Текст книги "Сонце також зірка"

Наташа

Червона Краватка відвертається від мене. Гадаю, він зараз заплаче, і це взагалі безглуздо. Він пропонує купити мені нові навушники. Навіть якщо я дозволю йому це зробити, нові не зможуть замінити ці.

Я отримала їх одразу після переїзду до Америки. Коли тато купував мені їх, він іще був сповнений надії, що йому все вдасться у Штатах. Він досі намагався переконати маму в тому, що те, що ми виїхали з рідної країни, далеко від усіх наших друзів і родичів, зрештою того варте. Він збирався стати успішним. Збирався здійснити американську мрію, про яку мріють навіть самі американці.

Він використовував мене та мого брата, щоб переконати маму. Він купував нам подарунки на виплат – речі, які ми насилу могли собі дозволити навіть за часткової оплати. Якщо ми були щасливі, то, можливо, переїзд був правильним рішенням.

Мені було байдуже, з якого приводу були подарунки. Ці задорогі навушники були моїми найулюбленішими. Мене хвилювало лише те, що вони були мого улюбленого кольору й обіцяли шанувальникам музики якісний звук. Вони були моєю першою любов’ю. Вони знають усі мої секрети. Знають, як сильно я боготворила батька. Знають, що я ненавиджу себе за те, що більше цього не відчуваю.

Здається, минула ціла вічність, відколи я була про нього високої думки. Він був якоюсь екзотичною планетою, а я – його улюбленим супутником. Але він не планета, лише згасаюче світло мертвої зірки.

І я не супутник. Я – космічне сміття, що стрімко летить якнайдалі від нього.

Деніел

Не думаю, що колись звертав увагу на когось так, як зараз на неї. Сонячне світло проходить крізь її волосся, і через це скидається на такий собі німб над її головою. На її обличчі – тисяча емоцій. Її чорні очі з довгими віями широко розплющені. Уявляю, як довго можна у них вдивлятися. Просто зараз її очі тьмяні, але я точно знаю, що вони яскраві, зі смішинкою. Цікаво, чи зможу я її розсмішити. Її шкіра тепла, сяє коричневим кольором. Її губи рожеві й пухкі, і, мабуть, я задовго їх роздивляюся. На щастя, вона надто засмучена, аби помітити, який я обмежений (і хтивий) придурок.

Вона відводить погляд від зламаних навушників. Коли наші очі зустрічаються, я відчуваю щось типу дежавю, але не про те, що це вже було колись раніше у минулому. Я наче відчуваю щось, що станеться у майбутньому. Я бачу нас постарілими. Облич не розгледіти; я навіть не знаю, де ми й коли це відбувається. Але в мене дивне й щасливе відчуття, яке я не зовсім можу описати. Це наче знати всі слова пісні, та все одно вважати їх прекрасними й дивовижними.

Наташа

Я підводжуся і струшую з себе пил. Цей день уже не може бути гіршим. Він має зрештою скінчитися.

– Ти стежив за мною? – питаю. Я вередливіша й роздратованіша, ніж маю бути з тим, хто щойно врятував моє життя.

– Блін, я знав, що ти так подумаєш…

– Ти випадково опинився просто в мене за спиною? – я кручу в руках навушники, намагаючись приладнати амбушур, але марно.

– Можливо, мені судилося врятувати тобі життя, – відповідає він.

Я пускаю це повз вуха.

– Гаразд, дякую за допомогу, – кажу, збираючись іти.

– Скажи хоча б, як тебе звуть, – бовкає він.

– Червона Краватко…

– Деніел.

– Гаразд, Деніеле. Дякую, що врятував мене.

– Якесь довге ім’я, – він не зводить з мене очей. Він не збирається здаватися, доки я не представлюся.

– Наташа.

Я думаю, що він знову потисне мені руку, але він натомість ховає руки до кишені.

– Гарне ім’я.

– Рада, що тобі подобається, – промовляю якомога саркастичніше.

Він більше нічого не каже, лише дивиться на мене, трохи насупившись, наче намагається щось зрозуміти.

Зрештою я не витримую:

– Чого ти витріщаєшся на мене?

Він знову червоніє, і тепер уже я розглядаю його. Це весело – дражнити його лише для того, щоб він зашарівся. Мої очі блукають гострими рисами його обличчя. Він класично привабливий, навіть вишуканий. Я дивлюся на нього у цьому костюмі й уявляю, як він у чорно-білій голлівудській романтичній комедії обмінюється з героїнею дотепними жартами. У нього світло-карі глибоко посаджені очі. Чомусь я впевнена, що він багато усміхається. Його густе чорне волосся зібране ззаду у хвостик.

Очевидний Факт: завдяки цьому хвостику він переходить із рівня «привабливий» на «сексуальний».

– Тепер ти витріщаєшся, – каже він мені. Моя черга червоніти.

Я прочищаю горло.

– Чому ти в костюмі?

– У мене співбесіда. Хочеш десь перекусити?

– З якого приводу?

– Співбесіда про вступ до Єлю з його випускником. Я домовлявся заздалегідь.

Я хитаю головою.

– Ні, я питаю, з якого приводу ти хочеш піти перекусити?

– Я голодний? – відповідає він так, наче сам не зовсім у цьому впевнений.

– Гммм, – кажу я. – А я не голодна.

– Тоді кави? Чаю, содової чи фільтрованої води?

– Навіщо? – питаю я, розуміючи, що він не збирається здаватися.

Він знизує плечима, але його погляд упевнений.

– Чому б ні? До того ж я впевнений, що ти зобов’язана мені життям, позаяк я його щойно врятував.

– Повір, – кажу я, – ти не захочеш такого життя.

Деніел

Ми проходимо два довгих квартали на захід у напрямку Дев’ятої авеню і проминаємо не менше трьох кав’ярень. Дві з них з однієї мережі (ви колись узагалі бачили людину, яка насправді вмочає у каву пончик?99
  Мережа Dunkin’ Donuts, що з англійської перекладається як «умочати пончики».


[Закрыть]) Я обираю немережеву незалежну третю кав’ярню, бо ми, представники родинного бізнесу, маємо триматися разом.

Усередині всі меблі з червоного та темного дерева, і пахне саме так, як ви уявляєте. Ще тут трохи передають куті меду. Під «трохи» я маю на увазі, що на стіні висять картини, написані олійними фарбами, на яких зображені кавові зерна. Хто знав, що існують портрети кавових зерен? Хто знав, що вони можуть мати такий самотній вигляд?

Тут майже немає люду, і три баристи за стійкою видаються знудженими. Я намагаюся урізноманітнити їхні життя, замовляючи надміру складний напій з кількома шарами, молоком різної жирності, карамеллю і ванільним сиропом.

Баристи все одно видаються знудженими.

Наташа замовляє чорну каву без цукру. Важко не зрозуміти її особистість за цим замовленням. Я ледь не починаю говорити, але потім розумію, що вона може сприйняти мої слова як расистський жарт, а це буде дуже поганим (за шкалою від Поганого до Надзвичайного Поганого, де є Поганий, Відносно Поганий, Помірно Поганий, Дуже Поганий і Надзвичайно поганий) початком стосунків.

Вона уперто хоче заплатити, каже, що це найменше, що вона може зробити. Мій напій коштує 6 доларів 38 центів, і я кажу, що врятоване життя коштує принаймні два складних кавових напої. Вона навіть не посміхається.

Я обираю столик у задній частині кав’ярні, якнайдалі від «знудженої зони». Щойно ми сідаємо, вона дістає телефон і перевіряє час. Мобільний досі працює, попри тріщини на екрані. Вона проводить по них великим пальцем і зітхає.

– Тобі кудись треба йти? – питаю я.

– Так, – відповідає вона й вимикає телефон.

Я чекаю, що вона продовжить, але вона точно не збирається цього робити. Вона виклично дивиться на мене, щоб я розпитав її більше, проте я вже використав свою денну квоту зухвалих вчинків (1 – переслідував симпатичну дівчину, 2 – кричав на колишнього хлопця симпатичної дівчини, 3 – врятував життя симпатичної дівчини, 4 – запросив симпатичну дівчину на каву).

Ми сидимо в незручній тиші тридцять три секунди. Я впадаю в суперсором’язливий стан – коли ви знайомитеся з кимось і відчайдушно прагнете сподобатись.

Я дивлюся на всі свої рухи її очима. Цей помах руки видає, що я придурок? Мої брови сповзають із мого обличчя? Це сексуальна посмішка, чи я маю такий вигляд, наче у мене серцевий напад?

Я нервую, тож усі мої рухи надміру підкреслені. Я ДМУХАЮ на каву, РОБЛЮ КОВТОК, РОЗМІШУЮ її, граючи роль справжнього підлітка, який п’є справжній напій, що називається кавою.

Я засильно дмухаю, і пінка злітає угору. Який же я крутий! Я б точно із собою зустрічався (насправді ні). Важко сказати напевне, але вона, здається, трохи усміхнулася через злітаючу пінку.

– Досі тішишся, що врятував мені життя? – питає вона.

Я роблю великий ковток і обпікаю не лише язика, а й усе горло. Господи. Може, це знак, і я маю здатися? Мені точно не судилося вразити цю дівчину.

– А я маю шкодувати? – питаю у відповідь.

– Що ж, я до тебе не зовсім приязна.

Вона доволі відверта, тож я також вирішую говорити прямо.

– Це правда, але у мене немає машини часу, аби повернутися в минуле і все скасувати.

– А ти б так зробив? – питає вона, трохи насупившись.

– Звісно, ні, – відповідаю я. Вона мене вважає взагалі за нікчему?

Вона вибачається і йде до вбиральні. Щоб не сидіти зі знудженим обличчям, коли вона повернеться, я дістаю свій блокнот, аби повозитися з віршем. Коли вона повертається, я все ще пишу.

– О, ні… – стогне вона, сідаючи на своє місце.

– Що? – питаю я.

Вона вказує на блокнот.

– Ти ж не поет, ні?

Її очі усміхаються, однак я швидко закриваю блокнот і кладу його до кишені піджака.

Можливо, це була не така вже й гарна ідея. Що я собі думав із цією маячнею про зворотне дежавю? Я просто відтерміновую своє майбутнє. Я одружуся з приємною американкою корейського походження, як бажають мої батьки. На відміну від Чарлі, я нічого не маю проти корейських дівчат. Він каже, що це не його тип, але я насправді не розумію концепції «свого типу». Мій тип – дівчата. Геть усі. Чому я маю обмежувати своє коло знайомств?

Я стану чудовим лікарем із чудовим підходом до пацієнтів.

Я буду абсолютно щасливий.

Але щось у Наташі змушує мене думати, що моє життя може бути надзвичайним.

Краще б їй бути грубою, і краще б нам іти різними шляхами. Не бачу взагалі жодного шансу, що мої батьки (здебільшого тато) не матимуть нічого проти того, аби я зустрічався з чорношкірою дівчиною.

Утім я роблю останню спробу.

– Що б ти зробила, якби мала машину часу?

Уперше, відколи ми сидимо тут, вона не здається роздратованою чи знудженою. Вона супить брови й нахиляється вперед.

– На ній можна потрапити в минуле?

– Звісно. Це ж машина часу, – відповідаю я.

Її погляд говорить мені, що я багато чого не знаю.

– Подорож у минуле – це складна справа.

– Припустімо, ми подолали всі труднощі. Що б ти зробила?

Вона відставляє каву і складає руки на грудях. Її очі світлішають.

– І ми ігноруємо парадокс убитого дідуся? – питає вона.

– Повністю, – відповідаю я, вдаючи, що розумію, про що вона, але вона викриває мене.

– Ти не знаєш про парадокс убитого дідуся? – у її голосі відчувається скептицизм, наче я пропустив якусь базову інформацію про світ (типу звідки беруться діти). Вона фанатка наукової фантастики?

– Ні. Не знаю, – відповідаю я.

– Гаразд. Скажімо, у тебе є злий дідусь…

– Він помер. Я бачив його лише раз, у Кореї. Він здавався приємним.

– Ти кореєць? – питає вона.

– Американець корейського походження. Я народився тут.

– Я з Ямайки, – каже вона. – Народилася там.

– Але в тебе немає акценту.

– Ну, я довгенько тут живу, – вона міцніше обхоплює чашку, і я відчуваю, як її настрій змінюється.

– Розкажи мені про цей парадокс, – прошу я, намагаючись відволікти її. Це спрацьовує, і вона знову світлішає.

– Добре. Так. Скажімо, твій дідусь живий і злий.

– Живий і злий, – повторюю я, киваючи.

– Він справді зла людина, тож ти створюєш машину часу й повертаєшся у минуле, щоб убити його. Скажімо, ти вбиваєш його, перш ніж він зустріне твою бабусю. Це означатиме, що хтось із твоїх батьків ніколи не народиться, і ніколи не народишся ти, тож ти не зможеш повернутися у часі й убити його. Але! Якщо ти вбиваєш його після того, як він зустріне твою бабусю, то ти народишся, і тоді створиш машину часу, аби повернутися у минуле і вбити його. Цей цикл триватиме вічно.

– Гм. Так, ми точно проігноруємо цей парадокс.

– Припускаю, і принцип самоузгодженості Новикова також?

Я й раніше вважав її симпатичною, але тепер вона ще миліша. Її обличчя пожвавлюється, волосся підскакує, а очі іскряться. Жестикулюючи, вона розповідає про дослідників із Массачусетського технологічного інституту та ймовірність запобігання парадоксам.

– Отже, теоретично ти взагалі можеш і не вбити свого дідуся, бо в потрібну мить пістолет дасть осічку або в тебе станеться серцевий напад…

– Або до кімнати зайде симпатична ямайська дівчина і неймовірно вразить мене.

– Так. Станеться щось дивне й неправдоподібне, і неможливе не здійсниться.

– Гм, – знову кажу я.

– Це більше, ніж «гм», – говорить вона, посміхаючись.

Це справді більше, ніж «гм», але я не можу придумати нічого розумного чи дотепного, щоб відповісти. Я не можу думати й дивитися на неї водночас.

Ось японська фраза, яка мені подобається: koi no yokan. Вона не про кохання з першого погляду, а радше з другого. Це те, що відчуваєш, коли зустрічаєш когось і розумієш, що закохаєшся. Можливо, не одразу, але це неминуче.

Я впевнений, що просто зараз відчуваю саме це. Єдина невеличка (можливо, непереборна) проблема: я впевнений, що цього не відчуває Наташа.

Наташа

Я не розповідаю Червоній Краватці усієї правди про те, що зробила б, якби мала машину часу. Я би повернулася у минуле і зробила так, щоб найвеличніший день у житті мого батька взагалі ніколи не настав. Це дуже егоїстично, але саме так я зробила б, аби моє майбутнє не було стерте.

Натомість я пояснюю йому все з наукової точки зору. Коли я закінчую, він дивиться на мене так, наче закохується. Виявляється, він ніколи не чув про парадокс убитого дідуся чи про принцип самоузгодженості Новикова, і це дивує мене. Мабуть, я припускала, що він заучка, бо ж азіат, і це паскудно з мого боку, бо особисто я сама ненавиджу, коли люди роблять припущення стосовно мене, наприклад, що мені подобається реп і я спортсменка. До речі, лише одне з цього правда.

Попри той факт, що мене сьогодні депортують, я насправді не та дівчина, в яку варто закохуватися. По-перше, я не люблю тимчасові й бездоказові речі, а романтичне кохання саме таке.

По-друге, ось таємниця, яку я нікому не розповідаю: я не впевнена, чи здатна любити. Навіть тимчасово. Коли я була з Робом, я ніколи не відчувала того, що описується у піснях. Не відчувала, щоб емоції зривали мені дах чи гризли. Не потребувала його, наче повітря. Він мені справді подобався. Мені подобалося дивитися на нього. Цілувати його. Але я завжди знала, що зможу без нього прожити.

– Червона Краватко… – почала я.

– Деніел, – наполягає він.

– Не закохуйся у мене, Деніеле.

Він ледь не захлинається кавою.

– Хто сказав, що я збираюсь закохуватися?

– Той маленький чорний блокнот, у якому ти щось писав, і твоє обличчя. Твоє широко відкрите обличчя, яке не в змозі обманути, сказало, що ти збираєшся закохатися у мене.

Він знову червоніє, бо червоніти – це його природний стан.

– І чому мені не слід цього робити? – питає він.

– Тому що я не збираюся закохуватися у тебе.

– Звідки ти знаєш?

– Я не вірю в кохання.

– Це не релігія, – каже він. – Любов існує, віриш ти в це чи ні.

– О, справді? Можеш довести?

– Любовні пісні. Поезія. Інститут шлюбу.

– Припини. Слова на папері. Чи можеш ти застосувати до кохання науковий метод? Чи можеш вивчити його, виміряти, поставити на ньому експеримент і повторити його знову? Ні. А відрізати шматок, зафарбувати й вивчити під мікроскопом? Ні. Ти можеш виростити його в чашці Петрі або встановити послідовність його генів?

– Ні, – говорить він, копіюючи мій голос, і сміється.

Я теж не стримуюся. Іноді я сприймаю себе занадто серйозно.

Він знімає ложкою піну з кави і кладе до рота.

– Ти кажеш, що це лише слова на папері, але ти маєш визнати, що всі ті люди щось відчувають.

Я киваю.

– Щось тимчасове, що взагалі не можна виміряти. Люди просто хочуть вірити. В іншому випадку їм доведеться визнати, що життя – це лише випадкова послідовність доброго і поганого, що відбувається, поки одного дня не помираєш. Невже тебе влаштовує віра в те, що у життя немає сенсу?

– А який у мене вибір? Таке життя.

Ще одна ложка пінки і сміх.

– Отже, для тебе не існує долі, фатуму і призначення?

– Я ж не дурепа, – відповідаю я, точно задоволена собою більше, ніж мала би бути.

Він послаблює краватку й відкидається на стільці. З його хвостика вибивається пасмо, і я спостерігаю, як він заправляє його за вухо. Замість того, щоб відштовхнути, мій нігілізм лише розважає його. Здається, він розвеселився.

– Гадаю, я ніколи не зустрічав когось, хто настільки мило помиляється, – каже він, наче я – якась рідкісна річ.

– І ти вважаєш це привабливим? – питаю я.

– Я вважаю це цікавим, – відповідає він.

Я роззираюся навколо. Кав’ярня якимось чином наповнилася людьми, а я й не помітила. Відвідувачі вишикувалися біля бару, чекаючи на свої замовлення. У динаміку грає пісня «Yellow Ledbetter» гурту Pearl Jam – ще один мій улюблений гранж-гурт 90-х. Я нічого не можу вдіяти й заплющую очі, аби послухати, як Едді Веддер невиразно співає приспів.

Розплющивши очі, я бачу, що Деніел дивиться на мене. Він нахиляється вперед, і його стілець знову стає на чотири ніжки.

– А якби я сказав, що змушу тебе закохатися у мене з наукової позиції?

– Я б посміялася, – відповідаю я. – Ще й як.

Мультивсесвіт

Квантова історія

Одне з можливих розв’язань парадокса убитого дідуся – теорія мультивсесвіту, яку висунув Г’ю Еверетт. Згідно з нею, в альтернативному всесвіті існують різні версії нашого минулого і майбутнього.

У мить кожної події на квантовому рівні поточний усесвіт розпадається на численні всесвіти. Це означає, що тієї миті, коли ви робите певний вибір, у нескінченних інших усесвітах ви робите інший вибір.

Теорія чудово розв’язує парадокс убитого дідуся, допускаючи існування різних усесвітів, у яких можливі будь-які варіанти.

Таким чином ми можемо жити величезну кількість разів.

Наприклад, існує всесвіт, де Семюел Кінгслі не руйнує життя своєї дочки. І всесвіт, де він таки руйнує його, але Наташа здатна все виправити. І всесвіт, у якому її батько руйнує її життя, а вона нічого не може з цим зробити. Наташа не впевнена, у якому саме всесвіті живе зараз.

Деніел

Місцевий хлопець намагається завоювати дівчину за допомогою науки

Я не жартував, коли говорив про кохання-з-наукової-позиції. У New York Times навіть була стаття про це.

Дослідник помістив у лабораторію двох людей, аби ті поставили одне одному низку особистих запитань. Також вони мали мовчки дивитися одне одному в очі протягом чотирьох хвилин. Я впевнений, що не зможу зараз змусити її це зробити. Якщо чесно, прочитавши статтю, я не дуже у неї повірив. Не можна змусити людей закохатися, авжеж? Кохання значно складніша штука. Річ не лише в тому, щоб вибрати пару, змусити їх поставити кілька запитань одне одному – і кохання розквітне. До цього також причетні місяць і зорі. Я впевнений.

Однак.

Згідно зі статтею, в результаті експерименту двоє піддослідних справді закохалися й одружилися. Не знаю, чи вони досі разом (я взагалі-то і не хочу цього знати. Бо якщо вони досі одружені – тоді кохання менш таємниче, ніж я вважаю, і його можна виростити в чашці Петрі. А якщо розійшлися – то кохання швидкоплинне, як стверджує Наташа).

Я дістаю свій телефон і шукаю те дослідження. Тридцять шість запитань. Більшість доволі дурних, але деякі нормальні. Мені подобається ця штука-із-поглядом-у-вічі.

Я не цураюся науки.

Наташа

Він розповідає мені про якесь дослідження в лабораторії, про запитання і про любов. Я ставлюся до цього скептично й кажу йому про це. А ще я трохи заінтригована, але не признаюся у цьому.

– Назви п’ять ключових складників закоханості, – звертається він до мене.

– Я не вірю у кохання, пам’ятаєш? – я піднімаю ложку і розмішую каву, хоча там нічого розмішувати.

– Тоді про що насправді пісні про кохання?

– Це просто, – кажу я. – Про хіть.

– А шлюб?

– Ну, хіть зникає, а натомість з’являються діти, яких треба виховувати, і рахунки, які треба сплачувати. У певному сенсі все перетворюється на дружбу з користю для обох сторін, а також для суспільства й наступного покоління. – Коли я закінчую говорити, пісня завершується. Якусь мить чути лише, як дзвенять склянки і закипає молоко.

– Гм, – замислено промовляє він.

– Ти часто це кажеш, – кажу я.

– Я не можу з тобою погодитись, – поправляє він свій хвостик, аби волосся не впало на обличчя.

Очевидний Факт: я хочу побачити, як волосся падає йому на обличчя.

Що більше я розмовляю з ним, то симпатичнішим він стає. Мені навіть подобається його щирість, попри те, що зазвичай я її ненавиджу. Мабуть, мене зводить із розуму його сексуальний хвостик. «Це лише волосся, – кажу я собі. – Його функція полягає в тому, щоб зберігати голову в теплі й захищати її від ультрафіолетового випромінювання. По суті нічого сексуального в ньому немає».

– Про що ми щойно говорили? – питає він.

Я відповідаю: «Про науку», – а він одночасно промовляє: «Про кохання», – і ми разом сміємося.

– То які складники? – знову нагадує він.

– Взаємна вигода й соціально-економічна сумісність.

– У тебе взагалі є душа?

– Не існує такого поняття як душа, – відповідаю я.

Він сміється, наче я жартую.

– Гаразд, – каже він, зрозумівши, що я серйозно. – Мої складники – це дружба, близькість, внутрішня сумісність, фізичний потяг та ікс-фактор.

– Що таке ікс-фактор?

– Не хвилюйся, – відповідає він. – Він у нас уже є.

– Приємно чути, – кажу я, сміючись. – Я все одно не збираюсь у тебе закохуватися.

– Дай мені день, – раптом він стає серйозним.

– Це не виклик, Деніеле.

Він просто дивиться на мене своїми світло-карими очима, чекаючи на відповідь.

– У тебе одна година, – кажу я.

Він супиться.

– Лише година? А що станеться потім? Ти перетворишся на гарбуз?

– У мене призначена зустріч, а потім я мушу повернутися додому.

– Що за зустріч? – питає він.

Я не відповідаю, а натомість роззираюся навколо. Бариста вигукує замовлення. Хтось сміється. Хтось спотикається.

Я знову без потреби розмішую каву.

– Не скажу, – відповідаю йому.

– Гаразд, – незворушно каже він.

Він уже вирішив, чого хоче, і це – я. Відчуваю, що він рішучий і терплячий. Від цього я майже у захваті. Але йому невідомо те, що знаю я. Завтра я стану мешканкою іншої країни. Завтра я щезну звідси.