Текст книги "Галицька сага. Ante bellum"

– Наприклад? – запитав Целевич.

– По-перше, УНДО намагається проявити себе як партія, що відображає інтереси усіх верств українського населення у Польщі, віддаючи пріоритет національному над соціальним, тобто як загальнонаціональна партія. По-друге, УНДО в черговий раз доведе, що для нас основною формою партійної діяльності є парламентська боротьба. По-третє, виразно виявиться, що УНДО у своїй діяльності керується політичною доцільністю та прагматизмом. Будь-які дії, спрямовані на реальний позитивний результат, будуть вважатися виправданими навіть тоді, коли вони не повністю збігались із ідеологічними засадами партії, – сказав Василь Мудрий.

– А що скажуть інші? А Коновалець?

– Ми запропонуємо іншим приєднатися до нас.

Володимир Целевич похитав головою.

– Сумніваюся, що Макух і Ганкевич пристануть до нас! – сказав він.

– А Іван Волянський?

Целевич говорив про голову Української Народної Обнови, котра дотримувалась подібних до УНДО поглядів, була лояльною до поляків, щоправда більше уваги приділяла духовності та боротьбі з атеїзмом і масонами.

– Що ж, можна спробувати!

Тут подав голос Остап Луцький, який до того лише уважно слухав.

– Знаєте, други мої, я вам скажу таке! Колись, на фронті, у нас був такий жарт! Від тривалого стояння горілка не вивітрюється, але краще не ризикувати! Я пропоную дотримуватися цього правила, – сказав він.

Василь Мудрий усміхнувся:

– Ви праві, пане Луцький! А з Волянським я поговору сам! Вже сьогодні…

Про розмову міністра внутрішніх справ Речі Посполитої Мар’яна Зиндрама-Косцялковського з представниками українських легальних партій Євген Коновалець дізнався вже через тиждень. Цю новину йому повідомив Андрій Мельник, який відвідав свояка в Женеві. Приїзд Мельника виявився необхідним для Коновальця: його укотре викликали до прокурора, щоб він підтвердив свою зайнятість і джерело доходів. Маючи багатого тестя, Коновалець міг не переживати за другий пункт вимог прокурора, але для цього потрібно було підтвердити це. От Мельник і привіз чек з потрібною сумою. Заодно повідомив про угоду, підписану у Варшаві.

– Угоду підписано, – повідомив він. – Хоч уряд і вів розмови з усіма легальними українськими партіями, її згодилися підписати лише УНДО та УНО. Решта або просто відмовилися, або ж назвали її угодовською, запевняючи громадськість, що обрані на основі виборчого компромісу депутати, не будуть незалежними репрезентантами українських інтересів.

– Тобто на вибори згодилися піти лише дві партії, – зробив висновок Євген Коновалець. – Українська Народна Обнова і…

– І наші тимчасові союзники УНДО, – закінчив Андрій Мельник. – Як будемо реагувати?

Євген Коновалець відповів не одразу. Він деякий час дивився на привезені Мельником газети, неначе там хотів знайти відповідь на це запитання.

– Важко сказати так одразу. Певно, добре, що УСРП та УСДП зайняли опозиційну тактику, рішуче відмовившись підтримати ініціативи УНДО. Але попри аргументи, представлені соціал-радикалами та соціал-демократами, маю підстави стверджувати, що антинормалізаційна позиція вигідна цим партіям з прагматичних міркувань: вага у суспільному житті УСРП та УСДП є значно меншою, ніж УНДО. Соціал-радикали та соціал-демократи, по суті, не несуть на своїх плечах тягаря відповідальності за різні ділянки громадського життя українців у Польщі. З другого боку, їхня участь у виборах на умовах, передбачених угодою, серйозної вигоди цим партіям не дасть. Для УСРП та УСДП кориснішою буде тактика критики угоди. Тут вони можуть сподіватися на отримання певних політичних дивідендів, зокрема на зростання популярності, а отже, і впливу на суспільне життя Краю, – сказав Коновалець. – Зрештою, ця угода дає нам, українцям, фіксовані місця у сеймі, а як це буде – всі УНДО, чи потроху в різних, це не має значення. Краще вже нехай буде УНДО!

– То ми підтримаємо це? – здивувався Мельник.

– Ні в якому разі! Ми це засудимо, і правильно зробимо! Мало того, ми попередимо українців про те, що поляки рано чи пізно (а я підозрюю, що все ж рано!) відмовляться від своїх підписів, і у Край повернеться щось схоже на пацифікацію, а то й гірше! Тим не менше варто все ж використати той короткий час, коли поляки ще захочуть бавитися у толерантність.

– А конкретно?

– Не варто забувати про молодь, котра досі чекає на суд!

Євген Коновалець говорив про дванадцятьох підозрюваних у причетності до вбивства Броніслава Перацького рік тому.

– І Олекса Гасин! – скрушно похитав головою Мельник.

Йому згадалася розмова, яка відбулася минулого літа тут, біля підніжжя французьких Альп. Тоді Мельник як міг заперечував призначення Олекси Гасина на Крайового Провідника, мотивуючи це тим, що зовсім скоро його заарештують, а на нього покладалися великі сподівання у майбутньому. Зрештою, так і сталося: у лютому цього року Олексу Гасина заарештувала польська кримінальна поліція і він зараз перебуває у Березі-Картузькій, де вже назбиралося чимало оунівців.

– І він також! – згодився Коновалець.

– Тоді я не розумію, як ти збираєшся здійснити це, якщо публічно (а про інше я навіть не думаю) засудити співпрацю УНДО з поляками!

Коновалець хитро усміхнувся.

– Політика, мій любий свояче, в основному робиться підкилимно, без свідків та розголосу, – пояснив він.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Мельник. – І як ти це зробиш?

Євген Коновалець відповів не одразу. Його погляд зупинився на привезеному Мельником чеку із потрібною для нього сумою. Якби усі проблеми можна було вирішувати так просто! Коновалець хмикнув. Йому стало весело від такої думки. Деякі справи, з котрими стикалася Українська Військова Організація, а віднедавна й ОУН, досить легко залагоджували саме так.

Але не цього разу.

Коновалець обернувся до Мельника.

– Луцький! Луцький! – повторив він. – Щось знайоме! Тобі ні про що це не говорить?

Андрій Мельник відповів:

– Чому не говорить? Говорить, аякже! Під час війни він був ад’ютантом ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа, а після того, як той відійшов від активних дій, став унтер-офіцером при штабі Симона Петлюри.

Коновалець кивнув головою.

– Так, згадав! – сказав він. – Пригадується мені, що в ерцгерцога був ще один ад’ютант.

– Та підозрюю, що не один.

– Ти правий, але мене зараз цікавить тільки один.

– Хто він?

– Такий собі Левко Вовк.

– Не знаю такого! – признався Мельник.

– Він не член Організації, але зараз всюди супроводжує Вишиваного. Гадаю, що можна спробувати через нього зв’язатися з керівництвом УНДО. Як-не-як, ми маємо думати про тих, хто чекає на суд, і зробити все від нас залежне, щоб присуд був не надто суворим.

– Щось мало у це віриться! – засумнівався Мельник.

– Тим не менше ми повинні використати усі можливості.

– І як ти збираєшся знайти цього Вовка?

Коновалець хитро усміхнувся:

– Де він – знає Ріко Ярий! Та й, зрештою, колишньому ерцгерцогу Вільгельму Габсбурґу-Лотаринзькому не так вже й легко заховатися від преси! Знайдемо!

8

Наказ був короткий та зрозумілий.

У телеграмі, що надійшла із Центра, наказувалось зустріти агента «Андрія» і забезпечити його подальше перебування у Фінляндії. Хто цей агент і яке його завдання, не повідомлялося, зате був пароль для упізнання та місце зустрічі – північна окраїна Гельсінкі.

Зоя Воскресенська жила у Фінляндії легально і займала досить високу посаду керівника радянського відкритого акціонерного товариства «Інтурист». На відміну від Воскресенської, її безпосередній начальник тут перебував під вигаданим прізвищем Ярцев. Як його насправді звали, Зоя не знала, але те, що ім’я його Борис, сумнівів не було: принаймні на нього він відгукувався одразу, без затримки, чого не буває, коли людину звуть інакше.

У свої двадцять вісім років Зоя Воскресенська вже встигла попрацювати агентом ОДПУ в Харбіні, навіть вийти заміж і стати матір’ю. Але життя з чоловіком не склалося (він був аж занадто спокійним та хотів лише тихого сімейного затишку, чого не могла дати йому авантюрна натура Зої), тому до Фінляндії молода жінка прибула вже вільною, залишивши сина на піклування своєї матері. Деякий час вона працювала самостійно, але місяць тому з Москви прибув «Борис Ярцев», який і став її начальником. Відносини між ними не задалися з першої зустрічі, вони сперечалися з будь-якого приводу, а то й без нього, справа дійшла до того, що Зоя попросила Центр відізвати її додому. Наказ Москви був категоричний: спочатку увести в курс справи, а потім повернутися до цього питання. Дивно, але після цього їхні суперечки звелися до мінімуму, хоч і не припинилися зовсім, але більше не носили непримиренного характеру. Видно, подібну інструкцію отримав і «Ярцев», бо саме він намагався першим йти на компроміс.

Причину раптової появи резидента Зоя не знала, а у колах, де вони обоє перебували, подібні запитання ставити було не прийнято. Зоя Вознесенська почала здогадуватись, спостерігаючи за реакцією напарника, що поява поруч неї резидента має якесь відношення до отриманої сьогодні шифрограми. Прочитавши текст, «Ярцев» задоволено усміхнувся, декілька разів перечитав пароль, після чого спалив невеликий аркуш паперу, демонстративно подивився на годинник і лише сказав:

– Піду підгодую машину! Одягнись відповідно – виїжджаємо за годину!

Зоя звикла виконувати розпорядження людей, що стояли вище, аніж вона, беззаперечно, тому без жодних слів піднялася до себе у кімнату.

Коли вона з’явилася на подвір’ї – у синій з білим коміром сукні та білому капелюшку, – «Ярцев» уже виїхав з гаражу та чекав, нетерпляче барабанячи пальцями по керму. Зовсім не відреагувавши на зовнішній вигляд Зої, він лише сказав:

– Сідай! Ми маємо встигнути!

Зоя сіла поруч. Авто одразу рушило.

«Бездушний бовдур!» – подумала Вознесенська.

А тим часом «Ярцев» вправно вирулив на вулицю, почекав якийсь час і впевнено влився у потік автомобілів. Коли ж вони опинилися на вулиці, яка прямувала на північ, Зоя, нарешті, не витримала.

– Кінець кінцем, ти скажеш, хто цей «Андрій»? – запитала вона. – Чи я не належу до тих, хто має знати?

– Належиш, – відказав «Ярцев». – Інакше ти не сиділа б поруч мене, а чекала в себе в «Інтуристі».

– Поки тебе не було, я встигала виконувати всю роботу!

– Ти й надалі це робитимеш! Наше спільне завдання зустріти «Андрія», звести його із потрібною людиною і спостерігати за ним.

Оскільки подібне Зоя Вознесенська робила не один раз, то поцікавилась, у чому тут особливість і для чого потрібно було Борисові приїжджати до Фінляндії. Справилась би сама.

– А особливість, «Ірино», у завданні, котре має виконати «Андрій»! – відказав «Ярцев».

Такою була її оперативна кличка.

– Я маю знати, у чому воно полягає? – В голосі Зої вже не було ноток невдоволення.

Працюючи в розвідці, вона дотримувалась принципу не втручатися у справи інших, але й не розповсюджуватись про свої.

– Не сьогодні! На все свій час! – мовив супутник.

– Що це за потрібна людина? Чи також потім? – не вгавала Зоя.

– Цього разу ні. Не виганяти ж тебе з салону, коли я говоритиму про нашого агента! Його звати Кіндрат Полуведько, кличка «Тогобічний», – повідомив Борис.

– Що за ідіотська кличка? – скривилася Зоя. – В Центрі не могли придумати щось пристойніше?

– Це не Центру вигадка, а українських націоналістів, керівником місцевого відділення і є Полуведько.

– Він… наш?

«Ярцев» кивнув головою.

– Його закинули до Гельсінкі ще п’ять років тому, й увесь цей час Полуведько був законсервований. Він легалізувався, увійшов у довіру до керівництва ОУН, працював на розбудову організації.

– Не розумію! – призналася Зоя. – Коли півроку тому я, висолопивши язика, як дурепа бігала містом, шукаючи явочну квартиру, щоб прийняти людину, про котру знала лише, що вона транзитом їде в Стокгольм, а потім уже в Німеччину, цей «Тогобічний» преспокійно розбудовував структуру організації націоналістів?

– Не сердься! Значить, так треба було! – заспокоїв її «Ярцев».

Тим не менше, більше Зоя не зронила ні слова. Вона байдуже дивилася на вулицю, котра невдовзі перетворилася на дорогу, що вела на північну окраїну столиці. Будинки обабіч дороги поступилися місцем деревам, від котрих трасу огороджували дерев’яні перекладини.

– Під’їжджаємо! – порушив мовчанку «Ярцев».

Зоя подалася вперед, силкуючись побачити цього таємничого «Андрія». Саме вона першою побачила якогось молодика у дешевому і, як виявилося зблизька, пом’ятому костюмі, як на перекладині. Він безтурботно мотав ногами. Легенький вітерець тріпав його темне густе волосся.

– Звідки взявся цей жебрак? – невдоволено озвалася Зоя. – І саме тут, де має бути зустріч!

Борис похмуро подивився на підозрілого суб’єкта, його обличчя похмурніло, наче він намагався щось згадати, і, не зупиняючись й не сповільнюючи швидкості, він проминув місце обумовленої зустрічі. Зоя занепокоїлась. Виходило, що агент не прийшов на зустріч або просто не посмів з’явитися, побачивши на «своєму» місці когось іншого. А тим часом дорога робила поворот, і Борис зменшив швидкість і, на здивування Зої, розвернув автомобіль.

– Що ти робиш? – занепокоїлася вона.

– Це «Андрій»! – повідомив «Ярцев».

– Звідки…

– Я його знаю! Зустрічалися на Луб’янці. Звати Павлом Судоплатовим. Це наш агент!

Він переключив передачу і скерував автомобіль дорогою до Гельсінкі. Попереду вони побачили знайому постать. «Андрій» вже не перебирав ногами на перекладині, а походжав обочиною дороги. «Ярцев» зупинив машину.

– Ви не підкажете, котра зараз година? – запитав він.

Молодий чоловік усміхнувся, викинув перед собою ліву руку.

– На жаль, я залишив свій годинник вдома! – відказав він другу частину пароля.

– Шкода! Іншим разом не забувайте!

Закінчення пароля було контрольним. Мало хто міг просто поцікавитися у перехожого котра година!

– Мерщій в машину! – наказав «Ярцев». – «Ірино», пересядь на заднє сидіння!

Коли всі розмістилися, «Ярцев» знову рушив з місця.

– Хто ви зараз? – поцікавився він.

– Павло Грищенко, – повідомив «Андрій».

– Як опинилися у Фінляндії?

– Перейшов кордон в Карелії. Людина, з котрою я мав зустрітися, на зв’язок не вийшла.

– Не хвилюйтесь! «Хом’як» не зміг вибратися з Голландії. Відтепер ви переходите у моє підпорядкування.

– Зрозуміло! У мене мало часу! Передайте в Центр, що прибув без пригод!

«Ярцев» кивнув головою, а потім сказав:

– Зупинитесь у нашої людини. Кіндрат Полуведько. Керує місцевим осередком Української громади. Псевдо «Тогобічний». Людина перевірена! Постарайтесь потоваришувати з ним.

– Постараюсь. Але він не повинен знати моєї справжньої мети! Так вирішив Центр.

– Які ваші найближчі плани? – поцікавився Борис.

– Дочекатися «Хом’яка», а далі діяти згідно з планом! – повідомив «Андрій».

«Ярцев» знову кивнув.

– Я висаджу вас біля трамвайної зупинки. Далі поїдете самі. Зустрічатися будемо за містом. Час і місце зустрічі передаватиму через «Тогобічного». А зараз запам’ятайте адресу!

Борис назвав вулицю і будинок, причому повторив це двічі, «Андрій» про себе пробурмотів, запам’ятовуючи, і коли автомобіль зупинився, відчинив дверцята і, кинувши «До зустрічі!», попрямував до найближчої зупинки трамвая. Зоя знову пересіла на переднє крісло.

– Як він тобі? – поцікавився «Ярцев». – Ти так дивилася на нього, що я думав, що проковтнеш!

– Шкіра у нього червона й неначе після віспи, – озвалася вона.

– Він переходив кордон, – повідомив Борис. – А зараз для комарів найкращий сезон! Поїхали!

Зоя востаннє подивилася на «Андрія», ще раз здивувалася безтурботності, з котрою їхній новий знайомий прямував до трамвайної зупинки, де самотньо чекала якась жінка. Воскресенська хотіла було сказати про молодість «Андрія» і що ризиковано доручати таке важливе завдання (а те, що перед ним стоїть саме таке завдання, можливо, у розрахунку не на один рік, Зоя була певна – надто вже високі чини залучені для цього), але вчасно спохопилася. Коли вона сама отримувала наказ поїхати до Харбіна, їй було ще менше років.

А Павло Судоплатов підійшов до зупинки, спокійно подивився на годинник на правій руці і, прихилившись до залізної опори навісу, почав чекати трамвая. Воскресенська була не права: за зовнішньою безтурботністю «Андрія» ховалась залізна напруга, що не покидала його від того моменту, коли він загубився серед густих дерев прикордонної Карелії. Судоплатову згадалася розмова з Генеральним комісаром державної безпеки Генріхом Ягодою. Павло проходив інтенсивну підготовку на дачі під Москвою, причому усі розмови велися українською мовою, українцями були викладачі, а слухачем – лише він. Його готували до майбутнього виконання важливого завдання, справа поволі рухалася уперед, і Судоплатов навіть почав думати, що його навчання закінчиться швидше, ніж сподівався, але аж ніяк не думав, що це станеться так несподівано.

Два тижні тому Павла раптово розбудили серед ночі, наказали одягнутися й повезли нічною Москвою. Бажання запитати, куди його везуть, одразу зникло, коли Павло попереду побачив масивну будівлю Луб’янки. В душі одразу похололо. Хоч він і бував тут, але жодного разу його не привозили вночі. Щоправда, сумніви одразу зникли, коли лейтенант держбезпеки провів його не у підвал, а вгору, і перед дверима з табличкою «Генеральний комісар державної безпеки СРСР Г. Г. Ягода» наказав чекати. Сам зник за дверима. Павло Судоплатов не встиг перевести подих, як двері знову відчинилися і його запросили пройти. У приймальні було безлюдно, тільки за столом справа сидів помічник.

– Вас чекають! – тільки й сказав він і показав на масивні двері навпроти.

Генріх Ягода чекав на нього. Привітавшись за руку, він запросив Судоплатова сісти. Неначе продовжуючи недавню розмову, Генеральний комісар державної безпеки мовив:

– Ваша підготовка завершилася значно швидше, ніж ми сподівалися. Обставини, що склалися, змушують нас форсувати події. Але перед тим, як продовжити нашу розмову, я хочу почути від вас, чи готові ви до виконання завдання.

Павло Судоплатов рвучко підвівся з крісла.

– Так точно!

– Сідайте! Не треба кричати! Добре, що ви не відмовляєтесь від виконання цього без перебільшення смертельно небезпечного завдання.

Ягода опустився у своє крісло.

– Обставини змінилися, – говорив він. – Нашого агента «Хом’яка» для чогось негайно викликали до Берліна. Думаю, хочуть отримати від нього свіжу інформацію про націоналістичне підпілля на Україні.

Ягода їдко усміхнувся.

– Що ж, вони отримають її! У цьому проблем не буде. Проблема в іншому: Коновалець зажадав, щоб «Хом’як» прибув не сам, а разом з керівником підпілля Харкова. – Ягода пильно подивився на Судоплатова і після паузи додав: – Тобто з вами!

– Можна запитати, товаришу Генеральний комісар державної безпеки? – Судоплатов в останню мить відмовився знову підвестися.

– Запитуйте! Зараз, а то потім не буде можливості.

– Я так розумію, що «Хом’як» мав привезти мене для знайомства з Коновальцем.

– Це було б для нас найкращим варіантом! – признався Ягода.

– Але я жодного разу не бачив «Хом’яка», як і він, підозрюю, мене! Як тоді бути?

– Все поправимо! – відказав Генріх Ягода.

Він натиснув кнопку на столі, і майже одразу, тримаючи під пахвою чималеньку теку, до кабінету зайшов дебелий чоловік з петлицями майора.

– Дозвольте?

Замість відповіді Ягода показав на крісло навпроти Судоплатова. Тепер їх розділяв невеликий стіл.

– Віднині ви не Павло Судоплатов, а Павло Грищенко, – сказав майор. – Ви є керівником націоналістичного підпілля Української Військової Організації Харкова, що вижила після арештів три роки тому. Вас особисто завербував Осип Букшований.

Майор поклав перед Судоплатовим знімок досить привабливого чоловіка середніх років. А майор продовжував:

– Можете не переживати, що вас розкриють: Букшований зараз перебуває далеко звідси на півночі, на Соловецьких островах, а щоб зовсім унеможливити його будь-яку спробу втекти, вашого безпосереднього «шефа» помістили в Саватієвський скит. Ну, ви не знаєте! Тут, – майор постукав пальцем по теці, – ваша легенда. На вивчення її вам дають шість днів.

Судоплатов здивовано подивився на майора, потім перевів погляд на Генріха Ягоду. Генеральний комісар державної безпеки знизав плечима.

– Більше дати не можемо! – сказав він, неначе виправдовуючись. – Час підпирає. А тепер головне: ваше завдання полягає не в тому, щоб вже через два тижні ліквідувати об’єкт. Ваше завдання – увійти в довіру, стати для всієї верхівки ОУН своєю людиною, настільки своєю, щоб ви не мали жодних перепон, коли надійде наказ про ліквідацію. Вам зрозуміло?

– Так точно!

– Перебиратись через кордон будете в Карелії. Згідно з вашою легендою, ви в останній момент зуміли уникнути арешту і подалися на північ. Вся ваша група ліквідована. Вже коли ви будете у Фінляндії, харківські газети мимохіть опишуть процес над вашими колишніми підлеглими. Це буде підтвердженням ваших же слів, чому ви не змогли прибути вчасно, разом із «Хом’яком». Він дотримуватиметься такої ж легенди.

– І головне: ліквідувати Коновальця потрібно не будь-коли, а у момент, коли це буде потрібно, – мовив Ягода. – Прошу врахувати, що це особистий наказ товариша Сталіна.

Тут Павло Судоплатов не втерпів і вскочив:

– Так точно!..

Зліва почулося дзеленчання трамваю. Павло Судоплатов відірвався від опори, почекав, коли відчиняться двері, і піднявся у вагон. Його шлях лежав до поки що невідомої йому людини на явочній квартирі.

Кіндрат Полуведько був готовий до того, що на його квартирі якийсь час житиме людина з-за кордону, але вже з перших хвилин знайомства «Павло Грищенко» йому не сподобався. Надто вже самовпевненим та зарозумілим був цей молодик! До того ж Полуведько був на п’ятнадцять років старший за Судоплатова, що також не могло сприяти взаєморозумінню. Заради справедливості варто відзначити, що це почуття було взаємним: «Тогобічний» видався Судоплатову провінційним селюком, що було недалеко від істини. Коли ж Полуведько повідомив, що «Грищенко» щоденно отримуватиме лише десять крон (а на більше місцева українська громада була просто не спроможна), у квартиранта остаточно зіпсувався настрій.

Тим не менше кожен виконував свої обов’язки, при цьому дотримуючись своєї легенди. Судоплатов зазвичай не покидав квартири Полуведька і виїжджав за місто лише тоді, коли цього вимагав «Ярцев». Щоправда, Судоплатов знав його під справжнім прізвищем Рибкін, але це було не так важливо. Важливіше було те, що «Ірина» – досить молода і приваблива жінка – щоразу при таких зустрічах приїжджала не з пустими руками, а привозила із собою домашні заготовки. Поки «Ярцев» розповідав Судоплатову про ситуацію, яка склалася у місцевих націоналістів, «Ірина» пригощала вічно голодного Павла. Він був вдячний за таке ставлення до себе, адже в обов’язки Кіндрата Полуведька не входило годувати свого квартиранта.

Судоплатов не знав, що між «Ярцевим» та Полуведьком декілька днів тому відбулася досить неприємна для нього розмова. «Тогобічний» висловив сумнів у відданості «Грищенка».

– Слизький тип! – охарактеризував він свого квартиранта. – Накоїть чогось такого, що потім не розгребемо.

– Що ви пропонуєте? – запитав невдоволений цією розмовою «Ярцев».

– Дозвольте, я заведу його кудись у темне місце і легенько стукну цеглою по голові!

Резидент аж підскочив, почувши таке.

– Відставити цеглу! – строго сказав він. – Ваше завдання забезпечити проживання вашого квартиранта.

Після цієї розмови ставлення «Тогобічного» до Судоплатова не змінилося. Господар продовжував давати Павлові ті самі десять крон, при цьому не забував ще й прочитати нотацію.

– Вчіться бути бережливим, молодий чоловіче! – говорив Полуведько. – В умовах підпілля це не зашкодить!

Можливо, в умовах підпілля це і пригодиться, але молодий організм розвідника потребував більше, і припаси «Ірини» виявилися аж ніяк не зайвими.

На розчарування «Ярцева» зв’яківців від Коновальця все не було. Павло Судоплатов навіть встиг дещо відійти від постійного голоду, з-під очей зникли темні плями. Ситуація складалася несприятливо для радянської розвідки, з Центру вже підштовхували до рішучіших дій, як одного ранку у двері квартири Кіндрата Полуведька постукали. Коли господар відчинив двері, то побачив на порозі високого худорлявого чоловіка середнього віку.

– Мені повідомили, що ви здаєте кімнату, – мовив, привітавшись, прибулий.

– На жаль, ви запізнилися, пане! Кімната вже зайнята, – відказав Полуведько.

– То, може, я домовлюся з вашими квартирантом? Мені конче потрібна південна кімната!

Це був пароль, обумовлений ще півроку тому.

Людиною, що увійшла до квартири Кіндрата Полуведька, був референт зовнішньої політики ОУН Дмитро Андрієвський.