Текст книги "На березі океану"

На березі океану
Роман не відредагований
Дар'я Мороз

Роман не відредагований

© Дар'я Мороз, 2017

ISBN 978-5-4485-9707-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Глава 1

Я сама звичайна жінка. Я не побудувала ракету, не вигадала ліки від раку. Не знайшла відповіді на питання такі як: для кого насправді ми молимось, чи дійсно є Бог і чому при смакувані кусочка сиру з спілою полуницею, від насолоди зриває дах. Але, за своє довге життя я зробила дещо більше. Я знайшла себе. Я одружилась. Разом з коханим ми відремонтували будинок …як саме він нам дістався я розповім потім, посадили дерево. Я народила діток. Мої сини: Ліям та Ной, доньки: Ебігейл, Олівія та Софія. Ми з чоловіком виховували п'ятеро неймовірних діток. У нас– 11 онуків.

Хоч діти пороз'їджалися по світу, завели свої сімї, понароджували діток. Вони не забували про нас ні на мить з моїм коханим чоловіком та їхнім батьком-Джеком. Наш дім був постійно сповнений щастя, кохання, сміху, веселощів та віри.

Мене звати Ела. Мені 76 років. І ця історія про моє життя. Про долі тих, кого більше немає. І буття тих хто ще є.

Всі мої діти живуть далеко, навіть дуже далеко і змоги бачитись постійно у нас немає. Хоча, зараз 21 століття. Є інтернет, скайп, вайбер, тому все добре. У моєму невеликому містечку проживала найменша донька Софія зі своїм чоловіком Стефаном та донькою, яку назвали в честь мене -Ела молодша. Чому так назвали? Це ще одна смішна історія. Всі мої діти схожі на покійного чоловіка. ВІн помер рік тому. І з 11-ти онуків лише Ела схожа на мене. І не просто схожа, вона ідентична мені. По характеру, по вроді. У мене є особливість. Не знаю чому, не знаю як, але природа нагородила мене різними кольорами очей. Один глаз у мене небесно блакитний а інший, як молочний шоколад, ніжно коричневий. І лише у Ели молодшої теж така особливість. Скажемо так, дивлячись на свою онуку я бачу себе 60 років тому. Зараз їй, як і мені було, коли я була в розквіті своєї вроди, перше кохання, перше розчарування та перший поцілунок,16-ть років.

Мати з татом Ели молодшої загинули, коли вона була маленькою. В той час їй було лише 3 рочки. Батьки вертаючись з ресторану попали під зливу. Стефан -батько Ели, не зміг впоратись з керуванням і вони злетіли з траси. Ела їх зовсім не пам'ятає, але я не хотіла замінювати їй матір. І постійно розповідала за її батьків. Ми з Джеком показували фото, відео записи. І коли їй було років 6—7 ми розповіли де насправді батьки. Адже вона йшла до школи. А там, як ви розумієте, вдосталь доброзичливих людей. Які б з радістю розповіли все. Це повинні були зробити ми. Тому саме так все і трапилось.

Ми її виховували, одягали, кормили, кохали але ми були і завжди будемо, лише бабусею та дідусем.

Місто в якому проживаю я з Елою молодшою зветься,, Перловий камінь,,.Наш будинок знаходиться на березі океану. Це місце -просто Рай. З чого ж почати? Напевно з того дня, коли в мене стався серцевий напад.

17.03.2017

Ранок був звичайний, майже. Проснувшись, я декілька хвилин спостерігала світанок. Як підіймається сонце з-за горизонту. Картина з мого вікна просто божественна. Білосніжний пісок. Спокійний, тихий океан. Чисте небо. Свіже повітря. Цей дім нам дістався по заповіту …він просто казковий. Повністю з дерева. Коли ми робили тут косметичний ремонт то вирішили незаморочуватись. Зробили все дуже по простому та комфортному. Тому дім в середині повністю білий, біла деревяна мебель. Є лише деякі елементи блідно– блактиного. Постіль, диван в прихожій, крісло-качалка, стіл та стула на кухні. Картини з пейзажами води, лише підкреслювали цей світлий, як день будинок.

Наймудрішим моїм рішенням було– переїхати сюди з Джеком. Дивлюсь на іншу половину моєї постілі. Вона пуста. Всього рік назад, ранок я зустрічала з коханням всього мого життя. На душі стає сумну, гірко. В пам'яті спливає момент з минулого. Я прижмурюю очі і полинаю у вирій спогадів.

23.05.1958 (Середа)

Я йду. Я знаю, що він там. Він чекає мене! А якщо ні? Якщо він вже поїхав і я не встигла? Залишив мене. Сердце колотиться. Я дуже хвилююсь і тому постійно тримаю руки перед собою, як у молитві. Поглядом оглядую місцевість якою я йду, ліс. Я знаю куди йти, ми повині були зустрітись на нашому місці, біля хижини але все одно. Я вже далеко зайшла від містечка і тому не лише хвилююсь ай дещо боюсь. Страх мов нашепчує мені щось в голові. Кожний шорох, звук, мене змушує оглянутись. На дворі темінь, вже за дванадцяту і мені стає ще більше не по собі. Я промерзла, адже під сірим мішковатим плащиком майже нічого немає, нічна рубашка. Що я роблю? Я взагалі не в своєму розумі! Я звісно залишила батькам записку на кроваті, про те що я з Джеком. Що це моє рішення і щоб вони мене не розшукували, коли прийде час я сама дам знати про себе, але якщо тато знайде її до того як ми поїдим з відси, буде точно одна обо дві смерті. Я швиденько перебираю ногами не дивлячись в перед. В руках в мене пакет з необхідними мені речами.

Декілька місяців назад, я б ніколи в житі неповірила в те, що я можу так вчинити, покохати, втекти з дому. Це якесь безглуздя.

– Ела! -звучить голос. Це він… він тут… він чекав, а одже все буде добре.

17.03.2017

Від спогадів мене відриває стучання у двері. Я про себе посміхаюсь, але не промовляю ні слова.

– Бабусечко! Я можу увійти? -ніжний та такий рідний голосок Ели молодшої, як ліки для душі.

– Так золотце! -у кімнату заходить дівчина. Невелико зросту, худощава, темно-молочна шкіра, кудряве-розпатлане коричневе волося. Різний колір очей. На ній джинсові шорти та сірий спортивний топ. Красуння.

– Бабусю! Я приготувала сніданок!!!Ходімо? -зайшовши вона не зачинала двері… краєм вуха чую звуки… це рок… легкий рок.

– Так золотце! Дай мені декілька хвилин я зберусь! І зроби музику гучніше!

– Добре! -вона швиденько виходить, я знаю що вона обожнює музику. Це у неї від дідуся. Джек теж був залежний від музики… одного разу він мене навіть вичитав за те, що я її неслухаю. І змусив танцювати мене перед приміщенням в кінотеатр, де був цілий натовп молоді. Це було і жахливо і незабутньо.

Я встаю з ліжка і …що це… Боже… така різка біль у груді. Ніби щось зжалось в районі грудної клітки. Задишка. Сердце колотиться… і я падаю. Різка слабкість, вибиває мене з колії.

– Ела…! – кричу я.-Ела…! – і все, я втрачаю свідомість. Прокинулась я в лікарні. Відчутя слабкості, важкості. Я оглядуюсь у палаті нікого немає. Але мою увагу привертають силуети, що стоять за стікляною стіною, що прикрита занавісом.

– Ела…! – Зву я. Двері відчиняє лікар. Він афроамериканець. Високий, спортивний. І я одразу поринаю у минуле. Мої батьки були незвичайні. Мій тато був афроамериканець а мати білою жінкою. І в 50—60 роки це було …серед білої раси… неприємлимо. Мої батьки дуже кохали одне одного. І невдовзі з'явилась я. Дівчинка мішаної крові та вроди. Батьки сховались від суспільства за вірою. Вступили до церкви,,Ієгових,,.Містечко було невелике… і більшість ходили до тієї церкви. Але все ж таки не всі. Тай вибір був у них невеликий… або постійні дорікання від людей або віра, молитви та проповіді про прощення. Доброзичливі громадяни навіть слухи розпускали. Що це Бог покарав моїх батьків. І тому дав мені різний колір очей.

За лікарем входить онучка. Заплакана, це зрозуміло по її червоним оченнятам. Та постійному шморганю. Вона підбігає до мене та обіймає.

– Бабусю, я так налякалась!!!! -шепоче вона.

– Все добре… тепер все добре.– Я обіймаю її. Моя рідна. Моя кровиночка. -Лікаре, що трапилось? -запитую я.

– У вас Серцевий напад – важкий патологічний стан, обумовлений нестачею кровопостачання серцевого м'яза, а також розвитком ішемії і некрозу (відмирання) ділянки цього м'яза. Некроз серцевого м'яза – це інфаркт міокарда. У першу годину від початку нападу може наступити так звана раптова серцева, або коронарна смерть. Минуло дві години і Ваш стан полібшився. Але я Вас залишу на стаціонарі на неділю. Зробимо всі аналізи. Провіремо. Щоб це неповторилось. Ела молодша ти можеш йти додому. Ти молодець. Все зробила вчасно.

– Ні… я б хотіла залишитись поруч! – відповідає вона. Її оченята забігали. І я вирішила допомогти.

– Докторе, нехай побуде зі мною.– Я тримаю її двома руками, я відчула як вона почала нервувати. Промовивши підморгую йому. Щоб онучка не бачила.

– Ну добре! – посміхається він.– Але Ела… незабувай твоїй бабусі потрібен відпочинок.

Я дивлюсь на онуку. В її оченятах блестят сльозинки. Моя мила.

– Золотце моє, все добре! -вона опускає голову і сльози біжать по її смуглявим щічкам.– Ти мене чуєш? – вона непромовши ні слова скидає обувку. Я знаю, що саме вона хоче. Тому одразу посуваюсь. Ела лягає поруч. Так було з самого дитинства. Чи то темрява, чи гроза, вона завжди прибігала до нас з Джеком у спальну кімнату та лягала поруч. Поруч з нами вона відчувала себе захищеною. А ми були і не проти.

– Я думала, що втрачу тебе! -всхлипує вона.

– Ела ти ж розумієш, що я теж невічна!?І моя смерть це невід'ємна частина життя. Всі ми народжуємось і всі ми помремо. У кожного своя доля. Своє життя. Моє життя було неймовірним. Тому… навіть якщо це трапиться, ти повина бути сильною і прийняти це.

– Не хочу це чути! -бурчить вона. Така смішна. – Розкажи мені будь ласка краще за дідуся!

– Що саме ти хочеш почути?

– Як ви познайомились! Як він тебе врятував! -після цих слів вона прижимається сильніше. Я посміхаюсь.

– Мила, ти чула цю історію міліон разів! – її кучеряве волося розкинуте по моєму пличі, тому я рукою поправляючи скидую його на бік. Та прибираю деякі пасма з обличчя онуки.

– Ну… розкажи! -…ох… як їй можна відмовити?

– Наша перша зустріч відбулась недільного ранку 13.06.1958 року. Мій день розпочався як звичайно. Я прокинулась, одразу прочитала ранкову молитву. Побігла до ваної кімнати причипурилась: вмилась, почистила зуби, розчисала кудряве волося та зібрала в легку косичку. Одягла Блідно-жовте пляття. Воно схоже було на нічну сорочку. Мішковате, нижче колін, рукава по локті. Я ж донька віруючих людей і тому одягалась по вірі, так як нас вчила біблія. Я теж вірувала але не тому, що це був мій вибір. Скоріше тому, що мене так ростили батьки, привчали до всіх порядків з дитинства. А я неперечила. Хоча, далеко, в середині, у якійсь закритій кімнатці було відчутя, що все це не моє. Мені хотілось жити повним життям. Мені все було цікаво. Так як наша віра недозволяла мати телебачення, слухати музику, точніше музику слухати можна було але лише пісні з церкви, ми не святкували дні народження та інші свята, моє життя було сіруватим. Не ходила на танці. Я не мала хлопця та першого поцілунку. Я не кажу, що це погано, просто у віці 15—16 років. Мені здається цим займається вся молодь. Окрім мене та моїх братів та систер по вірі.

Швиденько снідаю і ми з татом та мамою йдемо до церкви. Я співаю у хорі. Тому ми просто немаємо права запізнитись.

Прийшли ми вчасно. Церква була не дуже велика але вмістка. Тому народу було вдосталь. Приміщення було просто квадратним. Від входу у церкву, стояли по дві сторони, лавки. Напевно рядів по 20.В середині церква– була просто побілена. Великі вікна з малюнками зі скла Ісуса та інших святих. По центрі стояли стільці для співаючих у хорі та трибуна для проповідуючого. Нічого зайвого. Батьки як за звичай з усіма привітались, люди гомоніли про якусь музику і я немогла зрозуміти, що ж трапилось!?

.Нас запросили на так звану сцену хористів. Ми заспівали пісню:

 
,,Нехай прийде Царство Боже!,,
Єгово, ти Бог від віків,
могутній, вічний ти.
Вже Син твій зійшов на престол
у славі правити.
Радіємо Царем своїм,
він запанує над усім.
(ПРИСПІВ)
Цар владу в небесах
від Батька отримав свого.
Тож молимо щодня:
«Нехай прийде Царство його».
Минає Диявола час,
тому є стільки бід.
Але ми спасіння ждемо,
хай знає цілий світ.
Радіємо Царем своїм,
він запанує над усім.
(ПРИСПІВ)
Цар владу в небесах
від Батька отримав свого.
Тож молимо щодня:
«Нехай прийде Царство його».
Співають Єгові хвалу
всі ангели святі,
бо демони і Сатана
вже з неба скинуті.
Радіємо Царем своїм,
він запанує над усім.
(ПРИСПІВ)
Цар владу в небесах
від Батька отримав свого.
Тож молимо щодня:
«Нехай прийде Царство його».
 

Коли почалась проповідь все стало на свої місця.

– Дякую брат Сміт за прикрасну музику, вона неймовірна! -промовив проповідник. Весь хор сів на свої місця. Я в першому ряду. І в цей час відчиняються двері церкви, заходять літні люди. Чоловік та жінка. Я їх знаю. Вони проживають на іншому кінці містечка. Але чому вони спізнились-це вперше!?І тут, за ними входить твій дідусь Джек. Він був інший-не віруючий. Вродливий, стильний, небезпечний. Середнього зросту.Русяве волося. Хоч і худощавий але мав спортивну форму тіла. Я одразу звернула увагу на його підкачені, оголені руки. На ньому були коричневі брюки високої посадки. Туфлі чорного кольру та футболка що майже прилягала до тіла, вона була заправлена у брюки. Волося було зачісане на верх. Темні, густі брови. А ще я звернула увагуна те, що під короткий рукав він поставив щось квадратне. Мені здається то пачка сигарет. Що за дурень кладе так та носить сигарети. (Подумала я про себе).

І тут пастир знову заговорив, дякуючи йому я відірвалась від незнайомця.

– І якщо ми будемо говорити про музику, у мене є лише декілька слів, якими я б хотів поділитись з усіма Вами. Перед тим, як ми розпочнемо службу. Ті з Вас, хто вже бачив сьогоднішню ранкову газету, можуть здогадатись, що до цього коментаря мене зподвигнула приголомшлево, несподівана стаття. Друзі з'явився новий тип музики-Рок. Якщо -це можна назвати музикою. Нічого більш вульгарного і не американського ми небачили за остані 50 років. Це не музика– це ритм джунглів. Це негритянська музика! – після цих слів я різко повертаю голову на тата. Адже його колір шкіри чорний. І це був камінь на його грядку. Я теж смугла, тому частично і в мій. Ці люди ніколи непростят моїх батьків за змішання націй.-Це розпуста, що так популярна серед молоді. Це загроза для моралі наших дітей. Я представник Божого слова– і я затверджую. Це загроза для всьої нашої спільноти. Я призиваю всіх наших батьків, тримати своїх дітей від цієї постидної поведінки та музики.

Вся інша проповідь йшла про наше місто, підлітків та їхнє майбутнє. Чесно кажучи я постійно ловила погляд на собі, того хлопця. Мені хотілось підійти до нього та тріснути по пиці. Він сидів безстидно таращився на мене і це ще не саме гірше. Він постійно тримав у роті сигарету, хоч вона була і не підпалена. Прийшов до церкви без рубашки та щей з сигаретою в роті сидить. Це просто неймовірно. В кінці служби, він заклав сигарету за вухо і вийшов самий перший.

Після закінчення проповіді, я попросила у батька кишенькові кошти. В літку зазвичай не має чим зайнятись. Адже мене нікуди не відпускають. Тому декілька разів на тиждень я ходжу до місцевої кав'ярні. Не для того щоб попити кави, а для того щоб почитати подивитись на інших. Люблю спостеріати за людьми. Кав'ярня знаходиться на цетральній вулиці. Воно маленьке, більшість столиків стоїть на дворі. Називається -,,Time,, (Час).Час для відпочинку. Для чашечки кави та книги, час для спокою та хвилинки щастя. Тут постійне оновлення книг на різну тиматику, а також свіжі газети. А головне, що воно на центральній вулиці, тому тут постійно є молодь, дорослі з своїми дітками.

Я прошу зробити мені молочно-банановий коктель, хватаю газетку і сідаю на вільному місці. Моя цікавість мене душила. Що ж це була за негритянська музика? Напевно запальна? Жаль що газета не може передати звуків. Я б хотіла відчути її… З'явилась група білих хлопців, що грала непристойну музику, музику чорних. Боже, люди такі несправедливі! Чому вони ділять людей на білих та чорних. Всі ми ходимо під одним небом. Маємо одного Бога.

– Привіт! -на стуло, що стоїть напроти, ввалюється той самий незнайомець. Він курить сигарету.

– Ти не міг би затушити її!??? -я вказую пальцем на гидоту, що губить людські життя. Він прижмурює один глаз і натягує посмішку. Я нерозумію його, він дивиться на мене з високомірям чи цікавістю. Тому не промовивши ані слова, кладу газету на стіл, а сама скрещую руки на грудях та дивлюсь на нього як і він на мене, невідриваючись, надувши губки.

– Ти дивна! -промовляє він і прицьому кидає сигарету на землю та прижимає ногою. Щоб погасла повністю.

– Я дивна? Це ти дивний! По перше -я тобі недозволяла сісти. По друге– ти…

– …ти не привіталась, не відповіла мені! – перебиває він мене.

– Ти мене перебив! -ошарашено його невихованістю затверджую я.

– А ти не відповіла!

– Привіт! -дещо психовано кажу я. От нахаба.

– Як тебе звати? -він оперся на стіл руками та нахилився до мене.

– Ела! -я повторюю за ним і теж спираюсь на стіл.-А тебе???

– Мене, Джек! Дуже приємно Ела.

– Не можу сказати того ж! – у мені з'явилась сміливість. Цей парубок -Джек, визиває в мені дивні відчутя. В одну і ту ж секунду мені хочеться його тріснути по пиці і хочеться обійняти. Дивно. Все це дуже дивно.

– Що ти читаєш? – він хватає газету і дивиться на жовті сторінки.– Любиш музику?

– Не твоє діло! -фиркаю я і видираю газету у нього з рук.

– Мила …ти чого така агресивна?

– Мила? -я витріщила очі.– Що ти від мене хочиш?

– Ходімо на побачення!?

– Я не ходжу на побачення! Бувай! -я встаю, розвертаюсь і йду геть. Моя цікавість знову грає не на мою користь. Я повертаю голову щоб глянути де він…

– Ах! -аж підскочила. Я неочікувала що він йде поруч.-Джек, що ти хочеш? -я різко зупиняюсь, він проходить ще декілька кроків вперед. Дістає сигарету з пачки, а потім ховає її у короткий рукав, як я і думала.

– Я ж сказав, хочу піти з тобою на побачення! Звісно якщо ти зміниш своє убоге плятячко! -він протягує руку і осмикує мене за сарафон.

– Ти що знущаєшся з мене!? – Сльози набігають, я обііймаю газету, мов це щось таке рідне та необхідне мені. Я не можу навіть стояти поруч, з цим невічливим та невихованим дурнем. Тому просто біжу додому.

60 роки -були роками відкритів (продовжили це 70-80-90-ті роки).Час радикально нових, захоплюючих відкритів. І не лише у світі а й у моєму житі.

Мою розповідь перервав телефоний дзвінок онучки. Вона різко вскочила, схватила слухавку та вийшла на коридор. По розмові розумію що це її хлопець, а ще зрозуміло було те, що вони сваряться. Ела молодша розповідала, що вона зустрічається з хлопцем, що він ревнивий і що він навчається в коледжі. Але до нас він неприходив.

– Майк, не розмовляй зі мною в такому тоні! – де що на повищенних нотах каже Ела.– Я ж сказала, що я не залишу її. Мені все одно на вечірку. Що значить де саме я??? В лікарні! Ти що не чуєш мене!??? -вона пририває розмову і повертається до мене у палату.

– Все добре мила?

– Так! Ні! -вока кидає телефон на крісло, а сама сідає поруч.

– Твій хлопець знає де ти?

– Так! -промовляє вона нахиливши голову.

– А чому тоді вередує! -я посміхаюсь.

– Він невірить, що я з тобою в лікарні. Він дуже ревнивий.

– Тобі це не подобається? -мені стало цікаво.

– Ні! -тихо шепоче вона.

– То, чому ти з ним? Ти його кохаєш?

– Ні, не кохаю. Просто він… крутий, старший. Навіть не знаю.– Ела пожимає плечима.

– Донечка моя… не дозволяй чоловікам так поводитись з собою. І якщо кохання немає, дай йому про це знати. Ти така юна, в твоєму житі все попереду! Розумієш?

– Так! Ну, він мені подобається. Він займається танцями. Він вродливий і…

– ..і..на цему все!??? -здивованно запитую я.– Не дуже обширний список для опису людини.

Тим часом, її телефон знову розривається. Мила моя дівчина, непромовивши ані слова підіймає слухавку. Я розумію що це він.

– Так?…що що …ти приїхав… Бабусю вибач! -вона схопившись вибігає знову на коридор.-Чого ти приїхав?

– Я ж сказав, що не вірю!

– І що тепер???Ти неможеш мене постійно перевіряти. Ти мені не даєш спокійно дихнути. Мені настогид твій постійний контроль.

– Переживеш. Ти моя дівчина і робитемеш як я кажу! -його тон просто недопустимий і цим, він автоматично попав у мій чорний список. Наглючий, грубий хлопець. Він не пара моїй дівчинці. Це однозначно.-Ти мене познайомеш зі своєю бабусею?

– Ні!!!!Ти що нерозумієш їй заборонено хвилюватись.-перечить Ела. Наглості йому не зичити. Тому він звісно запихається у мою палату.

– Доброго вечора! Ви хвора бабуся Ели? -перед мною постає середнього зросту хлопчина.Русяве волося, тонкі губи, мілкі очі. На ньому спортивний сірий костюм з висячою матнею аж до колін. Ніколи нерозуміла красоти цього одягу. Наглюча ухмилочка та погляд самозакоханого негідника.

– Доброго! Так, я саме та, хвора бабуся! А ти той засранець який зустрічається з моєю онукою. Який неповажає її та розмовляє з нею як з останьою дівкою???? -я дивлюсь на нього не відриваючи погляд. Він знову ухмиляється.

– Зрозуміло в кого ти така палка штучка! Я наберу! -він просто розвертається та йде геть. Ела декілька сикунд стоїть, як вкопана.

– Доню, їдь додому. Відпочинь. А завтра приїдеш!

– Бабусю вибач, за все це.-вона перебирає пальчиками телефон.

– Все добре. Просто цінуй себе! -Ела підходить обіймає мене та йде геть. Вона теж перехвилювалась та втомилась.

У моїй пам'яті знову спливають спогади.