Текст книги "Сонце також зірка"

Деніел

Місцевий хлопець покірно сідає у потяг номер 7, що прямує на захід, до зупинки «Кінець дитинства»

Звісно, можливо, я трохи драматизую, але саме так я відчуваю. Цей Магічний Довбаний Потяг несе мене від дитинства (радощі, спонтанність, розваги) до дорослості (страждання, передбачуваність, жодних розваг). Коли я вийду з нього, то матиму план і зі смаком доглянуте (тобто коротке) волосся. Я більше не читатиму (чи не писатиму) віршів – лише біографії Вкрай Важливих Людей. У мене буде своя Точка Зору з серйозних питань, як-от імміграція, роль католицької церкви у світському житті й порівняно відстійна гра професійних футбольних команд.

Потяг зупиняється, і половина пасажирів виходить. Я прямую до свого улюбленого місця – два сидіння в кутку біля кабіни машиніста. Я розвалююсь одразу на обох сидіннях.

Так, це зухвало. Але в мене є чудовий привід для такої поведінки: цілком порожній потяг о другій ночі (далеко за комендантську годину) і чоловік зі здоровезною змією навколо шиї, який вирішує сісти поруч зі мною попри те, що вільні ще тисяча місць (плюс-мінус).

Я виймаю блокнот із внутрішньої кишені свого піджака. До Тридцять четвертої вулиці на Мангеттені, де працює мій улюблений перукар, десь близько години, а цей вірш сам себе не напише. Через п’ятдесят хвилин (і три слабеньких рядки) до моєї станції залишається всього кілька зупинок. Двері Магічного Довбаного Потяга зачиняються. Ми проїжджаємо десь двадцять футів тунелем і зупиняємося. Світло вимикається, ну звісно ж. Ми сидимо п’ять хвилин, перш ніж машиніст вирішує, що непогано було б поспілкуватися. Я очікую, що він скаже, що потяг невдовзі рушить тощо, але чую наступне:

– ПАні та ПАнове. До вчорашнього дня я був такий самий, як і ви. Я так само їхав у потязі в НІкуди.

Хай йому чорт. Зазвичай диваки їдуть у потязі, а не ведуть його. Мої попутники випростовуються на своїх місцях. Над нашими головами висять хмарки «Якого біса?».

– Але зі мною щось СТАлося. Я пережив релігійний ДОсвід!

Не впевнений, звідки він (Місто Схибнутих, населення – 1 особа).

Він старанно вимовляє початки слів, і звучить так, наче він постійно усміхається, проповідуючи нам.

– Сам ГОСподь спустився з НЕбес і врятував мене.

Люди ляскають себе по лобах і закочують очі в цілковитій недовірі.

– ВІН і вас спасе, але ви маєте ВПУстити Його у свої серця. ВПУстити зараз, перш ніж дістанетеся кінцевого пункту ПРИ-значення.

Я теж стогну, бо його обігравання образів жахливе. Хлопець у костюмі горлає, щоб машиніст заткнув пельку і вів потяг. Мати затуляє вуха своїй маленькій донечці й каже хлопцеві, щоб він так не висловлювався. У потязі номер 7 можуть розгорнутися події «Володаря мух»66
  Алегоричний роман англійського письменника Вільяма Ґолдінґа.


[Закрыть].

Наш машиніст-проповідник стишується, і наступну хвилину ми сидимо в темряві, перш ніж починаємо рухатися знову. Ми під’їжджаємо до зупинки «Таймс-Сквер», але двері відчиняються не одразу. Тріскотить динамік.

– ПАні та ПАнове. Цей потяг не ОБСлуговується. Зробіть собі ПОслугу. Виходьте. Шукайте Господа, і знайдете Його.

Ми виходимо з потяга у стані, середньому між полегшенням і гнівом.

Кожному кудись треба. Пошуків Бога немає в розкладі.

Наташа

Люди – нерозумні істоти. Замість того, щоб керуватися логікою, ми дозволяємо емоціям керувати нами. Світ був би щасливішим місцем, якби ситуація була протилежна. Наприклад, через один-єдиний телефонний дзвінок я почала сподіватися на диво.

А я навіть у Бога не вірю.

Машиніст

Євангелічна історія

Розлучення далося машиністу нелегко. Одного дня його дружина просто оголосила, що більше його не кохає. Вона не змогла це пояснити. У неї не було роману. Не було іншого, з ким би вона хотіла бути. Але кохання, яке вона колись відчувала, зникло.

За чотири роки після розірвання шлюбу справедливо буде сказати, що машиніст став кимось на кшталт скептика. Він згадує їхні з дружиною обітниці одне одному, які вони виголошували перед Господом. Якщо людина, яка присягається вам у вічному коханні, може раптом перестати любити, то в що там вірити?

Самотній і невпевнений, він мандрує з міста до міста, з квартири на квартиру, від роботи до роботи, і майже ніщо його у цьому світі не тримає. У нього проблеми зі сном. Єдине, що допомагає – перегляд нічних програм по телевізору з вимкненим звуком. Нескінченний потік зображень заспокоює його думки, і він засинає.

Одного разу вночі під час цього ритуалу його увагу привертає передача, якої він раніше не бачив. Перед величезною аудиторією за кафедрою стоїть чоловік, за спиною якого чималий екран з його ж обличчям. Чоловік плаче. Камера показує захоплених людей. Дехто з них теж плаче, але машиніст точно знає, що не від горя.

Тієї ночі він не засинає. Він умикає звук і всю ніч дивиться цю передачу.

Наступного дня він проводить деякі дослідження і відкриває для себе євангельське християнство, що веде його в подорож, про необхідність якої він не знав. Машиніст дізнається, що аби стати євангельським християнином, потрібні чотири складники. Перший – ви маєте переродитися. Чоловікові подобається думка про те, що можна народитися знову, вільним від гріха і тому гідним любові й спасіння душі. Другий і третій складники – ви маєте щиро вірити в Біблію та в те, що Христос помер за наші гріхи. І останнє – ви повинні зайняти активну позицію, поширювати і проповідувати Євангеліє.

Ось чому машиніст виголошує свою промову через гучномовець. Як він може не поділитися своєю віднайденою радістю з ближніми? А це справжня радість, яка корениться у щирій вірі. У впевненості, що ваше життя має мету й сенс. Що хоч земне життя може бути важким, у майбутньому існує краще місце, і в Господа є план, як вас туди привести.

Що все, що сталося з ним, навіть погане, сталося не випадково.

Деніел

Відколи я дозволив Усесвіту керувати моїм життям у цей Останній День Дитинства, я вирішую не чекати наступного потяга до Тридцять четвертої вулиці. Машиніст сказав шукати Бога. Можливо, він (чи вона – але кого ми дуримо? Господь – однозначно чоловік. Бо як інакше пояснити війни, чуму і стояк уранці?) просто зараз, тут, на Таймс-Сквер, саме чекає, щоб його знайшли. Утім, опинившись на вулиці, я одразу згадую, що Таймс-Сквер – це філія пекла (геєна вогненна мерехтливих неонових вивісок, що рекламують усі сім смертних гріхів). Господь ніколи б тут не зависав.

Я спускаюся Сьомою авеню до своєї перукарні, виглядаючи якогось Знака. На Тридцять сьомій вулиці я помічаю церкву. Піднімаюся сходами і смикаю дверну ручку, але двері зачинені. Мабуть, Господь спить. Я роззираюся навколо. Жодного Знака. Я шукаю щось непримітне, як-от довговолосий чоловік, який перетворює воду на вино і тримає плакат, проголошуючи себе Ісусом Христом, Господом нашим і Спасителем.

Начхати на костюм, я сідаю на сходи. На іншому боці вулиці люди обходять дівчину, яка стоїть, повільно похитуючись. Вона чорношкіра, з величезною пишною зачіскою «афро» і в майже таких само величезних рожевих навушниках – тих, що зі здоровенними амбушурами, які блокують звук (і решту світу також). Її очі заплющені, а одна рука лежить на серці. Дівчина під цілковитим кайфом.

Усе це триває близько п’яти секунд, а потім вона розплющує очі. Озирається, зіщулюється, наче їй соромно, і поспішає вперед. Хай там що дівчина слухала у навушниках, це напевно було таки дивовижно, що вона аж розчинилася посеред вулиці у Нью-Йорку. Я так почуваюся лише тоді, коли пишу вірші, але це може ні до чого не привести.

Я б усе віддав, аби лиш захотіти того життя, якого для мене прагнуть мої батьки. Життя було би простішим, якби я пристрасно бажав бути лікарем. Здається, люди мають пристрасно бажати стати лікарем. Рятувати життя і тому подібне. Але як на мене, у цьому немає нічого такого.

Я дивлюся, як дівчина віддаляється. Вона перекидає рюкзак на плече, і я бачу напис білими літерами на шкіряній куртці: DEUS EX MACHINA 77
  Фраза, що означає несподіваний поворот подій завдяки втручанню сторонніх могутніших сил чи обставин.


[Закрыть]. «Бог з машини». У своїй голові я чую голос машиніста й замислююся: чи це не Знак?

Взагалі-то я не сталкер, і насправді я не переслідую її. Я тримаю непідозрілу відстань у півкварталу.

Дівчина заходить до крамниці «Платівки Другого пришестя». Я не брешу. Тепер я розумію: це точно Знак, і я серйозно налаштований летіти за вітром. Я хочу дізнатися, куди він приведе.

Наташа

Я пірнаю у крамницю платівок, сподіваючись уникнути поглядів тих, хто міг бачити мою поведінку посеред вулиці. Я просто насолоджувалася музикою. Щоразу, коли Кріс Корнелл співає «Hunger Strike»88
  Англійською «Голодний протест».


[Закрыть], мене пробирає аж до кісток. Він співає приспів так, наче завжди буде голодним.

Усередині «Другого пришестя» тьмяне світло й пахне пилом та освіжувачем повітря з лимоном, як завжди. З останнього разу, коли я тут була, формат трохи змінився. Раніше платівки були розкладені за роками, а тепер – за музичними напрямками. У кожній секції є свій постер, що визначив епоху: «Nevermind» гурту Nirvana – гранж. «Blue Lines» Massive Attack – трип-хоп. «Straight Outta Compton» гурту N.W.A. – реп.

Я можу провести тут увесь день. Якби сьогодні не було Сьогодні, я б і провела тут увесь день. Але в мене немає ні часу, ні грошей.

Я прямую до секції трип-хопа і помічаю, як у дальньому кутку відділу поп-дів цілується пара. Вони засмоктують одне одного біля постера Мадонни «Like a Virgin», тож я не можу як слід розгледіти обличчя, але профіль хлопця мені дуже знайомий. Це мій колишній, Роб. А його подружка – Келлі, дівчина, з якою він мене зрадив.

З усіх людей саме вони й саме сьогодні. Чому він не в школі? Він знає, що це моє місце. Йому навіть не подобається музика. У голові дзвенить мамин голос: «На все є причина, Ташо». Я в це не вірю, однак має ж бути логічне пояснення усім жахіттям цього дня. Як би я хотіла, щоб Бев була поряд! Тоді я б навіть не зайшла до цієї крамниці. «Старезна нудятина», – сказала б вона. Натомість ми, ймовірно, пішли б на Таймс-Сквер, спостерігали б за туристами, намагаючись вгадати, звідки вони, з їхнього одягу. Німці, як правило, вдягають шорти незалежно від погоди.

Ніби дивитися на те, як Роб і Келлі поїдають обличчя одне одного, було ще не досить гидко, я помічаю, як вона простягає руку, хапає платівку й засовує її між їхніх тіл під свою мішкувату ідеальну-для-крадіжок куртку.

Не. Може. Бути.

Я радше випалила б собі очі, ніж продовжувати дивитися, але я дивлюся. Насправді я не можу повірити в те, що бачу. Вони жадібно поглинають одне одного ще кілька секунд, а потім Келлі знову простягає руку.

– О, Господи, вони огидні. Чому вони такі огидні? – слова вилітають із мого рота, перш ніж я встигаю зупинитися. Як і у моєї мами, у мене є звичка висловлювати думки вголос.

– Вона просто збирається це вкрасти? – питає такий само скептичний голос, як і мій, у мене з-за спини. Я швидко озираюся, аби побачити, з ким розмовляю. Хлопець-азіат у сірому костюмі й сміховинній яскравій червоній краватці.

Я розвертаюся, аби спостерігати далі.

– Хіба тут немає працівників? Хіба вони не бачать, що відбувається? – запитую я радше себе, ніж його.

– Хіба ми не маємо щось сказати?

– Їм? – питаю я, вказуючи на маленьких злочинців.

– Напевно, персоналу.

Я хитаю головою, не дивлячись на нього.

– Я знаю їх, – кажу я.

– Липкі Пальці – твоя подруга? – у його голосі я чую звинувачення.

– Вона – дівчина мого хлопця.

Червона Краватка переводить погляд від крадіжки, що відбувається просто зараз, на мене.

– Як таке може бути? – питає він.

– Тобто колишнього хлопця, – уточнюю я. – Насправді він зрадив мене з нею. – Побачивши Роба, я розхвилювалася більше, ніж думала. Це єдине пояснення, чому я добровільно розповідаю про це незнайомцеві.

Червона Краватка спрямовує погляд на крадіїв.

– Чудова пара, зрадник і злодійка.

Я пирскаю.

– Ми маємо комусь сказати, – говорить він.

Я хитаю головою.

– Нізащо. Сам скажи.

– Наша сила в кількості, – відповідає він.

– Якщо я поскаржуся, це матиме такий вигляд, ніби я ревную і капощу їм.

– А це так?

Я знову дивлюся на хлопця. Його обличчя сповнене співчуття.

– Це типу особисте питання, хіба не так, Червона Краватко? – питаю я.

Він знизує плечима.

– Ми вже почали спілкуватися, – говорить він.

– Ні, – кажу я і знову повертаюся до Роба з Келлі. Роб відчуває мій погляд і дивиться мені просто в очі, перш ніж я встигаю відвернутися.

– А бодай тобі… – пошепки кажу я собі під ніс.

Роб дарує мені свою коронну дурну напівпосмішку й махає. Я ледве стримуюсь, аби не показати йому фак. Як я могла зустрічатися з ним вісім місяців і чотири дні? Як я могла дозволити цьому поплічникові злочину тримати мене за руки й цілувати?

Я дивлюся на Червону Краватку.

– Він іде сюди?

– Ага.

– Можливо, нам варто почати цілуватися абощо, як шпигунам у кіно? – пропоную я.

Червона Краватка рум’яніє.

– Я жартую, – відповідаю, посміхаючись.

Він не каже нічого, просто трохи більше червоніє. Я бачу, як жар заливає його обличчя.

Перш ніж Червона Краватка встигає оговтатись і відповісти, підходить Роб.

– Привіт, – каже він. У нього глибокий голос, заспокійливий баритон. Це одна з речей, які мені в ньому подобалися. Плюс він схожий на молодого Боба Марлі, тільки білошкірий і без дредів.

– Чому ти і твоя дівчина крадете платівки? – втручається Червона Краватка, перш ніж я встигаю відповісти Робу.

Роб підіймає руки вгору й робить крок назад.

– Легше, чуваче, – каже він. – Говори тихіше. – Він знову повертає дурну посмішку на своє дурне обличчя.

Червона Краватка говорить ще голосніше:

– Це приватна крамниця платівок, яка належить родині. Ви крадете в реальних людей. Ти знаєш, як важко маленькому бізнесу виживати, коли такі, як ви, крадуть товар?

Червона Краватка розлючений, і Роб навіть здається трохи присоромленим.

– Зараз не дивись, але, гадаю, твоя дівчина вляпалася, – кажу я. Двоє працівників крамниці щось несамовито шепочуть до Келлі й обмацують її куртку.

Зрештою дурна посмішка зникає з дурного обличчя Роба. Замість того, щоб рятувати Келлі, він засовує руки до кишень і поспіхом прямує до дверей. Келлі гукає його, пробігаючи повз, але Роб не зупиняється. Один із працівників крамниці погрожує викликати копів. Келлі благає його цього не робити й дістає з-під куртки дві платівки. У неї гарний смак. Я помітила гурти Massive Attack та Portishead.

Працівник вириває платівки з її руки.

– Повернешся – я викличу поліцію.

Келлі вискакує з крамниці, гукаючи Робу вслід.

– Що ж, це було весело, – каже Червона Краватка, коли Келлі йде. Він широко всміхається і дивиться на мене щасливими очима. Раптом я відчуваю дежавю. Я була тут раніше. Я бачила ці яскраві очі й цю усмішку. Навіть ця розмова вже була.

Але мить зникає.

Він простягає руку.

– Деніел, – каже він.

Його рука велика, тепла і м’яка, й затримується на моїй трохи довше, ніж треба.

– Приємно познайомитися, – кажу я і прибираю свою руку. Його усмішка гарна, дуже гарна, але в мене немає часу на хлопців у костюмах із гарними усмішками. Я вдягаю навушники. Він досі чекає, що я назвуся.

– Усього найкращого, Деніеле, – промовляю я і виходжу з дверей.

Деніел

Потенційний Казанова тисне руку симпатичної дівчини і пропонує їй іпотеку під прийнятну відсоткову ставку

Я потис їй руку. Я, у костюмі й краватці, потиснув їй руку.

Хто я? Банкір?

Хто, зустрічаючи симпатичну дівчину, тисне їй руку?

Чарлі сказав би їй щось чарівне. Вони пішли б у якесь затишне темне романтичне місце пити каву. Вона вже мріяла би про маленьких напівкорейських-напівафроамериканських дітей.

Наташа

На вулиці людей іще більше, ніж раніше. Натовп – це мікс із туристів, які забрели занадто далеко від Таймс-Сквер, і нью-йоркців, які бажають, аби всі туристи повернулися на Таймс-Сквер. Трохи нижче вулицею я помічаю Роба й Келлі. Я стою і дивлюся на них якийсь час. Келлі плаче, а Роб, поза сумнівом, намагається пояснити, що він не зрадник і не козел. Я відчуваю, що це йому вдасться. Він дуже переконливий, а вона хоче, щоб її переконали.

Минулого року ми з Робом сиділи разом на фізиці. Я звернула на нього увагу лише тому, що він попросив допомогти йому з ізотопами й періодом напіврозпаду. У фізиці я суперуспішна. Склавши тест наприкінці тижня, Роб запросив мене в кіно.

Стосунки стали для мене чимось новим, але це мені сподобалося. Мені подобалося зустрічатися біля його шафки на перервах і завжди мати плани на вихідні. Подобалося думати про нас як про пару й ходити на подвійні побачення з Бев і Дерріком. Як би гидко не було мені зараз визнавати це, мені подобався він.

А потім він зрадив. Досі пам’ятаю, як мені боліло, якою зрадженою я почувалася і, на диво, як мені було соромно. Наче в тому, що він зрадив, була моя провина. Утім єдиного я досі не можу зрозуміти: чому він прикидався? Чому просто не порвав зі мною і не почав зустрічатися з Келлі?

І все ж на те, щоб пережити розрив, пішло небагато часу. І це мене насторожує. Куди поділися усі ті почуття? Люди все своє життя витрачають на пошуки кохання. Про нього пишуть вірші, пісні й романи.

Але як можна довіряти чомусь, що може закінчитися так само раптово, як і почалося?

Період напіврозпаду

Історія розпаду

Період напіврозпаду речовини – це час, протягом якого вона втрачає половину своєї початкової величини.

У ядерній фізиці це час, за який нестабільні атоми втрачають енергію, випромінюючи радіацію. У біології зазвичай ідеться про час, за який половина речовини (води, алкоголю, ліків) буде виведена з тіла. У хімії це час, необхідний для перетворення половини реагенту (водню або, наприклад, кисню) на продукт реакції (воду).

У коханні це кількість часу, після якого закохані відчуватимуть половину емоцій, що їх колись відчували.

Коли Наташа думає про кохання, то ось що спадає їй на думку: ніщо не вічне. Як у водню-7, літію-5 чи бору-7, у кохання надзвичайно малий період напіврозпаду, за який усе сходить нанівець. І коли любов зникає, здається, що її взагалі ніколи не було.

Деніел

Дівчина-без-імені зупиняється біля пішохідного переходу попереду мене. Присягаюсь, я не стежу за нею. Просто нам із нею по дорозі. Вона знову у своїх суперрожевих навушниках погойдується в такт музиці. Я не бачу її обличчя, але думаю, що очі в неї заплющені.

Вона не встигла перейти на зелений, і тепер я стою просто за її спиною. Якщо вона обернеться, то точно подумає, що я переслідую її. Червоне світло для автівок – і вона робить крок з бордюру.

Вона не досить уважна, аби помітити, що хлопець на білому BMW збирається проїхати на червоний. Але я досить близько.

Я рвучко смикаю її за руку. Наші ноги заплутуються. Ми зіштовхуємося і падаємо на тротуар. Вона приземляється зверху на мене. Її телефону не так щастить, і він падає на асфальт.

Кілька перехожих питаються, чи все з нами гаразд, але більшість просто суне повз нас, наче ми – лише черговий об’єкт на смузі перешкод під назвою Нью-Йорк.

Дівчина-без-імені злазить із мене й дивиться на свій телефон. На екрані – павутинка з тріщин.

– Якого. Біса? – промовляє вона, але це не запитання, а радше протест.

– Ти в порядку?

– Той тип ледве не вбив мене.

Я зводжу очі й бачу, що автівка зупинилася біля узбіччя за квартал від нас. Я хочу піти й нагримати на водія, але не хочу залишати її саму.

– Ти в порядку? – питаю знову.

– Ти знаєш, скільки вже це в мене? – спочатку я подумав, що дівчина має на увазі телефон, але в руці вона стискає навушники. Під час нашого падіння вони якось зламалися. Один з амбушурів звисає на проводі, корпус тріснув.

Здається, що дівчина зараз заплаче.

– Я куплю тобі інші, – я відчайдушно намагаюся зробити так, щоб вона не заплакала, але не тому, що я благородний абощо. Я такий собі заразливий плаксій. Знаєте, як-от коли одна людина починає позіхати, і за нею позіхають усі? Або коли хтось блює і від смороду вам теж хочеться виблювати? Я саме такий, лише зі сльозами, і я не маю наміру плакати на очах у симпатичної дівчини, чиї навушники я щойно зламав.

Частина її хоче відповісти «так» на мою пропозицію, але я вже знаю, що вона цього не зробить. Вона стискає губи й хитає головою.

– Це найменше, що я можу зробити, – кажу я.

Зрештою вона підводить на мене очі.

– Ти вже врятував мені життя.

– Ти б не загинула. Можливо, трохи покалічилася б.

Я намагаюся розсмішити її, але нічого не виходить. На її очах бринять сльози.

– Сьогодні просто найгірший мій день, – каже вона.

Я відвертаюся, щоб вона не бачила, як наповнюються слізьми мої власні очі.

Дональд Крістіансен

Історія грошей

Дональд Крістіансен знає ціну безцінним речам. У голові він тримає актуарні таблиці. Він знає ціну життя людини, яка загинула в авіакатастрофі, автомобільній аварії чи аварії на шахті. Він знає це, бо колись працював у страхуванні. Вираховувати ціну небажаного й неочікуваного було його роботою.

Вартість життя сімнадцятирічної, вочевидь неуважної дівчини, на яку випадково наїхали, значно менша за ціну життя його власної доньки, яку збив водій, коли набирав смс. Насправді, почувши новини про свою дочку, перше, про що подумав Дональд – це ціна, яку заплатить страхова водія.

Він під’їжджає до узбіччя, вмикає аварійку і кладе голову на кермо. Торкається фляжки у внутрішній кишені пальта. Чи відходять люди від такого? Він думає, що ні.

Минуло два роки, але горе не покинуло його, і дуже схоже на те, що не піде, поки не забере в Дональда все. Це вартувало йому шлюбу, здатності усміхатися, нормально їсти, спати й відчувати.

Це вартувало йому здатності бути тверезим.

Саме тому він просто зараз ледь не наїхав на Наташу.

Дональд не знає достоту, що саме намагався сказати йому Всесвіт, забравши єдину доньку, але ось що він зрозумів: ніхто не може визначити ціну втрати усього. І ще дещо: усі ваші майбутні історії можуть бути знищені за одну мить.