Текст книги "Вигнання в Рай. Роман"

– Так, так, оце так історія, – Сергій не міг не чудуватися з того нового, що він щодня тут дізнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху відкриття чогось нового, незвичного, навіть неймовірного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Ні, звичайно, Сергій не був уже таким викінченим безнадійним циніком, щоб зовсім відкинути можливість існування таких людей, таких почуттів, таких вчинків, взагалі такого життя… Але ж тільки можливість. Зрозуміло, що Сергій цілком припускав таку можливість, що десь колись існували, існують чи будуть існувати такі люди, такі почуття, такі стосунки – але досі він таке лише припускав, все це поки що могло існувати в його уяві лише як теоретична можливість, як ідеал, до якого треба намагатись дорівнятися, як сюжет для художнього твору, врешті-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в житті віч-на-віч, опинитися в самій гущині такого життя…

– Я, мабуть, піду трохи відпочину після обіду, – звернувся Сергій до Горпини Степанівни, яка вже закінчувала прибирати зі столу, після довгої мовчанки, під час якої він все глибше й глибше занурювався в хвилі цих нових для нього обставин, нових і неочікуваних.

– Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, – Горпина Степанівна зайшла до зали, підпушила подушку на дивані. – Заходь, відпочивай, ти ж сьогодні встав разом з сонцем.

– Дякую, бабуню, – Сергій зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двері, і рвучко ліг на диван, закинувши руки за голову.

8

Ні, Сергій зовсім не знемагав від утоми, і очі його зовсім не склеплював непереборний сон. Зовсім навіть навпаки, в душі його розбурхано калатали нові почуття, нові, незвичні осягнення, надії, нові життєві виміри й видноколи. Зовсім не післяобіднього відпочинку потребувало тіло Сергія, а його душа вимагала самотності, спокійної, затишної самотності, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурханість думок і почуттів.

Деякий час лежав він отак навзнак, втупивши невидющі очі в стелю, не в змозі віднайти в круговерті вражень якоїсь сув’язі, не в змозі віднайти ту рятівну нитку Аріадни, яка вивела б його з лабіринту недовіри до цього нового божественно-благородного, чистого і величного, з лабіринту недовіри, в надрах якого все ще чулося відлуння його минулого життя, неначе відлуння рику Мінотавра, з яким Сергієві ще належить поборотися, Мінотавра, який, виявляється, все ще існував, все ще не до кінця був зборений, раз існувала ще в душі оця недовіра до реальності такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дійсно, насправді реально жило, діяло, здраствувало. Страховище минулого життя – взагалі то, воно все менше й менше турбувало Сергія останніми часами, але, виявляється, все ще давало про себе знати. Так, йому справді було з чим боротися в своєму минулому.

І тут Сергій дуже виразно зрозумів, у чому та головна відмінність, та головна різниця між ним і Оксаною, різниця, яку він, хоч невиразно й не усвідомлено, все ж відчував від самої першої їх зустрічі: Оксані, на відміну від нього, ніколи не треба було змінюватися, ставати іншою, перелаштовувати себе згідно з новими відкритими духовними цінностями, боротися з собою, з своїми помилками, з своїми гріхами, з своїм минулим. Оксана просто була, є і буде собою – і все! Закорінена своїм родом глибоко в Україну, в Божий промисел, вона наче б ніколи не народжувалась і ніколи не вмре – вона просто виявила своєю появою в цьому грішному світі цей Божий промисел, як виявила його своїм недовідомим виникненням Україна. Оксана, як і Україна була вічна й незнищенна.

І не має ніякого значення, що плоть цієї земної дівчини колись з’явилася на мить свого земного існування і так само колись зникне – десь там, на вищих щаблях існування вічно житиме її щирість, чистота, вірність; як, не зважаючи на те, що колись з’являлися й зникали на Україні міста й села, князі й гетьмани, радість перемог і гіркота поразок, – завжди були, є й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша пісня.

Так, Оксані не треба було боротися з собою, їй просто треба було завжди бути собою – і все. На відміну від Сергія, якому дійсно було з чим боротися в собі, як тим першим печерським монахам, які ставали на двобій із самим сатаною віч-на-віч. І Сергій боровся. Він перемагав. Йому здавалося, що його перемоги такі значні, що… Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозуміло, що боротьба ще не закінчена, й щоб дорівнятися до цієї невимушеної, звичайної, земної, навіть, буденної праведності, що раптом постала перед ним в образі Оксани та її батька, ще треба поборотися. І він готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для нової боротьби – вставав він рівно на один раз більше, ніж падав.

І тут перед духовним зором Сергія постав спогад про його життя до того, як він став християнином. Так, він рухався наче по спіралі – все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так чітко і ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз він так виразно згадав себе до того, як Христос став його єдиним повірником і наставником.

Тоді Сергій ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незмінністю догматичної радянської школи, з її ленінськими уроками й святковими лінійками, з тремтливим очікуванням торжественного переходу від рангу простого школяра до жовтеняти, піонера, а потім до комсомольця – сакраментальне відчуття дорослішання.

Ні, ніякої зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Сергія не було – його дитинство можна було дійсно назвати щасливим: він непогано навчався в школі, рано почав захоплюватися малюванням – відвідував художню школу, одночасно захоплюючись спортом – відвідував секцію самбо в сусідній спорт-школі, і як не дивно, на все в нього вистачало часу й енергії, благо всі школи, гуртки й секції були поряд і майже безкоштовно. А влітку – незабутні канікули то на селі у бабусі Килини, то у вільному від шкільних занять місті. Але всі ці душевні поривання, захоплення й пошуки, щасливі й нещасливі дні були лише невиразними натяками на майбутню цілісність особистості, це були лише якісь чуттєво-духовні щупальця, які намацували в прекрасній невідомості твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Рік же початку справжнього життя Сергій прекрасно пам’ятав. Зараз він згадував цей рік дуже виразно. Рік. Тобто цілий рік. Рік прощання з дитинством і зустрічі з юністю. Рік – літо, осінь, зима й весна…

Літо. Хіба можна колись забути це літо. Літо кохання. Спекотне літо кохання. Літо й справді таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато років по тому літові Сергій ніяк не міг збагнути, де б, у якому з закутків далеких пам’яті приборкати це здичавіле літо й розпечених шалених пристрастей жорстокий тупіт, що гупає переливанням серця: з грудей – у череп, з черепа – у груди… Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому мареві, коли ти мав би думати лиш спекою, і всі твої бажання поряд із тінями в скверах мали б розпластано лежати, зіщулившись в очікуванні миті, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацькованої жертви, безвихідному просторі. Сергій же тоді відчував, як у його, охопленій прибуваючою закоханістю, душі розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним вітерцем і на обличчі зачаклованого літа розвіяти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серці квітень, цілунками прильоту перших ластівок, неначе приязню грайливих посмішок, наповнити стиснуті жорсткою жаротою тонкі спраглі уста посухи. Й хоча час все прямовисніше падав з неба, і, все зловісніше повисаючи над головами знеможених натовпів, загрожував скаламутити прозорі джерела пам’яті ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого гілля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого втікаючого затінку, – Сергій, наче вітрильник, підхоплений вітром кохання, переможно краяв наростаючі хвилі спеки й нестримно нісся до змужніння.

Літо кохання. Ні, ні в кого особисто з дівчат він в те літо не закохався, а водночас закохався в усіх разом. Він закохувався миттєво й навічно (аж до наступного захоплення), закохувався в дівчат-одноліток, в старших дівчат, в молодих жінок, заміжніх і незаміжніх. Він закохався тоді в однокласницю Юльку, кирпатеньку блакитнооку активістку; потім закохався в Марину Олександрівну, вчительку англійської мови, двадцятидволітню випускницю педінституту, яка виглядала набагато молодшою навіть у своїх окулярах; потім він закохався в біляву старшокласницю Олю, фото якої носив із собою і розглядав кожної вільної хвилини; потім закохувався ще, ще й ще… Він млів від загадкового вигину усміхнених жіночих уст, нетямився від чародійної краси дівочих фігур, хмелів від звабливого подуву парфум. Він закохувався на відстані, боячись наблизитися до жінки своєї мрії і лише здалеку насолоджуючись її красою; бувало, він проводжав свою кохану зі школи додому, підносячи по-джентльменськи її портфель; бувало, він запрошував свою незрівнянну подругу на танок десь на шкільному вечорі, або на дискотеці, а потім проводжав її додому; бувало призначав побачення – і вони довго гуляли темними міськими вулицями; декілька разів він навіть невміло торкався своїми настирливими губами сполоханих губ дівчини. Крім всього цього Сергій ще закохувався в королеву Марго й Констанцію з романів Дюма, в Анжеліку зі знаменитого французького кіно-серіалу, як і в багатьох інших героїнь книжок і кінофільмів.

Але всі ці його закоханості ніколи не переходили межу того платонічного побожного захоплення піднесеною красою жіночності, яке, врешті, було почуттям естетичним – в Сергієві прокидався справжній художник. Відчули це, до речі, і вчителі в художній школі, особливо ж Сидір Маркович, один з найдосвідченіших на той час художніх наставників не лише в Києві, а й в Україні, що до того ж був ще й видатним художником, картини якого виставлялися як в тодішньому Радянському Союзі, так і за кордоном. Сидір Маркович того літа був просто в захваті від Сергієвих успіхів. А захопився тоді Сергій саме міфологією, вірніше особливостями міфологічного мислення й можливостями втілення з його допомогою як фольклорних мотивів, так і сучасних модерністських віянь у художній творчості. Відчув тим літом життєстверджуючу силу міфу Сергій на диво глибоко й виразно. І хоча це його захоплення міфологією не вельми схвально було сприйняте педагогічним колективом художньої школи, який виконував роль ідеологічного Цербера в надрах радянського Тартару, головне все ж було – схвалення Сидора Марковича, який своїм авторитетним словом припинив усі ідеологічно-політичні «наїзди» на свого юного колегу.

Спочатку це була звична вже для всіх греко-римська класика, досить докладно розроблена в Європейській художній традиції. Потім же прийшла слов’янська міфологія, точніше зараз би Сергій назвав це міфологією українською, але в той час він ще досить туманно розумів різницю між українцями, росіянами й білорусами, поняття про однорідність яких з самого дитинства радянським людям вбивалося, вдовбувалося залізними цвяхами радянської пропаганди, і тому він вважав богами загально східнослов’янськими усіх небожителів давньоукраїнського язичницького пантеону, який був запроваджений в перед-християнську добу в Києві Володимиром для консолідації тодішнього величезного конгломерату народів в єдину державу навколо давньоукраїнських земель. Та як би там не було, а відчував він цих богів як своїх рідних – це були ніби м’язи патріархального духу, якими приводилися в рух крила народної свідомості в намаганні зрозуміти й присвоїти собі в прийнятних формах всесвіт, крила, на яких тепер злітала в небеса художньої уяви і його, Сергієва творча фантазія. Всі ці Даждьбоги, Велеси, Перуни стали для нього звичними й зрозумілими способами усвідомлення світу, з яких складався дух його древнього народу, як звичними й зрозумілими були сім кольорів райдуги, з яких складався білий колір. Так що в світ справжньої художньої майстерності юний талановитий маляр Сергій Богданенко входив через язичницький світ своїх предків – ставав художником він, стаючи язичником.

Хоча й зараз, ставши християнином, він аж ніяк не збирався відмовлятися в своєму творчому мисленні від такої могутньої духовної сили, як міфологія його рідного народу – адже ж ці могутні дохристиянські корені зовсім не щезли після того, як Україна прийняла православ’я від Константинопольського Патріархату, Україна сприйняла Візантійське православ’я так, як завжди сприймала весь навколишній світ – в тих же самих, вироблених тисячоліттями, ідеологічних формах, міфологічних формах язичництва. Українська міфологія – це була ніби ідеологічна мова, на яку перекладалося все іноземне, як і взагалі все нове й ще незрозуміле, на цю ідеологічну українську мову була перекладена й блага вість християнства з ідеологічної мови Візантійського православ’я, блага вість християнства, яка, до речі до того була вже перекладена з семітсько-сирійського оригіналу на ідеологічну мову давньогрецького міфологічно-філософського мислення, теж, до речі, язичницького. Звичайно, не дарма український народ сприйняв саме грецьку форму християнства, як найближчу й найзрозумілішу для себе, але засвоїв її все ж згідно зі своїм власним розумінням у формі свого власного українського православ’я на підвалинах власного українського язичництва.

А ніяк інакше й бути не могло, адже рослинний світ, наприклад, ставши наступною сходинкою в еволюції не пориває з своєю попередньою формою існування – ґрунтом, а зовсім навпаки, живе лише завдяки його сокам; як і наступники рослин – тварини виникли та існують завдяки своїм попередникам. І так завжди і всюди – можна собі уявити предків без нащадків, але нащадків без предків не буває. Так і візантійське православ’я, прийнявшись на ґрунті українського язичництва, стало українським православ’ям, і виборовши право залишатися таким в страшних кривавих історичних колотнечах і утисках з боку інших форм християнства, відродилося зараз могуттю Київського Патріархату.

Але розуміння всього цього прийшло до Сергія вже значно пізніше, в те ж далеке літо, коли він ставав одночасно юнаком, художником і язичником, найближчими й найзрозумілішими йому були такі міфологічні істоти, як Ярило, Лада й Ладо, Лель, Купайло. Звичайно, тим літом розуміння цих язичницьких богів було ще досить туманним, їх глибинне розуміння прийшло трохи пізніше, з приходом справжнього кохання, тим же літом всі ці язичницькі уособлення любові між чоловіком і жінкою були для Сергія лише відгомінням його всезагальної закоханості в жіночність, у красу, закоханості в саме кохання, закоханості в літо. Але ж літо, хоча й здавалося в ту пору його життя ще дуже довгим, все ж не було вічним – літо, обпаливши пристрастю червня, перейшовши через полудень липневої благодаті, увійшло в прощальну наснагу серпневої плодоносності, за якою – осінь.

Осінь. Скільки Сергій себе пам’ятав, він завжди любив осінь, її примарну, прощальну красу, але та осінь була все ж особлива. Та осінь була єдина й неповторна. Та осінь переінакшила, перевернула його світовідчуття. З тих пір осінь стала – Осінню! З тих пір осінь стала найулюбленішою й найбільш плідною порою року для Сергія.

Осінь. Зараз перед ним постала та незабутня осінь. Вже в кінці літа, на переломі між серпнем і вереснем під серцем замлоїло смутне передчуття осіннього холоду – жорстоке усвідомлення безповоротності минулого літа постало перед Сергієм вже тоді, коли в захмарності всеплодоносного піднесення всевладне світло ще тримало гордовите чоло сонця в зеніті слави, з височини екстазу жнив не помічаючи, як прямо перед ситими очима урожаю зрадливі вітри вже плетуть осінню змову, слідами перших ластів’ячих перельотів звиваючи у небі гнізда холодних заграв, з яких приплід печалей розлетиться на всі чотири сторони осені. Вже тоді. Перші холодні заграви – прощальні прозоро-рожеві цілунки останніх теплих днів у бліде чоло новопреставленого літа. Вже тоді…

Тепер Сергій пригадував: коли ще дихав він на повні груди духмяним серпнем, коли ще він цілющий серпень цей, немов цілюще зілля, прикладав до ран душі, і пив із цього серпня, неначе з келиха плодючості земної, терпке вино буяння пристрастей, – уже тоді передчуття холодного жовтневого похмілля народжувалось від безсилої покори, з якою із згасаючої поминальної свічки літа краплинами розтопленого воску спливали останні серпневі дні, як із очей, що їм ніколи не дає заплющитись занурення у тугу, течуть свавільні сльози, які ніхто й не намагається втирати. Але він, переповнений художніми образами й запалом кохання, тоді якраз забув, що перетнувши межу вересневих володінь і відчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздоріжжі тих шляхів, які ніколи і нікуди не виводять. Він, все ще живучи минулими пристрастями, і далі сміло йшов пліч-о-пліч з літом, яке по вересневих днях, немов по щаблях смерті, повільно сходило на білий ешафот зими і з кожним кроком все безнадійніше благало свого безтрепетного ката: «Помилуй, осене, помилуй…», – він, щасливий коханець краси, не відчув гіркоту цих благань в захмарності своїх піднесень. І лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих гаїв, коли в останнім пориванні до життя закуте тіло літа напружувало зів’ялі м’язи літепла в сталевих путах перших приморозків, аж виднокіл проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.

Сергій же насолоджувався спогляданням трагічної краси цього величного відходу в небуття – йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними гірким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових днів почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних надій, неначе в хрусткий недоїдок яблука, – і яблучно-кислий болючий осад споминів так гостро шпигонув оскомою жалю і ностальгії, що він, усвідомлюючи, що літо, його літо відійшло вже назавжди в небуття, відчув, з якою гіркотою у широко відкритому печально-голубому оці неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях лісу заструмував нестримним кашлем рвучкого вітру крик відчаю, готовий вирватися із блідих вуст небокраю, прикритих білою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тоді Сергій, наче безжальною коханкою, покинутий своїми літніми пристрастями, відчув даремність коловороту всіх цих свої захоплень і закоханостей, які своєю безмежною одноманітністю лише ковзали по поверхні душі, всередині ж, у глибині – лише глухе безгоміння порожнечі. Жовтень. Саме тоді він почав писати вірші, намагаючись виповнити порожнечу…

І з висоти скорботи, на якій схиленого над рядками новонароджених віршів молодого поета тримало кружляння журавлиного відльоту, він роздивлявся, як усі, до кого доторкнулись губи жовтневої сльоти, притишують ходу і опускають очі, неначе до чогось дослухаючись – і зрозумів, що, мабуть, чує не лише він, як неутішна осінь-удова прозорими блідими пальцями холодних ранків журливо виграє на чорних клавішах розораних ланів і білих клавішах лискучих хмар – фортепіано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелодію – найбезневинніший привід довірливо схилити голову на співчутливе плече серпневих спогадів в очікуванні неминучого гіркого часу, коли вже листопад хапливими руками вітру із хмар – грон меланхолії – почне зривати виноградини печалі й жбурляти їх жменями холодного дощу в вікно самотності. Він відчув себе тоді на високій-високій скелі самотності посеред океану осені, в який Сергій, зневірений відлюдник і самітник, стрімголов пірнув, намагаючись дістатися до самого дна безнадійної туги – а випірнув уже посеред зими…

Зима. Тієї зими Сергій опинився на самому дні чорно-білої самотності. З такою ясною й зрозумілою чорно-білою чіткістю перед ним постало усвідомлення істини, що кохати всіх – це не кохати нікого, що кохати когось – це кохати когось одного, кохати ту єдину й неповторну, її і тільки її. Але ж, де вона? Ніколи до того Сергія ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотності, огорнута холодним білим саваном зимових хурделиць…

Зима – білий кістяк померлого літа з чорними очницями туги. Зима – на півслові обірвана розповідь ранку про свою рожеву ніжність. Зима – білий мармур безкровного забальзамованого морозом дня, коли тобі на долоню повільно падає й тане холодна біла сніжинка, як на долоню Бога повільно падає й тане душа новопреставленого праведника. А в амфітеатрі простору широкими сходами видноколу холодне сяйво повільно підіймається на золотий престол сонця, але день такий швидкоплинний – і ось вже у вузькому горлі сутінок стоїть давучкий клубок призахідного сонця – його пекучу сльозисто-червону гіркоту так болісно ковтає горизонт з різким прощальним жестом заграви; тоді – короткий присмерк, немов вирваний з рук жебрака останній шматок хліба; а потім – довгий, довгий, довгий погляд ночі, в якому те, що залишається в очах від споглядання за стратою невинних, і дрижаки зірок проймають небо, і так до ранку аж… О цій порі на перехрестях темряви і самоти бувало зустрічалися слова й складалися у вірші, бувало Сергій їх записував, але всі вірші виходили чорно-білими голосіннями безнадії, всі слова були словами самотності, адже – зима: чорно-біле фото осені, негатив літа, рентгенографія весни… Й холодне чорно-біле завивання хурделиці вивітрює в душі тепло багатобарв’я з мелодії строкатих спогадів про літо і кохання. Це можна назвати забуттям і навіть зрадою – але це буде перебільшенням: це лише чорно-біле фото кохання, негатив ніжності, рентгенографія освідчень…

Під кінець тієї зими Сергій зовсім знемігся від виснажливої неможливості кохати. Але саме ж під кінець тієї зими до нього прийшло справжнє кохання. Перше кохання. Перше справжнє кохання.

Як це не дивно, але Сергій досить часто бачив її в школі, адже навчалась вона в паралельному класі, отже була майже його однокласницею. Більше того, він у своїй гонитві за красою, так би мовити, боковим зором всезакоханості навіть відмічав її досить своєрідну незвичну вроду, і навіть відчував її до нього симпатію – ні, Сергій зовсім не вважав себе якимось невідпорним донжуанистим самцем, якому варто лише махнути рукою, щоб незліченні натовпи закоханих прихильниць миттю збіглися віддати йому на пожертву свої серця разом із тілами, оскільки зовсім не був таким вже дуже вродливим юнаком, як, наприклад, його однокласник, високий широкоплечий красень Ігор Глушко, але все ж таки мало було таких дівчат, які відмовлялись від пропозиції побачення з Сергієм, отже щось жіноча стать таки знаходила в ньому. Що в ньому знаходила жіноча стать, Сергієві було цікаво й самому, але це так і залишилося для нього таємницею, як таємницею була, є і назавжди залишиться вічна таємниця Жінки.

Симпатію Сергій відчував і від неї, він навіть бувало перекидався з нею декількома словами, але не більше. Чому? Хто знає, можливо сама доля приберігала їх ближче знайомство до того саме визначеного часу. Хто знає?

Це сталося в кінці зими під час одного зі шкільних вечорів, які тоді часто влаштовувалися в них для старшокласників. Той саме вечір був влаштований, здається, з приводу, як тоді казали, чоловічого дня, тобто двадцять третього лютого, дня Радянської Армії, саме так, з великої літери, оскільки в наскрізь мілітаризованій радянській ідеології, кожна чоловіча одиниця розглядалася перш за все, як декілька зайвих десятків кілограмів гарматного м’яса. Та як би там не було, а Сергій, як і всі його друзі залюбки відвідував ці вечори – юність, як завжди брала своє, не зважаючи на часи та ідеології. Того саме вечора все, власне, було як завжди: після належного в таких випадках офіціозу з запопадливими промовами вчителів та активістів, коли промовці запобігливо намагалися переконати всіх у своєму вірнопідданому патріотизмі, так наче хтось ставив під сумнів цей їхній безмежний патріотизм, був улаштований силами шкільної самодіяльності короткий концерт, у якому вже засобами мистецтва, доступними для самодіяльності, намагалися довести безмежність того ж таки вірнопідданого патріотизму, після чого, нарешті таки була влаштована дискотека, заради якої, власне, й приходили всі на такі вечори. Деякі ж, найбільш сміливі, пропускали всі офіціозні заходи й приходили прямо на дискотеку. Одним із таких сміливців був і Сергій – він того вечора теж прийшов, як і декілька його приятелів, вже під самий кінець концерту, на дискотеку, хоча й знав, що йому, як і його товаришам перепаде на горіхи за таку явну зневагу до палких патріотичних почуттів, у яких, можна сказати, спалювала себе найсвідоміша частина найвірніших синів та доньок Радянської Вітчизни.

Це була одна з перших дискотек, на яку Сергій прийшов по деякій зимовій перерві, адже вибитий з коловороту своїх безкінечних закохувань зимовим розчаруванням, став трохи відлюдькуватим і тієї зими віддавав перевагу самотньому сидінню вдома за мольбертом чи над зошитом з віршами. Але під кінець зими кольори ставали все більше похмурими, а слова все більше жалісливими й безнадійними, так що йому, власне не залишалось нічого іншого, як вирватися знову в звичну святково-дискотечну круговерть. Хоча й декілька дискотек, на яких він встиг «відтягнутися», не дали очікуваного вибуху відродження гостроти відчуття існування.

От і на тій дискотеці Сергій з самого початку здебільше бродив задуманою примарою поміж купками знайомих і малознайомих веселих хлопців та дівчат. Бродив, аж поки раптом його не пронизало струмом – ні, він не зачепив голою рукою оголений електричний кабель, він, проходячи повз одну з веселих компаній почув знайомий голос, а повернувшись на цей голос, побачив знайому фігуру дівчини, яка повернулась і глянула на нього знайомими блакитними очима…

Це була вона, Олена, Олена Задорожна з паралельного класу. Давно знайома Оленка, зі знайомою фігурою, обличчям, очима. Але все це, таке знайоме, чомусь стало для Сергія настільки неочікувано вражаючим, що його й справді неначе пронизало струмом, та ще струмом такої сили, що пришпилило до підлоги, і він ще довгий час стовбичив ні в сих ні в тих, витріщившись на неї до непристойності довго і відверто – його штовхали всі, кому він заважав проходити й танцювати, вона вже декілька разів озиралася на нього, а він все стояв і дивився на дівчину. Що це було, що примусило його прикипіти? Постать? Обличчя? Очі? Можливо. Погляд? Так погляд – і в ньому співчуття і розуміння, яких він так довго чекав? Можливо. А втім, нікому ще не вдалось до цього часу, та й навряд чи колись вдасться розгадати таємницю кохання, таємницю першого погляду, таємницю першого дотику.

Потім з динаміка залунала мелодія повільного танку й Сергій, наче сомнамбула, підійшов і запросив її – вона погодилась. Намагаючись якнайцнотливіше обійняти її задерев’янілими руками, пересуваючи в такт музики ватяні, наче чужі ноги, він хотів ще й щось промимрити належне в таких випадках, але неслухняний онімілий язик не погоджувався йому служити, очевидно, в цьому випадку не бажаючи знову повторювати ті банальності, що завжди безвідмовно служили при знайомствах.

– Як це ти сьогодні таки вибрався на люди, – чи то вгадавши його стан, чи то просто побачивши розгубленість на його обличчі, промовила Оленка до нього першою. – А то ти останнім часом став зовсім відлюдником, останнім часом в тобі зовсім не можна було вгадати того життєрадісного хлопця, яким тебе всі звикли бачити.

– А як ти помітила? Тобі це було чомусь цікаво? – Сергій відчув, як від цих її слів його відпустило заціпеніння, і він уже почав вести її в танку вільніше, впевненіше.

Вона ж на ці його слова лише, якось загадково посміхаючись, подивилась глибоким, ніжним поглядом і опустила очі, після чого Сергієві стало якось зовсім легко на серці, так легко, як не було вже дуже давно, легко й окрилено.

Потім вони ще й ще розмовляли. Оленка була трохи нижчою за Сергія – десь йому до підборіддя, й кожного разу, щоб відповісти на його питання, або щоб запитати, вона підіймала голову й зводила на нього свої щиро блакитні, глибокі очі – від того погляду його кидало в жар, аж він починав часто й глибоко дихати в намаганні вгамувати вибух почуттів. Потім вона замріяно опускала очі й голову, наче схиляючись довірливо йому на груди – і він знову дивився зачудовано на її природно-біляве волосся, що вільно падало їй на плечі і вдихав на повні груди чи то аромат якихось невідомих парфумів, чи то аромат її чистої щирої душі, що нагадував йому аромат минулорічного серпня.

Потім вони танцювали ще й ще: то вони весело танцювали швидкий танок, під час якого Сергій раптом відчував у собі досі не відомий для нього самого талант танцівника, то вони знову кружляли в танку повільному – і він, знову вдихаючи той незрівнянний аромат і спалахуючи під її поглядами, відчував під своєю рукою шовковистий чарівний вигин її талії. Вони й незчулися, як дискотека закінчилась.

Потім Сергій провів її додому. Вони постояли біля під’їзду її будинку, посиділи на лаві, потім пройшлись вулицею в один бік, потім в інший, потім постояли біля під’їзду – і все це незважаючи на досить відчутну в той час холоднечу. Їм було про що поговорити.

Виявилося, що Оленка, як і Сергій, захоплювалась поезією, і навіть сама писала вірші, також вона любила взагалі літературу та інші гуманітарні дисципліни, не чуже було для неї й образотворче мистецтво, а по закінченні школи вона збиралася вступати до одного з ВУЗів на гуманітарний факультет. В особі Олени Сергій знайшов надзвичайно зацікавленого слухача, коли утаємничив її в своє глибоке захоплення міфологією. Це все, звичайно, сприяло їхньому зближенню, але, ясна річ, не було причиною того вибуху кохання, що кинув їхні юні серця й тіла в обійми.

Вже після того першого вечора, коли він її провів додому, Сергій не зміг заснути вночі. Її природно біляве волосся, яке вона звичайно носила в школі заплетеним в косу, а того вечора було розпущеним, всю ніч, щойно він заплющував очі, майоріло перед Сергієм полярним сяйвом фантастичних мрій та сподівань. Її великі блакитні глибокі очі, що так довірливо, з такою щемливою соромливістю мружились, і при цьому в кутиках очей з’являлись малесенькі зморщечки, коли вона говорила про якусь свою заповітну думку чи переконання, неначе вона невільно вибачалась за те, що їй доводилось цю небесну інтимну музику своєї душі втілювати у грубу плоть звичайних заяложених слів. Бездоганний овал обличчя, правильний, наче виточений носик, ніздрі якого, немов прозорі кришталеві крильця метелика, тріпотіли, коли вона вдихала на повні груди морозне лютневе повітря, злегка припухлі губки, які зазвичай поети називають кораловими… А ці ямочки на щоках, коли вона посміхалася! А цей духмяний медвяно-солодкий аромат минулого серпня посеред зими, що огортав її! Хіба можна було після всього цього заснути?