Текст книги "Сонце також зірка"

Irie

Історія походження

Можливо, ви чули слово irie раніше. Можливо, ви приїздили на Ямайку і знаєте, що воно походить з ямайського діалекту патуа. Чи, можливо, ви знаєте, що своїм корінням воно тягнеться з растафаріанства. Відомий співак реґі Боб Марлі був растаманом і поширив це слово за межами ямайського узбережжя. Тож, може, чуючи це слово, ви сприймаєте його в контексті цієї релігії.

Можливо, ви знаєте, що растафаріанство – це невеличке бічне відгалуження трьох головних авраамічних релігій – християнства, ісламу та юдаїзму. Вам відомо, що ці релігії монотеїстичні й центром кожної з них є три різні втілення Авраама. Можливо, у слові «irie» ви чуєте відлуння Ямайки 1930-х років, коли виникло растафаріанство. Чи, може, ви чуєте відлуння його духовного лідера, Ха`йле Села`с-сіє I, імператора Ефіопії у 1930—1974 роках.

І коли ви чуєте це слово, то розумієте його духовне значення. Усе гаразд між вами й вашим Богом, а отже, і між вами та світом. Бути irie – це перебувати у високому й духовному місці. У цьому слові ви вчуваєте саму суть релігії.

Або, можливо, ви не знаєте історії.

Ви нічого не знаєте про Бога, духа чи мову. Вам відоме сучасне побутове значення цього слова. Бути irie означає просто бути в порядку.

Іноді, зазираючи до словника, ви бачите, що деякі тлумачення позначені як застарілі. Наташа часто замислюється над тим, якою «слизькою» може бути мова. Спочатку слово означає одне, а врешті-решт – інше. Чи це через зловживання та спрощення, як-от на ямайських курортах туристів вчать слова irie? Чи це через неправильне слововживання, до чого останнім часом схильний тато Наташі?

До повідомлення про депортацію він не розмовляв з ямайським акцентом і не вдавався до ямайського сленгу. Тепер, коли вони змушені повернутися, він послуговується новим словником, наче турист, що вивчає фрази іноземною мовою для подорожі за кордон. «Усе irie, друже», – відповідає він касирам у продуктових крамницях на стандартне запитання «Як справи?». Він каже irie листоноші, який привозить пошту й питає про те саме. Він шкіриться, засунувши руки до кишень і розправивши плечі, й поводиться так, наче світ завалив його більшою купою дарунків, ніж він може прийняти. Уся його поведінка настільки очевидно штучна, що Наташа впевнена – усі бачать його наскрізь. Але це не так. Її тато миттєво піднімає людям настрій, наче його очевидне щастя передається їм.

Наташа вважає, що слова треба використовувати радше як одиниці вимірювання. Метр – це метр та й годі. Словам не можна дозволяти змінювати значення. Хто вирішує, що значення змінилося, і коли? Чи існує проміжок часу, коли слово має обидва значення? Чи час, коли слово не означає взагалі нічого?

Наташа знає: якщо їй доведеться поїхати з Америки, вона втратить усіх своїх друзів, навіть Бев. Звісно, спочатку вони намагатимуться підтримувати зв’язок, але це не буде те саме, що бачитися щодня. Вони не підуть на подвійне побачення, на випускний бал. Не святкуватимуть разом зарахування до університетів і не плакатимуть через відмову. Не буде дурних світлин з випускного. Час спливатиме, і відстань між ними з кожним днем здаватиметься дедалі більшою. Бев житиме в Америці американським життям. Наташа житиме на Ямайці, почуваючись чужинкою у країні, в якій народилася.

Скільки мине часу, перш ніж її друзі забудуть про неї? Скільки часу їй знадобиться, щоб набути ямайського акценту? Скільки часу мине, перш ніж вона забуде, що взагалі колись була в Америці?

Одного дня у майбутньому значення слова irie зміниться і стане просто черговим словом із довгого списку застарілих чи маловживаних. «Усе irie?» – запитає вас хтось з ідеальним американським акцентом. «Усе irie», – відповісте ви, маючи на увазі, що все гаразд, але ви не хочете про це говорити. Ніхто з вас не знатиме про авраамічну чи растафаріанську релігію, чи про ямайський діалект. Це слово взагалі буде позбавлене будь-якої історії.

Деніел

Місцевий хлопець потрапив у пастку батьківського вихору очікувань і розчарування, надії на порятунок немає.

Приємне в тому, щоб мати старшого брата гівнюка-вундеркінда – на тебе не тиснуть. Чарлі завжди був достатньо хорошим, за двох синів. Тепер, зрештою, він не такий ідеальний, і тиснуть на мене.

Ось розмова, яка відбулася 1,3 мільярди (плюс-мінус) разів, відколи він повернувся додому.

Мама. З твоїми оцінками досі все гаразд?

Я. Ага.

Мама. А з біології?

Я. Ага.

Мама. А як із математикою? Ти її не любиш.

Я. Знаю, що не люблю.

Мама. Але з оцінками все гаразд?

Я. Досі «добре».

Мама. Чому ще не «відмінно»? Господи. Час уже тобі стати серйознішим. Ти вже не маленький хлопчик.

Сьогодні в мене співбесіда щодо вступу до Єльського університету із його випускником. Це другий найкращий виш, але вперше в житті я грюкнув кулаком по столу й відмовився вступати до найкращого вишу (до Гарварду). Бути молодшим братом Чарлі в іншому навчальному закладі – це вже занадто. Окрім того, хтозна, чи візьмуть мене взагалі до Гарварду тепер, коли Чарлі тимчасово відрахували.

Ми з мамою на кухні. Перед співбесідою вона вирішує побалувати мене смачненьким і варить заморожені mandu (пельмені). Для апетиту я їм «Cap’n Crunch» (найкращі пластівці, відомі людству) і пишу у своєму блокноті Moleskine. Я працюю над віршем про розбите серце вже вічність (плюс-мінус). Проблема в тому, що мені ніколи не розбивали серце, тож вірш дається важко.

Писати за кухонним столом – це розкіш. Я б не зміг цього робити, якби тут був мій батько. Уголос він не засуджує моє писання віршів, але точно не схвалює.

Мама перериває мою трапезу й писанину різновидом нашої звичайної розмови. Я невимушено відповідаю, вставляючи своє «ага» із повним ротом пластівців, коли вона змінює сценарій. Замість звичного «Ти вже не маленький хлопчик» вона каже:

– Не будь таким, як твій брат.

Вона каже це корейською. Для виразності. І дякувати Богу, Долі чи Цілковитому Невезінню, саме тоді, коли вона говорить це, до кухні заходить Чарлі. Я припиняю жувати.

Кожен, хто подивився б на нас збоку, подумав би, що все ідеально. Мати готує сніданок двом синам, один з яких сидить за столом і їсть пластівці (без молока). З’являється другий син, який так само збирається снідати.

Однак насправді відбувалося не це. Мама так зніяковіла, що Чарлі відчув, як вона зашарілася. Трохи, але помітно. Вона пропонує йому кілька mandu, хоча знає, що він ненавидить корейські страви, від яких відмовився ще в середніх класах старшої школи.

А Чарлі? Він лише вдає. Вдає, що не розуміє корейської. Вдає, що не чув, як вона пропонує йому пельмені. Вдає, що мене не існує.

Він майже обдурив мене, поки я не глянув на його руки. Вони стиснулися у кулаки й видали правду. Він почув і зрозумів. Вона могла назвати його епічним довбойобом, іграшковим членом з яйцями, і це було б краще, ніж сказати мені не бути таким, як він. Усе моє життя вона говорила протилежне. «Чому ти не можеш бути таким, як твій брат?» Такий поворот фортуни пішов не на користь нам обом.

Чарлі дістає з шафки склянку й наповнює її водою з крана. Він п’є водопровідну воду, аби допекти мамі. Вона відкриває рота, щоб сказати звичайне «Ні. Пий відфільтровану», але мовчить. Чарлі вихиляє склянку трьома швидкими ковтками й повертає її, не прополоскавши, до шафки. Він іде й залишає дверцята шафки відчиненими.

– Умма33
  Корейською «мама».


[Закрыть], дай йому спокій, – кажу я мамі, коли Чарлі йде. Я розлючений на нього й через нього. Мої батьки не зупиняються у своїй безжальній критиці. Я можу лише уявити, як паскудно йому працювати цілий день у крамниці з батьком. Закладаюся, що тато дорікає йому між усмішками до покупців і відповідями на їхні запитання про накладні пасма, олію чайного дерева та догляд за хімічно пошкодженим волоссям (мої батьки – власники спеціалізованого косметичного магазину, де продаються товари для догляду за волоссям чорношкірих. Він називається «Догляд за чорним волоссям»).

Мама відкриває пароварку, щоб глянути, чи зварилися пельмені. Від пари її окуляри затуманюються. У дитинстві я сміявся з цього, а вона робила так, щоб окуляри запотіли якомога сильніше, і вдавала, що не бачить мене. Тепер вона просто знімає їх і протирає рушником.

– Що відбувається з твоїм братом? Чому він схибив? Він ніколи не давав маху.

Без окулярів вона видається молодшою, симпатичнішою. Чи не збочення вважати свою маму симпатичною? Можливо. Упевнений, що таке ніколи не спадало на думку Чарлі. Усі його дівчата (разом шість) були дуже милими, трохи кругловидими білими панночками з білявим волоссям і блакитними очима.

Ні, брешу. Була одна дівчина, Аманда. Остання, з якою він зустрічався у школі до університету.

Вона мала зелені очі.

Мама повертає окуляри на місце й чекає, наче я збираюся відповісти на її питання. Вона ненавидить не знати, що буде далі. Невідомість – її ворог. Гадаю, це тому, що вона зростала у злиднях у Південній Кореї.

– Він ніколи не хибив. Щось сталося.

Тепер я ще більше розлючений. Можливо, з Чарльзом не сталося нічого. Можливо, його виперли, бо йому просто не подобається навчання. Можливо, він не хоче бути лікарем. Можливо, він не знає, чого хоче. Можливо, він просто змінився.

Але в нашій родині нам не дозволено змінюватися. Ми ступили на цей шлях, аби стати лікарями, і зійти з нього неможливо.

– Вам, хлопцям, тут занадто легко. Америка зробила вас м’якими. – Якби щоразу, коли я чую це, у мене в мозку з’являлася нова звивина, я вже був би бісовим генієм.

– Ми тут народилися, мамо. Ми завжди були м’якими.

Вона глузливо посміхається.

– Що зі співбесідою? Ти готовий? – мама оглядає мене і знаходить ваду. – Підстрижися перед співбесідою. – Кілька місяців вона докоряє мені тим, що я не позбувся свого короткого хвостика. Я видаю звук, що може бути як згодою, так і запереченням. Вона ставить переді мною тарілку з пельменями, і я мовчки їм.

Через цю важливу співбесіду батьки дозволили мені зробити вихідний і не йти до школи. Ще тільки восьма ранку, але я нізащо не залишуся вдома й не слухатиму більше подібних балачок. Перш ніж я втікаю, мама простягає мені гаманець із квитанціями, щоб я заніс його татові до крамниці.

– Аппа 44
  Корейською «тато».


[Закрыть] забув. Віднеси йому.

Я впевнений, що вона хотіла віддати гаманця Чарлі, перед тим як він пішов до крамниці, але забула через їхній невеличкий інцидент на кухні.

Я беру гаманця, хапаю свій блокнот і волочуся нагору перевдягатися. Моя спальня в кінці довгого коридору. Я проминаю кімнату Чарлі (як завжди, двері зачинені) і батьківську. До одвірка притулені кілька не розпакованих маминих полотен. Сьогодні вона не працює у крамниці, тож закладаюся, вона з нетерпінням чекає того, як проведе цей день за малюванням. Останнім часом вона малює тарганів, мух і жуків. Я дражню її, кажучи, що в неї настала Епоха Огидних Комах, хоча це подобається мені навіть більше, ніж Епоха Абстрактних Орхідей кілька місяців тому.

Я швиденько змінюю маршрут до порожньої спальні, що її мама використовує як студію, аби подивитися, чи не намалювала вона щось новеньке. Авжеж, онде здоровенний жук. Полотно не дуже велике, але жук займає увесь простір. Мамині картини завжди яскраві й гарні, проте щось у тих кольорах, у її складних, майже анатомічних зображеннях комах робить картини більш ніж просто гарними. Цей новий жук зображений у темних перламутрових зелених, синіх і чорних кольорах. Його крильця мерехтять, наче олія, розлита на воді.

Три роки тому тато зробив їй на день народження сюрприз. Він найняв помічника у крамницю на неповний день, щоб мамі не доводилося ходити туди щодня. Також він купив набір олійних фарб і кілька полотен. Я ніколи раніше не бачив, щоб мама плакала через подарунок. Відтоді вона малює.

Повернувшись до своєї кімнати, я думаю в десятитисячний раз (плюс-мінус) про те, як саме склалося б мамине життя, якби вона ніколи не поїхала з Кореї? Якби вона ніколи не зустріла тата? Якби в неї не було Чарлі й мене? Чи була б вона нині художницею?

Я вдягаю свій новий сірий костюм, пошитий на замовлення, і червону краватку. «Занадто яскрава», – сказала мама про неї, коли ми ходили за покупками. Очевидно, тільки картинам дозволено бути барвистими. Я переконав її, зауваживши, що червоний надасть мені впевненості. Тепер, знову дивлячись на своє відображення у дзеркалі, мушу сказати, що костюм таки надає мені впевненості й вишуканості (саме так, вишуканості). Шкода, що я вдягаю його лише для цієї співбесіди, а не для чогось, що справді має для мене значення. Я перевіряю погоду на своєму телефоні й вирішую, що пальта на вдягатиму. Буде максимум дев’ятнадцять градусів тепла – ідеальний осінній день.

Попри моє роздратування через те, як мама поводиться з Чарлі, я цілую її, обіцяю підстригтися і виходжу з будинку. Сьогодні по обіді моє життя заскочить у потяг, що прямує до станції «Лікар Деніел Чже Го Бе», але до того часу день мій. Я збираюся робити все, що підказуватиме мені світ. Я чинитиму так, наче я в клятій пісні Боба Ділана, і летітиму за вітром. Я вдаватиму, що двері мого майбутнього широко відчинені й може статися що завгодно.

Наташа

У житті немає випадковостей. Так кажуть люди. Моя мама часто так говорить. «На все є причина, Ташо». Зазвичай люди кажуть так, коли стається щось паскудне, але не геть погане. Автомобільна аварія без трагічних наслідків. Вивихнута кісточка, а не зламана.

Показово, що мама не сказала цього стосовно нашої депортації. Яка може бути причина для цієї жахливої події? Тато, з чиєї провини все це відбувається, каже: «Не можна завжди знати плани Господні». Я хочу сказати йому, що, можливо, не слід цілком покладатися на Бога і що без надії сподіватися – це не життєва стратегія. Але це означатиме, що я маю заговорити до нього, а я не хочу розмовляти з батьком.

Люди так кажуть, щоб надати світові сенс. Потай, у глибині душі, кожен вірить, що в життя є якийсь сенс, якийсь задум. Справедливість. Звична порядність. Добре відбувається з добрими людьми. Погане стається лише з поганими.

Ніхто не хоче вірити, що життя – це випадковості. Мій батько каже, що не знає, звідки береться мій цинізм, але я не цинік. Я реаліст. Краще бачити життя таким, яким воно є, ніж таким, яким ви хочете, аби воно було. Немає жодних причин. Усе просто відбувається.

Але ось кілька Очевидних Фактів: якби я не запізнилася на зустріч, я не познайомилася б із Лестером Барнсом. А якби він не промовив слово irie, я не зірвалася б. А якби я не зірвалася, то не стискала б зараз у руці ім’я адвоката, відомого своїми виграними справами.

Я виходжу з будівлі повз охорону. Я відчуваю ірраціональне й геть не властиве мені бажання подякувати тій охоронниці Ірен – але вона за кілька футів від мене завзято обмацує чиїсь речі.

Я перевіряю, чи немає повідомлень на телефоні. Хоча зараз у Каліфорнії лише пів на шосту ранку, Бев надіслала мені низку знаків питань. Я розмірковую, чи не розповісти їй про останні події, та потім вирішую, що насправді нічого не сталося.

«Поки що нічого», – відповідаю їй я. Знову в мене виникає егоїстичне бажання, аби вона була тут, зі мною. Хоча насправді це я хочу бути з нею, обирати університети, як нормальна учениця випускного класу.

Я знову дивлюся на записку. Джеремі Фіцджеральд. Містер Барнс не дозволив мені зателефонувати від нього й домовитися про зустріч.

– Це чиста авантюра, – сказав він, перш ніж фактично виставив мене за двері.

Очевидний Факт: ніколи не слід вдаватися до авантюр. Краще вивчити шанси і взятися за потенційний варіант. Утім якщо авантюра – це ваш єдиний шанс… тоді вперед.

Ірен

Гіпотетична історія

На обідній перерві Ірен завантажує собі альбом Nirvana. Вона прослуховує його тричі поспіль. У голосі Курта Кобейна вона чує те саме, що й Наташа – ідеальне і прекрасне страждання, натягнуті ноти, настільки сповнені самотності, що хочеться, аби вони обірвалися. Ірен здається, що буде краще, якщо голос обірветься, краще, ніж жити, прагнучи чогось і не отримуючи цього, краще, ніж узагалі жити.

Вона поринає у голос Курта Кобейна, глибше, глибше, глибше, до цілковитої темряви. Знайшовши його в інтернеті, Ірен дізнається, що в історії Кобейна не було щасливого кінця.

Ірен складає план. Сьогодні буде останній день її життя.

Правда в тому, що вона роками розмірковувала про самогубство. У піснях Кобейна вона зрештою знаходить потрібні слова. Вона пише передсмертну записку, адресовану нікому: «Ну що ж. Хай там як – проїхали»55
  Слова з пісні «Smells Like Ten Spirit».


[Закрыть].

Наташа

Я роблю лише два кроки з будівлі й набираю номер.

– Скажіть, будь ласка, чи можна призначити на сьогодні зустріч якомога раніше?

Здається, що жінка на тому боці перебуває на якомусь будівництві. На задньому фоні я чую звуки бурава й гучне бахкання. Мені доводиться двічі повторити своє ім’я.

– А з якого приводу? – питає жінка.

Я вагаюся. Річ у тому, що як нелегальний емігрант ти вчишся чудово зберігати таємниці. Перш ніж почалася ця історія з депортацією, єдиною людиною, якій я розповіла правду, була Бев, навіть попри те, що вона зазвичай не тримає язика за зубами.

– Саме вирвалося, – каже вона, наче геть не контролює слова, що вилітають з її рота.

Утім навіть Бев розуміла, наскільки важливо зберігати цю таємницю.

– Алло, мем! Скажіть, з якого ви приводу, – знову допитується жінка.

Я щільніше притискаю мобільний до вуха й застигаю посеред сходів. Світ навколо мене пришвидшується, наче фільм на перемотці. Люди піднімаються і спускаються сходами, рвучко рухаючись, утричі швидше. Над головою в небі проносяться хмари, а сонце змінює своє положення.

– Я нелегал, – кажу я. Серце калатає, наче я дуже довго бігла на страшенно велику відстань.

– Мені треба знати більше, – відповідає жінка.

І я розповідаю. Я з Ямайки. Мої батьки нелегально приїхали у Штати, коли мені було вісім. Відтоді ми тут живемо. Мого батька заарештували за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння. Нас депортують. Лестер Барнс подумав, що адвокат Фіцджеральд може допомогти.

Жінка записує мене на зустріч на одинадцяту годину.

– Чи можу я ще чимось допомогти? – питає вона.

– Ні, – відповідаю я. – Цього достатньо.

Офіс адвоката розташований трохи вище від мене, недалеко від Таймс-Сквер. Я дивлюся на телефон. 08:35. Легкий вітерець піднімає край моєї спідниці й бавиться моїм волоссям. Погода на диво тепла як на середину листопада. Можливо, не треба було брати із собою шкіряну куртку. Я загадую бажання, щоб зима була не занадто суворою, перш ніж згадую, що мене, ймовірно, взимку тут не буде. Якщо місто вкриває сніг і навколо нікого немає, щоб відчути це, чи буде все одно холодно?

Так. Відповідь на це питання – так.

Я міцніше притискаю до себе куртку. Мені досі важко повірити, що моє майбутнє відрізнятиметься від того, яке я планувала.

До зустрічі дві з половиною години. Моя школа на відстані п’ятнадцяти хвилин ходьби звідси. Мені спадає на думку пройтися до неї й востаннє подивитися на будівлю. Моя школа взірцева, з поглибленим вивченням природничих наук, і я тяжко працювала, аби потрапити до неї. Не можу повірити, що можу більше ніколи її не побачити. Зрештою, я вирішую не йти. Забагато людей, на яких можна наскочити, забагато питань типу «Чому ти сьогодні не в школі?», на які я не хочу відповідати.

Натомість я вирішую вбити час прогулянкою в три милі до офісу адвоката. Дорогою зайду до своєї улюбленої крамниці вінілових платівок. Я вдягаю навушники і вмикаю альбом «Temple of the Dog». Це гранж-гурт 90-х, цілковита стурбованість і гучні гітари. Звучить голос Кріса Корнелла й відносить усі мої тривоги геть.

Семюел Кінгслі

Історія жалю, частина перша

Семюел, батько Наташі, переїхав до Америки на два роки раніше, ніж решта його родини. План був такий: спочатку їде Семюел і стає на ноги, влаштовуючись бродвейським актором. Це буде легше зробити, якщо він не муситиме хвилюватися про дружину та маленьку дитину. Без них він зможе ходити на прослуховування будь-коли й налагоджувати зв’язки з акторською громадою Нью-Йорка. Спочатку на це мав піти рік, але він перетворився на два. Пішов уже й третій, проте мама Наташі не могла й не стала чекати більше.

Тоді їй було лише шість, але Наташа пам’ятає телефонні дзвінки до Америки. Вона завжди могла їх відрізнити, бо мамі доводилося набирати всі ті додаткові цифри. Спершу телефонні розмови були хороші. Її тато звучав як тато. Він звучав щасливо.

Десь за рік батьків голос змінився. У нього з’явився кумедний новий акцент, ритмічніший і гугнявіший, ніж патуа. Батько здавався менш щасливим. Вона пам’ятала, як підслуховувала їхні розмови. Вона не чула, що говорив тато, та й не було потреби.

– Скільки ще, ти думаєш, ми чекатимемо?

– Але, Семюеле! Ми більше не родина, бо ти там, а ми тут.

– Поговори зі своєю дочкою.

І от одного дня вони покинули Ямайку назавжди. Наташа попрощалася зі своїми друзями й родичами, щиро сподіваючись, що знову їх побачить, може, на Різдво. Вона не знала, що це означає – бути нелегалом. Що можна взагалі ніколи не повернутися додому. Що батьківщина більше не відчуватиметься як дім, а просто як інша країна, про яку ти десь прочитала. Наташа пам’ятає, як того дня, коли вони відлітали, вона сиділа в літаку і хвилювалася, як же вони пролітатимуть крізь хмари, перш ніж зрозуміла, що хмари геть не схожі на ватні кульки. Вона все думала, чи впізнає її тато і чи досі він її любить. Минуло стільки часу…

Але тато впізнав її й досі любив. Він міцно обійняв їх в аеропорту.

– Господи, як я за вами скучив! – вигукнув тато й обійняв їх іще міцніше. Він здавався таким самим. Тієї миті навіть його голос звучав так само, звичний патуа. Однак пахло від нього інакше – американським милом, американським одягом і американською їжею. Наташі було байдуже. Вона була така щаслива, що бачить його! Вона могла звикнути до чого завгодно.

Упродовж двох років, коли Семюел сам був в Америці, він жив у давнього друга своєї матері. Робота йому була не потрібна, а щоб покрити свої невеличкі витрати, Семюелу вистачало заощаджень.

Після того як до Америки прилетіли дружина з дочкою, це мало змінитися. Семюел влаштувався охоронцем до однієї з будівель на Уолл-Стріт. Також він винайняв двокімнатну квартиру в районі Флетбуш у Брукліні.

– У мене все вийде, – говорив Семюел дружині. Він обрав нічні зміни, щоб мати час на прослуховування удень.

Але вдень він був стомлений.

Та й ролей для нього не було, а акцент не зникав, хоч як Семюел старався. Не дуже допомагало й те, що Патриція і Наташа говорили з рідним ямайським акцентом, хоч як він намагався навчити їх «правильної» американської вимови.

А відмови – це не так легко. Аби стати актором, треба бути товстошкірим, а Семюел був не зовсім таким. Відмови були для нього наче наждачний папір, від постійного натиску якого лущилася шкіра. Через деякий час Семюел не був упевнений, хто протримається довше – він чи його мрії.