Текст книги "На березі океану"

– Просинаючись кожного дня! Уяви, що це твій останій день, і ти побачиш ти почнеш жити по іншому, цінності твого буття зміняться. -ми розраховуємось та по тихеньку виходимо на вулицю.

– Істина є в твоїх словах Джанет! Дякую, я подумаю.

– Ну що ж, тоді на добраніч! -вона обіймає мене.

– І тобі! -я мило посміхаюсь щоб не видати того кошмару що рве мене з середини. Ловлю таксі та їду в свою ідеальну, пусту квартиру.

Звісно, я неспала, я відкоркувала пляшку вина з домашнього бару, увімкнула,,Титанік,, та задумалась за слова Джанет.

Ледве дочекавшись шести ранку, я швидко прийняла душ, не фарбуючись одягла спортивний костюм, куртку, кроси, зачісала своє волося в гульку, вирішила взяти каву та просто пройтись. Увімкаю телефон, вибираю радіо, суну наушники у вуха, лунаєLana Del Rey – Blue Jeans, гарна пісня.

У цему безмежно великому місті, життя постійно бурлить, і інколи хочеться все просто зупинити, як у фільмі,,Матриця,,.Просто сісти в парку, на газон, вдихнути свіжого повітря. Раніше я постійно поєднувалась з природою, немов немогла надихатись нею. А тепер, єдине з чим я поєднуюсь, мій кабінет та робота, шістнадцять, вісімнадцять годин на добу.

І ось я іду, спокійна, зосередженна. Відпиваю горячого шоколаду з стакану, на поверхні плавають білі та рожеві зифірки, які навівають спогади про вечір, коли я з Тейлором на березі океану жарила зефір, про смак жареного сифіру на його устах, але в секунду, мотиляю головую, відправляючи спогади туди де їм місце, в минуле. Навколо безліч люду. Доходжу до алеї та сідаю на лавку, спостерігаю за всим що відбувається навколо. Машини пролітають, люди всі десь йдуть, у кожного свої справи. По алейці йде молода мамка з калясочкою. Дівчині напевно років 20—21,замучена, в калясці хлопчик років двух. Я витягую один наушник щоб послухати її, адже вона явно чимось незадоволена…

– Що ти накоїв? Навіщо ти вилив на себе сок? Я нічого не брала з собою, щоб можна було тебе переодягти! Шкода, а не дитя!! -кричить вона.

Далі їде жінка на велосопеді і дивно посміхаючись поглядує на собаку, що біжить поруч з нею, без поводка. Я знаю цю породу-це Джек Рассел Тер'єр. Вперше я йог побачила в фільми Джима Кері,,Маска,,.Це порода дуже активних собок. Вони жваві, вірні та нереально симпатичні. Вони білого кольору з коричневими п'ятнами по шерсті. Невеличкі по розмірам але дуже мясисті. За ними йдуть чотири хлопця, вони напідпитку. Гарні, є з чого вибрати. Всі різної статури, зросту, зовнішності та зовсім різні по стилю одягу. Я впевнена, що це місцеві студенти. Вони сміються між собою та розповідають про вчорашню вечірку. Розмова йде про дівчину Анет, що за вечір, перецілувалась з усіма хлопцями з їхнього братсва.

В житі буває такий завал, що ти не чуєш особистих думок, не те щоб прислухатись щей до інших. Чесно кажучи, часом —це просто необхідно. Відпочити, відволіктись, забутись.

Звертаю увагу на пару у віці, що заходить до кав'ярні. З виду дуже непримітне просте місце.

Скляні двері, над якими висить неймовірно здорова чашка білого кольору, на ній надпис,,I love coffee,, (Я люблю каву).Люблю було написане червоним кольором, а сама назва чорна. Стіни кав'ярні ніжно -кремового кольору. По бокам від дверей, теж скляні вікна але і на одному і на іншому були наклейки,,Магазин-Чашка-обжареного кофе,,.Звернувши увагу на друге вікно, в часності на наклейку, я бачу все тих же стареньких, що тримаючись за руки, мило розмовляють.

У мене теж міг би бути такий щасливий, фінал життя. Сива старість поруч з коханим. Сльоза пробігає по холодній щоці.

Я йду геть.

(6 місяців потому. Червень. Середа.2027рік.)

– Ело.

– Так Джанет! -я сиджу за своїм столом, поглинена працею.

– Тут тобі лист!

– Добре прийми його, і через 15 хв. занеси, і захвати каву будь ласка.

– Добре! -я обриваю зв'язок і продовжую переглядати роздрукований проект реклами до нової продукції. Це лише примірник, але потрібно все добре обдумати… Якщо все пройде ідеально, обіцяли підняти зарплатню. Це було б дуже добре. Я могла б відкрити новий депозит в новому банку. Я читала брошурки, здається там вигідні умови. Стук у двері.

– Так прошу! -в кабінет, заходить Джанет.

– Ось тримай! -вона протягує мені білосніжний конверт, на якому лише моя адреса, відправника немає, а каву в фарфорово чорній часці ставить на стіл. Моя улюблена чашка. Я прижмурюю брови, але довго не тягну немає часу, тому беру канцелярний ніж і розрізаю конверт. Дістаю лист бумаги, чистий, без надписів, А4.Щось є всередині. Моє серце як і дихання зупиняється, я дістаю фото.

– Ело все добре???Ело.-я чую легкий голос… але далекий… я втратила свідомість.

…(Ела старша)…

Душевний біль-це найстрашніший біль. Від нього не можливо втекти. Це єдина сила що може зломити та підняти людину. Рано чи пізно їй прейдеться глянути прямо у вічі. Тейлор та Ела, майже десять років тікали від почуття болі і ось, вони тут. Стоять на березі океану в тридцяти метрах одне від одного. Все те чого вони так сильно бажали ігнорувати, стоїть по центру між ними: образи, вчинки, слова, бездії, їх кохання. Люди повинні зрозуміти, душевні травми минулого можна ізцілити і навіть тепер, адже вони не мають сроку давності. Вони все ще в середині, чекають на рішення.

Їх почуття були правдою але молодість має як плюси так і мінуси. І ці мінуси були їх платою в десять років життя одне без одного. Я сиджу на ганку, і непотрібно бути медіумом щоб відчути, їх біль, їх бажання, силу що притягує їх одне до одного.

Тейлор за вбивство, відсидів п'ять років. Після повернення додому він поступив до коледжу і чотири роки закінчив. Потім знову з'явився на моєму порозі. Щоб дізнатись як я. Але ні одного разу він не запитував за Елу. Це було і не потрібно, її образ пичатю стояв в його очах.

Я була дуже рада дізнавшись, що він закінчив коледж, взявши невеликий кредит, відкрив свій невеличкий бізнес. Майстерню по роботі з деревом. Але я знала, що душа незлічена і серце обливається кров'ю. Він що разу на двадцять, тридцять хвилин залишався на береpі океану. Мов полинав у безкрай спогадів. А потім просто йшов геть.

Він дав мені свою нову адресу та номер телефону, пояснивши це тим, що завжди прийде мені на допомогу.

Для мене це був мов поштовх зробити те що я задумала. Я вислала два листа. Один Елі, інший Тейлерові. В середину я поставила лише по одному фото. Фото, яке зробила десять років тому. Воно несло найбільший помисл ніж би могла я написати словами. На ньому були вони, молоді, закохані у мерехтіні нічного океану при повному місяці.

Я хотіла щоб вони згадали це. Щоб захлибнулись в почутях в страху прожити без кохання. І розумію, що в мене це вийшло. Вони тут. Приїхали в один день, з різницею в годину.

Ела прибула перша, з двума великими сумками. Я так розумію вона вирішила покинути велике місто і переїхати сюди. Це правильно. Просто залишила валізи на ганку, підбігла обійняла мене, розридалась, поцілувала і не промовивши ні слова, пішла на берег. Я ж вийшла на ганок у очікувані продовження. Через годину з'явився Тейлор і ось, ми маємо картину.

В цю ж секунду Ела починає бігти до кохання всього свого життя. Він біжить їй на зустріч. По моїй щоці тече сльоза. Вони заслуговують на те, що бути щасливими. Крепко тримаючи одне одного в обіймах, вони ненаситно цілують, гладят свої тіла та зігрівають свої душі.

Тепер я розумію чому я не померла десять років тому назад, хоча прогнози лікарів були недуже добрими, у мене була незакінчена справа. Тепер все. Я відчуваю спокій, задоволення, відчуття кохання, ейфорії. Сонце світить променем мені в обличя, зігріваючи мою шкіру. Вітер дарує змогу відчути запах свіжого океанського повітря. Я вдихаю його на повні легені. Заплющую очі, лише на секунду. Щоб насолодитись моментом.

– Ело! -я чую так знайомий голос. Швидко розжимаю зірниці, вдивляюсь це Джек. Я різно встаю з крісла качалки та роблю декілька кроків в перед. О Боже, моє кохання, моє життя, він мов ангел йде такий, як я його побачила вперше. Вродливий, стильний, небезпечний..На ньому були коричневі брюки високої посадки. Туфлі чорного кольру та футболка що майже прилягала до тіла, вона була заправлена у брюки. Волося було зачісане на верх. Він йшов у яскравому сяйві. І тут я розумію, він прийшов за мною. Одже я помераю. Я оглядуюсь, моє тіло все ще в кріслі на обличі ледь помітна посмішка. Оглядую наш будинок, ну що ж,я прожила прекрасне життя. Тому я готова, я готова.

Відчуваю дотик тіла Джека. І як колись, з-за спини, він просовує мені, маленький непомітно сірий стеблик але синій бутон, квіточку.

– Привіт Ело! Я сумував за тобою…

Від автора

Щасливий кінець житя є у тих, хто над цим працює, одного бажання недостатньо..

Не забувайте:,,Не життя Вас будує, а Ви будуєте своє життя!,,

Подяка

Я дякую своїй тітці Наташі, тітці Світлані, дяді Сергію та дяді Миколі, які були зі мною у ті моменти коли я була одна. Дякую їм за підтримку, за віру в мене, за любов, що Ви мені дали.

Я люблю Вас.

Вічності буде мало, щоб Вам віддячити.