Текст книги "Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр."

Ми зайшли в густий манґовий сад, оточений ажурними вежами, в глибині саду височів музей славетного письменника з ґалереями, шпилями та бійницями – мав він вигляд каталонського замку; в залах музею – стіни завішані лев’ячими, тигровими, ґепардовими шкурами; «Це він їх усіх повбивав», – з гіркотою в голосі проказав Ґжицький – адоратор тварин і птахів; у робочому кабінеті Гемінґвея ми побачили друкарську машинку, вміщену на високому столикові: письменник друкував стоячи, а поруч зі столиком – приперту до стіни рушницю, з якої він безліч разів стріляв у звірів і в себе – один раз. І сказав Ґжицький, киваючи на шкури тварин і зброю: «Жорстокий то був чоловік, тому й зазнав заслуженої кари…»

Під час цієї подорожі, а зрештою – завше – спілкуючись із Володимиром Ґжицьким, я намагався збагнути таємницю його особистості: які ж то психологічні первні керували його вдачею й дозволили йому гідно витримати протягом чверті століття більшовицьку каторгу; я намагався уявити, якою була б його творчісь, якби він прожив усе своє життя на волі… Звичайно, імунітетом проти зла була його натуральність, він не мусив чекати чиєїсь допомоги, опір жив у ньому самому. Та мав він ще одну, головну властивість свого характеру – глибоку людяність, яка керувала всіма його вчинками, хоч не завжди вони приносили близьким людям добро і радість.

Про своє інтимне життя Ґжицький розповідав мені, як на сповіді… «Пізно вночі сидимо ми з моєю коханою у моїй кімнаті в Харкові; втомлена любов’ю жінка тужно дивиться на мене, немов щось лихе передчуває: вже ж бо заарештували Епіка, Драй-Хмару, Вишню, Курбаса, Куліша, а чи прийде й на мене, колишнього українського січового стрільця, – черга, – думаємо ми обоє, і враз хтось гримає навально у двері – до квартири вриваються енкаведисти…

Давно вже стерся образ коханої в моїй пам’яті, її місце заступила добра, любляча жінка – комійка Маша: я замешкав у неї, коли вийшов на вільне поселення у Воркуті. Мені було добре з нею, та я ніколи її не кохав…

Й коли прийшла вістка від мого колишнього співкаторжанина Остапа Вишні, що незабаром можна буде повернутися мені в Україну, – я сказав про це Маші… Й вона не обурилася, не заридала, тільки припала устами до моєї руки й промовила крізь сльози: «Дякую Богу, що я була з тобою».

А потім, як я вже стояв посеред кімнати з валізою в руці, а вона проводила мене печальним поглядом, мені враз стало так жаль її. Я пожбурив валізу й скрикнув: «Машо, збирайся в дорогу!»

Й доброта Ґжицького обернулася злом: Маша не прижилася в Україні, та й Львів не прийняв її – не можна відривати людину з корінням від рідної землі. Живучи разом у Львові, Ґжицький з Машею катастрофічно відчужилися одне від одного… А згодом прийшла до Володимира Зеноновича пізня любов.

Я, тоді ще зовсім молодий, поцікавився, як виглядає кохання в поважному віці. Й відказав Ґжицький із притаманним йому гумором – то ще одна рятівна риса його характеру, – та вчулася в його відповіді гіркота: «А так, як і в молодому – тільки без прежньої гордості…»

На своєму сімдесятилітньому ювілеї, під час вечері, підійшов до мене Володимир Зенонович й, лукаво посміхаючись, попросив: «Я чув, синцю, що позаочі ти мене перекривляєш, Бог би тобі заплатив… То зроби це зараз, при мені».

Я вельми збентежився, ніби спійманий на крадіжці. Але таки зважився. Наслідуючи голос Ґжицького, я достеменно відтворив амплітуду його мови – від найніжніших тонів до сповненого ненависті громогласся:

– Як ся маєш, мій дорогенький… О, той вусатий бузувір!.. А як росте твоя донечка, котра так мило лоскотала мене своїми довгими віями? О, будь він проклятий за те, що позбавив мене батьківської втіхи!.. Ну, я вже йду, синцю, па-па… А щоб він сім разів у гробі перевернувся!

Гості щиро сміялися з цієї мізансцени, а Ґжицький підійшов до мене, обняв і, втерши сльозу, вимовив тихо: «Щоб ти, синцю, повторив цей жарт, коли мене…» Й недоказав: Ґжицький боявся смерті, бо ж не нажився.

…Сталося те зимою за сім років після ювілею; Володимир Зенонович всією своєю тяжкою вагою упав на слизькому тротуарі недалеко від свого дому. «Швидка» відвезла Ґжицького до лікарні, звідки він уже не вернувся… Я провідав приятеля перед самою його смертю, щось там говорив до нього, втішаючи, хоч він і не занепадав духом. Тільки поскаржився: «Я впав, так по-дурному впав, а то, знаєш, дітям ангели підкладають подушечки, а чорти старим – каміння… Я не міг сам підвестися, і мене – ти розумієш, мене підводили із землі, щоб завести до «швидкої», – жінки! Який сором, яка ганьба, я того не переживу…»

Біля труни покійного стояла монголоїдна комійка Маша. Її обличчя було настільки для мене чужим, що я навіть не міг на ньому побачити зажури… А в куті похоронного залу стояла бальзаківського віку жінка, вона затулила долонями обличчя, щоб ніхто не бачив її болю. І я здогадався: це вона…

Я розглядаю ґудзуватий панцир морської зірки, згадую свого старого приятеля й думаю собі: яке ж то страшне століття пережили ми всі, коли навіть найпервісніші символи життя і плодороддя – п’ятикутна морська тваринка й індійський образ сонця, що котиться, перейняли нелюди для своїх страшних державних утворень – за символічні знаки, які ще й нині, замість пошанівку, викликають у людей огиду й цілковиту неґацію.

9 січня 2008 року

Я вже розповідав про неї, Любко. Якось ти попросила: напиши щось тільки для мене, – і я тобі подарував найкращу свою новелу «Nota Bene», в котрій ішлося теж про мою бартку; з новели ти була вельми вдоволена, що, зрештою, рідко трапляється…

У ній я оповів, як тим гуцульським келепом, що випадково потрапив до мене, вдалося мені одного разу відвернути градову хмару, й ти це бачила на власні очі.

То сталося одного літнього дня в Наварії: ми з тобою пили пиво у павільйоні біля ресторану «Крайня хата». Від нестерпної спеки небо зблідло, мов розплавлене олово, й можна було сподіватися грози, але ж не такої: щось чорне й страшне почало викочуватися на небосхил з боку Пустомит, клубочилося й досягало вже наших городів, і враз з-під тієї чорноти вихопився холодний смерч, здув із столика кухлі, а далі й подер парасольки; люди притьмом поховалися в приміщенні ресторану, а ти, перелякана, заблагала: «Відверни, відверни!», повіривши враз, що моя бартка й справді має мольфарську силу; досі я в це не вірив, та Любці ще ніколи ні в чому не відмовляв, тож умить розпочав заклинальне дійство.

Люди крізь вікна ресторану насмішливо поглядали, як я вимахував барткою, вимовляючи ворожбу, однак, на їхній і теж мій подив, сталося чудо: чорно-синя хмара, що вже нависла над нашими головами, враз розпоролася, немов старе рядно, важка градова плахта почала сповзати небосхилом, врешті вибухла полум’ям і з пекельним гримотом впала всією своєю вагою в Наварійське озеро, а з-під ошмаття хмар викотилося сліпуче сонце.

Тоді я врешті повірив у чудодійну силу мольфарської бартки, яку колись виміняв за десяток космацьких писанок в одного знайомого, котрий ще ніколи того великоднього дива не бачив, але й не тямив теж справжньої ціни гуцульського келепа.

…Після тієї наварійської перемоги над Чорногором мені не раз вдавалося відсувати на крайнебо грозу, коли я мандрував горами; а ти хіба не пам’ятаєш, Любко, як у Космачі раптом зашаленів вихор і не давав нам з тобою пробитися до автобусної станції, – та досить було мені змахнути барткою й вимовити заповітні слова, як вітер умить вщух, і стало тихо, хоч маком сій?..

Отож розповім тобі, Любко, як я, ненароком пірнувши в історію свого роду, знайшов ключ до мольфарських діянь – заклинальну таємницю, й повір мені: ні від кого ти про це не дізнаєшся, бо тільки я один володію нині тим секретом… Однак спочатку йтиме мова про мій рід, історичної глибини якого я не знав до тієї миті, поки…

Отже наберися терпіння вислухати мене. Все, що розповім зараз, – не вигадка, проте в деяких темних місцях буду змушений домислювати події, дотримуючись, звичайно, логіки їхнього розвитку. Мої відомості про родовід Іваничуків дуже скупі, вони не сягнули далі діда Миколи, який помер у рік мого народження, й окалічілої бабусі Палагни, котра, як це часто буває з причин жорстокості милосердного Бога, пролежала на печі до вельми глибокої старості.

А в подальше розгалуження нашого роду не зважувався заглиблюватись – принаймні так мені здавалося – навіть мій батько. Такої думки я дотримувався зовсім донедавна, аж поки не трапилася знаменна для мене приключка… Кілька років тому пилипівські правнуки Миколи Іваничука взялися розвалювати предковічну хату, щоб на її місці побудувати нову, – й на ту руйнацію випадково, й на щастя, нагодився я.

Коли майстри знімали дах, я запримітив на сволоці стосик припалого чорною копіттю паперу… Кожен наступний власник хати, не чіпаючи речей свого попередника, клав за сволоки домашню сарсаму: папуші тютюну, кресало, кліщі, клевець, шило, а теж просвітянські календарі, яких жоден господар цієї хати не перечитував, однак навпроти відповідної дати ставив позначку: коли побігалася корова, коли покотилися вівці, скільки грошей щорічного податку взяли за хату екзекутори і таке інше…

Стосик почорнілого паперу – то й були просвітянські календарі. Я забрав їх, щоб не пропали, знав-бо, що цей непотріб ніхто з молодих господарів у новій хаті зберігати не буде; тут же погортав папери й побачив серед них товстий, невеликого формату нотес у коленкоровій обкладинці й коли розкрив його, то й отетерів від думки, що такий скарб міг пропасти: я впізнав каліграфічний почерк мого батька – були то його з молодих літ записи, озаглавлені «Я і світ».

При цій нагоді хочу поділитися з тобою, Любко, однією цікавою здогадкою. Письменницька пасія, поки не спіймала мене, мов наркотик, блукала в нашому роді ще до моєї появи на світ. Мамин брат Онуфрій Братівник у ранній юності виявився здібним поетом – його першу книжку віршів готував до друку коломийський видавець Яків Оренштайн. Однак трапилася трагедія: Онуфрія покликали на службу до польського війська в Познань, на маневрах він загинув, а рукопис пропав у видавництві… А тут записи мого батька, цікаві передовсім своєю ліричністю: видно, копітка вчительська праця не виділила йому часу для розвитку письменницьких здібностей.

Отож я розповім тобі, Любко, про деякі цікаві приключки з мого дитинства, використовуючи для цього мої ранні враження, містичні оповідки моєї темної бабусі Палагни, батькові записи, а ще власні догадки про події, які могли трапитися в історії нашого роду. І запевняю тебе: якщо мені ця розповідь удасться, то для мене моя видумка переміниться в непорушну істину, а тобі доведеться мені повірити, бо іншої правди знати не зможеш…

Батько ніколи не розповідав про свій родовід, а коли я допитувався, звідки ми взялися в Трачі, він відказував скупо – чи то сам знав мало, чи щось затаював переді мною, одне слово, мені завжди здавалося, що нікого більше з нашого роду, крім своїх батьків Миколи і Палагни, він не пам’ятає.

Дізнався я лишень про таке… В останній чверті XIX століття, приблизно в той час, як у Коломиї на Ринку повісили останнього опришка Миколу Драгирука-Шумея, зійшли з гір два брати Іваничуки. Й ніхто не знає: може, то були Драгирукові збойники, які вихопилися з обложеного поліцією й пушкарями опришківського гнізда в Головах й, обминаючи устєріцьку мандаторію з її страшними катушами, квапилися на Покуття, щоб заховатися серед тамтешніх мирних поселян… А також могли то бути карпатські пролетарі, які не отримали в спадок ні полонин, ані лісів, й вони спускалися на доли, щоб допитатися до якогось дідича – й таки потрапили до пилипівського поміщика Ромашкана, в якого стали батраками.

Миколу кликали Бобиком, хоча в його метриці було записане інше прізвище, однак він водно твердив, що справжнє – то Бобик, а Іваничуками обидвох братів назвали за ім’ям їхнього дєдя Іванчика; Штефана ж дворові люди прозвали Грайком, бо не розлучався він з дримбою та сопілкою, водно награвав, а до роботи був лінивий, через що дідич його прогнав, і Штефан згодом осів у сусідньому з Пилипами селі Тростянці, де й дав початок другій гілці Іваничуківського роду.

А Микола одружився з бідною пилипівською дівчиною Палагною, вони зліпили край села схожу на бурдей хатку, і в тому убогому обійсті народилися три сини і дві доньки. Хлопці – Михайло, Іван і Петро – були здібними до науки, й пилипівська вчителька-патріотка панна Юлія Шубертівна послала їх за свій кошт до Коломийської ґімназії, а дівчата – Марія й Ольга – зосталися неписьменними.

Село дивом дивувалося, що найцюндравіша пилипівська бідота вилабудується в пани, й ті багаті ґазди, в яких сини росли матолками, чорно заздрили, а коли на Бобикову сім’ю почали одне за одним падати нещастя, заздрісники потайки підсміювалися – так їм і треба, най не хапають Бога за ноги! А як наймолодшого Петра не стало, Палагна з горя вкалічіла й, ставши добезміри забобонною, переконувала родину й сусідів, що то на них впало від котрогось із головських мольфарів наслання: про це звідомили Палагну уві сні ангели.

Отож прийшло до сім’ї Миколи Іваничука велике горе – й не одне… Старші сини Михайло й Іван вийшли з Першої світової війни цілими й неушкодженими; відвоювавшись в австрійській інфантерії, Іван закінчив у Станіславові вчительську семінарію й отримав посаду вчителя в сусідньому з Пилипами селі Трачі, де ми всі троє – Наталка, Євген і я – народилися; хорунжий УСС Михайло еміґрував до Чехії, вчився в Карловому університеті, здобув звання доктора географічних наук й виїхав на радянську Україну, там очолив Другу полярну експедицію на Землю Франца-Йосифа, овіяний славою полярника, повернувся у званні професора до Харкова, був заарештований і пропав у більшовицьких застінках…

А Петро докінчував навчання в Коломийській ґімназії, був членом ОУН, й коли почалися арешти підпільників й рознеслися по краю чутки про нелюдські катування в Березі Картузькій, покинув перед самою матурою ґімназію, переховувався якийсь час у Пилипах, та, видно, не витримав непевності: однієї ночі вийшов з хати до колешні й повісився… Тоді Палагні відняло ноги: вона молитвами випрошувала в Бога здоров’я й шельмувала прокльонами головських мольфарів, з яких один, лише не знала хто, послав на її сім’ю згубу…

Я народився того самого року, коли те мольфарське наслання, про яке водно вистогнувала баба Палагна, впало на батькову родину: після того, як пішли зі світу Михайло і Петро, помер і дід Микола.

Вмирав він тяжко. То здавалося йому, що чорні круки б’ють дзьобами у вікно, сиплеться скло, й вони, завбільшки з гірських яструбів, влітають до хати, кружляють над дідовою головою й добираються до очей; дід відмахувався від них кволими руками й волав до мого батька, який сидів біля нього на ослоні: «Прожени трупоїдів, прожени!»; то роздирав сорочку на грудях, кричав: «Гадє, гадє!» й згрібав із себе уявних зміїв, розсотував їх, душив пальцями, а вони сичали й обмотували йому шию; все це бачила баба Палагна, вона потім божилася, що сама виділа, як метушилися над дідом круки, а гадюки звивалися клубками на долівці; мій батько чув, як баба шепотіла з печі до вмираючого: «Прокажи обертин, прокажи обертин», а дід відповідав: «Уже ’го нема, віддав Іванові, та й що було б мені з нього, як бартки не маю…» Мій батько чув це дідове признання і не міг втямити, що то за «обертин» – гей-бо аж потім згадав, що колись записував з уст дєдя Миколи до свого нотеса заговір на мольфарські наслання…

По смерті діда в пилипівській хаті почали господарювати тета Ольга зі своїм чоловіком Йосипом, у них народилося двоє дітей, в хаті стало тісно, обходити немічну бабу на печі стало Ользі геть зовсім невміч, й тета послала Йосипа в гори напитувати костоправа.

Я любив бабусю, вона тішилася, коли я приходив з Трача до неї в гості, гладила мене по голівці, а я цілував її в руку, – й страшно мені стало, коли тета сказала моєму батькові: «Дізнався мій Йосип, Івасю, що в Брусторах живе костоправ і мольфар Пантела Бобик, повіз би ти маму до нього, най би там трохи побула, може, встане…»

Батько послухався сестри, запріг коня, обоє з тетою висадили бабу на воза, а я аж криком заплакав, що хочу теж їхати в Брустори, ану ж бабуся там назавше залишиться, то най би я знав, куди прийти до неї на провідини…

Повагавшись трохи, батько примостив мене біля себе на возі, і так я їхав зранку аж до надвечір’я крутими дорогами, узвозами, ущелинами, крізь бори й нетрі, попід скелями й над урвищами до невідомого брусторського царства, де панує всесильний мольфар, який може град відвернути, блискавку згасити, грім заглушити, болу наслати й ту ж болу відвернути обертином – дужий силач і велетень Пантела Бобик.

Проте володар брусторського царства виявився зовсім не таким, як я собі його уявляв. Був то старезний низького росту оцупкуватий дід із сивим волоссям, що спадало на плечі, з довгими вусами, які він без упину жував, і я подумав: певне, чарівник у такий спосіб вбирає в себе мольфарську силу… Старий знахар, коли ми внесли бабу Палагну до хати й посадили на лавицю, пронизав нас гострим, гейби аж лютим поглядом, а за його спиною стояли, немов охоронці, дві воласті жінки, й сказав Пантела, кивнувши на них головою: «То мої ґаздині».

«Аж дві?!» – перепитав батько, дивуючись з такого безбожного порушення християнського закону. «Та обидві, – понуро відказав Пантела. – Одна пантрує за земною господаркою, а друга – за небесною». – «Так, так, – заговорили разом жінки однаковісінькими голосами. – Наш ґазда стереже і небо, і землю, має для того велику путерю, а ми йому служимо».

Помовчавши добру хвилину, Пантела підійшов до хворої, полапав долонею по її колінах і промовив глухо, вкладаючи у свої слова незаперечний знахарський досвід: «Їй уже ніхто не допоможе. Міг би я, але колись давно двоє парубків, як утікали з Голов від пушкарів, підслухали мій обертин, коли я відвертав град, і забрали ворожбу із собою, а мені залишилася лише мольфарська бартка, – й він показав на мідний топірець із загнутою голівкою, що звисав із цвяха, вбитого в сволок. – А вона без заговору не має моці…»

Я пильно приглядався до топірця, яким можна було б відвертати будь-яку болу, якби заклинання не передалося тому, хто його підслухав і запам’ятав, – а старий довго розповідав знудженому батькові, який уже втратив надію на знахарську допомогу, про лютого Чорнобога з Чорної гори, де й донині зяє холодна печера, в котрій ховався Драгирук з побратимами; то Чорнобог накликав на опришків поліцію й ватагу пушкарів і послав за втікачами наслання; а чого твій дєдьо, я ж про все те відаю, передав тобі той обертин, коли ти не знаєш, що з ним робити?..

«А я що казала, а я що казала! – вистогнала баба Палагна, вже ж бо збагнула, що навіть Пантела Бобик не зможе їй допомогти. – А хто ж то підслухав ваше заклинання, бадіко?» – спитала, пильно придивляючись до знахаря.

«Таж ті два парубки, – відказав Пантела. – Я вже про них вам розповідав – то сини мого первого брата Іванчика, що їх Іваничуками прозвали, а фамілію мали таку саму, як я, – Бобики».

При цих словах знахаря мій батько стрепенувся й потягнувся до Пантели, ніби хотів про щось дуже важливе його запитати, але той не звертав уваги, говорив уже сам до себе – що закляттям скористатись не так просто: аби запосягти мольфарську силу, треба вистрелити з рушниці у розп’яття, але за те той грішник по смерті вічно куватиме Чорнобогові град на дні Несамовитого озера.

«А так, так! – заговорили однаковими голосами мольфарові господині. – За грішну силу треба гріхом платити й тєжко за те покутувати!»

І в цю мить я побачив, що батько злякався чортівщини, яка запанувала в цій хаті – виціджувалася словами з уст знахаря й підігрівалася істеричними вигуками двох воластих жінок: він схопив на руки бабусю, поніс її до воза й мене покликав; я вибіг надвір, ще раз поглянувши на мідну бартку, немов хотів назавше запам’ятати її рисунок…

Здається, найважливіше я вже сказав тобі, Любко: ми з батьком вивідали від мольфара Пантели ще одне коліно нашого роду, але напевне тебе цікавить і те, як я знайшов той обертин, що його передав моєму батькові дід Микола, який не міг скористатися ворожбою, бо мольфарська бартка йому не належала.

Келеп, якого я виміняв у свого знайомого за десяток космацьких писанок, був той самий, що звисав зі сволока в Пантеловій хаті – я відразу впізнав його. Дістався він мені в беззаконний час, коли митці, журналісти, жуїри й сноби посунули в гори скуповувати за безцінь безцінні пам’ятки культури Гуцульщини для колекцій та для спекуляцій – і таким чином, можливо, через десятки обмінів, потрапила та бартка до рук моєму знайомому, а врешті й мені.

Та запам’ятав я з дитинства, бо чув ту науку від самого Пантели Бобика, що без заклинання чари її безсилі, як і ворожбитні слова без бартки. Й коли я ту ворожбу згодом запосяг, то й догадався, що бартка потрапила до мене не випадково, мусила вона з’єднатися із заклинанням, яке знаходилося в нашій родині.

Ти, певне, вже додумалася, що я відчитав його в батьковому записнику, якого знайшов, коли розвалювали стару дідову хату… Й мені пощастило достеменно переконатися, що солярні знаки й зображення безокого Чорнобога та Білобога із совиними очима, вигравіювані на головці бартки, оживають лише тоді, коли звучить ворожба.

А ворожба така… На Святий вечір, коли на небі замерехтить перша зірка, коли в хаті на покутті стоїть дідух і пахуче сіно хрустить на долівці під ногами, а господиня вже заставила стіл дванадцятьма стравами, серед яких є головною пшенична з маком і горіхами кутя, – бере господар в руки бартку, виходить за вугол хати й тричі волає в бік гір:

– Чорний Чорнокнижнику, чорний Чорногоре, зазиваю тебе спожити з моєю родиною святу вечерю. Кличу тебе по раз перший, по раз другий і по раз третій. А не йдеш? То не приходь ніколи. Бо завше буду тебе спиняти, як меш посилати на мої ґрунти арідників з міхами, повними леду, а ще на мою родину болу, мор і каліцтво. Божими молитвами буду тя від моїх меж відвертати, водицев-йорданицев кропити й таке казати: «Як-єс не хотів на Святий вечір кутю зі мною споживати, то не пускаю тебе на мій хутір і нині! Руки твої рубаю, копита твої лупаю, відки-сь прийшов, туди назад завертаю, на ліси, на пущі відсилаю! Туди тобі бутіти, туди тобі гриміти, чорні піски переливати-пересипати, а на мої хутори не пущу, аби-с ся й розсів!

Ну і все. Ти вже бачила, Любко, як діє разом із барткою мольфарський обертин… А догадайся тепер, що тут правда, а що моя вигадка! І не бійся, що виписав на папері закляття для цілого світу – само, без бартки, воно не має ніякої сили.

А без неї не виходжу я з дому й на крок. Навіть просив своїх дітей, щоб колись поклали її зі мною в домовину. Та мій син Ярема відрадив. Він добре запам’ятав заклинання, навчився тим топірцем штудерно вимахувати – то передам йому мольфарську бартку, нехай він нею, коли мене вже не стане, відвертає від своєї сім’ї, від свого дому й від рідної землі лихі наслання.

28 січня 2008 року