Текст книги "Щоденник Іноземця"

– 

Трохи не вкладається в голові, але стало ясніше. Піду пошукаю щось.

Вімана летіла низько. Я перевів її в ручне керування. Ми вже підлітали до місця. На своєму екрані Я позначив межі входу. Якщо промажу, то операція буде провалена ще до початку. Хтось з командування почали намагатись вийти на зв’язок. Я навмисне перепрограмував передатчик, щоб його сигнал був викривлений, але до прилади показували що все гаразд. Це створить ефект, наче в нас вийшов з ладу передавач, і ми не могли зв’язатись раніше. Я відповів на запит зв’язку.

– 

Це командний пункт ангару Врат. Ми розпізнали ваш корабель. Де вас носило! – Я промовчав. – Це командний пункт ангару Врат. Борт два, чотири, два. Назвіть пароль. Як чути?

Думки зароїлися в мене в голові. Треба щось відповісти, а то все марно буде. Я згадав слова, які читав раніше.

– 

Пароль: Море Успіху Чую вас. Але погано. Буревій пошкодив наш передавач. Ми не могли вийти на зв’язок раніше.

– 

Вас зрозумів. Неполадки чути і зараз. – Мій план спрацював. То справді був пароль. – По прибуттю вишлемо ремонтну бригаду. – Вони можуть викрити Вѣдану і Вовка. Ні.

– 

Неполадки не великі. Ми можемо обійтись своїми силами.

– 

Ви впевнені?

– 

Так, без проблем. Ми б раніше усунули неполадку, але запасної деталі не було.

– 

Добре. Підійдете на склад і отримаєте, те що вам треба. Добре коли команда сама все лагодить. З поверненням.

Все пройшло як найкраще. Вѣдана знайшла фарбу для обшивки. Вона сірого кольору. Я добре намазав нею обличчя. З моєї точки зору, Я не відрізнявсь від ворогів.

Пройшовши завісу ми потрапили в коридор, який поступово спускався в низ. Коридор привів мене в величезний ангар, де стояло не менше сотні віман. Навколо деяких метушились сірі. Більш за все, готувались до вильоту

Я летів повільно. Треба було десь приземлитись. Але судячи написів над апаратами, за кожним закріплене місце. А Я цього місця не знав. Це було для мене випробування. І тут Я побачив цей натбис БДБ. Я зрозумів, це воно. Я сів на це місце. На моє щастя нікого поряд не було.

Я пішов до виходу а Вѣдана зайняла моє місце. Я попросив вовка приглянути, щоб Вѣдану ніхто не потурбував. Він з розумінням подививсь на мене і сів біля входу в кімнату з панеллю. В знак вдячності Я погладив його

Колісниця сама під’єдналась до мережі комплексу і тим самим відкрила нам очі. Моя провідниця одразу ж почала шукати плани комплексу. Я ж, щоб не викликати великою підозри, вийшов з колісниці та почав її оглядати.

– 

Знайшла план. Що робити далі? – прошепотіла Вѣдана.

– 

Можеш не шепотіти. Вони нас не чують. Я налаштував наш зв’язок на захищену частоту. Далі шукай згадки про нещодавні поповнення людей. Десь повинно записуватись їх місцезнаходження.

– 

Зараз знайду.

Поки вона шукала інформацію, Я вирішив оглянути тут усе. Найперше, що Я помітив це ще один коридор. Я попрямував туди. Ідучи вільно, але оминаючи прямого контакту з представниками іншого виду.

З далеку Я і був схожий на них, але в близькому спілкування мій грим міг не спрацювати. Сам ангар був велетенський. Я йшов до коридору частей сім. Коридор не прикривала ніяка брама. Він поступово повертав вправо. Пройшовшись по ньому Я побачив ЇХ. Ті самі Врата Междумір’я, про які дізнався в піраміді. Вони повністю працювали. Це було дивовижно. Велетенська брама, через яку міг запроста пройти невеликий транспорт. Не кажучи вже про людей з припасами. Точніше сірих, які передавали через них якийсь вантаж.

Самі Врата представляли з себе коло, в кому, не наче в кривому дзеркалі, відображалось все, що по ту сторону. А по іншу сторону була така ж база, як і ця. От тільки де вона була, це вже було цікаво.

– 

Я знайшла ще щось. Вони будують базу на Місці.

– 

На Місяці! – Не повірив Я.

– 

Не те щоб будують. Відновлюють.

– 

Перешли мені те, що ти знайшла. – Вѣдана швидко переслала мені знайдені матеріали. В них значилось, з самого початку база була на луні Фата. Звідти вони періодично вторгались на Землю Мідгард. Вони зустрічали більш підготовлені сили Атлантів, які витісняли їх назад. В прагненні знищити загрозу раз і назавжди, атланти використали заборонену зброю. Вона спрацювала більш ніж треба. Фата розлетілась на частини.

Після руйнування Луни Фати сірі, що мали щастя вижити, перебрались на Мідгард. Але з настанням похолодання, їм все важче було вижити в і без того холодних краях. Вони переховувались і не могли перебратись де інде. Через деякий час вони знайшли ці Врата та витіснили не численні сили людей, які ще зостались в комплексі. Захопивши контроль над комплексом, вони відкрили Врата.

Деякі з кристалів, які давали енергію були виведені з ладу, а знань для їх ремонту не вистачало. Тому єдине місце, куди вони могли дістатись був Місяць. Там була на пів закинута база. Там вони і вирішили перечекати упадок. Але для життя їм треба припаси і робоча сила. Тому почалось полювання на людей, з ціллю набрати побільше рабів, та заготувати чим більш припасів.

– 

Переді мною зараз Врата в дії. І вони передають припаси на інший бік. Це має сенс. Місяць. Раби. Вони готуються перечекати похолодання, наростити міць і знову вторгнутись на Мідгард. Як вони цього і хотіли раніше. Їх треба зупинити.

– 

Але як? І що ми можемо? –запитала Вѣдана.

– 

Ми, якраз, і багато чого можемо. Вони і досі не підозрюють про нашу присутність. Чекай. Я зараз повернусь.

Повернувшись на борт Я почав обдумувати наступний крок. Для мене було очевидно, що полонені вже на тому боці. План дій був простий. Пробратись на Місячну базу, звільнити і доправити полонених на Мідгард. Обірвати зв’язок між Вратами. Але як це реалізувати?

Наступні кілька годин Я провів в роздумах. Вѣдана також приймала участь. Я просто висловлювали різні шалені ідеї, щоб вибрати з них щось важливе. Це було не так просто. Я не знав, як можна визволити полонених, тому просто хотів прорватись через Врата та натворити там переполох. Але Вѣдана мене зупинила. Там був її батько, якого вона ще хотіла побачити. Я вирішив піти ще поспостерігати за Вратами. Можливо, так Я знайду якусь підказку.

Я не прогадав. Приблизно через двадцять частей побачив як один з робітників на спеціальному транспорті переправляв великий ящик. В мене виникла ідея. Повернувшись на борт Я розповів її.

– 

Вѣдано, тобі треба залізти в один з ящиків.

– 

Що? Для чого це?

– 

Так ти непомітно проникнеш через врата. Я послідую за тобою. План такий, ящики з припасами перевозять на той бік. Далі їх розвантажують і повертають пусті. Нам треба привести людей до цих ящиків, погрузити їх в пусті і нас вивезуть на Мідгард.

– 

Добре. Схоже на план. Але як мені залізти в ящик?

– 

Ти повинна непоміченою пробратись до наступного ангару. Я вже буду чекати тебе там на погружчику. Ти залізеш в ящик біля мене і Я доправлю тебе на інший бік.

– 

Ти впевнений, що спрацює?

– 

Не зовсім, але це єдина нормальна ідея. Намаж обличчя фарбою. Про всяк випадок.

– 

Навіщо тоді мені сідати в ящик, якщо Я можу просто замаскуватись?

– 

Нам треба орієнтуватись, де вони зберігають продукти, щоб знати куди вести полонених.

Через кілька частей ми були готові вирушити. Вовк залишивсь охороняти наш ключик до відступу. Першим йшов Я та давав знати Вѣдані, чи можна йти далі. Так ми добрались до місця з ящиками.

Ящики відкривались без будь яких зусиль. Кришки не були закріплені. В ящиках лежали харчі. Викидавши трохи припасів, Вѣдана залізла в середину ящика. В цей момент з Врат виїхав справжній погружичик і направивсь до ящика. Я сховавсь. Погружчик під’їхав до ящика, де сиділа Вѣдана та підняв його, розвернувся та повіз через Врата.

Я вирішив не гаяти часу, вхопив перший ліпший ящичок, який міг нести і пішов за ним. Якщо втрачу цей ящик, то можемо попасти в халепу. Двоє робітників йшло мені на зустріч. Але на моє щастя вони щось жваво обговорювали а Я не став їх перебивати.

Нарешті ось цей момент. Немов водяна стіна стола перед мною. Через неї Я бачив, як ящик віддаляється від мене, поки Я зволікаю. Я перший раз подорожую в такий спосіб. Хвилююче відчуття першого кроку. Нарешті Я наважуюсь. Як тільки моя нога торкнулась до цієї «води», вона охопила мене повністю і не відпускала, доки Я повністю не переступив на іншу сторону. Під час цього кроку було відчуття, що саме ця «вода» не дає тобі розлетітись на цеглинки матерії.

Тепер Я на Місяці. Миттєва подорож на інше небесне тіло. Це просто чудово. Але Я не мав часу захоплюватись людським генієм. Треба було думати, як можна буде визволити полонених.

Оглянувшись, перше моє враження було, що база не дуже відрізняється від попередньої. І це дуже добре. Я швидко знайшов і вікна кімнати керування, і коридор до ангару, де на мою думку, знаходились небесні колісниці. Та Я не знав головного. Де шукати в’язнів.

Поклавши ящик, Я не поспішав за іншим. Провівши поглядом погружчика, Я витяг Вѣдану. Ящики складали одразу в тому ж приміщенні. Напевно, далі їх будуть переносити пізніше.

Сховавшись, Я ввімкнув свій наруч. В даних, які скинула Вѣдана був план бази. Ми знаходились на верхніх поверхах. Нижче нас були сади. Найвірогідніше, недалеко від садів буде знаходитись в’язниця. Щоб полонені не ходили по базі, а одразу йшли працювати в сад. Думаю їх погнали туди. Перш за все, ми вирішили перевірити цю здогадку.

Найшвидша дорога туди пролягала через невеликий коридорчик і вела до запасного виходу. Зорієнтувавшись, Я взяв Вѣдану за руку та повів до дверей в цей коридорчик. На вході нікого не було.

В ангарі було небагато народу. Вони всі були зайняті своїми справами. Нагромадження ящиків допомогли нам непомітно прошмигнути до дверей. На вході ніхто не стояв. Ми хутко прошмигнули в коридор.

Ідучи коридором, Я зауважив, що нам не потрапилось ще жодного охоронця на шляху. Дарма Я це сказав. Біля самісінького входу стояло цілих 3. Вони не дуже пильнували, але сама їхня присутність нас затримувала. Ми сховались за рогом. Я сказав:

– 

Охоронці. Просто так вони б тут не стояли. Я думаю, вони тут для того, щоб в’язні не втекли. Пропоную розіграти невеличку виставу. Я скажу, що захопив полонену і веду її до інших. Тобі відводиться головна роль.

– 

Ти збожеволів. Нас схоплять, щойно побачать.

– 

Все буде добре. Навіть якщо схоплять, то відведуть до інших. Ми не програємо у будь якому разі.

– 

Так. Але зараз в нас є деякі технічні засоби, які в нас з радістю заберуть.

– 

Вірно. Але іншого плану в мене нема. Ти згодна?

– 

Так. Я готова бути полонянкою.

З-за рогу ми вийшли повністю в ролі. Вѣдана стерла з обличчя фарбу. Руки тримала за спиною, готуючись в будь-який момент напасти.

– 

Я затримав цю особу, коли вона намагалась пробратись на базу. Шпигунка. Веду її до інших. Відкривайте двері.

– 

Якщо ти ведеш її до інших, то чому привів сюди? – Хлопці оживились. Я не знав що відповісти, тому підходив все ближче. Вѣдана вже почала нервувати. До них залишалось кілка кроків, коли Я зупинивсь. – А це жінка. Я поважаю нашого командира, але ці його збочення не розумію.

– 

Тихо ти. Ще б біля його столу це сказав. Заводь її.

Я зітхнув з полегшенням. А от Вѣдана ні. Вона не знала як себе поводити, і що буде далі. Саме томі чудово зіграла свою роль. Коли за нами закрили двері, Я обдививсь всю кімнату. По середині стояв великий стіл. Справа шафа. Замість стіни з протилежного боку було велике вікно. Біля нього стояв сірий. Вочевидь командир. Він повернувсь. В кімнаті було не достатньо світло, щоб він добре нас роздививсь.

– 

Я не наказував привести мені когось.

– 

Вона хотіла… – почав Я та не зміг закінчити фразу.

– 

Ти забув як треба звертатись до своїх командирів. Представся! Негайно! – Він почав підходити до нас.

– 

Я… Я… – По-перше, Я уявлення не мав, що треба казати. По-друге, треба було тягнути час і змусити його підійти. Вѣдана зрозуміла, що саме треба робити і приготувалась. Коли Він був вже на відстані моєї руки, Я вдарив його прямісінько в челюсті. Такого він не очікував і відійшов на кілька кроків назад. Схопив за челюсті, він трохи нахилився вперед. Наче саме цього і чекала моя супутниця. Вона одним ударом ноги відправила його в країну снів. Я в цей час закрив двері на засув. Командир лежав без тями. Та це не продовжувалось би довго. Перше, що ми зробили, це зв’зали його та закрили рота.

– 

Як ми могли так промахнутись? – питав Я більше сам себе.

– 

Не думай про це. Що будемо робити далі?

– 

Щось придумаємо. Зате ми знайшли полонених.

Я визирнув в вікно. Воно виходило на одну велику камеру, де тримали всіх. Треба було витягувати їх. Чуття підказувало мені, що десь неподалік, повинен бути склад зі зброєю. Потрібно було просто привести їх туди. А далі жага свободи се зробить сама.

Сівши за робоче місце командира, Я легко знайшов план бази. Зараз в мене був повний доступ до всього на цій базі. Командирський пульт управління. Страшно було б подумати, як би все обернулось, не будуть цей тип таким мерзотником.

– 

Ось. Дивись. Їм треба пройти сього нічого По цьому коридору і з права будуть двері, які ведуть на склад з зброєю. Сили противника не будуть не становитимуть для нас загрози. А в ангарі достатньо транспорту щоб вивезти всіх. Зараз Я запрограмую двері, щоб вони відкрились. Пошукай поки зброю тут.

В шафі було одна заряджена рушниця. При собі командир мав пістолет. Пістолет взяла Вѣдана. Вона ніколи не стріляла, і вчитись було ніколи. Надіюсь до цього не дійде. Коли все було готово, Я кинув рушницю на плече та підійшов до дверей.

– 

План той же. Ти полонена. – Вийшовши, нас запитав охоронець.

– 

Щось ви швидко. Командир не в дусі?

– 

Ні. Він тільки допитав її. Тепер наказав вести до решти.

– 

Добре. Іди вже.

Добре, що вони нічого не запідозрили. Наступна зупинка була біля виходу з загальної камери. Ми бігли туди, щоб встигнути до автоматичного відкриття дверей. На місці були навіть раніше запланованого.

Біля дверей було кілька озброєних охоронців. Відчинення дверей для них було повною несподіванкою. Адже нікого з командування біля них не було. Вони спантеличені цим, стали напроти дверей і відганяли всіх охочих. Цим і скористались ми з Вѣданою.

Вийшовши з-за рогу і наставивши зброю на охоронців, Я наказав здатись і покласти їхні гвинтівки на підлогу. Після цього відійти на 5 кроків назад. Вони виконували мої накази. В цей момент Я був їхнім командиром.

Вѣдана тримала їх на мушці. Вона трималась впевнено. Розуміла, що це єдина її зброя. Навіть якщо вона вистрелить, не факт, що влучить. Але залякувати охоронців в неї виходило добре. Я в цей час зайшов в камеру. Жахлива картина поневолених людей.

В камері стояли двоповерхові ліжка з дерева, без підстилок. Самі ж люди було худі. Видать, їх майже не годували. Давали рівно стільки, щоб вони могли працювати. Та цей час для них скінчилось.

– 

Люди! Ви більше не раби. Я прийшов звільнити вас. За мною До свободи. Але до неї ще треба пробитись через ворогів. Та не бійтесь. Я знаю де взяти зброю. Разом ми зможемо це зробити. За мною!

Всі почали вставати і готуватись. Людей було багато, а коридори вузькі. Головне, щоб не було паніки. За це Я переживав. Коли всі вийшли, ми замкнули в камері охоронців, а самі відправились до складу.

Зброю охоронців забрали воїни. Вони йшли якраз позаду мене. Свою рушницю Я теж віддав. На вході в склад теж стояло кілька охоронців. За цим разом по тихому не вийшло. Бажаючи помсти за вбитих товаришів, один з наших відкрив огонь. Маючи елемент несподіванки ми швидко розібрались з ними. Склад був наш.

– 

То який наш план. – До мене підійшов К

ъ

нязь, поки ми з Вѣданою стояв біля дверей на сторожі а інші люди вибирали для себе зброю. Він був живий. Радість переповнила мене від звуків його голосу.

– 

Вѣдана! –Сказав К

ъ

нязь,

– 

Тату. – Ми стояли спиною. Вѣдана різко розвернулась і обняла К

ъ

нязя. Він поклав руки на плечі доньки. З його мудрих очей покотились сльози.

– 

Я навіть не пізнав вас. Особливо тебе, доню. Яка ж гарна ти стала. Вся в матір. – К

ъ

нязь притис дочку до себе.

Ідилію порушила тривога. Я точно не знаю причини. Можливо знайшли зв’язаного командира в його кабінеті або просто почули постріли. Та це вже відбулось і треба вирішувати проблему.

– 

План такий. В ангарах стоять вімани. Нам треба до них добратись. На них ми зможемо втікти звідси. Але це буде не просто. Я маю вручну задати кожній кінцевий пункт призначення. Мене треба буде прикрити. Ці люди вчили військову справу?

– 

Не всі. Переважно тут селяни, ремесленики.

– 

Ммм… Добре. Працюємо з тим, що є. Але мені треба, щоб мої накази виконували чітко, таке зробити можна?

– 

Так. Моє слова має вагу для цих людей. Я часу дарма не втрачав тут. – К

ъ

нязь розвернувся до людей. Він підняв руки та мовив – Люди, послухайте що Я вам скажу. Я знаю, багато хто з вас не воїни. Та навіть ті хто обрав ратну справу як основне заняття зараз як новачок себе почуває. Такою зброєю ще ніхто з нас не воював. Але ключ до нашої свободи зараз не зброя. Ключ до свободи ось цей парубок. – Він відступив і вказав рукою на мене. Весь цей люд почав дивитись на мене. – Слухайте, що Я вам скажу. В нього є план і зараз потрібно слухати кожне його слово. Якщо він щось каже, то так має бути а іначе Смерть! З цього моменту і до поки ви не дихнете повітря на рідній землі ви маєте слухати кожне його слово. Він прийшов щоб нас врятувати і раніше мав справу з цим ворогом. Тому, якщо він скаже стій, стійте а скаже стрибай, стрибайте. А тепер вперед, до свободи! Вона вже поруч.

Підбадьорині такою надихаючою промовою всі закричали переможне УРА!

Озброєні до зубів люди йшли за мною до Врат. За ними йшли жінки. Часу було обмаль. Підійшовши до входу в ангар з Вратами Я призупинив рух. Визирнувши, Я побачив кілька відділень солдат, які вже чекали на нас. Врата були відключені.

– 

Врата відключені. Панель керування знаходиться над автоматичним силовим вузлом. Якщо Я доберусь до нього, то зможу активувати Врата. Але між нами стоять солдати.

– 

За солдат не хвилюйся, кожен тут більш ніж вибратись хоче дати копняка одному з них. – Сказав Къназь – Ми беремо їх на себе, а ти вже роби, що треба.

– 

Добре. Солдати стоять так, щоб не пустити до Врат. До панелі хід майже вільний. Прикривайте мене. Навіть якщо буде те просто стріляти, стріляйте. Під щільним вогнем вони будуть змушені заховатись і не висовуватись.

Після цих слів Кънязь вистроїв кілька бійців в лінію. В коридорі було темно, тому з освітленого ангару було не видно, що відбувається в коридорі. 2 лягли спереду. Над ними ще 2 сіло на коліна і ще двоє стали стоя. Таким чином утворилась стіна з 6 стволів. Справа залишалось місце для виходу. Саме справа були ящики, за якими можна було заховатись.

Воїни прицілились і почали стріляти. Такий хід трохи збив з пантелику ворога. З напівтемного коридору полився град пострілів. Нам цього вистачило. Під щільним вогнем інші воїни вибігали і ховались за ящиками і теж починали стріляти.

Почався бій. Сірі стріляли краще і були навчені цій справі. Люди ж які про таку зброю чули лише з розповідей спочатку несли втрати. Та їх мужність дала мені змогу добратись до панелі управління. Вона розташовувалась на великій платформі, до якої веде вузькі сходи. Вибігши по сходах на платформу, Я наблизивсь до панелі керування. Коли до панелі залишалось кілька кроків, Я почув знайомий голос.

– 

Я чекав саме тебе. – Командир. Він підстеріг мене.

Скрутивши мені руку, відвів від панелі. Я розумів, що це може бути мої останні часті, тому не дивлячись на біль та можливість вивихнути руку, викрутивсь і вдарив його ногою в саме коліно.

Хватка ослабла і Я остаточно вирвавсь з полону. Тепер ми були на рівних. Він провів кілька безуспішних атак. Мої рефлекси мене не підвели. Але потім він з розгону налетів на мене та збив з ніг.

Висівшись на мені почав бити по обличчю. Мені нічого не залишалось як прикриватись. Я виждав момент його виснаження. Руки сильно боліли від важких ударів командира. Останній замах був найдовшим. Під час цього замаху Я ввімкнув об’ємну карту в своєму наручі та направив її прямо в очі командиру. Він миттю відскочив від мене.

Світло з кристала могло повністю засліпити на декілька частей. Відійшовши назад, командир витяг пістолет. Це була повна несподіванка для мене. Ще більше мене здивувало коли він почав стріляти без розбору не цілячись. Енергетичні згустки летіли в усі сторони. Заховавшись в укритті Я ніяк не міг висунутись.

Не ясно було куди полетить наступний постріл. Ящики, за якими Я ховавсь були дерев’ні. Я не знав, чи на довго їх вистачить. Заряд влучив в ящик прямо за мною. На мене щось впало і облило. Це була кружка з напоєм. Хтось, напевно, перекушував саме коли почалась тривога і він так і залишив свою кружку з напоєм.

Я підібрав кружку. Кілька разів визирнувши з-за ящиків, Я приблизно зрозумів де знаходиться командир. Він вже не стріляв без розбору в усі боки. Він почав відморгуватись, та навряд зір повернувся. Я кинув кружку в інший бік. Звук був дзвінкий і командир миттю зреагував на нього і почав стріляти в той бік. Не втрачаючи нагоди, Я встав і якомога тихіше побіг на командира. Я вибив пістолет з його рук, збив з ніг.

– 

Не вбивай! Я здаюсь. – взмоливсь командир. Він і досі нічого не бачив. Я підібрав пістолет і зробив кілька пострілів. Вони прийшлись на підлогу біля ніг. Командир відповз якнайдалі. Він був безпорадний, тому Я вирішив не чіпати його.

Я знову підійшов до панелі керування. Стрілянина внизу продовжувалась. Як Я і казав, рятуючись від щільного вогню, сірі поховались за ящики, і шлях до Врат був вільним. Я ввімкнув Врата, та мені видало попередження, що система перейшла в ручний режим. Озирнувшись навколо, Я побачив, що пошкоджений маршрутизатор самодіючого регулювання потужності. Командир влучив в нього, коли не цілячись намагавсь поцілити в мене.

Щоб командир нічого не утнув, я зв’язав його кабелем. Поки набиралась достатня потужність для встановлення зв’язку, Я перебіг до Кънязя. Вони були разом з дочкою.

– 

Погані новини. Маршрутизатор автоматичного керування вийшов з ладу.

– 

І що це значить. – Спитав Кънязь.

– 

Це значить, що як тільки Врата відкриються біжіть туди. Всі. Я так бачу сірі відступили за Врата, а отже кулі не долітатимуть до вас. В вас абсолютно вільний шлях. Все зрозуміли?

– 

Так. А ти?

– 

А Я буду бігти останнім. Хтось має керувати енергією, щоб кристали не перезарядились. Інакше великий бабах знесе тут все.

– 

Ти встигнеш добігти? – потурбувалась про мою долю Вѣдана.

– 

Перезарядка може наступити аж через дві часті. Я встигну не переживай за ме…

Я не встиг договорити. Вона поцілувала мене. Ніжно і пристрасно.

– 

Постарайся встигнути.

– 

Я постараюсь.

Після цього Я знову вирушив до панелі керування. За цей час кристали якраз набрали потрібний заряд. При стрибках енергія кристалу падає, але через мить швидко набирається більше ніж треба. Якби це була одна людина, все б вирівнялось. За моїми підрахунками зараз буде стрибати до трьох сотень. Це велике перевантаження. Але Я справлюсь.

Через вікно Я подививсь на Вѣдану. Вона кивнула. Я кивнув у відповідь. Натиснув кнопку пуску. Край Врат на кілька секунд засвітивсь синім світлом схожим на блискавку. Після згасання Врата відкрились.

Всі рвонули до них. Ще кілька пострілів було з іншого боку, та вони швидко зрозуміли, що не вразять жодного з них, сірі теж побігли через Врата.

Надіюсь вже на Мідгарді з ними швидко розберуться. Я постійно підрегульовував енергію. Вона стрибала з шаленою швидкістю. Ось вже майже всі люди пройшли через Врата. Вѣдана і її батько були останні.

Я вже хотів кидати все і бігти але почув погрожуючі слова. «Стій! Не рухайся!». Повернувши голову, Я побачив, що за моєю спиною зібрались достатня кількість вояк, щоб зробити з мене решето. Вѣдана не хотіла йти без мене хоча і бачила, що мене оточено. Я крикнув, щоб вони забирались звідси. За це отримав удар.

На мить Я заплющив очі. Розплющивши, побачив, що Кънязь майже затягнув дочку в Врата. Було боляче дивитись як вона кричить і просить її відпустити. Я розумів, що вже не виберусь звідси живим, тому просто непомітно потяг важелі і енергія в кристали почала текти швидше звичайного. Я підняв руки, як того просили вояки, і повернувсь до них обличчям. Я посміхався. Я був спокійний, бо з Вѣданою було все гаразд. Вона вже була на іншій Землі і її ніяк не зачепить цей вибух. А ось і він.

– 

Хлопці, Ба – Бах…

Епілог

Я заплющив очі. Кілька секунд нічого не мінялось. Чи Я вже помер. Я не знав. Відкривши очі, Я побачив мене з дуже повільною швидкістю летить енерго-снаряд з гвинтівки. Я нічого не розумів. В кімнату зайшов Вовк. Він рухався з цілком нормальною швидкістю. Ставши напроти мене, він зазирнув в вічі. Моргнувши, мене засліпило біле світло, а переді мною стояв уже юнак. Воїн в одязі прикрашеною вовчою шкурою. Високий, світловолосий парубок з акуратною борідкою стояв переді мною замість вовка. Я опинився біля врат.

– 

Я помер?

– 

Ні. Ще ні.

– 

Де ми?

– 

Ми поза вашим міром.

– 

Як таке може бути?

– 

При переході між двома Вратами всі на одну долю якби «випадають» з свого міра і потів в нього знову потрапляють. Так от, вважай ми трошки затримались в місці, куди «випадають» люди.

– 

Хто ти?

– 

Я, твій поводир. Твоя совість розвинулась і ти готовий переродитись в вищому мірі.

– 

Ти маєш на увазі, що Я доріс до…

– 

Богів? Ні. До них тобі ще далеко. Але ти близький до мого рівня. Як бачиш мій аватар у вашому мірі ще вовк. Напевно це пов’язано з моїм знаком. А ще мені просто ці тварини подобаються.

– 

Ти часто буваєш в нашому мірі?

– 

Майже постійно в ньому. Я слідкую за такими як ти. Новими душами, які переходять цю межу мірів.

– 

І що ж буде зі мною?

– 

Ти будеш далі розвиватись, але вже в іншому мірі. І одного дня ти доростеш і до мене, і зможеш вже вільно спускатись в нижчі міри. Але перебуватиме там лише твій дух. Аватаром в нижчих мірах може бути довільна тварина або навіть ти сам. Відображення тебе самого велика рідкість. Пізніше, по мірі розвитку, ти зможеш сам вибирати аватара, тобто в якому образі явитись.

– 

То мій шлях в цьому мірі завершений?

– 

Технічно, так. Але Я вирішив дати тобі вибір. Так як Я не належу цьому міру, Я можу змінювати деякі його параметри. Наприклад плин часу,

як ти вже міг помітити. Так от. Ти можеш завершити свій шлях тут і продовжити його вже в новому мірі. Або ти можеш пройти в Врата, що позаду тебе і продовжити цей шлях. Ти доживеш до старості і потім приєднаєшся до вищих створінь.

– 

Чому ти даєш мені цей вибір?

– 

Ти не єдиний. Коли людина помирає від природніх причин, то в неї нема вибору. Але коли її життя передчасно обривається, це інша справа. Ти пожертвував собою, за ради людей, яких ти навіть не знав. Лише цей вчинок доводить твою готовність. Зважаючи на це, Я вирішив дати тобі вибір.

Я опустив голову. Це чи не найтяжчий вибір в моєму житті. Мені завжди було цікаво, як там, після смерті. Але Я згадав Вѣдану. Я обіцяв їй повернутись. Я не можу її підвести, особливо після поцілунку. Після обдумування вибір був очевидний.

– 

Я повертаюсь на Мідгард. Я обіцяв повернутись. А Я звик виконувати обіцянки.

– 

Я розумію. До побачення. Чекаю тебе в інших мірах.

Я розвернувсь і попрямував до відчинених Врат междумір’я. Ступивши в них, Я вмить перенісся на Мідгард. В той самий ангар. Врата за мною закрились. Позаду мене стояли люди, які тримали сірих на мушці. За ними стояв натовп. В центрі цього натовпу сиділа Вѣдана. Її втішав батько, та це не дуже допомагало. Важкі гіркі сльози котились бо її щоках і важким грузом падали на землю.

– 

Вѣдано, Я ж казав, що повернусь.

На мить вона перестала плакати. Дівчина подивилась на мене і не могла нічого промовити. Потім в шаленому пориві кинулась до мене. Обійняла так міцно, що Я ледве зміг вдихнути. З її очей знову побігли сльози. Тепер вже від радощів.