Текст книги "Вигнання в Рай. Роман"

3

Сонце над селом Веселим вже давно перемайнуло полудневу вершину і почало вже своє поступове сходження вниз до західного пругу, передвіщаючи прекрасний весняний вечір. Хоча Сергій і намагався переконати Горпину Степанівну, щоб вона лише розповіла йому, як дійти до оселі отця Михайла, а вже він, Сергій, сам дістанеться до панотця, відбуде там належну гостину й обов’язково повернеться, рішуче налаштована бабуся не здалася ні на які умовляння і наполягла таки на тому, щоб особисто супроводжувати Сергія. Загалом тихе й спокійне, село в цей передвечірній час все ж дещо пожвавішало: верталися додому з роботи люди, малеча після школи й виконання домашніх завдань висипала на вулиці побавитися дитячими веселощами, а старші парубки й дівчата гуртувалися помалу до знадливих травневих вечірніх гулянок. Баба Горпина, супроводжуючи Сергія, безугавно розповідала про все, чим живе село, особливо ж задоволено вона віталася з людьми, які виходили зі своїх дворів назустріч, очевидно, оповіщені про приїзд художника Мотрею Микитівною. Горпина Степанівна, кожного разу, привітавшись, належним чином відрекомендовувала Сергія односельчанам і навзаєм кожному односельчанину представляла Сергія, потім ще трохи підтримувала поважну розмову, додержуючи неписаного селянського дипломатичного протоколу, і вони знову вирушали далі, потроху наближаючись до мети свого походу – оселі отця Михайла.

– А ось і вона, оселя Михайла Архиповича, – коли вони з Сергієм, дійшовши вже до центру села головною вулицею, звернули в бічну вуличку, кивнула Горпина Степанівна в бік ошатно огородженого красивим тином охайного цегляного будинку. – Оце тут він і мешкає, панотець наш Михайло, ось і машина його біля двору стоїть – значить він точно вдома, – додала вона, звернувши Сергієву увагу на старенькі «Жигулі» першої моделі синього кольору, що стояли за кущем бузку, який ріс біля панотцевого двору, і тому Сергій не відразу помітив автомобіль.

І щойно вони з бабусею наблизилися до воріт, як із відчиненої хвіртки назустріч їм вийшов і сам отець Михайло – високий широкоплечий чоловік з довгим русим волоссям і охайно підстриженими вусами з борідкою, одягнутий у просту сіру куртку і потерті джинси.

– А, Сергію, – радо простягнув він руки назустріч гостям. – Нарешті, нарешті ви до нас завітали. Дуже, дуже радий вам. Нарешті, – очі, все його обличчя сяяли щирою привітністю, яка свідчила, що Михайло Архипович дійсно був радий.

– Я теж, дуже, дуже радий, – вітально потискаючи руку панотцеві, теж зі щирою радістю відповів Сергій. – Тим більше радий, що вже познайомився з деякими вашими прихожанами, – показав він на бабу Горпину.

– Горпино Степанівно, то ви вже встигли познайомитися з нашим гостем? – перевів погляд на стареньку панотець.

– Ми не лише познайомились, а вже стали добрячими друзями, – відповів за бабцю Сергій. – Просто я приїхав до вашого села ще зранку, і встиг уже дещо познайомитися з вашим селом і з вашими односельцями, храм, до речі, вже оглянув.

– Так, так, а я, як на те, – з вибачливим виразом на доброму обличчі промовив отець Михайло, – сьогодні цілий день не був удома. У Семена Бондаря дружина Клава заслабла не на жарт, а живуть вони далеченько від усіх благ цивілізації на хуторці в півтора десятка будинків, так що довелося зранку взяти нашого лікаря з місцевої дільничної лікарні, поїхати до Бондарів, на «швидку допомогу» у нас, знаєте, бензину не вистачає. Марія Дмитрівна, терапевт наш, оглянула Клаву, а в неї і тиск дуже високий, і з серцем щось негаразд, так що довелося відвозити Клаву до районної лікарні. А там доки все оформили, доки лікарі зробили перші призначення, доки вирішили питання з ліками, ліки ж бо в лікарні теж відсутні… Одне слово, так цілий день і довелося проїздити, а ви тут доки, виявляється, вже чекаєте на мене.

– Та я і не думав нудьгувати без вас, – заспокоїв його Сергій. – Я ж вам кажу, що мені, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степанівна. Вона мені і про церкву розповіла, і в гості запросила, і нагодувала, і відпочив я в неї. Так що, нарікати мені не доводиться.

– В такому разі, я дуже радий, запрошую вас до господи, – гостинним жестом показав на свій будинок отець Михайло. – Ось тільки загоню в гараж свого «кадилака», – показав він на «Жигулі», і підійшовши до автомобіля, лагідно поклав руку на кабіну і додав: – поставлю на ніч на відпочинок свою стареньку «копієчку», вона бо сьогодні нівроку собі попрацювала.

– Старенька то вона, може, й старенька, – оцінюючим поглядом ковзнув по автомобілю Сергій, – а виглядає досить таки непогано, як на свій вік. Дуже добре виглядає. Як новенька.

– Ще б пак, – гордовито відповів панотець, – це ж помічниця для всього нашого села, – він ніжно погладив кабіну авто, наче це була жива істота, – а тому й доглядаємо ми її усім селом – хто чим може, і хто на що здатен: хто грішми, хто яку деталь дістане, хто підварить, хто підфарбує… А нещодавно Славко Здоренко свою власну авто-майстерню відкрив і взяв нашу стареньку «копієчку», як він сказав, на довічне безкоштовне обслуговування. Отже, тепер наша машина в надійних руках. Ми то й придбали це авто всім селом, коли почалися всі ці негаразди: жінці народжувати – а на «швидкій допомозі» бензину немає, комусь треба терміново в район, а автобус зламався, і все таке… Так що склалися всім селом і придбали оце авто. А так взагалі-то я ніколи й не думав, що колись буду водити машину. Та, бач, довелося. А як згадаю свої потуги щодо оволодіння водійськими правами, – весело посміхнувся він. – І сміх, і гріх. Та нічого, все ж домігся свого. Як кажуть, не боги горшки ліплять. Справляюся зі своєю «копієчкою» не згірше за всякого завзятого водія. Але досить вже ліричних відступів. Зараз поставлю машину в гараж – і прошу до господи.

І доки отець Михайло відмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав і заганяв у гараж авто, Сергій ніяк не міг спекатися відчуття сорому при згадці про свої недавні роздуми щодо розкошування священників, які дозволяють собі роз’їжджати на автомобілях, в той час як прості люди не можуть дозволити собі витратити зайву копійчину на шмат хліба насущного. Автомобіль отця Михайла дійсно був не розкішшю, а засобом пересування.

Перша жива істота, яку гості зустріли у дворі отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергій, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого світу, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що ніяк не зміг би дістати до людей, які проходили в будинок, але Сергій про це не знав і тому зупинився в нерішучості, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-білу кудлату гору м’язів, і прикриваючи інстинктивно собою бабу Горпину.

– Не бійся, Сергію, не бійся, – бадьоро підштовхнула його Горпина Степанівна, – по-перше, Кудлай сюди не дістає, та й не стане він кидатися ось так ось, ні сіло ні впало на людей.

– Так, так, – підтвердив слова бабці отець Михайло, що якраз зачиняв двері гаража, котрі виходили в двір, – Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, – кивнув він псові, на що той лише на мить перевів свій погляд на господаря, а потім знову флегматично втупив свої величезні чорні добрі очі в Сергія, очевидно вивчаючи нового відвідувача.

– Кудлай – собака розумний, – похвалила пса Горпина Степанівна і собі, – можливо розумніший за деяких двоногих, що тільки, прости Господи, гавкати і вміють.

– Та це, власне, і є єдина жива істота із тварин у моєму господарстві, – Михайло Архипович обвів рукою подвір’я. – Немає в мене ні курки, ні свинки, тільки город – і все, – кивнув він. – Живу одинаком, паства велика. Немає коли господарством займатись.

Сергій окинув оком подвір’я. Все було чисто, впорядковано, подвір’я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок під черепицею, більший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на стільки, щоб можна було з цієї різниці зробити висновок про велику відмінність у соціальному становищі господарів. А от із господарських будівель – лише льох та помірний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашній худобі, а тепер був перероблений на гараж.

– Добрий день, – раптом привернув увагу Сергія мелодійний дівочий голос. – А я чую, наче якісь голоси у дворі, думаю, чи гості якісь у нас.

Сергій повернув голову на цей голос. Із-за будинку виходила дівчина в синьо-зеленому спортивному костюмі, який, облягаючи її молоде тіло, підкреслював надзвичайну красу її доладної, наче виточеної фігури. Була це дівчина досить високого зросту, не набагато нижча від Сергія, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиці. Особливо ж Сергія вразила та невимушена природна гідність її постави, з якою вона, привітавшись, спокійно наближалась до гостей. Навіть ні, мабуть, гідність – це, можливо, й не зовсім те слово, адже воно передбачає якусь гордість, можливо, навіть гординю, а в дівчині не було навіть натяку на щось подібне до гордині, як не було й натяку на щось подібне до запобігання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергія ходою, якій позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголітньою подіумною наукою.

– Добрий день, – відповів Сергій на привітання. – Хоча, день вже, можна сказати, закінчується, і вже можна б сказати «добрий вечір», – і він придивився поближче до дівчини.

Та вона була справжньою красунею, придивившись, вирішив Сергій. Але відзначалась дівчина не тією показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних світлинах – її краса не відразу кидалася в очі, на перший погляд ніби то нічого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя відзначався незвичним для жінки вольовим підборіддям, яке втім, нітрохи не псувало загального враження, адже в усьому іншому її обличчя було сама жіночність – красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький ніс, пухкенькі губи, красивий вигин чорних брів, і головне – очі, прекрасні великі сині очі. Великі сині й глибокі, дуже глибокі очі. Такі глибокі, що той, хто наважився б пірнути в них у спробі дошукатися їх дна, навряд чи зміг би випірнути – оце відчуття чогось незбагненного, а значить і небезпечного, опанувало Сергія при погляді на її очі, так що він навіть поспішив відвести свій погляд, але відразу ж знову повернувся поглядом до її очей, не в змозі опиратися якійсь чарівній непереборній силі. Адже саме очі, випромінюючи глибинну силу якоїсь потойбічної сутності, й надавали цьому дівочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайної довершеної гармонійності.

– А це моя донечка, Оксана, – лагідно взяв дівчину за руку, а потім, обійнявши її, ніжно пригорнув до себе отець Михайло. – А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно – не художник, а маляр, що приїхав до нас із Києва розписувати наш новозбудований храм. Сергій Михайлович Богданенко.

– Дуже приємно познайомитися, – простягнув руку для знайомства Сергій.

– Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, – вона показала свої забруднені руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальців землю, ні трохи при цьому не знітившись.

– Так, так, Оксанка допомагає мені впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, – лагідно поглянув Михайло Архипович на свою доню.

– То проходьте до господи, будь ласка, – запросила гостей Оксана, – проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чаєм. Проходьте, проходьте.

4

Всі зайшли через крильце і сіни, які були одночасно кухнею, в передпокій, де Михайло Архипович запропонував гостям сісти за невеликий стіл, і сам сів поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухні готувати чай.

Сергій тим часом окинув поглядом господу панотця. Ті ж самі ікони, ті ж самі світлини рідних і близьких, як і в хаті баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато старанніше і вишуканіше – це можна було назвати євроремонтом: красиві шпалери на стінах, підвісна стеля, красиві люстри, євро вимикачі, ікони й світлини красиво по-сучасному оправлені, на вікнах жалюзі, через відчинені двері в залу Сергій побачив великий сучасний телевізор, комп’ютер, але найголовнішою ознакою оселі панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красивій книжній шафі, стояли на підвісних полицях, які були розміщені в кожному придатному для цього місці, книги лежали на столах, на стільцях, відкриті на потрібній сторінці, і закриті, в яких виднілися закладки… Одне слово, Сергій зрозумів, що книги були пристрастю отця Михайла, і хоча пристрасті не повинні бути притаманними служителям Бога, книги – пристрасть, котру все ж таки можна пробачити навіть священникові, вирішив він.

– Непогано тут у вас, панотче, – порушив Сергій мовчанку, – все опоряджено зі смаком. Гарно у вас.

– Та це все, знову ж таки наша громада, – пояснив Михайло Архипович. – Громада у нас чималенька, от і кажуть, що ми, мовляв, хіба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мої прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, – трохи соромливий вираз з’явився на його обличчі. – Так от і говорять мої прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде гідно опоряджено, та й взагалі, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. І скільки я не пояснював їм, що Богу, взагалі то, байдуже до того, які шпалери в моїх кімнатах, Бога цікавлять зовсім інші речі – все одно вони таки зробили по-своєму. Та, врешті, якщо громаді так вже приємно бачити домівку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого гріха я в цьому не бачу. Та й домівкою цією, зрештою, користується кожен із наших односельців не менше, ніж я сам, тут ми збираємося, вирішуємо наші питання, моя оселя завжди відкрита для кожного односельця, от хоча б комп’ютер, – панотець показав у бік розташованого в залі приладу, який Сергій вже примітив раніше, – став у пригоді вже не раз не одному із сельчан. А було це так – приходжу якось я вже ввечері додому, заходжу в хату, а там стоїть оце чудо цивілізації. Що робити? Довелося опановувати всі премудрості володіння цим чудом, як доводилося перед цим оволодівати автомобілем. Хоча я й нині не такий вже великий спеціаліст щодо комп’ютера, тут більше тямить моя Оксана, але і я теж дещо можу, а взагалі, як я казав, все село користується цим дивом техніки. Отак, власне вся оця благодать у моїй оселі й з’явилася: приходжу додому ввечері, дивлюся – нові шпалери на стінах, приходжу іншим разом – люстри красиві висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся – новий холодильник стоїть на кухні.

– Вибачте, отче, – не втримався Сергій від питання, – а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже стоїть холодильник, чи комп’ютер, чи ще щось зроблено, ви що свій дім не замикаєте?

– Та була б моя воля, – усміхнувся він, – я б нізащо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й єдине, що мені й справді було б жаль втратити – це мої книги, а книги – то навряд чи велика принада для злодіїв. Та замок мені все ж врізали все ті ж мої благодійники, і хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже всі на селі, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп’ютером, чи, наприклад телефоном, який стоїть у мене, хоча останнім часом все більше користуються мобільними телефонами, все ж і мій домашній телефон стає в пригоді. Одне слово, зайти до моєї оселі – не проблема майже ні для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось заїжджого незнайомця.

– Такого, як оце, наприклад, я, – сказав Сергій, просто зачудований розповіддю отця Михайла. Дійсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому приємно дивним, приємно незвичайним. І ця майже столітня, невтомна в своїх благих трудах баба Горпина; і цей незрівнянний отець Михайло, що наче зійшов у наш гріховний світ прямо зі сторінок якогось стародавнього «Житія» і так просто й природно розповідає про своє невтомне, безнастанне, жертовне служіння людям, в якому так просто й природно виявляється вся премудрість божа, закладена в задумі творця стосовно його творіння – людини; і ця, наче виникла з якоїсь казкової невіді, незбагненна, дивовижна дівчина… Оксана… Як же це він! Як же це може бути? Хіба це можливо? Сергій раптом згадав про те, що донька отця Михайла – черниця. Якось це здалося настільки неймовірним: оця русоволоса синьоока красуня – черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хотілося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та ні, він же прекрасно знає, що отець Михайло – вдівець і має одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Сергієве єство і невідпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе він оце йшов собі спокійно берегом моря, йшов собі йшов, задивившись у небо, аж непомітно для самого себе перетнув межу берегової тверді й пішов собі спокійнісінько по воді… Аж глядь собі під ноги – а там замість берегової тверді морське плесо. І як це йому вдалося йти по воді? І що тепер йому робити: йти далі, повертати назад, стояти на місці й ждати, чи доля й надалі втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..

– Чи ви чуєте мене? – отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Сергія.

– Вибачте мені, – врешті отямився Сергій. – Я дещо задумався, це в мене частенько буває.

– Нічого, нічого, це природна річ для художника, як і взагалі для людини розумової праці, зі мною це теж, до речі, частенько буває, – заспокійливо промовив панотець. – Я ось кажу нашому гостеві, – звернувся він вже до своєї доньки, що якраз зайшла до кімнати, – що ми йому обов’язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замикаємо будинок, щоб шановний Сергій не відчував себе тут чужинцем і незнайомцем. Чи не так?

– Звичайно, – з доброзичливим спокоєм відповіла Оксана і почала розставляти на столі чашки з духмяним гарячим чаєм, печиво, варення.

Її плавні неспішні рухи, спокійна грація, з якою вона готувала стіл, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Сергій помітив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на інших: і Горпина Степанівна, і отець Михайло зі щирим замилуванням спостерігали за дивовижним волхвуванням чарівної дівчини. Хоча волхвування – і не зовсім те, що личило б доньці християнського священика й черниці, але саме це слово прийшло на розум Сергієві при спогляданні цього дійства, і він нарешті зрозумів ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася відразу в очі безсоромністю сучасних загальноприйнятих космополітичних канонів стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз своєю незвичайністю, глибинністю, потаємністю. Це була глибинна і потаємна досконалість споконвічної української породи, виплеканої в недовідомому мороці незглибимих тисячоліть, досконалість, згідно з якою були створені шедеври Трипілля й Скіфії, досконалість, яка визначила злет Київської Русі, дозволивши невідомим майстрам створити своєрідну довершеність храмів цієї доби, незрівнянну довершеність Київської Софії, незвичну, відразу не зрозумілу красу її Пантократора й Оранти, грізну непоступливу красу, що дає себе пізнати, як і цнотлива українська дівчина, тільки після того, як упевниться в чистоті й щирості твоїх намірів. Своєрідність цієї краси, як і своєрідність нашої незрівнянної мови, вдосконалюючись і довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи від перших божественних зачудувань якогось первісного мисливця, що виливав переповненість почуттів у наскальних малюнках і ритуальних співах, аж до останніх осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячоліть в намисто українського народу, настільки могутнього і незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довгої історії завжди відроджуватися в часи, коли, здавалося б, він вже зовсім зникав з історичного обрію. Звичайно, Сергій все це прекрасно знав зі своїх студій української історії, культури, філософії, релігії, але ж знав він все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, і лише зараз, споглядаючи це ідеальне творіння українського роду в образі Оксани, він дійсно відчув це все: всі його знання, всі осяяння і духовні набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором і ніби осяяли зсередини новим теплим рідним світлом його єство, все те, що він, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його рідною невід’ємною часткою, він наче провалився в бездонну глиб України, відчувши себе рідною частинкою її вічного єства. Це, врешті, й було відчуття божественного.

Сергій озирнувся – очевидно, й Горпина Степанівна, й отець Михайло переживали, усвідомлюючи це чи ні, щось подібне до його, Сергієвих почуттів, очевидно, що й Оксана розуміла, яке враження вона справляє на цих мовчазних захоплених людей, але це ані трохи не викликало в ній ні зайвої дівочої соромливості, ні гордощів – вона породжувала добро і радість в душах людей, як сонце породжує тепло, вона це усвідомлювала і їй це подобалося, їй подобалася та чиста радість, яка виникала навколо неї, от і все.

– Пийте, будь ласка, чай, а я піду переодягнуся, – порушила нарешті мовчанку Оксана і пішла в сусідню кімнату, зачинивши за собою двері.

Але мовчанка після цього все ж не порушилася. Всі взяли по чашці чаю і почали потроху пити, не порушуючи ідилії мовчання, адже це була не та незручність ніякового мовчання, коли не знаєш із чого почати розмову, щоб вона була цікавою для всіх, це було красномовне мовчання людей, які переживають разом прекрасні почуття, знають, що ці почуття спільні, і їм для цього не потрібні ніякі слова, бо слова лише б збіднили єднаючу силу чистої радості, що так красномовно світилася в кожному обличчі.

– А ось і я, – зайшла в кімнату Оксана в довгій, нижче колін, закритій темно коричневій сукні з красивим світло коричневим, кольору пожухлого листя, вишиванням на грудях, що ще яскравіше відтінило русоволосу красу її білявого обличчя.

Вона повільно сіла біля свого батька, покірливо схиливши голову на його плече.

– То як там правильно, – обійнявши доню й побожно поцілувавши її в русяву голову, з лукавим усміхом спитав Михайло Архипович, – художник, чи маляр? Маляр-бакаляр, – зовсім уже весело додав він.

– А й так, і так правильно, але все ж маляр – більш питомо для нашої мови, – глянула вона на батька з-під лоба й перевела погляд на Сергія, наче передаючи йому слово.

– Звичайно, – з радістю погодився Сергій, – маляр, баня, світлина – це більш наші рідні слова, ніж художник, купол, фотографія, але й інтернаціоналізмами не варто нехтувати, для всього, як кажуть, місце й час. Більш важливо, з якою майстерністю ти написав картину чи зробив фото, як би ти при цьому не називався.

Розмова небавом захопила їх, розширюючи своє русло, розпросторюючи течію роздумів. Сергій зрозумів, що величезна купа книг в оселі отця Михайла – це не просто велика кількість, це кількість, що згідно з канонами діалектики перейшла в якість. Здавалося, не було такої галузі гуманітарних знань, в якій Михайло Архипович не був би обізнаний. Та й Оксана не пасла задніх – спокійно й переконливо вона могла висловити свою думку, зовсім не поверхову, на яку завгодно тему, яка, здавалось би, й зовсім не мала ніякого стосунку до релігії. Менше за все цей священик та його донька були схожі на вузьколобих клерикалів, що фанатично прославляють якусь одну ідею, проклинаючи все інше. Вони щиро були відкриті для обговорення яких завгодно питань, готові були довірливо й співчутливо вислухати яку завгодно, навіть ворожу думку, більше того, йшлося на те, що якраз ворожу думку, вони й готові були вислухати з найбільшою любов’ю й співчуттям, щоб глибше зрозуміти її й переконати в її хибності. Мабуть, це й була та сама любов, яку проповідував Ісус Христос, та сама любов, яка і є – Бог, подумалося Сергієві. І коли він бачив отак батька з донькою поряд, коли її голівка лежала на батьковому плечі, Сергій все більше й більше переконувався в тому, наскільки вони таки схожі – батько й донька, адже на перший погляд, не зважаючи на деякі поверхові спільні риси, вони все ж досить таки відрізнялись: батько – з видовженим обличчям, якому ще більшої продовгуватості надавало довге русе волосся й підстрижена борідка з відчутними вкрапленнями сивини; з тонкими рисами, які наче спрозорювали обличчя, створюючи враження, що це обличчя належить людині, дух якої переміг її плоть, так що плоть ставала вже обтяжливою для цього духу; і донька – з більш округлим, хоча теж дещо видовженим обличчям, але риси якого, будучи теж досить правильними й тонкими, все ж свідчили про ідеальну гармонію духу й тіла, які доповнюючи одне одного, буяли довершеною досконалістю. Але коли вони отак сиділи поруч, схилившись одне до одного, вислуховували чужі думки, висловлювали свої, вони взагалі здавались одним цілим – лагідна доброзичливість, неупередженість ні до чого й ні до кого, щире співчуття, що звучали в кожному слові, так що навіть їхні голоси, хоча й були один дівочим, а інший чоловічим, здавалися схожими, і головне – очі, ці чисті, ясні, глибокі очі, що випромінювали всепереможну силу їх внутрішнього світла, очі, котрими, як Сергієві іноді здавалося, на нього дивився сам Ісус Христос, так що Сергієві, як іконописцю, видалася заманливою думка, запам’ятати ці обличчя для прикладу при написанні ликів святих, хоча, можливо, така думка й межувала з деяким святотатством.

Неочікуваною була й поведінка Горпини Степанівни – взагалі не відзначаючись, як Сергій устиг помітити, мовчазністю, під час гостини в отця Михайла, вона майже не проронила жодного слова, вона мовчки сиділа, поглинаючи блаженним, захопленим поглядом своїх незрівнянних улюблених панотця і його доньку, вона всім своїм єством всотувала кожне їхнє слово, можливо, іноді й не розуміючи його смислу, але свято вірячи в єдино можливу правильність слів, які виходили з цих уст.

Допивши чай, Сергій підвівся й підійшов до книжної шафи. Оглядаючи корінці фоліантів, він ще раз переконався в різнобічності й широті панотцевих зацікавлень. Особливо ж його вразила широта тих філософських набутків людства, якими цікавився Михайло Архипович: античні мудреці, середньовічна апологетика й патристика, хоча авторами й були не лише православні, але й католики, та, врешті, й матеріалісти вкупі з марксистами – все це ще якось можна було зрозуміти, але – Ніцше? А тим більше – Фрейд?!. Це якось зовсім уже не вкладалося в голові, не трималося купи.

– Вибачте, отче, – не зміг утриматися від питання Сергій, – мені просто дуже цікаво, якщо це вас, звісна річ, не образить, чому – Ніцше? Чому – Фрейд? Невже це справді вас цікавить? Чим?

– Так, так, звісна річ, – з розуміючою посмішкою похитав головою Михайло Архипович, – чому б це мало мене ображати, мені нічого приховувати, та й цікавить це не лише вас, як ви можете здогадатись, це зацікавлювало й декого з єпархіального управління. Та нічого крамольного тут немає й близько. Щоб простіше й дохідливіше пояснити, я можу сказати, що для того щоб воювати успішно, ворога треба знати дуже добре. Та це так, образно. Бо насправді війна – це не є ремесло священика, та й ворогом я нікого не вважаю, є просто заблудлі душі, і для того, щоб їх вивести зі стану заблудження, чи блуду, треба дуже добре знати ті потаємні, темні стежки-доріжки дрімучої людської природи, якими якраз і можна заблукати в ті непрохідні хащі гріха, де навіть невеликий проблиск благодатного божественного світла видається вже чимось неймовірним, поза природним, зайвим. От ви говорите, Ніцше, а що Ніцше? Ніцше сам себе покарав своєю гординею, так жахливо завершивши свій земний шлях, загнавши себе в безвихідь своєю нерозкаяністю, але його приклад на жаль нікого й нічому не навчив, і хибність настанов його філософії довело двадцяте століття, коли вже провідна верства діяльного людства взяла за керівництво до дії догмати ніцшеанства, а по суті сатанізму, особливо ж наглядний тут приклад фашизму й комунізму, які в цьому плані є одним і тим самим. А взагалі то, я б не став тут виділяти Ніцше, він лише один із проявів того величезного заблудження, в яке втрапило людство декілька останніх століть своєї, загалом недовгої історії, тут можна було б згадати дуже багатьох, і того ж Дарвіна, і того ж Фрейда, й багатьох, багатьох інших. Загалом це заблудження умовно можна було б назвати, використавши філософську термінологію, матеріалізмом, коли за наріжний камінь світобудови було взято матерію, тобто спочатку самовільно з’являється матерія, яка згодом породжує зі своїх свавільних надр дух. А де, коли, як і для чого з’явилася ця сама матерія, що безпорадно зависла в вакуумі холодної безкінечності і безладно дриґає ручками й ніжками своїх, безсилих дати щастя, матеріальних закономірностей, для чого цій матерії знадобився дух, який, врешті, теж визначається тими ж самими матеріальними закономірностями? Якесь зачароване коло. На перший погляд, зрозуміло кожному, що це нісенітниця, – отець Михайло якось дивно, навіть трохи безпорадно, здвигнув плечима. – Але ж в цю, вивернуту навиворіт, перевернуту вниз головою й догори ногами істину вірять найпроникливіші уми й пишуть її на прапорах прогресу ось вже останні декілька століть, плоди чого пожинаємо зараз і ми. Якщо ж глибше розглянути всю цю історію з самозванством матерії, то можна сказати, що створене проголосило себе господарем свого творця, створене проголосило себе творцем свого творця. І ця самопроголошена твар б’ється в судомах безсилої люті в даремних намаганнях силою, ґвалтом викресати з матеріально-закономірного процесу плотських утіх хоч якусь іскорку чистої радості й щастя… Та я, мабуть, дещо захопився, – раптом окинув він оком присутніх, – мабуть, уже втомив усіх своєю балаканиною?

– Та що ви отче, – поспішив переконати його в протилежному Сергій, – ви так цікаво говорите, так просто й зрозуміло показуєте такі, здавалось би, складні речі. Я, наприклад, багато що побачив у новому світлі, багато чого зрозумів такого, до чого не міг сам ніяк дійти, хоча й думав над цим досить довго.

– А все тому, – з тим же захопленням і просвітленим поглядом продовжив Михайло Архипович, – що не треба все занадто ускладнювати, навпаки, всі, якими б вони не здавалися складними, думки, теорії, цілі системи думок і теорій треба зводити до чогось простішого, до найпростішого, до тої зернини, з якої вони виплекані. Це й буде та божественна простота, яку й проповідував Ісус Христос. От, наприклад, – він показав рукою в бік Сергія, що так і стояв, захоплений словами панотця, біля книжної шафи, – ви кажете, Фрейд! Так, Фрейд. А що Фрейд? Велика, глибока система, переворот в науці, філософія. Так, звичайно, не можна ніяк заперечити заслуг доктора Фрейда в психоаналізі, в медицині, бо ж як лікар Фрейд дійсно таки прислужився людству і зміг знайти шляхи до полегшення страждань нещасних хворих людей. Велика йому за це дяка і уклін. Спасибі. Але ж до чого тут філософія? Для чого всі ці медичні терміни й процедури, всі ці фізіологічні процеси переносити в храм філософії, і з їх допомогою описувати найвищі поривання людського духу? Це все одно що, вибачаюсь за мою грубу селянську термінологію, копати граблями, або скородити лопатою. А все, знову ж таки, дуже просто. Все це з того ж самого зерна. Існування духу обумовити існуванням матерії. Дух породжений матерією, твердить ця філософія і на доказ своєї правоти наводить всі ці свої медико-фізіологічні осяяння. Вся ця знаменита сексуальність. Існує, мовляв, між чоловіком і жінкою статевий потяг. Аякже, звичайно ж існує, адже Господь на те їх і створив двома різними статями, щоб між ними існував потяг і від цього продовжувався рід людський. Та виявляється, існують ще всілякі збоченці, яких цей звичайний, природний, визначений Богом, потяг не задовольняє, і неможливість задовольнити цю свою неприродну сексуальну потребу вони, бачте, компенсують всілякими химерними фантазіями на зразок всяких там літератур, релігій, малярств і тому подібних сублімацій. Ось звідки він взявся, цей загадковий дух, його просто породила неправильна, збочена плоть. В такий же спосіб який-небудь видатний гастроентеролог скоро розвине й поглибить вчення свого колеги сексопатолога Фрейда і пояснить злети людського духу ще більш глибинним, ще більш фундаментальним, ще більш тваринним потягом людської плоті – потягом до їжі й питва. Адже, врешті решт, їсти й пити хочуть всі й завжди, причому по декілька разів на день, від самого народження й до смерті, на відміну від, вибачаюсь, бажання зайнятися сексом, яке виникає не в усіх і не завжди, а якщо і виникає, то значно рідше, аніж бажання добряче попоїсти. І уявіть собі, що знаходяться такі збочені індивіди, яким закортить погамувати свою природну потребу в їжі й питві у якийсь неприродний спосіб, ну хоч би, наприклад, зайнятися канібалізмом, або погризти каменюку, хоча це в принципі теоретично й можна спробувати, а що як йому ще захочеться напитися сонця, або проковтнути всесвіт? Єдиний вихід із такого становища – сублімація. І все, будь ласка – світові шедеври посипалися зорепадом, адже проковтнути всесвіт мало кому до снаги. Ні, звичайно, я розумію, що я все дуже спрощую, але, як на мене, на все це й треба дивитися значно простіше, все це не варте такого ускладнення, якого йому надали всі ці горе філософи. Бо й насправді, весь цей фрейдизм зводиться до того, що ось, бачте, раптом заманулося якомусь небораці задовольнити свою природну потребу в неприродний спосіб – що робити? Нема на те ради, пішов він собі, написав «Війну і мир», або намалював «Джоконду» – і все, вільний до наступного дикого бажання. А для чого йому «Війна і мир»? Чи не простіше було б йому піти й розвантажити вагон вугілля, чи скопати декілька соток землі? І всі бажання, як неприродні так і природні, як рукою зніме. То хіба це не дурня? Дурня! Комплекси. Комплекси – це, бачте, хвороба. А що таке людина без жодного комплексу? Тварина. Тобто, цілком духовно здорова людина – це тварина. Або ж машина з кісток і м’яса. І нічого нового в цьому немає, все це вже говорено-переговорено матеріалістами всіх мастей тисячі разів на тисячі ладів. Дурня. Але ж весь світ десятиліттями живе цим, захищаються дисертації, розвиваються теорії. А в основі що? В основі – ніщо. Ох ти, Господи, – раптом похопився Михайло Архипович, – оце я так розійшовся, оце так монолог я утнув. Бідні ваші вуха. Просто накипіло все це.