Текст книги "На березі океану"

Глава 5

1958рік

…Мої думки про те що ураган минув мене, були даремні… тато наказав матері невипускати мене з будинку. Я під домашнім арестом. Декілька днів я небачила Джека. Не знаю де він, що він там, тому вирішую втекти з дому і знайти його. Як тільки всі порозходились по кімнатам спати, я тихо відчинила вікно, вилізла обережно на двір та швидким кроком, пішла на край містечка. Це було вперше, я ніколи не втікала. Що зі мною? Відколи я познайомилась з Джеком, я постійно порушую правила, я веду себе неподобаюче. Але в той же час -це захопливо цікаво. Нічого не можу з собою зробити.

До будинку Джека. Дорогою я уявляла, як він пояснюватиме, що був хворий, чи у нього були якісь набагато серйозніши причини, через які він не мав змоги прийти до мене. Але глибоко в душі, я найбільше хвилювалась за те, що він вирішив здатись, що він розірве відносини зі мною. У його вікні горить світло. Я посміхаюсь про себе, тихенько крадусь, хочу налякати його загрюкавши у шибки. І тут, моє життя обривається, він стоїть з рижоволосою дівчиною. На ній темно зелене, в перемішку з чорним кольором квадратиками, міні плятя..Я стою, хто це? Якого …вона тут? Неочікувано вона протягує руки до обличя Джека, він прибирає але вона робить крок невідступаючи, і знову тягнеться до нього та цілує його. Мої кулачки зжимаються крепко, крепко. Я жалкую, що хотіла бути з ним, що довірилась йому. Кохання до цієї людини мене вбило, я була сліпою.

– О Боже! -промовляю я про себе, я погано себе почуваю: ноги стали ватні, долоні вспотіли, горло пересохло, сольоні горошини градом летят по щоках. В очах темніє тому я швидко моргаю.

– Йди геть. Між нами все кінчено.-Кричить він. Вона знову намагається поцілувати. Якого біса? Я з усього розмаху бью по шибкам. Джек та незнайомка підстрибують від неочікуваності. В цю ж мить я розвертаюсь та йду геть. Чому я сюди дурна поперлась. У мене, що зовсім немає самооцінки? Він тут, з нею. Я впевнена, що це його дівчина-та, що розбила сердце. Я так думала, що розбила, але він тут, з нею а не зі мною, одже не так йому було боляче, як він розповідав. Тато був правий я його зовсім не знаю.

– Ело! Почекай! -кричить він в слід. Він вибіг на дорогу і я так розумію, вона теж.

– Джек, нехай йде! -ці слова мене зупиняють, я відчуваю як по тілу пробігли мурашки, злість, біль течуть разом з адреналіном по венах і збираються в одному місці, в кулаках, яких я досі нерозжала. Я повертаюсь до них і вирішую поставити крапку у всьому цьому безглузді.

– Ело, це не те що ти подумала, вона сьогодня приїхала! -він йде на зустріч мені.-Вона для мене нічого не значить.

– Де ти був ці два дні? З нею??? -кричу я.

– Ні, ти що …я прибирав у нашому місці. Я хотів сьогодня прийти до тебе, пізно ввечері та повести все показати. Я все виправив там! -тепер я остаточно не знаю що робити і що сказати йому. Я зриваюсь та б'ю його по грудній клітці. Я обезсилена, я не люблю сперечатись, я не звикла брехати, втікати з дому, для мене це занадто.

– Привіт простушка, я Олі! -ця дівчина ну просто не знає міри.

– Олі, заткнись та йди геть. Я сказав між нами все кінченно! Ти зробила свій вибір.

– А ти? Ти впевнений в свому виборі, відкрий очі, подивись на неї та на мене?! -я продовжую мовчати. Як можна бути такою високомірною, злою, нелюдимою.

– Олі! Я сказав, зроби так, щоб я тебе розшукував!

– Знаєш Джек, це все… це не для мене! -я розвертаюсь та йду геть.

– Ело не залишай мене! -кричить він в слід моїй тіні.

– Я ненавиджу тебе! -ці слова були останьою пулею у наших ілюзійно ідеальних відносинах.

Дві наступні неділі я провела в читані біблії та допомозі пенсіонерам в домі пристарілих. Батьки були задоволені, я знову та Ела: спокійна, віруюча. Але вони не знали, що я змінилась, я ніколи не буду такою як раніше. Мені нехотілось їх знову засмучувати, тому вела себе як завжди, навіть краще, показуючи, що тато був правий і Джек мені не пара, що він мені не цікавий, в той час як я потиху вмирала з середини. Здавалось що кожна кліточка мого тіла ставала деревяною-неживою. Я її невідчувала, я взагалі нічого невідчувала, я не жила, я просто існувала.

На другу неділю, на воскресній службі, я як завжди відспівала в хоріта полинула в проповідь. Аж занадто полинула…

– Всьому свій час, час під небесами! (екс.3.1) -промовляє проповідник.-Ніхто не знає, що таке час. ми розумієм лиш те, як воно неквапливо йде коли ми когось чекаємо – та стрімко летить, коли ми молоді та щасливі. На які б вершини ми непідіймалисьсчастья та успіху, на яких пятисталах ми не стояли багатства та влади-коли прийде наш час, воно обовязково скине нас на саме дно людської немощі та скорботи. Але є той хто може зупинити для нас обреченість часом. Це -Ієгова, творець всього світу і нас з вами. Бог Ієгова -господарь часу, нас з вами та нашого життя. Він не бажає щоб наше щастя було швидким. він хоче щоб ми могли вічність радіти свому щастю. (… -Вічність? -подумала я про себе…).А ще Ієгова, веде на небесах невидиму нам,,книгу життя,,,куди пише імена тих, кого бажає бачити у свому царстві Божому. Вічному світі. (… -вічний світ? Я не хочу вічно жити! Я хочу жити та насолоджуватись в даний момент, смакувати цю секунду.) В книгу життя непопадають ті, хто не визнає Ієгову. (..-Я визнаю!).Хто витрачає свій час ов пустоту, хто вистачає його безкорисно. (… -То що тоді я тут роблю? Ієгова в моєму серці і це головне, але сидячи постійно на службах, роздаючи листівки що призивають вірувати в Ієгова, хіба це не є витрата мого ціного часу в пустоту?).Життя людини тут, є скороченно і воно немає ніякого замислу. Я від всього серця бажаю вам розуміня цього, за отримання вічного часу життя в Божому світі -потрібно боротись тут та зараз.

Думки переповнюють мою голову і неочікувано вилітають…

– А якщо в мене не вистачить сил боротись в досталь, чи на думку творця я недостатньоо боротимусь і він не запише мене в свою книгу? Що тоді? Життя на землі протрачу, проживши думкою, що моє буття тут є наважливим а в Царство Боже я не потраплю! Що тоді?

– Що ти сказала? -ошелешено запитує проповідник.

– Що тоді? -відповідаю я.

– Ти все зможеш! Тому що поруч будемо ми та Творець Ієгова! -по його виразу обличя здавалось, що він задоволений своєю відповідю.

– Ви..?Ви будете поруч все життя?

– Так сестро!

Вибачте, але це не те, про що я мрію. Для мене цього замало! -я встаю та йду геть.

За остані дві неділі я небачила Джека ні одного разу, ні в місті ні в пансіонаті. Він не приходив провідувати навіть своїх бабусю з дідусем. Напевно повернувся додому, з Олі. При згадці за Олі, я морщу ніс, не знаю чому але вона, її поведінка, визивають в мені лише тошноту. Її риже, патлате волося, виснушки, ухмилочка, ох…

Я одразу пішла до бабці Гали. Хотіла поговорити. Спитати, як дальше мені жити? Але… її тіло лижало в постілі бліде та холодне. Вона померла. Я присіла поруч та заплакала. Адже вона була єдиною хто мене підтримував. Опорою та натхненням. Я їй звісно все розповіла за ситуацію з Джеком та Олі, і вона некритикувала та не сварилась, навпаки, була така мила. Так чутєво говорила про кохання, про те що кохання, як і сім'я -це праця. Постійна праця, яка потребує часу, мудрості, жертв та терпіння. Я любила її слухати. Вона була дуже мудрою жінкою.

Поруч з нею, на тумбочці лежав документ та записка. Невічливо читати чужі листівки, але побачивши зоголовок я зрозуміла що він для мене.

Дорога Ело!

На годинику, що висить на стіні, показано 3:15 ночі. Не знаю, як це пояснити але я відчуваю що ця ніч, це остання моя ніч. Ну принаймні в цьому світі. Мене чекає моя сім'я та Бог. Я невстигла віддати документ, що підтверджує твою власність будиночку на березі океана в м. Перловий камінь. Це надзвичайно казкове містечко, воно створене для людей, які мріють про сім'ю, діток та тихе, спокійне життя. Цей дім дістався мені так само, як і тобі, мені подарував його старий дідусь, саме тоді коли ми з чоловіком не мали де жити. Дім -непростий, він наповнений коханням, щастям, вірою а найцініше -це стіна спогадів. На своєму житєвому шляху, я зустрічала багато закоханих пар, але не завжди кохання було довгим та навіть щирим. Після вашої сварки. Джек з'явився у нас в пансіонаті. Він прийшов до своїх стареньких, на ньому небуло обличчя, він був заплаканий, від нього тягло алкоголем, розтріпаний, здавалось, що він не спав декілька ночей. І їх розмова йшла за тебе люба. Знаю, я немала цього робити але я стоячи під дверима, все підслухала. Він пояснив бабусі, що трапилось і запитав її поради. Вона сказала, що він повинен дати тобі час, відпустити тебе, і якщо ти дійсно його кохаєш ти знову з'явишся в його житі. Ти повина навчитись довіряти йому та думати розумом а не емоціями. І знаєш що я скажу тобі, вона права. Так от мила, твої батьки не вічні і своє життя вони прожили так, як важали за потрібне. Не руйнуй своє життя, проживаючи його по вказівкам інших.

Дім, тепер Ваш. Твій та Джека. Наповніть його тупотінням маленьких ніжок.

Коли прийде час передай будинок, парі яка буде кохати по справжньому.

Бувай, мила Ело!

Повідомивши про смерть бабуні Гали, я хватаю документ та листівку, мчусь на наше місце, я впевнена він там. Мені підказує -моє серце.

Я незупинилась а ні не на секунду. Тому через 15 хв. була на місці. Це був ранок але з димаря в лісничому будинку йшов ледь помітний дим. Напевно він тут ночував тому наніч протопив. Мені стає соромно та неприємно за те, що я дійсно не дала змоги йому розповісти, я лише критикую, та постійно незадоволена всим. Але це не тому що я така, а тому що я незнаю як правельно себе поводити з хлопцем у відносинах. Хм, цікаво це я знову сама себе оправдовую? Важко признати, але так-це я така, характерна. Я обіцяю впершу чергу сама собі. Я змінюсь. Відчиняю двері. Джек сидить на полу, ноги піджаті, поруч пляшка, в повній темряві (адже вікон тут немає),світло вимкнене. В каміні тліє жар.

– Ти вирішив випити весь алкоголь в нашому містечку? -запитую я, незнаючи з чого почати. Він повертає голову але продовжує сидіти.

– Ти прийшла? -запитує він. Підіймає пляшку та робить один, другий ковток.-Олі– це перше моє кохання, я будував плани на життя з нею, хотів сина та доньку від неї. Я вітав в хмарах. Я дарував квіти, подарунки, я віддавав їй повністю себе. Але, одного прикрасного дня, я прийшов додому з роботи на декілька годин раніше. Батьків ще не було, дома повинен був бути молодший брат Джаред. І знаючи що він один я прямував одразу в його спальну але я неочікував побачити разом з ним Олі. До того ж в одій постілі. -Він знову робить ковток, я підбігаю та забираю вбивчу суміш, неможу стримати емоцій, тому плачу…

– Вибач… вибач…! – я прижимаю його, даючи відчути своє тепло. Неочікувано, Джек теж плаче, повертається та обіймає.

– Ело я кохаю тебе …я не можу тебе більше втратити!!!! -промовляє він цілуючи мене та гладячи волося.

– Я теж кохаю тебе Джек, цього не буде.-я поспішно, невміло цілую його, та лягаю на підлогу тягнучи його на себе. Я не знаю чи правельно я все роблю, але я впевнена в одному, я хочу цього…

– Ні, Ело…! -він зупиняє мене.

– Чому, чому Джек! Все добре… повір. Я готова!

– Ело, зроби мені послугу…

– Що завгодно!

– Виходь за мене! -промовляє він підтягуючи мене з полу.

– Що ти сказав? -я напевно не розчула.

– Стань моєю дружиною! Я кохаю тебе і я хочу провести житя з тобою.

– І в радості і в горі? -підшучую я.

– Кожну мить.

– Джек, мої батьки не дозволять! -при цій думці моя радість гасне як ті вуглі у каміні.

– Я їм поясню, я доведу! Вони не зможуть нас роз'єднати!

– У мене є краща ідея! -я підіймаю документ, що принесла з собою.-У нас є будинок, давай втечем!!!

…(чотирнадцять годин потому)…

Я йду. Я знаю, що він там. Він чекає мене! А якщо ні? Якщо він вже поїхав і я не встигла? Залишив мене. Сердце колотиться. Я дуже хвилююсь і тому постійно тримаю руки перед собою, як у молитві. Поглядом оглядую місцевість якою я йду, ліс. Я знаю куди йти, ми повині були зустрітись на нашому місці, біля хижини але все одно. Я вже далеко зайшла від містечка і тому не лише хвилююсь ай дещо боюсь. Страх мов нашепчує мені щось в голові. Кожний шорох, звук, мене змушує оглянутись. На дворі темінь, вже за дванадцяту і мені стає ще більше не по собі. Я промерзла, адже під сірим мішковатим плащиком майже нічого немає, нічна рубашка. Що я роблю? Я взагалі не в своєму розумі! Я звісно залишила батькам записку на кроваті, про те що я з Джеком. Що це моє рішення і щоб вони мене не розшукували, коли прийде час я сама дам знати про себе, але якщо тато знайде її до того як ми поїдим з відси, буде точно одна обо дві смерті. Я швиденько перебираю ногами не дивлячись в перед. В руках в мене пакет з необхідними мені речами.

Декілька місяців назад, я б ніколи в житі неповірила в те, що я можу так вчинити, покохати, втекти з дому. Це якесь безглуздя.

– Ела! -звучить голос. Це він… він тут… він чекав, а одже все буде добре.-Машина готова!

– Добре! -тихо та невпевнено промовляю я.

– Ти не передумала? Я хочу щоб ти знала… любе твоє рішення для мене є важливим.

– Ні, я просто хвилююсь.

– Хвилювання це нормально, я теж хвилююсь, головне щоб ти не сомнівалась у свому рішені.-він тримає мене за руки.

– Батьки хвилюватимуться!

– Ми їх сповістим невказуючи зворотнього адресу. Доки твій тато не остине.-Джек посміхається– Адже мені ще потрібна голова, руки та ноги!

– Ну що… – ми стоїмо в обіймах, я підняла голову та дивлюсь Джеку у вічі. Здається, що вони глибше ніж океан, чистіше каплі роси, в його погляді неможливо не потонути. На їх дні я бачу своє відображення. Цей момент, він ідеальний, я ніколи незабуду цих очей.-Поїхали! -продовжую я.

– Ело я обіцяю, я клянусь, я зроблю тебе щасливою! -я закушую свою нижню губу та цілую його.

30.12.1958

Осінь минула швидко. Ми налаштовували порядок, чистоту у нашому домі. Так дивно звучить..,,У нашому домі,,.Це місце було і справді раєм. Невеличке, компактне містечко. Тут є і школа, і дитячі садочки, супермаркети, кафе, невеличкий ринок з завжди свіжими фруктами та овочами. Є все саме необхідне. Джек пішов на роботу. На новий рік ми назначили дату нашого розпису. По домашньому. І все було б ідеально, але думка про батьків які напевно сходили з розуму, в догадках як я та де я, недавали мені спокою. Інколи вони мені навіть снились. І моє серце обливалось кров'ю.

З ранку 31.12.58 повинен прийти пастир нас повінчати, це була моя примха, Джек був не проти. Я одягла своє саме нарядне платя, блідо рожевого кольору, в легку кудріву косу заплела волося. По всій дліні коси я повставляла шпильки з жимчуженками, які сама сплела.

Минула одна, дві години. Я вже почала хвилюватись, можливо щось трапилось!?Чому коханий затримується? Я ходжу по будинку, з кімнати в кімнату, чую стук дверей та голоси. Він не один? Швидко виходжу до каридору…

– Тато, мама? -я застигла, я не знала як себе поводити, чи кинутись їм в обійми чи тікати. Як звичайної дівчини, жінки, саме перше у мене б'ють емоції, тому я в мить ридаю.

– Доню, я так сумував за тобою! -тато перший йде до мене, підіймає та обіймає, як колись, в дитинстві.

– Ну все, дай і я її обійму! -промовляє матір.-Ело, наричена неповина плакати! -я вже відвикла від її смішних зауважень. Я просто рада що вони тут.

– Вибачте мене, я вина перед Вами!

– Ні доню, це ти нас вибач!!!! -хриплим голосом каже мій татусь, ми тримаємось разом в обіймах.-Дякую тобі Джек!

– Я бажаю щастя Вашій донці! Я люблю її.-тато відпускає мене та йде обіймає Джека. Вони хлопають одне одного по плечу. Незнаю навіщо чоловіки так роблять, виглядає боляче але дуже душевно.

– Дякую синку, дякую!!!!! – В цю ж хвилину в будинок входить і пастир.

– Не хочу тягти більше ні хвилини, пастере зробіть цю дівчину моєю дружиною.-Всі почали сміятись. Дім наповнився дзвіном. От негідник. Як же я люблю його.

І все було як у драмі. Ми повінчались, розписались, відсвяткували у сімейному колі за святковим, мною приготовленому, столі. А головне прожили довге, щасливе, красиве але таке непросте життя!

Глава 6

2017

Дні летіли, як і неділі, майже кожного дня ми з Тейлором бачились, гуляли, чатились смс, розмовляли по телефону, скайпу. Час разом з ним був сповнений життя, подій, емоцій. Нам ніколи не було нудно разом, ми постійно розмовляли. Про плани на життя, на майбутнє, про коледж.

Але одне мене все ж турбувало, його дружки, вони постійно не давали йому спокою. І я хвилювалась, щоб вони не втягли його в якусь страшну ситуацію.

Одного із вечорів все саме так і трапилось. Бабуня на неділю поїхала до старшого сина, щоб провідати його з дружиною та всіх онуків, а їх там було троє. Я залишилась дома з Тейлером. Ми сиділи дивились кіно,,Американський періг,, і нічого не передбачало біди, як пролунав телефоний дзвінок.

– Так! Хто це?…Як підстрелили???Я скоро буду! -Тейлор встає, швидко збирається, метушиться.

– Тейлор ти куди???Що трапилось? -я теж в паніці. Я хвилююсь.

– Я мушу йти.

– Куди? -я зупиняю його на виході з будинку, тримаючи за плечі.-Поясни! Прошу!

– Тіджея, пристрелили!

– І що? Він же в лікарні, так? Хто це телефонував?

– Не знаю, я поїду провірю, він моя сім'я!

– А я, я твоя сім'я? -Я роблю крок назад, я не можу з ними сперечатись, він завжди вибератиме їх, а не мене.

– Ело, ти теж моя сім'я!

– Тоді я їду з тобою!

– Ні! Це небезпечно! Чекай мене тут! -і Тейлор йде геть. Я стою, одна, знову ним кинута. Відчутя пустоти, жалості, розчарування. В голові тисячі думок. Я розвертаюсь та йду до кухні, я плачу, в моє серце вігнана ще одна маленька голка, яка не вбиває одразу, але приносить відчуття болю постійно.

– Привіт мила! -через декілька хвилин, в кімнату заходить Тіджей та мій екс —хлопець.

– Якого біса? Ти ж в лікарні!!! -я не розумію чому вони тут. Чому вони взагалі разом.

– Для Тейлора я в лікарні, а для тебе мила ні.-до мене починає доходити. Я оглядуюсь по сторонам, на столі стоять ножики, я швидко підбігаю та хватаю найбільшого.

– Ахахах, ти хочеш нас вбити??? -насміхається екс.

– Якого чорта вам потрібно. Йдіть геть.-я наставляю ніж на них, вони потиху йдуть до мене. У мене починається паніка.

– Сука, як ти мене бісиш, Тейлор такий козел, з братства не можливо піти просто так, тим більше через дирку!

– Аналогічно, розумієш Ело, я попереджував, що ти дасиш мені і не слід ображати людину для якої насилля це звичайна справа! -відрізає екс. І в цю мить я кричу, кричу так, що дзвенить аж у вухах.

– Рятуйте… рятуйте…! -Тіджей підбігає до мене вибиває ножа та бьє мене по лиці з кулака, я падаю, удар був дуже сильний. Падаючи я налітаю головою на вугол стола і тому приходю в себе лише через декілька годин. І то дякуючи медичним працівникам.

Сильно болить вісок, я потираю його. Що трапилось? Підіймаюсь, мене накрили покривалом що лежало на дивані, і я розумію що лосіни в яких я була, спущені. Тому що неможу достатньо поворухнути ногами. Ніж лежав не далеко від мене тому я хватаю його, скукожуюсь у калачик та забиваюсь у вугол, під стіл.

– ААААААА… АААА… -Мене болить в низу живота, я сую руку між ноги, відчуваю вологу… о Боже, моя рука в крові. Вони мене зґвалтували? В горлі пересохло, руки тремтят. Я знову з захлипом плачу. Ніж тримаю готуючись загнати його в любого кривдника.

– Ело, Ело… ти мене чуєш? Заспокойся! -коло мене присідає медична систра, обережно забирає ножа з рук.-Тихо, все добре!

– Де вони, вони …що вони зробили, вони зґвалтували мене??? -я кидаюсь обіймаю її, мені так потрібна підтримка.

– Шшшшш, не плач все добре, все буде добре. Головне що ти жива.

– А де, де ті козли?? -напевно страх змушує мене це запитати. Страх, що це повториться і цього разу і цього разу я буду при пам'яті.

– Ело, темношкірний хлопець мертвий, парубок якого звати Тейлор, він придставився як твій хлопець, вбив його. Він пояснив що пішов від тебе, по справам, а потім вирішив все ж таки повернутись та взяти тебе з собою. І тут він застав картину зґвалтування, білий хлопець встиг втекти, а темношкірого Тейлор забив насмерть. Його забрала поліція. А ти щас поїдеш з нами в лікарню. Тебе потрібно обстежити.

– А бабуню ви повідомили?

– Так, вони завтра з рідними будуть тут.-Жіночка в білому халаті, допомагає мені встати, прикриваючи мене покривалом дає змогу підтягти штани. Ми помаленьку йдемо до скорої. Мене болить… там… тому я йду дещо карячачи ногами. Я не бачу світу, по очах течут сльози які здається намочили все навколо. Я нехочу нічого, нікого, хочеться здохути. Відчуваю себе брудною.

Виходячи з будинку, шукаю поглядом Тейлора, перед самим будинком стоїть поліцейська машина, в ній він. Я на секунду зупиняюсь, Тейлор починає кричати моє ім'я, він теж мене помітив. Б'є головою об скло, напевно руки в наручниках, він кричить та плаче, я ще ніколи його таким не бачила. Я не могла відірвати погляд від нього, здавалось, що все це сон. Нас несло до небес, я була лише його, так було, так повинно було бути і все, все зірвалось ніби нічого і не було, ми полетіли в низ і в низ. Я згадую все спочатку, дотик рук, поцілунок. Здавалось, дивлячись на Тейлора я відчувала його дотик на своїх устах, але ці спогади я берегтиму в середині розбитої душі, десь в глибочині. Не знаю чи за нас вирішили нашу долю, чи ми тому є винною, він завжди буде в мені. Стільки у неба нема безмежності, стілько почутів було в мені, почутів, що розбились, як капля дощу об скелі. І минулого вже не вернути. А майбутнє не передбачити.

Відчуття повного безсилля, слабкості, я починаю кричати…

– Ти, ти все зруйнував!!! -я біжу до машини, б'ю по склі кулаками, уявляючи що то його пика.-Ти зруйнував мене! —Тейлор плаче, але мені начхати на нього та на його почутя.

– Вибач!!!Вибач… я знаю…!! -до мене підбігає медсестра та мед брат, хватають мене під руки.

– Ело не рухайся! Я вколю заспокійливе.-я лежу в кареті швидкої, ще один укол в плече і я тону у сні, відчуваючи себе рибкою в безмежному океані, такому невивченому і в той же час небезпечному.

Минули місяці, минув суд. Екс-козла знайшли та дали сім років тюрми за групове зґвалтування по стт.152.Доведенно було, що зґвалтування було двома особами, так як в мені знайшли сім'я і екс і Тіджея. Тейлерові дали чотири роки за ненавмисне вбивство. Після того рокового дня, я більше не бачила людину, яку так сильно кохала і в одну мить зненавидила. Правду кажуть від кохання до ненависті один крок. Тепер і я в цьому впевнена. А мене, мене чикали місяці реабілітації, антидеприсанти, нічні кошмари та лікування розбитої в щент душі.

2026рік. (П'ятниця. Тиждень до Нового року. Ела молодша)

– На цьому наша нарада закінчена! Дякую всім за увагу та хароших вихідних Вам! -промовляю я до сидячих за круглим столом. Нарада була важкою, адже всі, як завжди, перед святами розслабились, ніхто не хоче працювати. Мене це не влаштовує. Перед-святковий період —це час продаж. І доки я працюю у компанії,, Beauty in women,, (Краса у жінках) директором всі працюватимуть так, як кажу я. Повний робочий день, в повну силу. Жінки – двигун світу.70% продажів в інтернеті проводять жінки + ще 10% купують чоловіки для жінок. Тому я хочу зірвати, щорічний куш.

Одного разу, зайшовши в жіночу прибиральну я почула, як працівники говорили про те, яка я стерво та мігера, робот праці, який немає власного життя. Мене це спочатку дещо заділо, а потім, все обдумавши, я зрозуміла, що у цеї стерво -мігери зарплатня за рік дорівнює сумі з шістьма нулями, найкраща квартира у найкращому районі міста. Тому начхати, що говорять ті хто нічого немає. Коли трапилось ну те, що трапилось і я прийшла до тями після лікування, я порвала карту мрії, яку клеїла багато років тому назад на ганку в домі на березі океану, та створила нову. Все що я бажала, в даний момент збулось. Переходжу до сусіднього залу, в свій кабінет. Сівши за стіл здіймаю лобутени, адже я цілий день в роботі і ноги дещо втомились. Підіймаю руку, сріблястий невеличкий годинник повідує мені про те, що вже 20:00.Потрібно розібрати ще документи. Не люблю відкладати все на потім. -Джанет! -звертаюсь до секритарши через прийомник.

– Джанет, ти тут!???

– Так, я ще тут.

– Джанет принеси мені будь ласка бакал сухого білого вина та замов доставку суші. Я ще попрацюю! -через декілька секунд до мене заходить моя вірна секретарша.

– Може вдосталь?? -піднявши брову бурчить моя старушка —помічниця. Їй 66 років, але виглядає вона молодшою. Худощава, продовгуватий ніс, тонкі губи, сіре (сиве) волося. Воно у неї по поясницю, але зачіска стандартна з дня у день. Вона зачісує їх в гульку і фіксує декількома шпильками. Одягається по стилю, носить лише класичні костюми і ідентичні по пошиву. Юбка карандаш, піджак. Людина може розлічити150 кольорів, от я думаю що в її гардеропі висить 150 різнокольорових але однаково пошитих класичних костюмів. Кожного дня вона в новому кольорі, при цьому одна й та ж сумочка (чорна),та туфлі на невеличкому каблуці (чорні).Вона дуже позитивна, відверта, а головне нелидача на свій вік.

Все життя вона пропрацювала тут сикритарем. На питання чому не пробивала дорогу по кар'єрі? Вона давала чітку відповідь, що кошти заробляє її чоловік, а у неї не робота, а хобі! Мене завжди це змушувало посміхнутись та навіть задуматись, я б так не змогла. А якщо б він її кинув, чи покохав іншу, чи ще щось. Що потім? Як би вона виживала одна. Хоча… діток у них немає, а одній не так багато і потрібно. Тому, напевно вона права!

– Тобто! – незрозуміла її претензією.

– Життя жваво котиться повз, а ти просто стоїш осторонь і дивишся. Навіть не дивешся, а працюєш, Ело-ти пашиш як проклята! – вона проходить та сідає напроти мене в крісло для відвідуючих. —Доню, я можу тебе так назвати?

– Так! -цікаво, що вона хоче мені донести. Вирішую її послухати, лише для того, щоб розум відпочив від роботи, скажемо так, відволіктись.

– Доню, тобі 26 років, ти закінчила навчання, прийшла до нас працювати, за три з половиною роки ти дойшла додиректора відділу з продажів жіночої продукції. Ти самий молодий директор по версії жіночого журнала,,Космополітен,,.Може досі прогризати своє життя?

– Хіба це погано? Сім'я, діти, будинок, хіба в цьому щастя? -я відчуваю себе маленькою дівчинкою, що провинилась і тепер її вичитують за неправильний вчинок.

– Сім'я, діти, будинок… вони потрібні всім, і тобі теж! – вона починає тиснути на мене.

– Ні!

– Так доню! Я прожила життя і я бачила не одного директора що сидів в цьому кріслі, і ти дійсно гідна його більше всіх. Ти віддавала себе всю, весь свій час, твої ідеї були сповнені життя а праця розумом. Але це тому, і я в цьому впевнена, що твоє серце знає що таке біль, втрата, розчарування. І щоб заповнити ту чорну бездну, в твоєму серці та вилікувати свою душу, ти зайнялась роботою, кар'єрою.

– Так і що? -дихання стає частішим.

– Нічого, я впевнена, що це і врятувало тебе, у тебе була мета, ціль і це добре… але ти приваблива, молода і десь там, на дворі чекає тебе твій принц.

– Принц? Всі чоловіки однакові. Ви ж кажете, що життя прожили, повинні були б це знати.

– Так, однакові. Всі, крім одного, коханого!!!…Може вип'ємо?

– Де? -запитую я, Джанет заділа болюче і потрібно терміново залити рану, що почала пикти.

– Біля нашого офісу є непогана забігаловка,,П'яний Роджер,,,може туди?

– ,,П'яний Роджер,,? …ну, що ж …! – я задумуючись звернула увагу на стопку паперів, що я так і не підписала, але випити мені потрібно..я і справді втомилась від роботи.– Ну добре, ходімо, в понеділок підпишу все!!!!

Через 15 хвилин ми зайшли на первоначально вибраний нами пункт.,,П'яний Роджер,, – назва підібрана зі смислом, так як більшість тут присутніх добре випивші, ну мені так здалось. Інтерьєр навіває думки про сільську місцевість, і в цьому щось є, якась свою ізюминка. Все з дерева, столики, стільці, барна стійка, гарно підібрані та викладені на пів місяцем, соломяні тюки. З верху столешня. За столом бармен, а за барменом невеликі бочки з пивом з всього світу. В них вмонтовані краники. Розумно. По праву сторону висять полки під вуглом 90%,а на них викладені різні закуски, риба (різноманітна),горішки, сири до пива. Все чого душа побажає. Доречі незрозуміло чому але на першому поверсі столики розкладені квадратом по центру пусте місце. Також по бокам веде двоє сходів на другий поверх. Там здається більярді столи. Якщо чесно, то я була в захваті. Я ще з студ років не пила пива. Тай бармен здавався гарнючим. Одягнений, як ковбой: в білому солом'яному капелюсі, синя клітчата рубашка, а ще я мала наглості заглянула за стойку, на ньому джинси та темний ремінь з срібною пряжкою. Дуже сексуально.

– Що такі гарні дами будуть? -Запитує незнайомий хлопчина.

– Ну спочатку скажи, як тебе звати? -запитує Джанет.

– Іван!

– Ти не місцевий?

– Ні мем, я приїжий!

– Ну що ж Іван, це Ела, мене звати Джанет!!! – я посміхаюсь, Джанет така неймовірна, сидить тут і фліртує з хлопцем що годиться їй в сини. От же жіночка, вона постійно мене дивує.

– Дуже приємно! -він нам підморгує і дістає два здоровених келиха.-Ну що?

– Налий нам кращого пива, на твій смак! -промовляє вона.

– Є, мем!!! -поки він наповнює келихи, я розумію що грає музичка, здається це кантрі. Вона дуже підходить до цього місця, а ще після двох бакалів випитого пива вона мені здалась заводною.

– Ааааа, Ело, глянь!!! -я повертаюсь до людей, ледве відірвавши свого погляда від Івана.

– Ходімо! -Джанет зпригує з місця і тягне мене за руку, як з'ясувалось …пусте місце -то танцпол. На якому вже збираються люди. Я під доброю мухою, тому і сама не проти потанцювати. Скидую піджак та залишаюсь у завужених брюках, кожаних сапожках на квадратному каблуці, та білій блузці. Але найбільшою неочікуваністю було те, що всі присутні почали танцювати сенхроно. І спочатку ми розгубились, а потім, просто ловили ритм та змушували свої ноги попасти в такт з іншими. Всі тупотять ногами, кружляют та плещут в лодоні. Ми сміялись, веселились, цей вечір був не повторний, давно я не відчувала себе так легко та безтурботно.

По закінченню вечора, взявши по ще одному келиху пива, і вже повністю розслабивши свою душу я повідала свою історію кохання, про Тейлора, про зраду, про все. На що Джанет сказала, що вині ми обоє, вина тому наша юність. І спочатку мені хотілось їй нагрубити та піти геть, а потім вона доповнила свої обвинувачення…

– Є люди, з якими не хочеться розлучатися навіть на мить. Вони як наркотик: чим більше їх дізнаєшся, тим менше шансів про них забути. Таких людей хочеться осягати, в них хочеться розчинятися. Вони полонять серця, і захоплюють розум. Таких людей мало, але все ж вони є. Для мене така людина є мій чоловік! І я дуже його люблю! Ми разом з ним з юності, і наші почуття, як вино, з роками стають лише крепшими та солодшими. Коли мені погано, я знаю, що побачу його, і мені стане добре. Коли мені добре, я знаю, що побачу його, і мені стане ще краще! Любов робить людей оптимістами. Вона дає їм крила і змушує летіти назустріч своїй мрії. Я до своєї вже долетіла. Адже моя мрія – була провести життя з найулюбленішим чоловіком! Я хочу сказати тобі, що ти незвичайна і дивовижна! Ми перетнулися на дорозі закінчення мого та початку твого життя, нас об'єднала енергія, сила волі, ми дуже схожі з тобою Ело по духу та характеру. Але в свій час, я не здалась, а боролась за наше кохання з моїм чоловіком, ти ж зробила це навпаки, ти втекла від проблем. Я впевнена ти кохаєш його, досі, і всім серцем, як і він тебе. Не витрачай свій час на роботу-вона не вдячна. Не витрачай свій час на кошти-їх все одно завжди не вистачає. Уяви, якщо б ти дізналась, що ти завтра помреш, щоб ти зробила сьогодні???? -І в чому Ваша порада? -запитую я, бажаючи покінчити з цею темою. Тому встаю з-за столу і починаю одягати піджак, даючи зрозуміти що час додому.