Текст книги "Солоденьке на денці пирога"

6

Ми сьорбали чай. Міс Маунтджой невідь-звідки витягла кривобокий покоцаний чайник із олова, і, покопирсавшись у торбинці, дістала брудний пакетик чаю «Пік Фрінс».

Сидячи на маленькій бібліотечній драбинці, я призволялася печивом.

– Таке горе, – згадувала вона. – Мій дядько завідував пансіоном Енсон-Хаус відвіку – чи на те було схоже. Він так пишався своєю школою й своїми хлопчиками. Він не шкодував сил і повсякчас спонукав їх старанно вчитися, щоб вони підготувалися до життя.

Часто він жартував, що говорить латиною краще, ніж сам Юлій Цезар. Знаєш, його підручником із латинської граматики – Lingua Latina Твайнінґа, – видрукованим, коли йому ледве-но виповнилося двадцять чотири роки, користувалися в школах по всьому світі й вважали його взірцевим. Я досіль тримаю один примірник коло ліжка і, хоч я небагато чого там зможу прочитати, все одно іноді люблю брати його до рук, від чого мені стає так затишно: qui, quae, quod і таке інше. Звучання цих слів умиротворює душу.

Дядько Ґренвіль увесь час коло чогось заходився в школі: скликав дискусійний клуб, створював то ковзанярський гурток, то клуб велосипедистів, то товариство гравців у крибедж.[41]41
  Крибедж – картярська гра.


[Закрыть] Сам він був завзятим фокусником-аматором, хоч і не дуже зугарним – ви всякчас могли побачити в нього під манжетою бубнового туза, що звисав на гумовій жилці. Він із пристрастю колекціонував марки й навчив хлопчиків цікавитися історією та географією країн, що випускали марки, а також тримати клясери у порядку. І так напитав собі лиха.

Мої щелепи припинили жувати, і я завмерла, чекаючи подальших подробиць. Скидалося на те, що міс Маунтджой поринула в марення наяву й навряд чи продовжила би без підохочування.

Крапля по краплі мене полонили її чари. Вона розмовляла зі мною, як жінка з жінкою, і я не встояла. Мені стало шкода її… справді шкода.

– Напитав собі лиха? – озвалася я.

– Він дуже помилився, коли дозволив кільком негідним хлопчиськам втертися в довіру й скористатися з його приязні. Вони вдали цікавість до його невеликої колекції марок, а ще жвавіший інтерес виявили до зібрання доктора Кіссінґа, директора. На ту пору доктор Кіссінґ здобув собі славу найзначнішого авторитета й знавця марок «Пенні Блек» – найпершої поштової марки у світі – з усіма її варіаціями. Колекція Кіссінґа викликала неабиякі заздрощі в людей обізнаних – і я кажу це свідомо – по всьому світі. Ці зловорожі виплодки упрохали дядька Ґренвіля стати посередником і влаштувати для них приватний перегляд колекції доктора.

Коли на черзі був огляд головної перлини колекції, надзвичайної «Пенні Блек» – докладно вже й не пригадаю, – марку знищили.

– Як – знищили? – здивувалася я.

– Спалили. Один із хлопчиків підпалив її. Він вважав це за жарт.

Схопивши горнятко із чаєм, міс Маунтджой, наче пасмо туману, відпливла до вікна. Там вона заклякла й простовбичила, як на мене, нестерпно довго. Я почала думати, що вона забула про мою присутність, і раптом вона озвалася:

– Звичайно, усіх собак повісили на мого дядька… – Вона стала до мене обличчям і зазирнула мені у вічі.

– А чим історія закінчилася, ти довідалася сьогодні вранці в ремонтному гаражі.

– Він укоротив собі віку, – сказала я.

– Він не вкорочував собі віку! – вигукнула вона. Горнятко з блюдцем випали в неї з рук і розбилися на друзки на кахляній підлозі. – Його вбили!

– Хто його вбив? – запитала я, опановуючи себе й навіть дбаючи про граматично правильне компонування питального речення. Міс Маунтджой знову почала псувати мені кров.

– Ці чудовиська! – сплюнула вона. – Ці гидосвітні чудовиська!

– Чудовиська?

– Ці хлопчиська! Вони вбили його достеменно так, наче взяли клинок до рук й устромили йому в серце.

– Хто вони були, ці хлопчики… ці чудовиська, я маю на увазі? Ви пам’ятаєте їхні імена?

– Навіщо це тобі? Яке ти маєш право прийти сюди, щоб ворушити це привиддя?

– Я цікавлюся історією, – викрутилася я.

Вона тріпнула рукою перед очима, немов наказуючи собі вийти з трансу, і заговорила млявим голосом жінки, на яку подіяли ліки:

– Це було давним-давно… Багато років тому. Навряд чи я пригадаю… Дядько Ґренвіль називав їхні імена, перш ніж він…

– Був убитий? – підказала я.

– Так, дійсно, перед тим як його вбили. Дивно, еге ж? Усі ці роки одне ім’я не виходило в мене з голови, тому що нагадувало мені мавпочку… мавпочку на ланцюжку, знаєш, із катеринкою, у маленькій круглій червоній шапочці та з бляшанкою.

З її вуст вирвався знічений нервовий регіт.

– Джако? – зробила я припущення.

Міс Маунтджой важко опустилася, наче підбита. Вона вп’ялася в мене ошелешено, ніби я щойно з-під землі виросла.

– Хто ти така, дівчинко? – сказала вона пошепки. – Задля чого ти сюди прийшла? Як тебе звуть?

– Флавія, – відповіла я, уже стоячи на порозі, – Флавія Сабіна Долорес де Люс.

Сабіна було моє справжнє ім’я, а Долорес я вигадала на ходу.

Аж поки я видерла її з пазурів забуття та іржі, моя тришвидкісна спортивна іграшка роками нудьгувала в буді для інструментів і мала собі за товариство потовчені квіткові горщики й дерев’яні тачечки. Разом із безліччю інших речей у Букшоу колись давно вона належала Гаррієт, котра назвала її на французький манір – словом L’Hirondelle, – що означає «Ластівка». Мені ж більше подобалось називати її «Ґледіс».

Шини «Ґледіс» були пласкими, шестірні пересохли до сліз і волали про мастило, але зі своїм власним переносним насосом і чорною шкіряною торбинкою для інструментів поряд із сидінням вона була по-справжньому самодостатнім видом транспорту. Заручившись підтримкою Доґґера, я незабаром повернула її до ідеального стану. У торбинці для інструментів я знайшла брошуру «Велосипедна їзда для жінок різного віку» Прюнелли Стек, голови жіночої ліги здоров’я та краси. На обкладинці було виведено чорним чорнилом витонченим розгонистим почерком ім’я власниці – Гаррієт де Люс, Букшоу.

Іноді в мене зринало відчуття, що Гаррієт нікуди не зникала – вона витала повсюди.

Тримаючи шлях додому, я дозволила «Ґледіс» мчати на її розсуд – повз перехняблені, укриті мохом надгробки на захаращеному церковному цвинтарі Святого Танкреда, тісними, укритими листям провулочками, вапнистою Хай-роуд, чистим полем, а далі схилами попри тростяні загорожі – і весь цей час я уявляла себе пілотом «Спітфайра», котрий ще п’ять років тому обгасав ці місця, немов ластівка, яка прилетіла в Літкот.

Брошура спорядила мене цінними відомостями. Так я дізналася, що, коли їздити на велосипеді з прямою, наче коцюба, спиною, як міс Ґалч із фільму «Чарівник із країни Оз»,[42]42
  «Чарівник із країни Оз» – американський музичний фільм 1939 р., знятий за романом «Дивовижний чарівник із країни Оз» Лаймена Баума.


[Закрыть] обирати ділянки дороги на перетятій місцевості й дихати на повні груди, я матиму квітуче здоров’я й ніколи не мучитимуся прищами: добрі поради, а тому я негайно виклала їх Офелії.

Цікаво, чи існувала така сама брошура – «Велосипедна їзда для чоловіків різного віку», міркувала я. І якщо так, то чи написав її голова чоловічої ліги здоров’я та краси?

Я вдавала із себе хлопчика, якого тато, напевно, завжди хотів мати: сина він міг би взяти із собою до Шотландії ловити лосося чи полювати на куріпок у болотах, сина він міг би вирядити до Канади, щоб той гасав по кризі у складі якоїсь хокейної команди. Не те щоб тато приділяв увагу цим справам, але мені до вподоби було думати, що, якби в нього був син, він міг би.

Моїм середнім іменем було б Лоуренс, як у тата,[43]43
  В англійців середнє ім’я, що стоїть між іменем та прізвищем, зазвичай є татове ім’я.


[Закрыть] і, коли ми залишалися б удвох, він би кликав мене Ларрі. Він, бідолаха, мабуть, гірко розчарувався, коли всі ми – одна за одною – виявлялися дівчатками.

Чи не обійшлася я занадто жорстоко з міс Маунтджой? Може, занадто лихопомно? Хіба вона не була, урешті-решт, просто безневинною самотньою старою дівою? Був би Ларрі де Люс більш чуйним, якби він ускочив у таку пригоду?

– Дідька лисого! – верескнула я назустріч вітру й заспівала:

 
Умба-чука! Умба-чука!
Умба-чука-бум!
 

Дарма що насправді я почувалася скаутом-зірвиголовою лорда Бейден-Павелла[44]44
  Роберт Стівенсон Сміт Бейден-Павелл (1857–1941) – основоположник скаутського руху у світі; у 1908 р. видав перший підручник скаутингу «Скаутинг для хлопців» (Scouting for boys), уже незабаром перекладений багатьма мовами світу.


[Закрыть] не більше, ніж принцом Нік-Наком із фільму «Алі Казаам».

Я була самою собою. Я була Флавія. Я любила себе, навіть якщо ніхто більше мене не любив.

– Віншуйте Флавію! Нехай благоденствує Флавія! – горлала я, коли ми з «Ґледіс» пролетіли стрілою крізь Малфордські брами на обсаджену каштанами алею, від якої рукою подати до Букшоу.

Ці величні брами з грифонами на задніх лапах і витонченою кованкою із чорного заліза колись були окрасою розташованого по сусідству маєтку Батчлі, родового гнізда «брудних Малфордів». Але 1706 року їх прибрав до рук, щоб прикрасити Букшоу, той самий Брендуїн де Люс, котрий, дізнавшись про втечу своєї дружини з одним із Малфордів, зняв брами й привіз їх додому.

Такий обмін – дружина за кілька брам («найпрекрасніших по цей бік Раю», – написав Брендуїн у щоденнику) – як видно з усього, залагодив справу, бо ж Малфорди й де Люси залишалися найкращими друзями й добрими сусідами, допоки останній Малфорд, Тобіас, зачувши про Громадянську війну в Америці, не продав садибу й відплив на допомогу своїм кузенам-конфедератам.

– На кілька питань, Флавіє, – сказав інспектор Г’ювітт, визираючи з передпокою.

Він чекав на мене?

– Звісно, – ласкаво погодилась я.

– Де ти оце зараз була?

– Ви мене заарештуєте, інспекторе? – сподіваюся, він зрозумів мій дотеп.

– Просто цікавість.

Він витягнув люльку з кишені піджака, натовк її й черконув сірником. Я бачила, як сірник догорів і вогник лизнув оцупкуваті пальці інспектора.

– Мені треба було навідатись до бібліотеки.

Він пихнув люлькою, потім тицьнув чубуком, указуючи на «Ґледіс».

– Щось я не бачу книжок.

– Її зачинено.

– Аг-га, – сказав спроквола.

Він був таким спокійним, що це зводило з розуму. Навіть розслідуючи вбивство, він виглядав безтурботним, як людина, що проходжається парком.

– Я мав розмову із Доґґером, – повів він далі, і я помітила, що він пильно на мене дивиться, намагаючись оцінити, які почуття приховує вираз мого обличчя.

– Он як? – сказала я недбало, проте мій мозок волав: «Приготуватися!», подаючи застережні сигнали, як підводний човен під час занурення.

Остерігайся, подумала я. Стеж за своїми словами. Що сказав йому Доґґер? Що в кабінеті був незнайомець? Що там той сварився з татом? Що він погрожував?

У цьому полягають труднощі з людьми на зразок Доґґера: він міг втратити самовладання без жодних на те причин. Чи вибовкав він інспекторові про незнайомця в кабінеті? Хай йому всячина, Доґґеру! Хай йому всячина!

– Він каже, що ти збудила його близько четвертої години ранку й принесла вістку про труп на городі. Так було?

Мені відлягло від серця, але я стрималася, щоб не зітхнути, – чим могла себе видати, – ледь не вдавившись у процесі. Дякую тобі, Доґґере! Нехай благословить тебе Господь і боронить тебе й завжди буде з тобою! Старий добрий вірний Доґґер. Я знала, що можу на тебе покладатися.

– Атож, – відповіла я, – так і було.

– Що ви робили потім?

– Ми спустилися сходами й через кухню вийшли на город. Я показала, де лежить тіло. Він став навколішки й пошукав за живчиком.

– І як він це зробив?

– Він поклав руку йому на шию, десь під вухом.

– Гмм, – буркнув протягом. – І він там був? Я про живчик.

– Ні.

– Звідки ти знаєш? Він тобі сказав?

– Ні, – відповіла я.

– Гмм, – знову буркнув на розтяг. – Ти теж опустилася навколішки біля тіла, еге ж?

– Може й так. Не впевнена… Вилетіло з голови.

Інспектор щось занотував. Навіть не маючи тієї писанини перед очима, я знала, про що там ідеться. Чи сказав Д. Ф., що живчика немає? Чи бачив, щоб Ф. опускалася на коліна б. т. (біля тіла)?

– Це цілком зрозуміло, – сказав він. – Напевно, тебе приголомшило бачене.

Я воскресила в пам’яті образ незнайомця, котрий лежав у відблисках ранішньої заграви: щетинка на підборідді, жмутки рудого волосся, що злегка гойдалися під слабкими подувами ранкового леготу, бліде обличчя, простягнута нога, дрижання пальців, той останній жадібний ковток повітря. І слово, котре його вуста видихнули мені в обличчя… Vale.

О, як це захопливо!

– Атож, – відповіла я, – це було жахливо.

Вочевидь, я склала тест на відмінно. Інспектор Г’ювітт вирушив на кухню, де сержанти Вулмер і Ґрейвс обмірковували подальші дії, потерпаючи від ураганного вогню пліток і сендвічів із латуком місіс Мюллет.

Коли Офелія й Дафна прийшли снідати, я розчаровано зауважила, що Офелія сьогодні була, як ніколи, біловида. Моє вариво дало протилежні результати? Невже я завдяки якійсь дивній витребеньці хімії створила цілющий крем для обличчя?

Буркотлива місіс Мюллет заметушилася, подаючи нам суп і сендвічі на стіл.

– Лихо та й годі, – бідкалася вона. – Я вже забарилася через усю цю мотанину, а вдома ж Альф чекає, коли я повернуся, і все таке. Скільки зухвальства треба мати, щоб попросити мене відкопати мертвого бекаса зі смітника… – Вона тіпнулася. – Щоб вони могли наштрикнути його на палицю й намалювати. Лихо та й годі! Я припровадила їх до смітника й сказала, що коли їм так треба трупик, то вони цілком і повністю можуть відгребти його самостійно, а мені нема часу, бо ланч сам себе не зготує. Беріть сендвічі, дітоньки. У червні немає нічого кращого від холодного м’яса – усе одно що на пікнік вибратись.

– Мертвий бекас? – перепитала Дафна й презирливо скривила губи.

– Так, міс Флавія й полковник учора знайшли його на задвірку. У мене й досі мурашки поза плечима. Як він там лежав, очі осклілі, дзьоб сторчма, а на дзьобі настромлений папірець.

– Нед! – вигукнула Офелія, ляснувши по скатертині. – Як ти й казала, Даффі. На знак кохання!

Минулого Великодня Дафна читала «Золоту гілку»[45]45
  «Золота гілка» – книжка британського науковця Джеймса Фрезера, присвячена компаративному дослідженню міфології та релігії, видана 1890 р.


[Закрыть] й повідала Офелії, що примітивні ритуали залицяння з Південних морів збереглися до наших прогресивних часів. Треба лише почекати й квит, казала вона.

Я безнадійно дивилася то на одну, то на іншу. Іноді я геть чисто не розуміла своїх сестер.

– Мертвий птах, задубілий, як оцупок, із дзьобом сторчака? Що це за знак такий? – поцікавилась я.

Дафна сховалася за книжкою, а Офелія злегенька зашарілась. Не дочекавшись відповіді, я вислизнула з-за столу й покинула їх хихотіти над супом.

– Місіс Мюллет, – запитала я, – ви казали інспектору Г’ювітту, що вам ніколи не доводилось бачити бекасів в Англії до вересня?

– Бекаси, бекаси, бекаси! Останнім часом усі тільки те й роблять, що торочать про цих бекасів. Відійди трохи, зроби ласку, ти стоїш там, де треба протерти.

– Чому? Чому вам не доводилось бачити бекасів до вересня?

Місіс Мюллет випросталась, кинула щітку у відро й витерла мокрі руки фартухом.

– Тому що вони деінде, – урочисто заявила вона.

– Де?

– О, ти знаєш… вони, як і всі птахи, відлітають. Кудись на північ. Наскільки мені відомо, вони можуть пити чай із Санта-Клаусом.

– Що ви маєте на думці, кажучи «кудись на північ»? Шотландію?

– Шотландія! – зневажливо сказала вона. – О ні, голубонько. Навіть другій сестрі мого Альфа, Марґарет, доводиться добуватися до Шотландії під час вакацій, а вона далеко не бекас, – місіс Мюллет трохи помовчала й докинула: – Хоча її чоловік бекас справжнісінький.

У мене в голові зашуміло, потім клацнуло.

– А Норвегія? – запитала я. – Можуть бекаси влітку перебувати в Норвегії?

– Думаю, що так, люба. Тобі треба допевнитись у книзі.

Авжеж! Хіба інспектор Г’ювітт не сказав пану Дарбі тоді на городі, що в них є підстави припускати приїзд незнайомця з Норвегії? Як вони дізналися? Дав би мені пояснення інспектор, якби я поцікавилась?

Мабуть, ні. Ці деталі я маю продумати самостійно.

– Біжи мерщій, серденько, – сказала місіс Мюллет. – Я не потраплю додому, поки не вимию підлоги, а вже перша дня. Травлення Альфа, либонь, жахливо зіпсувалось.

Я позадкувала до дверей. Поліція й лікар поїхали, забравши тіло із собою, і город тепер здавався якось дивно спорожнілим. Доґґера ніде не було видно, і я видряпалася на приземну частину стіни, де мені добре міркувалось.

Чи справді Нед підкинув мертвого бекаса на поріг, підбиваючи клинці до Офелії? Скидається на те, що вона переконана в цьому. Але якщо це його рук справа, то де він узяв бекаса?

За дві з половиною секунди я встигла схопити «Ґледіс», перекинути ногу через сідло й удруге за день погнати як вітер у селище.

Швидкість мала істотне значення. Чутка про смерть незнайомця ще не облетіла Бішоп-Лейсі. Поліція й словом про це не прохопиться, і я теж.

Новина буде в усіх на вустах тоді, коли місіс Мюллет домиє підлогу й піде в селище. Без сумніву, ледве-но вона повернеться додому, звістка про вбивство в Букшоу пошириться, немов чума. Я мала дізнатися до цього часу про все те, що мені було потрібно.

7

Коли я зупинилась і прихилила «Ґледіс» до стосу колод, Нед ще працював на обійсті. Він дав раду барильцям з-під пива й тепер неквапно виносив кавалки сиру розміром із млинове жорно з вантажівки, що стояла неподалік.

– Привіт, Флавіє, – сказав він, угледівши на обрії мене, а заразом і нагоду побайдикувати. – Не проти скуштувати сиру?

Поки я зволікала з відповіддю, він вивудив із кишені загрозливого на око ножа й, проявивши страхітливу спритність, відтяв скибку стилтону. Потім відкраяв кусник для себе й уп’явся в нього зубами, як сказала би Дафна, «із гучним смакуванням». Дафна хотіла стати письменницею й занотовувала до старої бухгалтерської книги, на її погляд, соковиті слівця з романів. Мені впало в око «гучне смакування», коли я востаннє підглядала, що вона читає.

– Була вдома? – запитав Нед, глипнувши на мене скоса, у міру сором’язливо. Я зметикувала, куди він гне, і хитнула головою.

– І як почувається міс Офелія? Її оглянув лікар?

– Атож, – відповіла я, – гадаю, він приходив сьогодні вранці.

Нед цілком спіймався на вудочку.

– Вона ще й досі зелена, еге ж?

– Тепер радше жовта, – сказала я. – Відтінок ближчий до сірчастого, ніж до мідного.

Я затямила, що брехня, прихована за подробицями, як гірка пігулка за цукром, ковтається набагато легше. Але цього разу, ледве-но я скінчила останню фразу, мені стало ясно, що я таки переборщила.

– Флавіє-Флавіє! – сказав Нед. – Ти кепкуєш із мене.

Я презентувала йому свою найкращу обаранілу усмішку селючки.

– Ти мене зловив на гарячому, Неде, – зізналася я. – Повністю визнаю свою провину.

Замість відповіді він, немов чудернацьке дзеркало, нап’яв на себе мою усмішку. На мить я була подумала, що він перекривляє мене, і почала гніватися. Але потім зрозуміла, що він і справді тішиться, що розкусив мене. Я не могла не використати цей шанс.

– Неде, – заспівала я своєї, – якби я поставила тобі страшенно особисте запитання, ти б не відмовився відповісти на нього?

Я терпляче вичікувала, поки до нього дійде питання. Спілкування з Недом нагадувало телеграфне листування з ледь спроможним читати кореспондентом із Монголії.

– Безперечно, я відповім, – сказав він, і ґедзики в його очах натякнули мені, що діятиметься далі. – Звичайна річ, я можу затаїти правду.

Ми досхочу поскалили зуби, і я приступила до справи. Я почала з важкої артилерії.

– Адже ж ти всією душею впадаєш біля Офелії, чи не так?

Нед облизав губи й відтягнув пальцем комірця.

– Вона дуже хороша й порядна дівчина, віддаю їй належне.

– Але невже ти не хочеш одного чудового дня оселитися разом із нею в хатині під солом’яним дахом і виховувати купу діточок?

У цей момент по шиї Неда потягнувся багрянець до самих вух, неначе товстий стовпчик спирту по термометру. За кілька секунд він нагадував мені птаха, котрий надимає горлянку, щоб принадити свою половинку. По-моєму, час йому допомогти.

– Припустімо, їй кортить бачитися з тобою, проте тато суворо-пресуворо забороняє. Припустімо, що тобі могла б прийти на поміч її молодша сестра.

Багрянець почав сходити з його шиї. Я подумала, що він зараз пустить сльозу.

– Ти направду так думаєш, Флавіє?

– Можу забожитись, – запевнила я.

Нед виставив свої мозолясті пальці й несподівано лагідно потис мені руку. Немовби я доторкнулася до ананаса.

– Рукостискання товаришів, – сказав він, хай що б це означало.

Рукостискання товаришів? Може, мені оце зараз потиснули руку, як одному з братчиків якоїсь секретної сільської спілки, котра влаштовує зустрічі на затоплених місячним сяйвом цвинтарях при церквах і по таємничих гаях? Я тепер прийнята до лав і маю разом з іншою шатією-братією брати участь у страхітливих кривавих ритуалах опівночі бозна-де? Цікавенькі відкриваються обрії!

Нед шкірився, як череп «Веселого Роджера».[46]46
  «Веселий Роджер» – чорний прапор піратів, на якому зображено череп людини й дві схрещені кістки.


[Закрыть] Я взяла його руку у свої.

– Послухай-но, – сказала я. – Порада перша: не підсовуй мертвих птахів на ґанок своєї любки. Це личить лише коту на гулях.

Нед лупав очима, не годний уторопати.

– Я залишав квіти щось із два чи три рази, думав, що вона помітить, – сказав він.

Оце так-так. Мабуть, Офелія тишком-нишком зітхала над букетами в себе в кімнаті, потай забираючи їх, щоб ніхто з домашніх нічого не постеріг.

– Однак мертві птахи? Ти мене знаєш, Флавіє. Я би такого не зробив.

Якби я заздалегідь покрутила мозком, я би зметикувала, що так воно і є. Натомість моє наступне питання влучило просто в яблучко.

– А Мері Стокер знає, що ти розливаєшся медом перед Офелією? – цю фразу я почула в котромусь американському фільмі – «Зустрінь мене в Сент-Луїсі» або «Маленькі жінки»,[47]47
  «Зустрінь мене в Сент-Луїсі» – класичний американський музичний фільм 1944 р.; «Маленькі жінки» – американська мелодрама 1939 р. У центрі подій в обидвох фільмах – чотири сестри.


[Закрыть] і мені вперше випала слушна нагода її вжити. У цьому ми були схожі з Дафною – я теж запам’ятовувала слова, дарма що не записувала їх до бухгалтерської книги, а тримала в голові.

– Яким боком Мері до цього? Вона дочка Туллі, та й край.

– Облиш, Неде, – сказала я. – Я бачила той поцілунок уранці… ненароком.

– Її потрібно було розрадити. Не подумай нічого такого.

– Через якогось субчика, котрий захопив її зненацька?

Нед зірвався на рівні ноги.

– Нехай тобі мара! – залементував він. – Вона не хоче, щоб їй кололи цим очі.

– Коли вона прийшла перестилати простирадла?

– Тебе послало саме пекло, Флавіє де Люс! – гарикнув Нед. – Іди собі звідси! Повертайся додому!

– Скажи їй, Неде, – почувся тихий голос, я обернулася й побачила Мері на порозі.

Вона стояла, однією рукою злігши на одвірок, а другою стягнувши блузку на шиї, як Тесс д’Ербервілль.[48]48
  Героїня роману Томаса Гарді «Тесс із роду д’Ербервіллів», яка зазнала багато горя через трагічний збіг обставин.


[Закрыть] Зблизька я розгледіла, що вона має натруджені червоні руки та явну зизоокість.

– Скажи їй, – повторила вона. – Тепер тобі вже начхати, якщо по щирості?

Я одразу розчовпала, що я їй не до душі. Житейський факт – дівчина зараз же розуміє, чи буде інша їй посестрою. Фелі каже, що чоловіки й жінки спілкуються між собою по зіпсованому телефону, а тому ніколи не знають, хто поклав слухавку першим. Маючи справу з хлопчиком, повік-віків не розгадаєш, закоханий чи просто глузує, але з дівчатками все з’ясовується протягом перших трьох секунд. Між дівчатками відбувається нескінченний мовчазний обмін знаками, неначе радіообмін між берегом та кораблями в морі, і ці таємні крапки й тире попереджали, що Мері дихає чортом на мене.

– Нумо, скажи їй! – крикнула Мері.

Нед важко глитнув і роззявив пельку, але не видав ані пари з вуст.

– Ти Флавія де Люс із Букшоу, еге ж? – звернулася вона до мене. – Наймолодша з тамтого поріддя. – Вона жбурнула мені ці слова межи очі, немов якийсь корж.

У відповідь на її слова я тільки мовчки хитнула головою, відчуваючи себе уродженою невдячницею з панського двору, з якою потрібно панькатися. Що ж, підіграю, подумала я.

– Ходімо зі мною, – сказала Мері, підкликавши мене пальцем. – Ворушися хутчій і щоб мені анічичирк.

Я пішла за нею в темну муровану комірку й далі прилеглими крученими дерев’яними сходами, які стрімко піднімалися на другий поверх. Нагорі ми опинилися в якомусь непевному місці, мабуть, колись воно правило за шафу для білизни: високий квадратний буфет, полиці якого нині заставлені засобами для прання й прибирання, милом і воском. У кутку лежали безладно згромаджені мітли й швабри, і скрізь панував учепистий дух карболки.

– Цсс, – просичала вона, несамовито тиснучи мою руку. Наближалося гупання, хтось рубав навальним кроком тими ж східцями, що й ми хвильку тому. Ми забилися в куток, намагаючись не звалити швабри.

– Це буде гаспидів день, сер, коли кінь Котсволда візьме гаспидів приз! На вашому місці я би поставив на Морську Зірку й начхав на поради того гаспидівського йолопа, котрий не годен відрізнити скакового коня від вантажної шкапи.

Я здогадалася, що це гупав Туллі Стокер. До того ж він по секрету переповідав комусь деякі відомості про перегони, але виходило це в нього так розложисто-гучно, що його слова можна було почути в Епсон-Дауні. Голос особи, яку Туллі втаємничував, пробурмотів щось нерозбірливе із закінченням на «як-як», і потім звуки їхніх кроків стихли в плетиві обшитих панелями коридорів.

– Ні, сюди, – прошепотіла Мері, потягнувши мене за руку. Ми шмигонули зі свого закутка до тісного коридору. Видобувши в’язанку ключів із кишені, Мері тихо відчинила останні двері зліва. Ми зайшли до кімнатки.

Як видно, усередині все було облаштоване так, як і тоді, коли королева Єлизавета відвідала Бішоп-Лейсі 1592 року під час однієї зі своїх літніх мандрівок. Незмінними залишились дерев’яна стеля, потиньковані стіни, маленьке віконце з олив’яними шибками, прочинене для провітрювання, і широкі мостини, що здіймалися та опускалися, немов хвилі в морі.

При одній стіні стояв порепаний дерев’яний стіл, під одну з його ніжок підсунули «Проспект залізниць» (випуску жовтня 1946 року), щоб вона не хиталася. На столі були два непарні стаффордширські дзбанки рожево-кремової барви, гребінець, щітка й маленька чорна шкіряна скринька. У кутку край прочиненого вікна стояв дешевий пароплавний кофр[49]49
  Кофр – дорожня скриня або валіза з міцним каркасом і на кілька відділень.


[Закрыть] із прогумованої фібри, обклеєний барвистими наліпками. Там само був стілець із прямою спинкою, що мала запропащену поперечину. Насупроти розміщувалася дерев’яна шафа, мабуть, притягнута з якогось доброчинного розпродажу вживаних речей. І ще ліжко.

– Це тут, – промовила Мері. Вона замкнула двері на ключ, і я вперше опинилася так близько до неї, що могла як слід роздивитися її. У потоках брудно-сірого світла, що цідилося із задимленого вікна, вона здавалася старшою від тієї дівчини зі спрацьованими руками, котра постала переді мною при яскравому денному світлі на обійсті.

– Треба думати, ти ніколи не була в такій маленькій кімнатці, чи не так? – презирливо сказала вона. – Ви там, із Букшоу, нечасто буваєте в нетрях, правда ж? Подивися на ненормальних – подивися, як ми живемо в наших норах. Кинь нам печивка.

– Я не розумію, про що ти, – відповіла я.

Мері стала обличчям до мене й зміряла запальним поглядом мою постать.

– Ця твоя сестриця – Офелія – прислала тебе з листом до Неда, і не кажи мені, що це неправда. Вона забрала собі в голову, що я задрипанка, але це не так.

Цієї самої миті я дійшла висновку, що мені подобається Мері, нехай навіть я їй не до душі. Людина, яка знає слово «задрипанка», варта того, щоб спробувати перетягнути її у свої приятелі.

– Послухай-но, – заявила я, – ніякого листа немає. Усе, що я сказала Неду, – просто прикриття. Ти маєш допомогти мені, Мері, я знаю, що ти не відмовишся. У Букшоу сталося вбивство…

Чи ти ба! Я промовила це!

– …і ніхто ще не знає про це, окрім тебе й мене – ну й убивці, звичайно.

Вона проймала мене поглядом секунди три, не довше, і потім спитала:

– Кого ж убили?

– Я не знаю. Це мене й привело сюди. Але мені видається не позбавленим здорового ґлузду, що, раз хтось умирає в нас на грядці з огірками й навіть поліція не може встановити особу, найімовірніше місце поблизу, де він міг зупинитися – якщо він зупинявся поблизу, – це «Тринадцять селезнів». Можна мені зазирнути до облікової книги?

– Не конче зазирати до неї, – відповіла Мері. – Наразі в нас лише один постоялець, і це містер Сандерс.

Що довше я розмовляла з Мері, то більше вона мені подобалася.

– І ми зараз у його номері, – люб’язно докинула вона.

– Звідкіля він приїхав? – запитала я.

На її обличчя набігли хмари.

– По правді кажучи, не знаю.

– Він тут раніше зупинявся?

– Наскільки мені відомо, ні.

– У такому разі мені до зарізу потрібна облікова книга. Будь ласка, Мері! Будь ласка! Це вкрай важливо! Поліція незабаром буде тут, і тоді всі мої пошуки зійдуть нанівець.

– Я спробую… – сказала вона і, відімкнувши двері, вислизнула з кімнати.

Щойно вона за поріг, я розчинила навстіж шафу. Крім кількох дерев’яних вішаків для одягу, там нічого не було, і я накинула оком на кофр, обклеєний наліпками, як дно корабля мушлями. Ці різнобарвні причепища мали імена – Париж, Рим, Стокгольм, Амстердам, Копенгаген, Ставанґер і так далі.

На мій подив, упорати замок було не штука: я поторсала його – і він подався. Валіза була відкрита! Дві половини рвучко розчахнулися, і я опинилася віч-на-віч з убранням містера Сандерса – там лежав попелястий саржевий костюм, дві сорочки, пара коричневих оксфордів[50]50
  Оксфорди – чоловічі черевики на шнурках.


[Закрыть] (із попелястою саржею? навіть я не настільки пришелепкувата!) і м’який театральний капелюх, що нагадав мені світлини Ґ. К. Честертона в «Радіо Таймс».

Витягаючи з кофра скриньки, я зважала, щоб їхній вміст не пішов шкереберть, – кілька волосяних щіток (підробка під черепаховий панцир), бритва (самозаточуваний «Валет»), тюбик для гоління («Морнінг прайд Брашлесс»), зубна щітка, зубна паста («Тимол» – особливо рекомендують для знищення бактерій, котрі спричиняють карієс), щипчики для нігтів, пластиковий гребінець і дві ромбоподібні запонки (чорний бурштин з Уїтбі, тут же викладено посріблені ініціали – Г. Б.).

Г. Б.? Але ж це номер містера Сандерса? Чому тут значиться Г. Б.?

Раптом двері відчинилися, і мені просичали:

– Ти що робиш?

Я здригнулася. На порозі стояла Мері.

– Мені не вдалося роздобути облікову книгу… Батечко… Флавіє! Не можна так просто копирсатися в багажі постояльця! Ти стягаєш на нас біду. Покинь.

– Хвилинку, – відповіла я, закінчуючи перевіряти кишені костюма. Я переконалася, що вони порожнісінькі. – Коли ти востаннє бачила містера Сандерса?

– Учора. Тутечки. Ополудні.

– Тут? У цьому номері?

Вона глитнула й похитала головою, відвівши погляд убік.

– Я прийшла замінювати простирадла, коли він підступив ззаду й схопив мене. Затулив рукою рота, щоб я не могла крикнути. Дякувати долі, цієї миті батечко гукнув мене знадвору. Це його наполохало, аякже. Не думай, що я не відмагалась. Ненавиджу його бридкі лаписька! Я б видряпала йому очі, якби мені хоч маленький шансик.

Вона бликнула на мене так, наче сказала мені забагато, наче між нами раптово виринула величезна соціальна прірва.

– Я би виколупала йому очі й висмоктала очні ямки, – промовила я.

Вона вирячила очі від страху.

– Джон Марстон,[51]51
  Джон Марстон (1575–1634) – англійський драматург, сатирик.


[Закрыть] – пояснила я, – «Голландська куртизанка», 1604 рік.

Запала могильна тиша, розтягнута приблизно на дві сотні років. А далі Мері зайшлася сміхом.

– Отакої, ну ти й екземплярчик! – сказала вона.

Перший камінь закладено.

– Дія друга, – уточнила я.

За кілька секунд ми обидві душилися зі сміху, заціплюючи роти, стрибаючи по кімнаті й пирскаючи гуртом, немов двійко дресированих тюленів.