Текст книги "Сонце також зірка"

Нікола Юн
Сонце також зірка

Ця книжка – художній вимисел. Усі імена, персонажі, місця та події, описані в ній, або є витвором уяви автора, або використані образно. Будь-яка аналогія з реальними особами (живими чи вже покійними), подіями або місцями є збігом.

Моїм мамі й татові, які розповіли мені про мрії та про те, як їх здійснювати.

Романтиці заходу сонця не зашкодить, коли ми дещо про нього дізнаємося.

Карл Саган «Бліда блакитна цятка»

Чи Всесвіт смію я потурбувати?

Хвилини досить, аби рішення прийняти і скасувати – те, яке хвилина змінить.11
  Переклад Т. Небесної.


[Закрыть]

Т. С. Еліот «Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока»

Пролог

Карл Саган говорив, що коли ви хочете зробити яблучний пиріг з нуля, то спочатку мусите винайти всесвіт. Говорячи «з нуля», він мав на увазі з нічого. Він говорив про час, коли світ іще не існував. Якщо ви хочете приготувати яблучний пиріг з нічого, то маєте розпочати з Великого Вибуху й розширення всесвітів, нейтронів, іонів, атомів, чорних дір, сонць, місяців, припливів океанів, Чумацького Шляху, Землі, еволюції, динозаврів, їхнього вимирання, качкодзьобів, людини прямоходячої, кроманьйонців тощо. Маєте почати з самого початку. Ви мусите винайти вогонь. Вам будуть потрібні вода, родючий ґрунт і насіння. А також корови, люди, які доїли б їх, та ще кілька тих, хто збивав би те молоко в масло. Вам знадобляться пшениця, цукрова тростина та яблуні. Вам стануть у пригоді хімія й біологія. А для справді чудового яблучного пирога – ще й мистецтво. Аби цей рецепт залишився для наступних поколінь, вам треба мати друкарський верстат і здійснити Промислову революцію, а можливо, доведеться ще й вірш написати.

Аби зробити щось просте, як-от яблучний пиріг, ви маєте створити цілий світ.

Деніел

Місцевий хлопець змиряється з долею, погоджуючись стати лікарем, банальна тема

Це через Чарлі моє літо (і вже осінь) перетворилися на низку абсурдних заголовків. Чарльз Чже Вон Бе, він же Чарлі, мій старший брат, первісток старшого сина, здивував моїх батьків

(і всіх їхніх друзів та пліткарів з корейської громади Флашинга22
  Мультиетнічний район, у якому переважають іммігранти з Азії. (Тут і далі прим. перекл.)


[Закрыть] у Нью-Йорку) тим, що його тимчасово відрахували з Гарвардського університету («найкращий виш», як сказала моя мама, коли надійшов лист про його зарахування). Тепер його вигнали з найкращого вишу, і все літо мама супиться, не в змозі ані остаточно повірити в це, ані до кінця зрозуміти.

– Чому в тебе такі погані оцінки? Вони вигнали тебе? Чому вони тебе вигнали? Чому не змусили залишитися і більше вчитися?

– Не вигнали. Тимчасово відрахували. Це не те саме, – говорить тато.

– Це тимчасово, лише на два семестри, – бурчить Чарлі.

Спостерігаючи цю жахливу хвилю збентеження, сорому й розчарування моїх батьків, я вже майже жалію Чарлі. Майже.

Наташа

Мама каже, що настав уже час мені здатися, що мої зусилля марні. Вона засмучена, тож її акцент помітніший, ніж зазвичай, і кожне твердження звучить як питання.

– Ти не думаєш, що вже час здатися, Ташо? Не думаєш, що твої зусилля марні?

Вона розтягує перший склад слова «марні» на зайву секунду. Тато нічого не говорить. Він німий від гніву чи безсилля. Я ніколи не була впевнена, від чого саме. Батькові зморшки такі глибокі й важкі, що важко уявити його з іншим виразом обличчя. Якби це було лише кілька місяців тому, я засмутилася б, побачивши тата таким. Але тепер мені байдуже. Адже саме через нього з нами трапилася оця халепа.

Пітер, мій дев’ятирічний брат, – єдиний з нас, кого тішить такий поворот подій. Просто зараз він пакує свою валізу під «No Woman, No Cry» Боба Марлі.

– Олдскульна музика для зборів, – так він називає цю пісню.

Попри те, що Пітер народився тут, в Америці, він каже, що хоче жити на Ямайці. Мій брат завжди був доволі сором’язливим і йому було важко завести друзів. Гадаю, він уявляє Ямайку раєм і вірить, що, бозна з якого дива, там йому буде краще.

На цей час ми вчотирьох перебуваємо у вітальні нашої двокімнатної квартири, яка є також нашою з Пітером спальнею. У ній два невеличких дивани, які ми розкладаємо на ніч, і яскрава блакитна завіса посередині для усамітнення. Просто зараз завіса відсунута вбік, тож видно обидві половини кімнати.

Досить легко здогадатися, хто з нас хоче їхати, а хто залишитися. Моя половина кімнати досі виглядає обжитою. Книжки на маленькій поличці з IKEA. На столі дотепер стоїть моя улюблена фотографія, де ми з моєю найкращою подругою Бев у захисних окулярах сексуально надули губи на камеру у фізичній лабораторії (окуляри – моя ідея, а випнуті губи – її). Я не дістала жодної речі зі свого комода. Я навіть не зняла зі стіни плакат NASA з мапою зоряного неба. Він величезний – взагалі-то це вісім плакатів, які я склеїла докупи. На ньому зображені всі великі зірки, сузір’я і ділянки Чумацького Шляху, які видно з Північної півкулі. Тут навіть є інструкція щодо того, як відшукати Полярну зорю та як орієнтуватися за зірками, коли заблукав. Тубуси, що я їх придбала для пакування плаката, стоять закриті, обіперті об стіну.

На половині Пітера практично всі поверхні порожні. Більшість його речей уже розкладені по коробках і валізах.

Звісно, мама має рацію – мої зусилля марні. Утім я все одно беру навушники, підручник з фізики й кілька коміксів. Якщо я маю якось убивати час, то, можливо, зможу закінчити домашню роботу й почитати.

Пітер хитає головою.

– Навіщо тобі це? – питає він, маючи на увазі підручник. – Ми їдемо, Ташо. Тобі не доведеться здавати домашню роботу.

Пітер саме відкрив для себе силу сарказму і вдається до нього за найменшої нагоди.

Я не відповідаю йому, лише надягаю навушники і прямую до дверей.

– Скоро повернуся, – кажу мамі.

Вона клацає язиком і відвертається. Я нагадую собі, що вона засмучена не через мене. «Ташо, ти ж знаєш, що це не ти мене засмучуєш?» – вона часто повторює це останніми днями. Я збираюся до будівлі Служби громадянства та імміграції США, розташованої в центрі Мангеттена, – подивитися, чи може хтось там мені допомогти. Ми – нелегали, і сьогодні ввечері нас депортують.

Сьогодні мій останній шанс спробувати переконати когось – чи долю – допомогти мені знайти спосіб залишитися в Америці.

Аби ви зрозуміли: я не вірю в долю. Але я у відчаї.

Деніел

Причини, з яких я вважаю Чарльза Чже Вон Бе, він же Чарлі, гівнюком (у довільному порядку):

1. До цього епічного, видовищного (і цілком чарівного) провалу в Гарварді він був безжально гарним в усьому.

Ніхто не має бути гарним в усьому. Математика й англійська, біологія і хімія, історія й фізкультура… Не годиться бути вправним в усьому. Три-чотири предмети – максимум. І навіть це вже ознака несмаку.

2. Він – справжній чоловік, а це означає, що часто поводиться як справжній покидьок. Здебільшого. Постійно.

3. Він високий, з витонченими, бездоганними вилицями, до яких пасують усі прикметники, якими їх описують у романах. Дівчата (усі дівчата, не лише ті, які вивчають корейську Біблію) кажуть, що в нього звабливі губи.

4. Усе це було б чудово – авжеж, очі розбігаються від його чеснот, їх аж трохи забагато для однієї людини, – якби він був доброю людиною. Але це не так. Чарльз Чже Вон Бе не добрий хлопець. Він пихатий і самовдоволений, і що найгірше – він покидьок. Гівнюк. Невиправний.

5. Я йому не подобаюсь. І не подобаюсь уже багато років.

Наташа

Я кладу свій телефон, навушники й наплічник до сірого контейнера, перш ніж пройти крізь металошукач. Охоронниця (бейджик сповіщає, що її звати Ірен) зупиняє мій контейнер на конвеєрній стрічці, як робила це щодня.

Я зводжу на неї погляд і не усміхаюся.

Вона зазирає до контейнера, перевертає мій телефон і роздивляється чохол, як робила це щодня. На чохлі зображена обкладинка альбому «Nevermind» гурту Nirvana. Кожного дня її пальці затримуються на немовляті з обкладинки, і щоразу мені не подобається, що вона торкається його. Вокалістом Nirvana був Курт Кобейн. Його голос, зірваний, неідеальний, слухаючи який відчуваєш усе, що відчував він сам, який натягується так, що, здається, ось-ось обірветься, – це єдине, завдяки чому я не збожеволіла, коли почався цей кошмар. Його страждання значно гірші, ніж мої.

Ірен не поспішає, а я не можу пропустити цю зустріч. Я розмірковую, чи не сказати їй щось, але не хочу дратувати. Мабуть, вона ненавидить свою роботу. Я не хочу давати їй привід затримати мене ще довше. Вона підводить погляд, але жодним чином не виказує, що впізнає мене, хоча я весь останній тиждень щодня приходжу сюди. Для неї я – лише чергове обличчя, черговий прохач, черговий хтось, хто чогось хоче від Америки.

Ірен

Історія

Наташа геть помиляється стосовно Ірен. Тій подобається її робота. Більше, ніж подобається – вона їй необхідна. Це майже єдиний контакт із людьми, який вона має. Це єдине, що тримає її цілковиту й відчайдушну самотність на відстані.

Кожна взаємодія з цими прохачами потроху рятує її життя. Спочатку вони ледве помічають її. Вони кидають свої речі в кошик і пильно стежать за тим, як ті проходять крізь металошукач. Більшість підозрюють Ірен у намірі прибрати до рук дрібні гроші, ручку, ключі абощо. За звичних обставин відвідувачі навіть не помітили б її, але вона робить так, щоб вони звернули на неї увагу. Це її єдиний зв’язок зі світом.

Тож вона перехоплює кожен контейнер однією рукою у рукавичці. Затримка достатньо довга, аби відвідувач підвів на неї погляд. Аби насправді побачив жінку, що стоїть перед ним. Більшість бурмоче вимушене «доброго ранку», і ці слова тішать її. Хтось питає, як її справи, і вона радіє ще більше.

Ірен ніколи не відповідає. Не знає, як. Натомість вона опускає очі до контейнера й уважно розглядає кожну річ, шукаючи якусь зачіпку, щоб відкласти предмет убік і роздивитися пізніше.

Над усе вона прагне скинути рукавиці й торкнутися ключів, гаманців та дрібних грошей. Як би їй хотілося провести кінчиками пальців по поверхнях, запам’ятовуючи текстуру, і пропустити крізь себе артефакти з життя інших людей! Але вона не може надовго затримувати чергу. Зрештою, Ірен пропускає контейнер і його власника далі від себе.

Минула ніч для Ірен була особливо поганою. Нестерпно голодний рот самотності хотів проковтнути її цілком. Сьогодні вранці контакт був їй просто необхідний, аби врятувати своє життя. Вона відводить погляд від контейнера, що віддаляється, і дивиться на наступного відвідувача.

Це та сама дівчина, яка протягом тижня приходить сюди щодня. Їй не більше сімнадцяти. Як і решта, дівчина не відводить погляд від контейнера. Вона зосереджено дивиться у нього, наче не витримає розлуки з яскраво-рожевими навушниками та мобільником. Ірен кладе руку в рукавичці на бік контейнера, аби той не вислизнув з її життя на конвеєрну стрічку.

Дівчина підводить очі, й Ірен підноситься духом. Здається, дівчина в такому ж відчаї, що й Ірен. Ірен стримується, проте подумки усміхається до неї.

«Ласкаво просимо. Рада тебе бачити», – каже Ірен, але лише подумки.

Насправді вона вже дивиться вниз і вивчає чохол телефону. На ньому зображене вгодоване біле немовля, повністю занурене у прозору блакитну воду. Хлопчик розкинув руки й ноги, тож здається, що він радше летить, аніж пливе. Його рот і очі відкриті. Перед ним з рибальського гачка звисає доларова банкнота. Картинка неблагопристойна, і щоразу, коли Ірен дивиться на неї, їй перехоплює подих, неначе це вона під водою.

Вона хоче знайти привід, щоб конфіскувати телефон, але його немає.

Деніел

Я знаю, коли саме перестав подобатися Чарлі. Це сталося влітку, коли мені виповнилося шість, а йому вісім. Він катався на своєму претензійному новому велосипеді (червоний, крутий, з десятьма швидкостями) зі своїми претензійними новими друзями (білими, крутими, десятирічними). Навіть попри те, що впродовж цілого літа була купа натяків, я ще не зрозумів, що мене понизили до Докучливого Молодшого Брата.

Того дня він зі своїми друзями поїхав без мене. Я переслідував його квартал за кварталом, вигукуючи «Чарлі!», переконаний, що він просто забув мене запросити. Я крутив педалі так швидко, що стомився (шестирічні діти на велосипедах не відчувають втоми, тож це щось та означає).

Чому я просто не здався? Звісно ж, він чув мене.

Зрештою він зупинився і зістрибнув зі свого велосипеда. Чарлі штовхнув його на землю, у бруд (начхати на підніжку), і стояв там, чекаючи, поки я під’їду. Я бачив, що він злий. Він накидав бруд на велосипед, демонструючи всім присутнім свій гнів.

– Хьон, – почав я, звертаючись до нього, як звертаються молодші брати до старших. Я зрозумів, що це було помилкою, тільки-но промовив це слово. Обличчя Чарлі почервоніло – щоки, ніс, кінчики вух – повністю. Він майже палав. Його погляд перемістився убік, на нових друзів, які спостерігали за нами, наче дивилися реаліті-шоу по телевізору.

– Як він щойно тебе назвав? – запитав один із них, той, що був нижчий.

– Це якийсь таємний корейський код? – втрутився вищий хлопець.

Чарлі проігнорував їх обох і подивився мені в обличчя.

– Що ти тут робиш? – він був такий розлючений, що його голос прозвучав трохи надтріснуто.

Відповіді я не мав, та вона насправді й не була йому потрібна. Чого він хотів – то це вдарити мене. Я розумів це з того, як він стискав і розтискав свої кулаки. Я бачив, як він прикидає, що йому буде, коли він зараз ударить мене тут, у парку, перед хлопцями, яких ледве знає.

– Чому б тобі не завести власних друзів і не перестати ходити слідом за мною, наче дитина? – натомість сказав він.

Краще б він мене вдарив.

Чарлі підняв свій велосипед із бруду. Його так розпирало від гніву, що я подумав: ось він зараз вибухне, і мені доведеться сказати мамі, що її старшого й більш ідеального сина розірвало.

– Мене звати Чарльз, – відрекомендувався він хлопцям, перевіряючи, чи наважаться вони сказати ще щось. – То ви їдете чи як? – він не чекав на них, не озирався назад, аби подивитися, чи їдуть вони. Вони пішли за ним слідом у парк, у літо і в старшу школу, як і безліч інших людей, які зрештою йтимуть за ним. Якимось чином я зробив свого брата королем.

Більше я ніколи не називав його хьон.

Чарльз Чже Вон Бе

Історія майбутнього

Деніел не помиляється щодо Чарльза. Він гівнюк аж до самісіньких кісток. Деякі люди виростають зі своєї ницої суті, але Чарльз не виросте. Він приросте до неї як до шкіри, що завжди буде його.

Однак перш ніж він стане політиком і вдало одружиться, перш ніж змінить своє ім’я і почне зватися Чарльзом Беєм, перш ніж зраджуватиме свою вірну дружину та виборців на кожному кроці, перш ніж отримає забагато грошей і успіху й занадто часто матиме все, що забажає, він здійснить добрий безкорисливий учинок для свого брата. Це буде останнім добрим і безкорисливим, що він колись зробить.

Родина

Історія імені

Коли Мін Су закохалася у Де Хьона, вона й не сподівалася, що кохання приведе їх із Південної Кореї до Америки. Але Де Хьон усе своє життя був бідняком. А в Америці, у Нью-Йорку, непогано йшли справи у його двоюрідного брата. Він обіцяв допомогти.

Для більшості іммігрантів переїзд до нової країни – акт віри. Навіть якщо ви чули історії про безпеку, можливості та процвітання, це все одно стрибок, що віддаляє вас від рідної мови, народу і країни. Від вашої історії. А якщо розповіді неправдиві? А якщо ви не зможете пристосуватися? А якщо ви не будете бажаним гостем у новій країні?

Зрештою, лише кілька історій виявилися правдивими. Як і всі іммігранти, Мін Су й Де Хьон пристосувалися настільки, наскільки змогли. Людей і місць, де були небажаними, вони уникали. Двоюрідний брат Де Хьона справді допоміг їм, і вони почали процвітати, їхню віру було винагороджено.

Через кілька років, коли Мін Су дізналася, що вагітна, першою її думкою було, як назвати дитину. Їй здавалося, що американські імена нічого не означають, не те, що корейські. У Кореї спочатку йшло прізвище, яке розповідало цілу історію роду. В Америці прізвище називали «остан нім іменем». Де Хьон сказав, це свідчить про те, що американці вважають особистість важливішою за родину.

Мін Су було досить складно вибрати для сина ім’я, яке американці називали «першим». Чи має воно бути американським, легким для вимови його майбутніх учителів та однокласників? Чи вони мають триматися традицій і обрати два китайських ієрогліфи, аби створити двоскладове ім’я?

Імена – могутні речі. Вони діють як маркер індивідуальності й своєрідна карта, що орієнтує вас у часі й географії. Ба більше, вони можуть бути компасом. Зрештою, Мін Су пішла на компроміс. Вона назвала свого сина американським ім’ям, за яким слідували корейське ім’я та прізвище. Вона назвала його Чарльз Чже Вон Бе. Другий син отримав ім’я Деніел Чже Го Бе.

Врешті-решт вона обрала обидва імені. Корейське й американське. Американське й корейське.

Аби вони знали, звідки походять.

Аби вони знали, куди йдуть.

Наташа

Я спізнилася. Заходжу до кімнати очікування і прямую до секретарки. Вона хитає головою, наче вже бачила таке. Тут усі все вже бачили, і їм байдуже, що для тебе все це нове.

– Вам треба зателефонувати на головну лінію Служби громадянства та імміграції США й записатися на нову зустріч.

– У мене немає на це часу, – відказую я. І розповідаю про дивакувату охоронницю Ірен. Я кажу це спокійно й розважливо. Секретарка знизує плечима й опускає погляд. Мені відмовлено. І якогось іншого дня я змирилася б із цим.

– Будь ласка, зателефонуйте їй. Зателефонуйте Карен Вітні. Вона сказала мені повернутися.

– Вашу зустріч було призначено на восьму ранку. Зараз 08:05. У неї інший прохач.

– Будь ласка. Я спізнилася не з власної провини. Вона сказала…

Секретарчине обличчя напружилося. Хай там що я говоритиму – їй байдуже.

– Міс Вітні вже приймає іншого відвідувача, – вона промовляє так, наче я не розумію англійської.

– Зателефонуйте їй! – вимагаю я. Мій голос звучить надто гучно й істерично. Решта присутніх, навіть ті, хто не розмовляє англійською, дивляться на мене. Відчай зрозумілий будь-якою мовою.

Секретарка киває до охоронця, який стоїть біля дверей. Перш ніж він устигає підійти до мене, відчиняються двері, що ведуть до кімнати перемовин. Дуже високий і худий темношкірий чоловік гукає мене. Він киває до секретарки:

– Усе гаразд, Мері. Я займуся нею.

Я швидко проходжу у двері, поки він не передумав. Він не дивиться на мене, лише розвертається і йде низкою коридорів. Я тихо прямую слідом, поки він не зупиняється біля кабінету Карен Вітні.

– Чекайте тут, – каже він мені й зникає лише на кілька секунд, але повертається з червоною папкою – моїм файлом.

Ми йдемо черговим коридором, доки, зрештою, не дістаємося до його кабінету.

– Мене звати Лестер Барнс, – каже він. – Сідайте.

– Я…

Він піднімає руку, зупиняючи мене.

– Усе, що я маю знати – у цьому файлі, – він піднімає папку за ріжок і трясе переді мною. – Зробіть собі послугу й помовчте, доки я читатиму.

Його стіл такий охайний… Він напевно цим пишається. Набір канцелярського приладдя срібного кольору: тримач для ручки, лоток для вхідних та вихідних паперів, навіть візитниця з вигравіруваними ініціалами. Хто взагалі ще користується візитками? Я простягаю руку, беру одну й кладу до кишені.

За спиною у нього стоїть висока шафа зі стосами папок, розставлених за кольорами. У кожній – чиєсь життя. Чи справді колір папок такий очевидний, яким здається мені? Мій файл червоного кольору відмови.

За кілька хвилин він підводить на мене погляд:

– Чому ви тут?

– Карен… Міс Вітні сказала мені прийти. Вона була мила зі мною. Вона сказала, що, можливо, для мене щось буде.

– Карен новенька, – він говорить так, наче це щось пояснює, але я не розумію, що саме. – Останню апеляцію вашої родини було відхилено. Депортація в силі, міс Кінгслі. Ви та ваша родина маєте виїхати сьогодні о десятій годині вечора.

Він закриває папку й підсовує до мене упаковку серветок, очікуючи, що я заплачу. Але я не плаксійка.

Я не плакала навіть тоді, коли батько вперше розповів нам про наказ про депортацію, і тоді, коли відхиляли наші апеляції.

Я не плакала, коли минулої зими дізналася, що мій колишній хлопець Роб зраджує мене.

Я навіть учора не плакала, коли офіційно прощалася з Бев. Ми обидві кілька місяців знали, що це наближається. Я не плакала, проте все одно це було нелегко. Бев прийшла б сьогодні зі мною, але вона поїхала з родиною до Каліфорнії ознайомлюватися з університетом у Берклі та з іншими університетами штату.

– Може, коли я повернуся, ти ще будеш тут, – з надією сказала вона після наших сімнадцятих обіймів. – Може, усе вдасться…

Бев завжди була непохитною оптимісткою, навіть у безвихідних ситуаціях. Вона з тих дівчат, які купують лотерейні квитки. Я з тих дівчат, які глузують із таких людей.

Отже. Зараз я точно не збираюся плакати. Я підводжуся, збираю свої речі й прямую до дверей. Я щосили намагаюся залишатися не плаксійкою. У голові я чую мамин голос:

Не дозволяй гордості взяти над тобою гору, Ташо.

Я розвертаюся.

– То ви насправді нічим не можете мені допомогти? Я справді маю їхати? – я кажу це так тихо, що ледве чую себе. Містер Барнс, своєю чергою, чує мене без проблем. Прислухатися до тихих, нещасних голосів – це його робота.

Він стукає пальцями по закритій папці.

– Ваш батько керував транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння…

– Це його проблема. Чому я маю розплачуватися за його помилку?

Мій тато. Один вечір його слави призвів до того, що він сів за кермо п’яним. А це призвело до того, що нас викрили, і тепер я втрачаю єдине місце, яке зву домом.

– Ви досі перебуваєте тут незаконно, – каже Барнс, але його голос уже не такий твердий, як раніше.

Я киваю, проте мовчу, бо тепер я справді можу розплакатися. Я вдягаю навушники й знову прямую до дверей.

– Я був у вашій країні. Був на Ямайці, – каже він, усміхаючись від згадки про подорож. – Я чудово провів час. Там усе irie. У вас усе буде гаразд.

Психіатри радять не стримувати почуття в собі, бо зрештою ті вибухнуть. Вони не помиляються. Я злилася впродовж кількох місяців. Мені здається, ніби я злюся усе своє життя. Злюся на батька. Злюся на Роба, який минулого тижня сказав мені, що ми маємо бути друзями попри «все», тобто попри той факт, що він зрадив мене.

Навіть Бев не уникла мого гніву. Усю осінь вона переймалася тим, до якого університету подавати документи, зважаючи на те, куди вступатиме її хлопець, Деррик. Вона регулярно перевіряє різницю в часі між різними університетами. «Чи спрацюють стосунки на відстані?» – питає вона щокілька днів. Востаннє, коли вона запитала мене, я сказала, що, можливо, їй не варто будувати все своє майбутнє на своєму сьогоднішньому хлопцеві-старшокласнику. Їй це не сподобалося. Бев гадає, що вони будуть разом завжди. Я думаю, що їхні стосунки закінчаться після випускного. Можливо, улітку. Мені довелося кілька тижнів робити за неї домашню роботу з фізики, аби загладити свою провину.

І тепер чоловік, який, імовірно, провів на Ямайці не більше тижня, каже мені, що все буде irie.

Я знімаю навушники.

– Де ви відпочивали? – питаю я.

– У Негрилі, – відповідає він. – Дуже гарне місце.

– Ви виїжджали за межі готелю?

– Я хотів, але моя…

– Але ваша дружина не хотіла, бо їй було страшно, еге ж? У путівнику сказано, що краще залишатися на території готелю. – Я знову сіла.

Він складає руки й спирається на них своїм підборіддям. Уперше, відколи почалася ця розмова, головний у ній не він.

– Вона хвилювалася через безпеку? – я малюю у повітрі лапки навколо слова «безпека», наче це те, про що насправді не треба хвилюватися. – Чи, може, вона просто не хотіла псувати собі настрій під час відпочинку, дивлячись, у яких злиднях усі там живуть? – Гнів, який я стримувала, зростає у мене всередині й піднімається горлом. – Ви слухали Боба Марлі, бармен приніс вам косяк, хтось розповів, що означає irie, і тепер ви думаєте, що знаєте щось. Ви бачили тікі-бар, пляж і готельний номер. Це не країна. Це курорт.

Він піднімає руки, неначе захищаючись, неначе намагаючись відштовхнути слова у повітрі знову до мене.

Так, я поводжуся жахливо.

Так, мені байдуже.

– Не кажіть мені, що в мене все буде гаразд. Я не знаю тієї країни. Я живу тут з восьми років. Я не знаю нікого на Ямайці. У мене немає акценту. Я не знаю своїх тамтешніх рідних, не так, як треба знати. Я у випускному класі. А як же мій випускний бал, закінчення школи та мої друзі? – Я хочу перейматися усіма тими безглуздими речами, які хвилюють їх. Я навіть почала готувати документи до Бруклін-ського коледжу. Моя мама два роки заощаджувала, аби поїхати до Флориди й купити мені «пристойну» картку соціального страхування. «Пристойна» картка – це картка зі справжніми краденими номерами замість вигаданих. Чоловік, який продав її мамі, сказав, що дешевші картки з фальшивими номерами не пройдуть перевірку і я не вступлю до коледжу. З карткою я можу подати заявку на фінансову допомогу. А якщо разом з нею я отримуватиму стипендію, то зможу навіть дозволити собі вчитися у Бінгемтонському університеті чи іншому державному закладі.

– А як же університет? – питаю я, вже розплакавшись. Сльози не зупиняються. Вони надто довго чекали, аби вийти назовні.

Містер Барнс підсовує упаковку серветок ближче до мене. Я беру шість-сім штук, використовую їх і беру ще шість чи сім.

– Ви хоч уявляєте, як це – ніде не вписуватися? – знову кажу я це занадто тихо, щоб бути почутою, і знову ж він чує мене.

Я вже біля дверей, тримаюся за ручку, коли він промовляє:

– Міс Кінгслі. Заждіть.