Текст книги "Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр."

У цю кімнату із заслоненим важкою шторою вікном, умебльовану в стилі бароко, я зайшов утретє. Дівчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кімнати і ждав. Тримав руку в кишені піджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач із зображенням австрійської цісарівни Марії Терези, пучками впізнавав знайомий з дитинства барельєф. Цього дукача, що мені подарувала колись моя бабуся як талісман, я повинен був віддати відомому в нашому місті Колекціонерові за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цікавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь і сьогодні зрадів, що не застав тут Колекціонера: бабусин талісман був ніби кладкою між моїм нинішнім днем і далеким минулим, і цей зв’язок мав назавжди обірватися.

Переді мною світліла пройма дверей, завішана портьєрою, портьєра хитнулася, на порозі стала стара жінка і проказала, як минулого й позаминулого разу:

– А-а, сценарист…

Однією рукою вона взялася за узголівну спинку ліжка, другу заклала назад, наче притримувала портьєру, щоб я, бува, не прослизнув повз неї в ту кімнату, звідки вона виносила призначені для продажу речі: старі книги й картини.

Якийсь час стояла мовчки, потім простягнула з-за спини руку й подала мені невелику картину у важкій багетовій рамці.

Я внутрішньо аж зіщулився, мене ж цікавили старі книги, історичні, а вона ось утретє виходить до мене то з Біблією, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кінці минулого століття на польську мову, я ж добре знав, що за тією портьєрою, куди стара мене ні разу не впустила, незважаючи на мої чемні й настирливі прохання, розміщена чимала й цінна бібліотека, успадкована, як картини й меблі, хтозна по кому.

Мені хотілося вийти й не приходити сюди більше ніколи, я навіть зрадів такій можливості, бо в кишені залишався бабусин дукач, до якого я, попри весь свій реалізм, відчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало мені цього зробити, я простягнув руку, взяв картину і, ввічливо посміхнувшись, показав на вікно. Стара зрозуміла й відсунула штору – саме настільки, щоб світло впало на полотно.

На тлі блідо-бузкових хвиль стояв обличчям до моря молодий чоловік, одягнений в коротку делію, з голими литками і ціпком у руці, він обняв за талію пишноволосу даму в розкішній сукні – кликав кудись; дама відхилила голову, наче опиралася спокусі.

Я поставив картину на ліжко, приперши її до узголівної спинки, і придивлявся. Щось елегійно-пасторальне, а разом з тим надірване й сумне було в поставі цієї пари; я не міг визначити вартості картини, вгадати автора, – а може, це й зовсім дешевизна, проте мені сподобалася ця річ. Чим саме – не міг збагнути, а я ж не бозна-як знаюся на мистецтві, – можливо, тією душевною надломленістю в обличчі жінки; я дивився на картину, і чомусь зовсім недоречно згадалася мені загадкова, ніби заздрісна до чужого щастя, а разом з тим скептична усмішка савояра з однойменної картини Ватто, що в Ермітажі, і пісенька Бетховена про савояра проталаніла у вухах; мені на мить здалося, що я сам став тим бродячим музикантом, який ходить з шарманкою й бабаком по заміських дворах, спостерігаючи людське життя і навіть відсутність життя – як ось у цій квартирі.

 
З кінця в кінець селом іду,
Бабак завжди зі мною…
 

Я спитав, скільки коштує картина. Стара заправила п’ятдесятку, і я виклав гроші. У цю хвилину задзеленчав шнурковий дзвінок на вхідних дверях, жінка зникла за портьєрою.

Знову – тихі кроки з бокового коридора, рип дверей, легко стукнули чиїсь скинуті черевики, почулося чемне, аж запобігливе «добридень», хтось скрадливо зайшов до кімнати. Я повернув голову й зустрівся очима з Колекціонером.

Рвучко пішов йому назустріч, наче боявся, щоб він не побачив картини, яка мені сподобалася. Колекціонер інтимно, майже по-змовницьки потиснув мене за лікоть і поклонився, і я почув тепер вагу дукача, який обтягав мені ліву кишеню піджака.

Я приглянувся до мого знайомого, ніби вперше його уздрів: інтеліґентне обличчя обрамлене різночинською22
  Різночинець – у ХІХ ст. в Росії – прогресивний інтеліґент недворянського походження.


[Закрыть] борідкою, одягнений у гуцульський сардачок з червоними кутасами; я ніколи не був пуританином чи консерватором, у далеких подорожах сам не раз відпускав бороду, а для своєї Нілочки пристарав стилізовану гуцульську свиту, проте в зовнішньому вигляді Колекціонера ніби навмисне підкреслювався борідкою його інтелект, а сардачком – зв’язок з народом. Може, це мені тільки так здалося, та чомусь у моїй пам’яті знову зринув ваттівський савояр зі скептичною посмішкою на губах: шарманщик прискіпливо оцінював прибулого, і раптом спісніла його посмішка…

– Ну, як? – спитав пошепки Колекціонер, киваючи головою в бік портьєри. – Вибрали для себе щось цікаве?

У цьому питанні я вчув натяк на свій дукач, сягнув рукою в кишеню, обмацав його і зрозумів, що мені дуже не хочеться його віддавати.

– А мені принесли обіцяне для мого музею? – не чекав моєї відповіді Колекціонер.

– Ви знаєте… забув, іншим разом… – затинався я, та допоміг мені той музей! Як парадно назвав він свою колекцію. – Як ви сказали – музей? – Іронія допомагала мені здолати зніяковіння.

– А хіба ні? Якби ви побачили!..

– У тім-то й річ, що вашого скарбу ніхто не бачить… То швидше комора…

– Вас муха вкусила. – Ображена гримаса перекосила інтеліґентне обличчя Колекціонера. – Ви пригадайте, скільки в минулому пропало б скарбів, якби не особисті колекції аматорів і меценатів! А тут усе пропаде, пропаде, стара з дня на день чекає смерті, на вторговані гроші гробівець на цвинтарі будує…

Мені стало тоскно: гробівець! Вона – гробівець, а він – комору… Я тепер згадав: за Колекціонером водилася сумнівна слава, я тому всьому не надавав ваги, не надто вірив і тепер, та враз спливли мені на думку слова славного у нашому місті Охоронця скарбів: «Хто шукає чистих слідів історії, сам мусить бути чистий» – мені захотілося негайно йти геть звідси.

Я подався до ліжка, на якому стояла, приперта до узголівної спинки, куплена щойно картина; Колекціонер побачив мою покупку і, намагаючись випередити мене, теж поквапився до ліжка, та враз спинився: у проймі дверей стояла господиня.

– Добридень, добридень, – підійшов він навшпиньках до старої, нагнувся, щоб поцілувати їй руку, очима ж пас картину.

Мені згадалася розповідь Охоронця скарбів про те, як в одному гірському селі невіруючий Колекціонер падав на коліна і бив поклони перед старовинною іконою, щоб виманити її в довірливих релігійних селян, – правда це чи чиясь вигадка, тільки щось схоже – блазнівське і фальшиве – було в цьому прикладанні до руки старої; знову всезнаюче посміхнувся савояр, і чому саме тут, у цій затхлій кімнаті, сплив він у моїй пам’яті?

 
…Притулок на ніч десь знайду,
Бабак завжди зі мною…
 

Колекціонер позадкував від старої, спинився біля картини і прикипів-таки до неї поглядом; нав’язливий шарманщик лукавим прижмуром нагадав мені ще одну небилицю про Колекціонера – як його били гаварецькі гончарі, коли він, ревно молячись у сільській каплиці, крав з аналоя старовинні підсвічники; а що, коли це правда, і я ось зараз стою з ним, мов рівня, у домі, де торгують народними цінностями… Я знову відчув бажання чимшвидше вийти звідси, але він заступив собою картину і, закусивши губу, буквально поїдав її очима.

Тоді я відтіснив його плечем, пильніше приглянувся до картини і тут спіймав себе на думці, що мені звідкись знайомий цей елегійний сюжет. Я перебрав у пам’яті все, що запам’яталося з виставок Ермітажу, Лувру, гаванського Капітолію, та не пов’язав жодної із бачених колись картин з цією, а впертий савояр дивився тепер з тугою, заздрістю і скепсисом на втечу двох закоханих від світу юдолі й печалі в країну мрій і примарного щастя.

 
Минає ніч в тривожних снах,
Бабак завжди зі мною…
 

Колекціонер, який у своїй домашній, захованій від людського ока колекції мав, кажуть, цінні картини, ікони, свічники, шати, ґердани, кахлі, хрести, монети, дукачі, непогано знався на мистецтві, він міг допомогти згадати, звідки мені знайома ця пара, зображена на картині; з притаєною надією – ану ж я купив за безцінь вартісну річ! – і з острахом, щоб часом її тут не втратити, напружено чекав, що скаже Колекціонер, а в душі ворушилося гнітюче каяття, що зв’язався з ним.

Я ще нижче нагнувся над картиною, і раптом мене приголомшив вигук Колекціонера:

– Ватто! «Відплиття на острів Цітеру».

Шляхетне старече обличчя жінки стало враз плюсклим, подібним до меблевої політури, поїденої червоточиною, воно покрилося синюватими, аж фіолетовими плямами, очі її зблиснули, вона не зрозуміла значення слів Колекціонера, але надривний його вигук дав їй відчути, що картина коштує набагато більше, ніж вона отримала від мене. Стара потягнулася рукою до ліжка, викрикнувши: «Куплена, куплена!», та спинив її чемний смішок:

– Куплена? Це ви, сценаристе, встигли?.. Боже, яка дешева підробка! – Колекціонер хихикнув. – І скільки ви за неї взяли, добродійко? П’ятдесят?.. Що ж, для відомого сценариста п’ятдесятка – марниця, рамки ж добротні, пригодяться йому… Чи не можете принести мені щось для огляду?

Стара потупцювала на місці, не наважуючись виходити, та вираз обличчя Колекціонера був холодно-байдужим, вона врешті зникла за портьєрою, а тоді мій знайомий припав до картини.

Часто дихаючи від хвилювання, він шнарив пальцями вздовж рамки, його пучки, певне, чутливі, мов у хірурга, обмацували кожен рельєф, горбинку і врешті щось-таки намацали. Колекціонер послинив пальця, та згадавши, що картина намальована олійними фарбами, вийняв з кишені плящину, розкоркував і, намочивши палець у розчиннику, повів ним по горизонтальному горбикові у лівому кутку рамки. Довго приглядався, а потім повернув до мене голову і, не встигнувши пригасити жадібного полиску в очах, зблідлий і з опалими щоками, прохрипів:

– Я куплю її у вас… Ви ж книжки збираєте… Я дам вам сто… двісті…

Він виглядав жалюгідно, мені стало його шкода, я сказав:

– Облиште, не будьте смішні… Я бачив «Відплиття на острів Цітеру» в Луврі.

– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекціонер. – Але я дуже люблю Ватто, навіть бездарні копії… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, він заслоняв собою картину.

Тоді я згадав: щось він там мазюкав пальцем, силою відсторонив Колекціонера, схилився над картиною і на смужці, прокладеній розчинником, прочитав: «Wаtео».

Фраґмент. Ескіз. Заготовка до картини… Ориґінал!

Я схопив у руки картину за верхній край рамки, Колекціонер – за нижній, ми засіпали кожен у свій бік, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб є скарбом, я озвірів так само, як і мій суперник, мене палив сором, що тепер цілком зрівнявся з ним – я вже не сумнівався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готові були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьєра, і він опустив руки.

Вийшла стара з двома картинами й подала їх Колекціонерові. Він глянув на них, заахав і попросив:

– Залиште нас, добродійко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…

І коли стара знову зникла, Колекціонер підсунув до мене крісло, сам сів на друге і мовив примирливо, витираючи росу з чола:

– Погодьмося… Що хочете. Гроші… Будь-яку річ з мого музею. Навіщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали мені віддати…

Колекціонер удруге нагадав мені про те, що я теж колекціоную, він брав мене у спільники, пропонував нечистий гендель, і я чув, як мене облипає незримий бруд, від якого важко вивільнитися: я навіть у думці оцінив вартість дукача, і він здався марницею в порівнянні з можливою вартістю картини. Мені в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполі під час останньої моєї подорожі за кордон… Такий інтелектуальний, з гарною зовнішністю інженер не повернувся на теплохід, ми чекали на нього півдня, і даремно – він попросив притулку. Я і тоді, і зараз думав про те, що зрадником він став не відразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, він колись не зумів скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцінна картина, яка дісталася мені за марницю, дивилася на мене, я не міг її покинути тут і взяти теж не міг: благання Колекціонера присмоктувалися до мене, мов поліпи.

Я не підводив голови, а нашепти про гроші заповзали у мої вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота чимраз збільшувалася, названі суми подумки матеріалізувалися в речі.

– Тисяча… півтори… дві… п’ять… десять!

Спочатку я розбагатів перським килимом, потім імпортними меблями, далі – машиною, врешті – дачею; всього цього я не мав, усі свої заробітки від сценаріїв я проциндрив на подорожі за кордон, ці ж гроші дали б мені волю для творчості, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачі, в будинках творчості; фраґмент картини Ватто, який мені врешті-решт не потрібен, дозволив би відплисти на свій острів Цітеру, і ця втеча окупилась би новими моїми творами, потрібними людям.

Я вагався, хоч розумів, що саме це вагання є злочинним… Я подумав про Охоронця скарбів, який жив у дуже скромній квартирі, а володів замками не гіршими, ніж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував від явної загибелі тисячі скарбів і всі віддав людям, нині сущим і тим, які прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовні багатства, без яких хтось із його внуків, ним же обкрадений, може стати не захисником своєї землі, а відступником, бо не матиме на чому виховати в собі гордість за багатство духа предків… А може, той інженер, який став зрадником у Неаполі, може, він був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись віддав бабусин талісман, як непотріб, за дріб’язкову вигоду і став безродним?.. Усе це я розумів, а сам сидів і слухав, як засипають мене гроші, дуже багато грошей…

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврі: люди пориваються до корабля, що стоїть біля причалу, море розбурхане і тривожне, а там десь спокій, і радість, і багатство, тільки одна – не ця, що на фраґменті, – жінка, збентежена, сидить збоку і сумнівається, напевне, так само, як я тепер, – сиджу і прислухаюся до пісеньки савояра:

 
Дадуть окраєць хліба нам,
Бабак завжди зі мною…
 

Окраєць хліба такий великий, аж не вміщається в мою свідомість; пропоновані суми з речей враз перемінилися в товстелезну пачку банкнотів, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових білетів загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, і побачив перед собою розпалені гарячкою очі Колекціонера. З напіввідслоненого вікна, з-за штори, падало на нього смужкою денне світло, його різночинська борідка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк від гарячки, мені хотілося глянути на нього від голови до ніг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну ціну, та ніг не побачив: він стояв переді мною на колінах так, як колись перед іконою в гуцульській хаті.

Я спитав упалим голосом:

– Ви маєте такі гроші? Звідки?

– Я маю велику колекцію, вона вартує більше!

– І готові віддати її всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав переді мною Колекціонер, а мені згадалася ще одна билиця про нього: він до крові побив свого сина, який з цікавості відчинив відмикачкою двері до комори з коштовностями… І тепер готовий їх віддати?

– Як ви віддасте мені свою колекцію? – спитав я.

– Разом з хатою. Жінка мене покинула, син геть пішов… Через нотаріуса, як купівлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самі?

Він мовчав, дивився благально на мене і ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспівував:

 
А завтра знову по дворах,
І мій бабак зі мною…
 

По дворах? З картиною Ватто? В ім’я чого? Я поволі вибирався з трясовини, в яку упхав мене своїми нашептами Колекціонер, сахнувся від хисткого трапа, на який мало що не ступив однією ногою, щоб відплисти на острів Цітеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматеріалізувалася у свій первісний вигляд – у скарби, награбовані в історії і замкнуті в тюрму, і в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, віддавши його Охоронцеві. Проте все це здавалось мені мізансценою з якоїсь комедії, бо що може чинити Колекціонер з картиною Ватто? Дивитись на неї буде? Продасть? Але кому? Таж навіть Ермітаж не заплатить йому стільки, скільки пропонує він мені. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: мені знову згадався інтеліґентний з вигляду інженер, який попросив притулку в Неаполі. Я побачив порожні багетові рами, картина – вирізана, захована в подвійне дно у валізі, Колекціонер-турист виїжджає в якийсь круїз, просить притулку десь в Афінах, Парижі або ж у тому-таки Неаполі і стає мільйонером… В одну мить я навіть зрадів такій перспективі: хай утікає негідник на свій острів, моє місто очиститься від нього, а його колекція опиниться в руках Охоронця скарбів, але тут же спіймав себе на думці, що візьму участь у злочині; ні, я повинен цю картину, яка належить світові, віддати…

А тоді мій погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – і аж здригнувся від реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засміявся я сам.

Колекціонер дивився на мене блідими, нічого не розуміючими очима, на мій сміх увійшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажіть, цю картину тримав хтось, крім нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаєте… – Плюскле обличчя жінки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекціонера. – Такий, знаєте, ну… Він довго тут сидів над нею з фарбами, різними пляшечками… Але не купив…

– Він погано знає французьку орфографію, жарт не вдався. Художник підписувався не Wateo, а Watteau.

– Фальшива?! – зойкнув Колекціонер.

– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…

Колекціонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врешті прошепотів:

– Ви… ви нікому не розповісте про нашу розмову?

– А що це дало б? Доказів нема… Хіба що напишу сценарій. Та так, щоб вас упізнали…

– Уб’ю!.. – засичав Колекціонер.

– Ну, ви на таке нездатні, – сказав я і, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радістю торкаючись пальцями в кишені піджака безцінного скарбу – важкого бабусиного дукача.

Братові Євгенові

Їхали мовчки. Від яруги, до якої Нестор під’їхав заблукавши, а потім над нею майже дві години розвертався машиною, до перевалу залишалося не більше десяти кілометрів.

Машина виповзла з бакаїстого путівця на асфальт, він брався ожеледдю, а туман порошив білим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволі. Час ніби уповільнився; у мовчанні, довколишній темноті й тихій їзді – кожен мав змогу відшукувати в собі іншого, ніж він був тільки що над проваллям, і сама пригода з хвилини на хвилину ніби втрачала свою значимість. Несторові здалося навіть, що на перевалі, в колибі, де ждуть на них голодні артисти, він розповідатиме про випадок над прірвою з недбалою посмішкою, як про щось зовсім незначуще.

Бажання звільнитися від щойно пережитого діймало й Леоніда. Та бо й справді, страхи які – переднє колесо повисло над урвищем! Ще ж і не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв під стінкою в гестапівській катівні; інженер Степан, який сьогодні консультував зйомки на буровій, живцем горів, коли вибухнула свердловина… І актриса Адріана, і він, сценарист Леонід, навіть його скромна дружина Нілочка – всі задовго до нинішнього випадку пройшли важчі випробування.

За спинами, біля заднього скла, дзеленькали пляшки з горілкою, в машині запахло хлібом і ковбасою, всі були голодні й у думці раділи, що незабаром у товаристві артистів, які виїхали з бурової раніше, підкріпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в світлі фар вилася змійка снігової пороші. Кожен бачив її, хотів бачити, вона відволікала нав’язливі думки, будила віддалені асоціації, та снігова змійка виводила друзів з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, і всі вивільняться від пережитого. І враз це млосне очікування спокою обірвалося зовсім недоречною фразою:

– Отак починається пурга, – сказав Степан.

Мисливець міг передбачити біду: вчора сполохи на західному схилі неба віщували вітер. Та він не міг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тільки зсутенів короткий, ще безсонячний день, на південному заході засвітилася голубувато-фіолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неї ніжна, мов вуаль, спустилася зелена завіса.

Більше року, проживаючи на півночі, мисливець чекав цього видива, а його не було, він давно б уже виїхав – бурові роботи закінчилися – та все вичікував, ще ж лютує зима, може, з’явиться… І нарешті, на межі зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрі було поки що тихо й безвітряно, біла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарілася оргія кольорів.

– Степане, вам, мабуть, нецікаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адріана, не повертаючи голови: біла змійка, що втікала з-під коліс, товщала, вихорилася, здіймалася високо над дорогою, застеляла світ, свистіла, ревіла і знову безпомічно нишкла до асфальту, – Адріана пробувала і не могла викликати в уяві картину хуртовини. – Вас аж на північ носило, Степане?

– Було. Шукали нафту біля Хальмера.

– І бачили справжню пургу?

– Мені довелося боротися з нею чотири дні.

– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – і горіти, і замерзати через ту нафту? Уявіть, що ми вас знімаємо на плівку не тільки у вогні, а ще й у заметілі – і над усім, як символ людської мужності, самого сенсу існування – бурова вишка… Ха, а зал у кінотеатрі порожній…

– Та ні, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.

– О, це вже цікаво! А потім?

– Потім? Чотири доби на лижах без перепочинку.

Нілочка недовірливо подивилася на Степана, спитала:

– Чотири дні ви не їли, не спали і йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без їжі і сну…

– А що було робити – замерзати?

– Нілочко, – промовив поблажливим тоном Леонід, – в кожній людині приховані незвідані запаси сил, так звані надсили, і вони виявляються, коли…

– Коли людиною опановує страх, – докінчила за Леоніда Адріана.

– І не тільки, – незворушно відказав Леонід, він не бажав вступати в нову суперечку з Адріаною. – Любов до життя…

– Джек Лондон.

– Любов до ближніх…

– Чинґіз Айтматов. «Рябий пес біжить краєм моря». А втім, ви сьогодні виявили свою надсилу, Леоніде. Той камінь, що ви його підняли і поклали замість себе на сидіння, коли ми сповзали в провалля, не піднімуть і четверо.

– Скажіть спасибі. – Губи Леоніда згорнулися в дудочку.

– До смерті не забудемо… Несторе, – вже діловито промовила Адріана, – а чому б вам у майбутньому не зробити фільм про полярників? Амундсен, Сєдов… Консультанта маємо – того ж Степана…

– Якщо про полярників, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонід таки не стерпів, щоб не заперечити Адріані, таж її знання обмежені колом інформації десятикласниці!

– А й справді, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фільм про полярників, то тільки про Русанова. Річ у тім, що з ним пішла його наречена, геолог і лікар, француженка Жульєтта Жан. Їхні сліди знайшли ще в тридцять шостому році на Таймирі. Це – проблема! До чоловічих подвигів уже звикли. А то – жінка!.. І ніхто нічого не знає. Ось тобі, Адріано, карти в руки. Уяви себе на місці Жульєтти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його ідею з голоду й холоду на таймирському шхері?

– Не можу, Несторе. Я навіть не в силі уявити собі пургу.

– А я могла б… – несміливо сказала Нілочка, і всі здивовано поглянули на неї. Нестор аж машину пригальмував: він дотепер навіть у думках не припускав, що Нілочка взагалі щось може.

– Люба, ти б уже… – почав Леонід.

– Я можу, Леоніде, – перебила його Нілочка.

…З півночі насувалася пурга. Інстинкт підказував Жульєтті Жан повертатися назад, на південь, утікати від снігової стіни, що котилася слідом за поземкою, та Русанов знав, що треба йти супроти вітру, інакше – смерть. Жульєтта вірила йому. Нічого, зрештою, не залишалося – тільки вірити: буря насувалася, як час, як саме життя, і треба було входити в неї, невідому й небезпечну, а вертатися – хіба що в спогади. З чотирнадцяти полярників, які наважилися пройти Північним морським шляхом із Шпіцберґена, минаючи Таймир, до Берінґової протоки, залишилося їх двоє; у цій розвихреній, оскаженілій безвиході їм зосталися тільки згадки, тому Русанов думав про Київський університет, про висилку в Печорський край за революційну діяльність, еміґрацію до Франції, а перед Жульєттою поставав Сорбоннський університет, де вона побачила Русанова і, полишивши тихе благополуччя, пішла за ним, неспокійним і мужнім.

Я повірила в нього відразу, йому не можна було не вірити. Добрі очі, обрамлені ледь помітними зморшками – начеб від усмішки або напруженої думки, погляд відкритий, спокійний, повні губи під час розмови іронічно складаються в дудочку, про все мені зовсім невідоме він знає до дрібниць, говорить легко, впевнено, переконливо – так уміє розмовляти тільки мій батько, правда, лише про одне: як утікав від німецького бауера до своєї манюсінької, найкращої з усіх дитинчат Нілочки, а Леонід – про все. Леонід багато працював, писав, друкував, їздив на зйомки, і це його життя стало моїм, я іншого не могла і не хотіла знати, я ні за чим не шкодувала, хіба лише за одним… Коли ми обоє приїжджали в село і батько після другої чарки починав свою розповідь, Леонід непомітно зникав з-за столу, він уже знав її напам’ять, і я його зовсім не винила, бо й самій ставало нецікаво слухати. Батько це відчував, зніяковіло опускав очі, але наступна чарка додавала йому відваги, і він таки закінчував свою билицю, яку замість мене й Леоніда слухала моя мама – їй ця розповідь була завжди новою і дорогою. Я ставала подібною до лошачка, який загубив свій візок і побіг за іншим – цікавішим, гарнішим, більшим; повіз той нестримно мчав, і я – за ним, поки ми разом, сьогодні, не спинилися в бігу над прірвою.

Снігова маса вже навалилася на обох лавиною, – ревіла, свистіла, гула, льодяні крупинки обпікали щоки, засліплювали очі. Жульєтті не страшно, адже їй не буде гірше, ніж Русанову, він нічого не зробить такого, щоб собі полегшити становище, а їй – ні; доля їх єдина; коли він знайде рятунок – то і для неї, а якщо ні – буде разом з нею; чому повинно їй бути страшно?

Машина повисла над проваллям, та я не боялася, ми з Леонідом були в цій біді єдині, і коли він поклав на сидіння замість себе камінь й вискочив з машини – робив це для мене. Так, так, Адріано, він робив це для мене, не будь такою злою, він тоді не про себе думав, а про всіх нас! Леонід чистий, чесний, він носить бабусин дукач на грудях, він ревно оберігає свої та чужі святощі, я знаю про нього те, чого не знаєш ти; людина, яка стоїть вище грошей, мусить бути високою. Ти, Адріано, не пішла б за своїм коханим у хуртовину, надто себе любиш, а я піду, бо вірю в нього, хочу вірити. Той, хто хоч одну мить у житті був високим, може стати таким вдруге… Правда, Леоніде, ти не боїшся бурі, ти ж сильний… Тільки прошу тебе: вислухай ще раз в житті розповідь мого батька про його втечу з німецької каторги. Тільки раз…

– Нілочко, – Нестор відпустив гальмо, машина рушила з місця, – а ви уявляєте собі, що таке біла смерть? Бо мені важко…

– Я тільки-но бачила те все, – зніяковіло посміхнулася Нілочка. – Лише полярного сяйва не було… Розкажіть, Степане, яке воно?

– Розповісти про нього, як і про музику, неможливо.

На мить небо згасло, мов затемнився кіноекран, а тоді почалося величне дійство. У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла від горизонту до горизонту світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, зелений кольори; бинда, вгинаючись, мов лук, спинилася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на її місці утворювалась промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрозмаїтіші кольори – все вирувало, крутилося, з корони, мов з кратера, вилітали вогненні смуги. Знову затемнення, а за мить серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися й згорталися, збиралися в тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним феєрверком.

А коли скінчилося диво, на сірому північному схилі неба з’явилися подібні до сочевиць хмари, і по сніговій корі побігла змійками колюча поземка. Мисливець упізнав зловісні прикмети страшної хуртовини – бори, він поклав у ягдташ єдиного зайця-біляка, якого вбив учора, і, залишивши теплу сторожку, вирушив на лижах на південний захід, немов навздогінці за полярним сяйвом.

Машина поволі пробиралася крізь густий туман до перевалу, білою змійкою вилась поземка по осклизлому асфальту.

«Ну все, я вже відчула пургу, вона іде до мене, – подумала Адріана. – Викликаю в собі всю свою силу й гідність. Це в мене є. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжується страхом перед самотністю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в ній знайдеться мій Русанов, з котрим я зможу їсти посполу хліб – хай то з макухою, корою, січкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпорадність, яку дехто називає цим словом. Я готова, Русанов, іти з тобою, ти давно, сивий самітнику, сидиш каменем у моїй душі… Я готова, але тоді лише, коли побачиш у мені людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надію опертися. Тоді буде сенс іти мені з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смерті…»

– Знаєте, інженере, – Адріана повернула голову до Степана, – Леонід мав рацію, коли говорив про ті надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого страху може зродитися й божевілля. Щоб весь час викрешувати їх у собі, потрібно знати, для чого, в ім’я якої мети чиниш подвиг над самим собою. Що вам додавало б сили?..

– Увага, увага! – вигукнув Нестор. – Наша камерна актриса стає раптом максималісткою! Ґарантую, Леоніде: ви на цей раз спрацюєтеся. Негайно пиши сценарій про Русанова і виписуй роль Жульєтти. Адріана почала працювати над нею в улюбленому тобою ключі.

– Не кпіть, Несторе, – Адріана сперлась на руки підборіддям. – Я справді почала думати над особистістю Жульєтти Жан… Якщо вона загинула з Русановим, а це так, то вже її роль максимальна, ту роль не Леонід придумає, її давно підтвердили трагічні документи. Трагедія сама собою максимальна.

– Що мені додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумієте, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, і я – тепер. А тоді… А й справді – що?