Текст книги "Сонце також зірка"

Деніел

Я показую їй свій телефон, і ми сперечаємося через те, які питання обрати. У нас точно немає часу на всі тридцять шість. Вона хоче виключити чотирихвилинні задушевні дивоглядки одне одному в очі, але цього не буде. Очі – це мій козир у рукаві. Усім моїм колишнім дівчатам (гаразд, одній із моїх колишніх… ну добре, у мене була лише одна дівчина, тепер вона колишня) дуже подобалися мої очі. Ґрейс (вищезгадана єдина моя дівчина) казала, що вони схожі на коштовний камінь, а саме на димчастий кварц (створення прикрас було її хобі). Ми цілувалися у її кімнаті, коли вона вперше сказала це й зупинилася посеред процесу, аби показати мені камінець.

Отже, мої очі схожі на кварц (димчастий), і дівчата (принаймні одна) від них чманіють.

Питання поділяються на три категорії, кожна наступна більш особиста, ніж попередня. Наташа хоче дотримуватися менш особистих питань із першої категорії, але я також це відхиляю.

З першої категорії (не такої особистої) ми обираємо:

№ 1. Кого б ви запросили на вечерю як гостя, якби могли обрати будь-кого у світі?

№ 2. Чи хочете ви прославитися? Яким чином?

№ 7. Чи є у вас припущення щодо того, якою смертю ви помрете?

З другої категорії (із середньоособистими питаннями):

№ 17. Які ваші найцінніші спогади?

№ 24. Охарактеризуйте стосунки зі своєї мамою.

З третьої категорії (найінтимніші питання):

№ 25. Кожен промовте по три правдивих твердження, що починаються з «ми». Наприклад: «Ми обидва в цій кімнаті відчуваємо…»

№ 29. Поділіться зі своїм партнером конфузною ситуацією, що трапилася з вами.

№ 34. Ваш будинок разом з усім вашим майном загорівся. Врятувавши своїх близьких та тварин, ви маєте час витягти з полум’я лише одну річ. Що це буде? Чому?

№ 35. Смерть кого з членів родини ви переживали б найтяжче? Чому?

Зрештою у нас виходить десять питань, бо Наташа вважає, що, відповідаючи на № 24, треба говорити і про матір, і про батька.

– Чому завжди саме матерів звинувачують у тому, що вони псують дитині життя? Татусі також із цим чудово дають собі раду, – вона каже це так, наче має особистий досвід з цього приводу.

Вона знову перевіряє час на телефоні.

– Мені треба йти, – каже вона, відштовхує стілець і швидко підводиться. Стіл хитається. Її кава розплескується.

– Чорт. Чорт, – повторює вона. Якась гостра реакція. Мені дуже хочеться запитати її про зустріч і про батька, але я розумію, що краще зараз цього не робити.

Я підводжуся, беру кілька серветок і витираю розлите.

Погляд, яким вона дивиться на мене, є чимось середнім між вдячністю і роздратуванням.

– Ходімо звідси, – кажу я.

– Так, гаразд. Дякую, – відповідає вона.

Я спостерігаю, як вона просувається крізь чергу зголоднілих до кави людей до виходу. Мабуть, мені не слід витріщатися на її ноги, але вони прекрасні (на третьому місці з усіх прекрасних ніг, які я будь-коли бачив). Я хочу доторкнутися до них майже так само сильно, як хочу продовжити розмову з нею (ну, може, трохи сильніше), але за жодних обставин вона не дозволить мені цього зробити.

Вона або намагається здихатися мене, або ми беремо участь у змаганні зі швидкісної ходьби, про яке я не знаю. Вона стрімко обганяє кількох неспішних пішоходів і йде вздовж критого настилу, аби не доводилось уповільнюватися через людей попереду.

Мабуть, мені слід здатися. Не знаю, чому я досі цього не зробив. Усесвіт вочевидь намагається врятувати мене від себе самого. Закладаюся, якби я почав шукати знаки того, що ми з нею маємо розійтися різними шляхами, я б їх знайшов.

– Куди ми йдемо? – питаю я її, коли ми зупиняємося біля пішохідного переходу. Стрижці, яку я мав зробити, доведеться зачекати. Я впевнений, що до університетів приймають людей з довгим волоссям.

– Я йду на зустріч, а ти йдеш слідом за мною.

– Так, іду, – кажу я, ігноруючи її зовсім-не-помітний наголос.

Ми переходимо на інший бік вулиці й кілька хвилин крокуємо мовчки. Ранок увійшов у звичну колію. Кілька крамниць відчинили двері, підперши їх. Погода занадто прохолодна для кондиціонерів і занадто тепла для зачинених дверей. Упевнений, що тато зробив те саме в нашій крамниці.

Ми проминаємо надзвичайно освітлену і вкрай пере повнену людьми вітрину магазину електроніки. Кожен товар помічений червоною наліпкою «РОЗПРОДАЖ!». По всьому місту сотні таких магазинів. Не розумію, як вони не прогоряють.

– Хто взагалі тут щось купує? – дивуюсь я вголос.

– Ті, хто любить торгуватися, – відповідає вона.

За півкварталу ми проминаємо ще одну фактично ідентичну крамницю й разом сміємося.

Я виймаю телефон.

– Отже. Ти готова до запитань?

– Ти невблаганний, – каже вона, не дивлячись на мене.

– Наполегливий, – виправляю я.

Вона вповільнюється і підводить на мене погляд.

– Ти справді думаєш, що поставиш мені кілька глибоких філософських питань, і ми закохаємося? – вона малює у повітрі лапки (о, як вони мені не подобаються) навколо слів «глибокі філософські» та «закохаємося».

– Вважай це експериментом, – кажу я. – Що ти раніше говорила про науковий метод?

Це приносить мені невелику посмішку.

– Вченим не слід проводити експерименти на собі, – опирається вона.

– Навіть задля вищого блага? – питаю я. – Для розширення знань людства про себе?

Тепер вона голосно сміється.

Наташа

Використати науку проти мене – дотепне рішення.

Чотири Очевидних Факти: він украй дурненький. І занадто оптимістичний. І надзвичайно серйозний. І йому чудово вдається мене смішити.

– Перше питання досить важке, – каже він. – Розпочнімо з другого: чи хочете ви прославитися і яким чином?

– Ти перший, – відповідаю я.

– Я став би головним відомим поетом.

Ну звісно ж. Очевидний Факт: він – безнадійний романтик.

– Ти будеш на мілині.

– Бідний словами, але багатий ділами, – миттєво відбиває він.

– Я зараз блювону просто тут, на тротуарі, – говорю я занадто голосно, і жінка в костюмі відхиляється вбік.

– Я приведу тебе до ладу, – відповідає він.

Справді, він занадто щирий.

– Чим взагалі займається головний поет? – питаю я.

– Дає мудрі поетичні поради. Я був би тією людиною, до якої приходили б світові лідери зі своїми важкими філософськими проблемами.

– Які ти вирішував би, пишучи вірші? – скепсис у моєму голосі не можна не помітити.

– Або прочитавши одного з них, – відповідає він із непохитною щирістю.

Я вдаю, що мене зараз знудить.

Він злегка наштовхується на мене плечем і одразу притримує мене рукою за спину. Мені настільки подобається цей дотик, що я трохи пришвидшуюся, аби позбутися його.

– Ти можеш бути цинічною, скільки хочеш, але поезія здатна врятувати життя, – каже він.

Я шукаю на його обличчі знак, що він жартує, але ні – він справді вірить у це. Це так мило. І також по-дурному. Але здебільшого мило.

– А ти? Якої слави хочеш ти? – питає він.

Це легке питання.

– Я була б великодушним диктатором.

Він сміється.

– Якоїсь конкретної країни?

– Усього світу, – відповідаю я, і він сміється ще дужче.

– Усі диктатори вважають себе великодушними. Навіть ті, що тримають мачете в руках.

– Я впевнена, що такі знають, що вони жадібні, жорстокі виродки.

– Але ти такою не була б? – питає він.

– Ні. Від мене – лише щира великодушність. Я вирішувала б, що було б добрим для всіх, і робила б це.

– Але раптом те, що добре для однієї людини, для іншої виявиться поганим?

Я знизую плечима:

– Усіх не задовольниш. Як мій головний поет, ти міг би втішити невдах гарним віршем.

– Точно, – каже він, усміхаючись, знову дістає телефон і гортає питання. Я мигцем дивлюся на свій мобільний. На мить я дивуюся тріщинам на екрані, а потім згадую своє падіння. Що за день у мене! Знову я думаю про мультивсесвіт і про те, чи існують такі світи, у яких мій телефон і навушники все ще не пошкоджені.

Існує всесвіт, у якому я залишилася вдома і пакую речі, як хоче моя мама. Мобільний і навушники цілі, але я не познайомилася з Деніелом.

Існує всесвіт, у якому я пішла до школи й сиджу на уроці англійської у безпеці, й машина не несеться на мене. Знову ж, Деніела немає.

В іншому всесвіті-без-Деніела я пішла до Служби громадянства та імміграції США, але не зустріла Деніела у крамниці платівок, тож наша розмова не затримала мене, і я підійшла до пішохідного переходу до того, як з’явився водій на BMW і ледь не наїхав на мене. Мій телефон і навушники цілі.

Звісно, існує нескінченна кількість таких усесвітів, зокрема той, у якому я зустріла Деніела, але він не зміг врятувати мене на переході, і постраждало дещо більше, ніж телефон та навушники.

Я зітхаю і перевіряю відстань до офісу адвоката Фіцджеральда. Ще дванадцять кварталів. Я замислююся, скільки коштуватиме полагодити екран мобільного. Але потім думаю, що, можливо, мені не варто його ремонтувати. Ймовірно, на Ямайці треба буде купити новий телефон.

Деніел перериває мої роздуми, і я вдячна. Я не хочу думати ні про що, пов’язане з від’їздом.

– Гаразд, – каже він. – Рухаємося далі, до сьомого питання. Твої припущення щодо власної смерті?

– За статистикою, чорношкіра жінка у США, ймовірніше за все, помре в сімдесят вісім років від серцевого захворювання.

Ми підходимо до чергової «зебри», і він тягне мене назад від краю переходу. Його рух і моя реакція такі знайомі, наче ми робили це багато разів раніше. Він бере мене за рукав куртки на лікті й легенько тягне вбік. Я відступаю назад, до нього, і не відмовляю собі у його захисті.

– То твоє серце тебе підведе? – питає. На мить я забуваю, що ми говоримо про смерть.

– Швидше за все, – відповідаю я. – А твої припущення?

– Вбивство. На заправці, у лікеро-горілчаній крамниці або в якомусь такому місці. Один озброєний тип грабуватиме його, а я намагатимуся бути героєм, але зроблю щось дурне, типу переверну піраміду з бляшанок содової. Це розлютить грабіжника, і те, що мало бути середньостатистичним пограбуванням, перетвориться на криваву бійню. Новини об одинадцятій.

Я сміюся з нього.

– То ти збираєшся померти як некомпетентний герой?

– Принаймні спробую, – каже він, і ми сміємося разом.

Ми переходимо вулицю.

– Сюди, – кажу я йому, коли він починає простувати вперед, а не праворуч. – Нам потрібно на Восьму вулицю.

Він повертається і вишкірюється, наче ми у якійсь епічній пригоді.

– Зачекай, – каже він, скидаючи піджак. Він знімає його, і це здається дивовижно інтимним процесом, тож я спостерігаю за двома літніми роздратованими чоловіками, які сперечаються про вільне таксі за кілька футів від них. Майже поруч із ними стоять іще принаймні три вільні автівки.

Очевидний Факт: люди не дотримуються логіки.

– Це влізе до твого наплічника? – питає він, простягаючи мені піджак. Я знаю, що він не пропонує мені вдягти його, наче я його дівчина абощо. Втім, носити його піджак здається мені ще інтимнішим, ніж спостерігати, як він його знімає.

– Ти впевнений? – питаю я. – Він зімнеться.

– Байдуже, – відповідає він. Він відводить мене вбік, щоб ми не блокували інших перехожих, і раптом ми опиняємося дуже близько одне від одного. Не пам’ятаю, чи помічала я його плечі раніше. Чи були вони такими широкими секунду тому? Я переводжу погляд з його грудей на обличчя, але моєму самовладанню це не допомагає. У сонячному світлі його очі навіть ясніші й коричневіші. Справді гарні.

Я скидаю наплічника і тримаю його між нами, тож він трохи відступає.

Він акуратно складає піджак і кладе досередини.

Його сорочка білосніжна, а червона краватка виділяється ще сильніше, ніж на тлі піджака. Цікаво, який він має вигляд у звичайному одязі і який одяг для нього звичайний. Поза сумнівом, це джинси та футболка – уніформа всіх американських хлопців.

У ямайських хлопців так само?

Від цієї думки мій настрій псується. Я не хочу починати все спочатку. Це було досить складно, коли ми переїхали до Америки. Я не хочу вивчати традиції й звичаї нової школи. Нові друзі. Нові компанії. Нова форма. Нові місця для зустрічей.

Я обходжу його і йду вперед.

– Найвища вірогідність смерті американця азіатського походження – рак, – кажу я.

Він супиться і прискорює крок, аби наздогнати мене.

– Справді? Це мені не подобається. Рак чого?

– Точно не знаю.

– Певно, нам слід про це дізнатися, – каже він.

Він так каже нам, наче існує якесь майбутнє для нас двох, у якому наші смерті матимуть значення одне для одного.

– Ти справді вважаєш, що помреш від серцевого захворювання? – питає він. – Не від чогось більш епічного?

– Кому потрібна епічність? Мертвий значить мертвий.

Він просто дивиться на мене, чекаючи відповіді.

– Гаразд, – кажу я. – Не вірю, що збираюся розповісти тобі це. Насправді я думаю, що потону.

– Типу у відкритому океані, рятуючи чиєсь життя, чи як?

– У глибокому краю готельного басейну, – відповідаю я.

Він зупиняється і знову тягне мене вбік. Найтактовніший пішохід з-поміж усіх. Більшість людей просто зупиняються посеред «зебри».

– Чекай, – каже він. – Ти не вмієш плавати?

Я зіщулююся, ховаючи голову в куртку.

– Ні.

Його очі блукають по моєму обличчю і сміються з мене, хоча насправді він не сміється.

– Але ж ти з Ямайки. Ти виросла серед води.

– Попри моє острівне коріння, я не вмію плавати.

Я впевнена, що він хоче покепкувати з мене, але опирається цьому бажанню.

– Я навчу тебе, – каже він.

– Коли?

– Колись. Скоро. Ти могла плавати, коли жила на Ямайці? – питає він.

– Так, але потім ми переїхали сюди, а замість океану тут басейни. Я не люблю хлорку.

– Ти ж знаєш, що існують басейни з морською водою.

– Цей корабель уже відплив, – кажу я.

Тепер він справді кепкує з мене.

– Як називається твій корабель? Дівчина, Яка Виросла На Острові, Який З Усіх Боків Оточений Водою, Не Вміє Плавати? Бо це було б гарною назвою.

Я сміюся і б’ю його по плечу. Він хапає мою руку і тримає за пальці. Я намагаюся не мріяти про те, що він зможе здійснити обіцянку й навчити мене плавати.

Деніел

Я – вчений, який складає Книгу Наташі. Ось що мені відомо на цю пору. Вона фанатка природничих наук. Вона, поза сумнівом, розумніша за мене. Її пальці трохи довші за мої, і їх приємно тримати. Їй подобається тривожна музика. Вона стурбована чимось, що стосується її загадкової зустрічі.

– Скажи мені ще раз, чому ти в костюмі, – каже вона.

Я довго гучно і з почуттям стогну.

– Поговорімо краще про Бога.

– Я теж можу ставити запитання, – каже вона.

Ми йдемо одне за одним черговим критим настилом. (Будь-якої конкретної миті 99 (плюс-мінус) відсотків Мангеттена перебуває у стадії будівництва.)

– Я подав заяву на вступ до Єльського університету. Сьогодні в мене співбесіда з його випускником.

– Ти нервуєш? – питає вона, коли ми знову йдемо поряд.

– Нервував би, якби сильно парився з цього приводу.

– А ти несильно паришся?

– Може, трішки, – відказую сміючись.

– То це батьки змушують тебе?

Раптовий крик з вулиці привертає нашу увагу, але це просто один водій таксі кричить на іншого.

– Мої батьки – корейські іммігранти першого покоління, – кажу я, пояснюючи.

Вона вповільнює ходу й дивиться на мене.

– Не розумію, що це означає, – каже вона.

Я знизую плечима.

– Це означає – байдуже, чого хочу я. Я вступаю до Єльського університету. Я стану лікарем.

– А ти цього не хочеш?

– Я не знаю, чого хочу, – відповідаю я.

З виразу її обличчя зрозуміло, що це було найгірше, що я міг сказати. Вона розвертається і пришвидшує ходу.

– Що ж, тоді ти можеш бути й лікарем.

– То що мені робити зараз? – питаю я, наздоганяючи її.

Вона відмахується.

– Це твоє життя.

Я відчуваю, що близький до провалу.

– Ну от ти ким хочеш стати, коли виростеш?

– Спеціалістом з обробки й аналізу даних, – не вагаючись, відповідає вона.

Я відкриваю рота, щоб запитати, що воно таке, але вона відповідає завченою фразою. Я не перша людина, яка не розуміє її вибору.

– Спеціалісти з обробки й аналізу даних аналізують дані, відокремлюють шуми від сигналів, розпізнають шаблони, роблять висновки та, ґрунтуючись на результатах, дають рекомендації щодо подальших дій.

– У цьому задіяні комп’ютери?

– Так, звісно, – відповідає вона. – У цьому світі безліч даних.

– Це так практично. Ти завжди знала, ким хочеш бути? – мені важко стримати заздрість у голосі.

Вона знову зупиняється. Якщо так триватиме й далі, то ми ніколи не дістанемося до потрібного їй місця.

– Це не доля. Я обрала цю кар’єру. Не вона обрала мене. Мені не судилося бути спеціалістом з обробки й аналізу даних. У шкільній бібліотеці є відділ з інформацією про професії. Я проаналізувала зростаючі напрямки в науці, й вуаля. Це не доля і не призначення, просто дослідження.

– То це не твоє захоплення?

Вона знизує плечима і продовжує йти.

– Це пасує до мого характеру, – каже вона.

– Ти не хочеш займатися тим, що тобі подобається?

– Навіщо? – питає вона, ніби щиро не розуміє, навіщо щось любити.

– Життя занадто довге, якщо проводити його, займаючись тим, до чого ти ставишся посередньо, – наполягаю я. Ми обходимо візок із кренделиками й хот-догами, біля якого вишикувалася черга. Пахне квашеною капустою та гірчицею (райські аромати).

Вона морщить ніс.

– Воно стає ще довшим, якщо марнувати його в гонитві за мріями, які ніколи, ніколи не здійсняться.

– Зажди, – кажу я і кладу свою руку їй на передпліччя, аби трохи призупинити її. – Хто сказав, що мрії не здійсняться?

Після цих слів вона косо дивиться на мене.

– Я тебе прошу. Чи знаєш ти, скільки людей прагнуть стати акторами, письменниками чи рок-зірками? Багато. Дев’яноста дев’яти відсоткам із них це не вдасться. Ті, хто залишився, а це нуль цілих дев’ять десятих відсотка, ледве зможуть заробляти цим хоч якісь гроші. Лише останні нуль цілих одна десята відсотка зможуть досягти успіху. Решта ж просто марнує свої життя, намагаючися стати кимось.

– Ти кажеш, як мій батько.

– Я говорю як п’ятдесятирічний кореєць?

– Без акценту.

– Ну, він просто турбується про тебе. Коли ти станеш лікарем і щасливо зароблятимеш купу грошей, то подякуєш йому, що не став якимось голодним художником, який ненавидить свою основну роботу й марно мріє розбагатіти.

Цікаво, чи усвідомлює вона, наскільки пристрасно розповідає про те, як не бути пристрасним?

Вона розвертається і примружено дивиться на мене.

– Будь ласка, не кажи, що ти серйозно ставишся до поезії.

– Боже збав, – кажу я з удаваним обуренням.

Ми проминаємо чоловіка, який тримає табличку із написом «БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ. У МЕНЕ БІДА». Таксі, що їде на замовлення, довго й голосно сигналить іншій автівці, яка також працює.

– Ми справді повинні знати, що хочемо робити до кінця наших життів, у поважному віці сімнадцяти років?

– Хіба ти не хочеш знати це? – питає вона. Вона точно не фанатка невизначеності.

– Хіба? Як би я хотів проживати десять життів одночасно…

Вона знову відмахується від мене.

– Тьху! Ти просто не хочеш обирати.

– Я не це маю на увазі. Я не хочу застрягти в чомусь, що не має для мене жодного значення. Той шлях, на якому я зараз? Він триватиме до кінця моїх днів. Єльський університет. Медична школа. Ординатура. Шлюб. Діти. Пенсія. Притулок для старих. Похоронна зала. Цвинтар.

Можливо, через важливість цього дня або через зустріч із нею, але просто зараз мені критично необхідно донести те, що я маю на увазі.

– У нас великий прекрасний мозок. Ми винаходимо штуки, які літають. Літають. Ми пишемо вірші. Певно, ти ненавидиш поезію, але важко сперечатися з тим, що ці слова абсолютно прекрасні: «Рівнять тебе до літньої пори? Ти сталіша, чарівніша від неї»1010
  В. Шекспір. Сонет 18. Переклад Д. Паламарчука.


[Закрыть]. Ми здатні на величні життя. Величну історію. Навіщо вирішувати остаточно? Навіщо обирати практичні, земні речі? Ми народжені для того, щоб мріяти і здійснювати свої мрії.

Усе вийшло більш пристрасно, ніж я думав, але кожнісіньке моє слово було правдою.

Наші погляди зустрічаються. Зараз між нами є щось, чого хвилину тому не було.

Я чекаю, що вона скаже щось гостре, але вона цього не робить.

Всесвіт зупиняється і чекає на нас.

Вона розтуляє свою долоню і збирається взяти мою руку. Вона має взяти мене за руку. Нам судилося пройти цим світом разом. Я бачу це в її очах. Нам судилося бути разом. Я впевнений у цьому так, як ні в чому досі не був упевнений.

Але вона не бере мене за руку. Вона йде далі.

Наташа

Я не хочу, щоб ця зворушлива мить, яка настала між нами, наставала.

Коли говорять, що серцю не накажеш, то мають на увазі поетичне серце – серце любовних пісень та монологів, те, яке можна розбити, наче воно зі скла.

Це не про справжнє серце – те, якому потрібні лише здорова їжа та фізичні вправи.

А от поетичному серцю вірити не можна. Воно мінливе і введе вас в оману. Воно говоритиме, що все, що вам потрібно – це кохання і мрії. І нічого не скаже про їжу, воду, дах над головою і гроші. Воно говоритиме, що ця людина перед вами, той, на кого ви з якоїсь причини запали, – це Той Єдиний. Він і справді такий. І вона – Та Єдина. Просто зараз вони одне для одного саме такі, поки його чи її серце не обере когось іншого.

Довгостроковим рішенням поетичного серця не можна довіряти.

Я все це знаю. Знаю так само, як те, що Полярна зоря насправді не найяскравіша, а п’ятдесята у списку зірок.

І ось я досі стою з Деніелом посеред тротуару, в майже напевно останній свій день в Америці. Моєму мінливому, непрактичному, дурному серцю потрібен Деніел. Йому байдуже, що він занадто відвертий, чи те, що він не знає, чого хоче, чи те, що він мріє стати поетом (професія, яка призводить до розчарування й бідності).

Я знаю, що не існує таких речей, як судилося-бути-разом, та все ж думаю, чи можу я помилятися.

Я стискаю розтулену долоню, якою хотіла торкнутися його, і йду далі.