Текст книги "Бодай Будка"

«Оставайтесь спокойными. Не следует кричать», – почувся в моїй голові рівний голос жіночого тембру. Я глянула на Ленку і Степана – збілілі, з дикими очами, вони в цей момент також звели очі на мене, і я зрозуміла, що вони чують те саме. «Не следует кричать. Сохраняйте молчание».

Чоловік біля нас підхопив дівчинку на руки. Крики, верески, що були почулися в різних боках стоянкою, затихли, обірвавшись.

Від люддя, яке забило Влянку, протягнувся до її тіла якийсь прозорий шланг, вибралася з нього прозора оболонка, обхопила, як змія кролика, знівечене тіло сестри і, чмокнувши, втягла його в шланг, всмоктала й кров; ми бачили, як в середині неї перемелювалися повільно м’язи та костки… У шлангу перемелена речовина зменшилася в обсязі та потрапила кудись в середину тієї «людді». Потім така ж доля напікала тіло жінки побіч. Я бачила, як чоловік, що тримав тепер дівчинку на руках, обісцявся…

«Оставайтесь спокойными. Вы будете оповещены», – рівно промовив той самий голос у голові. – «Всем следует отправляться домой».

Наступної миті люддя в білому пропали. Розчинилися в повітрі. Зчезли. Ще за мить споруда в небі зворухнулася і повільно стала рухатись далій, на південний захід. І за мірою її віддалення верталися до звичного барви, нормалізувався спектр – і в той час, коли остатній край золотої лілії сховався за небовидом, нічого, крім білих, аж синіх, облич людей на стоянці, не нагадував про те, що тут відбулося.

Ніхто не ворушився. Ніхто ніц не говорив. Повне мовчання залегло світом.

– Що це? – прошептала я. – Зараз щось було?

– Так, було, – також шепотом відповіла Ленка. – Бо як то був сон, де ж тоді Вляна?

– Так, що то було? – повторив Степан, озираючись; він дрібно трясся. – Ой, Боже ж мій милий, що то було?

Ожив поруч чоловік із дитиною на руках, кинувся у свою машину.

Ленка достала з торби мобільний, спробувала набрати номер – міліції, як я зауважила.

– Холера, нема зв’язку. Степане, в тебе те саме? – вона кинула мобілку назад у торбину. – Степане?

Степана очевидно не тримали ноги, і він сів на капот. Не відповідав. Ленка повернулася до мене.

– В тебе телефон робить?

Я зирнула.

– Ні. Що тепер робити? – спитала я.

– Поїхали, – Ленка направилася до своєї машини.

– Куди?

– Я б хотіла спочатку заїхати до своїх, чи все там гаразд. А там – по обставинах.

Між тим стоянка заповнилася рухом. З «Євроопту» потоком вибігали люди; дехто хотів туди зайти, але таких не пускали охоронники; машини стали хутко виїжджати; мимо нас пронісся автомобіль, який вів чоловік загиблої блондинки; на повороті його занесло.

Тут я хочу зробити невелике відступлення.

Впевнена, що знайдуться такі читачі, які по прочитанні цієї глави обвинуватять мене в товстошкірості як особу й в непрофесіоналізмі як письменницю. Як!? Відбулися такі жахіття, на очах головної героїні, вона ж авторка, страшною смертю загинула сестра, близька їй настільки, що вже ближчій не буває, а потім ще одна людина, а героїня як бервено. Тільки й того, що мурмотить як неповновартісна дурочка: «Що тепер робити?» А де буря почуттів, де, врешті-решт, якась спроба зрозуміти, що відбувається, якось оборонитися? Коли сама головна героїня така недолужна, то невже ж на отій всій стоянці не знайшлося нікого, хто відреагував би інакше, чим втикати? Де, врешті-решт, знаходилася в цей час міліція, якої зазвичай так багато на вулицях? Це все психологічно неправдоподібно.

На все це я можу відповісти одне: може, це неправдоподібно, але все так і було.

І міліції не було там ніде й близько.

І лідера – ні лідера думок, ніякого іншого – не було й близько. Я потім довго думала, чому в той день «люддя» як би без видимої причини забили саме Влянку? І вагалася між двома версіями: чи тому, що от вона була міцним лідером, добрим, чітким організатором і це якимось чином було відомо отим люддям – чи виявилося під час отієї перевірки, коли ми бачили себе в якомусь іншому одязі, чи тому, що вона була хвора – що також виявилося тоді. Точної відповіді я так і не знайшла.

І так, я майже нічого не відчувала. Якесь отупіння. Тяжка пуста голова. Дивне почуття: намагаєшся думати, а не можеш. Та більше: намагаєшся щось відчути, а не можеш. Рівне поле. Нічого.

Ну й про голос той жіночий в головах не забувайте. Як дитині мати скаже: «Цить но!» – і вона змовкає, так і тут: сказали – по домах, і, як діти, всі підпорядкувалися. Може, то був гіпноз?

Як стало зрозуміло вже потім, все було ідеально продумано, коли нас всіх направляли по домах.

Але знаєте, у чому було допущено промах?

В тому, що не було враховано, що доми – це не тільки яскраві двадцятиповерховики, набудовані на старій Волинці, і не тільки котеджі в Красному Борі.

Будка – так само дім. А краще сказати, Дома.

Туди я тепер і хотіла; Степан, який вертався додому до Прилука, погодився мене підкинути, нам було в один бік. З тривожно-напруженим виразом на обличчі він подивився на мене, потім кивнув і поліз за кермо. Я сіла біля водія. Степан гнав машину на максимальній хуткості, як, до слова, і всі інші учасники руху. На вулицях панував сліпий жах і броунівський рух. Поки не виїхали з міста, кілька разів були на грані аварії.

Тісні дні

За містом Степан погнав машину з хуткістю, що удвоє перевищала дозволену на цій дорозі. Але далеко ми не заїхали. Десь біля Уцювого машина Степана стала зменшати ходу; мотор затих; прокотившись кілька метрів, машина спинилася.

– Що за холера?! – Степан, на лиці якого страх закріпився, як відбиток на світлині, спробував завести машину ще раз, але безрезультатно. – Що з машиною? Ніц не розумію. У чому справа?

Степан заглянув під капот, пошурудив там щось, знов спробував завестися.

Я озирнулася:

– Дивись, Степане, тая машина, що їхала за нами, також спинилася. І за нею, глянь, також стоїть… Дивися, дивися, ті, що нам назустріч їхали, також завмерли… Вантажівка та маршрутка…

Пустота в голові гуділа, як електропроводи під західним вітром, але все ж у ній промайнула здогадка.

– Ану-но, Степане, заглянь в бензобак.

– А чого в нього заглядати, я вчора заправлявся, він майже повний, – відповів той, але потім слухняно відкрутив кришку. – Що за чорт? Ніц немає. Куди ж подівся бензин? – почула я здивований його голос.

Я вийшла з машини. Біля інших машин, що застигли, як їхали вздовж шосе, також виднілися люди.

– Думаю, що це зв’язано з появою того люддя. Мабуть, у всіх зараз пропав бензин.

– Якого люддя? – розгублено перепитав Степан.

– Яке зништожило Влянку.

Пристаре лице стало Степана дитячим у своєму безсиллі.

Я знизала плечима.

– Не знаю. Я думаю, бензин назад не з’явиться. Треба йти пішки, коли хочеш втрапити додому.

Виправилася далій, як безкінний заробітчанин (Степан, мабуть, не хочучи кидати машину, залишився біля неї). Стурбовані люди хто стояв перед машинами, хто кудись ішов; чомусь майже ніхто нічого не говорив; ніхто не звертався ні до кого із запитанням, що відбувається… Отой вираз тривожного отупіння, який я зауважила на обличчі Степана, лежав на всіх лицях. Мене ж аж тягло хутчій потрапити додому; останній кілометр я бігла, дух духа пер, я ледве не впала, підвернувши ногу, – але за годину зачинила за собою двері веранди на ключ, нарешті заревла та без сил повалилася на диван.

Усе, я дома.

І що?

Що? Що?

Що робить?

Телефон не робить. Телевізор – я спробувала увімкнути – також. Світло взагалі є? Нема.

Оксанка загинула вчора. Влянка загинула сьогодні.

Страшна її смерть стала в мене перед очами.

Як би не розводило нас життя, ми так з нею подібні, з моєю сестрою-близнючкою. І зовнішньо, і внутрішньо. Так, внутрішньо. Я згадала, як кров хлинула з розрізаного тіла, як біліли кістки хребту, перламутровій відсвіт кишок… У мене кишки такі ж… Кров така ж. У мене все таке ж. Чим я відрізнялася від моєї сестри? Де кінець особистості? Деколи я відчувала себе нею; я знаю, що й вона деколи відчувала себе мною…

Мені згадалося прекрасне, ясне її лице за хвилину до загибелі, у золотому велюні намитки… Сяюче, прекрасне. І потім шати зникають, і ми знову в нашому звичайному вигляді, і гола після хіміотерапії голова моєї сестри, і наступної миті вона розрізана, і зникає тіло в пащі тієї жахливої «змії»…

Гола голова моєї сестри… Ось що відрізняло її від нас у той момент – принаймні, зовнішньо.

Я глянула в люстро, яке відразу відлюстровало бліде обличчя, неправильні риси, з дна душі – в темних очах глибоко заховане тремтить годунівське, високі гладенькі скули… Я така, як сестра, а вона така, як я. Була. Я потяглася за ножицами, а потім за бритвою – і хутко моя голова була така ж гола, як у Влянки. Не знаю, нащо я це зробила. Просто зробила.

Гола голова, як у неї. Як після хімії.

Тут гудіння, що не стихало весь цей час, у голій голові посилилося так, що я лягла, обхватила та стиснула бідну руками, і на якийсь час, мусить, заснула. Хоча, скоріше, це було подібне на якийсь наркоз. Бо час від часу я розплющувала очі, але, не в силах чи не бажаючі встати, знову їх закривала й провалювалася в безодню несвідомості. Остаточно мене розбудили вибухи, звуки недалекої артилерійської канонади. Було темно. Ніч. Вибухи спалахували десь збоку дач, а там, де колія за обрієм упиралася в місто, розгоралося небо – я бачила це у великих вікнах веранди. Брест горить?! Я вийшла у двір. Вибухів більше не чути, але відблиски – пожежі? – на півночі розгоралися все сильніше; аж стало розвидняти.

Вельми хотілося пити, я достала з колодязя води та напилася просто з відра. Боже, але що ж там за пожар має бути, що від нього за п’ятнадцять кілометрів світло, як ранком? Світліло небо; ні, це не пожежа. Коли б не абсолютно не відповідне для цього місце, то я подумала б, що зараз із гніздечка перламутрових хмар над обрієм зійде сонечко. Але сонце не може зійти на півночі.

І тут гніздечко хмар розсунулося, і сонце, саме що ні на є сонце, показалося над ним.

Я лупила очі, поки вони не засльозилися, тоді я їх протерла.

Ні, це неможливо. Онде там, над лісом, на сході, має зійти сонце. Але не тут, над колієм, на півночі.

Але ж ось воно, зійшло і хутко піднімається, розгораючись.

Неймовірно. Сонце не може змінити місце сходження. Бо це б означало… Це означало б, що Земля змінила орбіту. Чи радіус нахилу земної осі. Чорт. Ні, неможливо. А коли можливо, то що тоді має відбутися з Землею? А може, це не Сонце? Що відбувається на світі?!

Лягти і заснути.

Кудись бігти, щось робити.

Не думати ні про що, нічого не пам’ятати.

Зрозуміти, що відбувається і, головне, що робити?

Діаметрально супротилежні пориви, і в результаті я доволі довго ходила туди-сюди двором, то сідаючи, то вскакуючи, то пориваючись кудись бігти, то заходячись сльозами, то натужно думаючи… Надзвичайна тиша, надзвичайне безлюддя вразило мене. Чути були тільки ніжні голоси пташок та шелест листів під вітром. Шоса абсолютно пуста. Я сходила, глянула – ніде нікого в обидва кінці. Тут мені щось тюкнуло, і я направилася на той луг, де рвала свої зіллячка Смерть. Луг Смерті починався від дороги. І коли по цей бік дороги трава була пругка, росяниста, то за дорогою на лузі лежала зів’яла, а більші квітки поопускали голови, багато з їх геть висохло.

Вернулася, сіла на ґанок: ноги мене якось не тримали.

А ранок тішився собою, як кожний ранок. Роса блищала, пташки ніжно й радісно співали. Сонце піднімалося все вищій, стало припікати мою лису голову.

Скільки зараз часу? Не знаю. Мобільник розряджений, механічного годинника в мене давно вже немає… Навіть по сонці – коли то сонце – тепер не визначиш… Поїзда, який щоранок стукотів до міста, не буде, це ясно.

А ще мене не покидало неясне, але стійке відчуття, що, поки я спала – чи перебувала в безтямі – я сама якось змінилася. Що я прочнулася не такою, як заснула. Щось нисе шкребе всередині, я начебто підсохла. Ходжу не так, як раніше, руки не так тримаю, чи що?

Я шукала, на що опертися у своїй розгубленості. Коли сонце стоїть на небі не на своєму місці, коли рушиться все, влучно з земною віссю, – може, мені допоможе знайти опору щось маленьке, дрібненьке… Якась жалюгідна звичечка? Де то в мене сигарети? Пачок знайшовся в торбі. Запальничка виявилася пустою, але запалки не підвели. Я була затягнулася; ну й гидотна; як я могла курити раніше?! Шпурнула сигарету на землю; нервово зім’яла вщент пачку; цей довгий недопалок, на який мені було тоді навіть дивитися гидко, я ще буду благословляти – але про це потім.

Може, випити кави? Я встала; з колін упав пачок запалок. Підхопивши його з землі, я зі страхом зрозуміла, що тільки-но використала по-пустому дорогоцінну річ – запалку; запалок у мене то й мало – бо ті, що купила я вчора – разом із сіллю, хлібом, м’ясом, лимоном та імбиром – усе всталося в машині в Ленки; а що в мене взагалі є з їдла4848
  Їдло (діал.) – їжа. – Прим. ред.


[Закрыть]?

Виявилося, небагато. Трошки черствого вже хліба в хлібниці; кілька яєць; макарони… Цукор-рафінад кавалочками, півпачки… Сало несподівано знайшла в далекому куті на поличці, давно забула про цей кавалочок. Кави півпачки. Але при думці про каву, про якийсь бутерброд мені стало так само гидко, як щойно від сигарети… До того ж я не змогла б зварити кави, бо, як виявилося, газу в балоні також не стало…

Час спучувався – я відчувала це. Вибивалися з-під нього, народжувалися тісні роки чи, може, тісні дні.

Пустота кругом мене стала звиватися у великий вир.

Може, вже у всьому світі ніде нікого немає, може, я не тільки остання могіканка Добратич, але й узагалі остання людина у світі?

Сонце стояло на небі абсолютно не там, де йому треба було б, і палило якось по-особливому люто. Пташки і вітер стихли.

Мертва тиша панувала навколо.

Я сигинулася була до перелазу – кудись бігчи – але, випадково зирнувши на шос, застигла на місці.

Я не всталася одна на світі. Нас усе ще було мніго.

По шосі рухалася колона людей; ну як колона… Ніякої впорядкованості колони у того людського потоку, що лився шосом, не було. Як не було й кінця. Нагадувало це історичну реконструкцію, так популярну в Білорусі останнім часом: вихід біженців з окупованого німцями Мінська. То щільніше, то рідше. Люди, як хвилі, котилися з міста, і майже кожний щось тягнув на плечах. Ну, от я зараз у когось усе й взнаю, подумала я, і зібралася вже йти на шос. Але йти не прийшлося. Від потоку відділилися чоловік, який ніс на руках дитину, та біля нього жінка, і стежиною направилися до Будки.

Я не стала йти їм назустріч, чекала біля коворота.

У дорослих були стерті обличчя розгублених; у чоловікові я познала того агента, що продавав мені Будку; дитина – дівчинка років п’яти – мала вигляд просто гранично змучений: блідне обличчя, в окулярчиках запалі очі; у руці корчово затиснутий маленький буренький ведмедик; рука якось ненатурально зігнута – як при ДЦП.

Чоловік з якимось негострим подивом трохи затримав погляд на моїй голій голові.

– Здравствуйте, извините, вы меня помните? – звернувся до мене; я кивнула. – Ради Бога, нет ли у вас какой-то еды для ребенка? Она почти ничего не ела эти четыре дня…

– Как четыре дня? Почему четыре?

– Ну, с тех пор, как всё началось… Как появились эти… Прошу вас, если можете, накормите ее!

Значить, я пролежала в безпам’ятстві чотири дні…

– Да, конечно. Пойдемте со мной.

Я завела захожих на веранду, і перш за все подала на стіл хліб, цукор та три яйця – трошки, щоб не нашкодити голодним.

– Яйца сварить бы, конечно, но не на чем. Ешьте, пожалуйста, но по чуть-чуть, иначе вам может стать плохо после такого голодания. Потом поедите еще. Вот вода запивать.

На хвилину запала тиша.

Декілька скибочок чорного, декілька скибочок білого на тарілочці; білі паралелепіпеди цукру; три яйця, як три світи в потоку світла від збитого з пантелику світила, промінь якого падав на це пригощення під небувалим кутом… Поблискує золотий бережок тарілки.

Багато часу пройшло з тих пір, багато чого відбулося, багато чого вивітрилося з пам’яті, і я вже не дуже добре пам’ятаю їх, ту родину ріелтора. Пам’ятаю, що лице його, таке безжиттєве, коли я познайомилася з ним як з ріелтором, тепер, коли я бачила його як біженця, парадоксальним чином ожило; пам’ятаю, у неї було крашене світле волосся, коріння темне, з сивизною; волоски в бровах, давно не вищипані, в різні боки… І пам’ятаю той погляд дівчинки. Не дай Бог.

Але Богу дякувати, що в мене було, що їм дати поїсти.

Вони розказали мені, що відбулося в Бресті – точніше, «на Востоке два», в новому та густо заставленому стрімкими скелями пофарбованих у веселі кольори багатоповерхівок районі Бреста, де вони…

– …жили до этого. Ну, этого всего… Я на СТО… был… машина барахлила… слесари знакомые там… Юрка позвал меня под машину, показать, что надо сделать с амортизатором… вот, лежим под машиной, слышим, напарник его кричит: «Юрка, Сашка, вылазьте, что за херня такая?» А голос испуганный-испуганный. Ну, выбрались мы… А на небе… Господи… Потом всё как-то как в бреду или под водой… Голоса эти в голове: «Сохраняйте спокойствие. Расходитесь по домам»… Где ж тут сохранишь спокойствие? Ну, золотая эта штуковина убралась, побежали мы по домам – машина ж разобрана, не уедешь, да я там и недалеко жил. Идем мимо рынка, там торговля всегда была развернута, народу тьма, все бегают, суетятся. Вдруг видим: какие-то люди в белой униформе появились, какие-то турникеты, не турникеты… Что-то такое подобное. И в голове: «Необходимо направиться к турникету. Необходимо сейчас же пройти через турникет…» И как сила какая-то непреодолимая потянула… Смотрю, у Юрки лицо сделалось такое отчужденное, как и не его, и пошел он туда. А я и не хотел бы, а тянет… И я как тот гусь пошел. И в этот момент нога подвернулась на выбоине, асфальт там ремонтировали, ямки были. Короче, приложился головой неслабо, потерял сознание, по-моему, совсем ненадолго. А очнулся – никого нет. Ни Юрки, ни людей на площади, ни тех в белом… Тишина какая-то, страшно… Я дальше, домой. А Верка тогда дома осталась, Юля немного приболела, и это нас спасло. Ведь в тот день те дети, которые в садиках, или в лагерях школьных, или где-то еще вне дома были, домой не вернулись… Соседка наша куда только не бегала, где ни искала своего сына – пропали дети. Весь тот вечер суета в городе была, люди, как мурашки без толку носились, своих искали, ведь много и взрослых попропадало… Рассказы начались, как людей надвое разрезали эти… Одна баба, глаза сумасшедшие, вся трясясь, стояла возле церкви и рассказывала всем, кто мимо проходил, как возле рынка живых перемалывали… В общем, в городе начался ад. Ничего не работает, воды нет… Канализации, понятно, тоже капец, кучи всюду, запах сразу… И знаете, какие-то жуки блестящие мелкие тысячами, толпами поползли… Просто толпами. И цветы все завяли. У нас возле подъезда клумбы были, пышные такие георгины, как головы, сортовые, то когда я вечером вышел, чтобы попробовать разведать, что как, они все лежали мертвые… в смысле увядшие. Вера говорит: это так в Библии написано, что когда конец света, то полчища жуков…

– Да, – сказала мовчазна до того Віра.

– Ну вот, да… – продовжував чоловік. – А где власти, где кто – неясно, попропадали все… У меня друг на первом этаже живет… жил… он в милиции работал, майор, я к нему – нет никого в квартире. Квартира открыта, пустая, никого нет… Собака у них была, и ее нет. Да и вообще, ни милиционеров, ни солдат в форме я с того дня больше не видел. Собаки и коты тоже куда-то подевались. Одного только кота видел, пока ходил – в панике куда-то мчался, и морда такая, словно хоть куда, хоть за тридевять земель, лишь бы отсюда подальше… И люди, конечно, в тот же вечер, вот вскоре после того, как все пропало и остановилось, пробовали выйти из города, но это никому не удалось. Мы тоже попробовали. Я ведь продуктов никаких не смог найти, в магазинах полки пустые – хоть шаром… Наверное, другие раньше разобрали, а может, и это пропало – уж очень пусто, буквально ничего не осталось. Я круги понарезал по району, народ потерянный, бегают, никто ничего не знает… Словом, вернулся ни с чем, а Вера говорит: надо уходить. Куда? Родные у Веры в Леплевке, мама, решили туда. Я говорю: давай хоть утра дождемся, куда мы ночью-то дойдем? Нет, плачет она, говорит, пошли сейчас, подальше отсюда, я ночи здесь боюсь. Ну ладно. Собрались, документы с собой, деньги, что-то из продуктов – пошли. Смотрим, а народ тоже потянулся на выход из города, по проспекту Республики на мост через Мухавец ручейки таких как мы, стекаются. Чем ближе к мосту, тем гуще толпа, все стоят, перетаптываются, но почему-то никто не идет дальше. Я у какого-то парня спрашиваю: чего, мол, не идете, что за затор? А он говорит: через мост невозможно пройти, не пускает. Как так? Мы ближе пробрались, на мост зашли, ничего не поймем: никаких преград на мосту нет, а люди только на первой его половине скопились, за серединой – пусто, ни одного человека. Что за черт? Я говорю Верке: давай попробуем пойти вперед, но мы не успели: какой-то мужик в нескольких метрах от нас вдруг быстро пошел к середине моста. Но едва дошел до какого-то места, как внезапно как бы стукнулся обо что-то и упал. Но подхватился и снова бросился вперед, крича: «Врешь, врешь, пробью!» Тут, видать, у некоторых нервы не выдержали, несколько человек туда еще кинулись, на эту невидимую стену, тоже их отшвырнуло, кто-то на кого-то наступил… И неожиданно, тихо так, беззвучно абсолютно, эти в белом на мосту появились. И без всякого якого… ужас, ужас. Люди, разрезанные надвое, падали буквально возле нас… И кишка эта, всасывает… Мы чудом, чудом убежали! – тут чоловік раптом міцно, вголос заридав.

– Але як же вам вдалося все ж вибратися з міста? – я була так вражена розповіддю, що навіть не спробувала його якось втішити. Та й чим би?

– Ну, все кинулись оттуда бежать, – схлипуючи, продовжив чоловік. – И мы тоже. Как-то удалось нам выбраться из толпы. Забились домой, дрожим. Юлька у Верки с рук не слезает… У нее ж судорожный синдром, если б не дай Бог опять приступ… Но как-то обошлось… Четыре дня мы так просидели. Еды никакой. Почти не спали. С водой самые большие проблемы были… Водопровод не работает. Принесешь из Мухавца – даже прокипятить не на чем. У Юльки страшное расстройство от этой воды началось. Я, в конце концов, нашел колодец, но далеко, в частном секторе, и там, чтобы взять воды, нужно было хозяину заплатить продуктами… А какие у меня продукты? Всё покончалось, а новых не достать… Раз только пакет с гнилыми персиками нашел… Вот сегодня утром Юлька проснулась: «Дайте хлебца…». И стала известку со стены сдирать и есть… Ну, думаю, пойду и, если придется, ограблю кого, но еды ребенку достану. Или погибну, чем так жить… А на улице прохожий мне сказал, что теперь из города можно выйти, и что многие уже ушли. Пускает мост. Ну, вот и пошли мы…

– То що, в місті тепер нікого не залишилося? – спитала я.

– Как не залышылося, залышылося, конечно. Много еще там людей. С половину, так точно.

– Але чим же вони живуть?

Він знизав плечима.

– Грабежей там много сейчас. Ужасов. Чего я только не видел, когда по городу рыскал и за водой ходил. Даже говорить не могу…

– Але що ж то робиться? Що то: війна? З ким? Хто то такі, оті в білому?

Чоловік витер мокрі очі і знову знизав плечима.

– Никто точно не знает. Знаете, никто никогда не слышал, чтобы они говорили. В головах голоса от них звучат, это точно, а что б сами они с что-то произносили – такого нет. Всякое о них говорили. И что это конец света. И что генетически модифицированные люди вырвались из секретной лаборатории. И что это инопланетяне. Но чаще всего в Бресте я слышал, что это американцы.

– Американці? – здивувалася я. – Цікаво, з якої холери це можуть бути американці? Якої би холери їм тут було потрібно? Та й чого тоді вони голосами в головах російською говорять, коли це американці?

– Все ведь знают, что Америка – центр зла. И что она хочет напасть на Россию. Вот и напала. А что по-русски – так а по-каковски им тут говорить? Чтоб понимали.

– На Росію? Ну то хай би й нападали на неї. А при чому тут ми?

– Как при чем? Мы же с Россией. Союзное государство. Братья. Русские со знаком качества.

– Додому нам треба, – раптом сказала Віра. – У Леплівку. Підемо ми, щоб до ночі дійти. Дякую вам.

Вони дивилися на мене, всі троє. Невиразне, стерте лице Віри якось невловно змінилося, мусить, щось, принесене останніми жахливими днями, переплавилось в якесь знання, в якусь віду під час нашої розмови. А лиця чоловіка і дівчинки вразили мене своєю подібністю в незахищеності, слабкості. Їхнє життя лежало в руїнах, і руїни ще були теплі, і остигали…

Але не можу сказати, що саме ці руїни подвигнули мене до того, про що я потім так часто шкодувала і що дало мені, навпаки, найвище щастя.

Тоді душа моя ще не зворухнулася. Мені було їх шкода – але всередині я залишалася холодною та байдужою.

Що було причиною? Бездушність самотньої могіканки до страждань білих людей та тих, хто примкнув до них? Почуття, що нагадує жорстку байдужість ельзасця до надоїдливих поїдателів жабів, які напхалися в милу долину Рейну? Почуття, споріднені з думками Патрісії Каас, коли вона співає «Д’альмань» в Парижі? Щось кшталту неприязні баби Мокрини до дачників із садового товариства «Ветеран», що у своїх витягнутих на дупі синіх спортивних штанах мають претензію керувати світом та розкладом автолавки? Бездумність невиводної клієнтки алкогольних відділів крам?

Чим я їм допоможу, що я можу зробити? Ніц не можу. Хочете йти – ідіть. А я сама по собі.

Вони пішли, набравши з собою води з колодязя.