Текст книги "Бодай Будка"

БІДА

Не до віри, але так!

Оксанка, поки ми розгублено мовчали, не можучи втямити, що то таке, перейшла до другого вікна, напроти першого.

– А тепер сюди підійдіть.

З цього вікна були бачні інші чарені грибів, але вони також складали собою слово:

BIEDA

Мені так само прийшлося прокашлятися, перш чим я змогла виговорити:

– Що це значить? Якийсь жарт?

Оксанка подивилася на мене.

– Чи попередження.

Ми стояли одна проти одної, і уявні лінії поміж нами робили майже правильний криж; але погляди, спрямовані на Оксанку, створювали малюнок птичої лапи.

Текст – це завжди тайна, написаний він на папері чорнилом, на землі грибами чи в повітрі поглядами. Тайні знаки ще можуть критися в червонокрівцях, бактеріях, навіть у молекулах – вони там палають.

– Повірте мені, вони мають розум й почуття, як має розум й почуття бджолина сім’я, мурашник або людство як таке, – казала Оксанка, коли ми спустилися з гори й розглядали тепер таємничі грибні надписи зблизька. – Грибниця, гриби – це досить таємничі істоти. Читали ж, мабуть? В Японії не так давно були проведені експерименти з грибницею, які показали наявність у неї неабиякого інтелекту і пам’яті. Грибниця дотягалася до цукру найкоротшим шляхом у лабіринті, огинала небезпечні місця, а навіть жартувала з людьми…

– Та ну тебе! – відмахнулася Влянка. – От тільки не треба цих лженаукових гіпотез. Алко, признайся, нащо ти це зробила?

– Ні сном, ні духом! – присягнулася я. – Не маю ніякого відношення.

– Значить, колишній власник забавлявся, – виказала гадку моя сестра.

– Не знаю, не знаю, – засумнівалася я. – В його такий вигляд, ніби він взагалі в житті не забавлявся й гадки не має, як то робити. Та й як таке можна зробити? Висіяти гриби? Хиба це можливо?

– Интересно, а почему надписи по-украински и по-польски? – спитала Зорницька.

Ми вернулися за стіл. Вечір скінчався в задумливості, яку навівала неясна, непересічна грибна вістка. Але дівчата дійшли висновку, що гриби ті щось хоча й незрозуміле, але ж явно не надприродне, і тільки Оксанка з її схильністю до чарівного може так вважати. Коли ми розпрощалися біля плоту, зірки вже, як то кажуть, засіяли небо (яким-то буде врожай? – чомусь подумалося мені, коли ця фразеологема спала на думку). Ленка та Влянка сіли в машину (Влянка вирішила переночувати в Добратичах, куди Ленка взялася її підкинути; після хвороби Влянка стала хутко стомлюватися, їй треба було відпочити в комфортних умовах, яких на Будці поки що не було, тому домовилися, що вона переночує у звичній обстановці в Добратичах, а завтра я до неї прийду), Оксанка осідлала ровер, і дівчата поїхали по домах, навантажені клунками зі стравами, яких, як виявилося, я приготувала непереїдно мніго («Ладно, возьму для тети Баси, которая не смогла прийти», – відкоментувала Ленка, приймаючи з моїх рук здоровезний пакет).

Я прибирала зі столу, десь далеко майже весь час гуркотів грім, але, дивно, зоряниці блискали рідко. Біліли капелюшики грибів, на які я раз по раз поглядала; тонко бзюмкали комарі.

Увімкнула комп’ютер. Отже, золотий серпень 1930 року, Дивинове, велике село в Поліському воєводстві, вчитель початкової польської школи готується зустрітися з батьками деяких своїх учениць…

* * *

Коли настала золота й спішна пора жати, коли серпи і серпень усталював цим людюм час жити на квасі та молоці, бо варитися не стало коли, коли спинилися навіть бійки за ремізою, бо хлопці не мали на них сили, пан Родзай вирішив, що настав час все ж вернутися до тієї справи подальшого навчання найкращих своїх годованців, яка давно його займала. Час діяти, сказав собі пан Родзай, після обіду витираючи серветкою молоді вуса. Самий час не тільки випустити те, що думається голові, у світ словами, але треба вже й діяти. За польськими законами діти цієї любимої Богом держави мали вчитися до 14 літ, обов’язково й безкоштовно, а далій – вже за гроші. На практиці це означало, що блідні, але повні енергії паростки цього широкого, болотистого та небагатого краю зазвичай скінчали три класи початкової школи, ходячи до школи через два дні на третій, коли їм вдавалося видерти ноги з багни, було що впранути та не треба було цепами молотити або за вишаром 3434
  Вишар (діал.) – торішня трава.


[Закрыть] їхати. Навчившись за три роки такої освіти так-сяк читати-писати польською, рахувати, вивчивши на історії Польщі приказку «За круля Саса їж, пи та попущай паса», укріпившись у належності до московського православ’я на уроках Закону Божого, деякі діти, бувало, сиділи в останньому класі ще рік, бо інакше їх батькам погрожував штраф, – і на тому їхня освіта скінчалася. Така система, мабуть, була прогресивною, якщо її порівнювати, скажімо, з ситуацією ще двадцять років тому, коли бодай ніхто тут не відав грамоти, але для європейської країни першої третини двадцятого сторіччя – і з цим не може не погодитися будь-яка освічена людина – була цілком неприймальна! Пан Родзай не раз виказувався про це на нарадах у Кобрині, Бересті, а одного разу мав навіть можливість виступити на з’їзді польських учителів. Управляючий брестським відділом шкільної освіти був тоді дуже незадоволений. Він мовчав під час дискусії, яка розгорілася і в якій Родзая гаряче підтримали молоді колеги з Малопольськи (а здавалося б, що їм до Полісся), але потім, коли всі вже розходилися, підішов до Родзая на порозі Дому вчителя, де проходив з’їзд, і вимовив загадкову фразу: «Nie wszystko, co myśli się w głowie, powinno być wypuszczone w świat jako słowa». Пан Тумановський любив-таки підпустити туману і начальником був не аж таким добрим, але при тому репресій ніяких не воспослідовало; більше за те, вчора з Берестя кур’єр привіз папірець, у якому вчителів початкових шкіл було проінформовано, що цього року виділено квоти для навчання в підставовій школі для дітей місцевих селян за пільговим коштом, що пан Родзай взагалі схильний був розцінити як знак згори, і тому в гарячій серпневий день він удався до владкування справи, яка йому давно кортіла, а саме: вговорити батьків кращих учнів відправити дітей продовжувати навчання, для чого виправився на поле. Саме там і тільки там зараз можна було побачитися з усіма мешканцями Дивинова.

Там йому буде потрібне все його красномовство.

Пана Родзая завжди захоплювала та якось підносила невимовна краса Кобринського повіту. Ці купи дубів серед лугу, темно-зелені королівські свідки, марево гарячого повітря… розлоге поле, пагорки, від силуетів яких на тлі неба завмирає серце. Майже непереносне у своїй досконалості, майже нестерпуче, як біль, для слабої та непевної сенсу свого існування людини…

Як правильно розрахував пан вчитель, ті люди, що були йому потрібні, були на полі і тепер, в саму гарячу годину дня, полуднували в холодкові, під рокитовими кущами; біліли кружечки сорочок; ось – побачив Родзай – кружечок Сєргуців, а ось, біля, – Панасюків.

Підходячи до них, пан Родзай зловив себе на думці, що так само, як перехвачує у нього дух від образів цієї землі, до завмирання серця хвилюють його й обличчя цих людей. Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок і не відпускає? Міцні сухі постави, своєрідний овал облич, щось особливе в рисах і – ясні очі. Так, зрозумів Родзай, якісь особливо ясні очі – прозорі, але не скляні… Подібні на сиві та зелені, а деколи карі коштовні камені, підземні зорі… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвітилися до нього.

За десять хвилин все було скінчено.

Павол Сєргуц промовчав, а Максим Панасюк зі злістю відповів:

– Що я їй дам? Серпа в руки дам, – він потряс серпом, який гострив під час розмови, – та граблі дам. Оце їй буде по руці. А всі ті освіти-пересвіти – це панські цацки, – він підвівся та, не озираючись, попрямував на поле.

Це було знаком для останніх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марії та Пелажки. Дві дівчинки на межі юнацтва, дві тонконогі і великорукі тайни, два зеренця на чиїйсь долоні, вони дивилися на нього, улещені неочікуваними словами та похвалами пана вчителя, і ясні очі їх світилися очікуванням майбутньої радості.

Восени Павол відправив свою Марію вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.

…В полові на дванадцяту я закрила ноутбук і вийшла надвір. Рейки біля дому озивалися характерними трісками – раз, другий; то десь за краєм землі, може, ще в Дуричах чи Страдчі направлявся на Брест нічний дизель. За якийсь час на обрії, де дві рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засіяла огниста зірка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкіт коліс, голубова ніч згустилася вздовж колію від світла комети – і ось за десять метрів від мене, потрясаючі землю і скло в шибах веранди, спокійно, згідно з недочіпальним розкладом, простукотів дизель. Череда сіяючих електричним світлом вікон, в яких бачні люди – геть немніжко, останній вагон – і земля вспокоїлась. Пройшов нічний поїзд, як давно, як завжди – тепер треба спати. Дай Бог доброї ніченьки, мирно лягати, раненько встати.

«До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст»

Я прочнулася до дня, коли сонце ще тільки-тільки підбиралося до обрію з нижньої частини нашої планети, та вийшла на двір. Ясний літній жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на траві – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повітря, відчути своє здоров’я та безмежжя всесвіту, заповненого пташиними голосами, магнітними полями, атомами та безліччю інших цікавих речей… Це щастя. Я пройшлася двором за кущі, бо навіть людині, яка відчуває безмежжя світу, після ночі це треба.

А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побуріли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свіжість, пошли в землю. Деякі частини «букв» геть пропали, і тепер про надписи можна було тільки здогадуватися. Може, нам взагалі вони вчора примарилися?

Раптом від шосу почувся звук автомобільного сигналу. Я аж стинулася з раптовості, так різко прозвучав він серед пташиних голосів. На дорозі, яка вела від шосу до Будки, майже біля самого шосу, там, де розрісся гігантський горішник, стояв легковик, і якійсь чоловік махав мені рукою, як би запрошуючи підійти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.

Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозі можна прикріпити ту шильдочку-дороговказ «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст», що подарувала мені Оксанка.

Чоловік – темноволосий щуплий хлопець – був блідний, як полотно.

– Там, – сказав він тихо, коли я підійшла. – Віте… – він якось дивно ворухнув рукою у бік горішника.

На перший погляд, нічого аж такого жахливого в горішнику не було. Горішник як горішник, великий, густий корч. Я подивилася на хлопця запитально. Він підійшов до мене, легко, але міцно, взяв під лікоть і підвів на кілька кроків до дальнього боку горішника, який від початку не був мені бачний. Я глянула – і хлопець не зміг мене втримати. Я зблідла, як і він, втратила притомність і повалилася на землю.

* * *

Саша потім казав, що без тями я була недовго: він поляскав мене по щоках, покропив мінеральною водою з пляшки – і я розплющила очі. Дрижачою рукою я витерла краплі з лиця, так-сяк підвелася.

Біля світло-зеленого горішника на свіжій траві лежала Оксана. Тіло Оксани. Тіло Оксани, навскіс розрізане надвоє. Розріз проходив від талії через живіт і аж до стегна; розріз рівний, як… зрозуміла я холодіючи – як у того котеняти, що я бачила тиждень тому; кишки Оксани відливали перламутром; кістка стегна біліла, як знесена найгострішою «болгаркою»… Я бачила все чітко, фіксувала на внутрішній лічильник деталі. Дві частини тіла близько, але все ж не впритул. Ровер під ногами, так, як би Оксанка загинула просто на ньому, пакет із моїми делікатесами на кермі. Мертве лице Оксанки з мертвим виразом, без емоцій. Знайома сукня зі штучного зеленого шовку в рожевенькі трояндочки, розрізана також рівно – навіть краї тканини не обтіпалися – в плямах крови. Тепер я почула й пах згорнутої крови, і пах від того, що в кишках… Мені знов стало кепсько, але зусиллям своєї слабої волі я все ж відігнала дурноту.

Думки в моїй голові замелькали, як плавчихи, що одна за одною скачуть з вишки у воду, а сльози побігли цюрком. Як можна було ТАК забити людину? Чим? Хто? НАЩО? Очевидно, Оксанку забили вчора вечором, коли вона верталася від мене додому, за кілька хвилин по тому, як я помахала їй та вернулася прибирати зі стола. Чому я ніц не чула? Чи, може, вона тоді спокійно поїхала собі, а потім вернулася? А може, її забили десь, а сюди перенесли вже забиту? Чи кричала Оксанка, чи довго мучилася, чи смерть настала вмить? А коли б я трохи ще постояла біля калитки, поки Оксанка їхала до дороги, то, може, на неї й не напав би загадковий вбивця… Чи, принаймні, я могла б його побачити… Але, Боже мій, як страшно! Вбивця був ось тут… А раптом він і зараз тут ховається?

Хлопець біля мене кашлянув. Я повернула до нього голову. Хто він, як він тут опинився? А раптом він і є вбивця?

– Я побачив тіло на обочині, тільки-но звернув з шосу, – відповів хлопець на моє німе питання. – Зрозуміло, спинився, вийшов, впізнав Оксану Петрівну… Я їхав до вас у справі, про яку потім поговоримо… За порадою нашого спільного друга Андрія Динька, – зважив необхідним додати він. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворі вашому, натиснув на клаксон…

– Віте вже викликали міліцію? Хто Віте такий взагалі?

– Викликав, сказали, хутко будуть. Віте мене не знаєте, зате я вас знаю. Звати мене Олександр Бріштгель, – назвався хлопець.

Я знову погляділа на Оксанку. По її мертвому лиці бігала мурашка, шукаючи якоїсь своєї користі. Я помкнулася затулити Оксанці очі; мені подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробіжить і по них.

– Не зачіпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нічого дотикатися!

Він мав рацію. Не можна. Мурашка може забігти в око Оксанки, але то ніц – мертвим не болить.

Подзвонити кому? Влянці, Ленці?

Я відвернулася, зробила кілька кроків у бік шосу. У цей ранішній час він був пустим, тільки чулося тихе порипування педалів – хтось котив старим ровером. Ось роверист вже котить мимо нас. Німець. Непотрібна, недоречна аж до неприйняття зараз зустріч.

Їхав він мимо, мусить, на дачу – я знала що десь поблизьку в нього є дача – або, може, просто катався для здоров’я – на ньому був спортивний костюм у кольорах російського прапора. Я хотіла відвернулася, коб3535
  Коб (діал.) – щоб.


[Закрыть] не бачити пришелепка3636
  Пришелепок (діал.) – придуркуватий, пришелепуватий.


[Закрыть], але він мене вже пізнав і, на свою біду, знову вирішив виступити із сольним номером. Демонструючи добре володіння технікою їзди ровером «без рук», не тримаючись руками за кермо, він показав мені непристойний жест, зігнувши лікоть. Він ще хотів, здається, плюнути в мій бік, але не вспів.

Іншого разу я б, мусить, просто відвернулася. Але не сьогодні. Він не мене сьогодні образив, він образив Оксанку, він кощунствував над її тілом… І пробачити це було неможливо. А може, то він чи такий як він, і винуватий у гибелі Оксанки? Але то я зараз так гладко обґрунтовую, а тоді я навіть не вспіла подумати цих думок, не встигнула осмислити. А тоді просто червоний туман миттю застелив мені очі та мозок – і я снарядом артилерійським з горла пушки рвонула вперед. У мене вельми рідко, але бувають приступи шалу – відомого в околицях, спадщинного родового шалу. Перейшов від предків. Тут у нас про нього знають та побоюються. Не знаю, чи знав Німець, чи просто лице моє його жахнуло, але він схопився за кермо й хутчій закрутив педалі, намагаючись втекти. Але в остатню мить я вспіла вхопити його за багажник і шарпонула з такою силою, що він гепнувся на асфальт. Я била лежачого. Ногами. Не даючи йому підвестися. Дико радіючи тому, що з носа Німця побігла кров. Не слухаючи крику Сашка Бриштгеля та відштурхнувши його, коли він спробував мене відтягти. Занурившись у червоний світ, за обрій здорового глузду, в місто лише одного почуття – пекучої ненависті.

Аж раптом мене з нього вирвала чиясь міцна рука.

– С ума сошла! – почула я крик. – Сядешь за тяжкие телесные!

Я вернулася в змисли. Огляділася. Німець ворушиться на асфальті, обличчя в крові. Блискає синім та червоним мигалка на міліцейській машині. Мене трясе за плечі високий огрядний чоловік в цивільному.

– Ты что, ошалела?

Кругом нас стоять ще кілька молодих, високих, чимось невловно подібних один на одного чоловіків (може, гостроносими темними туфлями?).

– Что тут вообще происходит? – огрядний покинув мене трясти і звернувся до Бріштгеля. – Это вы вызывали милицию? Где тело потерпевшей? И предъявите документы, все трое. Я начальник районного отдела внутренних дел Сагайдак.

Бріштгель кивнув. Один з чоловіків у штатському присів біля Німця, витягнув із торбини з червоним хрестом на боці вату та пляшечку.

– Я вызывал. Документы вот, – Бриштгель протягнув папери огрядному. – Идемте, покажу тело.

…За півгодини я посадовила Сагайдака за той самий стіл у дворі Будки, де днем раніше відзначалося новосілля, і він мене допитував. Точніше, допитували всіх: тіло Оксанки забрали в морг, де його будуть допитувати також, Німцю оказали першу медичну допомогу та зараз допитували на веранді, Бриштгель, розмахуючи руками, відповідав на якісь запитання колеги Сагайдака, лейтенанта на прізвище, як я чула, Березін, а решта міліціонерів, які приїхали разом зі своїм начальником, спробували, як я зрозуміла, допитувати окіл зовнішній, шастаючи по лузі та корчах. Мене ж питав сам начальник.

– Значит, ваши подруги уехали вместе около половины одиннадцатого?

– Думаю, что так. Но точно утверждать не могу. Но уже довольно сильно смеркалось.

Сагайдак замислився.

– В поведении потерпевшей вчера не заметили чего-то необычного? Может, расстроенной она казалась или, наоборот, слишком веселой? Может, плохо себя чувствовала?

– Да нет, ничего особенного, как будто.

– Скажите, а вообще чего-нибудь странного, необычного в тот вечер вы не заметили?

Гриби. Попередження з грибів. Але чи варто розповідати про це міліціонеру? Взагалі-то в мене такий досвід: нашій міліції чим менше розповідаєш, тим краще… Але раніше я терпіла від міліції за свої політичні справи, а тут вбивство… Що криється за ним? Чи можна довіряти оцьому фацету? Я підвела на нього очі. Начальник РВВС виглядав так, що на вулиці я б скоріше прийняла його за бандита, а не за правоохоронця: на широких, налитих плечах – модна сорочка, гостроносі шкіряні туфлі, у розкритому комірі – масивний, товстий золотий ланцюг. Не випускає із зубів Dunhill. Але бачна була в ньому і якась твердість – твердість колодки, об яку щодня гепають то колуном, то сокирою, а вона десятиріччями стоїть собі на дворі біля дашка.

– Ну як вам сказати… – від хвилювання я перейшла на рідну.

– А скажіть, як є, – підохотив він також по-нашому. – Люба дрібниця може бути важливою. Постарайтеся згадати все, – понукнув.

Ну що ж, я постаралася. Розповіла про пурхавки та пудпалюпахи. Він не подивився на мене, як на дуру.

– Березин, а ну-ка, подгони сюда по-быстрому с Михалычем, – розпорядився він по мобільному, вислухавши мене. І до мене: – Пойдем, покажете, где это было.

На моє здивування, трійця міліціонерів уважно огледіла місце, де це «было»; всі втрьох залізли на гору, подивилися і звідтіль; грибів уже майже не було, але Міхалич – як я зрозуміла, якийсь дослідник-експерт – узяв проби ґрунту та накидав у свої пробірки трохи позосталих пудпалюпашків.

Вітер війнув пахом дощу, потім приніс його краплі. Я задрижала – від холоду, чи ще від чогось. Я раптом чітко побачила, що біля нашої групи, – я, Сагайдак, Березін, Міхалич – за нашими спинами, в прозорому похолоділому повітрі хтось є – хтось такий само прозорий, як повітря, але дивовижно густий і тугий, якийсь живий образ дирки, пустоти – антиматерії, коли не антидуху. Я дивилася на це Щось, воно дивилося на мене. Страху не було, але хвилювання трусило мене все сильніше. Що то? Хто то? Мильгинула безумна думка, що то навідалася баба Мокрина. Чи Оксанка? Мене колотило, дощ валився вже густими треками, обминаючи те щось щільне і туге, якого ніхто не зауважив, крім мене, і Сагайдак розпорядився йти в хату. У хаті я змогла якось опанувати дрож.

…Цей жахливий день скінчився. Скінчився нарешті після того, як були складені та підписані протоколи допиту мене, Бриштгеля (він шепнув мені, що незабаром приїде знов і був звезений міліціонерами в місто ще для якихось процедур), зніяковілого Німця, який аж ніяк не чекав, що його день пройде таким чином; після того, як міліціонери не пустили до мене Улянку (вона прийшла на Будку, не відаючи, що відбулося, і вимушена була чекати аж до вечора, бо міліціянти не дозволяли нам ні побачитися, ні поговорити навіть по телефону; я дуже переживала, як вона, у своєму стані, перенесе жахливу звістку; вони з Юрком, її чоловіком, який також примчався з Добратич, поривалися встатися зі мною на ніч, але я вговорила їх вернутися додому в Добратичі, найперше для того, щоб якось ощадити нерви та зберегти крихке тепер здоров’я сестри), після того, як я, зібравши всю силу, подзвонила Ксені і Ядзі, дочкам Оксанки. Приголомшені дівчата вже відали від міліції жахливу новину, були в дорозі з Мінська додому…

Вина, нераціональна, але чітко відчутна вина мучила мене… Я невинувата в смерті Оксани – але винувата, бо вона загинула після приїзду до мене… Що за така кара мені, що за таке жахливе покарання: бути без вини винуватою. Колись доця моя, потім баба Мокрина, тепер от Оксанка… За що я така проклята перед Богом?!

Після тяжкої розмови з дівчатами я вийшла на двір. Стояла тепла синя ніч, м’якша за любов. З гуляки яблуні також м’яко гепнувся на землю велизний кіт комишевого окрасу. Він пильно подивився на мене і відступив, розчинився в мовчанні темерови.