.

– 

О! ти вже не спиш. Це добре. А Я сходив до кравця. Він був винен мені. Прийшов час платити і Я попросив в нього найтеплішого кожуха, який в нього є. Ще Я приготував сніданок. Він он на столі. Чудовий наваристий суп. Набирайтесь сил перед дорогою. Де дівчина?

– 

Вона ще спить. – Тут до мене дійшло, що він так і не запитав, як нас звати. Хоча він і був добрим, але ця грубість в деяких речах честі йому не робили.

– 

Буди її. Скоро виходимо. Я вже готовий. Ви казали, що і так готові. Я поки насиплю суп.

Я пішов будити «дівчину».

Вона так ніжно спала на, хоча і не своєму, але ліжку. Надіюсь їй було зручніше ніж мені. ЇЇ волосся на сонці здавалось золотим. Воно ніжно спадало по подушці а її права рука заплуталась в ньому, як риба в сітях. Коли Я підійшов, щоб розбудити її, Я затулив сонце і в цей момент вона відкрила очі.

– 

Доброго ранку. – Сказала вона.

– 

Доброго ранку. – Відповів Я. – Вже час вставати. Сніданок вже зготували. Поїмо і будемо йти.

– 

Я знаю. Я вставала в досвіта. Вже звичка прокидатись рано. Я спустилась на перший поверх. Там був Борода. Він сказав повертатись в ліжко. Він саме готував щось. Я запропонувала свою допомого, але він сказав, що сам справиться. Я вирішила послухатись, все таки він господар дому. Так чудово довше поспати.

– 

Тобі добре спалось?

– 

Дуже. – Вона сіла. Ковдра прикривала її тіло. Але, будучи важкою, намагалась впасти, тому Вѣдана притримувала його правою рукою. – А ти як спав?

– 

Не дуже добра. В мене й досі шия болить. Нічого пройде. Ми чекаємо тебе на низу. Одягайсь скоріше, бо суп чахне.

– 

Буду через кілка частей.

Я спустивсь, щоб не заважати їй. На першому поверсі вже все було готово до трапези.

– 

Це не характерно для мене. Зазвичай Я тут не їм. Тут моя лабораторія, якщо можна так виразитись. Але навряд че Я сюди повернусь.

– 

Куди саме ми направляємось?

– 

Трохи вище в горах є піраміда. До неї шлях відносно не далеко, але підніматись в гори буде важко. Одна з найбільших пірамід, які побудовані на Мідгарді.

– 

Тільки но спустились з гір і знову туди. Що ж, якщо це допоможе врятувати людей, туди нам і дорога.

– 

В храмі повинні бути жерці, які нам допоможуть. Але цілком імовірно, що люди покинули цей комплекс через морози.

– 

Тобто там має бути дуже холодно.

– 

Так. Хоча загалом клімат став тепліший, але в горах все одно холодно.

– 

Тобто «тепліший». Я гадав морози наступають з півночі і…

– 

Так, вони наступають. Але десятки років тому лінія моря була далеко звідси. Вода, як відомо до

б

ре передає тепло. Вдень вона акумулювала в собі енергію…

– 

Аку-що?

– 

Акумулювала. Накопичувала в собі сонячну енергію. Думаю так зрозуміліше буде. Отже, накопичувала енергію вдень і віддавала її вночі. Тому зараз тут м’якший клімат, ніж раніше.

– 

Як так сталось, що рівень моря так піднявсь?

– 

О! Це було епічно. Про це складуть легенди. Легенди про багату і славетну країну, що розташовувалась на архіпелагу західного океану і мала колонії по всьому руслі річки, яка зараз стала морем. Атлантида.

– 

Я вже чув. Через них наступило похолодання.

– 

І не тільки воно. Весь їхній архіпелаг пішов під воду через швидке розходження тектонічних плит. Рівень світового океану піднявся. На захід звідси була природня дамба, яка не пускала океанічні води в долину. Після трагедії рівень води перевищив цю дамбу і вся долина з її мешканцям опинились під водою. Гігантські площі суші з містами і селами скрились від людських очей. Так пала цивілізація Атлантів. Але не думаю, що їх приклад стане для когось уроком. Гординя завжди буде керувати людським суспільством.

Я не розумів деяких слів, але намагавсь впіймати їх суть. Я став більш чітко розуміти, що саме тут відбувається, але й досі не знаю, через що це все почалось. Вѣдана спустилась на перший поверх. Вона була готова до подорожі. Ми продовжили розмову за мискою супу. Хочу також відзначити, що Борода непогано готував. Було смачно.

Поснідавши, ми взяли наші сумки і вийшли в місто. Похмуре місто прикрашало лише Сонце, яке освітлювало всі кутки.

Спершу ми вирушили до села, через яке ми проходили спочатку. Потрібно було залишити послання іншим. Ми написали листа в якому виклали подальші наші дії та інструкції, що робити їм в місті. Лист був переданий дідусю, що нас зустрів. Думаю, він теж буде перший кого вони побачать після дороги.

Дорога вийшла довгою, але спокійною. Без жодних перешкод ми швидко дістались першої точки на карті Бороди. Місцевість, яка була під точкою, розташовувалась майже у підніжжя гори, яку нам треба було обійти. Наближалась ніч і ми розбили табір, щоб переночувати.


29 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:04

Пройшло кілька днів складної дороги. Підніматись гірською місцевістю значно складніше. Особливо за відсутності дороги. Ми йдемо до цілі, можна сказати, по прямій лінії. Принаймні стараємось. Інколи це погано вдається. Гірський ландшафт вносить свої корективи. Найскладніше було подолати гірську річку, стрімкі потоки якої з легкістю зіб’ють будь-кого. Довелось шукати більш-менш мілкого місця. Це добряче затримало нас. Та і там перехід не був простий. Довелось стрибати на слизькому камінні. Я постійно боявсь, що хтось посковзнеться і впаде у воду. Але головне випробування чекало нас сьогодні. Хоча, з іншого боку, це дало нам можливість швидко пересуватись.

З самого ранку погода була не в дусі. Частий поривчастий холодний вітер. Було важко йти. Але це був лише початок. Ближче до обіду вітер посилився. Йти стало неможливо. Ми почали шукати прихистку. Почався снігопад, який плавно переріс в заметіль. Сніг різав очі. Видимість наближена до нуля. Ми не знали куди дітись. Ситуацію нагнітало і те, що ми вишли на кам’яну породу і дерев практично не було.

Раптом в далечині Я побачив вогник. Можливо це багаття. Там є люди і там можна перечекати заметіль. Це був наш шанс. Принаймні, тоді так задавалось.

Підійшовши ближче стало ясно, що це небесна колісниця кощіїв. І це не несло нам нічого доброго. Вони перечекають заетіль в середині а потім знайдуть нас, замерзшими, біля їхнього корабля.

– Треба виманити їх звідти. – сказав Борода.

– Як саме ти хочеш це зробити? – Я не знай як це зробити. принаймні мені ніколи не доводилось такого робити.

– Просто підійдемо і постукаємо.

Він пішов до вімани. Як і сказав, просто підійшов і почав стукати. Побачивши активність корабля він підбіг до нас і сказав всім сховатись.

Поблизу було лише декілька невеликих каменів. Борода сказав лягти за ними і орієнтуватись по ситуації. Сам же заховавсь за найближчим до корабля. Вімана стояла на 4 ногах. З дна опустилась платформа з силуетом. Силует почав рухатись в нашу сторону. Коли ворог відійшов на достатню відстань, Борода кинув камінь просто в корпус вімани. Пролунав дзвінкий звук і силует обернувсь. В цей момент. Борода без зайвих звуків підійшов до нього і вдарив по голові. Силует похитнувся але не впав. Він всього то відійшов на кілька кроків і завмер. Отім обернувсь і крикнув щось.

Платформа, що опустила його, почала підніматись. Бороа кинувсь на нього в друге, але силует, який був трішки вищий за самого Бороду, зумів блокувати його удар. «Швидше, бо зараз прийдуть інші» – закричав Борода. Я відправив вовка йому на поміч.

Вовк в кілька стрибків подолав відстань до ворога і впивсь йому в руку. Крики рознеслись по безлюдній гірській місцевості і віддались луною.

Ворог дістав щось схоже на палиці. Вмить вона стала довшою. Цього моменту наче чекав Борода. Він вдарив супротивника по нозі, і цим змусив його присісти, вихопив палицю і вдарив його в затилок. Це неминуче відключило опонента.

Платформа почала спускатись. На ній було видно 4 ноги. Борода побіг туди і не дочекавшись повного опускання наніс удар по одній з ніг. Від такої несподіваної атаки другий ворог впав на живіт, де був нейтралізований наступним ударом в голову.

Третій ворог відштовхнув Бороду від падкого товариша і вже націлив свою зброю на нього, але Я встиг збити його. Всім своїм тілом Я навалив ся на нього і притис до землі. В такому, вигідному для мене, положення Я вдарив його кілька разів, але це не дало бажаного результату. Ворог вдарив мене та з кинув з себе.

Кілька секунд Я приходив в себе. Наступне, що Я побачив, це як на мене замахується ворог, але не встигає ударити. Його випереджає Борода і ударом в ніс, відправляє нападника в світ снів.

Я ніяк не чекав що Борода зробить щось подібне. Він взяв гвинтівку, яку загубив третій, і націлив її на нерухоме тіло. Холоднокровно натиснув на спусковий механізм. Пролунав неголосний холопок. Вѣдану сіпнуло. Борода навів зброю на наступного. Вѣдана не витримала. З криком «Ні» вона відвела її від беззахисного тіла.

– 

Дай Я зроблю це! – Сказав Борода.

– 

Для чого? Вони і так переможені. – запитала Вѣдана.

– 

Що ти пропонуєш? Взяти їх з собою. А далі? Вони лиш будуть марнувати наші запаси. Якщо залишимо їх тут, вони теж помруть. Замерзнуть до світанку. Але є вірогідність, що хтось з них отямиться. І тоді він пожалкує, що не помер так, як його товариш. До того ж, ці створіння забрали твого батька, і без найменшого сумніву вбили б тебе, якби були на нашому місці.

Він відчув як хватка Вѣдани послабла. Скориставшись ново відчутою свободою Борода навів гвинтівку на все того ж безпорадного ворога. Вѣдана відчула, що втрачає контроль і додала:


Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 4 5 6 | Следующая
  • 0 Оценок: 0

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


Популярные книги за неделю


Рекомендации