Текст книги "Солоденьке на денці пирога"

Ото ж то, один шматок хтось відрізав!

Хто міг ним поживитися? Я згадала, як сушила собі мозок над цим питанням уранці. Це точно не тато, Даффі чи Фелі – вони б радше з’їли канапку з хробаками в кремі, ніж проклятущий торт місіс Мюллет.

І Доґґер не торкнувся б до нього – він не із ласіїв. І, якби місіс Мюллет пригостила його шматочком, вона б не подумала, що це я його їла, еге ж?

Я поволі спустилася сходами на кухню. Торта ніде не було.

Вікно все ще було відчинене, точнісінько так, як його залишила місіс Мюллет. Може, вона забрала вцілілу частину додому для чоловіка, Альфа?

Можна зателефонувати їй і запитати, спало мені на думку, однак потім я згадала, як тато стає дибки проти користування телефоном.

Тато був із того покоління, котре зневажало «інструмент», як він його називав. Так і не навчившись до пуття справлятися з телефоном, тато вдавався до нього лише в найскрутніших випадках.

Офелія колись розповіла мені, що навіть звістку про смерть Гаррієт довелося відправляти телеграмою, тому що тато відмовлявся вірити в те, чого не написано на папері. Телефон у Букшоу був призначений лише для звертання в разі пожежі чи для виклику лікаря. Для використання «інструмента» з іншою метою потрібен особистий дозвіл тата – це правило він утовкмачив нам у голови, тільки-но ми виросли з пелюшок.

От тобі й на, доведеться чекати завтрашнього дня, щоб напевно з’ясувати в місіс Мюллет про торт.

Я взяла буханець хліба з буфета й відчикрижила дебелу скибку. Намастила її маслом, потім насипала зверху грубий шар цукру.

Я склала скибку навпіл, далі ще раз навпіл, кожного разу міцно притискаючи долонями половинки. І поклала її в теплу духовку, залишивши там на певний час, якого мені вистачило, щоб проспівати три куплетики з «Якби я знала, що ти прийдеш, я б спекла пиріг».

Це була, звісно, не манна небесна, але згодиться й так.

10

Дарма що ми, де Люси, сповідуємо католицтво відтоді, як перегони на колісницях були писком моди, це не рятує нас від відвідин церкви Святого Танкреда – єдиного храму в Бішоп-Лейсі й оплоту англіканської церкви, якщо той коли-небудь претендував на це.

Для цього можна вишукати кілька причин. По-перше, зручне розташування і, по-друге, той факт, що тато та вікарій обоє (щоправда, різного часу) навчалися в школі Ґреймінстер. До того ж, як одного разу оголосив нам тато, освячення – це навічно, як татуювання. А церква Святого Танкреда була римсько-католицькою до Реформації й, на думку тата, залишалася такою ж і тепер.

Тому обов’язково щонеділі рано-вранці ми добувалися полями, немов качине сімейство, – попереду тато, котрий від часу до часу розсовував зелень тростиною з ротанга,[65]65
  Ротанг – тропічна рослина, лоза якої відзначається гнучкістю.


[Закрыть] а за ним ми в такому порядку: спочатку Фелі, потім Даффі, далі я; позаду процесії йшов Доґґер у своєму найкращому недільному вбранні.

У Святому Танкреді на нас ніхто не звертав уваги. Хоча декілька років тому англіканці почали були бурчати, але ми все владнали без крові й синців вчасною пожертвою до фонду реставрації органа.

– Скажіть їм, що наша молитва, можливо, не заодно з ними, – відрубав тато вікарію, – але принаймні не різко спрямована проти них.

Одного дня, коли Фелі замріялася й зачепилася за вівтарну огорожку, тато не розмовляв з нею до наступної неділі. З того часу, щойно вона переступала поріг церкви, тато бурмотів: «Обережніше, старенька». Йому не треба було суворо дивитися їй у вічі; його профіль прапороносця з якогось особливо аскетичного римського легіону був достатньо промовистим, щоб ми знали своє місце. Бодай при сторонніх.

Тепер, поглянувши на Фелі, котра стояла навколішках з благально складеними руками й шепотіла лагідні слова молитви, я змушена була вщипнути себе, щоб не забувати – поряд зі мною диявольська єхида.

Парафіяни вже звикли до нашої присутності, і ми насолоджувалися християнським милосердям – окрім того випадку, коли Даффі приголомшила органіста містера Деннінґа, заявивши, що від Гаррієт ми взяли непохитне переконання, ніби історія про Всесвітній потоп корінням сягає родової пам’яті котячого сімейства і, зокрема, стосується насильницького умертвіння кошенят у воді.

Через це здійнялася буча, однак тато залагодив конфлікт щедрою пожертвою до фонду ремонту даху, вирахувавши цю суму з кишенькових грошей Даффі.

– Оскільки, як не крути, кишенькових грошей у мене немає, – сказала Даффі, – я легко відбулася. Насправді це чудове покарання.

Аж затамувавши дух, я слухала, як парафіян згуртувала колективна сповідь:

– Ми не зробили того, що повинні були зробити. І зробили те, чого не повинні були робити.

У моїй голові блискавкою промиготіли слова Доґґера: «Існують речі, котрі треба знати. І є речі, котрих знати не треба».

Я обернулася, щоб подивитися на нього. Його очі були заплющені, губи ледь помітно ворушилися. Як і в тата, постерегла я.

Позаяк сьогодні було свято Трійці, нам показали вельми рідкісну давню виставу з «Об’явлення Іоанна Богослова»[66]66
  «Об’явлення Іоанна Богослова» (інша назва – «Апокаліпсис») – остання книга Нового Заповіту.


[Закрыть] – про камінь сардис, веселку навколо престолу, море скляне, до кришталю подібне, і чотирьох тварин, повних очей спереду і, як би мені лячно не було, ззаду.

У мене була власна думка стосовно справжнього значення цієї відверто алхімічної історії, проте я вирішила приберегти її для свого дисертаційного дослідження, а тому визнала за краще тримати її при собі. І дарма що ми, де Люси, гнули іншу лінію, я не могла не позаздрити цим англіканцям через їхню прекрасну Книгу спільної молитви.

Скло теж було надзвичайним. Над вівтарем уранішнє сонце лилося крізь три вікна, вітражі яких було створено за часів середньовіччя напівосвіченими мандрівними склярами, котрі жили й пили-гуляли на овенхаузівських узліссях, чиї хирляві рештки межували на заході з Букшоу.

На вітражі ліворуч Йона вистрибував із пащеки величезної рибини, озираючись назад зі сповненим подиву обуренням. З брошури, яку роздавали всім охочим при вході в церкву, я пам’ятала, що білосніжність риб’ячої луски отримали за допомогою олова, а шкіру Йони зробили брунатною завдяки солям гемосидерину, які – що дуже цікаво, принаймні для мене, – також є протиотрутою для такої отрути, як миш’як.

На вітражі праворуч був зображений Ісус, котрий повстає з гробниці, а Марія Магдалина в червоній сукні (залізо чи, може, розтерті частинки золота) подає йому пурпурні ризи (діоксид марганцю) і кусень жовтого хліба (хлорид срібла).

Також мені було відомо, що ці солі змішують з піском і попелом від болотяного очерету, який називають солонцем, а отриману пасту обпалюють у такій розжареній пічці, щоб Седрах, Мисах і Авденаго переглянули свою думку,[67]67
  Троє іудейських юнаків, які відмовилися вклонятися ідолу, що його поставив Навуходоносор ІІ, за що вони були кинуті у вогняну піч, але врятовані архангелом Михаїлом.


[Закрыть] і потім охолоджують, щоб отримати бажаний колір.

На центральному вітражі головував наш святий Танкред, тіло якого на цю мить покоїлося десь у крипті просто в нас під ногами. Якщо дивитися звідси, то він стоїть на порозі церкви, простягаючи руки назустріч вірянам і наче вітаючи їх (це так виглядало до того, як вікторіанці його переробили). У святого Танкреда приємне обличчя – таке належить людині, яку ви б із задоволенням запросили котрогось недільного дня погортати випуски «Ілюстрованих лондонських новин» або навіть «Сільського життя», і, позаяк ми з ним однієї віри, мені до вподоби уявляти, що, поки він спочиває вічним сном унизу, він плекає особливо ніжні почуття до нас усіх із Букшоу.

Коли мої думки знову заполонило сьогодення, я усвідомила, що вікарій молиться за добродія, тіло якого я знайшла на грядках.

– Він був чужинцем серед нас, – промовив він. – Не доконче знати його ім’я…

Оце так новина для інспектора Г’ювітта, промайнуло в мене в голові.

– …щоб попросити Господа змилуватися над його душею й подарувати йому вічний спокій.

Отож, очевидно, усі вже знають! Місіс Мюллет, певно, вчора не гаяла часу даремно, поспішаючи принести вікарію превелику новину. Сумніваюся, щоб йому стало відомо про це від поліції.

Раптом глухо гримнула підставка для колін, яку різко штовхнули, і коли я підвела очі, то побачила, як міс Маунтджой квапиться повз церковні лавки й дає драпака через бічний неф у трансепті.

– Мене нудить, – прошепотіла я Офелії, і вона дозволила мені прослизнути повз неї й оком не змигнувши. Фелі понад усе бридиться блювотинням на своїх черевиках – сприятлива умовина, плоди якої я принагідно пожинала.

Надворі на мене накинувся вітер, що гойдав гілля тисів на церковному обійсті й укривав брижами буйнорослі трави. Я помітила, як міс Маунтджой щезла між устеленими мохом надгробками, прямуючи до порепаної покійницької, що визирала з-за густих заростей.

Що її так засмутило? Спочатку я хотіла було наздогнати її, але потім мені спливла на думку ліпша ідейка: річка вилася навколо Святого Танкреда таким чином, що церква розташовувалася в точному розумінні цього слова на острові, і протягом століть, що минули, струмінь води проклав собі шлях через давню вузьку стежину позаду покійницької. Вочевидь, міс Маунтджой хоче дістатися додому іншим шляхом, значить, вона скине черевики й піде нині затопленим камінним хідником, котрий колись правив за місток через річку.

Було ясно як білий день, що вона хоче побути наодинці.

Я приєдналася до тата, коли вони з каноніком Річардсоном тиснули один одному руки. Ця оказія з убивством зробила нас, де Люсів, надзвичайно популярними серед мешканців селища, і вони вишикувалися пишно вбраною з нагоди церковного свята вервечкою, щоб поговорити з нами або хоча б просто доторкнутися до нас, наче ми були талісманами удачі. Кожному кортіло перекинутися слівцем, але ніхто не хотів сказати нічого посутнього.

– Жахлива пригода у вас у Букшоу, – казали вони татові, Фелі чи мені.

– Страхіття, – відповідали ми й, потиснувши руки, чекали підходу наступного чолобитника. Лише коли ми задовольнили всю парафію, нам дозволили піти додому на ланч.

Коли ми йшли парком, дверцята знайомої синьої машини відчинилися й інспектор Г’ювітт попростував назустріч нам під тріскотіння гравію. Вирішивши, що поліція, як правило, у неділю не провадить розслідування, я трохи здивувалася, побачивши його. Він коротко віддав чолом татові й доторкнувся до крисів капелюха, вітаючись із Фелі, Даффі й зі мною.

– Полковнику де Люс, треба перемовитись… Сам на сам, якщо можна.

Я стежила за реакцією тата, побоюючись, що він знову знепритомніє, однак, якщо не зважати на руку, що стиснула тростину, він не дав взнаки, що спантеличений. Він, напевно, промайнуло в моїй голові, готувався до цієї миті.

Тим часом Доґґер непомітно вшився до будинку: можливо, щоб перемінити тісні старомодні комірці й манжети на зручний садовий одяг.

Тато бликнув на нас, немовби ми зграйка набридливих гусей.

– Ходімте в мій кабінет, – сказав він інспектору, повернувся до нас спиною й пішов геть.

Даффі й Фелі стояли, звернувши погляди кудись бозна-як далеко, – вони взяли звичку так поводитися, коли їм замикає рота від переляку. Якоїсь хвилі я хотіла порушити мовчанку, але передумала це робити й, напустивши на себе безтурботного настрою, почимчикувала геть, насвистуючи мотивчик Гаррі Лайма з кінофільму «Третій чоловік».[68]68
  «Третій чоловік» (1949) – фільм за однойменною новелою Ґрема Ґріна.


[Закрыть]

Позаяк сьогодні була неділя, я поклала собі піти в сад і подивитися на місце, де лежало тіло. Я влаштую дійство на манір вікторіанських зображень удовиць під вуаллю, котрі схилялися, щоб покласти букетик зворушливих братків – зазвичай у скляній вазочці – на могилу покійного чоловіка чи матері. Однак ця думка нагнала на мене нудьгу, і я вирішила поминути театральщину.

Тепер, коли мерця як язиком злизало, грядка з огірками виглядала напрочуд нецікавою – просто тобі жмуття зелені з подекуди зламаними стеблами й чимось, підозріло схожим на слід від підбора. І ще подекуди в траві виднілися вдавлені сліди, поцятковані гострими ніжками важкого штатива сержанта Вулмера, що явно вгрузали в торф.

З розповідей приватного детектива Філіпа Оделла по радіо я знала, що, коли трапляється нагла смерть, без розтину не обійтися, і мою голову опосіли думки про те, чи дістав уже лікар Дарбі тіло, як він казав інспектору Г’ювітту, «на стіл». Але знову порушити це питання я не насмілювалася – принаймні зараз воно точно не на часі.

Я зиркнула на вікно своєї спальні. У ньому віддзеркалювалися так близько, що я майже могла поплескати їх, пухкі білі хмарини, які плавали в морі синього неба.

Так близько! Те-те-те! Звісно ж, грядка з огірками якраз у мене під вікном!

Тоді чому я нічого не чула? Ні для кого не секрет, що вбивство людини потребує застосування певної кількості механічної енергії. Я забула точну формулу, але знала, що вона існує. Сила, докладена протягом короткого проміжку часу (наприклад, куля), зчиняє багато шуму, тоді як сила, докладена за довший проміжок, може взагалі не викликати ні звуку.

Про що це свідчить? Про те, що, коли на незнайомця несподівано накинулися, це сталося деінде, десь поза межами зони чутності. Якщо на нього скоїли напад у тому місці, де я його знайшла, убивця вдався до тихого способу: безшелесного й повільного, позаяк, коли я надибала на жертву, вона ще конала, нехай це тривало всього якусь хвилину.

«Vale», – шепнули вуста незнайомця. Але чому він прощався зі мною? Це ж слово вигукнув містер Твайнінґ перед стрибком із годинникової вежі, однак чи є між ними зв’язок? Людина з огіркової грядки намагалася пов’язати свою смерть зі смертю містера Твайнінґа? Чи був він присутній там, коли старий наклав на себе руки? Чи був він уплутаний у це?

Слід було поміркувати про це, але перед тим знайти таке місце, де я не стану нікому поперек дороги. Каретний сарай не годиться, позаяк я тепер знала, що в годину скрути я можу натрапити там на тата, котрий сидітиме у «фантомі» Гаррієт. У такому разі гайда до Химери!

Якщо заходити до Букшоу з півдня, то неодмінно натрапиш на штучний острів посеред штучного озера, де знаходяться штучні руїни, у затінку яких розміщується маленький грецький храм із мармуру, укритого лишаєм. Давним-давно занедбаний і зарослий кропивою, колись він був славною пам’яткою Англії: маленький купол на чотирьох дивовижно витончених колонах, котрі цілком могли б правити за опору на Парнасі. Незчисленні де Люси XVIII століття возили до Химери гостей на святково прибраних квітами баркасах, і там вони гуртом насолоджувалися холодною дичиною й випічкою, милувалися граційними лебедями, котрі ковзали дзеркальною водою, і дивилися крізь моноклі на актора-відлюдька, як той потягується й позіхає при вході у свою домівку – обвиту плющем печеру.

Острів, озеро й Химера – усе це спроектував Умілець Браун[69]69
  Ланселот Браун (1715–1783), прозваний Умільцем Брауном, – англійський ландшафтний архітектор, знаменитий представник системи пейзажного парку, яка домінувала в Європі до середини XIX ст.


[Закрыть] (правду кажучи, цей факт не раз брали під сумнів на сторінках «Дописів і питань», котрі тато запійно читав, проте лише в тому разі, коли там ішлося про філателію), і в бібліотеці Букшоу дотепер зберігалася червона шкіряна тека з набором оригінальних ескізів, які власноруч підписав архітектор. Це надихало тата на дотеп: «Нехай ці мудраґелі живуть у своїй власній химері».

Існувала родинна легенда, згідно з якою саме на пікніку в Химері Букшоу Джон Монтеґю, четвертий граф Сендвіч, винайшов закуску, названу його іменем. Саме він перший додумався покласти холодну куріпку між двома скибками хліба, коли грав у крибедж із Корнеліусом де Люсом.

«Хай би під три чорти котилася історія», – частенько казав тато.

Тепер, почвалавши вбрід на острів по воді, котра була не більше фута завглибшки, я вмостилася на сходинці маленького храму, зігнувши коліна й поклавши на них підборіддя.

По-перше, кремовий торт місіс Мюллет. Де він подівся?

Подумки я повернулася до раннього суботнього ранку: уявила, що ось я спускаюся сходами, іду коридором і на кухню – атож, таця з тортом, безперечно, стояла тоді на підвіконні. І там бракувало шматка.

Згодом місіс Мюллет поцікавилася в мене, чи припав мені до смаку її торт. Чому в мене, міркувала я. Чому вона не звернулася із цим питанням до Фелі чи Даффі?

І потім мене наче струсонуло ударом блискавки. Його з’їв мрець. Саме так. Кінці з кінцями зійшлися!

Ось вам діабетик, котрий приїхав з далекої Норвегії, він привіз із собою чорного бекаса, якого сховав у пирозі. Я натрапила на рештки цього пирога – укупі зі зрадливою пір’їною – у «Тринадцятьох селезнях», а мертвого птаха підкинув нам на ґанок. Навіть не попоївши – хоча, зі слів Туллі Стокера, він замовив напій у пивниці, – незнайомець подався до Букшоу в п’ятницю вночі, побив горщики з татом і по дорозі на обійстя поминув кухню, де й відрізав собі шматок кремового торта місіс Мюллет. І не встиг він перейти через грядку з огірками, як його схопило!

Яка отрута чинить миттєвий ефект? Я перебрала найімовірніші варіанти. Ціанід убиває за лічені хвилини: обличчя жертви синіє й вона як стій конає від задухи. Опісля залишається запах гіркого мигдалю. Однак ні, проти ціанистого калію свідчило те, що в разі, якби застосували саме його, незнайомець урізав би дуба до того, як я його знайшла. (Хоча мушу визнати, що маю своїм уподобанням ціанистий калій, – коли швидкість важлива, немає ліпшого засобу. Якби отрути були кіньми, я б поставила на нього.)

Проте чи вловила я гіркий мигдаль у його передсмертному зітханні? У мене вилетіло з голови.

А як щодо кураре?[70]70
  Кураре – отрута, екстрагована з деяких видів рослин, що трапляються в Південній Америці; індіанці змащували кураре свої стріли.


[Закрыть] Воно теж діє блискавично, і жертва гине в одну мить від задухи. Але кураре не призведе до смерті, якщо зажити його з їжею; його треба вколоти. До того ж хто в англійському сільці – окрім мене, звичайно, – може тримати при собі кураре?

Ще є тютюн. Я пригадала, що, коли декілька днів поспіль вимочувати жменю тютюнового листя у воді на пригріві, воно перетворюється на густу чорну патокоподібну смолу, котра відправляє на той світ моментально. Проте нікотіану вирощують в Америці, навряд чи можна знайти її свіже листя в Англії або, скажімо, у Норвегії.

Питання: Чи можна з висушеного тютюну для цигарок, сигар або люльки видобути таку саму токсичну отруту?

Позаяк у Букшоу ніхто не палить, мені доведеться самостійно збирати зразки.

Питання: Коли (і як) викидають уміст попільничок у «Тринадцятьох селезнях»?

Проте чільним питанням було таке: хто поклав отруту в торт? І ще один горішок, який треба розкусити: якщо померлий з’їв шматок торта випадково, для кого від початку була призначена отрута?

Я здригнулася, коли тінь застелила острів, і підвела голову, угледівши, що сонце загородила темна хмара. Збиралося на дощ – і хутко. Однак не встигла я скочити на рівні ноги, як уперіщило немов із відра, – це була одна з тих коротких, але шалених злив раннього червня, котрі мнуть квіти й руйнують водостоки. Я спробувала знайти надійний сухий прихисток, мотаючись туди-сюди в самому осерді відкритого купола, але мені годі було укритися від поривчастого холодного вітру. Я обхопила саму себе руками, щоб зберегти тепло. Треба перечекати.

– Здрастуй! З тобою все гаразд?

Побіля дальнього краю озера стояв незнайомець і дивився на острів і на мене. Крізь завісу дощу я могла розгледіти лише вологі барвисті плями, через що він нагадував якусь прояву з полотна імпресіоніста. Але ще не зібралася я з відповіддю, як він закасав штанини, скинув черевики й поволі потюпав босоніж у мій бік. Він тримав рівновагу за допомогою довгої палиці замість тростини й нагадував святого Крістофера, котрий переносить на запліччі дитину Христа через річку, хоча, коли він трохи наблизився, я роздивилася, що та річ за його плечима – це насправді полотняний рюкзак.

Він був виряджений у мішкуватий костюм для прогулянок і капелюх із широкими м’якими крисами – як на мене, він чимось скидався на Леслі Говарда,[71]71
  Леслі Говард (1893–1943) – британський кіноактор, особливо популярний у 1930-х рр.


[Закрыть] кінозірку. Йому було близько п’ятдесяти, прикинула я оком, одноліток мого тата, але, незважаючи на це, досить меткий.

Тримаючи в руці водонепроникний альбом для малювання, він достоту був втіленням мандрівного художника-ілюстратора: днедавня добра Англія й усе таке.

– З тобою все гаразд? – повторив він, і я дібрала, що не відповіла йому на перше питання.

– Усе чудово, дякую, – пробелькотіла я, як викапана лепетуха, щоб відшкодувати з надміром свою ненавмисну грубість. – Як бачите, мене заскочив зненацька дощ.

– Та бачу-бачу, – підтвердив він. – Ти просякла водою.

– Не так просякла, як змокла, – виправила я. Коли йдеться про характеристику хімічних станів, я роблюся прискіпливою.

Він розкрив рюкзак і витяг дощовика з каптуром, подібного до тих, які носять мандрівники на Гебридських островах. Він напнув його мені на плечі, і я одразу ж зігрілася.

– Вам не треба було так перейматися… Але дякую, – сказала я.

Якусь часинку ми стовбичили під зливою мовчки, дивлячись удалину за озером і прислухаючись до рясного лопотіння дощових крапель.

Потім він зауважив:

– Позаяк ми змушені стояти як укопані на цьому острові, гадаю, не завадить познайомитися.

Я спробувала розпізнати його акцент – оксфордський, із легким нальотом іще якогось. Може, скандинавського?

– Мене звуть Флавія, – відповіла я. – Флавія де Люс.

– Я Пембертон, Френк Пембертон. Приємно познайомитися, Флавіє.

Пембертон? Чи не той це добродій, котрий прибув у «Тринадцять селезнів» тієї миті, коли я ховалася від Туллі Стокера? Я не збиралася розголошувати ці свої відвідини, а тому змовчала.

Ми потиснули мокрі руки одне одному й потім стали віддалік, як часто роблять незнайомі між собою люди, навіть після того як поручкалися навзаєм.

Дощ не вгавав. Минуло ще трохи часу, і він сказав:

– А мені було відомо, хто ти.

– Справді?

– Еге. Для кожного, в кого англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, де Люс – славнозвісне ім’я. Ваша сім’я, урешті-решт, значиться в «Хто є хто?».

– А у вас англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, містере Пембертон?

Він зайшовся сміхом.

– Фаховий, так би мовити. Я пишу книгу на цю тему. Планую назвати її «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Справляє враження, чи не так?

– Гадаю, це залежить від того, на кого ви хочете його справити, – відповіла я. – Але, мабуть, так… справляє.

– Моя домівка в Лондоні, звісно ж, проте я мандрую цими краями вже досить давно й невтомно роблю нотатки. Я плекав надію оглянути вашу садибу й поспілкуватися з твоїм татом. Правду кажучи, саме із цією метою я й приїхав.

– На мій погляд, це неможливо, містере Пембертон, – рішуче сказала я. – Розумієте, у Букшоу скоїлася нагла смерть, і тато… допомагає поліції провадити розслідування.

Несамохіть я видобула цю фразу, почуту в котромусь із радіосеріалів, з далеких закутків пам’яті, але, тільки коли промовила її, я збагнула, звідки ноги ростуть.

– Побий мене сила Божа! – вигукнув він. – Нагла смерть? Сподіваюся, той хтось не член сім’ї?

– Ні, – відповіла я. – Цілковитий незнайомець. Але, позаяк його знайшли в межах Букшоу, розумієте, тато повинен…

Цієї миті злива вщухла так само несподівано, як і розбурхалася. Засяяло сонце і замерехтіло всіма переливами барв у калюжках на зеленій траві, і десь на острові закувала зозуля, точнісінько як на завершенні бурі наприкінці Пасторальної симфонії Бетховена. Присягаюся, так воно й було.

– Чудово розумію, – сказав він. – Я б не посмів завадити. У разі, якщо полковник де Люс забажає побачитися зі мною, я зупинився в «Тринадцятьох селезнях» у Бішоп-Лейсі. Я впевнений, що містер Стокер негайно дасть мені знати.

Я зняла дощовика й повернула йому.

– Дякую, – увічливо сказала я. – Мені вже треба додому.

Ми побрьохали через озеро, неначе двійко пляжників, котрі відпочивають на узбережжі.

– Мені було приємно познайомитися з тобою, Флавіє, – сказав він. – Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!

Я спостерігала, як він бреде лугом у бік каштанової алеї й зникає з-перед очей.