Текст книги "Усе буде бадмінтон! Історія та постаті українського бадмінтону"

Лисичанський феномен

У послужних списках певної кількості знаних бадмінтоністів України є запис: народився в Лисичанську, перші тренери – Ольга Горбенко або Анатолій Кондратюк.

Як невеличке промислове містечко Луганської області подарувало українському бадмінтону чотирьох майстрів спорту міжнародного класу та зо два десятки майстрів спорту? Як сталося, що ентузіасти, захоплені бадмінтоном, спромоглися, попри бідність і несприятливі умови, виростити цілу плеяду класних спортсменів у кількості, якою не можуть похизуватися деякі міста-мільйонники?

Лисичанський тренер Ольга Горбенко з вихованцями

Усе почалося в 1970-х роках, коли в спортивному комплексі Лисичанського скляного заводу почала працювати випускниця Луганського педінституту Ольга Горбенко. Вона вела заняття з легкої атлетики, настільного тенісу, паралельно грала з дітьми в баскетбол і волейбол. А якось почала вчити охочих грати в бадмінтон.

У березні 1976 року в секції з’явився 12-річний Анатолій Кондратюк. Хлопець грав у футбол, хокей і баскетбол, займався настільним тенісом та легкою атлетикою (біг), але на суто аматорському рівні – на вулиці та у дворі.

«Я прийшов до Ольги Михайлівни Горбенко через пораду моєї шкільної вчительки історії, яка була її подругою. Мене вразив великий справжній спортзал, – згадує Анатолій Кондратюк. – Зацікавившись бадмінтоном, я відтоді вже не розлучався з ракеткою».

Спортивний, атлетичний хлопець швидко прогресував, та у 17 років його запросили до Харкова, де він понад рік тренувався у відомого майстра Володимира Ройзмана. Проте потім склалося так, що в листопаді 1982-го помер керівник СРСР Леонід Брежнєв. У керівництві харківського спорту сталися кадрові зміни: ті, хто кликав Кондратюка, позбулися посад, внаслідок чого Анатолій опинився в армії. Змоги тренуватися у нього не було, і його спортивна кар’єра гравця на тому закінчилась.

Однак після повернення з армії до Лисичанська він якось зустрів Ольгу Горбенко з учнями, і та запросила його до співпраці, сказавши: «Ми ще всім покажемо!»

Анатолій влаштувався працювати спершу на заводі, потім на шахті. А паралельно вечорами почав тренувати дітей у місцевій ДЮСШ. Заняття проходили у звичайному шкільному спортзалі середньої школи № 13. Умови були жорсткими – це не олімпійський центр у Данії. Два майданчики в залі, дві металевих ракетки «Ласточка» на дві групи дітей – молодшу і старшу. Хто буде ними грати – розігрували за жеребом, а решта працювала зі звичайними дерев’яними. Вісім спортсменів управляються з воланом, вісім інших – поза майданчиком займаються фізичною підготовкою. У батьків дітей – хронічний брак коштів, особливого попиту на бадмінтон у місті нема: дітей прагнуть віддавати на футбол, боротьбу або гімнастику. В таких умовах Горбенко з Кондратюком брали всіх охочих – селекції обдарованих або якогось тестування не було й близько.

Як же з тим вони досягли того, чого досягли? «Ольга Михайлівна захопила нас, зуміла прищепити велику любов до бадмінтону, – каже Кондратюк. – Результати прийшли через наполегливу працю, хорошу фізпідготовку та спецпідготовку».

Тренер зізнається, що дуже бракувало тактико-технічних знань, але тут сталися в пригоді давні харківські уроки Володимира Ройзмана.

А тепер подивимося – хто сформувався в тій лисичанській секції. Перше покоління класних гравців (1973 р. н.), учні Ольги Горбенко, якій потім допомагав Анатолій Кондратюк: майстри спорту міжнародного класу Михайло Мізін (майбутній тренер юніорської збірної України) та Костянтин Татранов, майстри спорту Сергій Дунаєв (майбутній міський голова Лисичанська та народний депутат трьох скликань) і Сергій Яковлєв.

У наступному поколінні вихованців Анатолія Кондратюка: мсмк Олена Прус, майстри спорту Антон Козлов, Вадим Гусаров (майбутній голова спортивно-технічної комісії ФБУ, а потім – генеральний секретар ФБУ), Артем Стасюк (майбутній генеральний секретар ФБУ), Роман Кисельніков, Роман Моісеєнко, Іван Чернишов, Євген Почтарьов й інші.

Зрозуміло, що всі ці спортсмени згодом виїхали з Лисичанська, щоб реалізовувати себе у великих містах і просунутих клубах. Але тренер Кондратюк і далі готував нові й нові кадри.

Анатолій Кондратюк, творець «лисичанського феномена»

Після того, як Олена Прус стала чемпіонкою України, Кондратюка запросили до Харкова (2001). Він пропрацював там рік, але знову не склалося, і майстер повернувся до рідного міста – бідного та депресивного. Ольга Михайлівна Горбенко з 1992 року перебувала на пенсії. Анатолій Анатолійович знову взявся за справу.

У 2013 році він здобув вищу спеціальну освіту – закінчив знаменитий інститут Лесгафта в Петербурзі (заочно). Тут, нарешті, пощастило: закінчив навчання до початку війни на Донбасі, коли влітку 2014-го Лисичанськ опинився у центрі бойових дій.

Щодо вихованців Кондратюка пізнього періоду, то достатньо назвати найкращого бадмінтоніста України останніх років Артема Почтарьова й учасника Юнацьких Олімпійських ігор 2018 у Буенос-Айресі, чинного чемпіона України (2020) Данила Боснюка.

У 2018 році Указом Президента України Анатолієві Кондратюку було надано почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури України». Того самого року його запросили до Києва, де в ЦСК ЗСУ Артем Почтарьов із колегами почав розвивати клуб ProBadminton. Із собою тренер привіз до Києва нову групу перспективних спортсменів, які сьогодні вже перемагають на київських змаганнях.

І хоча активній роботі в Києві наразі заважає пандемія коронавірусу та карантинні обмеження, Анатолій Кондратюк, звичний до випробувань і труднощів, вірить у нові успіхи й згадує слова Ольги Горбенко: «Ми ще всім покажемо!»

Михайло Григорович Мізін, майстер спорту, заслужений тренер України (2008).

Народився 1973 року в Лисичанську. Почав займатися бадмінтоном у 10 років, перший тренер – Ольга Горбенко, потім займався з Анатолієм Кондратюком.

Тренери Михайло Мізін (праворуч) і Владислав Дружченко

У 1986 році переїхав до Дніпропетровська до спецшколи, де тренувався в Ірини Шевченко. Закінчив Дніпропетровський інститут фізичної культури і спорту (1990).

Був бронзовим призером юнацького чемпіонату СРСР 1990 року. Входив до складу збірної України – переможця Кубку Гельвеції 1995. З клубом «Метеор» був срібним і двічі бронзовим призером Кубка європейських чемпіонів. Чотирикратний чемпіон України в парі.

Завершив кар’єру гравця 2008 року.

Працював тренером національної юніорської збірної України (вигравав срібло та бронзу чемпіонатів Європи – 2007 та 2011) і старшим тренером Обласної школи вищої спортивної майстерності в Дніпропетровську. У 2013–2020 рр. – старший тренер жіночої збірної команди України.

Якщо у 1992 році бадмінтон фактично культивувався всього в п’яти областях України, то нині регіональні асоціації вже створено в шістнадцяти.

Серед регіонів України, де розвивається бадмінтон, окрім тих, яким у цій книзі присвячені окремі розділи, варто виділити Вінницьку область. Завдяки таким фахівцям, як Микола Іванов (президент федерації), тренери Василь Ляшко, Людмила Гуркало, Юрій Галицький, спортсмени Вінниці брали медалі та високі місця на всеукраїнських турнірах. А на юніорському чемпіонаті світу 2012 року (Чіба, Японія) двоє вінницьких спортсменів – Владислав Гуркало і Максим Косован – грали у складі збірної України.

Сьогодні бадмінтоном займаються в шести містах області, успішно працюють молоді тренери Владислав Гуркало, Андрій Дмитришин й інші, розвивається дефлімпійський бадмінтон.

Коректним показником рівню українського бадмінтону є кількість вітчизняних майстрів, які грали й грають у сильних європейських клубах провідних національних чемпіонатів – Німеччини, Франції, Іспанії, Швейцарії, Нідерландів, Швеції й ін. Лік таких спортсменів давно йде на десятки.

Оновлення керівництва ФБУ

Двадцять третього грудня 2017 року в Києві відбулася звітно-виборна конференція Федерації бадмінтону України, в рамках якої було підбито підсумки роботи федерації минулих років, відбулися вибори нового президента ФБУ на 2018–2023 рр. і було обрано новий склад членів виконкому. Президентом федерації став 35-річний Олексій Дніпров (киянин, багато років пропрацював в органах державної влади в гуманітарній сфері, зокрема пов’язаної з фізичною культурою і спортом).

Віцепрезидентами ФБУ стали Святослав Олійник і Василь Продан. Генеральний секретар – Артем Стасюк. У сформований новий виконком також увійшли: Георгій Натаров (комісія суддів), Геннадій Махновський (комісія тренерів), Андрій Діптан (виконавчий секретар), Наталія Войцех (комісія спортсменів), Олександр Охотний (комісія ветеранів й аматорів), Артем Стасюк (генеральний секретар), Вадим Гусаров (голова спортивно-технічної комісії), а також представники Одеської, Миколаївської, Львівської областей.

Новообраний президент визначив перші кроки для оновленої федерації: підвищення кваліфікації суддів і тренерів, підтримання спортсменів, розвиток парабадмінтону, спортивної інфраструктури, потрапляння й результат на Олімпіаді в Токіо 2020 року, відкритість самої федерації та всебічне підтримання з її боку.

Також на конференції подякували попередньому президентові ФБУ Вікторові Швачку за величезний обсяг виконаних робіт і розвиток бадмінтону у важкі для країни часи.

Оновлення керівництва ФБУ стало відповіддю на виклики та вимоги нових часів – коли було потрібно приводити роботу відповідно до сучасних світових організаційних стандартів, налагоджувати командну роботу та відносини з міжнародними структурами.

Команда фактично однолітків-однодумців ставить і послідовно вирішує системні завдання. Серед таких завдань – налагодження відносин зі світовими та європейськими керівними організаціями бадмінтону й бізнес-структурами, виробниками обладнання для бадмінтону. Тут уже є безсумнівні успіхи. Європейська Конфедерація бадмінтону (Badminton Europe) повірила в нове керівництво українського бадмінтону, переконавшись, що спорт в Україні динамічно розвивається. Провідні бренди захотіли своєї присутності в Україні. Наразі маємо представництва таких світових брендів, як RSL (Данія) або Victor (Республіка Корея) й інших. Наявність ринку створює вибір і регулює ціни, що, безумовно, на користь вітчизняним аматорам і професіоналам бадмінтону.

Окремий успіх ФБУ – право проведення чемпіонату Європи 2020 року, про що буде сказано окремо.

Важливу роль у діяльності Федерації відіграє віцепрезидент Василь Продан, який свого часу займався бадмінтоном у тренера Вадима Гусарова в київському спорткомплексі «Сирець».

Поряд із розвитком спорту вищих досягнень Федерація бадмінтону України системно дбає про дитячий, студентський, любительський і ветеранський бадмінтон, а також – про парабадмінтон (включно з дефспортом).

Василь Продан, віцепрезидент Федерації бадмінтону України

Парабадмінтон

Розвиток парабадмінтону та дефбадмінтону є обов’язковими умовами для сучасних федерацій олімпійських видів спорту. Десять років тому в українському бадмінтоні розпочалася системна робота в цих напрямах.

Почали з дефбадмінтону (спорт глухих і глухуватих). У тісній співпраці з організацією «Інваспорт» налагодили контакти з представниками в обласних центрах, де працюють профільні інтернати й фахові тренери.

Дефлімпійська збірна України

Головними центрами розвитку дефлімпійського бадмінтону в Україні стали Київ, Вінниця, Дніпро та Миколаїв. У Києві та Київській області з глухими й глухуватими молодими спортсменами плідно працюють тренери Євген Реп’ях, Олег Ковальчук (сам глухуватий), Марина Лаврик (сама глуха). Майстер спорту Євген Реп’ях починав тренувати в спорткомплексі «Сирець», а наразі в новому комплексі на Лісовій до роботи долучився кваліфікований тренер Ігор Пайос, який переїхав із Дніпра.

У Вінниці секція дефбадмінтону працює при великому інтернаті для глухих сиріт у Піщанці. Заняття там веде майстер спорту Андрій Дмитришин, який нещодавно очолив молодіжну дефлімпійську збірну України.

А тренером національної дефлімпійської збірної з 2014 року є знаний фахівець Вікторія Семенюта, яка очолює Комісію з парабадмінтону й дефбадмінтону ФБУ та тренує відповідних спортсменів у Дніпрі.

У Миколаєві тренується перспективна молода спортсменка Софія Черноморова, яку готує тренер національної юніорської збірної Олександр Кунін.

Найвищих успіхів наші дефбадмінтоністи досягли на чемпіонаті Європи 2018 року в Тренчині (Словаччина). Там у змаганнях юніорів Ігор Сенічкін (Вінниця) став чемпіоном в одиночці й узяв срібло в парі з Олексієм Сирицею (Київ); Соня Чорноморова здобула бронзу в парі з Кароліною Чернецькою (Дніпро) та в міксті з Ігорем Сенічкіним.

Олександр Чирков, срібний призер чемпіонату Європи-2018 серед спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату

На турнірі дорослих наші спортсмени виграли три бронзи: жіноча пара Богдана Губаньова – Анастасія Сафронова (Київ, Дніпро), чоловіча пара Сергій Коваленко – Сергій Дащенко (Київ, Вінниця) та бронза в команді – вперше в історії.

Розвиток парабадмінтону розпочався п’ять років тому з Дніпра, де тренер Дмитро Зозуля почав тренувати хлопця з ампутованою рукою. Загалом сьогодні в парабадмінтоні змагаються у 12 категоріях (відповідно до різних нозологій).

Найбільший успіх наших парабадмінтоністів – срібло Олександра Чиркова (Дніпро) на чемпіонаті Європи 2018 року в Родезі (Франція) серед спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату.

На жаль, в Україні практично немає локацій із відповідними умовами для тренувань бадмінтоністів з інвалідністю. Фактично маємо два центри – у Дніпрі (тренер – Дмитро Зозуля) і Харкові (тренер – Євгенія Мединська), а решта спортсменів із різних регіонів приїжджають туди на збори.

Утім, динаміка розвитку процесу швидка й позитивна, рухається в потрібному напрямі – зокрема, завдяки тісній співпраці керівництва ФБУ з президентом Національного паралімпійського комітету України, Героєм України Валерієм Сушкевичем.

Освітні програми, організаційні питання

У жовтні 2017 року наказом Міністерства освіти і науки України № 1407 було затверджено варіативний модуль «Бадмінтон» – для занять із бадмінтону в школах на уроках фізичної культури в 5–9 класах. Розробники модуля – відомі фахівці Ніна Михальчук, Оксана Гречанюк, Володимир Гусєв.

У 2019 році Україна приєдналася до міжнародної науково-практичної програми Shuttle Time, яку у 2012 році запустила Всесвітня федерація бадмінтону (BWF) з метою зробити бадмінтон одним із найпопулярніших і доступних шкільних видів спорту у світі. Програма Shuttle Time пропонує вчителям доступ до безплатних ресурсів: посібники, відеоуроки, мобільний додаток, практичні навчання з бадмінтону дітям віком від 5 років.

У 2019 році в Україні відбулися два семінари з метою підвищення рівня професійної майстерності вчителів фізичної культури. За ці семінари успішно склали іспити й отримали міжнародні сертифікати: 1 тренер із правом проводити навчання для тьюторів в інших країнах, 4 тренери з правом навчати тьюторів і вчителів і 26 тьюторів, які мають право проводити навчання для вчителів фізичної культури.

На 2021 рік Федерація бадмінтону України запланувала проведення навчально-практичних семінарів в усіх областях України.

Актуальний склад Ради ФБУ (нового органу замість виконкому) було обрано на конференції федерації 20 лютого 2021 року. Серед змін у керівництві: генеральним секретарем став Вадим Гусаров, головою тренерської ради – Сергій Онищенко, головою спортивно-технічної комісії – Олександр Самсонюк, головою аматорсько-ветеранської комісії – Дмитро Карпенко. До Ради федерації також увійшли: Геннадій Натаров (суддівська колегія), Артем Почтарьов (представник спортсменів), Вікторія Семенюта (пара та дефбадмінтон), Валентин Федоров (студентський спорт), Аліна Флінт (координатор програми Shuttle Time), Олеся Ніколенко (міжнародні зв’язки та комунікація), Дмитро Славинський (матеріально-технічне забезпечення). Представниками областей стали: Геннадій Махновський (Харківська), Андрій Кротов (Миколаївська), Олександр Охотний (Дніпропетровська), Ігор Цепенда (Західні області).

Вадим Гусаров, вихованець лисичанського бадмінтону, нинішній генеральний секретар Федерації бадмінтону України. 1983 рік

Третього березня 2021 року Міністерство молоді та спорту України офіційно затвердило правила гри та змагань з бадмінтону. «Український бадмінтон вперше за роки існування федерації отримав, як цього вимагає закон, офіційно затвердженні правила гри та проведення змагань. Це було важливим завданням для нас, тому що офіційні турніри тепер проходитимуть відповідно до всіх вимог законодавства. Ми вважаємо це ще однією перемогою для нашої бадмінтонної спільноти», – зазначив президент Федерації бадмінтону України Олексій Дніпров.

Євро-2020 – в Україні!

У 2019 році 26–27 квітня в Києві вперше на українській землі відбувся 52-й Конгрес Європейської Конфедерації бадмінтону. За честь зустрічати президентів усіх європейських федерацій бадмінтону, керівників Badminton Europe та Badminton World Federation (Всесвітньої федерації бадмінтону), а також найкращих європейських бадмінтоністів, змагалися відразу кілька країн. Перемогла Україна.

На Конгресі було обрано нового президента Badminton Europe – ним став Петер Тарцала (Словаччина). Серед рішень Конгресу найприємнішим для нас стало те, що Україні довірили право проведення чемпіонату Європи з бадмінтону 2020 року.

Зрозуміло, що здобуття права організації Конгресу, ба більше – проведення чемпіонату Європи, це результат великої та кропіткої роботи керівництва ФБУ, дипломатичних зусиль, інтенсивної комунікації.

Двадцять восьмого серпня 2019 року в Олімпійському домі за участю президента НОК Сергія Бубки відбулося підписання договору, згідно з яким Україні було офіційно довірено право приймати європейську першість із бадмінтону у 2020 році. Підписи під документом поставили генеральний секретар Європейської Конфедерації бадмінтону Браян Агербак і президент Федерації бадмінтону України Олексій Дніпров.

Генеральний секретар Європейської Конфедерації бадмінтону Браян Агербак (ліворуч) і президент Федерації бадмінтону України Олексій Дніпров підписують угоду про проведення в Києві чемпіонату Європи 2021 року.

Київ, Олімпійський дім, 28 серпня 2018 року

Однак через пандемію COVID-19 бадмінтонний Євро-2020, як і чимало великих спортивних подій, включно з Олімпійськими іграми в Токіо, довелося перенести на рік – через загрозу поширення коронавірусної інфекції. Турнір стояв у міжнародному календарі з 21 по 26 квітня в Києві і мав стати одним із відборів на літні Олімпійські ігри – 2020 на Токіо.

Логотип чемпіонату Європи в Києві

Підготовка до проведення континентального форуму відновилася з новою силою. Серед інших подій варто зазначити створення й затвердження логотипу чемпіонату, автором якого стала молода дизайнерка з Харкова Віолетта Нагорна. Лого об’єднує риси бадмінтонного волана і герба України, і був обраний уболівальниками на відкритому конкурсі. Генсек ЄКБ Браян Агербак розповів, що логотип сподобався йому і колегам із першого погляду.

Підписання угоди про проведення в Києві чемпіонату Європи 2021 року.

Зліва направо: Джіммі Андерсен (заступник Генерального секретаря Європейської Конфедерації бадмінтону), Браян Агербак (Генеральний секретар Європейської Конфедерації бадмінтону), Олексій Дніпров (президент Федерації бадмінтону України), Сергій Бубка (президент Національного Олімпійського Комітету України), Святослав Олійник (віцепрезидент Федерації бадмінтону України)

Київ, Олімпійський дім, 28 серпня 2018 року

Нові дати проведення Євро-2021 в Києві 27 квітня – 2 травня 2021 року. Керівництво ФБУ провело велику підготовчу роботу за всіма напрямами – від локацій змагань, тренувань і проживання до питань безпеки з особливою увагою до пандемічних умов. Браян Агербак і його заступник Джіммі Андерсен, які неодноразово відвідували Київ у підготовчий період, висловили впевненість, що турнір пройде на найвищому рівні.

Право проведення Євро-2021 в Україні – величезний організаційний здобуток Федерації бадмінтону України. Сподіваємося, що ця подія стане поштовхом для популяризації та подальшого розвитку гри з воланом у нашій країні. А спортивні результати в найближчій перспективі порадують усіх вітчизняних любителів бадмінтону.

Постаті українського бадмінтону

Микола Пешехонов увійшов до історії українського бадмінтону як багаторазовий чемпіон СРСР в парі з Костянтином Вавіловим, своїм земляком і другом. А також як тренер, який очолював збірні СРСР та України. Він був переможцем першого чемпіонату СРСР (1963, в парі з Анатолієм Єршовим) й одним із перших десяти майстрів спорту СРСР з бадмінтону (1963).

Микола Сергійович Пешехонов народився 1946 року в підмосковному місті Красноармійську. Батька хлопець ніколи не знав, виховували його мати й сусіди по комуналці. Мати працювала на військовому підприємстві у дві зміни. Тому Микола з малих років навчався жити самостійно.

Шлях хлопця у бадмінтон почався в 1959 році досить випадково і парадоксально. До занять бадмінтоном він займався в спортивних секціях школи баскетболом і волейболом, грав у вуличних командах із футболу, взимку ганяв на ковзанах і лижах. У 1958 році Микола почав займатися тенісом під керівництвом любителя тенісу Бориса Глебовича, згодом заслуженого тренера РРФСР з бадмінтону. А в бадмінтон вони прийшли вимушено: в невеличкому шкільному спортзалі, де вони взимку тренувалися в теніс, постійно м’ячем розбивали вікна. Директор школи заборонив грати в теніс, і після цього Борис Глебович приніс ракетки й екзотичний пір’яний волан. Почали тренуватися так: влітку – теніс, взимку – бадмінтон.

Закінчивши вісім класів, Пешехонов вступив у технікум у Москві, але за рік через фінансові обставини довелося повернутись до Красноармійська та влаштуватися учнем слюсаря на підприємство. Він перевівся у вечірній технікум на відділення радіоприладобудування, який закінчив 1966 року з відзнакою.

Перший великий спортивний успіх прийшов на першому чемпіонаті СРСР (Москва, вересень 1963). В одиночному розряді 17-річний спортсмен із Красноармійська здобув бронзу, у змішаній парі з Маргаритою Зарубо виграв срібло, а у чоловічій парі з Анатолієм Єршовим став першим чемпіоном СРСР. Після завершення турніру Микола Пешехонов став одним із десяти перших майстрів спорту Радянського Союзу.

На чемпіонаті СРСР 1964 року в Харкові пара Пешехонов – Єршов повторила свій золотий успіх. А в одиночній категорії (тоді виступ в одиночці був обов’язковою умовою участі в чемпіонаті) Микола дійшов до фіналу, де поступився Миколі Нікітіну й здобув срібло. Тоді ж на перспективного хлопця з Підмосков’я звернув увагу Анатолій Гайдук, керівник дніпропетровського спортклубу «Метеор», який запросив Миколу переїхати до України. Спочатку – на турнір, що проходив у Дніпропетровську в грудні 1964-го. Пешехонов уперше побачив місто на Дніпрі, йому дуже сподобалося, особливо – велика ріка.

А наступного року виникли проблеми. На чемпіонаті Союзу – 1965 (Москва) домінували спортсмени, які вже займалися бадмінтоном професійно – армійці з ЦСКА та студенти провідних вишів, що отримали можливість тренуватися щоденно. Час сумісництва занять спортом із роботою закінчився. До того ж у Миколи почались негаразди зі здоров’ям: серце не витримувало навантажень. А його партнер Анатолій Єршов втратив час на підготовку, бо потрапив на навчання до Новомосковська, де не було умов займатися бадмінтоном. Утім, пара Пешехонов – Єршов таки спромоглася дістатися фіналу, де програла харківському дуету Володимир Ліфшиц – Юрій Єрмолаєв.

Після чемпіонату Микола потрапив до лікарні. У вересні 1965-го лікарі заборонили йому займатися спортом. Військкомат через стан здоров’я забракував його на призовній комісії. На відновлення та повернення до великого спорту пішло три роки…

Закінчивши технікум, у 1966 році Пешехонов переїхав до Дніпропетровська. Анатолій Гайдук надав житло та роботу: Миколу влаштували працювати на стадіон «Метеор» радистом. Задля відновлення здоров’я спортсмена Гайдук долучив його до спортивного диспансеру, де протягом 40 днів раз на пів року Миколі робили болючі уколи.

Він наполегливо тренувався, але попередніх результатів досягнути не міг. Упевненість у свої силах повернулась у 1969 році, коли на чемпіонаті СРСР у Херсоні Пешехонов у парі з Єршовим (який переїхав до Дніпропетровська на навчання) дійшов до фіналу. Там вони поступилися армійській парі Костянтин Вавілов – Микола Нікітін, які стали чемпіонами втретє поспіль.

А на першості СРСР 1970 року в Дніпропетровську з’явився новий дует Костянтин Вавілов – Микола Пешехонов. Річ у тім, що клуб ЦСКА розвалився, і Анатолій Гайдук скористався моментом і запросив Костянтина Вавілова з Москви до Дніпропетровська. Микола та Костянтин були добрими друзями ще зі школи з Красноармійська, де вчилися у паралельних класах і часто грали у дворовий футбол воротарями – один проти одного. А потім вони зійшлися в тенісній секції Бориса Глебовича, що переросла в бадмінтонну. Гайдук ухвалив геніальне рішення, поставивши їх у пару: пара Вавілов – Пешехонов одинадцять разів ставала чемпіонами Союзу в період 1970–1982, видавши стрічку із семи перемог поспіль (1970–1976).

Микола Пешехонов та Ірина Шевченко, чемпіони СРСР в міксті 1975–1976

«Протягом дванадцяти років ми з Костею весь час були разом, – згадує Микола Сергійович, – на змаганнях, у готелях, на зборах, за кордоном, як правило – в одному номері. Дружини жартували, з ким ми живемо – з ними або один з одним. Протягом цього періоду багато було хорошого, хоча іноді лаялися, не грали пару протягом року, але ніколи не зраджували один одного. Разом воювали за свої права з тренером. У спорті Вавілов був лідером, а я мірою можливості допомагав йому, був веденим. Це як в авіації: ведучий без прикриття веденого теж нуль. Така позиція, можливо, й дала нам можливість протягом багатьох років зберігати лідерство в бадмінтоні».

Отримавши квартири в новому будинку ЮМЗ, Пешехонов і Вавілов мешкали хоч у сусідніх під’їздах, але через спільну стінку.

У 1971 році Пешехонов разом із Вавіловим поїхали вступати до Київського інституту фізкультури. Вавілов поступив, а Пешехонов не отримав допуску до складання іспитів за станом здоров’я. Йому довелося перечекати зміни голови медкомісії й отримати допуск до іспитів. Власне, складання іспитів для нього було формальністю – тому що майстри спорту міжнародного класу складали тільки спеціалізацію.

«Мені пощастило, що я прийшов вчитися в зрілому віці, – згадує спортсмен, – тому вивчав предмети усвідомлено – всі спортивні науки. Надалі вже підвищував свою кваліфікацію на європейських семінарах і в олімпійських центрах бадмінтону Китаю, Малайзії, Індонезії».

Дуже цікавим, із певною долею містики, є спогад Миколи Пешехонова про чемпіонат СРСР 1977 року в Ростові-на-Дону. Той самий, де в парній категорії дует Віктор Швачко – Володимир Нікіфоров перервав на один рік чемпіонську гегемонію Вавілова-Пешехонова.

«У той час у нашому спорті було захоплення аутогенним тренуванням, – розповідає ветеран. – Хоча спортсмени „Метеору” ставилися до цього скептично, тренер зробив акцент на таку підготовку, приділивши мало уваги ОФП і СФП. Як результат майже всі гравці клубу на турнірі виступили слабо. Але в моєму випадку ефект аутотренінгу спрацював: психологи проводили зі мною сеанс перед кожною грою в одиночці, і я на шляху до фіналу обіграв двох сильних суперників – В’ячеслава Щукіна й Семена Розіна, у яких до того ніколи не вигравав. Та в останній день змагань психологи замість готувати мене до фіналу, поїхали на ринок за знаменитою ростовською цибулею. І в той час, коли вони купляли собі по мішку цибулі, я практично без боротьби програв фінал Анатолію Скрипку. І ми з Вавіловим уперше програли чемпіонат у парі»…

Як гравець Микола Пешехонов відзначався простою, але дуже надійною грою. Сильний атакувальний удар він поєднував із чіпкою, впевненою грою в захисті.

Тренерська кар’єра Миколи Пешехонова почалася раптово й стрімко. У березні 1982 року вони з Вавіловим закінчили виступати в офіційних турнірах і попрощалися зі збірною СРСР, яка готувалася до чемпіонату Європи. У Держкомспорті СРСР вирішили змінити керівництво збірної на молодих тренерів із провідних гравців, які закінчили виступати у великому спорті. Так, Віктора Швачка запросили працювати з національною збірною СРСР, а Костянтина Вавілова – з юнацькою збірною СРСР. Пешехонов став виїзним тренером-гравцем (спаринг-партнером) в клубі «Метеор» (як заведено зараз спаринг-партнер). За сумісництвом Вавілов запросив його допомагати в підготовці юнаків до першості Європи. У збірній Микола селекціонував і шукав перспективних хлопців, планував навчально-тренувальні збори, вивчав нові технічні прийоми та сучасну методику тренувань. Проте вже у жовтні 1982 року раптова смерть Анатолія Гайдука (інсульт) змінила всі плани. Костянтину Вавілову запропонували адміністративну роботу в спортклубі «Метеор», а тренером юнацької збірної СРСР замість нього став Микола Пешехонов.

То був непростий час, оскільки проти молодих і недосвідчених тренерів, які не мали в збірній своїх учнів, було багато нарікань із боку клубних тренерів. Однак українські фахівці впоралися з викликами й працювали успішно.

Момент чемпіонату СРСР 1982 року, Дніпропетровськ. Микола Пешехонов робить масаж Тетяні Литвиненко, а Костянтин Вавілов дає їй поради

У 1988 році Микола Пешехонов змінив Віктора Швачка на посту головного тренера збірної СРСР і пропрацював на цій посаді до розвалення Радянського Союзу. У 1992 році він керував збірною командою України.

У 1993 році, в дуже складний фінансово та побутовий час, фахівець поїхав за кордон – до Словенії. У нього було кілька цікавих пропозицій – із Нідерландів, Ізраїлю й інших країн. Пешехонов обрав близьку за ментальністю слов’янську державу. Уклав контракт на три роки, а затримався на Балканах майже на двадцять років.

У цей період тренерської роботи Пешехонов розкрутив чотири клуби та готував різних гравців на Олімпійські ігри. Зі своїми спортсменами побував на Олімпіадах у Пекіні (2008) та Лондоні (2012). Приїжджаючи зі Словенії до Дніпропетровська, завжди відвідував друга – Костю Вавілова за прозвиськом Старий. У серпні 2009 року відбулася їх остання зустріч, а в листопаді Пешехонов уже прилітав на похорон Вавілова…

Після Олімпіади-2012 Микола Сергійович вирішив завершити тренерську діяльність і повернувся до України. Відпочивав від нервової та напруженої роботи, працюючи на дачі. Та вже за рік на численні прохання батьків почав давати уроки техніки юним гравцям. Бадмінтон таки не відпустив старого тренера. У 2015 році Пешехонова запросили допомогти Марії Улітіній підготуватися до Олімпіади-2016. У Ріо-де-Жанейро Марія ввійшла до 13 найсильніших – найкращий результат за весь час участі українських бадмінтоністів на Олімпійських іграх.