Текст книги "Бодай Будка"

Обличчя Бога, краєчком

Я бачила обличчя Бога в силі та славі Його.

Проступало воно, коли сніг нарешті розтавав, і на галявині перед хатою розцвітав мох першою білою зірочкою на тоненькому стебельці, а на чорному вологому полі тієї ж хвилини розкривалася друга біла розрізна шестилепесткова зірочка мокриці. І тоді весніло.

Зауважала, коли дощило, і чистий пісок заховував сліди дощових потоків, у цих слідах проглядалося воно.

Бачила в трьох спідницях баби Мокрини: гальці, спідньої та спудниці.

Бачила, присівши «за хатою» у своїх потребах у ті часи, коли.

У киці, що лежала на ґанку, а сонце сідало, позолотивши краї неба.

Словом, Бога в обличчя познати я можу, тільки останнім часом щось давно не доводилося зустрічати.

У лиці Наталки Чорнокнижко щось таке було: обличчя Бога, краєчком.

Тай прізвище якесь знайоме…

Користь від науково-практичних конференцій

І тому за дві хвилини ми вже разом їхали до Будки – на місце гибелі Оксани. Цього настійливо попросила Наталка, коли ми розповіли їй, що вчора наша подруга таємничо та незрозуміло загинула. Приїжджа сказала, що їй мусово побувати на місці, де відбулося вбивство. Нашу розповідь про вбивство Оксани вона сприйняла не те що спокійно, але якось без надмірних емоцій. Пояснила одразу, що заїхала до Оксанки без попередження, просто тому, що це було по дорозі: верталася з конференції, яка відбувалася тут, на Берестейщині… Також сказала, що з Оксанкою познайомилася кілька років тому, також на конференції, яка проводилася тоді на Волині.

– То ви так часто участуєте в конференціях? Яких саме? Педагогічних? Ви, як і Оксанка, також учителька? Колега її? – поцікавилася я.

– Так, можна сказати, що ми з Оксаною колеги, – відповіла вона. – Але я не вчителька.

– А хто ж ви за фахом?

Спокійно дивлячись на мене, вона сказала:

– Я відьма.

Я не стрималася, кинула косий погляд на Ленку; вона не здвигнула ні одним м’язом обличчя, з непорушністю трималася за кермо та дивилася на дорогу.

Наталка злегенька посміхнулася.

– Гм. Гхм, – я прочистила горло. – То я вибачаюся, значить, ви в якому сенсі колеги з Оксаною? Як учасники конференцій? А де, до слова, віте кажете, була ваша конференція?

– В селі Огдемер, в Дрогичинському районі, – пояснила Наталка. – Друга науково-практична конференція відьом Білорусі та України. А познайомилися ми з Оксаною торік, на першій…

– Вот только сейчас нам один человек уже говорил нечто подобное тому, что сообщили вы, – сухо сказала Ленка. – Что, по его мнению, Оксана связалася з нечистой силой и именно поэтому погибла. А еще раньше что-то подобное говорила мне одна старая женщина…

«Яка стара жінка? – подумала я. – Мені нічого такого Лєнка не казала».

Відсвіт фіолетового шовку палахнув машиною, Наталка відкинулася на спинку сидіння:

– Думаю, зараз ми зможемо все з’ясувати на місці, – і після паузи, навздогін якійсь своїй жахливій думці. – Не дай Боже.

Вийшовши з машини, Наталка зосередилася, спитала, де точно знайшли Оксанку, потім тихо обійшла навколо горішника; затрималася біля куточка, де розсипом кавалочків шовкової тканини зацвіли фіалки (а вчора ж їх не було; чи то справді з її шовку лоскуття? Ні, живі квітки), потім спитала, в якій позі лежала загинута.

– Скажіть, Алло, у вас не було враження, що її тіло було як би розрізане?

– Так, тіло справді було розрізане, а лежала як би на ровері, наче вмерла, їдучи на ньому. Але звідкіля ви це знаєте?

Наталка, не відповідаючи, пішла за горішник; ми за нею. Вона нагнулася над напівспорохнілими товщезними стовбурами бар’яків, що валялися неподалік.

– А тут поховані люди, – сказала, випростувавшись. – Й це кепський знак для нас. Але сила не перебита – і це добрий знак.

– Чому віте думаєте, що тут хтось похований? Яка така сила не перебита?

Після сьогоднішніх розмов я вже не знала, хто тут божевільний: я чи Наталка та такі інші Петри-пресвітери. Двадцять перше століття, холера.

Наталка знов присіла біля спорохнілих стовбурів, доторкнулася старого дерева.

– А ось дивіться: це могильні колоди, називаються наруби. Донедавна такі часто клали на могилах у наших місцях. Бачите, кожна колода – з таким носом, цей ніс у головах має бути. Як що міркувати з кількості колод, тут поховано три людини, причому одна – дитина, – Наталка замовчала, задумалась.

– А на друге твоє запитання, посестро, – сказала, вернувшись з задумливости; мене зачепило неочікуване слово теплим почуттям, – а на друге твоє запитання так хутко не відповіси. Може, десь нам присісти?

– То давайте до мене? – пропонувала я; нехай я божевільна, нехай вона божевільна, але цю розмову треба продовжити. – Вип’ємо кави зі свіжим хлібом.

Невзабаві ми вже сиділи за столом на Будці, на столі парувала чорна кава, пах хліб, що не вспів ще захолонути.

Ні я, ні Ленка, ні навіть Наталка тоді й уявити не могли, що то були наша остатня кава й остатній хліб на довгі часи.

Наталка казала

про такі речі, що не вірилося.

– Знаю, що не віриться, – погоджалася вона, – але що я зроблю, коли все так і є, – зрідьчасу4545
  Зрідьчасу (діал.) – зрідка, деколи.


[Закрыть] вона відламувала кавалочки від скибки, запивала кавою – зголодніла дорогою. – Просто коли ви мені повірите, то зможете спробувати щось зробити, якось боронитися, а ні – то… Словом, вислухайте мене, а робіть, як собі знаєте.

Чи чули ви про місця сили? Не чули? А взагалі відаєте, що це таке? Ну ясно. Усе ж сучасні люди дрімучі невігласи, незважаючи на всю свою технічну пиху… Що? Не відаєте тут, на Брестщині, що таке невіглас? А. Це слово з літературної української мови означає, по-російському кажучи, «невежда». Так-от, є такі місця на Землі – і раніше на це звертали більше уваги, бо воно того варто – де виходить на поверхню з натрів якась потуга, створюється, науковою знову-таки мовою кажучи, якесь поле, а я б своєю мовою сказала, що над ними клубляться якісь хмари, хмаряться чийсь замисли. У таких місцях часто відбуваються різні неординарні події. Деколи добрі, деколи жахливі, але завжди їх неможливо пояснити. Пропадають, – а буває, навпаки, з’являються незрозуміло звідкіля – люди, які нічого про себе не пам’ятають, вмирають нагло, непояснимо альпіністи, буває, з-під землі доносяться неясні гуки, низьке гудіння, яке викликає нестерпну паніку в усіх, хто його чує. Там можуть зненацька одужати смертельно хворі чи також зненацька захворіти смертельною хворобою абсолютно до тих пір здорові. Тут деколи з’являються НЛО та кораблі-примари, тут, буває, зустрічають ангелів або люддя (це створіння, подібні на людей, але не люди), а деколи – бачать…

(…тут я випадково глянула у вікно й знов побачила тую жінку, яку здаля бачила на лузі в день переїзду. Але цього разу вона ходила набагато ближче. Знову синьо-зелена сукня спадала аж до долу; цього разу я роздивилася ліпше: рухи гарні та доладні – ідеально граціозні; темні до середини спині волосся; невеличкій овал лиця, біла шкіра. Задумливо плила вона зеленою травою; вдумливо шукала якесь зілля – так подалося – час від часу знаходила, зривала тихо, клала в кошик…)

– бачать саму Смерть…

(Жінка на лузі спинилася, глянула – душа моя обмерла, я відчула, що бліднію, і тихий жіночий голос – голос Смерті – зазвучав мені в голові, перекриваючи те, що протягувала говорити Наталка: «Смерть лугом вийде до Буга, до Лисячого Хвоста принесе кошик життя. Смерті не слід боятися. Всіх приймає Смерть – Смерть-мати, солодкий сон змучених, сита нинаїджаних, обійми закоханих. Так, я така. Лугом Смерть ходить, дивися на неї без остраху. Втішно роботу свою робить Смерть, луг красує. Зів’яв деревій – (жінка нагнулася, зірвала травичку) – до кошика його, до братів-деревіїв; кохілка квитюча не відає, навіщо її зривати – і я не відаю, але знаю, що вже час, вже треба… Лотать – це дитина. Калачики, один за одного тримаються, плетуться, – це солдати. Троян, тричі розумний. Моєю рукою водить той, хто водить усім світом. Куряча сліпота, до неї маленька березка. Зілля твоєї баби Мокрини було – звіробій, а дерево її – бар’як. А зілля Оксани я не зривала, ні.)

Прибита думкою, що я остаточно сходжу з глузду, я перевела очі на Наталку.

– Що цікаво, назви таких місць часто утримують такі слова, як «довгий», «кривий», «хвіст», «закрут», «луковина», «прилука» – щось таке, що тягнеться, вигинається… – казала вона.

Голос Наталки знов пропав, заглушений моїми спантеличеними думками.

Смерть?! Смерть!

Це сама Смерть була! На лузі біля Будки, біля Лисячого Хвоста.

Хвоста!

Я знов глянула за вікно – жінка з лугу зникла.

– Сили добра, але й сили лиха тут найчастіше контактують з родом людським. Вибирають далеко не всіх, показуються не всім. Думаю, що…

І тут я здалася. Так. Хай. Хай місця сили, хай Оксанка відьма. Хай з’їжджаю з глузду. Але, Боже, як страшно. Ляк сплів намисто з дрібних бісерних крапель на моєму чолі.

– …що Оксана могла стати їх жертвою, маю на увазі, жертвою оцих злих сил. Чому я так вважаю? По-перше, я давно помічала за нею, що вона була відчайдушна, гаряча, деколи – «що то я»… Коли вважала, що то треба – діяла без огляду… (Я подумки погодилася, зганувши історію з виборами, коли вона проявила неабияку сміливість, бувши головою виборчої комісії в Страдче та викривши там фальсифікації.) Під час наших практик я не раз казала їй, що вона необережна, вона ж тільки підсміхувалася, – говорила далій Наталка. – І саме з цих міркувань могла привернути до себе смертельно небезпечну увагу. По-друге, сама її смерть… Те, як саме і де вона померла – це підозрілим видається… Дуже підозрілим… Ну от дивіться… До слова, у вас тут є Інтернет? О, дякую.

Наталка осідлала ніс окулярами та доволі довго возилася з ноутбуком, який я їй підсунула.

– Ось, прошу, подивіться, – вона розвернула екран до нас. – Це наш закритий сайт, інформація з нього не потрапляє у відкритий доступ.

Ми побачили кілька фото знівечених котів.

– Мы тоже видели такого кота, и что? Что это доказывает? – з викликом спитала Ленка; вона ще, очевидно, на відміну від мене, не змирилася.

– Ах, і ви таке бачили?! Тоді це ще більш нерушимо доказує, що Острах вибивається наверх.

– Я сейчас рехнусь, честное слово. Вы не могли бы все-таки взять себя в руки и не говорить дурацкими – извините за грубое слово – запугиваниями и загадками, а объяснить все четко.

– Я ж і стараюся пояснити максимально чітко! – запалилася і Наталка. – Казок днів не буде! Світлих снів не буде! Вас чекає кошмар! А може, й нас! – Наталка зірвала з носа окуляри, блиснули вишневим огнем карі очі; вона, очевидно, також розхвилювалася. – Я багато чого не знаю й сама, зрозумійте. Але до нас, у нашу організацію відьмаків, поступала останнім часом інформація про деякі речі, які свідчать: близиться щось грізне, страшне. Оці коти зарізані… Причому повідомлення про них приходили тільки з Білорусі. Дехто з нас вважає, що так проявляє себе зловорожа для Землі сила. Ніхто точно не відає, що вона уявляє з себе, звідкіль вона: з натрів Землі, чи з Космосу, чи, може, із лабораторій сусідньої держави – свідчення про це дуже обривисті, плутані та неясні… Але: коти, смерть Оксани на старому кладовищі, де поховані відьмаки – повірте, там могили саме відьмаків, та й ще з наймогутніших… Це вже знаки конкретно для вас. Ігнорувати ці знаки не можна.

– Вы не заставите меня поверить во все эти россказни. Это просто несерьезно. Убейте, не поверю, – відрізала Ленка.

– Не знаю, убью ли я тебя, если скажу, что только что видела Смерть и она говорила со мной, точнее, говорила мне, – сказала я.

Глибину мовчання, що воцарилося на веранді Будки, неможливо було навіть виміряти.

Очі Наталки засвітилися так, як, мусить, сяяли брильянти вечором на пишнім магнатськім банкеті; рот Ленки трохи перекосився; від першого звука дзвінка Ленкового мобільника ми всі здригнулися.

Урочистий, сильний звук «Оди до радости» лунав і лунав, але Ленка не відповідала. Нарешті отямилася:

– Слушаю! – але слухала неуважно. – Да, я поняла. Симптомы неспецифические. Подожди, я перезвоню тебе через несколько минут, – вона відключилася і повернулася до Наталки. – Мне нужно ехать, меня срочно вызывают в город, – після паузи невеличкої признала. – Я не хочу, чтобы вы думали, будто я отношусь к вашим словам несерьезно. Хоть верить во все это не хочется. Но что вы советуете нам сейчас делать?

– А що тут порадиш? Дивитися, приглядатися, реагувати по міри виникнення проблем… Ми ж не відаємо, що нас чекає. Але ось що треба зробити негайно – підготуватися до катаклізмів. Ну там, набути продуктів, щоб довго заховувалися, батарейок, бензину там, ну не знаю, ліки, коли треба…

– Солі та запалок.

– Так, солі та запалок. Подивіться в Інтернеті, що там рекомендують на випадок надзвичайних станів. Не тягніть з цим. Ось просто сьогодні й зробіть, то будете знати, що зроблено.

– Алл, тогда поехали сразу, вот сейчас со мной. Все и купим. И давай Ульяну прихватим. А у вас какие планы? – звернулася до Наталки. – Вам в город не надо? Могу подбросить.

– У мене-то? Я зараз вийду на шосе та сяду на автобус до Луцька.

– А что, он сейчас будет идти? Так давайте в город все-таки подкинем вас, а то вдруг не остановится…

– Остановится, остановится. На це мене хватить, – запевнила Наталка. – А до шосу, коли поїдете, з вами під’їду.

– Ти знаєш, я зараз просто не в стані кудись їхати, – сказала я. – Давай на завтра домовимося за тими продуктами з’їздити.

– Що ж, окей, – погодилася Ленка.

А велизний комфортабельний міжнародний автобус справді зупинився, зреагував на підняту Наталкою руку, хоча, наскільки я відаю правила, водій не мів би це робити. Перш чим сісти, вона обняла нас. Фіолетовий її тюрбан розмотався, і вона накинула його на шию, як шарф.

– Бувайте здорові та міцні, дівчата. Нам буде непросто, але й ми ж не валом підперезані. Де раки зимують ще можемо показати, кому це може бути цікаво.

Хутко автобус розчинився в пливучому мареві над розігрітим асфальтом прямої дороги…

– Ну, к новим приключениям! – невесело резюмувала Ленка, розвиталася і поїхала за своїми справами.

Коли б вона знала, що то будуть за пригоди…

Острах

Острах вибивається наверх – ось як сказала Наталка. Острах. Голос її стояв у мене у вухах. Щоб за цим не стояло – це було погрозливо, і мені було страшно. Страшно, що я врешті-решт божеволію. Страшно, якщо я не божеволію, і за словами луцької дами – грізна правда, яка чекає нас у майбутньому.

Але що чути на світі? Чи є ще якісь грізні передвісники? Я полазила по новинних сайтах, і страх трохи відступив. Усе було як зазвичай. Білоруська «Наша ніва» писала про святкування чергової роковини БНР і традиційні для таких днів та заходів арешти активістів, українська «День та ніч» освітлювала перепетії виборів Верховної ради України. Жодних аномалій, жодних неясностей. Я привикла довіряти цим газетам, і якось трохи вспокоїлася.

На робочому столі ноутбука мій роман – файл в форматі doc. Два кліки лівою клавішею миші.

* * *

– Почекай мене, Маріє, – сказав він. Щокою, притуленою до його грудей, вона відчувала тепло, і як вібрували м’язи від звуків, і як глибоко Іван вдихав. – Почекай мене, кохане серце моє. Я вернуся. Вернуся хутко, – казав він, і його грудина резонувала словам.

Як вона його кохала.

Як її тягло до нього.

Їй здавалося, що весь світ створений тільки задля цього її кохання.

Вона прийшла до нього з Дивинова, її трохи затримали в комендатурі, де німецька адміністрація спішно збирала до від’їзду речі та документи, і мусила вернутися на хутір Трави. Він не кликав її з собою. Її ніхто не кликав із собою. Щокою вона відчувала також пасок, який перетинав його груди навскіс і на якому висів його ППШ. Відчай горою навис, горою горе завалило, відібрало мову. Начебто вона назавжди пересохла, начебто вона вже не людина. Так виглядає зрада.

Стоячи серед пахучих трав, стоячи в прекрасних чорних лакових туфельках на піскові дороги Дивинове – Трави, вона хотіла прозирнути своє майбутнє.

І не могла.

Два роки тому, коли Іван прийшов до них, у кобринський кінотеатр «Арс», де вони зібралися після сеансу, він брякнув свою пропозицію в повній протилежності з тими правилами конспірації, яких після так наполегливо потребував притримуватися. Він обвів всіх поглядом – після сеансу «просвітяни» перейшли з залу в невеличку кімнатку кіномеханіка – і сказав навпрост:

– У нас створюється загін УПА. Пропоную бажаючим у нього вступити.

Так вперше вона почула оте скорочення – УПА. «Опа-па» – почулося їй. Українська повстанська армія.

Погодилися всі: від Володимира Сегенюка, управляючого кобринським відділенням Центрального банку України, до кочегара міської котельної Володьки Борушки. І одразу, без довгих слів. Поки що не йшлося про те, що треба їти до лісу, хоча Іван передбачав таке в найближчому майбутньому. Поки що стояла задача готуватися до вирішальних боїв як з німцями, так і з савєтами. Ішлося про накоплення сил та засобів, про здобуття зброї. Ішлося про організацію просвітницької та пропагандистської роботи серед населення – і тут Іван подивився на неї. Вчителька української мови, вміє друкувати на друкарці 4646
  Друкарка – тут: друкарська машинка. – Прим. ред.


[Закрыть] , має доступ до паперу в тій своїй канцелярії… Ідеальне сполучення. Вона погодилася. Спочатку місце для підпільної друкарні дав отець Олександр – настоятель Дивиновської церкви, і всі одозви, листівки та прокламації, підписані «Кобринський надрайонний провід Української повстанської армії», або «Орлик» – таке було псевдо їх командира, Івана Дубняка, або просто листки з гаслом «Бий німця та москаля!» – все друкувалося в прибудові до церкви, в самому центрі великого села, центрі району. Коли ж таке нахабство стало небезпечним, друкарню приютив, також при церкви, інший священник, Григорій Касенча, у лісному Заблудині. І знову в кімнатці при церкви стукотіла друкарська машинка. Заблудин був щасливо віддалене від німецької цивілізації, але тут зате діяли радянські партизани… Правда, до пори до часу Івану, який перейшов на нелегальне становище, вдавалося з ними навіть взаємодіяти…

Узагалі, їм щастило. Все складалося так, нисе Бог на їхньому боці. Вона, Марія, так і робила секретаркою та перекладачкою в Дивиновській районній комендатурі. Завдяки чому загін Івана завжди знав, куди та нащо направляються німці, хто приїде в Бересть із Берлина та яким буде курс окупаційної марки та карбованця… Друковані нею листівки біліли і в хатах, і на ярмарках. Загін Орлика збільшувався день при дню. Були такі села на Кобринщині, з яких до лав УПА пішли всі молоді хлопці та й дівчат багато…

А от з Пелажкою, подружкою Марії з маленьства, вони розійшлися, і саме через УПА. Коли Марія при випадку попросила була Пелажку віднести прокламації до Берестя, та тільки відмовно похитала головою.

– Дав мені батько серпа в руки – буду його тримати. Ні до чого мені та грамота, ні до чого ті папери.

То була не перша, але остання така розмова, – Марія більше їх ніколи не заводила, та й взагалі теплота почуттів поміж колишніми подругами майже пропала. Занадто різне життя у них було.

Марія навчилася ідеально стріляти з автомата, хоча до участі в бойових діях Іван її не допускав, коли тільки це було можливе. Але оскільки вона, зі свого боку, намагалася бути разом з ним так часто, як то було можливо, то без цього не обходилося.

Коли б не війна, Іван та Марія давно б вже побралися. «Просили мати, просили батько, і я прошу…» Перепитки, запоїни, оглядини, сумовини, вінки, перший день весілля, другий, третій день, ділять коровай… Так виходили заміж її сестри. Велюн 4747
  Велюн (діал.) – фата.


[Закрыть] з аспарагусом у віночку на голові, прекрасні чорні лакові туфельки від польського чоботаря, брат-коваль викує два кільця з двох савєцких п’ятаків… Але вона розуміла, що її весілля таким бути не може. Яке весілля, коли молодий воює і ховається в лісі?

Але отець Григорій їх обвінчав – одного осіннього вечора, коли вже темніло; свідками були матушка і старіший син священника.

Котилися хвилі історії; котився, день за днем, час; фронт котився до них. І настав час, коли Іван зрозумів, що більше тут залишатися не можна.

Це абсолютно природно, коли молода жінка кладе руку на живіт, а обличчя її чоловіка міняється, коли він бачить цей жест.

Золоті шати

– Десь віте щось знаєте, але не хочете говорити, – зауважила Влянка, коли ми назавтра заїхали за нею та пропонували разом з’їздити до міста за покупками. – З якої такої біди от раптом, срай-ґвалт, треба їхати до «Євроопту»?

– Не ищи подвохов, – парирувала Лена (ми домовилися нічого поки що Влянці не казати про ті головоломні новини, якими повнився вчорашній день: вона й так хвора, нема чого її турбувати ще лишніми проблемами.) – Хочешь – поехали с нами, прокатишься в «Евроопт», не хочешь, не надо тебе продуктов – сиди дома.

– Добре, – по невеличкім роздумі погодилася Влянка. – Раз так, можна з’їздити. Мені в аптеку треба. Зачекайте три хвилини, зберуся. А то Юрка повинен був купити, але зрання терміново поїхав до Мінська, викликали з роботи.

І нащо, нащо заїхали ми тоді за Влянкою!

У цей теплий деньок дорога до Бреста була оживлена. Якийсь караван роверистів спинився біля шосу при підземному газосховищу, що розташовується недалеко Добратич; веселі молоді хлопці та дівчата якимось чином просочилися на територію за загородь, і тепер позували біля громозводів, позалазили на земляні кургани і робили там селфі, аж поки з будки не вибіг розгніваний сторож і взявся їх виганяти… Молодь, сміючись, верталася до своїх роверів, покинутих біля шосу… Ряди шпилів громовідводів ясно біліли на тлі голубового неба. Двоє дітей бігали одне за одним по майданчику біля входу.

Розмова дорогою, звісно, зайшла про Оксанку. Влянка висунула здогадку, чи не може її вбивство бути помстою кабебістів: мовляв, ще з тих часів, коли вона зірвала їм «вибори», затаїли вони на неї злість… Але, з іншого боку, часу ж з тих пір пройшло багато, ситуація в країні зовсім змінилася… Ні, прийшли ми до виснови, кабебе тут ні до чого.

А мені всю дорогу крутилося в голові слівце «десь», яке ото недавно використала Влянка. Слівце бабине, у такій старовинній мовній конструкції, яку тепер уже хіба від Влянки чи Льопихи тільки й почуєш. І ось думалося мені це слівце, зганулася баба Мокрина – стала перед очима її суха, тверда постава, її неласкаві руки відчула на своїй шкірі, дощ забив по нічній стрісі, розкрита могила зажеврила жовтим вологим піском… Забуте слівце, вираз, почутий раптом, занурили мене кудись в інший, минулий світ… Зганувся рядок із пісні: «Десь вона щось знає, десь вона щось чула…». Рядок усе повторювався й повторювався в голові, аж поки раптом я не почула: «Вона точно знала, що треба робити, тим її і забили. Всіх заб’ють, хто знає, що робити». Я скинула очі на дівчат, подумала була одразу, що то хтось з них сказав, але ні, вони в цей час мовчали, дивлячись на дорогу. І радіо не вмикньоне.

Значить, знов голос у голові. Та що то зі мною діється?!

Межи тим ми під’їхали до міста, яке жило своїм життям, що завжди здається трохи дивним та недоречним після того, як проведеш якийсь час на селі. Після нашого відлюддя та безлюддя чудними здаються натовпи людей в берестейському передмісті Волинка, потоки машин, яскраві багатоповерхові доми з великими художньо виконаними надписами на стінах «Вясна», «Лета», «Зіма», «Восень», гігантська скошена шайба нової Ледової арени… А там, де десять тисяч літ тому на луковині первісної річки первісні збирачі та мисливці з виду Homo sapiens роду Homo класу ссавців царства тварин збирали собі на сніданок зернятка дикої пшениці, равликів, саранчу, а коли пощастить – то дохлу землерийку чи живого суслика, тепер красувався скляний куб нового супермаркету «Євроопт», і їхні нащадки бродили серед полиць, вибираючи лаки для ногтів, туалетний папір, зубну пасту, булочки з кардамоном, зефір, філе риби, кальмари, вино, мило, бекон, шампунь, лазанью, кетчуп, авокадо. То вже було інше царство. В крамі в цей час було повно народу; в фойє проходила дегустація сирів, в іншому боці – якось там пільгово оформляли кредитні картки, і там стояла довга черга; в приміщенні звучали англійські пісні, і міцно пахнуло свіжою випічкою – мабуть, тільки-но розпилили спеціальний спрей. Ми успішно закупили все, що хотіли (не тільки сіль й запалки, але й баранину-філе, і імбир, і лимони; Вляна виказала невдоволення моїми розкішними замашками) й пішли всі разом на вихід. Словом, усе як зазвичай.

Але тут я зауважила щось незвичайне.

Буває таке скло, особливо часто, чомусь, у вікнах автобусів, крізь яке кольори зовні подаються особливо насиченими: небо – глибоко синім, хмари – на диво виразними, всі відтінки літньої зеленини – непересічно повноколерними. А виходиш з такого автобуса – і як би потрапляєш у більше бляклий світ. Коли ми, з нашими пакетами з покупками, приближалися до великих скляних дверей «Євроопту», мені подалося, що двері зроблені саме з такого підсилювального для барв матеріалу. Тому я трохи здивувалася, коли двері розчинилися, ми вийшли на стоянку для машин – а кольори не змінилися, залишаючись незвично інтенсивними. Подавалося, саме повітря трошки-трошки загусло; подавалося, сила земного тяжіння стала на краплинку, на соту долю ньютона більшою… Відбувалося щось невловне; як би на наших очах на мікрон зрушувалися лінії спектра… Але добре заповнена стоянка жила буденним життям: хтось виходив з машин, хтось сідав назад, хтось викладав продукти у багажник з розвізних візків крами…

Ми підішли до Ленкової машини. У цей час біля нас загамував старенький мерседес, і, ляснувши дверцями, звідтіль вийшов землемір Степан Петруків; як завжди, він перебував у дуже доброму настрої; вінчик срібляного волосся стояв круг голови козирем.

– Ну, що доброго купили? – звернувся він до нас. – На що сьогодні скидки? Доброго здоров’ячка всій кумпанії!

І тут біля нас почувся дитячий крик:

– Мама, мама, смотлі, сьто єта?

Сім’я – він, вона, маленька дочка – стояли біля машини; дівчинка показувала пальцем на небо; всі, хто її чув, відрухово протягнули погляди за її пальчиком, і зойки – ах – …твою мать! – что єто? – капец! – видихнулися з десятка горлянок. Багато хто миттєво наставив на небо телефони – здимати.

Так, звісно, краще було здимати, бо описати те, що побачили ми на небі, словами дуже трудно. Але, як одразу виявилося, камери в телефонах ні в кого чогось не працювали, люди збентежено спробували їх оживити, а по тому хутко опускали безкорисні тепер телефони та на всі очі дивилися на небо.

А там… О, там… З північно-східного боку на нас, на місто повільно насовувалася… насовувався… агрегат? Золоте величезне й величне кільце… фантастична лілія… велетенський крендель… колосальне коло… словом, щось таке неописане повільно пливло небом; золоте, воно не блищало яскраво, але тихо сяяло. Якийсь літальний апарат. Десь там всередині, напевно, тяжко, витріщивши очі, кипіли та колотилися кінські сили, страшно пахнучи перегрітим металом – але тут, ззовні, цього не було видно і чути. Абсолютно безшумно, прекрасно, спокійно плив він по небу, ледь-ледь поблискуючи на голубовому тлі. Коли ця споруда наблизилася і голови аж задерлися, ми роздивилися, що деякі частини цього апарату? установки? не золотисті, а прозорі, і що в середині цих гігантських прозорих частин щось рухається. Якісь істоти. Я придивилася: люди? Чи люддя, як сказала б Наталка? Інопланетяни чи що?

Серце захолонуло.

Особливого страху картині надавало те, що невідома ця річ заполонила майже все небо, погрозливо, небезпечно нависаючи над містом.

Колосальна споруда, беззвучна, як мара, велична, зупинилася. Усі, хто був на майданчику, не відривали від неї очей. Дивне сяйво, непоясненна аберація барв зміцнилися ще на дрібку. І раптом знов з усіх уст видихнулося: а-ах!

Бо всі ми раптом перемінилася. Всі ми, хто був тут, раптом опинилися перевдягненими. На кожному з нас – на Ленці, Влянці, Степані, на дівчинці, що перша побачила диво, її мамі, на хлопцях, які стояли кіля мотоцикла, на охоронниках та продавцях «Євроопту», які висипали на ґанок, – словом, на всіх чисто враз зник їх старий одяг, перемінившись на золоті шати. Я зирнула й на себе: і на мені тихо горіло золоте вбрання… До землі впав поділ затканої золотом сукні, тісно лягли на зап’ястя золоті рукавчики; що у мене на голові, я не бачила, але у Вляни та Ленки на головах красувалися золоті намітки, майоріли велюни. Ейфорія, не подібна ні на алкогольну, ні на ейфорію кохання, підняла мене на вершину хвилі ніжності; непереможна гармонія, молода радість захлиснула душу… Я дивилася навколо: мусить, усі відчували щось подібне. Ясніли золоті шати, обличчя променилися щастям… Я зроду не бачила Влянки такою: розгладилися зморщечки, зоріли благословенні очі… Мені самої хотілося плакати й сміятися, хотілося дякувати й молитися гарячими словами… Аж раптом, так само зненацька, як піднялася, хвиля радості впала; зникли, як не було, золоті шати – вони знов стали не дуже новими джинсами та китайськими блузками; на обличчя знов наповзли зморшки; але я з подивом зауважила, що легенька хусточка, яку завивала Влянка, щоб сховати від докучних поглядів голу після хіміотерапії голову, не вернулася на місце, десь ділася. Ошелешені, ми переглядалися…

А на стоянці тим часом знову відбулася переміна мізансцени. Як з повітря, як-от з цієї аберації барв, тут матеріалізувалися люди. Чи люддя. Чи інопланетяни. Вони виглядали зовсім як люди, серед них були «жінки» і «чоловіки». У білих комбінезонах, з автоматами – так, так, те, що вони тримали у руках виглядало конкретно як дуже сучасні автомати дуже модернізованої армії. Страшні були обличчя цих людей… Ні, вони зовсім не були виродливі, – риси цілком правильні, – але вони були цілком позбавлені будь-яких почуттів. Емоції абсолютно відсутні. Стерті, як шматкою. Вони, ці матеріалізовані, дивилися на нас абсолютно без емоцій. Без гніву, без ненависті, без любові, без цікавості. Рівно. Було моторошно дивитися на них, бо вони гляділи на нас не так, як люди дивляться на людей. Так може дивитися інженер-технолог хлібозаводу на мурашку в лісі, недбала бібліотекарка на формуляри в скрині, молода мама хворої дитини в лікарні на зовнішню рекламу на вулиці за вікном – як на щось абсолютно нецікаве, пусте, неважливе. Але, очевидно, вони все ж за нами слідкували, стежили – може, то було їхнім рутинним обов’язком?

Одна з «жінок» злегка провела «автоматом» – і Влянка, розрізана надвоє, осіла на землю. Кров хлинула тихим водопадом з-під верхньої частини тіла, червоним плащем покривши ноги, натікаючи калюжею на асфальті.

Моя кров застигла мені в жилах, буквально. Волосся стало сторчма проволокою. Мову відняло. Я закаменіла.

Розпачливий, одчайдушний, нелюдський крик залунав побіч – кричала мати тієї дівчинки, що перша зауважила незрозуміле явище на небі. Витріщивши очі на Влянку, верещала вона дико, але недовго: та сама жінка знов злегку повела автоматом, і блондинка змовкла. Дві частки її тіла тепер лежали в шарлаховому ставкові на пильному асфальті біля ніг чоловіка й доньки.