Текст книги "Вигнання в Рай. Роман"

Це був справді вибух. Вибух кохання. Вибух в стонадцять мегатон щастя. Ромео з Джульєттою відпочивали. Він був її першим чоловіком. Вона була його першою жінкою. Вони були юними Адамом і Євою. Вони пізнавали одне одного не поступово раз по раз, не частинками, а відразу ставши однією душею та одним тілом, кинувшись стрімголов у вир єднання. Він взяв її повністю всю собі й віддав себе всього їй, як і вона віддала йому себе без вагань. Вони зустрічались на квартирі в Сергія, тікаючи з уроків, поки Сергієва мама була на роботі, зустрічались на квартирах своїх друзів, вдома в Олени, коли її батьки їздили на дачу, цілувались в кінотеатрах, в скверах і парках – їм все було мало обіймів і цілунків, вони мріяли про вічне щастя разом…

Тоді була якраз весна, точніше починалась весна, закінчувалась зима. Весна була рання й тепла, швидко танули сніги, скресала на Дніпрі крига. Вже в березні всі ходили простоволосими. Ніколи, ніколи в житті він не зміг би забути цю весну. Весну кохання, справжнього кохання. На цьому різкому, майже миттєвому переході від зимового чорно-білого холоду до веселкового весняного тепла Сергій, переповнений жаром кохання після довгої чорно-білої самотності, так виразно й повно відчув міць і всемогутність Ярила, цього прадавнього свавільного й невблаганного бога дикого весняного пробудження. Бо лише пристрасть першого кохання знає, яка то міць потрібна, щоб раз і назавжди насмерть заперечити всевладдя холоду, але ще більша міць потрібна, щоб під час, коли із попелу морозів і снігів знов воскресає фенікс сонця, раз і назавжди приборкати розгнузданого жару дикість, коли, відчувши під серцем холоду тепло невідворотного кінця невиліковної хвороби весняного пробудження, вмираюча зима з останньої своєї люті у муках сплоджує свою погибель власну – новонароджене чудовисько тепла, що наче роз’ярілий бик в могутньому пориві зародження нового життя нещадно б’є гартованими жароти рогами у льодяні ворота холоду і трощить кригу заборола зими: і хрустко розривається стражденна плоть зими, прохромлена рогами теплоти – зринає на річках ламкого льоду хід. І танучи, сніги, – померлої зими холодний білий череп, – всихаючи щомиті, безнадійно пустими чорними очницями таловин, неначе чорними очима смерті, вдивляються в грайливу глибочінь небес. Схарапуджені ж передсмертним хрипом зими, оскаженілі березневі ночі, мов очманілі кобилиці, мчать з піною весняного шаленства на розжеврілих грудях ранків, – яка потрібна міць, щоб дикість їх приборкати лиш розпач першої утрати знає, – Кохання має міць таку, і Кохання приборкує: прикривши долонями пухких хмарок вуглинку зорі, роздмухує подувом теплого вітру її тихе жевріння в полум’я сходу весняного сонця, і обережно кінчиком притлумленого березня стирає із змарнілого чола землі холодні сльози останніх снігів у зморшках вибалків, і наостанок запускає м’якеньку розчепірену відлигою розлогу п’ятірню тепла в холодні кучері дерев, – куйовдячи їх, лагідно втішає, – адже плодючу зав’язь може дати лише суцвіття перемоги над безсиллям неприборканої ще сили.

Вони кохались до нестями і мріяли прожити в коханні разом все життя й померти в один день. Та не так сталося, як гадалося. Адже вони мали вже ось-ось закінчити навчання в школі, а далі…

Крім того, що Сергій мав продовжити свою художню освіту, а Олена збиралася поступати в університет на гуманітарний факультет, вони, захоплені любовним шалом і мріями про вічне кохання, нічого не знали й не хотіли знати. За них про їхнє майбутнє думали їхні батьки, точніше батьки Олени, бо на відміну від Сергія, що мав тільки маму, яка працювала на рядовій роботі і жила на зарплату, рахуючи копійки, в Олени були як батько так і мати, причому батько її займав не останнє місце в радянській ієрархії – був одним із секретарів міськкому компартії, а це було не абищо, та й мати Олени була прилаштована незгірше, і була в них Оленка – донька-одиначка. Так що думали вони про майбутню долю своєї єдиної доньки, звісна річ, докладно й прискіпливо.

Ні, ні батько, ні мати Олени не були вже такими собі зарозумілими вискочнями снобами, що вважали себе вже «блакитною кров’ю» і ставилися зверхньо до «низів», вважаючи свою доньку гідною лише для шлюбу з принцом, зовсім ні. Батько Олени й сам був вихований матір’ю-одиначкою й добився всього в житті сам, і він зовсім не бажав зламати долю своїй доньці, присилувавши її покинути свого коханого й вийти заміж за «достойну кандидатуру».

Олена, як годиться, познайомила Сергія зі своїми батьками на їх прохання, Сергій був непогано прийнятий в їх домі, батько Олени декілька разів мав із Сергієм довірливі чоловічі розмови, з яких зробив для себе висновок про неперспективність занадто романтичного молодика, що мріяв усе життя займатись малюванням і всерйоз захоплювався казочками про якихось там Перуна, Велеса й Ярила. Художник! Яка доля чекала на Олену з цим мрійником? Батько Олени, звісна річ, мав можливість у величезному державному механізмі прилаштувати Сергія «гвинтиком» досить крупного калібру, який би купався все життя в номенклатурному маслі, але ж Сергій не міг себе уявити припнутим на все життя до номенклатурного корита й заради можливості хлебтати з цього корита все життя копирсатися в нікому не потрібних паперах, принижувати нижчих по службовій драбині й самому принижуватись перед вищими, все життя бовтатися в цій гидотні замість того, щоб літати на крилах живопису в небесах краси – хіба це не все одно, що вмерти? Ні, не все одно – це гірше, ніж вмерти.

Так що, всі намагання Олениного батька навернути Сергія в благонаміреного чинушу закінчились нічим. А от спільні виховні «наїзди» як батька, так і матері на саму Оленку виявилися не такими марними – Олена врешті теж почала умовляти Сергія зректися своїх юнацьких романтичних мрій і стати нормальною дорослою людиною. Сергій навіть намагався всерйоз уявити себе такою нормальною людиною, обмеженою турботами про придбання все більшого і більшого шматка хліба насущного, але це було настільки огидно для його натури, настільки неприйнятно, так все це тхнуло, що Сергій просто замикався в собі, коли Олена знову й знову починала з ним розмову про їхнє правильне майбутнє.

Потім він намагався переконувати її в зворотному. Марно. Одне слово, кришталева чаша кохання була віддана на поталу вільного падіння і стрімко зближалася з кам’яною підлогою реального життя. Сергій відчував, як Олена поступово віддаляється від нього. Відчував, як це важко було для неї. Відчував, як це важко було для нього. Ніколи до того він не міг зрозуміти сенс і могутність фатуму, який так часто виступає майже дійовою особою в давньогрецькій трагедії – тоді зрозумів. Врешті решт, незважаючи навіть на те, що до закінчення школи їм залишалося вже зовсім небагато часу, батьки перевели Олену до іншої школи.

Звичайно, відчай, спустошення, самотність – почуття, що супроводжували їх розлуку, були вже відомі Сергієві, але він вже не був тим неспроможним, беззахисним хлопчаком, що лише хилився від ударів долі, він вже пізнав кохання у всій його земній величі й нікчемності. Не даремно ж його порадником, господарем, його богом став Ярило – це прадавнє божество весняного пробудження й кохання, але кохання дикого, несамовитого, не скутого ще умовностями цивілізації, кохання, що більше нагадувало шалений вибух інстинктів, а не найвищий вияв милосердя й співчуття.

Ярило був богом жорстоким, як і справжнє не прикрашене земне життя. Ярило, як справжній язичницький бог вимагав жертв, і Сергій, чи то з помсти за зраджене кохання, чи просто заради угамування невситимості розбурханих юначих жадань, почав приносити ці жертви своєму богові, зваблюючи направо і наліво дівчат та жінок. Хоча й звабленням це назвати можна було дуже й дуже умовно, адже були це в більшості розкуті, як то кажуть, без комплексів дівчата та жінки, які хотіли бути звабленими не менше, а може й більше, аніж Сергій хотів їх звабити, так що Казановою його назвати навряд чи випадало.

Не відомо, чи якимось чином всі ці життєві перипетії вплинули на духовне життя Сергія, мабуть, так воно й було, адже успіхів у малярстві він досяг в цей період просто неймовірних – все йому вдавалось дуже просто й легко, якісь підсвідомі, інтуїтивні осяяння висвітлювали перед ним такі рішення, що раніше він про це навіть уявлення не мав: такі колористичні співвідношення, такі композиційні ракурси, таке глибоке вирішення міфологічних тем вдавалося Сергієві, що всі були в захваті, а його наставник Сидір Маркович так просто за голову брався від захоплення.

Але Сергієвому злетові ось-ось мав підрізати крила найближчий військовий призов, бо служба в Радянській Армії була хоча й почесним, але ж обов’язком кожного юнака, що досяг призовного віку, а художній ВУЗ, де навчався Сергій, не належав до тих закладів, що надавали право на відстрочку або звільнення від армійської служби. Як вже йому це вдалося, одному Богу відомо, але Сидір Маркович всіма правдами й неправдами, використавши всі доступні йому можливості, добився таки звільнення Сергія від призову. Сергій навіть деякий час завдяки цьому ще насолоджувався цивільним життям, поринаючи з головою в насолоду малярством і вириваючись із полону живопису на деякий час заради чергової любовної інтриги. Можливо, він так би й прожив свій призовний вік, пройшовши школу життя, як офіційно називали Армію, заочно, якби сам Сергій не вирішив таки пройти цю школу по-справжньому.

Що його подвигло на такий крок? Найменш за все це був, звичайно, той липовий офіційний радянський патріотизм, від якого вже на той час не залишилося й духу. Просто Сергій хотів не уникати того жорстокого випробування, яке повинен був пройти кожен юнак, щоб стати чоловіком, та й це життя з безкінечною чергою любовних пригод, що втішали лише плоть і не торкалися душі, просто втомлювало, що вже позначалося навіть на його малярських пошуках – полотна ставали все більше одноманітними, рішення все більш поверховими й пласкими. Це був справді якийсь тупик, безвихідь. І щоб розрубати цей Гордіїв вузол, Сергій вирішив таким радикальним чином змінити своє одноманітне життя.

Та ще й служити він вирішив не де-небудь, а в самій найгарячішій точці, яку тільки можна було на той час знайти, в Афганістані, де точилася справжня війна, а не просто якась там гра – виживу, вирішив він, то, мабуть, таки зрозумію в цьому житті щось таке, що дасть мені наснагу жити і творити й надалі, а загину, то – загину, бо жити таким життям, як зараз – не велике щастя.

Матері Сергій, звичайно, не сказав про Афганістан, хоча матері йому й справді було жаль, можливо, матері тільки й було жаль, хоча він ішов на війну насправді ж не для того, щоб загинути, а щоб перемогти – врешті-решт, він був не серед останніх: скільки він себе не пам’ятав, він завжди займався спортом, осягав майстерність самбо під керівництвом прекрасних майстрів, які поряд з офіційним самбо навчали Сергія та його товаришів по спортивній секції боротьби тонкощам східних єдиноборств, так би мовити, підпільно, адже такі ворожі буржуазні вигадки, як карате й тому подібні штучки, були в Радянському Союзі офіційно заборонені для широкого загалу.

Афганістан зробив Сергія християнином, християнство зробило його православним, православ’я відкрило йому шлях духовного живопису, що все разом нарешті привело його сюди, в село Веселе, де він зустрів отця Михайла та Оксану. Що ж, заради цього варто було пройти Афганістан. Заради такої зустрічі варто було віддати що завгодно. Але була й інша сторона медалі – ця зустріч виявила, що Сергій занадто оптимістично ставився до своїх моральних досягнень останнього часу: на тлі отця Михайла й Оксани його власний духовний образ занадто вже тьмянів, занадто вже непривабливо виглядало його минуле. Минуле?

На превеликий жаль, його любовні зальоти, як це не прикро було для самого Сергія, продовжувались аж до останнього часу. І як він не побивався над цією, самому йому неприйнятною й неприємною вадою, як не каявся, але… Він все прекрасно розумів, розумів до самих глибин гріховність цієї своєї вади, і все ж. Звісна річ, це не було те сатанинське сп’яніння від коловороту плотських втіх, що захопило було його в юності після такого печального кінця його першого кохання, що не стало, на жаль, коханням на все життя, як вони з Оленою мріяли, сп’яніння, під час якого Сергій під орудою свого бога Ярила віддавав своє тіло й душу на поталу шаленим пристрастям.

Зараз це було зовсім інше. Зараз це були все ж, можна сказати, нормальні людські стосунки, без яких нормальне життя якось навіть не уявлялось, адже ж бути самотнім одинаком не зовсім природно молодому здоровому чоловікові, навіть якщо він художник та ще й займається розписом храмів. Це були не просто любовні інтрижки, як колись, – це були цілком здорові відносини між чоловіком і жінкою з цілком здоровими намірами одруження й створення нормальної здорової сім’ї, бо ж сам Бог велів людям плодитися: як сам Сергій це напівжартома визначив для себе згідно з міфологічними уявленнями – треба було змінити Ярила на Ладу й Рід. Та й мама Сергія теж була не в захваті від його неприкаяної самотності й наполягала на його одруженні, мріяла няньчити внуків. І він старався знайти собі пару, старався щиро й відверто, але…

Якось все не виходило. Все завжди розпочиналось так романтично – як правило, раптова зустріч, блискавка симпатії, квіти, шампанське, шалена пристрасть, мрії про майбутнє, спроба жити разом – от на цій самій спробі все зазвичай і закінчувалось. Два, три місяці, найбільше півроку – і всі романтичні стосунки відступали перед натиском реального життя: гроші, їй все більше й більше потрібно було грошей, як еквіваленту добробуту, життя, майбутнього, щастя, еквіваленту кохання. Все впиралося в гроші. Де й дівалося те романтичне почуття, що зовсім недавно кидало їх в обійми безоглядної пристрасті. Вона вимагала грошей – і чим далі, тим більше. Сергій ставав для неї приладом для добування грошей, не більше. Вона вимагала грошей – адже він може, варто йому лише захотіти, запросити нормальну оплату своєї праці, нормальну ціну взяти, а не ті копійки, що він бере за свої унікальні роботи: його робота варта нормальної ціни, а вони не обідніють, ці церкви багаті, знає вона, бачила, тобто вона поки що нічого ще не знає про цей його Київський Патріархат, а те, в яких автомобілях їздять великі начальники з Московського Патріархату, в якому золоті, в яких діамантах вони ходять, які швейцарські годинники (по декілька десятків або й сотень тисяч доларів!) вони носять, це вона прекрасно знає – так що нічого, не збідніють його святенники, якщо заплатять нормальну ціну. Хай платять!

Хоча при знайомстві всі ці жінки здавались такими безкорисливими, такими захопленими його творчістю, такими зацікавленими в розвої українського православ’я. Й чим далі, тим глибше закрадалась йому в душу підозра про їхню лицемірну гру з самого початку знайомства – як в їхніх примітивних корисливих душах з самого того часу, коли вони дізнавались про його професію, виникав задум про можливість заробляння великих грошей, варто лише по-доброму переконати його, виліпити з нього нормальну людину в майбутньому. Вся їхня безкорисливість і захоплення мистецтвом при знайомстві були лише лицемірною грою, щоб якнайміцніше зачепитися за нього, як за джерело великих грошей у майбутньому.

Ось і цей останній випадок, зовсім недавня його остання спроба стати сімейною людиною. Чого варті лише ті її відверті вибухи неприхованого гніву у відповідь на його мовчання, коли він намагався просто пропустити мимо вух її чергові «хитромудрі» розумування щодо можливості з його професією та репутацією жити набагато краще – це ж просто смішно, маючи можливість жити «як люди», просто таки відмовляти собі майже в усьому. Грошей! І чим скоріше, тим більше! Звичайно, вони розлучились – і це навіть не так вже вразило його, як бувало спершу, все вже було настільки звично й схоже, настільки по-буденному, наче все так і повинно бути. Він навіть вже подумувати, що ці всі невдачі в пошуках сімейного щастя – це покара за його гріховні любовні походеньки, за його легковажне ставлення до стосунків з жіноцтвом у минулому, за його вірне служіння жорстокому Ярилу. Ярило не відпускав його, Лада ним, вочевидь, гребувала.

Одне тільки добре – Сергій встиг висповідатись ще в Києві щодо цього останнього випадку, він просто не уявляв собі, як би він ось тепер пішов з усім цим до отця Михайла. Хоча, сповідь – є сповідь, але тим не менше.

Поступово виходячи з глибокої задуми і повертаючись зі світу своїх споминів у хату баби Горпини, Сергій відчув, що його тіло прямо отерпло від довгого лежання в одній позі – він навіть незчувся, як промайнув досить довгий проміжок часу. Він встав, розім’яв затерплу шию, підійшов до вікна, що кидало на підлогу яскравий квадрат веселого травневого світла – сонце вже перевалило через зеніт.

Дивно, пройшло так мало часу від його появи в цьому селі, а яке величезне зрушення в житті, в душі. Що це? Він навіть не уявляв собі, як би все це можна назвати. Переворот? Переродження? Відродження? Ціле життя, все його життя промайнуло перед ним. Все своє життя Сергій ніби заново прожив. І не просто прожив, а пережив. Він наче новим, справді християнським, поглядом окинув своє життя, в новому світлі побачив усе пережите, всі основні віхи життєвого шляху постали перед ним.

І він простив, вибачив сам собі врешті-решт свої власні гріхи, так наче це вибачив йому хтось інший, той хто мав право прощати всім і прощати все. Дивне, легке й захопливе відчуття оволоділо Сергієм: він нарешті зміг простити собі своє минуле, з важкого переобтяження сумління, що тягло в гріховне болото замкненого кола зваб і докорів, його минуле раптом перетворилося на просто повчальний приклад хибної нерозумної поведінки, так наче цей приклад для настанови показував йому хтось інший, хто мав право повчати всіх – і тепер Сергій напевне знав, як жити правильно. Всепроникаюче всевладне світло істини, добра й краси, джерелом якого було нове осягнення минулого, осяяло як теперішнє життя, так і перспективи майбутнього. Настрій всепрощення й безмежної любові до всього світу, навіяний образом Оксани, опанував його – так, це був образ Оксани, через який Сергій, неначе через чарівний кристал, побачив себе, своє минуле й майбутнє, побачив весь світ, побачив Бога – і став новою людиною.

Сонце спускалося вже з зеніту, весняного життєдайного зеніту. Вийшовши з хати Горпини Степанівни під враженням своїх дивовижних роздумів і осяянь, Сергій пройшов стежиною через город, вийшов до Дніпра і пішов понад рікою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозорі простори лагідним весняним теплом, яке розносив вусібіч юний вітерець, змішуючи солодкий аромат весняного цвітіння з терпкуватим духом новонародженої зелені й обдуваючи обличчя Сергія, який на повні груди вдихаючи цей могутній весняний дух, неначе настій безсмертя, все йшов і йшов уперед, немов хотів дійти до того втікаючого виднокола, де зелений океан землі зливався з синім океаном неба. Аж ось, попереду забовванів курган, один з тих вічних вартових українських просторів, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предків. Дійшовши до кургану, Сергій зупинився перед ним, мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло декілька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Сергій зупинився, заплющив очі. Ось воно. Нарешті. Лада. Ярило відступав. Надходила Лада. Лада перемагала…

В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти побіля витоків весняних хороводів, коли, натхненні жаром незайманих тіл, тремтливі руки дівочої цнотливості вплітають квіти першого кохання в вінки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепеті пробудження землі раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень і буде на крилі дівочої сором’язливості і на крилі парубочого завзяття злітати в небеса палких обіймів і освідчень. Кохання буде перлини дівочих посмішок упереміж з перлинами пташиних заспівів нанизувати на нитку травневого досвітку в намисто пристрасних бажань на лебединій шиї першого злиття – і всі відчують, як із відкритих ран лісів, гаїв, полів і пагорбів, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструмує зелена кров весни, пульсуючи і в твоїх власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагоді ніжного леготу й медвяними босими ніжками дивних запахів відбитки слідів своїх буде втоптувати візерунками пахучих квітів в зелені килими степів, аж доки щирість поцілунків не розквітне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цвіт буяє. Напередодні сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце – і сонце таки настане!..

Так, Ярило нарешті відступив. Лада нарешті перемогла. Сергій відчув це усім своїм єством, всією повнотою осягнення буття – Лада запанувала над ним уповні й беззаперечно. Нарешті. Було таке відчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж летіти? Куди ж іще, як не до неї…