Текст книги "Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних"

Уламок ХІІІ. Повітряний кінь

– Розповідати дяку про мавку, поки що не треба. Я маю сам із нею поговорити.

Тар говорив уголос, дивлячись на Махана, що інколи переривчасто фиркав під носа. Пухнастий же вмостися спати біля ніг Тара, інколи перекидаючого хвоста зі сторони в сторону.

Повіяв вітер. Князь традиційно облизав пальця та підніс угору. Відчувши прохолоду з потрібного йому боку, він продовжив роздуми уголос, дмухаючи люльку.

– От і добре. Тепер треба відбути до Королівства Кригогір. Сили на подорож туди й назад мені має вистачити. Може, й більше. Я поки не знаю, який в цього тіла магічний потенціал. – Тар оглянув себе знизу догори. – Питаєш, Махане, навіщо мені на північ? – продовжував князь свої роздуми. – А тому, що мавка зі мною балакати не стане, а мені треба точно знати, якої вона породи. Ці голі гарнюні, невідомо навіщо, охочі до міжвидової мімікрії. Отож, відрізнити мавку-покоївку від мавки-злодюжки або ж мавки-неупередженки тільки за зовнішнім виглядом не вийде. Я маю бачити її справжню природу, а тому мені необхідний окуляр Ганса. Махане?… Та що ж це я?! Тьху.

Тар зрозумів, що кінь йому не відповість і він марно йому це все розповідає.

– Бісове ребро, я починаю вкриватися людськими пристрастями, – дивувався уголос князь. – От же ж прірва.

Аби не пірнати глибше у суперечливі роздуми, він підвівся з лави та покрокував до вартової вежі. Щоб Повітряний кінь згаяв менше енергії, треба було виконувати цього жесту якомога вище від землі. Звісно, ідеальним місцем був хрест на церкві святого Бойка, але дістатися туди князь зміг би лише завдяки іншій магії, на яку він сил витрачати не бажав.

Видершись по сходах до самої верхівки пункту спостереження, князь удруге привітався з Туретом.

– Друже, – почав він опісля. – Я не маю часу на пояснення. То ж доки не скінчився північний вітер, я вдамся до магії, а ти, сподіваюсь, зробиш вигляд, що те тобі наснилося. Угода? З мене не убуде, обіцяю.

– Невже ти, падлюка, курінний, у пеклі й справді був?

– Так, – відповів князь, трохи помовчавши, та розпочав проводити жесту. – Хай буде так.

– А поясниш, Якове з брудною сракою, навіщо ти чаклу…

Вартовий не встиг закінчити. Біле снігове ручисько, з два сажні вгору, що утворилося просто з повітря, спіймало його і Тара у свою долонь. Здоровезні крижані пальця склалися у щільного куркуля. Біла, переливаюча перламутром, рука розсипалася, залишивши вежу пустою, трохи притрушеною снігом.

* * *

Перше, що почув князь, коли розплющив похололі від снігу очі, був тріскіт полін у невеличкому каміні. Хтось намагався підняти його з дерев’яної підлоги.

– Де ми? – запитав Тар, намацуючи в горлянці голосу.

– У сатани під ковдрою, – прокашляв Турет, намагаючись підвестися.

– Жовсєм нє, – промовив чоловік, який схопив князя під руки, допомагаючи піднятися на ноги. – Нє ясно, катрий шатани ви імєл в думкє. Навнєрно, глумітца?

– Бачиш, Якове з брудною сракою, що твоя магія з людьми робить? – перекрутившись навколо спини та всівшись до підлоги, прохрипів Турет, обірвавши вельможу.

– О-о-о… Гівно, – продовжив він здивовано. – …А може, той… Не магія… Падлюча матір…

Вартовий нахмурився, оглядаючи освітлену свічками та каміном кімнату. Інтер’єр – у північному стилі. На стінах – картини з зображенням гір і гостроконечних замкових башт. Книжки на товстих дерев’яних полицях та кілька кремезних шаф. Стіл для письма із чорнильницею і перами… Останнім на очі Турета потрапив вельможний пан у чудернацькому, навіть химерному з точки зору козака, платті.

– Хатєть дожнать: кта такой у дом к маєму наведатца?

Тар потер долонями обличчя.

– Нам потрібний твій окуляр Гансе. Ти ж розумієш, про що йде мова?

Господар насторожився більше ніж у минулому. Але взяв себе у руки й мовив:

– Думкал, смерц жраза, кагда метєл і снєг к дом навідался. Нікаікіх акуляра не імєтца.

Турет, слухаючи вельможу, кашляв та сміявся. Він навіть не міг нічого промовити – так, мабуть, йому подобалися ті дивні слова. Та самому Тару набридло слухати страшенно бридку латианську вимову Ганса. Тремтячою рукою князь клацнув пальцями та затримав їх в утвореному положенні, аби провести Прозору стрічку – жесту Покаяння, що надавав змоги чути всім присутнім одну й ту ж мову.

– Знову чаклуєте, герр? – розправився Ганс і вирівняв плаття. – Меча не витягаєте, чар злих не втілюєте – значить, не від Королеви. За окуляром, мовите, завітали. А звідки знаєте про нього, дізнатися можу? Згодом, може ви щось бажаєте з дороги?

Ганс роздивлявся козаків крізь обрамлене сріблом та смарагдами скло, що він стискав примруженим оком.

– Падлюча матір, яка щедрість, – лаявся Турет, навіть не дивуючись тому, що вельможа почав балакати, як більшість народів Аін. – Дай мені, гадюка різнокольорова, трохи водиці і скоріше!

Ганс підняв лоба і витріщив очі, від чого окуляр вистрибнув з борозни довкола ока і повис на сріблястому цепку. Манера Турета спілкуватися з людьми викликала в ньому абиякий подив.

Князь люб’язно пояснив Гансу, що козак не зі зла і неввічливості лається. Що його, Турета, спіткала тяжка душевна хвороба.

– Он воно як, – потягнув Ганс. – То ви, герр, будьте ласкаві, мовчіть, аби у мене кров вухами не пішла. А латианську я знаю. Просто злякався.

«Не вигадав нічого кращого як прикидатися божевільним… – подумав Тар. – Ганс… Ганс… Даремно я магію використовував… І треба було забути, що ми останнього разу добре розуміли одне одного. Тьху».

* * *

Пригостивши дивних гостей чорним чаєм та кількома шматками солодкої випічки Ганс, вирішив почати розпит.

– Питань у мене багацько, подиву – не менш. То, може, ви самі все поясните? – звернувся Ганс до князя, намагаючись не дивитися у бік Турета, щоб він, не дай Боже, не вирішив, начебто запитали його також.

– Я, на жаль, всього пояснити не можу, вельможний Гансе, та скажу отак: я вмію чаклувати, прибули ми з Чорноземії, окуляр потрібен, адже від нього залежить чи залишиться у цьому світі, чи піде у той, – князь підвів очі до стелі. – Мій товариш і брат. Це – якщо коротко, а як довше – то часу немає.

Ганс, який сидів на великому дерев’яному стільці, прикрашеному вітіюватою різьбою, постукав пером по столу і стиснув кінчик пера у губах.

– Прокльон? – припустив вельможа.

– Так, – коротко відповів Тар.

– Тяжкий? – уточнив Ганс.

– Мабуть. Поки не знаю. Тому й потрібен окуляр.

Ганс піднявся і трохи походив узад-уперед.

– Окуляр – подарунок і дуже цінний, – почав він та одразу зітхнув. – Гадки не маю звідки вам стало про нього відомо. Та, здається, аби хотіли забрати його силою – давно вже те б учинили. Я письменник, як бачите, а не воїн. Скажіть одне: коли ви повернете мені окуляра і де його шукати, якщо ви все ж таки втратите життя у своїх подорожах?

– Я вже казав, пане Гансе, ми прибули з Чорноземії, точніше – з острову Хорта. Ми – козаки. Сподіваюсь, за козаків ви чули.

Тар зробив паузу, Ганс невпевнено кивнув.

– От і добре. Пропоную вам таку угоду: я залишаю під заставу мою шаблю і шаблю мого лайливого товариша.

Турет схопив зброю за держак, але князь швидко відреагував:

– Ну, добре. Залишу, Турете, тебе всього, а не тільки шаблю.

– Здурів, падлюка пекельна?! – вартовий спалахнув. – Залиш мою сраку – де? Тут? Та я навіть не знаю де це кляте «тут»!?

– Не лайтеся, герр Турет. Ви – у місті Оздерваген, столиці Королівства Кригогір.

– Чудова корова, – промовив Турет і перевів погляд на князя. – Я у цій Кригодірці залишатися не хочу. Сам чуєш, яка у них хурделиця за вікном буревіє. А ще кажуть, що у Кригогорі повиздихали всі давно. Тож, ти, Якове, мене у «крижане пекло» заманив? Не мав права!

– Слухай, Турете, – Тар почав серйозно. – Повернути тебе зараз у мене сил не вистачить. І ти, справді, в Оздервагені, а не у пеклі. Отож, не галасуй. Пану Гансу також твоя компанія не до душі, та обставини такі.

Турет перекосив обличчя, але на знак схвалення відпустив короткого кивка.

– Ну, то як, пане Гансе, дасте окуляра?

– Гаразд, тримайте, – погодився Ганс і зняв з цепка сріблястого монокля. – Я тільки хочу одне у вас запитати, буде ласка?

– Так. Запитуйте, – мовив Тар, ховаючи окуляра у кишеню за пояс.

– Чи не є «тілесна трансляція» злою магією?

– Ви справді, Гансе, бажаєте про це знати? – хитро запитав князь.

– Я хочу знати, – господар зробив маленьку паузу. – Кому віддаю безцінну реліквію.

– Не думайте про те – «кому», думайте, краще, про те – «навіщо», – промовив Тар і вклонився. – Ваша ласка.

– А ви що ж, пішки на південь зібралися? – здивувався Ганс, адже чекав на ту саму «тілесну трансляцію».

– Ні, звісно. Пошукаю у вас місце поближче до неба.

– Он воно що… – потягнув господар. – То йдіть до старого маяка. Він – найвищий у місті.

– Добре, – погодився Тар та покрокував до сходів, що вели на перший поверх.

Позичивши у Ганса одну із товстелезних хутряних курток, князь відчинив важезні двері та зробив крок у хуртовину. Зачиняти за собою йому не спало, бо вітер з абияким гуркотом зробив усе за нього.

* * *

– Чом ти, вельможно квіточко, твою матір, не вдарив нас мечем, як ми у тебе посеред хати з’явилися? Чи з пістоля чого не смальнув? – Запитав Турет, залишившись наодинці із Гансом.

– Немає у мене меча, герр козак. Я – письменник.

– Тьху, сатана! То ти б пером хоча б у очі штрикнув або чорнила у вуха б налив, – лютував Турет. – Невже, ти, бісота, злодіїв ніколи не бачив?

– Бачив, звісно, лайливий герр. Та як смерть написана на сьогодні, немає сенсу чекати її наступного Різдва.

– Ну, – задумався Турет. – Доля – гівно, як шабля є. Але ж… Може, твоя правда. Кві-точко вель-мо-о-жо, чортяка, Матір Бо-о-жа.

Останні слова Турет наспівав і засміявся. Ганс же взявся рукою за голову і вимовив щось на зразок: «Краще б я помер, а ніж чув такі вислови».

Уламок ХІV. Снігова Королева

Ніч була темна і неймовірно холодна. Князь блукав вузенькими вуличками, закриваючи рукою обличчя від страшної хуртовини. Кожна з тих вуличок містилася між цегляними двоповерховими будинками з червоними черепичними дахами. Де саме знаходиться маяк – Тар швидко пригадав, та, все одно, кілька разів мав щастя повернути у протилежний від цілі бік.

Проходячи площею, яку прикрашав велетенський цебекський собор з гострими шпилями, його зупинили вартові рейтари у сталевих кірасах, що заледеніли у місцях, не прикритих хутром, майже зовсім. «Сміливці», – подумав Тар, пригадавши Снігову Королеву, яка правила Оздервагеном близько десяти років. Анезка була одним із його вдалих витворів, яких, від першої дірки у Межі, Тар нараховував близько двох десятків. «Ну, що ж, послухаймо очевидців».

За мить, як тільки правий, що був трохи більший за свого напарника, почав відкривати рота, князь провів Прозору стрічку. Витівка Ганса не мала поселити у ньому жодних дивних підозр, але чомусь тіло Якова зімпровізувало. Князь, подумки, насварив «себе» за подібні механічні рухи і спробу розтринькати магічні запаси Покаяння. А до всього пообіцяв зламати одну із своїх кінцівок у разі подібної витівки.

– Ти хто такий? – запитав більший. – Грамоту маєш?

Тар вирішив, що на його долю має вистачить бід і провів, тепер свідомо, ще одного жесту. Цього разу – Гріху. Привітний мандрівник. Вартові на мить заціпеніли, а у наступну вклонилися Тарові.

– Вибачте, – обдурені ілюзією промовили рейтари в один голос. Далі продовжив більший: – Ми не знали, що перед нами посол Рівенії. Вам, герр посол, краще додому повернутися. В Оздервагені відьма лютує.

– Відьма? – Хибно здивувався Тар.

– Вона сама, – промовив менший. Його голос зовсім втратив твердості від лютого холоду. – Тільки за сьогодні ми вирубали одного крижґарда, двох драгдарів і трьох хуртових примар. Нам би, окрім мечів, ще б кулі освячені, але…

– Та що ж у вас тут коїться?! – князь продовжував виставу. – Чи, може, як у Рівенії? Вигадки про бісоту мудруєте, а самі «рубаєте» кухлі у трактирі?

– Ні, герр рівенець, – серйозно мовив менший. – Бісоти в Оздервагені – до краю крижаних гір, та ми тим не цікавимося. Найманці. Маємо наказ замовника: «підчищати» потойбічних уночі. Окрім нас, тут – лиш налякані місцеві. Ми чули, що роки тому військо ярла-короля Фроя повів генерал Велунд на Захарські поля, але не схоже, щоб він повертався. Та й, навряд, те вдасться йому. Дороги до Оздервагена закладені кригою. Ми самі бачили як нас сюди замовник віз. А загалом, нам правда невідома. За розпити не надбавляють. Тут коїться те, що ви чуєте і те, що бачите самі.

– Безглуздя, – Тар помацав оселедця, що перетворився на бурульку.

– Може й так, – клацаючи зубами, проговорив більший. – Ми йдемо до трактиру, якщо бажаєте…

– Наступного разу, Дун Грене.

– Дун Грене, герр посол. Будьте обережні.

Князь зробив кілька кроків, але не витримав, повернувся і крикнув у спину найманцям:

– Кому видаються грамоти?!

Менший повернувся і крізь клацання прокричав:

– Місцевим і кільком піратам, які возять провізію та нових найманців! Інших гостей тут не буває!

– На все добре! – тяжко всміхаючись від ріжучого шкіру снігу, вигукнув Тар.

– Дун Грене! – голосно відповів менший і прискорився, аби наздогнати товариша.

Облишивши рейтарів, князь прискорився, а згодом змінив крок на біг. Тіло Якова ледь витримувало місцевий холод. Інколи князю вдавалося просто підстрибнути й ковзатися по кризі, аби відпочили ноги. Але частіше Тар продирався крізь велетенські замети.

Майже перед кам’яними сходами, що, наче серпантин, оповили трубоподібну будівлю маяка, його зустріли троє прихвостнів Королеви. Големи, які складалися із криги та мали у грудях червоне, сповнене кров’ю, серце, називалися драгдарами. І їх було двоє. Третій – мов велетенська сніжинка, із натиканими у різні боки гострими, як леза, бурульками. Звався він крижґардом.

Тар витягнув шаблю і скинув куртку додолу. Він розумів, що йому б не вистачило часу зарядити пістолі, освяченими на Сибове прощення, кулями і після сутички він має про те потурбуватися. Наступної миті князь вправно вклонився від нападу крижґарда. Бісота марно спробувала нанизати Тара на гострі бурульки. Провівши «сніжинку» поглядом, князь зробив оберт навколо себе і вдарив з усіх сил.

Розриваючи на шмаття кригу, Тар влучив у груди найближчого до нього драгдара. Другого він вразив так само стрімко. Уперся ногою в першого, ривком витягнув шаблю. Лезо по інерції відлетіло назад і з хрустом пробило кригу в грудях другого. Тару на обличчя бризнула густа тепла кров.

Вразити крижґарда випадку не траплялося. Крижана потвора постійно крутилася та мітила у князя. Зупинялася ж лише, щоб повернутися і продовжити крутитися. Зробивши кілька високих стрибків та одне гімнастичне сальто, Тар вирішив скінчити танцювати гопака і скинути тварюку з урвища прямісінько у море, що вирувало. Останнє із страшенним гуркотом розтрощувало хвилі, жбурляючи їх на гострі скали.

Вчинивши перекат, Тар влетів у невеличкий замет, чітко спиною до урвища. Гаряче віруючий у вдалий напад крижґард, здійснив ривок, але пролетів повз князя, який умить перекотився праворуч, звільнивши тварюці шлях для падіння. Бійка була скінчена. Князь підібрав хутряну куртку Ганса і, тримаючись за стіну, піднявся на гору до велетенського вогнища маяка, яке страшенно хитав крижаний вітер.

Уламок ХV. Хто ти насправді?

Тар повернувся уранці. Козаки попросиналися, збиралися снідати й балакали про перенесення Ради, яка і так була позачерговою, адже у серпні її ніколи не проводили. Балакали про долю Когута та зникнення Турета разом із молодим підписарем Вірчуєм.

Загалом, дні на Січі мали досить буденний вигляд. Тож, доки Тар мандрував між куренями, він не побачив, майже, нічого незвичного оку. Січовики лагодили плаття, збиралися рибалити, полювати, вправлятися у стрільбі або ж об’їжджали коней. Молодші займалися допоміжними заняттями та нерідко вислуховували образи у свій бік від старших. Так мав укріплюватися дух козака. Але ж декілька речей і досі дивували Тара.

Наприклад, козак, який виготовляв собі кам’яного хреста на зразок зображення з центрального еквабілісу Сиба, аби потім останнього встановили йому на могилу. Чи також вражав кошіль, повний грошей, що лежав просто посеред Січі. Тар знав: козаки були найближчими до сучасних приватерів, але на відміну від західних однодумців приватне для козака рівнялося, певною мірою, святому і недоторканому. Мова не йшла про набіги і власність інших. Інші народи були для козаків друзями, що платили, або ж ворогами, яких замовили.

Доки Тар про все те думав, йому спало до голови забрати собі грубезного клунка. Князь нахилився, торкнувся шкіряного кошеля і відчув, як його низка Гріху наповнилася. Тар хотів усе ж таки присвоїти гроші для вірності ефекту, але, почувши удари кухаря у казанок, загубився серед крокуючого до сніданку натовпу. Аби дорога не затягнулася, Тар узяв із конюшні Махана. Князь минув базар, південні ворота і розтанув у листяній шапці Хорти.

* * *

До місця призначення він прибув за кілька годин. Та сонце ще не піднялося у центр неба. І тут удача – гола дівчина із волоссям, наче зелене павутиння, що не торкалась босими ногами землі, кружляла у центрі Старих стовпів, наспівуючи:

 
«До коріння, донизу, під водою, по лісу,
Дівчина на виданні, на Нечистім сватанні.
Із кісток вінки плете, із пліток кістки в’яже,
Ляже із покійником, злодієм-розбійником.
 
 
Та хотілось дівчині, душа її у відчаї,
Із парубком, що дихає, їй дихати разом…
Під вербами кохатися, у срібний сніг кидатися,
Але дівочий спів луна серед могил.
 
 
До коріння, донизу, попід водами, по лісу,
Дівчина на виданні, на Нечистім сватанні.
Із кісток вінки плете, із пліток кістки в’яже,
Ляже із покійником, злодієм-розбійником.
На-і-на-і-ні-лей лей, на…»
 

Біля її ніг, у дивному танці, кружляв водяний щур, а довкола її грудей, що покоїлися під густим волоссям, пурхали метелики, наче розуміли темп та акценти.

Тар стояв незрушно. Він не второпав, але тіло Якова випустило сльозу, яка теплою мурашкою побігла по щоці.

– Ой, ці мавки, – пролунав шепіт біля ніг князя.

Він опустив голову і побачив руду кішку, що сиділа непорушно, зачаклована піснею.

– Мені здається, любий, – продовжила вона. – Що ці прокляті дівчиська – твій найкращий витвір. Я навіть одну забрала до нас, аби співала мені у палатах, а я ридала, як справжня людська істота.

Меімена усміхнулась. Тар її підтримав. Він єдиний, хто удостоювався емоцій Володарки. А вона була єдиною, кому він міг дозволити обманювати самого себе – Меімена почуттів не мала. Ані справжніх, ані вигаданих. Порядок – то рівновага, а почуття – то є хаос. Морок, у деяких світах.

– То ти бажаєш, аби я тобі назвала її породу? – запитала руда.

– Я вже позичив у Ганса окуляра. То ж не треба, – Тар витягнув монокля, аби показати рудій. – До того ж, ти також не маєш права втручатися у виконання моєї обіцянки.

Кішка випустила перед собою пазурі та почала їх розглядати.

– Ти справді вважаєш, що князі Цехів можуть щось зробити Володарці?

– Що таке вічність, як не гра? Ти ж пам’ятаєш, як було кепсько коли ми плутали світи, одне одного, низ з горою, право і ліво. Невже тобі потрібні сварки?

Руда повернула пазурі, сховавши між м’яких подушечок пальців.

– Ой, ці князі – як ті мавки, як той світ і цей, і всі світи загалом… – Меімена підскочила, стукнула Тара носиком у губи і розлетілася червоною хмаринкою.

Тар підніс окуляра із сріблястою оправою, прикрашеною смарагдами, і сконцентрувався, аби не впустити жодної важливої деталі.

* * *

– Гарна історія виходить, – промовив пошепки князь, вдосталь вивчивши танцюючу істоту.

Татуювання, прикраси, риси обличчя, надбрівні допоміжні світло-зелені очі… Мавка була мавкою-нареченою. «Ну, що ж, Когуте, ти неодмінно маєш померти», – подумав Тар обережно лишаючи схованку.

Уламок XVI. Кандидат у нареченого

Князь повернувся до Січі. Козаки розійшлись по куренях на обідню трапезу. І тільки базар із півдня та порт зі сходу гуркотіли, створюючи щільний ґвалт. Тар лишив Махана у конюшні й попрямував до будинку Івана. Перед дверима до кімнати поруч із ним з’явився Дух справжнього Якова. Для князя те не було несподіваним.

– Чого тобі ще? – невдоволено запитав Тар.

– Угода. Ти, казав, допоможеш Івану.

– І що? Що я порушив?

– Я почув, – Дух не квапився, – наче Іван помре. То є так?

Князь запалив люльку й усміхнувся.

– Правда, курінний. Хоча, аби ти був уважним, то помітив би, що я вже згадував за те, – не зустрівши у ілюзорних очах порозуміння князь продовжив: – А ти як собі думав? Як ярчук мавку погриз та вона на Когута прокляття наклала, йому треба до пасіки іти і медом ласувати? Ні, Якове. Помре Іван, як те сонце у Босфені. Але угоди нашої то ніяк не стосується.

Дух мовчав, він не розумів.

– Та невже ти так і не втямив, курінний, – продовжив Тар. – Що «смерть» лише слово, яке ви вигадали, аби лякати одне одного? Таке ж саме слово як і «життя». Хоча останнє має протилежні риси. В моєму світі смерть більш походить не на явище, а на річ. А речі, як тобі відомо, можна руйнувати, перекладати з місця на місце й замінювати одні іншими. Загалом, і таке визначення не досить влучне, але… Второпав, хоч щось?

– Ти кажеш, князю, що Іван не помре?

– Який ти все ж таки бовдур, Якове, – випалив Тар. – Лейлек був правий. Іди геть.

Тар махнув рукою і сиво-синій Дух розвіявся у повітрі.

«Невже сонце потонув на заході Босфену, – питався сам себе князь. – Ніколи не виринає зі сходу? Чи то я тільки до себе балакаю, уникаючи загадок?»

* * *

– Слава Сибові, Якове, – промовив ледве чутно Добрушка, коли князь зачинив за собою двері.

– Слава Сибові, – відповів Тар і задля розмаїття перехрестився.

Мих був виснажений. Заклинання майже повністю висмоктало його життєві соки. Руки тремтіли, на плечах та грудях лежали клуби рудого волосся, а обличчя починало всихати, наче дяк розкладався за життя.

– Кажи, – попросив Добрушка.

– Івана прокляла мавка-наречена.

– Ярчук розказав?

Князь усміхнувся і пустив густу хмарину.

– Сорока на хвості принесла.

– Мабуть, схожа на кажана? – обезсилено пожартував дяк і додав: – Може ти ще й знаєш, що у таких випадках робити?

Тар дмухнув чимале кільце.

– Знаю.

– Теж сорока?

– Ні, цього разу – кажан.

Добрушка здригнувся. Мабуть, то була спроба усміхнутися, та дяк лише втратив ще одну копицю волосся.

– Я попитав про тебе, курінний. Люди кажуть, що ти ніколи до магії охочий не був. Навіть з дяками за теє сварився. Казав ти: «В Ігерилексії про магію нічого не написано, то чому ж дяки до неї вдаються?». Казав та, здається, неправду. Невже хвороба…

– Облиш, дяче, пусті балачки, – перебив його Тар. – Справа тяжка з тою мавкою, а ти за справи минулі теревениш.

Дяк може й хотів щось на те відповісти, та облишив.

– У чому важкість?

Тар почав ходити узад-уперед.

– Аби Івана вилікувати, маємо весілля зіграти. Та не звичайне весілля, а Нечисте.

– Не чув про таке, – похмуро вимовив Мих.

«Звісно ж, – подумав князь – І пророцтв Огрегона не чув, і книжок тлумачних не читав. Брешеш дяк, як старий іґундей.»

– Нам буде потрібний наречений та брат-сват. – Тар продовжив, цитуючи пророцтво «Акахарто Гаму»1616
  Ст. елланд. «нечисте весілля»


[Закрыть]: – «Як день ніччю перетвориться, як хвіст диявола на небі заіскрить – складуть двоє угоду з чотирма. І шукатимуть двоє наречену потойбічну, і її віднайдуть на перетині світів. Вустами нареченої відомі стануть гості, вустами нареченої таїну місце втратить. Саввато буде, і жертва буде. І вперше смерть заплющить очі, і вперше смерть життям постане».

Дяк закашлявся.

– Часу не вистачить, – прохрипів він. – Навіть на те, що ти щойно перелічив. До того ж, не все у цьому пророцтві відомо.

– Відомо-відомо, не прикидайся, – Тарові набридла вистава. – І часу вистачить. Іван усе одно помре, а ти будеш мені потрібний. Без дяка весілля не зіграти, навіть Нечисте.

– Що за дурниці… Стривай, Іван має померти?

– Тільки не починай, мов той бовдур Хви… – князь осікся. – Так. Помре. Але на деякий час. Та ти слухай далі.

Дяк дивився на Тара із недовірою, але був занадто виснажений задля суперечки.

– Як брат-сват і наречений позбирають усіх гостей, відбудеться вінчання, весілля – називай, як хочеш. А далі – наречений отримає найбільшу владу на землі – він зможе повернути мерця знову до життя.

– Яку ціну сплатить наречений? – запитав дяк. – Якщо, звісно, ти це щойно не вигадав.

– До божевільних вирішив мене записати? Ха. То, може, потім, як Когута з «того світу» повернемо.

Дяк мовчав.

– Ціна – особисте життя. Після повернення до світу одного, з нього обов’язково має піти інший.

– Вічна історія, – протягнув ледь чутно дяк.

– Еге ж, але то історія кохання, а не справедливості, – із розумінням мовив Тар про створене ним і Королем Страдників «Акахарто Гаму». – Наречений має втопитися, а мавка – разом із ним. І буде вона, після весілля, людиною, а не бісотою. Тож, питаю: у тебе є думки, хто може віддати за Івана життя?

– Будь-хто із його куреня, – дяк зітхнув. – Та як твої слова правдиві, хоча я й досі у це не вірю, ніхто не погодиться піти на перетин світів, а потім ще й навідуватися у «гості» до бісівського кодла. Таких немає. Сповіщанин не повинен іти на згоду із сатаною ні за яких умов. Так написано у Святому писанні. І я в те вірю, які б балачки ти про мене не чув. Якщо це єдиний вихід, то Івана ми втратили. На жаль.

Князь зупинився, скінчивши дріботіти. Він поглянув на дяка із байдужістю та неабияк дмухнув тютюновим димом.

– Я не можу бути нареченим – обставини, та виступлю братом-сватом. Хто може піти?… Поки не знаю, – Тар зітхнув, і раптом поклав руки на руде від копиць плече Добрушки. – Облиш полуду, та не ховай Івана по трьох наступних днях. Як хреста на могилу поставиш, більше повернути не вийде. Чуєш? А я, поки, пошукаю нареченого. Коли знайду, ти допоможеш мені із вінчанням.

Дяк нахмурився.

– Я не дам такої згоди.

Тар підійшов до кутка і емоційно перехрестився, дивлячись на еквабіліс. Він намагався довести тим учинком правоту його слів. Намагався переконати дяка, що із нечистою любові він не має. Інакшого шляху Тар не знав. Він, насправді, досить погано розумівся на людях. Нагоди розібратися, поки що, не траплялося. То ж…

– Згоду даси, як не телепень, – мовив князь, повернувшись до дяка. – Війна гряде, брате. Без Когута вона не вийде. Він – єдиний, кого можуть послухати чорноземські старшини і кого справді бояться наші вороги. Не кажи, мов ти не чув, що басурманські жінки дітей ним лякають. Кажуть, наче Когута вбити не можна, що він перевертень і чаклун. Воскресіння лиш закріпить легенду.

Тар знову дмухнув димом, цього разу останній утворив велике кільце.

– Добре ти це знаєш, Добрушка, – продовжив князь. – Тільки чомусь вигляд робиш, що тобі справи церковні важливіші за землю рідну.

Тар закінчив промову. Йому здалося: ті слова будуть безглуздим фіаско, адже він, князь, переплутав Когута із іншим козаком. Але на щастя Тара, того не трапилось. Дяк опустив руки. Полуда зникла, а він упав безсилий до землі.

– Іди звідси, Якове, – прохрипів Добрушка і притиснув коліна до грудей. – Не буду Когута у землю ховати. Та як за три дні не повернешся, то не вертайся й зовсім. На Січі тобі, брате, раді не будуть.

– Спочатку до божевільних, а тепер що, до бісівських мене записав? – проронив князь з награним гнівом у голосі. – То диви, аби ти під землеріз не потрапив, бо наклеп, брате, – та сама брехня.

Дяк закашлявся і більше нічого не промовив. Він спав. Тар вийшов з куреня, зірвав стоколос, встромив до рота, смачно пожував та сплюнув.

– От бісота… Гарно ж я з мавками вигадав, – проговорив до себе Тар. – Коротко і по справі. Немає кому й похвалити. Тьху.