Текст книги "Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр."

Роман Іваничук
Люлька з червоного дерева Новели, оповідання та оповідки 1976—2016 рр

На перевалі
(1981)

На стежках і тротуарах
Цикл новел

Ясенюк це сказав, і я стрепенувся, бо вже чув один раз в житті такі самі слова:

«Він був майже два метри зростом, бугая стримував однією рукою за шию, а коли йшов на війну, сказав матері: “Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»

Я дивився на свого друга і мовчав: чи ж міг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька і що знаю я про нього більше, ніж він, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту ті самі слова: «Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють».

І я поїхав туди ще раз – разом із своїм другом.

Потрісканий, спалений жорстоким сонцем степ дихає задухою в обличчя, я висуваю руку з вікна вагона, щоб зловити на швидкості прохолоду, а беру лише спеку, від якої шерхне і лущиться шкіра; степ їжиться кураєм, блищить пліснявими шкуринками солончаків, а далі таки не витримує палу – кришиться на пісок, і вже куряться піщані дюни від легкого вітру, немов крихітні кратери, і тільки зелені куполи гробниць, розкидані зрідка в пустелі, та стада верблюдів засвідчують, що й тут не мертвий світ, що й тут живуть люди.

Усе це мені знайоме й навіть рідне, бо ж у цьому степу я провів три своїх юних роки, збагнув ціну краплині води й клаптикові тіні під саксаулом, навчився перемагати не тільки лінощі, а й крайнє виснаження, видобувати із себе незвідані запаси сил і радіти відпочинку.

Мій друг мовчить, він зараз там – на кінцевій зупинці нашої дороги, у тих людей, які, можливо, бачили останні й не відомі йому сліди батькового життя. А я впізнаю усе довкола, хоч бурі не раз і перегорнули тут піски, засипавши мої власні сліди – теж дорогі мені. Курай перекотився степом чи не два десятки разів відтоді, як тут стояли наші солдатські намети, а все виглядає незмінним на цьому жовтому неозорі, що розтікається в безмежжя і тільки одним боком недосяжно далеко спиняється перед окрайкою Читкальських гір, які манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обітована земля.

Десь тут, а може, он там, стояли щоліта наші військові табори, і затишні казарми поблизу Бухари, мінарети, медресе й торгові куполи здавалися нам тоді хіба що казкою, бо так завжди в пустелі: нереальним здається людині живий світ.

О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся від далеких гір, наче в’їзд до степу, – це ж у ньому стояли наші машини й зенітки; ось полустанок, залізничний будиночок, а біля нього колодязь, з якого ми брали воду, і жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поїзд мчить, не зупиняється, біля будиночка стоїть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руці, біля криниці жінка пере шмаття – так було і тоді, тільки це вже інші люди… І враз видиво – чітке, мов малюнок вуглем, – скресає перед моїми очима: навідник з моєї зенітної обслуги Хамракул порскає водою біля криниці, розкошує і крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»

Таке виразне відчуття дотичності до минулого, ніби час повернувся назад, і я ступив удруге в той самий слід, давно засипаний піском, і мене в цю мить не обходив мій друг, якому байдужі були і каньйон, і полустанок, і криниця; я вже йшов тією доріжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися із стежкою Ясенюкового батька.

Я мало не скрикнув, мало не зірвав стоп-кран, на який обіперся ліктем; поїзд простугонів на повній швидкості, станційний будиночок змалів, лише Хамракул зостався зі мною, і розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кінострічку.

Хамракул із Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.

Він прийшов у наш зенітний полк через рік після мене. Був високий, немов жердина, і горбився, згинався серед нас – натоптаних коротунів-хліборобів: йому незручно було за свій зріст, якого досі, певне, не помічав, бредучи глибокими ізворами за овечими отарами. Добродушні його очі нітилися ще й від того, що по-російськи знав не більше десяти слів; широкий ніс розплющувався у зніяковілій посмішці, коли у командирів опускалися руки, тому що не могли з ним порозумітися; карабін він тримав, мов герлигу, і повертався в строю завжди не в той бік.

Хамракул був добрий. На всі труднощі, навіть коли одержував наряд на кухню, мав одну відповідь – «хорошо», в людях бачив тільки гарне, погане взагалі для нього не існувало – видно, в доброму краю виріс. Усе розумів, усе вибачав, крім одного: цідив незрозумілу, певне, круту лайку, дивлячись, як наші навідники, стріляючи по мішенях, безбожно «мазали». Його тихі, немов гірський серпанок, очі гостро напружувались, коли над полігоном пролітав літак, буксируючи за собою конус; зарядник Хамракул, який спочатку навіть снаряди подавав не тим, що треба, боком, кожного разу після чергової серії пострілів сплескував руками і, вилаявшись, бідкався: «Вай-вай…»

Я не знаю, коли те сталося, а полюбив його і сам дивувався, що мене не бентежить його свята, незаймана простота. Хамракул став моїм другом. Одного разу він сказав:

– Поїдеш зі мною в Хумсан.

Це було не запрошення, а ствердження того, що має відбутися, і ніби для переконання, що там справді варто побувати, він показав на силует високої гори, що блідо синіла на видноколі:

– Бачиш, орел над Кук’юлем літає… Не віриш, що бачу орла? Постав мене один раз навідником – сам переконаєшся…

Він кілька разів просив мене про це, і я самовільно, ризикуючи потрапити на гауптвахту, посадив його за каліматор на бойових стрільбах. Тоді сталося диво, якого ще не знав полк: Хамракул трьома чергами тричі розсік конус-мішень – тільки клаптики рожевого шовку впали на полігон.

Примчав на газику сам командир дивізії, послав нас обох умиватися до нашої криниці біля станційного будиночка: Хамракул отримав десятиденну відпустку, я – триденне звільнення.

– Вода в сапог поехал! – сміявся і кректав Хамракул, умиваючись, а другого дня ми вже були в Хумсані.

Мій друг, напевно, відчув, що я, мандруючи своїми слідами, наближаюся до тих, які тривожать його, він діткнувся до мого плеча, мовив:

– Розкажи, але слово в слово, що повів тоді Асам-ака… І я, облишивши своє, пригадував останню стежку Ясенюкового батька.

Хамракул постукав у хвіртку, вмуровану у високий дувал, ми довгенько чекали, поки вона відчинилася. До нас вийшов, спираючись на милиці, сивоголовий чоловік, подібний до Хамракула, лише нижчий зростом; побачивши сина, він прицмокнув, дивуючись не так з його появи, як, певне, з військової форми, потім пошкутильгав попереду нас стежкою в сад.

Важке від абрикосів і слив гілля вгиналося аж до землі, з виноградних заростей визирали медові грона, а помежи кронами дерев просвічувалися синюваті, порослі кущами головаті пагорби, що спиналися один над одним, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю. Я задивився на це справжнє диво після одноманітних і німих пісків; Асам-ака сказав осміхаючись:

– Казав мій дід: коли зневіришся в Аллахові, піди в гори – і знову увіруєш, побачивши, що він створив… А ти звідки будеш?

– Теж з гір. Карпатських…

– Земляк! – сплеснув у долоні Асам-ака, і милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…

Він загукав щось по-своєму, на рундук вийшла жінка з немовлям на руках, співучим голосом привітала сина, віддала йому сповиточок, а сама забігала, виносячи в сад тарелі з фруктами й сулії з вином. Хамракул гуцав на руках немовля і теж говорив незрозуміле для мене:

– Твоя сестра, в ній також твоя кров.

Асам-ака наливав у склянки вино і говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:

– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, він казав, що в нього є син… Ай, забув його фамілію… Від Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на міну, весь одяг зірвало з мене вибухом, тільки ремінь залишився на тілі, дивлюсь – а ноги нема… А потім він дав мені кров, моя вся витекла. Він мав її багато, він був такий, як ми разом утрьох, і вся кров у мені – його кров…

Асам-ака змовк і, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Ні… Вай-вай, як він звався? Дерево таке міцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана після контузії. Він говорив завжди: «Мене ні осколок, ні куля не візьмуть, мене хіба що прямий снаряд уб’є…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову і довго, немов маятник, хитався в тузі з боку на бік, а потім сказав:

– Його вбило на перевалі… прямим снарядом… Ніщо не зосталося від нього. Про це мені написали в госпіталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров і пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як він звався?.. Дерево таке росте у вас…

– Це був батько… – прошепотів мій друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…

За вікном поїзда промайнули жовтолисті тополі, а далі зелень густішала і стишувався стрімливий хід – ми під’їжджали до станції, за якою спиналися один над одним головаті пагорби, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю…

…Хамракул казав мені на прощання: «Приїдеш – найкращого барана заріжу». Обіцяли доконче зустрітися – і обидва не вірили у свої обіцянки…

І ось їдемо із щемом у душі – я і Ясенюк. Дорога звивається під гору, звужується, стає крутою стежиною, що пролягла поміж дувалами, я впізнаю тут кожен закрут; мій друг сторожко придивляється до незнайомих місць, наче хоче знайти слід свого батька і взяти з нього щось важливе й таке необхідне для життя.

Хамракул навіть не скрикнув, побачивши мене, – такі вже врівноважені й спокійні узбецькі пастухи! Ми тихо обнялися, і він пішов попереду у сад, до того місця, де ми пили колись вино.

Я дивився на нього, шукав змін на його обличчі і не знав, з чого почати розмову, та випередив мене Ясенюк:

– Де ваш батько, Асам-ака?

Хамракул зігнувся дугою, невизначено розвів руками, прошепотів:

– Немає вже Асам-аки…

Я побачив, як здригнулися плечі в Ясенюка, померк погляд: для мене стежка спогадів лише розсотувалася, і я нині піду нею в довгій розмові із старим побратимом, для Ясенюка ж вона закінчилась – слід згубився…

Хамракул гукнув у бік дому, звідти вийшла молода дівчина у квітчастій хустині:

– Юлдуз, неси до саду обід – брат приїхав. – І до мене: – Немовлям тоді була, це моя сестра…

Юлдуз подавала на дастархан запашні страви й напої, і коли ми вже роззнайомилися, сиділи й розмовляли, Ясенюк сказав дівчині:

– Ти моя сестра теж…

І ступив у живий батьків слід, на його стежку, що враз продовжилась, і не буде їй кінця…

Мені це прийшло до голови нині вранці, і я таки зроблю те, що задумав…

Я працюю в майстерні електропобутових приладів, що міститься на першому поверсі нашого нового будинку, вікна з якого виходять на стару міську магістраль.

Щоранку спускаюся ліфтом з сьомого поверху і прямо з ліфта заходжу до робітні. Мені добре: я не мушу, як інші, товпитися у дверях трамваїв чи автобусів, влітку не стікаю потом у переповнених вагонах і автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання і роздягання, не боюся запізнитися вранці до праці, а ввечері на телепрограму «Новини», якщо, буває, на дорозі станеться затор. Міським транспортом користуюся тільки у вихідні, коли забагнеться виїхати за місто подихати чистим повітрям або ж повештатися старими кварталами, де музей біля музею, кав’ярня біля кав’ярні, де перші поверхи – суцільні крамниці, а в кожному кварталі свій кінотеатр, де прохолодний підземний перехід виводить тебе в старовинний район міста з відновленими фортечними стінами та вежами.

Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, і тому я співчуваю людям, яким доводиться тяжче, ніж мені.

Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вікна майстерні я маю можливість спостерігати невпинну метушню, яка в години пік до краю виморює людей, коли вони вранці квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового міста, – а ввечері не менш квапливо повертаються до своїх жител. Я не старий, ще й не жонатий, і досвіду в мене не бозна-скільки, зате я містянин потомствений, не зайшлий, і тому мене обходить усе, чим і як живе наше місто, – тож радію радістю його мешканців, і болять мене їхні болі, як мої власні, бо й до своїх вигод і невигод я теж не байдужий. Мені здається, що та міська метушня, яка вдвічі або і втричі помножилася за останні кілька років, найбільше наше лихо, і хоч воно породжене добробутом (якби жилося в місті погано, то не подвоїлось би його населення, не кажу вже про приватні автомашини), – треба якось з цієї біди вилазити.

Тож нині вранці прийшла мені до голови непогана ідея: зменшити, хоча б для початку, кількість трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, виріс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немає, то й відпала потреба у трамвайній зупинці, яка досі вирує навпроти вікон моєї майстерні, і якби її зняти – спала б бодай на стілечки тижба на цій перевантаженій магістралі, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, які тут працюємо, відпочили б від невпинного галасу – в нас нерви також не залізні.

Моє робоче місце – обличчям до вікна. Кожного ранку о восьмій тридцять я бачу, як, притримуючи однією рукою капелюха й витягаючи з-поміж щільно збитих людських тіл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхується з трамвайних дверей сивий і поважний учитель математики Іван Григорович; трохи раніше вискакує з трамвая кругленький коротун з ріденькими вусиками, завжди усміхнений голяр Влодко; о восьмій сорок п’ять, за цілу годину до початку свого робочого дня, приїжджає кравчиня Павлина – ті колишні селюки завжди бояться запізнитися; ґраційно, не кваплячись, ніби проникаючи крізь юрбу, прямує до пивного бару розкішностанна буфетниця Аня, і тільки швець Юзько завжди сидить за машиною у своїй майстерні, що на другому боці вулиці, – він, як і я, теж мешкає над своєю робітнею.

Та найбільше співчуття викликає в мене незнайома дівчина з розпущеним білим волоссям; вона появилася на цій зупинці не більше року тому – така тендітна, тоненька, з «дипломатом» у руці, певне, студентка: дівчина весь час нервово позирає на годинника і розпачливим поглядом супроводжує щонайменше три трамваї, не маючи сили пробитися досередини. Я не витримую, вибігаю з майстерні, й коли підходить четвертий, заштовхую її зі сходинок на площадку і вертаюся назад. І хоч вона, звісно, й не підозрює, що має в моїй особі такого доброго приятеля, все ж останнім часом помічаю, що білявка вже й не пробує сама входити до трамвая, а мені від того якось добре на душі. Я вирішив було допомагати їй пробиватись у перший трамвай, та досі ще ні разу не виконав своєї обіцянки: так мені любо дивитися на її тендітний стан, на стурбоване личко, на той плавний жест, коли вона позирає на годинника.

Я не вперше нині задумався над проблемою зменшення руху, штовханини, скреготу в місті, вона мене весь час турбує, і я іноді приходив до зовсім нісенітних висновків, наприклад: розселити б людей за місцями їх праці! Розумію всю марність своєї філософії. Бо якби це старе і вічно поновлюване новими районами місто хтось і справді якимось чудом перебудував наново, якби навіть у кожному кварталі відкрили майстерню «Хвилинку» і пив’ярню, подібну до нашого «Вітерцю», все одно комусь знадобився б саме Юзьо, який бездоганно накладає шви на розпорені жіночі чобітки, комусь не смакувало б пиво в іншій пив’ярні, а тільки в Ані, яка вправно вишиковує керамічні кухлі на ляду, і вони стрімливо пливуть по ній не розливаючись, попадаючи в руки спраглих чоловіків; зрештою, коли б у кожному мікрорайончику був свій індпошив, то багато хто не міг би обійтися без майстрині Павлини з ательє «Оксана», бо вона знає свій, сільський секрет крою жіночих свит; десятки, а то й сотні чоловіків доїжджали б до голяра Влодка, який віртуозно дрібно січе ножицями над вухом і завжди має свою постійну клієнтуру; інший ходив би сюди спеціально для того, щоб поглянути крізь пройму між висотними будинками на Замкову гору, яку звідси видно всю – від підніжжя до купола, всіяного людьми, схожими на цвяшки; припустимо на мить, що всі школи нашого великого міста стали рівноцінними, – все одно хтось посилав би свою дитину в тридцять дев’яту, висунуту до самого тротуару скреготливої вулиці, бо тут працює видатний математик Іван Григорович, а той, що проживає поруч зі школою, посилав би свого вундеркінда на другий край міста, щоб тільки якнайдалі від цього деспота, несправедливця і мучителя.

Неможливо, ніяк неможливо навести тишу в місті; рух, який розносить людські потоки з краю в край, мов кров по жилах, оживляючи всі його клітини, є, власне, життям міста, бо тільки так воно може обмінятися досвідом, клопотами, радощами; я не хотів би, щоб наше майже мільйонне місто розпалося на безліч автономних містечок, не зв’язаних єдиним кровообіґом, – тоді б його просто не стало. І все ж, коли дивлюся на цю зупинку, яка називається «Базар», а базару давно немає, я усвідомлюю її непотрібність: адже нижче на якихось двісті метрів є зупинка для медиків, вище – на стільки ж – для політехніків, тому я впевнений, що зроблю добру справу, якщо напишу просьбу в міськраду, щоб її зліквідували: цей захід заощадить людям дрібку часу і звільнить їх від зайвої нервозності.

Це тверде рішення остаточно викристалізувалося в мені, коли спускався до майстерні. Я вийшов з ліфта, сів за свій робочий столик, вікно запітніло від весняного туману – трамвайної зупинки не було видно, а намір мій був такий твердий, що мені здалося: зупинки давно вже нема, принаймні місяць.

І ось я дивлюся в матове вікно і бачу: шастають автомобілі по магістралі не зупиняючись, зрідка прогуркотить трамвай, а на тротуарі гнітюча тиша; я намагався зловити хоча б одне обличчя в трамвайному вікні, та це не вдається, і мені стає шкода, що вже ніколи жодне не вкарбується в мою пам’ять, мало – шкода, я відчуваю терпкий щем усамітнення, бо ж минув тільки місяць, а людей довкола мене стало менше, я тих людей, з трамваїв і автобусів, упізнавав у всіх кінцях міста, з деякими навіть вітався, а тепер моє знайомство щоразу звужується, і мене огортає почуття осиротіння.

Тротуар порожній, чисто підметений, ніхто не заважає мені бачити другий бік вулиці. Доля частково компенсувала мої втрати: я маю можливість вряди-годи помахувати рукою Юзьові, який теж сидить обличчям до вікна і відкивує мені головою: руки й ноги в нього зайняті. Він без упину махає коліном, розганяючи колесо шевської машини, голка дрібно строчить по швах жіночих чобітків – до Юзя завжди довга черга. Біля нього, за другою машиною, сидить без роботи молодий хлопчина, тільки що з профтехучилища, я бачу, як Юзьо жестами переконує клієнтів: я ж не сторукий, та йдіть до хлопця, він уміє, чогось-таки навчився в училищі; хто не має часу, виходить з черги, стає біля другої машини, з недовір’ям приглядаючись, як працює молодий майстер, та ось одна жінка розмахує руками, не йде, впирається: а може, я аж з Левандівки йшла до вас, а ви мене до хлопчика відсилаєте; друга масно усміхається: та де ми такого сторукого найдемо; Юзьо статечно витирає об фартух долоні й, зітхаючи, береться далі за шиття, бо – що маю з вами робити?

А тротуар давно порожній, не скриплять на вулиці гальма, не товпляться й не галасують люди, жодного знайомого обличчя, ні на кому око зупинити, Юзьо махає коліном і, зайнятий за шитвом, не має часу глянути в мій бік, а мені вже Юзя й замало; мчать трамваї і автобуси мов шалені, я ловлю себе на думці, що Павлини-кравчині давно не бачив і не скоро побачу: в неї раз на два роки псується пилосос, а «Оксана» вище, і Павлина виходить з трамвая десь там, біля політехніків, виходить теж, напевно, з запасом на годину, і з ким-то вона збавляє той час, а приходила ж до мене іноді на балачку. «Ой, майструню, маю того міста по ґульку, і яка то лиха година вигнала мене з села, таж там така благодать – запахи, щебети, шелестіння, а тут стук та грюк, та я там усіх до одного знала: що говорить, що думає, що їсть, а що п’є, а тут немов у пущі; людей багато, і всі чужі, в одному будинку роками живуть і не знайомляться, повітря смердить бензином, вода – залізом, а там такі криниці, Боже: гукнеш у неї вранці, а ввечері луна вертається». Я слухаю, посміхаюся і потім кажу їй, що хто не любить людей, той не знає їх ні в селі, ні в місті, а я на Базарній зупинці якщо не з кожним розмовляю, то хоч вітаюся, і ви не думайте, Павлино, що пахнуть тільки трави, ви лише принюхайтеся до розігрітого влітку асфальту – і вже ніколи того запаху не забудете, таж навіть трамвайні рейки пахнуть після того, як пройдуть вагони, а втім, плачте собі за тією сільською криницею, а я тут маю свою у дворі і дивлюся не в неї, а з неї – вгору, тільки того, що плюнути не можу, бо вернеться слина… «А то, майструню, в яку криницю не плюнеш, все одно твій плювок тобі й повернеться». – «Щоб вам добре було, Павлино».

Нема Павлини, а пилосос у неї ламається раз на два роки, з ким вона цю годину пробалакує?.. Господи, коли то я розмовляв з Влодком? Підстригатися ще не час, а на зупинці ми майже щодня балакали; я виходив курити й частував його «Орбітою», а він за те випалював мені, мов з кулемета, всі відомості про своїх клієнтів; не можу твердити, що Влодко завжди правду каже, та все одно мені здається, що я побував на всіх художніх виставках, бо він стриже художників. Знаю, що хто намалював і за що дістав нагороду, кого хвалять, а кого критикують; Влодко таки не все бреше, я сам бачив, як він у Ані пив пиво з тими малярами – і як він їх стриже та голить, коли вони всі патлаті й бородаті. Влодко хвалькувато підморгнув, але не підходив до мене – де б то! – а потім, коли вони вийшли, таки підкотився й показав услід рудобородому: голови ліпить, а три його сини вчаться в Художньому інституті, і всі будуть ліпити голови, але чи то так повинно бути, чи мої діти теж колись мають стати голярами, а той другий, вусатий, має дві коханки, диви-диви, підійшов до них третій, з мішками під очима, той з натурницею оженився, бо вона – хи-хи – щодня стояла перед ним у чім мати народила; я від Влодка знав про всіх письменників – то теж його клієнти, тепер же не знаю нічого, бо зупинку зняли, а я стрижуся раз на місяць.

Мені сумно, що давно не бачив Івана Григоровича; хоча з ним ми особисто й не знайомі, але я від Ані багато дечого дізнався про нього: він міг би вчити не лише малих голопуцьків, а й студентів – таку має голову; Аня знає, бо в Івана Григоровича вчиться її син, і най заткнуться ті, які брешуть, ніби він злий… Згадую, що давно не бачив, як учитель виштовхується зі своїм портфелем з трамвайних дверей, він тепер сходить на зупинці внизу або вверху і двісті метрів тюпає, бо школа поруч з моїм будинком, і мені його жаль… І Аня вже давно не вигинає розкішний стан перед моїм вікном, і дівчина з довгим білим волоссям не пропускає три трамваї…

Сумно мені… І враз я проганяю задуму, дивлюся на годинник: восьма сорок п’ять, на вулиці тихо – це ж та раптова тиша після години пік повернула мене до дійсності. Встаю, протираю запітнілу шибу: на зупинці вже нема нікого, тільки – мамо рідна! – стоїть вона, така тендітна, русоволоса, з «дипломатом» у руці, раз у раз поглядає на годинника, трамваї проходять один за одним, а вона не сідає і – чи це мені здалося – позирає на моє вікно. Кидаюся до дверей – бідна, не могла без мене сісти, вибігаю на тротуар, вона лукаво посміхається і йде до трамвая, я за звичкою підбігаю за нею, допомагаю їй увійти до вагона і аж тоді помічаю, що він напівпорожній; дівчина повертає до мене своє сліпучо-біле обличчя й каже: «Дякую, ви такий добрий…»

Мені присихає язик до піднебіння, я відриваю його, ковтаю слину й питаю: «Ви студентка?» Вона знизує плечима, відказує: «Чому конче – студентка? Може, я у вашому тресті прогресивку вам нараховую? Хіба це має якесь значення?»

Трамвай рушив і швидко поїхав униз, я ж стою, мов очманілий, і перше, що приводить мене до тями, – залізний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, підійшов, ніжно повів рукою по залізу і вмить відчув, як моє рішення написати листа в міськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двірничку, яка замітає засмічений недопалками тротуар. Мені жаль стало, що нині запітніло вікно в моїй майстерні і я не побачив, як ідуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збіднів, і подумав, що все мені в цьому місті дороге, і зупинка також, і якщо її знімуть, то це, безперечно, добре, але хай воно станеться без моєї участі. Терпіли дотепер і ще потерпимо: і галас, і скрип гальм, і метушню, і спізнення на роботу, і шарпання нервів.

Нічого тут не вдієш – місто є місто.

1975