Текст книги "На березі океану"

– Ти працюєш?

– Ні! -напевно це в нього звичка і тому при питані, на яке він не знає повної відповіді, він пожимає плечем, що саме робить і в даний час.

– Чому??? -настоюю я.-Я просто нерозумію! Чому не знайти роботи. Це ж впевненість в майбутньому дні! -продовжую.-Знаєш, я хочу тобі відкрити маленьку таємницю, яку в чвій час мені відкрила бабня. Життя-складна штука, покінчити життя самогубсвом -це дуже просто, не працювати а грабувати -просто, бути товстому -просто, мені здається ти вибараєш дуже багато просто та легкого в своєму житті. Але життя окрім того що важке, щей дуже цікаве. Набагато цікавіше, знайти роботу, знайти кохану, спілкуватись, пізнавати щось нове. Це непросто зато цікаво.

– А я не знаю, чи буде у мене майбутнє. Щомісячно у нас на районі вбивають одного хлопця-це вже просто стабільність якась! -він повишає тон, підіймає руку до гори мов розмовляє не зі мною, а задає питання всевишньому. Він подавлений і це очевидно. Я розумію, що сильно наїхала на нього.

– Тейлор, вибач, я перегнула палку. Я хочу сказати, що ти, і кожна людина, заслуговує на краще майбутнє і кращу долю.

– І ти права.– відповідає він різко, перебиваючи цим мене. -Але я народився в такій родині, в такому районі і при таких обставинах… а ти, дім у океану, нормальні батьки, і все таке… – неочікувано він встає. Повертається спиною до мене опершись об крильце на ганку.-Думаєш я не мріяв про такий дім, таке життя, про вищу освіту. Але життя відкрило мені очі. І я зрозумів, що цього не буде.

– …У мене не має батьків, вони померли коли я була маленька, мене виховували бабуся та дідусь.-він різко повертається. Потирає обличя руками, глибоко вдихає. Та знову опускає погляд.

– ти теж вибач, ми щось розпочали зовсім не з того. Я просто вирішив прогулятись по березі… почув класну музику та твій спів. Підійшов і не жалкую… -він знову сідає в крісло.

– Чому? – мене розбирає цікавість.

– чому не жалкую? -перепитує він.-хм, тому що ти …як сонце, просто світилась, така щира, мила, сповнена життя. Я не міг відірвати поглад. Твоє червоне платя…рухи…

Мовчання знову затяглось, ми дивимось одне на одного невідриваючи погляда. І в перше в житті, мені здалось, що я знаю цю людину тисячу років. Ранкові промені, що світила на нього створювала, неймовірну картину. В очах горів вогник і я знала що це полум'я горить і в мені. Тепер горить. Я думаю і він це теж помітив.

– Ти не проти погуляти зі мною!? – продовжуючи дивитись на мене запитує він.

– Так!

– Тоді, я вже піду?

– Добре! -відповідаю я. Та, як мені здалось, видихаю повітря, яке весь цей час тримала.

Доробивши всі справи я вирішила нічого поки нерозповідати бабусі. Свому бойфренду написала, що зустрітись ми не зможем. На, що він напевно і не дуже розсердився.

Вечір наближався і я незнала: що одягти, як накраситись, куди ми підемо чи можливо ми у нас просто посидемо?

Жахливо те, що він так і не прийшов.

***

З її ганку, було видно океан. У дощ чи у спеку можна просто вийти з будинку і подивитись в далечінь, в середині стає тихо, добре, мрійливо, всі проблеми видіються дрібязковими, ейфорія минулого вечора втишується до спокійних роздумів, питань, відповіді на які хочеться отримати терміново. Смуглява дівчина, вдихає повітря на повні легені, прищурює очі витягуючи шию до сонечка, вона просто дихає небом.

– За хвилини проведені з тобою, я згоден віддати місяці та роки!!! -тихо промовляє чоловічий голос. Ела спокійна, вона знає хто це. Тому відкривши очі, вона продовжує дивитись в далечінь…

– Що тобі потрібно!

– Ти! -роблячи крок промовляє він… -Вибач я..я напевно …виний… я вчора неприйшов… я не зміг! Я був зайнятий.-Ела повернувшись, декілька секунд мовчить, зберігаючи спокій лише на обличі, адже в середині йде війна між серцем, емоціями та розумом.

– Ну, я думаю… якщо б у тебе був мій номер …ти б повідомив мене про те, що ти неприйдеш!?ТАК?

– Так, звісно. То можливо ми це виправимо?

– Можливо.– обережно повертає тіло та протяжно, немов боязко, голову. Вона пристально дивиться, нерозуміючи, що за хімія між ними.– Які в тебе плани?

– Їх не має.– його обличчя несе не ясність, незрозуміло, що саме він почуває. Він здивований? Чи збентежений? Від думок Елу відривають все тіж червоні троянди на чорних кедах.

– Я щас їхатиму до бабуні, вона в лікарні!!!Не хочеш зі мною??? -він не змушений, тим більше вони не знайомі… хоча до вчорашнього дня, ми теж не були знайомі. І це дуже дивно. Як одна мить, одна хвилина, може повернути твоє життя. Внести кардинальні зміни, звести з людьми. І це є безцінне в житті, я люблю жити, жити не знаючи, що ж буде завтра!

– Я не проти… я б хотів ближче познайомитись з тобою.

– Добре.

– Добре.

***

Я вже третій день лижу в лікарні. Дивлюсь на калиндар 20.03.17р. Онучки моєї досі нема… Переводжу погляд, круглий білий годинник висить на стіні: 10.23.Вчора онучка була дивна, спокійна, вітала в своїх думках. Я впевненна на тоє візкі причини. І я нетиснитиму н неї з запитаннями, я впевнена вона сама розколиться.

На обході, врач повідомив… що серце дуже слабе і мені залишилось зовсім небагато. Приступ може повторитись і цього разу фінал може бути непередбачуваний. Я думаю ця новина, не залишить стін цієї кімнати. Я прожила гарне життя і якщо прийшла та година коли я маю зустрітись з моїм коханим на небесах, то я готова. Я лежу, дещо одиноко, тому щоб зігріти тіло й душу я повертаюсь у минуле, в пам'яті спливає продовження моєї розповіді…

Ми стояли на ганку. Збирались йти в кіно з Джеком.) Це були перші щасливі,,Наші,, хвилини.

По дорозі в кіно, ми розмовляли, про мою сім'ю, про батьків, про віру -на, що він дещо сперечався зі мною, але..я тверда в своїй вірі та знаннях, і одразу обрізала або доповнювала його висказування.

– Скажи будь ласка! Як біблія може покращити твоє життя? -неочікувано запитує Джек. Помітно, що ця тема болюча, Джек втратив свою віру, з втратою кохання, але це не одне і теж. І він повинен це зрозуміти.

– Біблія-це незвичайна книга! В ній записані поради нашого Творця. Вона може надати величезний вплив на твоє життя. В Біблії кажеться:,,Слово Бога живе і діюче,,. Вона здатна надати нам направлення на щоденне життя і допомогти познайомитись з Богом і його обіцянками. Біблія каже-,,Бог витре всяку сльозу з їх очей, і смерті вже не буде, ні скорботи, ні крику, ні страждань вже не буде. -я думаю це був серйозний аргумент.

– Хм…!

– Що означає твоє… Хм? -трохи неочікувана реакція.

– Навіщо тоді жити. Життя дається лише раз… і неважливо воскреснеш ти потім чи ні… це все лише описи, а не факті і це буде потім (якщо звісно буде).Якщо не буде болі, коханя, сліз, страждання-справжніх почутів. Навіщо так жити? Це ж сам смак! Відчути, як це покохати, відчути ту безодню та всплеск емоцій, які я відчув побачивши тебе в перше. Хіба воно того не варте? Жити потрібно сьогоднішнім днем, звісно маючи плани на майбутнє. Щоб кожного дня тебе радувало щось, або хтось новий. А не просто жити по книзі в якій вказані чіткі пунки чого можна і чого робити неможна. Життя -це вибір, це момент, це феєрія, яка і робить нас живими.– я йду тихо. Адже істина в його словах є. Тиша затяглась.– Ти не образилась? -запитує він.

– Ні… ні… ти просто так все вивирнув, я не кажу, що все тобою сказане це безглуздя – тільки щас я зрозуміла …ти правий.

– Розумієш, я не маю на увазі, що ти не повинна вірити в Бога, чи Біблію… це лише плюс. Віра-вона, як двигун по житті, без нього ні як, як і без неї. Але не потрібно забувати про інше, віддаючи весь свій час, який йде і неповернеться, лише Вірі, Богу та Біблії.

Я не знаю що відповісти, тому просто махаю головою. Всю дорогу ми тримались за руки. Але я постійно оглядалась по сторонам, боячись щоб хтось з наших знайомих не помітив нас.

– Все добре!?? -Джек помітив мою тривогу.

– Так вибач! -я опустила очі до низу.

– Твої батьки знають де ти? -він все зрозумів і без пояснень.

– Ні! Вони… не відпустили б мене.

– Зрозуміло. Ну їм доведеться відпускати, тому що я не відстану. І вони або змиряться з цим, точніше зі мною, або я тебе викраду.

Я посміхаюсь.

– Доречі хотів поділитись… я не жартую за викрадення… ще до знайомства з тобою мені снився дивний сон. Я був в лісі. Стоячи лицем до старого будинку в глубині, темрява. Десь неподаліку захрустіла гілка-я різко обернувся й побачив тебе… ну я думаю що то була ти. Смуглява, кучерява, мила дівчина. Я пам'ятаю лише образ.

– Як думаєш? Можливо ми просто мали зустрітись? -Джек підіймає наші руки, що тісно зжаті в обіймах і повернувши моєю до верху цілує її. Я ніяковію, це так мило.

– Не знаю. Але цей сон прийшов до мене в ту ніч, коли …І я зрозумів, що я повинен двигатись далі… Ми на місці.-закінчує він.

Я підіймаю голову, черга з дев'яти чи десяти пар до каси. Всі шумлять, про щось розмовляють. Всі дівчата гарні, підфарбовані, в плятях нарядних, з зачісками і лише я …я відрізняюсь. Не знаю чому, але мені захотілось виглядати краще, краще для нього. Я автоматично осмикую сарафан, дивлюсь на свої босоніжки, відпускаю руку поправляю волося.

– Ела ти неймовірна! -тихо промовляє на моє вушко Джек.-Краще них всіх! -Я знову відчуваю, як щоки налились румянцем, хоча, я не впевнена, що його видно. На вулиці, біля кінотеатру, лунає музика і Джек хватає мене за руку та прокручує навколо моєї осі. На очах у всіх присутніх. Я вмію танцювати, напевно, ну… я так думаю… але така неочікувана ситуація мене збиває з пантилику і я притягуюсь до хлопця що, як мені здається, хоче мене змінити чи змінити моє ставлення до життя.

– Джек ні!!!!Що всі подумають???

– Корабель не тоне коли він в воді. Він тоне коли вода в ньому… Не так важливо, що робиться навколо нас, головне що робиться в … -він прижимає мою руку до свого сердця..– середині нас.-Я посміхаюсь, він знову правий, яка різниця, хто що скаже.

– Тобі не здається, що ти занадто розумний для свого віку. Мудрець не порокам.

– Це все від баби з дідом. То що? -де що зробивши крок назад він присідає, як справжній джентельмен, і запрошує мене до танцю.

– Чому б і ні! -він підхвачує мене по під руки та кружляє, обіймає трохи вище талії та починає швидко перебирати ногами і це нереально красиво. Він попадає в такт з музикою. Я оплодую йому і в цю хвилину трапляється саме неочікуване… пари, що стояли в черзі приєднуються до нього, до нас. Всі веселяться, одні танцюють інші хлопають, треті не звертаючи уваги стоять до каси за квитками. Атмосфера казкова.

***

– Бабусю привіт! -тихий стук у двері.

– Привіт мила!,ти не одна? – за Елою молодшою заходить дуже, як на перший погляд, вродливий хлопчина.

– Так, ти не проти!??? -парубок з квітами.

– Звісно ні… – я посміхаюсь-.. якщо ці квіти мені!

– Так мем. Я радий знайомству, мене звати Тейлор! -він підходить ближче та протягує мені букет білих ромашок.

– Дякую синку! Ела будь так добра, постав їх у воду. Гарні квіти!

– Дякую мем! – в його погляді є щось живе, щось справжнє. Він перевів погляд на Елу і все стало на свої місця. Вона посміхається, він теж.

– Тейлор, я можу попросити тебе?

– Звісно, Вам щось потрібно? -він одразу витягує своє тіло, що означає що він відкритий та готовий до мого прохання.

– Будь ласка, тут є буфет, принеси всім кави чи чаю та свіжі круасани. Звісно якщо ви будете? – не дочекавшись відповіді Ели молодошої, він просто киває головою і пульою виходить з палати! Онука розклавши їду та речі, що принесла мені, сідає до крісла! – Я не знаю, хто він поки для тебе. Можливо ти і сама не знаєш. Але …ви давно знайомі? Я не пам'ятаю цього хлопчину з твого оточення друзів!??

– Декілька днів! Але відчуття, що вічність! -Вона така юна, чиста, невинна. – Я не знаю як це пояснити!

– Непояснюй, я думаю ми і так все розумієм! -щось в середині сжалось при думці, що моя маленька онука, моя дівчинка, стає дорослою, пізнає життя.

За кілька хвилин повернувся Тейлор.

– В буфеті сказали є лише чай та латте, тому я вирішив взяти всім каромельне-латте! Надіюсь Ви не проти!??? – Видно було, що він хоче справити хороше враження! Мені хотілось більше дізнатись про людину в яку втріскалась моя онука, тому я вирішила повипитувати його.

– Тейлор. Не сприйми за грубість але ти не міг, щось розповісти про себе?

– Бабуню! – вспихнула онука.

– Мила я повинна знати з ким ти гуляєш. Тим паче ви знайомі два дні! -я посміхаюсь адже очі у Ели розширились ще більше. Тейлор обхватив бумажний стакан руками, що видавало його хвилювання, а ще розуміння того, що ми щойно про нього говорили!!!

– Бабуню!!! -знову бурчить моя маленька зануда.

– Все добре Ела! -Цей хлопчина робить приємний жест і кладе свою руку на руку моєї онуки, заспокоючи її цим.

– Мій тато в тюрмі, мати..у нас натягнуті стосунки. Їй не до мене. Ми майже не розмовляємо, не бачимось. Вона постійно працює.-він робить глоток свого карамельно-горячого латте. При цьому пожимає пличем.

– Я так розумію для тебе ця тема не приємна, я б нехотіла вмішуватись, але я все таки прожила життя і не мале. І якщо ти будеш не проти, я б хотіла висловити свою думку з цього приводу!

– Звісно. Кажіть! -він відкритий для розмови і це є добре.

– Синок, ти ж розумієш, її дома не буває не тому, що вона не хоче бачити тебе, а тому, що вона хоче забезпечити тебе всім необхідним. Дахом над головою, одягом, їжою.

– Це не є таким важливим. Її увага, ось, що потрібно! -тихо промовляє він.

– А ти їй казав про це?

– …Ні! Вона ж мати, вона повина це розуміти.

– Звісно, але всі ми люди і всі ми помиляємось. Просто зроби перший крок. Поговори.

– Добре! Я подумаю.

– Ну що ж. Ела… через пару днів мене потрібно буде забрати додому. Тейлор, ти не міг би допомогти моїй онуці в цьому питані? -я вирішила змінити тему. І хоч мені і залишилось жити трішки, термін не визначений (дивно напевно звучить), я незбираюсь провести цей час в лікарні.

– Я сама нічого…

– Так звісно… -в один голос промовляє молодь.

– Ну от і добре!!!! – в цю ж мить у Тейлора лунає музика на телефоні.

– Вибачте! -глянувши на екран, він побліднів, ну так мені здалось. Встав та вийшов до коридору. Розмова тривала не довго і доносились короткі не чіткі фрази: так, я пам'ятаю, я в ділі, скоро буду.– Я прошу вибачення я повинен їхати, мене чекають. Ела …ти обіцяла дати мені свій номер!

– Так звісно, пиши! -онука продиктувала набір цифр, які я ніколи не могла запам'ятати.

– Я напишу! -промовляє Тейлор стоячи у дверях.

– Ага.

– Радий був знайомству! -звертається він до мене.

За мить його нестає. Як і настрою Ели.

– Бабусю розкажи дальше… за дідуся!!!

Я не перечу… тому продовжую, свій житєвий, любовний роман, що провела з чоловіком, всього мого життя. З хлопцем, що увірвався в моє життя, як торнадо. Все зніс, а потім сам і відбудував.

Глава 3

Після побачення в кіно… ми зустрічались кожного дня, але в тайні. З 17.06.59 по 23.06.59 минула неділя щасливих зустрічів, ми гуляли, ходили за місто. Там менше люду.

А ще, я хотіла знайти наше місце. Місце, про яке знатимемо лише ми двоє. Де ми можемо заховатись від всього світу, що неприривно бурлить. Гуляти містом було небезпечно, якщо б нас помітив мій тато чи матір, була б катастрофа. Тому, знову зустрішивсь уже за містом, ми пішли в глиб лісу.

Все зелене, таке свіже. Пахло соснами, природою, чистим повітрям. В повній тиші, в секунди мовчання, я прислухалась до голосу природи, спів пташок, хрускіт гілочок, шорудіння -це було мов, відчувати інше життя.

Повернувши голову до Джека, я ловлю його погляд на собі.

– Що? -запитую я.

– Ти неймовірна!?Ела… – він зупиняється і прижимається до мене обличям.-Як можна бути такою вродливою, розумною, чистою і ніжною в один час? -він хилить голову до моєї, я вдихаю терпкий але легкий запах табаку. Раніше, він мені неподобався, в дану секунду я зрозуміла, що це найсолодший запах з усіх мені знайомих. -Поясни мені! Що ти щойно робила?

– Як ти і радив, жила моментом! Скажи мені! Як можна не дякувати,,Йому,,? – я підіймаю голову до верху, пояснюючи без слів, що мова йде про Бога, що дивиться на нас з верху.-Люди-невдячні і більшість не розуміють, що ми живемо в такій красі. Як можна не дякувати,,Йому,, за ліс, за природу, за вітер, за кохання?

– Не знаю! Але я вдячний йому за тебе! -я хватаю Джека за руку та біжу на галявинку, що видніється поміж дерев. Вона ніби освітлена променями сонця. Джек підхоплює мене на руки і розпочинає на ній кружляти. Все здається сповільненим. Я витягую руки, щоб промені поласкали мою шкіру. Під золотим та палким сонцем відразу відчувається тепло. Я запрокидую голову назад та заплющую очі. Здається, що в животі пурхають мителики. Але я знаю, що це -кохання.

– Ела, ти неповіриш!!! -Джек ставить мене на землю і повертається головою до лісу.

– Що Джек?

– Глянь! – він вказує пальцем перед собою.-Хижина з мого сну!

– Не може бути! -я просто в шоці.

– Хіба це можливо. Я кожного разу перед сном заплющую очі і змушую себе пригадати той сон, ту хижину та ту дівчину. І в темряві хочу розпізнати тебе в її рисах. І ще хоча б раз, відчути ті почуття, випадково закохатись в незнайомку.

За всю цю неділю, Джек мене ніразу не поцілував і одна частина мого мозку була зайнята питанням, чому, а інша уважного слухала. Після сказаних ним слів я вирішила не чикати а сама це зробити. Тому дивлячись очі в очі, я привстаю на носочки та витягуюсь до нього. На лиці цього негідника з'явилась ухмилочка…

– Я чекав, коли ж ти цього захочеш!

– Дурень! -Він нахиляється і наш поцілунок зливається воєдине. Ох, Джек тримай мене міцніше (подумки промовляю я до себе).Як йому пояснити, розповісти про свої відчуття, про те, що ми неделимі. Що мені його постійно мало. Що я з ним навчилась літати. Він робить мене по справжньому щасливою.

– Джек… – не сміливо промовляю я.

– Так!

– Я люблю тебе! -О Боже, я це сказала. Він прижимає мене до себе міцно, міцно.

– Я теж люблю тебе, дівчина зі сну! Я знайшов тебе і більше нікому не віддам. Якщо ти захочиш, ми розділемо одне життя на двох.

Щоб хоч якось відірватись від нього, я пропоную глянути хижину ближче.

Підходячи ближче, в грудях наростав тиск. Я хвилювалась, навіть де що боялась. Будиночок чи навіть скажемо так, хижинка, була невеличка, незвичайна. Вона по формі трикутна але вища за звичайний будинок. Повністю з дерева. Хижина стоїть на опорі, тому вже здалеку було видно, що дном-підлогою, вона не торкається землі. До дверей видуть дві ступені. Над входом висить керасинова лампа. Джек обережно відчиняє двері, які зачинені були лише на крючок, та заходить в середину попросивши мене почекати з надвору.

– Ела, йди сюди! – кричить Джек уже з будинку.

Мене розриває цікавість. Я ніколи не була в таких місцях, та я і від містечка за шістнадцять років, так далеко не заходила. Тому швиденько підіймаюсь по ступенням, заходжу. Через темряву, зір дещо осідає. Стає зрозуміло, що вікон тут немає. Стоячи у вуглі Джек знаходить та підпалює таку ж керасинову лампу, як і висить на вулиці. Видніється обстановка: хижинка складається з однієї і основної кімнати, з права у вуглі невеличкий стіл, на ньому різний хлам, тарілка, веделки, миталева чашка та павутина. Вмісто стулів великі пиньки. Дуже оригінально. З ліва кирзові чоботі на полу та дощовий плащ висить на стіні. Також з ліва, але ближче до центру, камін обкладений дровами. В хижині багато сухого листя. Зрозуміло, що тут давно нікого не було. Прямо перед входом на протилежній стіні висить шкіра, здається кози. З далеку не розгледіти але ближче я не хочу підходити. Я одразу відвертаюсь та морщусь. Під шкірою стоїть ліжко. Як там можна спати?

– Я не хочу тут бути! -промовляю я.

– Чому, тобі не подобається? -підходячи запитує Джек.

– Там шкіра! -я вказую на стіну пальцем не повертаючи голови.

– Ела, не хвилюйся я все приберу.

– Ну добре, але давай зараз підемо з відси. Тим більше ми і так довго гуляємо. Завтра з ранку вставати на служіння.

– Може зустрінемось, після служіння?

– Я думаю не вийде! Мені потрібно піти до пенсійного будинку.

– Ну добре, ми щось вигадаємо!!!!

Прийшовши додому, тато вів себе не так як за звичай. Він був підозрілий. Я постійно ловила його погляд на собі. Вечеря була мовчазна.

Ранок неділі розпочався незвичайно. З запитань, що запитував тато: -Доню ти нічого не хочиш нам розповісти?, -Доню у тебе все добре?. На що я просто відшучувалась. І відповідала щось типу: -Так, я хотіла сказати …що люблю Вас!, -Все добре але для повного щастя не вистачає молочного коктейлю!.І як мені здалось -це спрощувало ситуацію та затурбовані вирази моїх батьків.

Добравшись до церкви, я знову зловила погляд тата на собі. А потім різкий перехід на Джека, що з'явився неподалік і помахав мені рукою. Навіщо він це зробив? Я ж казала, що батьки не вкурсі про нас. Я просто відвернулась, давши зрозуміти батькові, що мені все одно, чи те, що це попросту не до мене.

– Хто це? -грубим тоном запитує тато.

– Знайомий.

– Ела, що за знайомий? – доповнює матір. Вивиртаючи голову щоб хоч одним глазком розгледіти його ближче.-Він прихожан? Я його непам'ятаю!

– Не пам'ятаєш тому, що він тут недавно і вже замав славу негідника та проблемного парубка. Ела, він тобі не рівня і не пара!!! – постановив та затвердив батько.

– Це не тобі вирішувати! – випалила я.І швидко шмигнула в середину церкви, на своє місце у хорі. Тепер все зрозуміло, напевно нас з Джеком хтось бачив разом, донесли татові, тато скоро все розпитав за мого коханого і тепер звісно (чого можна було ще очікувати),він проти!!!!!

– Що ви сказали юна леді??? – пролунав голос, що дав мені життя та виховав мене, голос, якому я перечу пізнавши кохання. Перше, справжнє кохання.

– Всю службу я дивилась на Джека. А можливо тато правий. Я ж майже нічого не знаю за нього. Але в той же час, Джек обіцяв це виправити. І я йому довіряю, як собі. Ох, як все заплуталось і моя вина в цьому найбільша. Джек був правий, він постійно твердив мені, що я повинна все розповісти. Адже це не правильно, що я нагло брешу, що ми ховаємось:-Все це, приведе до гірших наслідків, чим ті, що б могли виникнути! – твердив він. Татів погляд вганяв мене в фарбу. Останього разу, він так подивився, що я хотіла провалитись крізь землю, а потім з мене перевів погляд на Джека що, як завжди, сидів біля виходу. Я не витримала і тому встаю в середині промови. Очі в батьків розширились до максимальних розмірів. Але я не могла чекати. Від напруги мені ставало лише гірше і я боялась просто не втратити свідомість. Більшість в залі повернули голови мені в слід. Я пристально дивлюсь на Джека і махаю головою показуючи йому на вихід. Словесно пояснювати не потрібно. Він і так все зрозумів. Тому підривається з грохотом, що притягує максимум уваги. Бере мене за руку і ми разом виходимо на двір. Вслід за нами вибігає тато. Через декілька секунд виходить матір зі словами:– Вибачте Ела ще в ранці себе погано почувала!

– Ела! Ела зупинись! -кричить тато. Я так і роблю. Але зжимаю коханого за руку сильніше. Він робить крок і встає переді мною. Я за ним, я в безпеці. Це очевидно і я це відчуваю.

– Сер, прошу …не гарячкуйте! -починає Джек. Тато не звертає уваги. І продовжує голосувати.

– Ела, ти що мене не зрозуміла! Ви разом не будете! Він тобі не пара! -матір лише шипоче, щоб тато не кричав голосно. Адже, що подумають інші. Її завжди зігрівала думка того, що ми, як їй здавалось, ідеальна сім'я. Що про нас ходять лише хороші відгуки. Хоча все було навпаки.

– Я теж сказала, що це не тобі вирішувати! – огризаюсь я.

– Сер, я кохаю вашу доньку! І не зроблю їй боляче! -У тата просто твариний вигляд. Він як ведмідь. Витягся на задніх лапах. Випустив кігті і знаходиться в неймовірно злому стані. Я ще не бачила його таким. Але Джек стоїть спокійно. Мені так здається.

– Що ти сказав? Скільки тобі? -роблячи крок до нас запитує тато.

– 19,сер.

– А їй 15,тому відвали.

– 16,мені 16! – кажу я.– І я теж його кохаю!

– Ви ще малі, ви не знаєте що таке кохання! -продовжує мати.

– Мам, тато, будь ласка пригадайте в скільки ви покохали одне одного. В такому ж віці!

– Я сказав цього не буде! -тато хватає мене за руку і просто відриває від Джека. Тягне за собою.

– Джек!!! -кричу я. Тягну іншу руку в надії, що він схопить мене та врятує від звіра що тягне мене до своєї берлоги. У казках, принцес у башнях замикали злі відьми чи злі феї крестні. У мене інша, незвичайна казка. Казка, яка не закінчиться щаслим фіналом. Звір, просто цього не дозволить.

– Все буде добре! -Джек продовжував стояти як вкопаний.

Я розуміла розумом, що потрібно (і ця розмова буде в дану хвилину) поговорити. Все розповісти батькам. Ну майже все. Довести якісь чіткі факти для того щоб нам дозволили бачитись. Але єдиний факт був -це наше кохання. Всю дорогу додому тато і мама казали про те, як я їх осоромила і все таке інше. Чесно кажучи я їх не слухала, я перебирала подумки всі свої записи, всі промови на службах. Розшукувала факти.

Зайшовши до будинку я не перечила і сама пішла до зали, за круглий стіл. Де зазвичай ми разом снідаємо, вечеряємо і інколи обідаємо.

Ну що ж. Всі сіли, пройшла хвилина мовчання і я вирішила розпочати першою.

– Пам'ятаєш тато, коли я була маленькою то запитувала тебе, що зі мною буде, коли я виросту! Мені хотілось знати, чи буду я красивою, чи буде в мене дім із сонячною тирасою, різнобарвними квітами та великим кудлатим собакою. Чи я любитиму якогось хлопчика так, як ти любиш матір. Я хотіла знати чи у мене теж буде донечка, якій я заплітатиму коси, як мати плела мені, й пов'язувати на них яскраві стрічки… Ти відповідав, що вродливою я буду неодмінно, ти казав, що в мене добрі очі і тепла усмішка, а це головна прикраса дівчини. Найважливіше не розівчитися усміхатися людям і дивитись на них із любов'ю.Я старалась не розівчитись тато. Інколи це було складно, знаєш. Але я пам'ятала твої слова, що любити ніколи не буває просто. Утім воно того варте. І я покохала, тато, я покохала по справжньому.

Коли я була маленькою, ти казав що світ завжди відкритий для нас. Ти казав, що навіть якщо у мене небуде океану і високих гір, то будуть озера та пагорби. Ти казав щоб я ніколи не звикала до краси так, щоби перестати нею дивуватись. Ти казав щоб я частіше ходила пішки туди, де немає асвальтованих доріх, а сам при цему не випускав за містечко, щоб я пізнавала нове, а сам недозволяєш пізнати кохання.

Мам, пам'ятаєш ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось схоже на мителика? Дуже красиве, тендітне та крихке. І просила мене зберігати його, хоч чого б це мені вартувало. Скажи мам, ти ж мала на у вазі ті почуття, що я відчуваю зараз по відношеню до Джека?

Цей метелик оселився в моєму серці з першої нашої зустрічі.– я роблю паузу, стараючись подумки пригадати… – Знаєш у нього такий мужній голос. Він красивий, у нього добрі очі і тепла усмішка, як у мене тато, розумієш? Він любить гуляти далекими стежками, де трава, дерева. У нього хороший смак на музику.

Мамо, коли я була маленькою, ти завжди казала, що я закохаюсь в хорошого хлопця, що він буде найкращим! Вибачте мене, але це сталось!

Я прошу у Вас лише Віри. Про яку ми так часто говоримо на наших проповедях! -Я замовкаю. Не знаю, що ще сказати. Неочікувано тато встає, розвертається не дивлячись на мене і йде геть. Мати секунди дві, три сидить, потім теж встає і промовляє з усмішкою..

– Ми добре тебе виховали! Я пишаюсь тобою! -та йде.

Ну що ж, думаю ураган, що мав знести наш будинок, обійшов нас стороною. Залишається одне питання! Чи на довго?