Текст книги "Солоденьке на денці пирога"

3

Я шугнула вгору західними сходами. Найперше, що мені спало на думку, це збудити тата, але на півдорозі мене зупинила якась перешкода – щось невловне змусило покинути цей замір. Від Даффі й Фелі не було користі в надзвичайних ситуаціях, нічого доброго з їхньої вовтузні не вийшло б і тепер. Якомога хутчіше й тихіше я метнулася нетрями будинку до невеличкої кімнатки, що тицьнулася нагорі до сходів, якими можна було піднятися з кухні, і злегенька постукала у двері.

– Доґґере, – гукнула я пошепки. – Це я, Флавія.

За дверима була мертва тиша, і я знову потарабанила.

Минуло дві з половиною вічності, перш ніж я почула, як Доґґер човгає капцями по підлозі.

Посунутий засув голосно тарахнув, і двері обережно прочинилися, утворивши кількадюймовий просвіт. Повз мою чуйну увагу не минуло, що Доґґер змарнів на виду. Здавалося, він не стуляв очей усю ніч.

– Там на городі труп, – сказала я. – Мабуть, ліпше буде, якщо ти підеш поглянути.

Поки я переминалася з ноги на ногу й гризла нігті, Доґґер кинув на мене погляд, у якому можна було розпізнати щось схоже на докір, і щез у темряві кімнати, щоб опорядити своє убрання. За п’ять хвилин ми вже були на стежці поміж городиною.

Вочевидь, трупи для Доґґера не були дивиною. Ніби роблячи це все своє життя, він став навколішки, притис два пальці до шиї трупа, щоб намацати живчик. За погаслим, непритомним поглядом я здогадалася, що його там немає.

Далі без поспіху підвівся, обтираючи невидимий бруд із рук, неначе вони якимось чином були заражені.

– Я дам знати полковникові, – сказав Доґґер.

– Хіба не слід зателефонувати до поліції? – запитала я.

Довгі пальці Доґґера шкрябали неголене підборіддя. Скидалося на те, що він мізкував над невідь-яким важливим питанням: користування телефоном у Букшоу не заохочувалось.

– Авжеж, – нарешті озвався він, – думаю, слід.

Удвох тихою ходою ми попрямували в будинок.

Доґґер зняв телефонну слухавку й навіть притис її до вуха, але я бачила, що його палець ніяк не відпускав важеля. Він якийсь час сапав ротом і геть сполотнів на виду. Його рука почала зрадливо тремтіти, і я злякалася, що слухавка зараз упаде додолу. Цілком безпорадний, він бликнув на мене.

– Що ж, – сказала я, забираючи телефон собі, – не турбуйся, я зможу.

– Бішоп-Лейсі, 221, – промовила я в слухавку. Чекаючи на з’єднання, я подумала, що Шерлока потішив би такий збіг.

– Поліція, – офіційним голосом викарбувало на іншому боці лінії.

– Це констебль Ліннет? – допевнилася я. – Вас турбує Флавія де Люс із Букшоу.

Мені ніколи раніше не доводилося цього робити, тому я вирішила покладатися на речі, чуті по радіо й бачені в кіно.

– Хочу повідомити про смерть, – вела я далі. – Якщо можливо, ви надішлете інспектора?

– Може, вам потрібна швидка, міс Флавіє? – запитав він. – Розумієте, присутність інспектора не знадобиться, якщо обставини смерті не викликають підозри. Хвилинку, я дістану олівець…

Зависла виснажлива пауза, поки я слухала, як він розгрібає канцелярське знаряддя.

– Тепер назвіть мені ім’я покійного, не кваптеся, почнімо з прізвища.

– Мені не відомо, як його звуть, – відповіла я. – Це незнайомець.

Щира правда: я не знала, як його на ім’я. Але я впізнала – ні, я прозирнула – тіло на городі. Тіло з рудим волоссям і в сірому костюмі – це той самий здоровило, за яким я шпигувала через замкову шпарину. Цю людину мій тато…

Але я зовсім не бажала ділитися цим із поліцією.

– Мені не відомо, як його на ім’я, – повторила я. – Ніколи раніше в житті його не бачила.

Межу перетято.

* * *

Прибуття місіс Мюллет і поліції збіглося: вона добулася пішки із села, а вони на синьому «воксголі». Коли автівка загальмувала, від чого під її колесами захрускотів гравій, передні дверцята розчинилися, і на дорогу ступнув чоловік.

– Міс де Люс, – сказав він так, наче промовляння мого імені вголос дозволяло йому взяти мене під свою зверхність. – Можна кликати вас Флавією?

Я хитнула головою на знак згоди.

– Я інспектор Г’ювітт. Чи вдома ваш тато?

Інспектор здався мені людиною зовні досить милою, із хвилястим волоссям, сірими очима й деякою схожістю на бульдога, яка нагадала мені Дуґласа Бадера,[23]23
  Дуґлас Бадер (1910–1982) – британський пілот-винищувач, котрий здобув славу, провівши низку успішних повітряних боїв під час Другої світової війни.


[Закрыть] аса-винищувача, чиї світлини я бачила у випусках «Ілюстрованої війни»,[24]24
  «Ілюстрована війна» – журнал, присвячений воєнній тематиці; виходив у Лондоні протягом 1914–1947 рр.


[Закрыть] згромаджених стосом у вітальні.

– Так, – відповіла я, – але наразі він занедужав. – Цю тріскучу фразу я позичила в Офелії. – Я сама покажу вам труп.

Місіс Мюллет роззявила рота й витріщила очі.

– Боже милостивий! Вибачайте, міс Флавіє, але святий Боже!

Якби на ній був фартух, вона б зарилася в нього з головою й втекла, але натомість вона похилиталася, як сновида, у відчинені двері.

Двійко в синіх костюмах, що до цього, мабуть, очікуючи вказівок, принишкли на задньому сидінні машини, нарешті показалися.

– Детектив-сержант Вулмер і детектив-сержант Ґрейвс, – відрекомендував їх мені інспектор Г’ювітт.

Сержант Вулмер був чоловіком вайлуватим і кремезним, із розквашеним носом професійного боксера, а сержант Ґрейвс – присадкуватий жвавий блондин із ямочками на щоках і задерикуватістю горобчика, він вишкірив зуби, коли тиснув мені руку.

– А тепер зробіть ласку… – попрохав інспектор Г’ювітт.

Детективи-сержанти витягли валізки з багажника «воксгола», і я очолила урочисту процесію через будинок на город.

Показавши, де лежить тіло, я, мов зачарована, спостерігала, як сержант Вулмер хвацько видобув і встановив на дерев’яний штатив камеру – при цьому його гладкі й схожі на сосиски пальці робили напрочуд витончені, майже невловні рухи – на срібній панелі управління. Доки він працював над світлинами городу в цілому, найближче заходячись коло грядки з огірками, сержант Ґрейвс відкрив потерту шкіряну валізку, де педантично ряд за рядом були вишикувані пляшечки й визирав пакунок прозорих конвертів.

Щоб повз мою жадібну увагу не минула жодна дрібниця, я – майже не ковтаючи слинку – присунулася ближче.

– Мене одне цікавить, Флавіє, – заклопотався інспектор Г’ювітт, обережно пробираючись в огірки, – чи не могла б ти попросити кого-небудь приготувати нам чаю?

Шкода, що він не бачив виразу мого обличчя тієї миті.

– Ми спозаранку на роботі. Можеш швиденько що-небудь зготувати для нас?

І так усякчас. Від колиски й до скону. Без жодних перепрошень єдину представницю жіноцтва, що опинилася неподалік, відправили кип’ятити воду. Зорудувати що-небудь, чому б ні! За кого він мене має… За обслугу?

– Я спробую виконати ваше прохання, – відповіла я. Сподіваюся, досить зимним голосом.

– Дякую, – сказав інспектор Г’ювітт. Потім, коли я рушила в напрямку кухні, він гукнув навздогін: – Ей, Флавіє!

Я обернулася на його погук.

– Ми увійдемо до будинку. Тобі не треба повертатися сюди.

Ну не халепа, га? Чортові витівки!

Офелія й Дафна вже вмостилися за столом і снідали. Місіс Мюллет вибовкала їм усі страшні новини, і вони мали достатньо часу, щоб надіти личину вдаваної байдужості.

На губах Офелії так і не з’явилося жодної ознаки реакції на моє вариво, і я подумки взяла на замітку пізніше не забути записати час і результати спостереження.

– Там, на грядці з огірками, я знайшла труп, – виклала я їм.

– Цілком у твоєму стилі, – ужалила Офелія, продовжуючи причепурювати свої брови.

Дафна встигла подолати «Замок Отранто» і поринути в «Ніколаса Нікклбі». Але від мене не приховалось, що вона злегка кусала нижню губу – певний знак її неуваги до читання.

Запанувала театральна пауза.

– А крові було багато? – нарешті запитала Офелія.

– Ні, – відказала я, – не було ні краплини.

– Чиє це тіло?

– Невідомо, – відповіла я, радіючи нагоді одночасно сказати правду й прослизнути повз неї.

– Смерть цілковитого незнайомця, – сказала Дафна, наслідуючи виразні інтонації дикторів Бі-бі-сі й відірвавшись від Діккенса, але притримуючи пальцем місце, де вона зупинилась.

– Звідки ти знаєш, що це незнайомець? – поставила я питання.

– Простіше простого, – була відповідь Даффі. – Це не ти, це не я, і це не Фелі. Місіс Мюллет порається на кухні, Доґґер надворі з поліцією, а тато не так давно хлюпався нагорі у ванні.

У мене ледь не зірвалося з язика, що це мене вона чула у ванній кімнаті, проте в останню хвилину я схаменулася: якщо ввернути слівце про ванну, то це неминуче викличе ущипливі зауваження стосовно моєї особистої гігієни. Але після всіх ранкових подій і моєї знахідки на городі я гостро відчула бажання помитися.

– Як видно з усього, його отруїли, – сказала я. – Тобто незнайомця.

– Заковика завжди в отруті, чи не так? – припустила Фелі, перебираючи пасемця свого волосся. – Принаймні в моторошній детективній макулатурі. У такому разі він припустився трагічної помилки, скуштувавши страв місіс Мюллет.

Коли вона відсунула від себе липкі рештки вареного яйця, щось сяйнуло в моїй голові, немов жарини блиснули в каміні, але до того, як я встигла все розкласти по поличках, китиці думок розпалися.

– Послухайте таке, – і Дафна почала читати вголос. – Фанні Сквірс сідає писати листа:

«…на лиці мого батечка суцільна маска із сенців синіх і зелених, а також дві парти розтрощені. Ми змушині були тягти його вниз на кухню. Там він тепер і досі…

Після того, як ваш небєж, якого ви радили вчителем, скоїв це з моїм батечком і стрибнув на нього з ногами й лаївся так, що моєму перу забрагне сили, він у несамовитому шалі накинувся на мою матінку, жбурнув її на землю й на декілька дюймів всадив їй у голову гребінець. Іще б трохи й він увігнався б їй у череп. Ми маємо медичну посвєдку, що, коли б це сталося, черипаховий гребінець пошкодив би мозок». Тепер послухайте ще цей уривок: «Потому я та мій брат стали жертвами його люті, від якої ми дуже потерпіли, що наштовхує нас на тревожну думку, що якісь ушкодження завдані нашим нутрощам, бо ж видимих прикмет насильства зовні немає. Я голосно зойкаю увесь час, поки пишу…».[25]25
  Дафна зачитує уривок з роману Ч. Діккенса «Ніколас Нікклбі» (1838–1839).


[Закрыть]

Мені це нагадало класичний випадок отруєння ціанідом, але я була не в гуморі, щоб ділитися своїми прозріннями із двома невігласками.

– «… голосно зойкаю увесь час, поки пишу…», – повторила Даффі. – Уявіть собі!

– Мені це відомо, – сказала я, відсунувши тарілку геть, і зрештою, залишивши сніданок так і непочатим, попленталася східними сходами до лабораторії.

Коли мені бувало важко на серці, я вирушала у ріднесеньку святая святих. Оточена ретортами й мензурками, я самохіть віддавалася в полон тому, що в мене звалося Духом хімії. У цій кімнатці відкриття великих хіміків поступово виходили з-під моїх рук. Тут я могла з усією лагідністю, на яку була здатна, брати з полиці томик із безцінного зібрання Тара де Люса, наприклад англійський переклад «Хімічних елементів» Антуана де Лавуазьє, виданий 1790 року, проте з хрумкими, як папір для обгорток, сторінками й сто шістдесят років по тому. Як я чарувалася вікодавніми назвами, котрі того тільки й чекали, щоб я їх підхопила зі сторінок… Сурм’яне масло[26]26
  Сурм’яне масло – тут хлорид сурми.


[Закрыть]… Миш’якові квіти…[27]27
  Миш’якові квіти – триоксид миш’яку.


[Закрыть]

Гидезні отрути, як називав їх Лавуазьє, звучали для мого вуха солодкими трелями.

– Королівський жовтий! – розкотилося моїм голосом по всій кімнаті, коли я з насолодою перекочувала звуки цих слів у роті, не зважаючи на їхнє отруйне осердя. – Кристали Венери! Димна рідина Бойла! Мурашина кислота!

Але цього разу улюблений метод був безсилий: мої думки продовжували кружляти навколо тата, а також бачених і чутих речей. Що за один цей Твайнінґ – «старий Каппа» – той, про якого тато заявив, що вони уколошкали його? І чому тато пропустив сніданок? Це мене не на жарт хвилювало. Тато повсякчас твердив, що сніданок – це «бенкетування тіла», і, як я переконалася, у світі не існувало нічого такого, що змусило б його проґавити ранкову трапезу.

До того ж я думала про ті кілька абзаців із Діккенса, котрі нам зачитала Дафна, – «синці сині й зелені». А коли тато побився з незнайомцем і отримав значні тілесні ушкодження, приховати які було б проблематично за столом? Або йому завдали якихось внутрішніх травм на зразок тих, що їх описувала Фанні Сквіз, – поранень без видимих прикмет насильства назовні? Можливо, саме це сталося з рудоволосим здорованем. Тоді зрозуміло, чому я не побачила крові. Чи міг тато бути вбивцею? Знову?

Від цього голова йшла обертом. Мені не спадав на думку ніякий ліпший засіб заспокоїтися, ніж словник англійської мови. Я витягнула том зі словами на літеру V. Яке слово вуста незнайомця видихнули мені в обличчя? Vale – так воно звучало.

Я водила пальцем по сторінках: валандатися… волоцюга… всує… Серед безлічі слів знайшла окремим гаслом і vale – «прощавай, до побачення, адьйо». Воно вимовляється «валє», і це друга особа однини наказового способу.

У цьому є щось химерне, адже людина, яка за п’ять хвилин мрець, шукає порозуміння з іншою, котру вона зовсім не знає.

Несподіваний гуркіт із холу знагла обірвав плин моїх думок. Хтось тарахкав в обідній гонг. Цей величезний диск, наче пережиток із картинок до фільмів Дж. Артура Ранка, не лунав уже багато років, через що мене й ошелешив його гучний звук.

Коли я вибігла з лабораторії і спустилася сходами, переді мною постав кремезний чолов’яга, котрий все ще тримав у руці молоточок для гонга.

– Коронер,[28]28
  Коронер – судовий слідчий, обов’язок якого – визначити, чи була смерть насильницькою.


[Закрыть] – прорік він, і, по-моєму, він мав на увазі себе. Дарма що він не потурбувався назвати свого імені, я розпізнала в ньому пана Дарбі, лікаря й одного з двох співвласників єдиної медичної установи в Бішоп-Лейсі.

Пан Дарбі на вигляд був викапаний портрет Джона Буля: червоне обличчя, кілька підборідь і живіт, що напнувся, мов вітрило в час буревію.

На ньому був коричневий костюм і картата жовта жилетка, він також не забув прихопити із собою традиційну чорну валізку, якою міг похизуватися лише лікар. Якщо він прикмітив у мені дівчисько, якому рік тому він накладав шви на руку, порізану друзком норовливої реторти, то він не дався взнаки й стояв вичікувально, як мисливський пес на промислі.

Тато все ще не показував носа, як і Доґґер. Я знала, що Фелі й Даффі зроду не зволять відповісти на гонг: «Я не собака Павлова», – відкаже Фелі, а місіс Мюллет нікуди не потикається з кухні.

– Поліціянти на присадибній ділянці, – повідомила я йому. – Я покажу, де це.

Коли ми вийшли на осоння, інспектор Г’ювітт на хвильку покинув вивчати шнурівку чорного черевика, котрий доволі неприємно визирав із огірків.

– Доброго ранку, Фреде, – привітався інспектор. – Я подумав, що тобі ліпше прийти й самому кинути оком.

– Умгу, – мугикнув пан Дарбі.

Відкривши валізку й трохи понишпоривши усередині, він вийняв білий паперовий пакунок. Устромив у нього два пальці й дістав одну прозору м’ятну цукерку, яку поклав до рота і з голосним поцмоктуванням почав розкошувати нею.

За мить він продерся крізь зелень і опустився навколішки над трупом.

– Особу встановлено? – запитав він, розжовуючи кристалик цукерки.

– Ще ні, – відповів інспектор Г’ювітт. – У кишенях порожньо… Документів катма… Ото тільки що є причини здогадуватися про його недавній приїзд із Норвегії.

Недавній приїзд із Норвегії? Напевно, це була дедукція, гідна найславетнішого Голмса, – і я удостоїлася чути її на власні вуха! Я була майже готова пробачити інспекторові його колишню неґречність… Майже, але не цілком.

– Ми почали розслідування, з’ясовуємо можливий порт причалу судна й так далі.

– Бісові норвежці! – вилаявся пан Дарбі, підводячись із колін і затараскуючи валізку. – Злітаються сюди, як метелики на вогонь, тут конають, а нам доводиться вишкрібати за ними. І де справедливість?

– Який час смерті зазначити в протоколі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– Важко сказати. Як завжди. Ну, гаразд, не як завжди, але часто.

– Бодай приблизно?

– Із ціанідом визначити не так легко. Гадаю, що від восьми до дванадцяти годин тому. Я зможу сказати точніше після того, як наш друг опиниться у мене на столі.

– Із цього випливає…

Пан Дарбі відгорнув манжету й придивився до годинника.

– Так-так… Зараз 20:22, виходить, це сталося не раніше як о 20:22 й не пізніше, скажімо, опівночі.

Опівночі! Мабуть, я надто голосно хапнула повітря, тому що інспектор Г’ювітт і пан Дарбі воднораз повернулися до мене. Як я могла їм сказати, що буквально кілька годин тому приблуда з Норвегії випустив дух при мені?

Залишався єдиний вихід. Я зробила рвучкий оберт і накивала п’ятами.

Я надибала на Доґґера під вікном бібліотеки, він підрізав троянди на клумбі. Повітря було рясно просякнуте їхнім ароматом, який нагадував запашну коробку із чаєм зі Сходу.

– Тато ще не виходив, Доґґере? – запитала я.

– Сорт «Леді Гіллінґдон» напрочуд гарний цьогоріч, міс Флавіє, – сказав він із таким виразом, наче в нього лід у роті; начебто не було нашого з ним незапланованого зіткнення вночі. Дуже добре, подумала я собі, зіграємо у твою гру.

– Надзвичайно гарний, – погодилася я. – А тато де?

– Гадаю, він погано спав. Мабуть, вирішив трохи подрімати.

Подрімати? Як він міг бути собі в ліжку, коли будинок переповнений законниками?

– Як він поставився до того, що ти йому сказав? Ну, ти розумієш – я маю на увазі те, що коїться на городі.

Доґґер повернувся й подивився мені просто в очі.

– Я нічого не казав йому, міс.

Він досяг рукою до не надто ідеальної квітки й різко клацнув її секатором. Вона тихо впала на землю й залишилася лежати серед тіней, обернувши до нас своє жовте збрижене личко.

У чотири ока ми безвідривно дивилися на троянду з відтятою головою, думаючи, що нам робити далі, коли це інспектор Г’ювітт вийшов із-за рогу будинку.

– Флавіє, – покликав він. – У мене є розмова до тебе. – І докинув: – Ходімо всередину.

4

– З ким ти щойно розмовляла на городі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– З Доґґером, – відповіла я.

– А ім’я?

– Флавія, – сказала я. Несила було стриматись.

Ми вмостилися на канапі епохи Регентства в Рожевій кімнаті. Інспектор зі стукотом поклав ручку й повернувся корпусом до мене, щоб дивитися мені в обличчя.

– Якщо ви ще не затямили собі, міс де Люс, – а в мене є підстави припускати, що так-таки і є, – ми розслідуємо вбивство. Я не попущу вам легковажності. Людина мертва, і мені належить з’ясувати, чому, коли, як і хто. І коли я зроблю це, мій обов’язок – доповісти про все Короні. Я маю на увазі короля Георга VI, і король Георг VI – не легкодух. Тобі все зрозуміло?

– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.

– І він працює садівником у вас у Букшоу?

– Натепер так.

Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.

– То він не завжди був садівником?

– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…

Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.

– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…

– Ясна річ, – сказав інспектор Г’ювітт несподівано чутливим тоном. – Доґґеру найліпше садівникувати.

– Атож, Доґґеру найліпше садівникувати.

– Я бачу, ти незвичайна дівчинка, – сказав він. – У подібних випадках слід розмовляти з тобою у присутності одного з батьків, але, враховуючи те, що твій тато нездужає…

Нездужає? Авжеж, без сумніву. Я майже забула про свою маленьку брехню.

Не помітивши збентеження, що враз промайнуло на моєму обличчі, інспектор вів далі:

– Ти сказала, що Доґґер працював водієм. Твій тато все ще має автомобіль?

Воно й правда, тато мав старенький «ролс-ройс фантом ІІ», якому знайшлося місце в каретному сараї. Насправді машина належала Гаррієт, і, відколи в Букшоу стало відомо про її смерть, автівкою жодного разу не користувалися. Мало того, дарма що тато сам не вмів кермувати, він нікому б не дозволив і пальцем торкнутися до «ролс-ройса».

І цей прекрасний породистий шедевр автомобілебудування, із довгим чорним капотом, високим нікельованим радіатором зі статуеткою й переплетеними буквами R, безцеремонно загарбали польові миші, котрі давно знайшли лазівки у дерев’яному денці й оселилися в бардачку із червоного дерева.

Ба навіть незважаючи на деяку підупалість, його ще й досі називали «той самий «ройс», як представники вищого світу часто кличуть таких залізних красенів.

«Тільки неотесана колода може називати це «ролс– ройсом», – випалила Фелі, коли я на мить утратила пильність і не зауважила її присутності й усіх загроз, які випливають із цього.

Якщо мені хотілося побути наодинці в такій місцині, де можна було сподіватися, що мене не потурбують, я залазила в запорошений «ролс-ройс» Гаррієт і цілісінькими годинами сиділа у своєму теплому кубельці з плюшевого обшиття й потрісканої шкіри.

Інспектор своїм неочікуваним питаннячком змусив мене подумки повернутися до похмурого штормового дня минулої осені. Пам’ятаю, тоді лютувала злива й віяв шалений вітрище. Через небезпеку потрапити під одну з величезних гілляк, що ламалися, мов сірнички, влаштовувати прогулянку в лісі біля Букшоу було надто нерозважливо, тож я непомітно вислизнула з будинку й добулася, змагаючись із бурею, до каретного сараю, де мала намір добряче поміркувати. Там усередині був «фантом», він тьмяно полискував у темряві, а надворі ревіла буря, і ураган гупав у вікна, немов плем’я голодних дикунів. Моя рука вже потяглася до ручки дверцят, аж раптом я зрозуміла, що в машині хтось є. У мене мурахи забігали по спині. Але потім я збагнула, що там сидить тато й плаче, ні на що не зважаючи. І на бурю теж.

На кілька хвилин я завмерла, притаївши дух і не рухаючись. Проте, коли тато повільно сягнув до ручки, я впала накарячки, мов виконуючи гімнастичну вправу, і шмигнула під машину. Краєчком ока я бачила, як його ідеально відполіровані чоботи спускаються з підніжки, і, коли він помалу йшов, я почула, як у нього з вуст зірвалося щось подібне до придушеного схлипу. Я довго лежала там і дивилася на денце «ролс-ройса» Гаррієт, може, й невидющими очима.

– Атож, – відповіла я. – У каретному сараї стоїть старий «фантом».

– І твій тато не править?

– Ні.

– Он як.

Інспектор голубливо відклав ручку й записник, наче вони були зроблені з венеціанського скла.

– Флавіє, – промовив він (і я не могла не зауважити, що до мене більше не звертаються «міс де Люс»), – я маю поставити тобі одне вкрай важливе запитання. Твоя відповідь матиме вирішальне значення, утямиш?

Я згідливо хитнула.

– Я знаю, що особисто ти повідомила про цю… оказію. Але хто знайшов тіло?

Я гарячково думала. Якщо я скажу правду, чи зашкодить це татові? Цікаво, поліція вже знає, що я покликала Доґґера на городню грядку? Вочевидь, ні: інспектор щойно дізнався ім’я Доґґера, отже, цілком доречно припустити, що йому ще не влаштовували допиту. Але, коли вони це зроблять, що він бовкне? На чий захист він стане – на захист тата чи мене? Може, існує який-небудь новий тест, за яким можна достеменно побачити, чи була жертва ще жива, коли її відшукали?

– Це я, – сказала одним духом, почуваючи себе маститим Коком Робіном.[29]29
  Кок Робін – персонаж пісні, у якій розповідають про його вбивство та запитують, хто це зробив.


[Закрыть] – Я виявила тіло.

– Як я й гадав, – виклав інспектор Г’ювітт.

Запанувала обтяжлива мовчанка. Її порушила поява сержанта Вулмера, котрий вів мого тата.

– Ми надибали на нього в каретному сараї, сер, – відзвітував сержант. – Він ховався в автомобілі.

– Хто ви, сер? – вимогливо запитав тато. Він був розлючений, і на мить переді мною промайнув образ людини, якою він був колись. – Хто ви і чого вам треба в моїй домівці?

– Я інспектор Г’ювітт, сер, – інспектор підвівся. – Дякую вам, сержанте Вулмер.

Сержант подався на два кроки назад, до дверей і зник із поля зору.

– Так от, – спитав тато, – у чому річ, інспекторе Г’ювітт?

– Надзвичайна подія, сер. Серед вашої городини знайшли тіло.

– Що ви маєте на думці, говорячи «тіло»? Мертве тіло?

Інспектор Г’ювітт хитнув.

– Так, сер, – підтвердив він.

– Чиє воно? Я маю на увазі тіло.

Зараз я усвідомила, що в тата немає синців, подряпин, порізів… жодних ушкоджень, принаймні вловних на око. І ще я помітила, що його обличчя сполотніло, за винятком вух, котрі залило густим багрянцем.

І я також звернула увагу на те, що інспектор теж усе це спостеріг. Він не одразу відповів на татове питання, навмисне зволікаючи якийсь час.

Тато повернувся в протилежний бік і попрямував крізь довгу арку до шафки зі спиртним, ковзаючи пальцями по поверхні усіх меблів, що підверталися йому під руку на шляху. Він наколотив собі джин із содовою й вихилив склянку енергійно й легко, аж можна було прийняти це за його звичку, а не принагідну річ, як я думала раніше.

– Ми ще не встановили особу, полковнику де Люс. Узагалі кажучи, ми сподівалися на вашу допомогу.

Від цих слів татове обличчя зблідло ще дужче, якщо це було можливо, і вуха аж обдало полум’ям.

– Перепрошую, інспекторе, – промовив він кволим голосом. – Будь ласка, не просіть мене про це… Я не ладнаю зі смертю, так би мовити…

Не ладнає зі смертю? Тато був військовиком, а військові живуть зі смертю, живуть заради смерті, серед смерті. Для солдата за фахом, як би це чудернацько не звучало, смерть і є життям. Навіть я це розуміла.

Я також розуміла, блискавично збагнула, що тато оце зараз сказав неправду, і враз щось усередині мене, якась ниточка порвалася. Здається, я раптом подорослішала. І щось старе урвалося.

– Я розумію, сер, – сказав інспектор Г’ювітт, – але, якщо інших варіантів нема…

Тато витягнув хусточку з кишені й витер нею чоло, а потім шию.

– Дещо приголомшений, – прокоментував він, – усе це…

Він показав навкруги себе рукою, яка в нього тіпалася, і тоді ж інспектор Г’ювітт узяв записника, відкрив його й почав нотувати. Тато спроквола підійшов до вікна, удаючи, що оглядає місцевість навколо, ту, яку я могла чудово бачити у своїй уяві: штучне озеро, острів із порепаною Химерою, занедбані водограї, про які й думати забули, коли спалахнула війна, і пагорби позаду.

– Ви весь час були вдома цього ранку? – запитав інспектор навпрошки.

– Що? – тато круто обернувся.

– Ви виходили з будинку з учорашнього вечора?

Татова відповідь пролунала не одразу.

– Так, – нарешті вимовив він, – я виходив уранці. До каретного сараю.

Я погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.

– О котрій годині це було, полковнику?

– О четвертій. Можливо, трохи раніше.

– Ви були в каретному сараї протягом… – інспектор Г’ювітт зиркнув на годинник у себе на руці, -…п’яти з половиною годин? Від четвертої й дотепер?

– Атож, достеменно так, – сказав тато. Не в його звичці, щоб йому ставили запитання, і, незважаючи на те що інспектор цього не прикмітив, я вловила в його тоні неабияке роздратування.

– Зрозуміло. Ви часто виходите туди о такій порі?

Запитання інспектора пролунало досить недбало, але я знала, що це була вдавана недбалість.

– Ні, зовсім ні, – відповів тато. – До чого ви ведете?

Інспектор Г’ювітт підніс ручку до кінчика носа, наче збирався подавати питання на розгляд у парламент.

– Ви кого-небудь бачили?

– Ні, – сказав тато, – звісна річ, ні. Ні душі.

Інспектор Г’ювітт на кілька секунд облишив ніс, щоб зробити нотатку.

– Значить, нікого?

– Ні.

Інспектор випустив легке сумовите зітхання, немовби знав уже все загодя. Дещо розчарований, він увіпхнув записник до внутрішньої кишені.

– Дозвольте останнє запитання, полковнику, – раптом сказав він, наче йому щось зненацька спало на думку. – Який клопіт ви мали в каретному сараї?

Тато перевів погляд від вікна й зціпив щелепи. Крутнувшись, він поглянув інспектору просто у вічі.

– Я не готовий відповісти на це питання, інспекторе, – процідив він.

– Чудово, – промовив інспектор. – Гадаю…

У цю мить місіс Мюллет широко розчинила двері своїм гладким задом і вкотилася в кімнату із цілою тацею наїдків.

– Я принесла смачне макове печиво, – оголосила вона, – печиво й чай, а для міс Флавії скляночку молока.

Тільки не макове печиво й молоко! Я не зносила макового печива місіс Мюллет, як святий Павло не зносив гріх. Або й дужче. Мені хотілося заскочити на стіл і, трясучи виделкою з наштрикнутою сосискою, мов скіпетром, заволати, як викапаний Лоуренс Олів’є:[30]30
  Лоуренс Олів’є (1907–1989) – британський кіноактор; зіграв головну роль у фільмі «Гамлет» 1948 р., за що був нагороджений премією «Оскар».


[Закрыть] «Невже ніхто не позбавить нас від цієї метушливої кондитерки?»

Але зробити це я не наважилась. Я сиділа тихо-лагідно.

У цей час місіс Мюллет зробила плавний реверанс і поставила свою ношу перед інспектором Г’ювіттом, аж глядь – помітила тата біля вікна.

– О! Полковнику де Люс! Сподівалась я, що ви покажетесь. Я сказати вам хотіла, що позбавилася від птаха мертвого, якого знайшли на порозі ми вчора.

Місіс Мюллет десь зажила ідеї, що зворотний порядок слів надає мовленню не лише витонченості, а й певної поетичності.

Перш ніж тато встиг змінити тему розмови, інспектор Г’ювітт уже тримав віжки в руках.

– Мертвий птах на порозі вашого дому? Можна докладніше, місіс Мюллет?

– О, сер, ми з полковником і міс Флавією на кухні були. Я тоді витягла щойно неймовірний кремовий торт із духовки й на підвіконня, щоб вистигав, його поставила. О такій порі я вже починаю думати про те, щоб повертатися додому, до Альфа. Альф – це чоловік мій, сер, і йому не до вподоби, щоб я десь швендяла, коли чаювати годиться. Каже, що в нього в животі зачне булькати, якщо зламати режим дня впорядкований. Травлення псується, і проблеми тут як тут. Відра, швабри й інша всячина.

– О котрій годині це було, місіс Мюллет?

– Близько одинадцятої чи хвилин на п’ятнадцять пізніше. Я працюю тут чотири години вранці – із восьмої до дванадцятої і три години вдень – із першої до четвертої. Але знаєте, – додала вона й кинула неочікувано понурий погляд на тата, котрий надто вже зосереджено дивився у вікно, щоб помітити це, – уже заведено, що я затримуюсь, роблячи те-се.

– А птах?

– Птах лежав на порозі мертвою грудкою. Бекас, ось який він був, бекас. У цьому немає сумніву – за своє життя я готувала їх бозна-скільки разів. Налякав мене мало не до смерті. Простягся там на спині, пір’я тремтить на вітрі, наче його шкірка ще жива, хоча серце вже не б’ється. От послухайте, що я сказала Альфу. Я сказала: «Цей птах лежав там, наче його шкірка була ще жива…»

– У вас гостре око, місіс Мюллет, – перервав її інспектор Г’ювітт, і вона напиндючилася з гордощів, мов воластий голуб. – Було щось іще?

– Атож, сер, на його дзьоб була настромлена марка, ніби він приніс її в роті, як лелека носить дитинку в пелюшках, якщо ви розумієте, про що я, але якщо з іншого боку, то зовсім не так.

– Марка, місіс Мюллет? Що за марка?

– Поштова марка, сер, але не з тих, якими ми користуємося тепер. О ні, абсолютно інша. На цій марці була намальована голова королеви. Не її величності, нашої королеви, нехай благословить її Господь, а старої королеви… як же її на ім’я… королеви Вікторії. У кожному разі, так би воно й було б, якби пташиний дзьоб не стирчав із того самого місця, де має бути обличчя.