Текст книги "Галицька сага. Ante bellum"

1935 рік

6

Тома Білецький помер саме на Страсну П’ятницю, тихо й непомітно, як і жив останні роки. Жінка Катерина з дочкою Марією якраз були у церкві, де служилася вечірня з виносом плащаниці, а коли повернулися додому, то побачили, що Тома лежить на ліжку, витягнутий у весь свій невеликий зріст, а біля нього на підлогу впав «Талергофський альманах», з котрим він не розставався. Саме ця книга було останнє, що бачив у своєму житті Тома Білецький. Видно, помер Тома вже давніше, можливо, одразу після того, як жінка з дочкою відправилися до церкви, бо тіло вже захололо, та й смерть вже зігнала з обличчя знайомі риси, і тепер Тома був схожий на інших покійників: без виразу та всього того, що різнило їх між собою.

Побачивши його, Катерина важко опустилася на лаву. Сліз не було; жінка виплакала їх, ще чекаючи чоловіка з Талергофа. Навіть усі роки після того, як він повернувся – змінений, зовсім не той Тома, якого вона знала, але тим не менш живий, – Катерина ніколи жодним словом не дорікнула своєму чоловікові: ні тоді, коли попервах той не мав сил для повсякденної сільської роботи, ні коли знову узявся за минуле, ні останніми роками, коли сили зовсім покинули його. Вона завжди знала, що це має статися, навіть готувалася до цього, але Тома, як завжди буває, помер несподівано. Уся підготовка до Пасхи, її майбутнє святкування, пішли нанівець. Все враз стало неважливим. Залишився лише розпростертий на ліжку Тома й майбутні клопоти.

Дивно, але саме дочка Марія опам’яталася першою.

– Мамо, чого ви сіли? Треба щось робити! – озвалася вона.

Катерина неначе прокинулася. Вона подивилася на мертвого Тому, підвелася й кивнула головою:

– Так, дочко, треба робити!

Вона пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася вже одягнута у чорне, схожа на монашку. Набираючи у цебро воду, Катерина сказала Марії:

– Піди до Василя Вовка. Скажи, що тато помер.

Почувши таке, Марія здивовано подивилася на матір.

– Але ж… вуйко Василь найбільше постраждав… – обережно відказала вона.

Ні вона, ні мати, ні перетинці, ні тим більше сам Василь не забули, що саме їхній Степан став винуватцем того, що довелося пережити родині Вовків. Зрештою, саме це було причиною, що Білецькі так і залишилися жити осторонь від усього села, стали чужими для односельців, навіть чужішими, аніж родина Гутманів. Спочатку це було продовженням того ставлення, яке панувало у селі ще від того часу, коли Тома носився зі своїм товариством імені Качковського; затим неприязнь посилилася, коли Олекса Мороз та Андрій Валько відібрали у Степана підписаний тим-таки Томою протокол, з якого перетинці дізналися, що вони заледве не квітами зустріли Червону армію як свою визволительку; не сприяв покращенню відносин і той факт, що Тома Білецький знову пристав до вже відродженого товариства москвофілів і, на відміну від сусідів, просто за так отримував гроші, коли іншим доводилося тяжко гарувати на своїх полях.

Тепер же, коли Томи не стало, раптом виявилося, що й звернутися за допомогою немає до кого. Тому Катерина і послала дочку до коваля, слушно припустивши, що той не відмовить.

Василь Вовк не відмовив. Він саме був на дворі, коли у хвіртку зайшла Марія і повідомила про новину. Василь зняв з голови шапку і побожно перехрестився. Подивившись на молоду жінку, він кивнув головою і промовив:

– Зробимо!

Марія лише кинула: «Дякую!» й побігла додому. Саме у цей момент з хати вийшла Орина.

– Чого вона приходила? – поцікавилася жінка.

– Тома помер! – повідомив Василь і додав: – Відмучився!

– Від чого? – не зрозуміла Орина. – Він нічого на городі не робив! Ні він, ні дочка! Одна Катерина тягнула всю господарку!

– То й треба їй помогти!

Як виявилося, ніхто у селі не згадав про минуле, чим міг допоміг, і вже до вечора помитий та одягнений у святочне Тома Білецький лежав на столі під вікном. Яків Смоляр обіцяв зробити труну до завтра, але так було прийнято, щоб першу ніч покійник лежав просто на столі. Аж тут виникла інша проблема: за всіма канонами церкви ховати належало на третій день, тобто у Великодню неділю. А оскільки у цей день треба веселитися та радіти Воскресінню, тому не прийнято віддаватися печалі та здійснювати панахиду, щоб не затьмарювати дні радості. Зять Томи Юрій Зозуляк, священник із сусіднього Сорочина, дорогою до Перетина заїхав до свого друга отця Петра Лісовича й домовився, що поховають тестя наступного дня, у суботу. Щоправда, той-таки канон забороняв здійснювати панахиду у самій церкві, де посередині на спеціальному столику лежала виставлена для поклоніння плащаниця. Хоч таке траплялося не раз, сусіди побачили у цьому деякий неприємний для покійного знак: значить, його діяння тут, на землі, не сподобалися там.

Тому Білецького поховали тихо, без церковного дзвону («Да молчит всякая плоть человіча…»[9]9
  Нехай мовчить всяка плоть людська… (церк. – слов.) – особливий пісноспів, що співається у церкві після виносу плащаниці і до Великодня.


[Закрыть]). Після похорону зазвичай збиралися у хаті, звідки винесли покійника, щоб пом’янути його, але була субота перед Великоднем, дехто з господинь ще не випік паску, та й роботи у такий день завжди не бракувало, тому зять Юрій Зозуляк запросив тих, хто проводив його тестя в останню дорогу, на дев’ять днів.

На тому й розійшлися. Розуміючи, що до завтрашнього ранку вже нічого мати з сестрою не встигнуть зробити, Єлизавета залишила в хаті привезений нею кошик з необхідними до завтрашнього дня продуктами і востаннє поцілувала маму. Пообіцяла приїхати в гості у вівторок.

Цей Великдень помітно вирізнявся від попередніх хоча б тим, що після «демаршу» уперше відвідав батьківську хату Михайло Панас, і не просто так, а власним транспортом, щоправда, не бричкою, а фірою, до того ж запряженою лише одним конем. Вони чесно відстояли в церкві всю службу і великою сім’єю – баба Феодора, батько Роман з Марією, брат Дмитро та Михайло з Оленою і дворічним сином Андрієм – дочекалися, поки отець Петро покропить їхні кошики з припасами, і сівши уже на дві підводи, рушили додому.

Дмитро вирішив проїхатися на фірі брата, адже по-справжньому вони так і не поговорили після того, як півроку тому він повернувся з війська. Звичайно, і він, і батьки час від часу навідувалися до Сорочина й знали, як живе їхній безпутній син, але ще жодного разу Михайло не відвідував батьківську хату. Зрештою, ніхто йому цього не забороняв, але їхати самому, без Олени, він не хотів. Сама ж Лея, що стала Оленою, зараз сиділа на покладеній поперек фіри лавці, однією рукою підтримувала сина, а другу тримала на вже великому животі – Михайло дослухався до поради батька і, щоб не залишати жінку самою, коли він служитиме у війську, вирішили народити другу дитину. Молода жінка не знаходила собі місця, а у міру того, як вони все ближче під’їжджали до Перетина, її обличчя хмурніло дедалі більше. Коли ж за зеленими деревами виглянула її батьківська хата, Олена опустила голову ще нижче і закрила очі. Михайло спиною відчув, що з дружиною щось не так, перервав розмову з братом і обернувся.

– Лею, що з тобою? Тобі погано? – стривожено запитав він.

Олена підняла заплакані очі.

– Ні, нічого! То я просто так! – спробувала усміхнутися вона. – Давно не була тут! Зараз пройде!

Михайло хотів щось відповісти, але Дмитро застережно поклав руку на плече братові, мовляв, залиш її, ти тут не допоможеш. Михайло ще раз подивився на дружину, затим перевів погляд на склеп Гутманів, і його настрій упав зовсім: на обійсті він зауважив постать матері Леї Фейге. Найгірше було те, що й та побачила кавалькаду возів і бричок, якими перетинці поверталися з Великодньої відправи. По тому, як завмерло її тіло, Михайло зрозумів, що Фейге упізнала свою дочку. Олена все не наважувалася підвести голову, але поки вони проїжджали мимо батьківської хати, молода жінка відчувала на собі важкий погляд рідної людини. Ніхто не проронив ні слова, але всі розуміли, що Гутмани так і не пробачили свою безталанну дочку.

Хоч за святковим столом у Панасів ніхто більше не згадав про цей випадок, все ж сніданок проминув не так, як на це сподівалися. До вечора Олена жодного разу так і не вийшла надвір, щоб випадково не натрапити на очі рідних. Настрій був остаточно зіпсований, хоч усі Панаси всіляко намагалися догодити невістці, і навіть стара Феодора, яка спочатку найбільше противилася весіллю молодшого внука, зараз душі не чула, тримаючи маленького Андрія на руках. Ніхто не тішив себе сподіваннями, що наступний візит Михайла та Олени станеться скоро і чи станеться він взагалі.

Син з невісткою поїхали додому вже коли стало темніти, причому їхати довелося не самим, а разом з великою сім’єю священника Юрія Зозуляка, котрого наймолодші Панаси справедливо вважали своїми покровителями, і хоч Зозуляки приїхали бричкою, запряженою двома відгодованими кіньми, а Михайло міг похвалитися лише фірою з одним конем, всю довгу дорогу трималися разом.

А наступного дня Роман Панас зайшов до крамниці Гутмана.

За прилавком саме стояв Моше. Вони з Романом були майже однолітками, а у такому віці різницю у три роки ніхто взагалі не брав до уваги. За весь час, коли Моше Гутман поселився у Перетині, він намагався зберігати однакові рівні відносини з усіма своїми сусідами, і Роман Панас не був винятком. Усе змінилося після того, як молодший син Панасів узяв за жінку його Лею, а коли Гутмани дізналися, що вона зреклася своєї віри, то це остаточно відгородило їх від «християнського» Перетина. Їхній зв’язок звівся до звичайних покупок у крамниці Гутмана, але вже навіть Шмунь не спішив до компанії з Данилом Солтисом та Костем Смоляром.

Але стосунки з сусідами є лише стосунками, а ґешефт залишається ґешефтом, тому Моше – як ні в чому не бувало – поцікавився, що потрібно Романові.

– Не за крамом я до тебе прийшов! – відказав той. – Поговорити.

– Я тебе слухаю, Романе!

– Вчора у мене була твоя дочка Лея.

Моше похитав головою.

– Ой, Романе, ти щось переплутав! – відповів Моше. – В мене нема дочки Леї, а є твоя невістка Олена.

– Мошку, кинь то! Твоя дочка нікуди сьи не діла! Ти знаєш, що спочатку я тоже не прийняв ні її, ні свого Михайла! Але вони так і лишилисьи нашими дітьми: мій Михайло і твоя Лея. Вона не перестала бути твоєю дочкою, навіть коли стала Оленою.

– То всьо так, Романе, але вони приїхали до тебе, на вашу Пасху, а не до мене, на седер Песах[10]10
  Седер Песах – ритуальна сімейна трапеза в празник Песах.


[Закрыть]! Моя Лея… – Моше замовк, але потім продовжив: – Олена сиділа за твоїм столом, співала ваших пісень, прославляла вашого Бога, а їй треба було слухати, як я читаю кіддуш[11]11
  Кіддуш – молитва за дні суботи та свята.


[Закрыть], з всіма їсти мацу і після їжі промовляти барех[12]12
  Барех – благословенна молитва після їжі.


[Закрыть]. Вона вибрала вашого Розп’ятого, а не нашого Істинного. Вона пішла проти своєї віри й перестала бути нашою. Тому ти, Романе, може, і знайшов собі невістку Олену, але я втратив дочку Лею.

Говорячи таке, Моше переставляв речі на прилавку, неначе вони стояли не на своєму місці.

– До тебе, Романе, у мене немає ніяких претензій, – продовжував Гутман. – Усе, що ти хочеш від мене, я тобі продам чи зроблю, але хочу, щоб ти знав: у мене один син і одна дочка. А за твого Михайла я радий. Чув, що він став справжнім господарем.

Роман Панас востаннє подивився на вкотре переставлені речі на прилавку і попрямував до дверей. Уже взявшись за ручку, він обернувся.

– Я тебе розумію, Мошку, і навіть тебе шкода, – сказав він. – Але знаєш – дай Боже, щоб такого не сталосьи! – може, колись настане такий час, коли єдиною людиною, яку ти згадаєш, буде твоя Лея.

З цими словами Роман залишив крамницю…

Наступної суботи, у переддень Провідної неділі, або ж інакше Томиної, в церкві відбулася панахида за Томою Білецьким. А наступного дня у Львові на Личаківському цвинтарі відслужили щорічну панахиду за жертвами Талергофа. Серед тих, хто зібрався перед хрестом, поставленим на символічній могилі, ніхто не згадав того, хто пробув у концтаборі від першого до останнього дня, – поминали всіх тих, хто згинув тоді й помер після, а про смерть Томи Білецького не було відомо нікому…

У понеділок Марія зазбиралася в дорогу. На запитання матері, куди це вона їде, адже робота на городі не роблена, вона заспокоїла, що їде до Кам’янки, до вечора вернеться, а роботу ніхто ніколи всю не переробить.

Катерина так і не випитала, чого це дочка так заспішила до міста, але мати не звикла випитувати чи докоряти їй, тому, як тільки Марія закрила за собою хвіртку, важко зітхнула, взяла у стайні мотику й подалася на город, який вже встиг зарости бур’яном.

А Марії потрібно було конче бути у Кам’янці. Майже рік вона чекала від Федора Мороза звістки про розмову з Андрієм Вальком. Зрозумівши, що сусід просто забув про неї чи спеціально уникає розмови з нею, Марія вирішила сама вирішити свою проблему. Їй здавалося, що як тільки Андрій Валько почує її аргументацію, він одразу ж назначить бідній вдові пенсію, до того ж таку, що більше працювати не доведеться.

Саме з таким настроєм Марія Макуха стукала у двері квартири, де жили Вальки. Будинок був добротний, ще австрійський, двоповерховий. Вальки жили на другому поверсі і займали три кімнати.

Андрій був сам. Він здивувався появі колишньої сусідки, хоч на подібний візит все ж чекав.

– Христос воскрес, Андрію! – привіталася Марія.

– Воістину воскрес! – відповів Андрій. – Ти до мене?

– Так, приїхала з тобою поговорити.

– Тоді заходь!

Андрій провів неждану гостю до вітальні. Обстановка, яку побачила Марія, була геть не схожа на ту, у якій вона жила в Перетині, і навіть її колишнє львівське помешкання явно програвало.

– Файно живеш, Андрію! – похвалила вона.

– Так, трохи закупили до Паски, – згодився Валько. – Сідай!

– А твої де?

– А де вони можуть бути? Марта на роботі, дочка в гімназії, син здає матуру.

– Піде вчитисьи далі?

– Як Бог дасть! – відказав Андрій. – Маріє, ти кажи скорше, яке в тебе діло, бо я прийшов на обід перекусити. Маю вертати на роботу.

Марія розуміюче кивнула.

– Я довго не буду, – сказала вона. – Я хотіла поговорити з тобою, коли ти був в селі, але смерть тата, потім Пасха… Всьо сьи закрутило, а ти вже поїхав. Мусила приїхати до Камінки.

– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрій.

Він взагалі-то одразу зрозумів, у чому справа, як тільки побачив Марію. В одну з поїздок до Львова з ним зустрівся Федір Мороз і розповів про дивне прохання, з котрим до нього підійшла наймолодша Білецька. Реакція Андрія була прогнозована.

– А до чого тут я? – тільки й запитав він.

– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федір.

– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрій.

– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Мені до того ніякого діла! Але я мусив пообіцяти Марії розібратися і при змозі поговорити з тобою.

– Поговорив?

– Не заводься! – повторив шваґер. – Поговорив.

– Ну, і що ти скажеш вдові члена ОУН?

– Нічого їй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.

Це навіть обурило Андрія.

– То, може, мені ще пенсію виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – їдко поцікавився він.

– Не заводься! – утретє сказав Мороз. – Ніхто нічого виплачувати не буде. А що сказати безутішній вдові, ми зараз подумаємо…

Ця розмова відбулася ще півроку тому, і от тільки сьогодні Марія зважилася заговорити про пенсію.

І Андрій Валько не помилився.

– Я говорила з Федьком, твоїм шваґром, про мого чоловіка Павла, – почала Марія. – Вже після того як його вбили, мені сказали, що він був в ОУН і саме через то його вбили.

– Мені шкода, певно, але до чого тут я?

– Він був в ОУН, і ти є в ОУН! Я хочу, щоб ви платили мені пенсію.

Андрій ледве не засміявся. Він до останнього не вірив у слова Федора, що Марія підозрює його у причетності до Організації Українських Націоналістів, але тільки що почуте переконало його у протилежному.

А Марія продовжувала:

– Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе мені, але коли помер мій тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо мені не будуть платити грошей, то я піду далі.

Вона не уточнила, куди піде у разі відмови, але Андрій вловив у її голосі погрозу. Тим не менше він вирішив не нариватися.

– Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! – сказав він. – Федя говорив зі мною про то…

– Говорив? То чого ти мені не сказав?

– А що я мав казати? Всьо то, що ти собі навигадувала, то неправда!

– Що всьо? – не зрозуміла Марія.

– Всьо! По-перше, я ніколи не був в ОУН! Сама розумієш, що то заборонена організація, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо мені то?

– А…

– А друге, що неправда, то що твій чоловік тоже був в ОУН!

Марія широко розплющила очі.

– Та як ти то говориш? В поліції мені сказали, що він націоналіст! – заперечила вона.

– То тобі в поліції так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже і не в поліції служить, все ж має там зв’язки. Він і повів мені, що твій Павло був не в ОУН, а служив більшовицьким агентом.

– То неправда! – сказала ошелешена почутим Марія.

– Хочеш, щоб тобі в поліції підтвердили мої слова? – запитав Андрій. – Йди, спитай їх! Вони тобі скажуть, але тоді ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобі треба?

Після таких слів Марія вся осунулася. Жінка раптом зрозуміла, що усі плани, на які розраховувала, враз зникли і вона залишилася з тим, що і була, й навіть надія на краще зникла.

– Що мені робити? – розгублено запитала вона. – Як мені далі жити?

Андрій співчутливо подивився на колишню сусідку.

– Тобі вже не сімнадцять років, Маріє! – сказав він. – Знаєш життя! Подивись, як живуть твої сусіди і твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!

Це, певно, були не ті слова, які сподівалася почути Марія, але щось інше Андрій Валько говорити не хотів. Він демонстративно подивився на годинник і підвівся.

– Мушу йти! – сказав господар. – Робота чекає. Послухай моєї поради, Маріє! Вертайсьи додому і не думай про легкі гроші. Вони ще нікому добра не приносили. І ще одна моя порада: нікому більше не говори про Павла. Зараз у Варшаві навіть більше ненавидять більшовиків, ніж українських націоналістів. Не варто нагадувати комусь, ким був твій Павло.

Розбита почутим, Марія попрощалася й пішла; Андрій же залишився ще на деякий час. Йому потрібно було відійти від неприємної для себе розмови. Приїзд Марії остаточно вибив його зі звичного порядку, і Андрій вирішив, що нічого поганого не буде, коли він перекине ще одну чарчину горілки.

7

…уряд буде підтримувати процес нормалізації українсько-польських взаємин, візьме під увагу господарські потреби та мовну і культурну окремішність української меншини.

Міністр внутрішніх справ Польщі В. Рацкевіч Виступ у Сенаті, грудень 1935 р.

У приймальні міністра внутрішніх справ Речі Посполитої аудієнції чекали троє чоловіків. Вони сиділи на кріслах біля масивних дверей і майже не реагували на присутність помічника. Той зручно умостився за столом навпроти вікна і також лише іноді кидав мимовільний погляд на присутніх. Здавалося, у його поставі і поведінці не було жодної вади – всім своїм виглядом він підкреслював необхідність своєї роботи й у цьому приміщенні, і для Польщі в цілому. Темний костюм лежав на помічникові міністра бездоганно, нічого на ньому не було зайвим і навіть пасувала чорна траурна стрічка на лівому рукаві. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пілсудського, офіційно завершився, багато чиновників не спішили знімати траурні стрічки ні з рукавів, ні з приспущених біло-червоних знамен.

Запрошені чорних стрічок не мали, і причина цьому була не у тому, що всі троє були українцями і мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до поміркованого крила українського істеблішменту і, мало того, були присутні на церемонії поховання Пілсудського. Звичайно, їм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало більш високих гостей, причому з-поміж усіх виділялася огрядна фігура голови німецької делегації Германа Ґьорінга. Прибулі на похорон українці скромно йшли десь посередині довгої процесії, і, здавалося, так буде й надалі: про них забудуть і згадають лише тоді, коли настане конечна потреба.

Як виявилося, така потреба настала саме сьогодні. Яким же було здивування голови Українського національно-демократичного об’єднання Василя Мудрого, коли зранку до нього в номер готелю, де вони усі зупинилися, зателефонували з цієї приймальні і запросили на дванадцяту годину до міністра! Той-таки помічник, який зараз діловито вчитується у якийсь аркуш, повідомив, що «пан голова може прийти не сам, а з людьми, котрим довіряє». Розуміючи, що просто так міністр внутрішніх справ запрошувати не буде, Василь Мудрий розповів про дзвінок двом своїм товаришам. Володимир Целевич виконував обов’язки генерального секретаря УНДО і дотримувався поміркованих поглядів. Спочатку це видалося дивним, враховуючи деякі факти біографії Целевича: він встиг побувати в УВО Коновальця, потім порвати з ним, що не завадило деякий час відсидіти в тюрмі у Бересті. Коли ж два місяці тому через незгоду із політикою створеної ним же партії свою посаду залишив багаторічний голова УНДО Дмитро Левицький, Володимир Целевич підтримав Василя Мудрого. Третім, кого Мудрий привів з собою, був Остап Луцький. Йому вже перевалило за п’ятдесят років, і до його думки прислухався сам Левицький. Зрештою, це і не дивно, адже свого часу Луцький був ад’ютантом ерцгерцога Вільгельма, більш відомого на Галичині як Василь Вишиваний, через іншого колишнього ад’ютанта Левка Вовка досі підтримував контакти зі своїм командиром, а для Українського національно-демократичного об’єднання це було незайвим. Всі троє належали до поміркованого крила УНДО, що припало до вподоби не всім, не кажучи вже про тимчасових союзників з ОУН. Вони вже висловили невдоволення угодовською, на їхню думку, поведінкою керівників Українського національно-демократичного об’єднання і хоч вже не вдавалися до крайнощів, все ж дали знати, що не схвалюють ці кроки.

Але чекання затяглося, й ундовці вже подумали, що в останню хвилину зустріч відмінили, але тут двері кабінету відчинилися і всі побачили міністра Мар’яна Зиндрама-Косцялковського. З несподіванки українці підвелися з крісел.

– Прошу пробачити за затримку: довелося владнати деякі справи, пов’язані з відбуттям іноземних делегацій! – винувато виправдовувався міністр. – Прошу пройти до кабінету!

І, звертаючись до помічника, попросив:

– Пане Тадеуш, кави!

Звичайно, помічник не менше гостей здивувався такій поведінці міністра, але насамперед він знав своє місце і свої обов’язки, тому лише кивнув головою.

У кабінеті Зиндрам-Косцялковський вказав гостям на місця по обидві сторони стола. Коли українці всілися, міністр мовив:

– Я бачу, пани досі перебувають у невіданні щодо причини їхнього візиту сюди.

З інтонації, з якою було це сказано, було неможливо визначити, запитує міністр чи констатує. Василь Мудрий лише кивнув головою.

– Що ж, не буду тримати вас далі у невіданні! – згодився міністр. – Панам послам, безперечно, відомо, наскільки переймався долею польсько-українських відносин покійний Маршал. Я мав щастя зустрічатися з Начальником Держави, і кожного разу він порушував це питання. Особливо він шкодував за тим, що мій попередник Броніслав Перацький не встиг довершити свою справу й нарешті помирити два наші народи.

– Ми засудили це вбивство! – озвався Василь Мудрий.

– Нам відомо це! Більше того, ми знаємо про ті непрості відносини, що склалися всередині очолюваної вами партії, – продовжував Зиндрам-Косцялковський.

Він винувато усміхнувся.

– Пробачте мою відвертість, але це крісло зобов’язує! Тим не менше, ми вітаємо безпечно мудре рішення (пробачте за мій каламбур!), що головою УНДО вибрали вас, пане Мудрий! Уряд сподівається, що у вашій особі, пане голово, і в особі панів послів (міністр подивився на Целевича і Луцького) ми знайдемо людей, котрим болить доля нашої спільної батьківщини.

– Політика нашої партії завжди була і буде надалі спрямована на спокій і процвітання нашої землі, – відказав Мудрий.

Міністр внутрішніх справ Мар’ян Зиндрам-Косцялковський хотів похвалити за такі мудрі слова, але в останній момент вирішив, що каламбурів на сьогодні досить, тим більше, що двері кабінету саме відчинилися і появився помічник Тадеуш з тацею.

– Поставте сюди! – розпорядився міністр, а коли помічник вийшов, прикривши за собою двері, запросив до кави.

Після того як усі, з господарем кабінету включно, розібрали свої філіжанки і додали до напою хто молоко, хто цукру, а Володимир Целевич і те й інше, Зиндрам-Косцялковський продовжив:

– Признаюся, що не усі в уряді поділяють цю думку. Дехто досі упевнений, що політика пацифікації була правильною, і жалкують лише за одним – що її занадто швидко згорнули.

– Пацифікація нікому не принесла користі: ні полякам, ні, тим більше, українцям! – озвався Целевич. – Особливо українцям.

– Це в минулому! – парував міністр. – Спішу вас заспокоїти, що в уряді все ж переважили помірковані міністри, до яких належу і я. Уряд схиляється не до конфронтації, яка – ви слушно зауважили – нікому добра не принесе, а до нормалізації наших стосунків.

Українці перезирнулися.

– Можна дізнатися, що вона передбачає? – запитав Орест Луцький.

– Звичайно! Для цього ви тут! Конституція, котру підготовив Маршал і при котрій, на жаль, не зміг пожити, передбачає проведення у вересні позачергових виборів до Сейму і Сенату. Розуміючи, що люди вже розчарувалися у партіях, до того ж усіх, Конституція передбачає, що з кожного округу до сейму будуть обиратися два посли. Згідно з цим у кожному з п’ятнадцяти округів Галичини на виборах до сейму має бути обраний один українець та один поляк. Тобто за будь-яких обставин і у Сейм і в Сенат обов’язково потраплять українці! Раніше ви ще переживали, як проголосують люди; тепер же представництво забезпечене стовідсотково. Гадаю, ви не будете заперечувати, що це набагато краще, ніж було досі.

– Так, – згодився Мудрий, – але зараз у сеймі ми маємо вісімнадцять послів!

– А на виборах двадцять восьмого року вас було сорок! – відказав міністр. – Тенденція, як ви розумієте, неприємна для вас. До того ж не варто забувати про Сенат, де також українцям гарантовано чотири місця!

Зиндрам-Косцялковський помітив, що Остап Луцький нервово повів плечем.

– Ви хочете щось запитати, пане посол?

– Ви не помилилися, пане міністр! – відказав Луцький. – Мене, і не лише мене, я переконаний, цікавить ціна цих, так би мовити, уступок польської сторони. Пробачте за це, можливо, некоректне запитання.

– Та чого ж! Усі ми розуміємо, що маємо піти на певні компроміси. І ви, і ми. Тому ви даремно вибачаєтесь! Я все розумію! А щодо вашого зауваження, то уряд планує укласти з українськими партіями угоду, де будуть прописані усі запитання, котрі вас хвилюють.

Тут озвався Василь Мудрий:

– Ви сказали «з українськими партіями». Чи значить це, що ми не одні, з ким уряд планує нормалізувати відносини? – поцікавився він.

– Ні, звичайно! – відказав Зиндрам-Косцялковський. – При всій повазі до Українського національно-демократичного об’єднання, уряд хоче співпрацювати з іншими партіями. Гадаю, не викажу жодної таємниці, коли скажу, що на завтра сюди запрошені пани Ганкевич та Макух.

Українці знову переглянулися. Іван Макух очолював Українську соціалістично-радикальну, а Лев Ганкевич – Українську соціал-демократичну партії. До того ж останній був адвокатом, котрого Організація Українських Націоналістів часто залучала для захисту своїх бойовиків, що сиділи у польських тюрмах. Природно, Ганкевич не міг не симпатизувати радикальній ОУН.

Видно, все це так чітко відбилося на обличчі Василя Мудрого, що Мар’ян Зиндрам-Косцялковський одразу поспішив його заспокоїти.

– Я розумію ваш сумнів, пане Мудрий, але крім цих панів ми говоритимемо і з іншими!

У цей момент задзеленчав телефон на столі. Міністр підвівся, підійшов до апарату і зняв слухавку. Мовчки прослухавши невидимого співрозмовника, він знову поклав слухавку.

– Прошу пробачити мене, але мушу бути у прем’єр-міністра! – винувато сказав він. – Розумію, що вам потрібно обдумати нашу розмову, але прошу найближчими днями не покидати столицю. Цілком можливо, що в найближчі дні ми разом складемо текст нашої угоди.

Ці слова стали натяком на завершення розмови. Ундовці підвелися, Мар’ян Зиндрам-Косцялковський попрощався з кожним за руку і висловив сподівання, що наступного разу вони зустрінуться у менш офіційній обстановці.

На цьому несподівана аудієнція завершилась. Міністр відправився до голови уряду, а українці вийшли з будинку міністерства і зупинилися на вулиці у нерішучості. Луцький і Целевич з надією подивилися на Василя Мудрого, сподіваючись від нього поради.

– Пропоную зайти до найближчої кав’ярні та обговорити це! – запропонував Мудрий.

Так утрьох вони перейшли вулицю, якимось провулком вийшли на іншу, паралельну, і побачили винесені на тротуар столики. Їм пощастило – кав’ярня працювала, хоч деякі заклади ще не відкрилися після трауру за Юзефом Пілсудським.

На запитання офіціанта, що замовлятимуть шановні пани, каву чи гербату, Остап Луцький відказав, що кави нині вже досить.

– Принесіть, шановний, три горілки! – замовив він. – І легеньку закуску!

На німе запитання товаришів відповів:

– Тут однією лише кавою не обійдеться!

– Ви маєте рацію, пане Остапе! – згодився Василь Мудрий, знімаючи капелюха.

Останні травневі дні у Варшаві видалися напрочуд теплими.

– До того ж свою сьогоднішню каву я вже випив! – озвався Володимир Целевич.

– Значить, я не помилився! – задоволено сказав Луцький.

– А обговорити нам дійсно потрібно! – знову сказав Мудрий. – Що ви про це думаєте?

– А ви? – запитав Целевич. – У мене склалася думка, що Варшава змушена піти на цю розмову. Ви помітили, що міністр жодного разу не сказав «русини» чи Малопольска Всхудна? Лише українці та Галичина!

– Вони просто не знають, як обернеться ситуація після смерті Пілсудського, – пояснив Мудрий. – А тут саме нова конституція! І вибори восени! Хто знає, як поведуться непередбачувані українці! Краще перестрахуватися!

– І ми це зробимо?

Василь Мудрий хотів відповісти на запитання Целевича, але у цей момент офіціант приніс замовлене. Голова УНДО почекав, поки той розставить перед ними чарки з горілкою, поставить посередині столу салат.

– Ми завжди були поміркованою силою, – сказав голова УНДО після того, коли вони знову залишилися утрьох. – Той факт, що ми змушені були пристати на співпрацю з ОУН, є радше винятком з правил, а не самим правилом. Зараз, коли Коновалець «забруднився» у вбивстві міністра Перацького, нам варто вирішити щодо нашої майбутньої співпраці з ОУН.

– Вірніше, чи варто нам і далі асоціювати себе з ними! – уточнив Луцький. – Висловлюйтесь точніше, пане голово!

– Саме це я мав на увазі! – відказав Мудрий. – Ми – поміркована партія і дотримуємось лише парламентських методів боротьби. Пропозиція міністра досить доречна і вчасна. Зрештою, саме нас він запросив перших для розмови. Приставши на неї, ми досягнемо багато чого.