Текст книги "Вигнання в Рай. Роман"

2

– Ось і мої хороми, – обвела поглядом баба Горпина своє обійстя, коли, закінчивши прибирання церкви, підвела Сергія до своєї хати, обнесеної шиферною загородою. – Та заходь, не бійся, – махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через відчинену бабцею хвіртку і кинувся з гавкотом до Сергія, від чого той мимовільно сахнувся, – Кузько у мене добрий песик, він нікого не кусає, він у нас тільки гавкає, чи не так, Кузько? – Кузько у відповідь перестав гавкати і закивав хвостиком.

– Кузько, Кузько, гарний песик, – Сергій нахилився і погладив руді кучері песика, що підбіг і зацікавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.

– Собаки відразу гарну людину чують, – задоволено промовила Горпина Степанівна. – А Кузько мені ще й церкву охороняти допомагає, він, як і я, для грабіжників не надто страшний, але голосочок у нього нівроку, як ти сам Сергію, щойно переконався. Кузько як загавкає, так на все село чути.

– Так, так, голосочок у цієї малечі нічого собі, – погодився Сергій погладжуючи песика, – я, щойно тільки почув його гавкіт у дворі, як ми підійшли, а хвіртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степанівно, тримаєте у себе для безпеки якогось солідного собацюгу, а тоді дивлюся, вибігає з двору ця дрібнота.

– От, от, так і всі думають, коли ще не бачили Кузька, а тільки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають і злодії, якщо, не дай Боже, вони з’являться біля церкви вночі. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком – їсть небагато, а гавкає як здоровенна собацюга, – посміхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.

Обійстя у баби Горпини було, хоч і не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декілька відділень, де рохкала льоха й цокотіли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвір’я було чисто виметене, між будівлями були прокладені доріжки з бетонних плит. Далі за хатою виднівся добре доглянутий город.

– А у вас, Горпино Степанівно, обійстя нічого собі, охайненьке, – сказав Сергій, озираючись навколо посеред подвір’я. – Та й хатинка нічого, хоч і невелика, зате доладна.

– Це все чоловік мій покійний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, – перехрестилася Горпина Степанівна, – зовсім недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своїми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили і обійстя налагодили і дітей в люди вивели, – вона витерла кінчиком хустки набіглу на очі сльозу.

– Щиро співчуваю вам, Горпино Степанівно, – лагідно промовив Сергій. – І як же ви оце тепер самі справляєтеся з усім оцим господарством? І подвір’я у вас прибране, і льоху, бачу, вигодовуєте, і кури у вас цокотять, і город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.

– Та кажу ж, що Господь поки що дає мені здоров’ячко і за церквою доглянути, і з господарством упоратися. Це, мабуть, мій Йосип Миколайович покійний там на небі за мене турбується, та Господа просить, щоб я свої останні дні не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радісних клопотах, та так спокійно й полишила цей світ у визначений мені час, та й пішла вже навіки до свого рідного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже ніхто й ніколи не розлучить, – бабуся довірливо поглянула вгору. – А ще ж, – похопилася вона, – у мене й діти, онуки й правнуки є. Розлетілися з рідного гніздечка хто куди: і в Києві є, і в інших містах. Задля них оце ж і тримаю господарство, сам же знаєш, як воно зараз у містах живеться, не всім вдалося так вже добре влаштуватися в теперішньому житті. Так що я ще й дітям та внукам допомагаю. І вони ж таки й приїздять до мене та допомагають мені поратися з господарством. А дітей же в мене дев’ятеро! А внуків та правнуків!.. – аж сплеснула вона радісно в долоні. – Та що це я, все про себе, та про себе? Зовсім, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про свої клопоти. То ходімо ж мерщій до хати, поїси, відпочинеш. Ходімо ж мерщій, ходімо, – клопоталася вона, відчиняючи двері, – Ходімо, ходімо…

Сергій покірно взяв свої валізи і пішов услід за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу радісним Кузьком.

– Ось так я і живу, – промовила Горпина Степанівна, коли вони з Сергієм, проминувши сіни, зайшли до господи, яка поділялася на три кімнати. – Оце, так би мовити, моя головна кімната, тут я проводжу найбільше часу, – обвела вона поглядом кімнату, в якій вони з гостем зараз стояли, – це мій і передпокій, і кухня моя, – вона підійшла до газової плитки і лагідно, неначе якесь живе створіння, погладила її. – А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно підвели. Теж, до речі, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер із благами, включив собі взимку газ – і тепло, і не треба ні дрова пиляти та рубати, ні вугілля тягати та пересівати, та й на газовій плитці тепер їсти варити набагато дешевше, аніж раніше, коли ми купували до неї газові балони, – вона знову із вдячністю поглянула на свою газову плитку, неначе це була її найкраща подруга. – А оце ось спальна кімната, – показала вона на прочинені в іншу кімнату двері, – отут ми з моїм Йосипом Миколайовичем і жили, а тепер тут я сама проводжу свої одинокі ночі, – сумовито подивилася Горпина Степанівна на прочинені двері. – А оце, – відкинувши свій миттєвий сум, вже жвавіше показала вона на інші прочинені двері в другу кімнату, – це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, – запросила вона Сергія до зали, – тут у мене і телевізор є…

Вони зайшли в досить простору кімнату гарно освітлену трьома вікнами і непогано вмебльовану: там був диван, комод, дві шафи, крісло, декілька стільців і на підставці стояв телевізор, щоправда, старенький, але кольоровий, на підлозі лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потертість.

– Оце і є моя зала, – гордовито обвела поглядом кімнату бабуся. – Оце й диван тут є, можеш тут поки що відпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, – звернулася вона до Сергія, побачивши, що той дещо знічено зреагував на її пропозицію. – Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, сідай, лягай, будь ласка, відпочивай, а я тобі телевізор увімкну, – вона увімкнула телевізор. – Ось тут зараз якраз концерт іде, по цьому каналу часто гарні концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на інших каналах…

– Та ні, ні, все добре, нехай буде концерт, – заспокоїв Сергій бабусю, що не на жарт розметушилася, – мені, взагалі то, все одно, я таки дійсно дещо втомився сьогодні. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка… Так що я справді таки наважуся скористатися вашою пропозицією і трохи таки відпочину, – він взяв свої валізи, поставив їх у куток, а сам сів на диван.

– От і добре, от і добре, – зраділа бабуня. – То ти поки що тут відпочивай, а я тим часом щось приготую попоїсти. Відпочивай, – вона вийшла з кімнати і обережно зачинила за собою двері, але потім знову трохи прочинила їх і радісно кивнула Сергієві головою. – Відпочивай, відпочивай, – і знову зачинила двері.

«Оце тобі й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким цікавим чином, – подумалося Сергієві, коли він, зручно вмощуючись, ліг на диван. – От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степанівна. А втім, не погана, власне пригода, і бабуня теж нічого собі, так що скаржитися тобі, великий столичний художнику, немає на що», – розмірковував він собі, засинаючи і спостерігаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телевізору, поступово розпливалася в його дрімотній свідомості у вир багатобарвної казкової строкатості сьогоднішнього дня, де були і вранішня метушня столичного вокзалу, і за-віконне мелькання пейзажів в електричці, перемішане з розмовами пасажирів, і казкова багатобарвність новозбудованого храму, і дбайлива метушня Горпини Степанівни…

– Прокидайся, прокидайся, – долинув до Сергієвої свідомості ласкавий голос Горпини Степанівни, – обід вже на столі, пора вже прокидатися, – лагідно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав із глибокого, але короткого сну, – пора вже тобі й попоїсти, сьогодні ж, мабуть із самого ранку макової росинки в роті не було, а в мене вже все на столі…

– Так, так, – остаточно прокинувшись, відповів Сергій, сів на дивані і потер долонями обличчя, остаточно розвіюючи залишки сну, – я тут, здається заснув…

– Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вночі не захочеться спати, та й обід вже на столі, голодний же, мабуть.

– Та зранку випив кави.

– Кави він випив, – саркастично подивилась бабуся, – пішли вже скоріше за стіл.

– Добре, добре, дякую, зараз іду. Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагадує. Мені б умитися.

– Так, так, звичайно. Зараз я тобі й рушника дістану, – пішла вона до шафи, відчинила її і почала там порпатись.

А Сергій тим часом озирнувся уважніше. В хаті було охайно, прибрано, все стояло на своїх місцях, кругом ні пилиночки. В належному їй куті – ікона Божої Матері, на стінах – світлини рідних і близьких. Взагалі, все було так, як і належить бути в звичайній селянській хаті, де живе старенька бабуся: цей стародавній образ Божої Матері, ці пожовклі світлини на стінах, ці візерунчаті занавісочки на вікнах, ці гаптовані скатерки на меблях – все дихало такою знайомою, такою рідною стародавньою доброзвичайністю, викликаючи щемливі дитячі спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Сергієвої, рідної бабусі, давно вже померлої баби Килини, Килини Андріївни, яка жила під Києвом, і в якої Сергій проводив досить багато часу, особливо на канікулах, оскільки виростав безбатченком з одною лише матір’ю, яка бідкалася, працюючи на декількох роботах, аби прогодувати себе і сина. Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину – цей метушливий почовг при ходьбі з характерним розгойдуванням худенького тіла, так як чимчикує качечка, ця самозречена турботливість про інших, ця прониклива доброта, що виливається з очей щедрим сонячним потоком…

– Ось, тримай, – подала Горпина Степанівна Сергієві чистий вишитий рушник, якого видобула щойно із надр шафи, – це я ще дівкою вишивала, на віно собі, – розлила вона щедроту своєї доброти у щирій посмішці.

– Дякую, – як приймають хліб-сіль, Сергій прийняв цей рушник, що дихав щирістю селянської наївної невинності. Потім він підвівся й пішов услід за бабусею надвір до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же, на подвір’ї, витерся чистим духмяним рушником і з почуттям радісної свіжості пішов услід за бабусею знову в хату до обіднього столу.

– Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, – припрошувала бабця Сергія, насипаючи йому в миску борщ, крім якого на столі ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, – їж, їж, – накладала вона побільше сметани в борщ, – як кажуть, хто як їсть, той так і працює, так що не соромся.

– Та я не соромлюся, – взяв Сергій ложку і шматок хліба, – просто ви тут, бабуню, понаприготували стільки, що вистачило б не лише на одного художника, а на цілу бригаду робітників. Після такого обіду гріх було б працювати абияк, – він підсунув миску духмяного борщу ближче і почав з апетитом їсти. – А ви ж, бабуню, чого не їсте? – відірвався він на мить від миски.

– Та я сьогодні й поснідала нівроку, та й поки готувала обід ще під’їла, та й взагалі, скільки там мені, старій бабі, треба. Ти не переймайся й не відволікайся, їж.

Як кажуть, апетит приходить під час їди – Сергій під час обіду ще раз підтвердив цю істину.

– Оце так наївся, – відхилився він на спинку стільця, допиваючи вже молоко, – давно вже так не наїдався. А до речі, звідки це у вас молоко таке смачне, свіже та духмяне, я, наче, корови у вас не помітив?

– Так, корови у мене дійсно немає, стара я вже та немічна, щоб корову тримати, хоча колись із Йосипом Миколайовичем і корівку теж тримали, а як приставився мій господар, то я корівку і продала, зате у сусідів корів поки що, слава Богу, вистачає. Ось це, – показала бабуся на глечик з молоком, з якого її гість наливав собі ще один кухоль, – я взяла у своєї таки сусідки, Мотрі Микитівни, що поряд зі мною й живе. Тобі подобається це молоко?..

– Подобається, ой подобається, – задоволено прицмокнув Сергій, допиваючи другий кухоль молока, – духмяне та смачне, аж солодке, мабуть, свіже.

– А як же, звичайно свіже, іншого в нас не буває. Та й трава ж свіжа пішла на пасовищах, так що молоко зараз дійсно таки гарне. Отже, якщо тобі й справді подобається молоко Мотиної корови, то можна тепер буде брати в неї молоко для тебе, поки ти будеш тут працювати. Тим більше, що, – Горпина Степанівна з якоюсь доброзичливою хитринкою глянула на Сергія, – коли я вже хотіла Мотрі заплатити за молоко, то вона з мене грошей таки не взяла…

– Чому це? – здивувався Сергій.

– Та коли я їй розповіла, – доброзичлива селянська хитринка знову з’явилася в посмішці бабусі, – що це для тебе, тобто для того самого художника, що оце вже й приїхав і буде вже розписувати наш храм, і що зараз ти оце якраз у мене… Та ще коли розповіла, який ти на справді, що приїхав ти електричкою, і за розпис храму грошей не заломив стільки, що, ого-го!.. Та й взагалі…

– Горпино Степанівно, Горпино Степанівно… – докірливо похитав головою Сергій. – То це ви вже, значить, бабі Мотрі, баба Мотря бабі Парасці, і так далі. То, мабуть, вже все село знає про мене?

– А що тут такого, – трохи навіть ображено відповіла бабця, – ти що хотів тут жити, працювати й щоб ніхто ніколи не дізнався про твою тут присутність?

– Та ні, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як самі розумієте, я взагалі то не надто тішуся зайвими про себе розмовами. А крім того ви мені ще нагадали, що я вже тут у вас давно в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, і буде воно якось, мабуть, не зовсім зрозуміло, якщо все село вже буде знати, що я давно приїхав, а отець Михайло про це й не знатиме, а дізнається теж із чуток від своїх сусідів. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.

– Он ти про що. Не переймайся. Нічого страшного немає в тому, що ти не відразу по приїзді прийшов до отця Михайла. Адже ж річ в тім, що отець ще до обіду поїхав до одного з наших прихожан, який живе далеченько звідси – дружині його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А втім, він вже невдовзі має й приїхати.

– То коли він поїхав автобусом чи електричкою, так ми й точно можемо знати, о котрій годині він має приїхати – розклад руху вам же, напевне, відомий.

– Та ні, отець Михайло поїхав власним автомобілем. До Семена Бондаря так просто не доберешся, до їхнього села ні електричка, ні автобус не ходять.

Сергій, невідомо чому, був якось трохи прикро вражений звісткою про те, що отець Михайло, виявляється, має власне авто. Якось це не зовсім в’язалося з його власними переконаннями й уявленнями про те, яким повинен бути духовний наставник, і як він повинен себе поводити в такий скрутний для народу час, як зараз. Та й якось не схоже було це на того побожного чоловіка, отця Михайла, який особисто приїздив до Києва умовляти Сергія зайнятися розписом їхнього храму. Отець Михайло тоді дійсно таки справив таке враження на Сергія, що той негайно вирішив тут таки їхати в село Веселе, відклавши всі свої справи. А втім, отцеві Михайлові, зважаючи на розпорошеність його пастви по далеких селах, і справді таки просто необхідний був автомобіль, вирішив Сергій. «Та й взагалі, – думав він собі, – автомобіль в наш час – це ж не розкіш, а засіб пересування, і мати автомобіль в наш час – це, взагалі то, те ж саме, що мати, наприклад, холодильник, чи телевізор, це просто необхідна в домі річ», – старався Сергій сам себе переконати й погамувати неприємне почуття, що він нібито у чомусь незаслужено звинуватив достойну людину, але тут же подумки розсміявся над своїми переконуваннями самого себе, згадавши, що це якраз його мама такими самими словами переконувала самого Сергія, умовляючи придбати хоч якийсь автомобіль, а він у відповідь на це незворушно доводив, що в час, коли весь народ, можна сказати, бідує, мати всілякі розкоші, в тому числі й автомобіль, просто непристойно. Мабуть мама таки була права, називаючи Сергія занадто вже вимогливим до людської природи, і доводячи, що такий його юнацький максималізм просто таки не личить такому дорослому, можна сказати, вже в літах, чоловікові.

– … То ти чуєш, що я тобі кажу, – вивів Сергія з його легкої задуми голос Горпини Степанівни, – чи про що ти зараз оце думаєш?

– Так, так, вибачте, Горпино Степанівно, задумався трохи, це зі мною буває іноді. Але нам, художникам, таке треба вибачати, самі розумієте. Так що ви мені хотіли сказати?

– Та я кажу, що залишайся в мене жити, поки будеш у нас. Місця в мене в хаті вистачає, їсти-пити є що, та й молочко, що тобі так сподобалося поряд, і храм тут таки під боком, та ще й тут таки поряд, – бабуся показала рукою, – просто перейдеш доріжкою через мій город – і Дніпро, купайся скільки завгодно.

– Так, так умови просто чудові, що там і казати, – завагався якось Сергій. – Я б, звичайно, не проти.

– То в чому ж річ? – бабця помітила його нерішучість.

– Просто, розумієте, я взагалі то думав зупинитися в отця Михайла. Наскільки я зрозумів з нашої з ним розмови, він теж такої думки, він же одинак, живе самотою, як я зрозумів? Це по-перше. А по-друге, ви ж самі, Горпино Степанівно, говорили, що до вас приїжджають ваші рідні, щоб допомогти вам по господарству – чи не заважатиму я в такому разі їм і вам?

– Он ти про що. То щодо отця Михайла, він дійсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петрівна, то з тих пір Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не знаєш, звати так, Михайло Архипович Князенко.

– Так, так, звичайно, знаю.

– Так от, він, виходить так що й справді одинак. Але ж покійна його дружина залишила Михайлові Архиповичу донечку, Оксану.

– Але ж, як мені відомо, вона черниця?

– Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав її Господь до служіння. Але ж монастир – не в’язниця, і Оксана частенько відвідує батька, а іноді й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз – вам, міським жителям, це, мабуть, невідомо – саме час поратися на городі – травень – і огірочки треба посадити, і помідорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, і все таке інше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й порається по господарству. А щодо моїх рідних, то вони дійсно приїжджають до мене на поміч, але приїжджають вони не надовго, зазвичай на вихідні, і місця, хоч і хата моя видається невеликою, вистачає всім, і в хаті на долівці стелемось, і ще й прибудівля за хатою є, раніше, коли я тримала корову, там сіно було, і всі так любили виспатись на сіні, а тепер там стоять ліжка, і влітку теж дуже гарно там спати на свіжому повітрі. Так що, як наїдуть мої, то місця всім вистачає, і тобі вистачить – одним менше, одним більше, ніхто й не помітить.

– Що ж, переконали, – Сергій розвів руками, – я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо він не образиться на те, що я зупинюся не в нього.

– А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.

– Та й вам же, Горпино Степанівно, зайва копійчина не завадить, пенсія ж у вас не дуже…

– Яка пенсія, яка зайва копійчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.

– Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Обіди мені ще ж треба готувати…

– Ти що образити мене хочеш? Заплатить він мені! – обурено, наче їй запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. – Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу приїхав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе гроші брати?

– Вибачте, вибачте, – примирливо підняв руки догори Сергій, – я не хотів вас образити.

– Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже рідними стали, що вже й сварка між вами, – і Сергій, і Горпина Степанівна одночасно повернули голови в напрямку вхідних дверей, де на порозі з’явилася опасиста кругловида жінка років шестидесяти в строкатому платті.

– А-а-а, ось і Мотя прийшла, – кивнула в бік жінки Горпина Степанівна. – Це ж сусідка моя, Мотря Микитівна, це ж вона, Сергію, пригощала тебе молочком.

– Так, так, – радісно закивала у відповідь сусідка, – оце забігла на хвильку поцікавитися, чи сподобалося вам моє молочко.

Сергій з Горпиною Степанівною порозуміло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цілком ясно, що Мотря Микитівна після приходу Горпини Степанівни, коли дізналася про Сергія, відразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсаційну звістку про приїзд знаменитого художника, який буде розписувати їхній храм, – ще б пак, розповісти односельчанам першою про таке! Але розповідаючи про Сергія, Мотря Микитівна, мабуть, не змогла таки втриматися від того, щоб хоч декілька разів не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу «сама його бачила», хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовісна оповісниця, не без докору сумління. І ось, щоб заспокоїти своє, трохи постраждале сумління, Мотря Микитівна й прийшла зараз до сусідки, щоб і насправді таки на власні очі побачити Сергія.

– Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сідай, – запрошувала баба Горпина сусідку, яку втім можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, відсунула стілець і присіла біля столу. – А ми оце з Серьожею, – посміхнулася Горпина Степанівна в бік Сергія, підкреслюючи перед сусідкою таким звертанням до знаменитого художника дружні з ним відносини, – трохи дійсно таки не порозумілися, трохи справді не посварилися. Ти тільки уяви собі, Мотю, говорить, що заплатить мені за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляєш собі таке?

– Оце так. Оце ви, справді таки, придумали, – широко розплющеними від здивування очима подивилася Мотя на Сергія, як на якогось незрозумілого дивака. – Та що ж ми тут бузувіри якісь, чи що. Будемо ще й гроші з вас дерти? Оце так!

– Та годі, годі вже вам, – примирливо подивився на обох сусідок Сергій, – будемо вважати це непорозуміння вичерпаним. Як то кажуть, хотілося як краще, а вийшло як завжди. Будемо вважати, що нічого я вам не пропонував.

– Ти бачиш, який розумний, – звернулась задоволено баба Горпина до Моті, – я ж тобі казала, який він розумний, – і обидві сусідки значуще похитали головами на знак згоди, хоча Сергій так і не зрозумів, в чому так вже виявилася його великорозумність, а тим часом все одно бути розумним було таки краще, аніж навпаки. – А до речі, – похопилася Горпина Степанівна, – ти не знаєш, чи отець Михайло повернувся вже додому?

– Так. Я оце якраз поверталася додому, – довірливо проказала Мотря Микитівна, мимовільно видаючи свою місію оповісниці односельчан щодо приїзду Сергія, – а була я в центрі, у Галі Стронихи, то бачила, що отець Михайло якраз їхав додому.

– От і добре. А ми оце збиралися якраз із Сергієм до панотця, бо ж Сергій вже давненько в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, – повільно і якнайдохідливіше проказала вона Моті, яка щойно тільки підсунула свого стільця поближче до столу, і зручно на ньому вмощуючись, очевидно, готувалася вже до насолоди тривалою, довірливою, докладною, цікавою розмовою. – Так що вибачай, Мотю, нам зараз доведеться піти з дому. Іншим разом поговоримо.

– Ну от, – скрушно сплеснула в долоні Мотя, – тільки я зайшла, як вам вже йти треба. То скажіть же, будь ласка, молочко моє вам хоч сподобалося? – вирішала вона хоча б таким чином, хоча б на мить продовжити таку бажану розмову.

– Не те слово, ще б не сподобалося ваше молочко, – вирішив Сергій похвалою якось винагородити свою нову сусідку за її нездійснену мрію про довгу довірливу розмову. – Такого молочка я зроду ще не пив. Хоча, може, в дитинстві й пив щось подібне, коли жив у своєї рідної бабусі, Килини Андріївни, на селі. Сама вона корову не тримала, бо була вдовою, як і Горпина Степанівна зараз, а брала моя бабуся молоко теж у своїх сусідів, теж гарне було молоко, але ваше молоко, Мотре Микитівно, просто таки незрівнянне, смачне, духмяне, солодке, не молоко, а нектар. Дуже гарне.

– От і добре, от і добре, – аж зашарілася від задоволення Мотря, – пийте ж мого молочка скільки вам заманеться. Пийте до схочу. І не здумайте мені навіть натякати про гроші, – жартівливо пригрозила вона Сергієві пальцем, – за гроші я вам не дам ніякого молока, навіть і не думайте.