Текст книги "На березі океану"

Глава 4

Була восьма година вечора. З бабунею Ела молодша посиділа вдоволь, тому швидко добравшись додому, вона зайняла себе местецтвом. Її покійний тато займався різбою по дереву і на день народження він змайстрував її матері, якої теж в живих немає, мольберт. По праву мольберт перейшов Елі.

Ела цього не пам'ятає, але її тато завжди казав, що картини, що писала мати -пейзажі, вони зачаровували. Довго дивлячись на них, здавалось що вони живі, що дерева колишуть гіля, що небо рухається, різнобарвність красок додавали лише тепло. І цей талант успадкувала і їх люба донечка.

Взявши мольберт, папір, стілець, потім ще раз повернувшись до будинку та взявши кісті, краски та махіто, Ела застигла. Її поглад був прикутий до горизонту океану. Робоче місце було готове. Дівчина сповнена казки, віри та надії, одягає наушники з яких лунає спокійна мелодія. Мелодія що підходить скоріше для сну. Але саме такий чутєвий та спокійний стан їй потрібен щоб почати творити красу.

Вона повністю поглинає в роботу не помічаючи нічого навколо. В цю мить є лише вона, океан та папір. Вона накладає краски: сині, блакитні, розводить їх білими. Робить глибокий подих і знов зосереджується на горизонті. Думки постійно переслідують її. Їй цікаво! Чи є, на тому кінці світу, дівчина така як вона? Юна, невинна дівчина, що закохалась у хлопця з першого погляду. Дівчина, що так мріє про велику сім'ю, життя в будинку, що за плечима, мріє про життя на березі океану. А ще більше її цікавило, що ж буде далі, куди життя її заведе?

Минуло півтори години і пейзаж готовий. Цікаво де ж він? Чому не телефонує? -Ой! – подумала вона про себе.-Телефон на безвучному режимі, тай до того всього, я ж в наушниках. Дістаючи наушники на ходу Ела повертається за телефоном. Її чекав там сюрприз. Від самого стільця до будинку, як їй здалось на перший погляд, вела тропа з камінців та ракушок, що лежали приблизно пів метра одне від оного. Це було нереально романтично та де що шокуюче. Залишивши все на березі Ела поспішає до будинку розуміючи що її там чекає Тейлор. Про себе вона тихо посміхається та радіє їх зустрічі адже вона…

– Якого?

– Привіт! -це не Тейлор. Це… козел -мій екс-хлопець.

– Чому ти тут? -здивовано запитує Ела. В одну сикунду її настрій, як і небо, затяглось сірими хмарами.

– Я прийшов тебе побачити!

– Чого б це. Ти стільки не з'являвся???

– Були справи! -він підходить ближче, що дає змогу розгледіти блиск помади на його щоці.

– Ти, що знущаєшся????У тебе на щоці блиск! -ну це просто ні в які рамки не лізе.

– Ну тай що, нехвилюйся, я відбився від неї! -насміхаючись промовляє він.

– Я не можу повірити своїм вухам! -піднімаючи інтонацію промовляє Ела.-Ти що мене зовсім за дуру тримаєш! Вали з відси!

– Ой, та не будь занозою в задниці. Я нахрен сюди перся?

– Мені теж цікаво це знати???

– Я хочу тебе!

– Ні! Ти знаєш що цього не буде! -я незаймана, він це знає, якого біса він постійно говорить про те, що він мене хоче. Цього все одно не буде, точніше, з ним не буде.

– Та пішла ти!!! -з розмаху хлопець збиває тарілку зі столу, в якій були фрукти. Вона падає та розбивається. Від неочікуваності Ела підстрибує.

– Не чіпай її!! -з'являється Тейлор. Але, мить надії на побачення з ним, Ела вже втратила, тому вона просто підіймає з полу розкидані фрукти змушуючи себе забути скляні та злі очі екс-бойфренда.

– А ти хто такий!

– Я хлопець Ели!

– Що ти ляпнув?

– Ти почув! А ти вали звідси! -промовивши це, за плечима Тейлора з'являється ще два хлопця.

– Я прошу Вас, йдіть всі геть! – шепоче дівчина. Її тіло та душа потребує спокою. Екс, не задумаючись швиденько валить, він знає що він в меншості. Але його самооцінка зачіпленна. І закохана пара ще не знає, яку біду пренесе ображений парубок.

– Занесіть все з пляжу! -промовляє Тейлор невідомим, а сам присідає щоб допомогти зібрати кусочки тарілки.-Все добре?

– Ні! -бурчить Ела.-Чому ти не звонив!

– Були справи!

– Оу, десь я це вже чула!!

– Непорівнюй мене з ним!

– Але ти ведеш себе схоже. Я майже нічого не знаю. Ти назвався моїм хлопцем але ми непроводимо час разом, негуляємо, нерозмовляємо. Ти постійно мене залишаєш по першому телефоному дзвінку. Куди ти ходиш?

– Я не можу відповісти!

– Зрозумій це не відносини! -скандал лише розгорівся ще дужче.

– А ми в відносинах?

– Що?

– Вибач, не те ляпнув! У мене не було серйозних відносин! Я завжди сам по собі!

– Той що, це не ракету побудувати. Ось дай мені відповідь, ти хотів мені написати?

– Так!

– А зателефонувати?

– Так!

– То чому не зробив?

– А ти чому?

– Ну по перше -тому що, ти постійно зникаєш залишив мене одну, по друге-ти хлопець, а по третє– ти мій номер взяв, а свій не дав!

– Це серйозний аргумент! -промовивши він прилинає до мене і ми зливаємось в ніжно цілуємось. Відчуття де що гостріші ніж за звичай. Від насолоди Ела заплющує очі. Стає важко дихати тому приходиться розірвати поцілунок. Тейлор дарує ще один чутєвий поцілунок в лоб та щодужче прижимає в обіймах.

– Можна я залишусь з тобою?

– Так!

– Добре, тоді зачекай хвилину я відпущу братів.-Братів? Здається він казав, що він один в сім'ї. Можливо це дуже близькі друзі.

Сидячи на ганку, в так знайомих нам кріслах, ми розмовляли, про все і ні про що. Але я стояла на своєму. І декілька разів запитувала Коліна, де він вчора дівся і що трапилось? На що, була лише мертва тиша.

– Тейлор! -зву я.Я знаю, що перебивати не вічливо але він занадно дивний. Весь вечір він мене обіймає, тримає за руку, навіть декілька разів поцілув у руку з таким обличям, немов це найдорожче що є в його житі.

– Так!

– Озернись на мене! -його погляд відривається від полу та переводиться у мій бік! -Що трапилось. З тобою все добре!???

– Ти дійсно хочеш знати? -в його очах з'являється такий біль чи то розчарування. На одну мить мені здається що він ледве тримається аби не заплакати.

– Так. Тейлор. Я знаю-це може прозвучати по дитячому, але я хочу бути з тобою в ті хвилини коли тобі боляче, я хочу підтримувати тебе. Я хочу бути поруч. І ці недомовки лише копають відстань між нами.

– Вчора мене зловили за продажем марихуани. Це вже не вперше. Два попередження в мене були. Вчорашній вечір став третім і останім. Наступного разу мене посадят.

– О ні!!Навіщо, наві що ти це робиш?

– Ела, цього більше не буде! Я клянусь!

– Ти був у в'язниці протягом всього сьогоднішнього дня?

– Так, в прямому значені цього слова!

– Тобто? -я не зрозуміла.

– Мене попереджували, що якщо я, ще раз попадусь, мене заберуть на один день до справжньої тюрми, по програмі,,Перевихання важких підлітків,,.

– Розкажи мені!!!Поділись! -прошу я.

***

– Щас ми пройдемо в блок №4! – наголошує поліцейський.

Нас йде грура з десяти хлопців. Вік -приблизно схожий від 16 до 19 років. Ми переодягнені в помаранчеву робу. Ноги та руки зажали в наручники які об'єднував ланцюг. Спочатку мені здавалось це цікавою пригодою. Так скажемо, майбутнім закулісним життям товаришів. Я впевнений, я не попадусь більше.

– Там знаходиться 96 ув'язнених! – продовжує екскурсію поліцейський. – Вбивці, насильники, крадії і інша мирзота.

Приміщення —блок невеликий, ізольований, дво-поверховий. По центру розміщені столи. Напевно вони тут їдять. Мене просто вирвало з роздумів кричання цих …людей-нелюдів. Це було жахливо.

– Гей, кукла …так так, ти, з зачіскою як у Джастіна Бібера! Хочеш стану твоєю матусею!??? – викрикує з другого поверху ув'язнений схожий на мексиканця. Крики та свист його, лунає до хлопця що йде поруч зі мною. Зачіска і дійсно, як у Бібера. Жінка поліцейська бере його за руку та навмисно веде на другий поверх.

– Можна я не піду туди? -ледве перебираючи ногами шепоче хлопець до поліцейської.

– Що ти сказав? -кричить вона.– Як ти повинен звертатись? -дивлячись з боку здається що прокричавши все це, вона тупо заплювала його. Але мені насрати на нього.

– Сер, можна не йти на другий повехр сер???

– Ні мать твою, шивились. Ти робитемеш, як я тобі велю. Зрозумів???? -ще голосніше кричить вона

– Сер, так сер!!!!

Я проходжу до центру і тут до мене підлітає громило. Він– просто здоровенна машина для вбивства. Я знаю, що більшість з них на довічному заключені, але також я знаю, що вони добре керуют ділами на вулицях, сидячи у в'язниці. Не хочеться щоб мене завтра пришили бо сьогодні я відкрив рот.

Він-громило: білошкірий, здоровенний, лисий. На його обличі набиті щупальця осменога. Очі, ніс та територія роту не задіти мов обведенно колом, все інше розмальоване щупальцями. Я опустив очі до долу. Не хотів його злити, хоча здавалось що він і так на грані. Він стояв теж два, три сантиметра від мого лиця, просто скакав на місці і пристально дивився. Він знав, що я не посмію глянути на нього. Зрозуміло було що він тут господар, Диявол у пеклі, а я гість – занепавша та заблукавша душа. І тепер я надіюсь, що тимчасово. Вся моя сміливість і впевненість кинули мене, як продажна сука.

– Ти хочеш бачити цього мужика кожного дня коли попадеш сюди?? – запитує поліцейський. Він не велий. Зрістом як я, теж лисий. Але риси його обличя, порівняно з бугаєм просто жіночні.

– Сер, ні сер! -відповідаю я.

Я відчуваю важкий подих ув'язненого, наростає паніка та страх. Але я тримаюсь.

– Кожного дня тобі прийдеться дивитись в ці очі, кожного Божого дня!!!Ти розумієш??? -запитує охоронець.

– Сер, так сер!

– Подивись на нього та подивись на мене! Ти думаєш я зможу тебе врятувати від нього, захистити???

– Сер, ні сер!

– Звісно ні!!!Глянь йому у вічі! – я підіймаю обережно погляд я дивлюсь в темно —сірі очі. В яких здається лише темрява, зло, жорстокість. Його все тіло напряглось. Скули бігають. Поглядом він мене розглядує мов свою дівчину, яку не бачив багато років, або як жертву.

– Вони тут всі такі!!!!! -до нас підходить ще пару ув'язнених я стою в колі, між ними.-Ти думаєш я буду ризикувати своєю шкірою заради тебе? Ні, чорт побери! Скільки ти важеш?? -звертається офіцер до громили.

– 119 кг.

– Я не буду пригати на 119 кг. м'яса. А знаєш, що це означає???Що ти не вийдеш з камери. Тебе винисуть!!!!

– Ти знаєш хто я? -шепоче на вухо цей диявол.-Я твій найгірший кошмар! Я тобі обіцяю! Як ти попав сюди?

– Мене вигнали з вечірньої школи! -відповідаю я. Опустивши знову погляд я звернув увагу на його рухи. Він постійно топчеться на місці. Кулаки зжаті.

– Чому?

– Я продавав марихуану.

– Марихуану? То ти напевно вважаєш себе крутим! То що сука нам з тобою робити? Підрізати, трахнути чи залишити, як іграшку???Розумієш, я тебе купив, ще до того як ти увійшов в цей грьобаний блок.

Мені здалося, що минула вічність, а пройшло хвилини півтори.

Це був найбільший урок у моєму житі. З в'язнями ми провели найдовші в моєму житі 5 хвилин. Потім нас повели в кімнату та посадили навпроти ще одних ув'язнених, які сидять від 20 до посмертного. Ті хто розкаявся. Вони почали мотивувати нас на життя, на порозуміння з батьками. На все, що потрібно для того, щоб ми більше сюди не повернулись.

Не пам'ятаю, як я потрапив до нашої квартири. Всю дорогу мов сноведіння з'являлось обличчя моєї мами. Цей день– виявився найважчим у моєму житі. Це була немов нова глава. Я зрозумів, як я помилявся. Як я провинився.

Я зайшов до своєї кімнати і лише зараз зрозумів, що тут постійно чисто, одяг мій випраний. Я огледівся ще раз і помітив що постіль, яку я як завжди залишив розкинуту, застелена.

Я вибіг до кухні почав відчиняти шкафчики, і дивитись. У нас було все необхідне для харчування: крупи, овочі, фрукти. Чого мені не вистачало? Чому я не помічав цього раніше? Потім я пішов до кімнати матері. Вона здавалась сірою. Я відкрив гардероб в якому зазвичай висять у жінок сукні, костюми, тут картина була інша. Весіло три синіх халати. Халати в яких матір працює прибиральницею. Чому три? Тому що три роботи. Вона працює на трьох роботах-приберальницею!!!!!

Я мов подумки прокричав це! Не відчуваючи підлоги я сів на мамине ліжко. Нагнувшись оперся ліктями на коліна та закрив лице. І лише щас до мене дійшло скільки вона для мене робить. І все життя проноситься мов на картинках.

Я бачу перед собою матір, що обіймає мене, колихає. Дитячий садок в який вона мене водила. А я робив істерики і щоб заспокоїти кожного дня вона давала мені мою улюблену цукерку. Кожного довбаного дня, вона знаходила кошти, щоб купити мені цю цукерку.

Школу. В яку її постійно визивав директор через мої погані відмітки, прогули. Після одної такої зустрічі я бачив, як вона зайшовши до ванної кімнати розплакалась. А я не підійшов. Я не розумів. Мій мозок був зайнятий іншим. Дурнею.

Якось я бачив відео ролик в інтернеті тоді я його, як і багато іншого. не розумів. В ролику показується онлайн співбесіда, роботодавця та людей що претендують на робоче місце– Начальник управління. Йде розмова. (Р-Роботодавець, К-кандидат на робоче місце).

Р.

– Доброго дня!

К.

– Доброго! Рада знайомству.

Р.

– Давайте для початку я Вам розповім про роботу! Це не просто робота. Це скоріше найважливіша робота в світі. Посада —Начальник управління. Але на ділі коло ваших обов'язків буде набагато більший. По правді кажучи, стандарти у нас дуже високі. На першому місті у списку стоїть мобільність. Ви будете знаходитись на ногах майже весь час. Постійно працюватимете стоячи також нагинатиметесь показуючи нам свій високий рівень виносливлсті.

К.

– Ммммм. так багато всього? І скільки це всього годин?

Р.

– Так-це 168 годин в тиждень. Тобто 24 години в день,7 днів на тиждень.

К.

– Я взагалі зможу інколи посидіти, на переривах?

Р.

– Ні, переривів немає.

К.

– А це взагалі легально?

Р.

– Так звісно!

К.

– Добре, тоді без вихідних, без переривів, без обіду?

Р.

– Ні, ви можете пообідати, після того як пообідає ваш партнер.

К.

– Мммм, ні, мені здається що це перебір!

Р.

– Ця робота потребує також навиків роботи з фінансами, кулінарії, медицини. Ви повині вміти носити одразу декілька капелюхів. Партнеру потрібен постійний контроль. Іноли ви повинні будете працювати з ним всю ніч. Ви повинні вміти працювати в повному хаосі. Якщо у Вас є інтимне житя– забудьте про нього. Ніяких відпусток а в свята, день народження, новий рік ви буде працювати в двічі більше!

К.

– Але… коли ж мені спати?

Р.

– Часу на сон немає.

К.

– Тобто робота займає весь час?

Р.

– Так.

К.

– Але це ж безлюдно, це якесь безглуздя!

Р.

– Так давайте поговоримо про заробітню плату! На цій посаді ви не отримаєте ані цента.

К.

– Що? НІ! Ні хто не працюватиме так важко і безкоштовно.

Р.

– Я можу вам назвати тисячі людей що займають таку посаду.

К.

– Так? Хто ж це???

Р.

– МАМИ!

Лише в 19 років я зрозумів цей ролик. Адже все вірно сказано. Мамам потрібні всі ці навики. Без оплати,24 години, постійно поруч з нами. Моя мати була зі мною у найскладніші моменти мого життя. І при всьому цьому я її відштовхував, не розумів. Через мою тупість, ми майже не спілкуємось. Ніби відчувши біль у моєму серці, що здавалось просто розірветься, в кімнату заходить матір.

– Тейлор? Що трапилось сину? – я не знаю що їй відповісти, я просто підриваюсь і обіймаю її. Сльози летят горохом. Я вищий на півтори голови, вона така маленька але така сильна.

– Ма, я так тебе люблю!!!Вибач за все! – після цих слів я чую її всхлип. Вона прижимається сильніше.

– Я обіцяю мам, тепер все буде по іншому!!!!!!

– Ти правий сину, все буде по іншому.– вона відпускає мене, потираючи лице. Підіймає голову на її лиці усмішка!

– Не зрозумів? -Вона оглядається, шифанер відчинений, в низу стоїть валіза, яку я чомусь не помітив. Присівши поруч вона дістає із свої сумочки долари і перераховує ледве шепотячи собі під ніс суму.-Мам, що це?

Коли вона відчинила валізу я оторопів, валіза була наповнена коштами, бережно складеними стопочками різних мілких купюр.

– Тепер все! Це подарунок тобі! Я за 19 твоїх років назбирала тобі на навчання в коледж. Тут оплата за всі роки навчання. І як закінчиться це літо, ти їдеш на навчання. Тепер життя та твоя доля, в твоїх долонях.

– Ма…! -я знову всхлипнув в сльозах, всхлипнув і затонув в них. Яка я був скотина. Ось чому вона працювала так важко.

– Я зроблю все для того щоб моє життя змінилось. Змінились відносини з мамою. Я хочу побудувати з тобою майбутнє Ела. Я ніколи раніше не задумувався за майбутнє, розумієш?

Я мовчу, по щокам летят сольоні сльози. Я в шоці. Від його історії чи від правди, від минулого чи думки, яке у нас буде майбутнє.

– Ти справишся, я в тебе вірю! -промовляю я.

Розмова, відкритість зблизила нас з Тейлором. Вчорашньої ночі ми весь час розмовляли, до самого світанку. Він залишився на ніч у нас, але звісно він спав у моїй кімнаті, а я у бабусеній.

Ранок розпочався з моєї розповіді про стіну пам'яті в холі. Я пояснила Тейлору, що по розповідям бабуні, цей будинок їм з дідусем потрапив від похилої жінки. Вона його подарувала в знак того, що їй кохання було справжнім. Та бабуня дола їм документ, в якамому було вказанно, що вона ФіО повина передати будинок у спадок, парі, яка по її думці, проявляють справжє кохання, лише так і ніяк по іншому. Якось вона сказала, що прийде час і я успадкую його.

На стіні висіли фото всіх хто жив у будинку, всіх попердніх власників, закохані пари та їх діти, або просто цінні моменти з життя! Ми стояли разом і роздивлялись. На справді я знала їх обличчя на пам'ять. Але все одно, здавалось, що кожен раз -новий раз. Це, як дивитись кіно,,Один дома,, на новий рік. Я бачила його тисячі разів. Але все одно при кожному наступному перегляді, я посміхаюсь з жартів, дивуюсь, радію та хвилююсь разом з головними героями.

Фото всі чорно білі. На перше фото, що знаходиться в верхньому лівому вуглі, зображені бабуня та дідусь, мені не знайомі, вони цілуються. Їх обличя не можна розгледіти, але це і не є найважливішим. На фото зображені дві літні, сиві людини, що так ніжно та трепитно цілують одне одного. Також там є фото чоловіка на березі океану, що стоїть поруч з конем. Потім два різних фото дівчаток, одна зображена в полі ромашок, їй десь рочків шість може сім, а фото іншої показує нам дівчинку, трьох, чотирьох років, що радіє сидячи на стілці, я так розумію куклі, яку вона ледве не вдавила в себе. Ще дві фотки сімейних закоханих пар, також є фото моєї бабуні та дідуся, але не одних а з всіма їхніми дітьми. Вони тут ще зовсім молоді. Ще фото двух дорослих, здається різних дівчат, одна мила, а інша ну просто нереально красива. Мені постійно не давала спокою думка, що я не бачила цю дівчину в живу. Вона білошкіра, темноволоса. Зачіска як в ретро стилі. Ну дуже гарна. А найцінішим для мене було фото моїх новонароджених ніжок та руки моїх батьків, які в формі сердець обійняли мої ступні.

Після ранкових посиділок та сніданку, ми з Тейлором поїхали за бабунею, щоб забрати її з лікарні додому. Де їй саме і місце. День минув швидко, переїзд з лікарні додому зайняв багато часу, потім приготування вечері, звісно сама вечеря за якою Тейлор подякував бабусі Елі за пораду з мамою і повідомив, що вона була права. Не все, але де що розповів про те, що з ним трапилось. Бабуня сказала, що в нас все життя чекає по переду, будуть і розчарування, і радість, і горе, і біль але найголовніше те, ми неповинні забувати тих хто дав нам життя, тих хто подарував перші почуття та тих кому подарували життя ми. Адже це найцініші люди.

Ми з милим пішли ще на берег океану. Розвели полум'я та при неймовірно яскравих зірках, та відблисках води, жарили зефірки. Як я дізналась, на днях буде у містечку Тейлора, свято. Запрошення на яке, мене де що збентежило. Тейлор хотів познайомити мене зі своєю мамою. Мені здається, ще трохи рано для таких знайомств, але з іншої сторони медалі, що ж тут такого, він же знайомий з моєю бабусею. Напевно це мої накрути.

Від розмов нас постійно відривав мобільний Тейлора.

– Хто це? -запитую я.

– Мммм… брати!

– Чому ти їх називаєш братами?

– Тому, що ми в одному братстві-він знову хилить голову мов ховається від мене.

– Чому? Ти ж сказав все кінчено.

– Так! Я хочу зав'язати з цим але це не так просто. Я давав клятву вірності. Як і всі вони. На це потрібен час.

– Поясни їм просто.-я нерозумію, що тут складного.

– Ела, я пообіцяв тобі, тому будь ласка ненасідай. Мені лише важче від твого постійного натиску та запитань.

– Вибач. Можливо я і правда …я просто хвилююсь! – у відповідь він просто зжимає губи, а руки тримає сперті на колінах та складені в замок.-Оу, у мене є ідея! -я дивлюсь на нього, потім на воду, посміхаюсь та протягую йому руку вставши з піску.

– Ти не жартуєш? -на обличі з'являється легка усмішка.

На мені легке біле платячко в синій, мілкий цвіточок. Воно коротке, на тонких брительках тому і здіймається легко. Я беру за низ платя та підіймаю до гори. На мені білі трусики що прикривають всю попу та білий бюстгалтер. Митю кидаю платям Тейлорові в обличя, щоб відволікти його увагу і біжу до води. По дорозі зриваю ризинку з волося, так як моє волося дуже кудряве, воно розпадається безладом, і десь в душі я знаю, що я схожа на одуванчика. На дворі літо, вечори не лише романтичні, дякуючи зеленій природі, краси нічної води та чумацькій дорожці на небі, а щей неймовірно теплі. Не знаю чому, але я можу твердо сказати, що в вечері, після заходу сонця, вода стає ще типлішою.

Тай головне навіть не це. Не встигла я зайти по кісточки в воду, як мої ноги почали виблискувати блакитними вогниками. Я знаю, що -це неонові мікроорганізми. Але красу передати просто не можливо. Тейлор тим часом почав на березі роздягатись.

– Іди швидко сюди! – кричу я.-Глянь, яка краса!!!

– Красиво! -промовляє він.

– Красиво? Ти що, здається що небо в пало до низу і ми купаємось в океані зірок! – Я радію, емоції просто вилітають з мене. Я плещу руками, звісно для того, щоб побачити блакитне сяйво. Тим часом Тейлор заходить в воду невідриваючи погляд від мене. Я застиваю. Він діє на мене не зрозумілим, для мене, чином.

– Ела! Ця біла білизна, на твому шоколадному тілі, в мерехтінні цих вогнів -найкраще, що я бачив у своєму житі! -я просто відкриваю рот, не знаю що сказати, видихаю та знову вдихаю свіже повітря. Він підходить, обіймає за обличя та цілує мене. Я відчуваю смак солодких зифірок на його устах. Від насолоди я заплющую очі і тут трапляється те, що я зовсім не очікувала. Я, як і всі дівчата, навигадувала собі продовженя, поцілунки, обнімашки і тут, він хватає мене на руки та кидає у воду. Потім сам занурюється та дуркує. Ми сміємось, брискаємо одне на одного.

Це був наш час. Час ванільно-букетного періоду.

В той час, доки в океані зароджувалось нова історя кохання. На ганку сиділа я -Ела старша і спостерігала. Дякуючи моїм прикрасним дітям, я мала професіональний фотоапарат, що давав змогу отримувати чіткі та яскраві знімки. Я не могла втратити цей момент з життя моєї онуки. А по справді, я нехотіла щоб вона забула про цей момент. Моя мудрість та житєвий досвід, каже, що такий момент обовязково прийде. Тому приблизивши максимально, я зробила декілька знімків.

Час летить швидко. Тому стоячи біля шафи моя дівчинка вибирає одяг на свято, день міста. Тейлор написав їй смс, що скоро буде. Тому я помічаю, що хвлювання її лише зросло.

– Ело, все добре? -запитую я.

– Ні, я не знаю що одягнути.-вона здіймає з плічок одне платячко, інше, кидає до полу.

– Одягни те, в чому тобі комфортно!

– Бабуню, я не знаю, я хвилююсь! -бубнить вона, як маленька дівчинка, та сідає на кучу речей на підлозі. Вона така смішна але це так мило.

– Доню, одягни джинси чорні, у них висока посадка, це підчеркує твою фігуру та бордовий топ, а на ножки кросівки на високій підошві або босоніжки! -Ела обирає білі з бордовим малюнком кросівки, розпускає волося, підводить стрілочки та йде на побачення.

А я,я звісно незасну, доки не дочекаюсь її додому, цілу, повну емоцій і думаю щасливою.

Приїхавши до центру міста я була приємно здивована. Все світилось: безліч різноманітних отракціонів, розваг, лунає музика. І мою увагу одразу привернула,,центрофуга,,.

– Ела, ти дійсно хочеш на ньому покататись? -запитує Тейлор.

– Так! А ти що, злякався?

– Ні, але у мене немає бажання, забрискати всіх присутніх своїм сніданком. А я чомусь думаю, що саме так і трапиться після першого кола на цій каруселі! -я сміюсь.

– Ну і добре, тоді потримай..– я протягую йому невеличкий рюкзачок, що висів на плечах-..Я сама це зроблю!

Ми підходимо до каси. Тейлор купує мені квиток і я разом з іншими екстрималами запригую по місцям. Нас пристібають до крісел. Відчуває моя п'ята точка що щас буде весело.

Ловлю пристальний погляд на собі, він посміхаючись мотає головою. Немов неможе повірити в те, що я це роблю. Я у відповідь махаю йому рукою. Тим часом йде інструктаж, нас попереджують, що недозволено висовувати руки, відстігати рімні, плювати. І цей пунк мені найбільше сподобався, цікаво, чи були такі випадки!?Роблячи декілька кроків назад він стає у дозволеній зоні. Відчуваю, як в грудях наростає тиск-це не страх, не хвилювання, це був адреналин.

Обожнюю це відчутя. Здається, що ти відчуваєш як, по жилам тече палка кров, як сильно бьється твоє сердце, як легені розпирають від набраної кількості повітря.

І… понеслась.

Швидкість атракціону лише наростає. Перед очима все розпливає. З зору пропадає і Тейлор і інші люди. Цей чудо атракціон -тріпає мене 5 хв. Я кречу але не спеціально, а інстенктивно, так як дівчина, що посадили поруч зі мною, здається отримала переляк, якщо ні, то з впевненістю 100% стверджую, що голос вона зірвала. Її крик був нереально голосливим, дзвінкимі в той же час він веселив. Її вираз обличчя -здавалось, що вона вдавила своє тіло в крісло, на якому сидить. Погляд космічний-я постійно хвилювалась що очі неповистрелювали від перенапруги. Рот постійно був широко відкритий. яой, це було посправжньому весело.

– Ой мамочки, ой мамочки! -постійно твердила та дівчина. Коли ми спустились з атракціону я аж уявила, як вона від радості цілує землю.

– Клас! -кричу я Тейлору. Але підійшовши ближче, я помічаю, що він не сам. Поруч з ним були два хлопці. Тіж самі, що і були в мене дома. Я підходжу ближче.

– Привіт! -кажу я їм.

– Привіт! -промовляє один.

– Здоров! -махає, невіжливо та високомірно, головою інший.

– Тейлор, не познайомиш нас з своєю кудрявою спутницею? -знову насміхаючись промовляє той гамнюк.

– Я думаю непотрібно! -відрубую я. Можна і без слів зрозуміти, що я йому неподобаюсь. Його вираз обличя, інтонація, рухи кажуть самі за себе. Тому, чому я повинна хотіти знайомитись з ним.

На секунду повисла тиша.

– Ну добре! -Тейлор бере мене за руку -Нам потрібно йти!

– Гей чувак, незабувай… хто твоя справжня сім'я! -навздогін кричить нам знову, той хам.

Тейлор йде прямонеобертаючись. Я звісно… обернулась… і ми з тим парнем, оглянули одне одноговорогуючим поглядом. Я дала йому зрозуміти, що наша анти-симпатія взаємна.

– Тейлор, про що ви говорили?

– Ммммм, як завжди! Брати звали на,,справу,,.

– Некажи на них брати. Справжні брати незмушуватимуть тебе грабувати. Як їх звати?

– Той, що вищий -Ідан, а менший -Тідджей.

– Як на мене, у Тідджея я проблеми з нервовою системою! -Тейлор посміхається.

– У нього було важке дитинство!

– Той що? Це є не виправдення! -чому він постійно заступається за них?

– Ела, прошу!

– …що?

– Ходімо розважатись! Хочу виграти тобі, он те серце! – вказуючи пальцем на палатку з іграшками, він шепоче мені це на вушко. Ну добре я розумію, він змінює тему, нехоче сваритись. Я теж, тому вирішую підіфграти йому.

– Ти впевнений, що зможеш його виграти? – воно величезне -Здається це головний приз!

– Споримо?

– Давай! На що?

– На бажання! – промовляє він та тягне до мене руку. Ми зжимаємо руки і хлопець, що за головного у цій іграшковій палатці, перебиває нам їх.

Десять пострілів і ми йдемо з сердцем.

Воно велике, червоне і має умовно довгі руки, які є зкріплені між собою. Тому я накинула їх на шию. А саме серце просто ніжно обійняла.

– Ну що, яке твоє бажання? -запитую я. напевно загадає мені щось неадекватно смішне: кукурікати як курка, чи лаяти по собачому.

– Прийде час і я скажу, а ти обіцяй, що виконаєш його.

– Обіцяю! -підймаю праву руку, мов даю клятву у церкві.

Вечір був неймовірний. Ми катались на чортовому колесі. Вид з якого просто казковий. Пішли до будки поцілунків. отримали на спогад шість маленьких фото на яких ми кривляємось, сміємось і звісно цілуємось. Я одразу перервала їх навпіл, три мені і три Тейлерові.

Наші почуття з кожним поцілунком, з кожною проведенною разом хвилиною, лише зростали. і це неможливо пояснити словами. Я ніколи такого не відчувала. З ним я була мов дома. Мені було спокійно, тепло і…і…

– Тейлор!

– Так!

– Я люблю тебе! -він зупиняється сам і зупиняє мене.

– Ти не уявляєш, як я тебе кохаю Ело.-і ми зливаємось воєдино, але, ненадовго.-Ходімо, я бачив тут є,,Кімната світлячків,,.

– А що це таке, я не зрозуміла?,,Кімната світлячків?,,

– Тобі сподобається! Довірся мені!

– Ну добре! -Ми підходимо до звичайної, невеличкої, закритої палатки. При вході каса, Тейлор оплачує білети.

– Зажмурь очі!

– Як скажеш! -я швидко виконую його прохання. В приємному очікуваня притупую ногами як маленька дівчинка. Тейлор стає за спиною, та тримає ссвою руку на моїх очах, напевно щоб я не підглядала. Чую звук скрипу дверей.

– Роби крок вперед.-я знову слухаю. Зайшовши, він відпускає мене та відходить в сторону.-Розплющуй вічі!

– Тейлор, о Боже! Тут..ту… це…!! -я не можу підібрати слів. Я стою у невеликій дзеркальній кімнаті, що відображає свої стіни. Стеля та підлога чорні. З стелі різними розмірами звисають невеличкі лампочки на чорних мотузках. Їх тут сотні, але через дзеркала, здається що їх не одна тисяча.

– Ось чому ця кімната називається,,Кімната світлячків,,, дуже схоже! -на мене нахлинає відчуття казки, неба, зірок і чогось безможно неможливо фантастичного.

– Кх, кх…! -ми ледве відриваємось одне від одного і повернувши голови вправий бік на звук, дещо заходимо в ступор. Перед нами стоїть мати Тейлора. Дуже приємна на зовнішність, невисокого зросту, чорношкіра.

– Привіт мам! -промовляє Тейлор, підходить та обіймає її.

– Привіт сину! Ти напевно Ела?

– Так. Доброго вечора!

– Мене звати Лінда!

– Дуже приємно мем.

– І мені, я багато про тебе чула і доречі лише хороше, чесно кажучи, я навіть бачу результат.

– Який?

– Тейлор змінився, став кращий поруч з тобою!

– А нічого що я тут з вами стою? -ми всі хохочем.-Ну дорогі мої жінки ходімо поїмо чогось.