Текст книги "Солоденьке на денці пирога"

2

Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.

Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:

«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»

Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.

Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?

Чи піднесе?

Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.

– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.

– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. – О лихо мені, я не… я думаю… я маю на думці…

Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.

Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.

Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату, і, як на мене, навіть улітку таке завданнячко могло б нагнати страху на підкорювача Антарктиди Скотта.[12]12
  Роберт Скотт (1868–1912) – капітан британського флоту, вписаний до когорти першовідкривачів Антарктиди, куди він здійснив дві експедиції, але помер від голоду й виснаження на шляху додому.


[Закрыть] Це була одна з причин, чому я частенько пропускала цю процедуру й одразу вмощувалася в ліжку із запоною на чотирьох стовпцях, де, загорнувшись у вовняну ковдру, могла снувати думки.

Наприклад, я міркувала про випадок, коли використала ніж для масла, щоб відірвати від жовтявої стіни зразки шпалер. Подумки поверталась до того, як Даффі, не кліпаючи, докладно переповідала роман Кроніна,[13]13
  Арчібальд Кронін (1896–1981) – шотландський письменник, лікар за фахом; серед найвідоміших його романів – «Замок Броуді», «Цитадель», «Шлях Шеннона», «Іспанський садівник» та ін.


[Закрыть] де герой-неборак проводить одну ніч у деякій кімнаті, занедужує й помирає, бо ж шпалери виявилися забарвлені фарбою з домішкою миш’яку. Сповнена надії, я принесла смужки шпалер у лабораторію, звісно, для аналізу.

Жодних нудних старомодних тестів Марша,[14]14
  Тест Марша – спеціальний тест, що допомагає виявити миш’як; названий на честь англійського хіміка, котрий його запропонував.


[Закрыть] не дай Боже! Мені до вподоби був метод, за якого миш’як спершу обертають на його власний триоксид, потім нагрівають разом із ацетатом натрію, щоб одержати оксид какодилу – одну з найотруйніших речовин, яка коли-небудь існувала на планеті Земля – субстанцію з додатковою перевагою – надзвичайно відразливим запахом, схожим на сморід гнилої часничини, ні, у мільйон разів гіршим від нього. Добродій Бунзен[15]15
  Роберт Бунзен (1811–1899) – відомий німецький хімік, який провадив дослідження в царині органічної хімії. Він з’ясував структуру оксиду какодилу, а також 1857 р. винайшов газовий пальник спеціальної конструкції.


[Закрыть] (відомий винаходом пальника), першовідкривач какодилу, помітив, що навіть одна його понюшка не лише викликає свербіж рук і ніг, але й призводить до огидливого почорніння язика. Які то численні діла Твої, Господи![16]16
  Цитата з Псалма 104 з Книги Псалмів (Пс. 104.24). Подаємо за перекладом Біблії І. Огієнка.


[Закрыть]

Моє розчарування було безмежним, коли з’ясувалося, що зразок не містить миш’яку: він був пофарбований простою органічною сполукою, найімовірніше, витяжкою із козячої верби (Salix caprea) або якимось іншим нешкідливим та вкрай малоцікавим рослинним барвником.

Чомусь ці спогади повернули мене до думок про тата.

Що його так налякало у дверях кухні? І чи дійсно переляк я прочитала на його обличчі?

Атож, у цьому немає ніяких сумнівів. Це не могло бути чимось іншим. Я добре затямила, який він, коли гнівається, коли йому вривається терпець, коли він знемагає від втоми, коли його охоплюють несподівані напади туги: усі ці настрої, наче тіні хмар, що линуть над англійськими пагорбами, час од часу затьмарювали його обличчя.

Я також достеменно знала, що він не боявся мертвих птахів. Мені доводилось не раз і не два бачити, як він уминає жирну різдвяну гуску, вимахуючи ножем і виделкою, наче східний зарізяка. Годі повірити, що його наполохало необскубане пір’я. Або мертве пташине око.

І навряд чи вся притичина в марці. Тато обожнював марки більше, ніж власних чад. Єдиною істотою, до якої він навіки прикипів серцем і яка могла позмагатися із цими прегарними клаптиками паперу, була Гаррієт. І вона, як я вже казала, була мертва.

Точнісінько, як цей бекас.

Може бути, щоб це викликало таку його реакцію?

– Ні! Ще і ще раз ні! Котися звідси! – грубий голос, що долинув крізь відчинене вікно, спочатку розстроїв, а потім обірвав плин моїх роздумів.

Прожогом скинувши ковдру й прудко вистрибнувши з ліжка, я помчала через усю кімнату до вікна. Притьма визирнула на город.

Я вгледіла Доґґера. Він тиснувся до садової стіни, а його темні зашкарублі пальці хапалися за вицвілу червону цеглу.

– Не наближайся до мене! Забирайся геть!

Доґґер – татів служник, майстер на всі руки. І нікого більше в саду не було.

Подейкували – мабуть, почин цьому поклала місіс Мюллет, – що цілих два роки Доґґер перебував у японському таборі для військовополонених, опісля витерпів ще тринадцять місяців тортур, недоїдання та примусової праці на Дорозі смерті,[17]17
  Дорога смерті – залізничне сполучення між Таїландом і Бірмою, прокладене Японією в 1942–1943 рр.; у будівництві примусово брали участь військовополонені, а серед них і британці. Жахливі умови призвели до безлічі смертей, через що будівництво згодом визнали військовим злочином.


[Закрыть] котра сполучала Таїланд і Бірму, де, як плескали язиками, за харч йому були пацюки.

– Поводься з ним обачніше, моя люба, – напоумлювала мене місіс Мюллет. – Його нерви розшарпані.

Він тупцювався на грядці з огірками. Я помітила, що жорсткий віхоть його завчасно посивілого волосся стояв дибки, а очі невидюще втупилися в сонце.

– Усе гаразд, Доґґере! – гукнула йому. – Мені добре їх видно звідси!

Я була подумала, що він мене не почув, однак лише на мить – його обличчя, як сонях на сонце, помалу обернулося на звук мого голосу. Я затамувала подих. Складно передбачити, що людина може зробити в такому стані.

– Спокійно, Доґґере, – крикнула я. – Усе гаразд. Вони пішли собі.

Нараз він зм’якшився. Це було так, наче щойно вимкнули струм в електричному дроті, який він тримав увесь цей час.

– Міс Флавіє? – промовив він із тремтінням у голосі. – Чи це ви, міс Флавіє?

– Я спускаюся, – відповіла я. – Зараз буду.

Я шалено гнала задніми сходами на кухню. Місіс Мюллет, поставивши торт із заварним кремом вистигати на відчиненому вікні, вочевидь, пішла додому.

Ні, покрутила я мозком, так це чи не так, але Доґґеру доконче треба випити. Татове віскі стояло в замкнутій книжковій шафі в кабінеті, і туди мені доступу не було.

Дякувати долі, я надибала на глечик із молоком у буфеті. Я наповнила велику склянку й чимдуж кинулася на город.

– Випий-но це, – запропонувала я, подаючи склянку.

Доґґер узяв її обома руками, дивився-дивився, ніби не міг пригадати, що з нею робити, а потому непевним рухом підніс до рота.

Він жадібно пив, доки не щезла остання крапля молока, і повернув мені порожню склянку.

На його обличчі розцвіло невиразне блаженство, наче в рафаелівського янгола, але швидко зникло.

– У тебе білі вусики від молока, – сказала я йому. Хвильку пошукавши на грядці з огірками, я зірвала великий темно-зелений листок із розстеленої бадилки й витерла Доґґерові верхню губу.

У його невидющих очах зблиснула свідомість.

– Молоко й огірки… – промовив він. – Огірки й молоко…

– Отрута! – заволала я на все горло, підстрибуючи й лопочучи руками, як курка крильми, щоб переконати його, що нам нічого остерігатись. – Смертельна отрута! – І ми разом засміялися.

Раптом він кліпнув.

– Це ж треба! – сказав він, обвівши поглядом город, немов принцеса, яка міцно спала й тільки-но прокинулась. – Здається, попереду чудовий день!

Обідати тато не з’явився. Щоб прогнати хвилювання, я притиснула вухо до дверей його кабінету й кілька хвилин наслухала, як шелестять сторінки клясера й час від часу розтинається кашель.

Нерви, вирішила я.

Ми сиділи за столом утрьох. Дафна заглибилась у томик Горація Волпола[18]18
  Горацій Волпол (1717–1797) – англійський письменник, котрий належав до передромантизму й працював у жанрі готичного роману – «роману жахів», або «чорного роману», – попередника детективної літератури.


[Закрыть] й думати забула про вогкуватий сендвіч із огірком, що самотньо лежав на тарілці. Офелія, без угаву зітхаючи й то закидаючи ногу на ногу, то випростуючись, то знов закидаючи, відчужено глипала бозна-куди, і мені залишалося лише припускати, що вона подумки воркотить із Недом Кроппером, майстром на всі руки з «Тринадцяти селезнів». Вона надто занурилася у свої бундючні мрії й навіть бровою не повела, коли я нахилилась до неї, щоби ближче роздивитися її губи; натомість вона відсторонено потягнулася по грудку цукру, поклала її до рота й почала посмоктувати.

– Так-так, – відзначила я, звертаючись сама до себе, – уранці вискочать прищики.

Вона спробувала дати мені стусана, але мої ноги виявилися прудкішими, ніж її руки.

Наодинці в лабораторії я записала:

«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 13:07. Якихось зовнішніх проявів поки що немає. “Терплячість – неодмінна риса генія” (Дізраелі)».

Мене не брав сон. Зазвичай, коли надходять сутінки, мої повіки наливаються оловом, проте не сьогодні. Я лежала горілиць, заклавши руки за голову, і пропускала перед очима всі події дня, що минув.

Спочатку тато. Що ж, ні, це було трохи інакше. Спочатку був мертвий птах на порозі, а потім уже тато. Я прочитала на його обличчі страх, але й досі якась частина мене навідріз відмовлялася йняти цьому віри.

Для усіх нас, і для мене зокрема, тато втілював безстрашність. Він побував у бувальцях під час війни й бачив жахливі речі, про які ніколи не слід говорити. Він як-не-як пережив роки після зникнення Гаррієт і її ймовірної смерті. І він завжди був стійким, незламним, завзятим і непохитним. Британець аж до самих кісток. Загартований характер – понад усе. Тепер ось…

Потім Доґґер – Артур Веллеслі Доґґер – таке його «родове ім’я», як він це називав у свою кращу добу. Доґґер прибув до нас як татків служник, однак із часом, коли «усі негаразди цього чину» (так він сам казав, я не вигадую) лягли тягарем на його плечі, він вирішив, що «більш згідним» із його натурою буде стати дворецьким, пізніше водієм, далі головним майстром на всі руки в Букшоу й потім знову на якийсь час водієм. Протягом останніх місяців він повільно опускався зірваним осіннім листком, доки не осів на своїй теперішній посаді садівника, і тато віддав наш «гілман-універсал» церкві Святого Танкреда для доброчинної лотереї.

Бідолашний Доґґер! Так я собі гадала, хоча Дафна казала мені, що не личить відгукуватися про людей жалісливими слівцями. «Такий ярлик не лише принижує особу, а й відбирає в неї право на гідне майбутнє», – підсумовувала вона.

Одначе мені ніяк не вдавалося стерти з пам’яті те, як цей нещасливець стовбичив на грядках. Доґґер, що безпорадний здоровань, – волосся скуйовджене, садовий інвентар порозгублюваний, тачка перекинута, а на обличчя зринув такий вираз, начебто… начебто…

До моїх вух долинув незрозумілий хрускіт. Я повернула голову й нашорошилася.

Тихо.

Природа подарувала мені тонкий слух. Як одного разу мені сказав тато, для власника такого слуху шерхіт павутини й брязкання підкови об стіну звучать майже однаково. Гаррієт теж мала такий слух, і деколи мені подобається уявляти, що я певною мірою втілюю її – ті двійко безтілесних вух, які ширяють над заселеними привидами пагорбами Букшоу й чують те, що ліпше не чути.

Але прислухайся! Це повторилося знову! Здається, відлуння голосу; порожнисте й напосідливе, наче шепіт у порожній коробці з-під печива.

Вислизнувши з ліжка, я навшпиньки підібралася до вікна. Стараючись не посунути фіранки, я бликнула на город – саме цієї миті місяць послужливо визирнув із-за хмари й освітив місце дії, наче в постановці «Сну літньої ночі», зробленій на ять.

Але розглядати було нічого, окрім сріблястого блиску місяця, що кружляв серед огірків і троянд.

Перегодом я почула цей звук – розгніваний голос, що нагадував гудіння джмеля наприкінці літа, котрий сікається вилетіти через зачинене вікно, а йому не виходить.

Я пірнула в один з японських шовкових халатів Гаррієт (один із двох, урятованих мною під час Великої чистки), тицьнула ноги в прикрашені бісером індійські мокасини, що були мені капцями, і попленталася до сходів. Голос долітав звідкілясь із глибини дому.

У Букшоу було двоє високих звивистих сходів, що виглядали дзеркально однаковими й вели з другого поверху на перший, трохи не досягаючи чорної лінії, котра розділяла навпіл викладену плиткою в шаховому порядку підлогу фойє. Мої сходи спускалися із частини Тара, тобто східного крила, і закінчувалися у велетенському холі, де кожен крок був громохкий; позаду нього, навпроти західного крила, містився музей вогнепальної зброї, а ще далі – татків кабінет. Саме звідти розкочувався голос. Я непомітно наблизилася до нього.

Притулилася вухом до дверей.

– Ну ж бо, Джако, – вів неприємний голос по той бік дерев’яної панелі, – як ти зміг жити після такого відкриття? Як ти із цим упорався?

На одну млосну мить мені здалося, що це Джордж Сандерс завітав до Букшоу й читає татові нотації там, за зачиненими дверима.

– Геть з-перед очей, – сказав тато, і, хоч у голосі не чулося злості, за його надміру стриманою інтонацією я зрозуміла, що він не тямить себе від люті. Подумки я побачила його насуплені брови, стиснуті кулаки й напружені, як тятива, м’язи щелепи.

– Ой, та ти облиш гніватись, старий, – улесливо промовив голос. – Ми з тобою обоє рябоє, і від цього не втечеш. Тобі це так само добре відомо, як і мені.

– Твайнінґ мав рацію, – відповів тато. – У тебе натура огидного, нікчемного сорту людей.

– Твайнінґ? Старий Каппа? Каппу точить хробаччя усі ці тридцять років, Джако. Як і Джейкоба Марлі. Однак, як казав Марлі, його привид дещо затримався. Як ти, напевно, помітив.

– І ми порішили його, – татів голос був глухим і безживним.

Невже я почула те, що почула? Як він міг…

Відірвавши вухо від дверей і зробивши спробу розгледіти що-небудь крізь замкову шпару, я проґавила те, що тато казав далі. Він стояв біля столу, спрямувавши погляд у бік дверей й звертаючись до незнайомця, котрий був до мене спиною. Я прикинула оком, що заброда дуже високого зросту – не менш як шість футів і чотири дюйми.[19]19
  Одиниці вимірювання довжини в британській та американській системах мір: 1 фут = 30,48 см; 1 дюйм = 2,54 см.


[Закрыть] Своєю рудою чуприною й вилинялим сірим костюмом він скидався на канадського журавля, що його опудало я бачила в притіненому кутку музею вогнепальної зброї.

Я знову притулила вухо до панельної обшивки дверей.

– …усі знають, що ганьба не буває застарілою, – заявив голос. – Кілька тисяч тобі погоди не зроблять, правда ж, Джако? Ти мав би розживитися на чималу суму, коли померла Гаррієт. Сама тільки страховка…

– Стули свій мерзенний писок! – закричав тато. – Махай звідси, поки я…

Зненацька мене схопили в оберемок, мабуть, підкравшись іззаду, і груба рука затулила мені рот. Моє серце ледь не вискочило з грудей.

А що мене тримали так міцно, то я не могла й пальчиком поворухнути.

– Повертайтеся в ліжко, міс Флавіє, – зашипіло мені на вухо.

Доґґер. Це був він.

– Це не ваш клопіт, – прошепотів мені. – Повертайтеся в ліжко.

Він попустив затиск, і я швидко випручилася.

Йому не минути мого отруйного погляду. Проте навіть у напівтемряві я помітила, що його очі чомусь злагідніли.

– Зникніть звідси, – сказав він пошепки.

І я втекла.

Опинившись за дверима власної кімнати, я походила нею туди-сюди, як частенько робила, коли переді мною виростали перешкоди.

Я думала про те, що підслухала. Тато мав чиюсь кров на руках? Про це й думати дарма. Тут має бути якесь просте-простісіньке пояснення. Якби ж то мені вдалося підслухати всю розмову тата з незнайомцем… Якби ж то Доґґер не заскочив мене в темряві… За кого він узагалі себе має?

Я йому ще всиплю перцю.

– Не відкладаючи! – сказала я голосно.

Я вийняла Хосе Ітурбі[20]20
  Хосе Ітурбі (1895–1980) – всесвітньо відомий іспанський піаніст, у репертуарі якого переважали романтичні композиції.


[Закрыть] із зеленого паперового конверта, гарненько завела патефон, хляпнула пластинку на програвач – і була винагороджена полонезом Шопена ля-бемоль мажор. Простягнувшись на ліжку, я почала задумано підспівувати:

– Да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да…

Звучання було таким, наче цю музику вигадали для фільму, де старий «бентлі» фуркотів і фуркотів на місці, хоч як його намагались зрушити: поганий вибір для супроводу в царство сну…

Коли я продерла очі, до вікон зазирала вранішня рожева, як устриця, зоря. Стрілки мідного годинника були спрямовані на 3:44. Улітку розвидняється рано, щонайбільше за чверть години вже з усієї сили шкваритиме сонце.

Якусь хвильку я повалялася в ліжку, роблячи потягусі й позіхаючи, і врешті встала. Патефон зупинився, обірвавши полонез на середині, голка безживно стриміла на доріжці. Мені майнула думка завести його знову й влаштувати домашнім пробудження на польський манір. І враз я згадала, що сталося кілька годин тому.

Я підійшла до вікна й визирнула на город. Трохи далі від садової буди, вікна якої затуманилися від уранішньої роси, лежала перекинута тачка Доґґера, яку він забув у вирі вчорашніх подій.

Збираючись поставити тачку на місце, щоб якось віддячити Доґґеру за те, в чому я навіть не була впевнена, що треба віддячити, я вскочила в одяг і тихцем спустилася задніми сходами на кухню.

Коли я проходила повз вікно, мені впало в око, що на таці з тортом місіс Мюллет бракувало одного шматка. Нечувана річ, здивувалася я, це, безсумнівно, не міг бути хтось з-поміж нас, де Люсів.

Якщо ми й могли дійти згоди з приводу чогось – стосовно питання, котре згуртовувало нас як справжню родину, – то це була відраза до кремових тортів місіс Мюллет, одна на всіх. Коли вона підсовувала нам замість нашого улюбленого ревеню чи аґрусу осоружний заварний крем, ми за своїм звичаєм відмовлялися й вдавали, що гуртом слабуємо, аби відправити її додому, спорядивши тортом і турботливою настановою почастувати ним її доброго чоловіка Альфа.

Надворі, побачила я, сріблясті проблиски світанку перетворили город на чарівну галявину, де тіні здавалися ще глибшими порівняно з тонкою смужечкою дня за стіною. Скрізь казково мерехтіла роса, і я б зовсім не здивувалась, якби з-за трояндового куща повагом вийшов єдиноріг і спробував покласти голову мені на коліна.

Чимчикуючи до тачки, я несподівано перечепилася й впала.

– Чорт забирай! – сказала я. Дарма що стояла навкарачки, я все-таки озирнулась і пересвідчилася, що мене ніхто не чує. Чорна волога земля вимастила мене.

– Чорт забирай! – повторила я тихіше.

Обернувшись подивитися на причину мого падіння, я одразу вгледіла якусь білу прояву, що вистромилася з-за огірків. Хвильку щось усередині мене відчайдушно прагнуло повірити, що там лежать маленькі граблі – маленьке чепурне сільськогосподарське знаряддя з білими вигнутими зубцями.

Але потім здоровий глузд узяв гору, і мені сяйнуло, що це долоня. І вона належала руці, схованій на грядці з огірками.

Там само жахливий зеленуватий відсвіт темного бадилля падав на обличчя. Обличчя, яке через те виглядало достоту як у зеленого чоловічка з лісових казок.

Немовби мене приневолювала якась сила, устократ могутніша від моєї власної волі, я опустилася накарачки поряд із цією примарою, віддаючи їй шану й водночас розглядаючи зблизька.

І раптом, коли я зазирала до тамтого лиця, його повіки здвигнулися.

Я заціпеніла від жаху.

Тіло на грядці з огірками тремтливо ковтнуло повітря… і потому під булькіт із носа спроквола видихнуло однісіньке слово, по-моєму, навіть трохи сумовито, просто-таки мені в обличчя.

– Vale,[21]21
  Vale (лат.) – прощавай або бувай.


[Закрыть] – промовило воно.

Мої ніздрі мимоволі смикнулися, уловивши своєрідний запах – запах, назва якого крутилася в мене на язиці.

Блакитні очі, такої барви, як птахи на начинні, оздобленому вербовим візерунком,[22]22
  Вербовий візерунок – традиційна оздоба для посуду, де зображено синіх птахів і вербу на білому фарфорі; вигадана майстром Томасом Тернером у 1780 р.


[Закрыть] уп’ялися в мої, немовби зорячи з далекої туманної минувшини, немовби щось угадуючи.

І погасли.

Хотіла б я сказати, що це мене вразило в саме серце, але ні. Також не можу сказати, що внутрішнє чуття змусило мене дременути звідси, адже це неправда. Натомість мені несила було стриматись, щоб не підмітити кожну деталь – пальці, що тіпнулися, ледь помітна металева бронзовість шкіри, котра, ніби навіяна подихом смерті, з’явилася просто на моїх очах.

І врешті-решт цілковитий безрух.

Хотіла б я сказати, що злякалась, але це було не так. Навпаки. Це було, мабуть, найцікавіше з того, що трапилося за все моє життя.