Текст книги "Галицька сага. Ante bellum"

9

Той похмурий вересневий день жителям Перетина запам’ятається надовго. Сонце вже перевалило середину неба і знову заховалося за сірі хмари, як на гостинці, що з’єднував Вишів та Перетин, з’явився чорний «сітроен». Поява автомобіля на тутешніх дорогах була досі неймовірною подією, здатною вибити із звичної колії не одних лише хлопчаків, котрі, побачивши щось подібне, вже не відпускали це з очей. Зазвичай пасажирами такого нечастого тут транспорту були незнайомі люди, але цього разу у салоні автомобіля сиділи три колишні перетинці.

За кермом сидів Андрій Валько і пильно слідкував за дорогою, намагаючись об’їжджати часті, наповнені водою після недавніх дощів ями. На Андрієві була звичайна шкіряна куртка, з якою він не розлучався, коли їхав кудись в дорогу. Вона завжди була доречна, особливо у ті моменти, коли доводилося зупинятися десь посеред поля і розбиратися у причинах зупинки. Поруч Валька як на голках сидів Левко Вовк. Він виділявся з-поміж інших своїм іноземним костюмом і добротним пальто, що, одначе, лежало на задньому сидінні. Там же скромно примостився Федір Мороз, який, на відміну від Левка, був, здавалося, байдужий до всього, що відбувалося навколо, і навіть пробував заснути, але це йому ніяк не вдавалося – автомобіль безжально підкидало вгору, коли він потрапляв у яму, чи кидало зі сторони в сторону, коли Андрій все ж об’їжджав перешкоди.

На відміну від інших, Левко постійно вертів головою, упізнаючи навколишні деталі. Він досі не міг повірити, що зовсім скоро знову побачить і обійме тата.

Кожна дорога завжди починається з першого кроку чи навіть якоїсь випадкової події. Левкова дорога додому розпочалася суботнього серпневого ранку, коли у дверях їхньої квартири у Відні на Шлосерґассе задзеленчав дзвінок. Вовки лише прокинулися, але встигли вже поснідати; Марія поралася на кухні, чотирнадцятирічна Надійка вкотре відкрила якусь партитуру – останнім часом вона захопилася співом; Левко примостився поруч неї, але, байдужий до класичної музики, розгорнув газету. Він не встиг прочитати передовицю, як у двері подзвонили.

– Я відкрию! – почувся з кухні голос дружини. – Напевне, знову фрау Марті щось потрібно.

Марія говорила про сусідку Марту Ліндеманн, жінку загалом непогану, але останнім часом надто докучливу. Оскільки з нею в основному мала справу дружина, Левко знову заглибився у читання. Яким же було його здивування, коли у коридорі він почув чоловічий голос із до болю знайомим акцентом. Невідомий чоловік цікавився, чи вдома зараз пан Вовк. Левко відклав вбік газету, вийшов у коридор і побачив знайоме обличчя з пенсне. Це був Ріко Ярий, з котрим вони познайомилися два роки тому.

– Здрастуйте, пане Ярий! – привітався Левко, протягуючи руку.

– Я радий, пане Вовк, що застав вас, – замість привітання відказав Ярий.

– Прошу познайомитися, пане Ярий: моя дружина Марія! А це пан Ріхард Ярий, мій давній знайомий! – представив їх Левко.

Ярий галантно взяв руку Марії і поцілував.

– Можна просто Ріко! – сказав він.

– Я приготую чай! – запропонувала Марія, але гість заперечливо підняв руки.

– Якщо це не образить шановну пані, то я волів би просто поговорити з вашим чоловіком. Пане Вовк, ви не заперечуватимете, коли ми трішки пройдемося? – запитав він.

Левко винувато подивився на Марію. Та відповіла стривоженим поглядом.

– Сподіваюся, це ненадовго? – запитав Левко Ярого.

– Ні, звичайно! – заспокоїв той. – Ми можемо навіть посидіти на лавці навпроти вашого вікна.

Вони спустилися на вулицю і справді зупинилися на влюбованій гостем лавці. Звідси не було видно, але Левко доконечно знав, що з вікна за ними пильно стежать тривожні очі Марії. Його стан помітив і Ярий.

– Прошу мене пробачити за це і при нагоді вибачтесь перед вашою милою дружиною, але обставини змушують мене вдатися до такого, – мовив Ріко Ярий, запрошуючи Левка сісти поруч.

– Організації знову потрібна моя допомога? – поцікавився Вовк.

– Ви вгадали.

– Хто цього разу? Але прошу врахувати, що, крім ерцгерцога Вільгельма, серед моїх знайомих немає людей, котрі зацікавили б ваше керівництво.

– Отут ви помиляєтесь! Нам стало відомо, що один з ваших знайомих зараз займає високу посаду в одній із впливових українських партій, – відказав Ярий.

– Хто це? – Левко нахмурив брови, силуючись вгадати, про кого говорить цей напівнімець-напівчех.

Але той не спішив задовольняти цікавість українця. Натомість мовив:

– Пробачте, пане Вовк, але я хочу бути упевненим, що наша розмова не стане відомою нікому!

– Тобто я знову не маю розголошувати ні куди маю їхати, ні до кого?! – чи то запитав, чи ствердив Левко Вовк.

– Про останнє ви вгадали, а от куди – це, звичайно, ваша дружина може знати.

Левко здивовано підвів на Ріко очі.

– Ви поїдете до Львова! – повідомив той.

Він почутого у Левка перехопило подих. Він зможе побачити батька!

На подібну реакцію його співрозмовник, видно, і сподівався, бо задоволено мовив:

– У вас буде час відвідати рідних!

Після такого Левко вже був готовий зустрітися з будь-ким, аби лише отримати шанс побувати у Перетині. Як з’ясувалося, цим невідомим, який чомусь знадобився Організації Українських Націоналістів, був його бойовий побратим Остап Луцький. Як і у випадку з поїздкою до Берліна, Левкові відводилася лише задача звести поки що незнайомого переговорника з Луцьким. Як під час попередньої зустрічі з ерцгерцогом Вільгельмом, і цього разу Левко не вдавався у тонкощі переговорів. Його участь звелася до банального знайомства Луцького і «пана Романа», як представився його супутник, причому він приєднався до Левка вже у Львові, зустрівши його після прибуття потяга. Як і з колишнім ерцгерцогом, Левко Вовк мав довгу розмову з Остапом Луцьким. Звичайно, вона загалом стосувалася їхнього колишнього командира, і тут більш поінформованим виявився Левко.

Коли ж він зрозумів, що переговорники успішно обходяться без нього, Левко Вовк вирішив здійснити те, заради чого і згодився на це. Як недавно Ріко Ярий несподівано виник у нього на квартирі, так і він натискав кнопку дзвінка перед квартирою на вулиці Зиблікевича. Його поява викликала у Морозів реакцію, схожу на ту, яка була у самих Вовків, коли на порозі їхньої квартири несподівано виник їхній добрий геній професор Іван Горбачевський.

Дізнавшись, що несподіваний гість з’явився лише для того, щоб висловити повагу і що він одразу вирушає на потяг додому, Федір загорівся бажанням також поїхати на батьківщину. Коли ж у касах Головного двірця Федір купив два квитка лише до Кам’янки, Левко вже тоді запідозрив щось неладне. Так і сталося. Вони зійшли на станції повітового міста і вже удвох завалилися на квартиру до Андрія Валька. Левко ще не встиг розгадати замисел Мороза, як Валько також вирішив приєднатися до їхньої компанії. На здивування Вовка, вони утрьох рушили не на залізничну станцію, але у протилежний від неї бік. Як виявилося невдовзі, їхньою метою була територія місцевої спілки «Маслосоюзу», де керував Андрій Валько, а конкретно новенький легковик «сітроен». Ним вони і доїхали додому.

Левко сидів поруч Андрія і поринув у спогади. Ще проживаючи у рідному селі, вони утрьох ось так ніколи і не збиралися. Надто вже різними були їхні інтереси! А все завершилося того пам’ятного вечора на самому початку війни, коли симпатики української «Просвіти» на чолі з семінаристом Петром Лісовичем, серед яких були і Федір з Андрієм, побилися з москвофілами на чолі яких був Степан Білецький. Тоді дісталося і йому, Левкові. А винуватцями цього були саме його теперішні супутники. Левко задумався. Якою все ж непередбачливою буває доля! Вона порозкидала учасників тодішньої бійки по фронтах, здавалося, нескінченних війн та різних землях: він сам об’їздив тисячі кілометрів, поміняв багато країн, щоб нарешті осісти і знайти своє щастя у далекому Відні; Андрія Валька доля закинула аж у Месопотамію, він встиг побути жандармом і знайшов своє призвання у кооперації; Федір Мороз після служби в Усусах[13]13
  Українські Січові Стрільці (УСС).


[Закрыть] пропрацював у польській поліції, а тепер перебрався ближче до Митрополита Андрея Шептицького; десь за Збручем живе Степан Білецький. Здавалося б, вони троє аж ніяк не могли стати друзями, але під час випадкових зустрічей – чи то з Федором Морозом у буремному листопаді вісімнадцятого року у Львові, чи ось лише зараз, після двадцяти одного року паузи, з Андрієм Вальком – враз з’ясувалося: все, що було до того, просто не має жодного значення, не є головним, а насправді найголовніше, справжнє – це те, що вони пронесли крізь неймовірні труднощі й небезпеки, як тільки тепер зрозуміли, міцну чоловічу дружбу, про яку навіть і не здогадувались тодішньої серпневої ночі.

– Про що задумався, друже? – поцікавився Андрій, не відриваючи очей від дороги. – Якщо переживаєш за вуйка Василя, то дарма. Як кажуть у нас в селі, коваль Василь – ще ого-го!

Левко відірвався від спогадів.

– Та я навіть вже й перестав переживати за тата, – відказав він. – Ще Оля – він кивнув на Федора, – у Варшаві мене заспокоїла, але знаєте, все-таки якось незатишно на душі. От їду і відчуваю, що, може, то останній раз і більше тата не зовиджу!

– Ти так само думав минулого разу! – озвався з-за спини Федір Мороз. – Не спіши поперед батька в пекло! Може, знов кому буде треба відправити когось до Львова, і згадають, що ліпшого за тебе не здибати в цілому Відні!

Левко на це скрушно похитав головою.

– Недобре щось робиться в Європі, друзі! – говорив він. – Вже й мені показали на двері, хоч я і проробив в університеті десять років. А за що? За то, що я не німець! «Deutschland, Deutschland über alles»[14]14
  «Німеччина, Німеччина понад усе» – перша строфа «Пісні німців» Йозефа Гайдна.


[Закрыть].

Андрій все ж повернув до Левка голову і тут же пожалкував – переднє колесо потрапило у ямку, невеличку, але достатню для того, щоб занепокоїтися за автомобіль.

– Гадаєш, буде війна? – запитав він.

– Ти ж сам був у Берліні, коли до влади прийшов Гітлер! – відповів Левко.

– За нього проголосували на вільних виборах!

– Іноді найбільші негідники приходять до влади саме так, демократично!

– Відчуваю вплив твого ерцгерцога! – знову перервав мовчанку Федір. – Видно, ти сильно перейнявся його ідеєю реставрації влади Габсбурґів!

– Так, я підтримую Вільгельма і не приховую цього! – відказав Левко. – А що він хоче стати цісарем хоч би нашої Галичини, я в то мало вірю! Не ті тепер часи!

За деревами виникли перші хати Перетина, і розмови одразу стихли. Левко подався вперед. Відтоді, як влітку п’ятнадцятого року він замельдувався до австрійського війська, сьогоднішні відвідини рідного села лише четверті. Перший раз це було взимку вісімнадцятого року, коли він уперше повернувся на рідну землю в якості ад’ютанта ерцгерцога Вільгельма. Тоді Левко востаннє бачив маму. Коли під час Листопадового Чину він заскочив буквально на хвилинку додому, його зустрів лише батько, який повернувся з російського полону. А минулий раз, коли він вже з сім’єю відвідав Перетин, став для всіх найщасливішим. Можна було нікуди не спішити і насолоджуватися розмовами з батьком. Сьогодні ж поява сина стане для старого Василя приємною несподіванкою, але, на жаль, короткою.

Тим часом автомобіль виїхав на сільську вулицю і одразу зупинився біля брами, де жив Василь Вовк. Яким же було здивування Левка, коли він побачив батька, що сидів на призьбі біля хати! Той став уже зовсім сивим, але, на відміну від Левка, зберіг буйну шевелюру. Не мешкаючи ані секунди, Левко підхопив в одну руку невелику валізу, з котрою приїхав, в іншу – пальто (Федір встиг напнути йому на голову капелюха) і прожогом кинувся до оторопілого його появою батька. Від несподіванки у старого Василя аж випала з рота файка. Він встиг підвестися з призьби, як одразу потрапив у міцні обійми сина. Обидва заплакали. Вони нічого не говорили, не звертали уваги на все, що відбувалося навколо: ні на звуки клаксона, яким Андрій Валько повідомив, що їде далі, ні на появу на порозі Орини, котра вийшла подивитися, що це за чудернацька машина зупинилася біля її обійстя і що це за панок прямує до їхньої хати. Батько і син продовжували стояти обнявшись. Їхні сльози замінили всі слова, які тут були зайвими. Попри все, чим жили батько і син, не було на світі рідніших людей, але доля відвела так мало часу, щоб побути разом!

Нарешті Василь відірвав від себе Левка, щоб остаточно переконатися, що це справді його Левко, і знову притиснув до грудей.

– Таки приїхав! – тихо озвався він. – А я вже думав, що помру, а не зобачу тебе!

– Та чого ви, тату, помирати зібралися? – мовив Левко. – Вам ще жити і жити!

– Ой, сину, роки вже не ті! – похитав головою Василь і знову притиснув до себе Левка.

– Та чого сина тиснеш, ведмедю ти! – нарешті озвалася Орина.

Лише тепер Василь, здається, остаточно повірив, що перед ним не мара якась, а дійсно його син.

– А чого сам? – запитав він. – Де Марія з дочкою?

– Сам, – винувато підтвердив Левко. – Лишилися у Відні. Мусив їхати у справах до Львова, а якби не мав, як завітати до вас, то, може, й не поїхав.

Він нарешті підійшов до батькової дружини і також обняв.

– Доброго дня, Орино! Як поживаєте? – запитав.

– Та як поживаємо! Сидимо старі й чекаємо, коли навідають нас діти! – відказала вона. – Та ти заходь до хати! Надовго?

Левко подивився на батька. Той тривожно чекав на відповідь сина, сподіваючись почути заповідне. Але почув зовсім не те.

– Ні. Завтра вечером маю бути у Львові. Поїздом до Відня! – сповістив Левко.

Василь зітхнув. Сподівання на те, що вони з сином врешті наговоряться за усі пропущені роки, не справдилися. Левко, побачивши, що його слова засмутили батька, знову обняв його.

– Зате я переночую вдома! – сказав він.

Від цих слів у батька знов заблищали сльози.

– Та чого ти став! – удавано сердито сказала Орина. – Та веди вже Левка до хати! А то він і голодний з дороги!

– Не переживайте, Орино! – заспокоїв її Левко. – Я ж не їсти сюди приїхав – додому!

– То і пляцків[15]15
  Деруни.


[Закрыть] не попробуєш? – хитро усміхнулася Орина.

Усміхнувся і Левко. Мачуха, виявляється, не забула, що у минулі відвідини він дуже любив пляцки з картоплі.

– Ну, від пляцків я точно не відмовлюсь! – весело сказав він.

Тут заметушився батько.

– Тре піти до Мошка купити файної гари! – сказав він, але Левко його зупинив.

– Не треба, тату, нікуди йти! Попробуєм нашого австрійського шнапсу!

Так утрьох вони зайшли до хати, але вже невдовзі оселя заповнилася Солтисами, котрі не забарилися, дізнавшись від Морозів, що приїхав Левко.

Того вечора їхня хвіртка не зачинялася. Подивитися на Левка прийшла родина, а насамкінець з’явилися і Валько з Морозом, щоправда, затрималися недовго. Попробувавши привезеного Левком австрійського шнапсу, вони заспішили додому, зрозумівши, що синові з батьком є багато про що поговорити, а часу на це катма.

Гості вже давно розійшлися, вже заснула у сусідній кімнаті Орина, а батько з сином все говорили і говорили. Василь вже декілька разів підкручував в гасовій лампі ґніт. Бліде незвично слабке для Левка світло ледве освітлювало кремезну постать батька, котрого, як зрозумів Левко, він зовсім не знав. Василь здебільшого слухав розповідь сина, лише час від часу вставляв свої слова, але Левко бачив, що тут, у далекому від столиць селі, його колишні односельчани не так уже й відірвані від світу. Він встиг зауважити у креденці декілька свіжих газет. Цей його погляд вловив батько.

– Наш гайовий, Яків Смоляр, привозить з Камінки, – пояснив Василь. – Прочитає сам, роздасть другим, а вже потім все вертаєсьи до читальні.

– Знов відкрили? – поцікавився Левко.

Він, звичайно, був поінформований про події п’ятирічної давнини, коли поліція пробувала знищити все, «що Україною звалось» (саме такий вислів запав в пам’яті, коли Левко прочитав статтю в газеті, де працювала його Марія). Зі скупих листів батька (але, тим не менше, таких жаданих) Левко дізнався про все, що творилось тут, у селі. Тоді Варшава відступила, злякавшись того, що зробила, але все ж не дозволила відновлювати зруйноване – що зроблено, то зроблено, повертатися назад не варто! Потрібно було, щоб пройшли роки, щоб по селах знову відкрили читальні «Просвіти».

– То всьо заслуга невістки Смолярів, – пояснив батько. – Ніхто сьи навіть не сподівав, що вона буде така бойова. Костю, її чоловіку, повезло в тому!

Василь посмоктав незапалену файку. Палити не став, бо вже за сьогодні і так багато викурив, та й не звик це робити в хаті.

– Та й Андрій Вальків, той, що привіз тебе, щось підкине, і Богданцьо наш не з порожніми руками приїде!

– Як він там? Шкодую, що не міг зустрітися з ним, – признався Левко.

– Та професора кажуть, що мудрий! – гордо відказав батько. – Навіть не знаю, в кого він такий вдався.

– Може… в батька? – обережно припустив Левко і пильно подивився на Василя. – Він… знає?

– Хто його справжній батько? Певно, що знає! – спокійно відповів той. – Юстина, поки була ще жива, і дня не попустила, щоб не назвати мого Богдана бахуром[16]16
  Тут – позашлюбна дитина.


[Закрыть]. Коли настав час, ми з Ориною все чесно повіли малому.

– І що?

– А що? Сказав, що я його батько й іншого йому не треба!

– Ну й правильно! – відказав Левко.

Так вони проговорили допізна. Говорили б і довше, але завтра Левкові треба було зранку вставати, щоб встигнути на віденський потяг. Але навіть лежачи на ліжку, де зазвичай спав його названий брат, Левко ще довго не міг заснути. Він ніяк не міг відігнати від себе нав’язливої думки, що, можливо, бачить свого батька востаннє, і невідомо, чи знову зможе ось так несподівано опинитися у Львові, а якщо це станеться, то чи застане тата в живих.

Напевне, те саме думав і старий Василь, бо наступного дня їхнє прощання було особливо зворушливе, щоправда, ніхто з них не проронив сльози, неначе боявся травмувати іншого. Коли «сітроен» покидав Перетин, Левко довго дивився на самотню постать батька, який стояв посеред дороги, і дивився, як відділяється від нього єдина рідна для нього людина.

Вражений перебуванням у рідному селі, Левко Мороз всю дорогу мовчав. Андрій з Федором також не насмілились перервати його роздуми і до Кам’янки майже не розмовляли.

Андрій підвіз друзів до станції у той самий момент, коли до прибуття потяга на Львів залишалося ще півгодини. Лише тепер Левко насмілився запитати про Ксеню Солтис.

– Вона вже давно не Ксеня, – відказав Андрій, зовсім не здивований таким проханням друга. – Матінка Досифея зараз настоятелька кам’янецького монастиря і при зустрічах – а це трапляється не так часто, сам розумієш, тут тобі не клуб – переконує мене, що нарешті знайшла своє призвання. До речі, ніколи не втомлюється питати про тебе! А ти чого запитав?

Левко знизав плечима.

– Та все не можу розібратися, чи не я винен у тому, що вона стала монахинею, – чесно признався він.

– Кинь то! Вона ні про що не шкодує!

– Ну і добре! При нагоді передай їй, що і я про неї згадую!

Тут під’їхав потяг. Оскільки він зупинився лише на декілька хвилин, довелося спішно прощатися, причому Федір скромно стояв збоку і лише після того, як машиніст дав сигнал, що відходить, подав руку Андрієві.

На Львівському двірці на Федора з Левком уже чекали. Той, хто зустрічав їх, був знайомий Федора. Він і представив його другові:

– Пан Мельник!

Андрій Мельник потиснув Левкові руку.

– У мене до вас, пане Вовк, прохання! – сказав він.

– Я вас слухаю! – з готовністю відказав той.

Він здивовано спостерігав, як Федір непомітно відійшов убік і зупинився перед газетною будкою.

– Я хотів би, щоб ви відвезли людині, котра приходила до вас, листа!

– Що у листі? – поцікавився Левко. – Пробачте, пане Мельник, але я маю бути упевнений, що не матиму через нього неприємностей.

– Зовсім ні! Що ж, ви маєте рацію і маєте право бути поінформовані. Тут звіт про перемовини, до яких ви долучилися. Але можете не переживати: зміст листа нейтральний, і зрозуміти його може не кожен.

Вже пізніше Левко Вовк дізнався, ким конкретно був Андрій Мельник.

Але це сталося вже тоді, коли світ завертіла смертельна віхола.

10

Одного погожого суботнього ранку, у ті нечасті дні, коли листопад, здавалося, забував, що він останній осінній місяць, і хотів сторицею надолужити тепло за такі недоречні для хліборобів вересневі дощі, на лавці, поставленій справа від хвіртки, перед своєю осадою сидів Адам Павловський. Сонце висіло вже високо на синьому холодному небі, сліпило очі, і Адам задоволено зажмурився.

Хотілося просто так сидіти, підставивши обличчя, можливо, останньому в цьому році теплому сонячному промінню, і ні про що не думати. Павловський зітхнув. На жаль, не думати про неприємне не вийде!

Сталося зовсім не так, як він сподівався. Коли далекого двадцять першого року Павловський отримував такий жаданий акт осадчий, він передумав багато чого, й у цих мріях аж ніяк не було місця тому, що сталося. А все так гарно починалося! Отримати безплатно двісті гектарів родючої землі було мрією не одного покоління Павловських. Щоправда, навіть такий малоймовірний успіх йому взагалі не світив. Всю батькову землю забрав собі його старший брат Єжи, тому Адаму нічого не лишалося, як замельдуватися до війська. Як показали наступні події, це було єдиним правильним рішенням. Приставши на бік Юзефа Пілсудського, вахмістр Павловський не прогадав. Більше того, він потрапив до списків тих, хто мав право отримати землі безоплатно як військовий. Після такого навіть його тесть, котрий спочатку і слухати не хотів про шлюб дочки з безземельним військовим, змінив гнів якщо не на милість, то вже не так вороже відзивався щодо нього.

Майже одразу після того, як він отримав безцінний «акт надавчи», Адам приїхав сюди оглядати свої майбутні володіння. Саме відтоді й почалися неприємності. Місцеві жителі, як не дивно аж надто законослухняні, бо так і не наважилися самі забрати собі «цісарські» землі, виступили проти того, щоб їх віддати прибулому невідь-звідки осаднику. Довелося вдатися до погроз і навіть арешту зачинщиків.

А потім настав той день, про який Адам Павловський досі воліє не згадувати. Гадаючи, що всі неприємності вже позаду й русини нескоро вийдуть з повітової тюрми, а коли вийдуть, то будуть нижче трави, тихіше води, він повіз свою Зосю до їхнього спільного володіння. Отоді їх і перейняли невідомі. Хоч ті троє і мали закриті обличчя, Адам доконечно знав, хто це був. Пригрозивши їм обом, а особливо тендітній Зосі, котра за своє життя подібного не зустрічала, ті троє заставили його випустити арештованих.

Павловський подивився на ненависне йому село. Перетин жив своїм життя, котре не мало нічого спільного з його осадою. Із самого початку перетинці влаштували йому мовчазний бойкот. Осада була за селом, а водночас неначе її і не було. Зрештою, таке бажання не помічати один одного було обопільне: Павловські також не бажали нічого мати з цими русинами.

Як показали майбутні події, не всюди осадництво виконало свою задачу. Як виявилося, багато військових, отримавши землі на «кресах всхудніх», просто не знали, що з нею робити; дехто одразу продав свій наділ; хтось понабирав у банках кредитів і досі не зміг з ними розплатитися, а більшість (серед яких і Павловські) стали жертвами всесвітньої кризи, котра ніяк не може закінчитися.

Була ще одна причина, що аж ніяк не сприяла хорошому настрою Адама Павловського. Те, що сталося після того, як Варшава дозволила на цих землях провести пацифікацію, зачепило і його родину. Тоді здавалося, що екзекуція, котру влаштувала поліція щодо місцевих русинів, остаточно відіб’є у них усяке бажання не те, що опиратися, але й зажене у свої зруйновані хати, щоб більше навіть не помишляти виступати проти влади. Історія із Зосею, а потім і загадкова смерть сина Кшиштофа поділила їхнє життя на до і після. Адамові так і не вдалося довести, що це справа рук озлоблених сусідів, а просто так покарати винних місцева поліція не хотіла – пацифікація була негативно зустрінута іншими країнами, особливо Францією, на покровительство котрої Варшава розраховувала.

Так вони й жили, відірвані від дому, зі своїм горем, котре нікуди не ділося, із землею, яку обробляти ставало щоразу важче, даремно й, найголовніше, даремно. У Павловських залишилася одна дочка Бася, але навряд чи вона зостанеться на осаді, бо й хороший зять, коли прийде час, не залишиться тут жити, а поганого і самим не треба.

Після того як три роки тому уряд офіційно припинив державну підтримку осадництва, жити на своїх гектарах ставало ще важче, і багато хто продав свої землі і перебрався до Великопольщі, а хтось просто залишив, махнувши на все рукою. Павловські залишилися. Їм просто було нікуди їхати: брат Адама Єжи мав своє господарство, й у ньому не було місця блудному братові, а тесть остаточно розорився і зараз доживає на маленькому клаптикові землі, що залишився у нього після того, як за борги забрали решту.

Не оминула така доля й Адама Павловського. Набравши кредитів у місцевому банку, він сподівався, що повториться ситуація двадцятих років, коли держава просто списала їх, зрозумівши, що їх ніхто ніколи не поверне. Тут же сталося зовсім не так, як сподівався Павловський (а з ним і решта осадників). Банки зажадали грошей. Адам опинився перед вибором: або оголосити себе банкротом, а тоді його земля буде продана з молотка і вони залишаться ні з чим, або продати частину поля і таким чином розрахуватися з банком. Обдумавши всі за і проти, він зупинився на другому варіанті.

Найгірше було те, що єдиним, хто відгукнувся на його оголошення в місцевій повітовій газеті, був той, кому Адам усіма силами старався не дати розгорнутися.

Семен Кандиба.

Адам Павловський подивився на хутір Кандиб. Кожного разу, проїжджаючи мимо, у Павловського псувався настрій. Незважаючи на те, що у Кандиби землі було значно менше, аніж у нього, господарство Семена мало набагато ошатніший та багатший вигляд. Дружина Семена Єва, попри свій маленький зріст, всюди встигала і тримала у своїх руках всю господарку. На відміну від неї, Зося ніяк не була схильна до домашньої роботи, спочатку з цим справлялася служанка, а після того що сталося з дружиною п’ять років тому, вона зовсім змінилася, й Адам навіть став побоюватись за її здоров’я.

Але як би не хотів Павловський не мати жодних справ із Семеном Кандибою, той був єдиним, хто міг урятувати його родину від розорення. Саме сьогодні ненависний сусід мав приїхати до нього, щоб домовитися про покупку.

А ось і він! Адам почув тупіт копит. Це наближалася бричка Кандиби. Адам примружив очі. Біля Семена сидів ще хтось. Це йому не сподобалось. Він волів би мати справу з Кандибою сам на сам, щоб – якщо вийде – скористатися із неосвіченості українця, але той прихопив з собою ще когось, і Павловський був навіть певен, що це адвокат.

Він не помилився. Поруч Семена сидів той самий адвокат, котрого Антін Хліщ привіз до тодішнього війта Ілька Дацишина, щоб уладнати справи зі шкільним плебісцитом. Тоді, попри аргументи цієї людини, вдалося зробити так, щоб місцева школа у Бобровицях стала повністю польською. Зараз же навряд чи вдасться скористатися цим. І адвокат, безперечно, підготовлений краще, і Павловський не у такому становищі, щоб чогось вимагати.

А Кандиба тим часом під’їхав до брами, зупинив коней. На землю не зійшов, лише злегка припідняв кашкет.

– Dzień dobry, panie Pavlovsky! – привітався він. – Czy pan nie zaprzecza, że przyszedłem z prawnikiem?[17]17
  Добрий день, пане Павловський! Чи пан не буде проти, що я приїхав з адвокатом? (Пол.)


[Закрыть]

Польська Семена Кандиби була правильною, зовсім не відчувалося, що це говорить не поляк.

– Ні, я не проти, – відповів Павловський.

– Тоді, може, пан одразу покаже нам землю?

За інших обставин, не таких наглих, Павловський спочатку волів би обговорити деталі продажу, але адвокат, що сидів зліва від Кандиби, швидше за все, встиг «підкувати» покупця, тому поляку не залишалося нічого іншого, як піднятися на бричку. Коні повезли їх на протилежний кінець осади, де лежали землі, котрі забажав придбати Кандиба. За дивним збігом – неприємним для Павловського і настільки ж приємним для Семена – цей шматок осади був найбільш родючим, але саме цю ділянку хотів купити Кандиба. Адамові просто не лишалося іншого виходу: або відмовитися від продажу і втратити все, або продати українцеві поле посередині свого, таким чином розділивши його, що також було неприйнятним. Залишалися тільки найродючіші гектари.

Зрештою, оглядав поле Семен недовго. Він і до того вже приглядався до цього торфовиська і тепер приїхав лише для того, щоб показати на місці, де тепер буде його земля.

Присутність адвоката пришвидшила покупку і дозволила уникнути майже неминучої у таких справах тяганини. Вже у будинку Павловського, куди вони повернулися після оглядин поля, адвокат повідомив, що жодних заперечень проти цього акту не має, тому запропонував Павловському прибути післязавтра до Кам’янки, до нотаріуса, щоб оформити все юридично. Там же пан Павловський і отримає свої гроші. Адвокат говорив це лише для Адама, видно, з Кандибою він вже мав розмову.

Коли покупці поїхали, Адам Павловський залишився сидіти за столом у кімнаті, котра колись, за кращих часів, була вітальнею. Тут подружжя Павловських приймало гостей – дорогих і не дуже, тут же протікало їхнє колишнє щасливе життя. Тепер же ця кімната зазвичай пустує, лише іноді дочка Бася робить тут уроки.

Неначе вгадавши, що про неї думають, у дверях виникла тендітна постать дівчинки.

– Тату, а чого ви сумні? – запитала вона і притулилася до нього.

– Та то нічого, доню! Не завжди випадає радіти, – заспокоїв її Адам. – Як мама?

– Також сумна. Все говорить, що Бог наказує нас за якісь гріхи. А хіба Бог такий жорстокий, що забрав мого братика Кшиштофа? – серйозно запитала Бася.

Адам співчутливо подивився на дочку. Басі скоро буде десять років, але якось раптово вона подорослішала, вже перестала бути щебетушкою, якою її знали батьки і запам’ятали нечисленні гості цієї садиби.

– Певно, що ні, доню! Хоч кожна людина має гріхи, але за них відповідає тільки вона сама! Кшиштоф…

Адам хотів сказати, що у смерті її братика винні люди за потічком, який відділяв Перетин від їхньої осади, але замовк на півслові. Навряд чи мала дитина зрозуміла б його слова, а просто так говорити, лише для того, аби щось сказати, він не хотів.

– Піду до мами, – сказав батько і підвівся. – А ти вже готова до понеділка? Вірша вивчила?

– Вивчила, – з готовністю відказала Бася.

– Тоді давай домовимось: я зараз піду до мами, а ти почекай мене тут, і ми потім перевіримо твого вірша. Добре?

– Добре! – з готовністю відповіла Бася і побігла за книжкою.

Батько подивився їй услід, важко зітхнув і пішов до кімнати, яка слугувала їм кухнею. Колись, декілька років тому, коли вони ще могли дозволити собі тримати прислугу, тут господарювала служанка з одного із сіл, але тепер ця робота перейшла до Зосі.