Текст книги "Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр."

Мисливець утікав від пурги на південний захід, він сподівався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумів тепер, що відбився надто далеко. Те відчуття волі, яке розпирало йому груди дві доби тому, коли вийшов у відкриту безлюдну тундру і побачив обрис північного краю Полярного Уралу, змінилося тепер щемкістю каяття за той, як на його вік, хлоп’ячий порив – утекти від людей, обов’язків, гамору, метушні, диму й посліду в первозданну природу.

Снігова навальна хуртовина, ударивши мисливця в спину, покотилася сірою курявою попереду; мисливець згадав, що людині, як і оленеві, слід іти лише проти пурги. Він поглянув на компас, у думці фіксуючи південно-західний напрям, куди зверне, щойно трохи вщухне буря, повернувся обличчям на північ і почовгав по твердій сніговій корі.

Вітер налітав з моторошним гавкотінням, мисливець задихався: замість повітря був тільки сніг; здавалося, що з обличчя хтось здирає шкіру; вії, брови, ніздрі сковував тонкий шар льоду, найменша гримаса обличчя спричиняла нестерпний біль.

Мисливець мимоволі подумав: скільки-то першопрохідців загинуло в подібній пурзі; колись він, захоплений романтикою подорожей, майже із заздрістю читав про знайдення пошуковими експедиціями слідів тих сміливців, а тепер, опинившись у такій самій ситуації, збагнув, що їхню мужність мусили обступати і страх, і розпука, і туга, і, можливо, лише усвідомлення того, що вони зробили перші кроки в невідоме, якщо й не окупляло їм втрату життя, то хоч втішало; він же не мав чим виправдати свою власну жертву. Бо чим – убитим зайцем-біляком?

Мисливець ішов проти бурі, відчував, що збивається з дороги, що вже й сам не знає, куди йде, він закричав у відчаї. Відчай віднімав силу, він зрозумів це і подумав з люттю: та невже для того, щоб витримати, вижити в цьому холодному пеклі, доконче треба відкрити нову землю або досягти Північного полюса? А може, я відкрив себе самого – іншого, глибшого, вищого – серед цієї безлюдної краси? Я бачив урочистість не зіпсованої людьми природи, відчував радість чистоти, спостерігав неповторну гру кольорів як ніхто до мене, бо мені не заважали, не ахали, не коментували, не штурхали від захоплення ліктем під бік!

Почуття жалюгідного каяття, яке почало було діймати мисливця спочатку, тепер зникло, він ще раз на мить пережив радість усамітнення, і майнула думка – вернутися в сторожку, до неї ближче, ніж до селища; у гірській долині пурги, можливо, й немає. Мисливець повернув на схід, пройшов кілька кроків і зупинився: там, близько, не було нікого, а в протилежному боці, далеко, жили люди… Він відчув, що тієї самоти, якої прагнув, здавалось, усе життя і якою тільки що втішав себе, починає боятися гірше смертельної небезпеки. Розум підказував іти до сторожки – там є сірники і сіль, а в ягдташі – вбитий заєць, та голосіння самоти вже долинало з того боку, від сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звір. Мисливець ступив ще кілька кроків, ще на кілька кроків віддалився від людей і відчув себе враз ніким, біологічною істотою, в якій відбувається обмін речовин, а можливість духовного обміну втрачена, він ніби опинився на іншій планеті, на якій побачив неймовірні дива, а розповісти про них немає кому.

Звір самотності ревів повсюдно, і мисливець утікав від нього, йшов обличчям до північного вітру, а лижі тягнули на захід, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не відбирав, а додавав мисливцеві сил…

– Це так важливо, Адріано, – закінчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвідомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобі потрібне ще чиєсь життя, і твоє теж комусь потрібне. А тоді людина все може…

– О так! – сказали разом Адріана й Нілочка.

– А ви знаєте, – звернувся Леонід до жінок, – що існує ще й так звана психологічна несумісність людей, яка дається взнаки в довгих походах, космічних польотах… Двоє великих друзів – Нансен і Йогансон, добираючись півтора року з льодів Арктики до Великої землі, перестали навіть розмовляти між собою…

– Я не думаю, що ви візьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жульєтту Жан, – коротко глипнула на Леоніда Адріана.

– Нізащо! – відрубав Леонід. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторові. Урівноважений, наполегливий і – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклоні голову аж до керма. – Тільки що це за роль? Русанова легко грати – він символ, опора, прапор. То люди, які оточують його, зі своїми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фільм. Так я бачу.

– О ні! – різко повернула до Нестора голову Адріана. – Я примусила б вас скинути з себе «бронзу», наліплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в її кігтики, – усміхнувся Леонід.

Біла змійка на асфальті враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотіла по всьому полотну. Машина вибралася на вершину перевалу, крізь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованої за схилом.

– Що ж, може, спробуємо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужність, і тоді Жульєтта Жан…

– Для тебе лише такий варіант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жульєтта пішла з Русановим в експедицію? Щоб тільки спати з ним?

– Адріано…

– Степане, режисер не розуміє задачі фільму. Повторіть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрібним комусь у біді. Так ви сказали?

– Приблизно так, тільки менш парадно.

Довкруги скаженів бора, а коли вихор, наче спіткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жульєтті про заполярне літо: пташині базари, пурпурово-фіолетові ломикамені, ніжно-голубі незабудки, жовті, червоні й білі маки, і вона бачила їх і йшла до них, – назустріч очевидній смерті. Та врешті Русанов зрозумів марність усіх ілюзій, він бачив, як слабне кохана, задихається, і розпука добралася до його серця: втямив, що погубив її. А вона могла б жити в теплі і спокої біля дітей і добропорядного мужа, він же вирвав її з тихої заводі, щоб пізнала бурю, і за ту радість пізнання сповна розплачується. Русанов звів угору руки й закричав:

«Навіщо, навіщо я це зробив?»

Жульєтті давно підгиналися ноги, вона хилилася до землі, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у ній решту сил, яких, здавалось, уже й не було, ті сили мусили видобутись, щоб підтримати зневіреного мужа. Жульєтта взяла Русанова за руку і, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой своє сумління, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би ні радості, ні муки, ні краси, ні смерті з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливі люди».

– Ні, ні, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жінку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаєте, що вона, та жінка, не стала б вашим другом у найтяжчій скруті? Та звідки вам знати, що таке жінка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адріану.

– Слава Богу, доїжджаємо нарешті, – полегшено зітхнув Леонід. – Зараз ми порозмовляємо з артистами про наш фільм. А ця дорога – від бурової до колиби – тільки інтермецо.

– Інтермецо іноді стає сильнішим твором, ніж сама опера, – кинула Адріана.

– Можливо… А взагалі – все це вияви вашої екстраваґантності. Ще наш фільм не зроблений, ще ви не знаєте, як підійти до своєї ролі, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарію, – промовила манірно Адріана.

«Він не може його писати, – подумала Нілочка. – Якби ж то захотів ще раз послухати батькову розповідь…»

– Адріано, – Леонід уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фільм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.

– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нілочки. – Але що, що робити людям у пурзі, коли вони психологічно несумісні? Як це, мабуть, важко…

Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.

– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимістичну кінцівку. Чому вони повинні обов’язково гинути? Не всі ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фільм про Русанова, а…

– Напишіть нам, Степане, оптимістичну кінцівку, – проказав скептично Леонід.

Мисливець ішов уже четвертий день. Він збився з південно-західного напрямку й ішов на північний, бо мусив іти супроти вітру, знав, що там, дуже далеко, є селище Юняга, а в тому селищі – люди, і він дійде до них.

Пурга вже видихалася. Зрідка зблискували зорі, і здавалося мисливцеві, що це миготять далекі вогники у будинках – починалися галюцинації. З очей лилися сльози, повітря було мов дим, хотілося спати. На мисливця чатував сон. І раптом він побачив на пагорбі щось велике, сіре. Вовк! Мисливець зняв рушницю і, наближаючись, стріляв у нього, поки не вистріляв усі патрони. Підійшов – на пагорбі лежала вбита куріпка. І тоді він зареготав, він сміявся над собою, над усіма тими, які, перебільшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не від немочі, а зі страху. А сили є, вони невичерпні, коли ти хочеш до людей.

Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинація, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врешті він почув людський голос. Не спокушуйся, не сідай, – сказав до себе, – це слухова галюцинація, це твоя смерть! А голоси – дивні, ніби вперше їх почув, – таки лунали вдалині, згодом мисливець почув гавкіт собак, і йому теж стало дивно, що впізнав його, – приходив із небуття у світ. Потім побачив силуети людей, які бігли йому назустріч, – мисливець врешті зрозумів, що він врятований. Тоді у височині спалахнули нестримно-радісні кольори північного сяйва, і він упав – перед людьми…

Нестор зупинив машину біля колиби. Вона сліпо дивилася на прибулих темним вікном. Повиходили, поторсали двері – зачинені. Артисти поїхали, не дочекавшись їх.

А може, не було їх зовсім?

Знімали інший фільм.

Люлька з червоного дерева
(2009)

Осінні узори
Оповідки

Моя Любка понад усе любить осінню пору. Напевне, дужче, ніж мене, бо третя пора року – то справжнє Господнє диво.

Й коли ми звертаємо праворуч із тернопільського тракту, полишаючи під сивостволими буками Винниківського лісу двох левів, що, сполохані мисливцями, вибігли із свого правічного леговиська – з печери під Чортовою скалою – продерлися крізь ожинові хащівники й перелякані шаленим рухом на гостинці навіки закам’яніли, – коли пірнаємо у визолочений жовтнем яворовий тунель, що стрімко спадає від лісу до озера, нас обсипає густий лапатий падолист, відокремлюючи від світу, і який би я був осамотнений серед цієї барвистої віхоли, якби опинився в ній сам-один! Але ж нас багато, нас аж двоє: Любка зважилася розділити зі мною мою самотину, й за те я люблю її набагато більше, ніж вона осінь…

А той падолист навіть не шелестить, він тихо існує між небом і землею, стає для нас єдиним нашим світом, і ми з Любкою ловимо благословенну мить у цій барвистій повені… Я губами зсуваю з обличчя коханої кленову аплікацію, щоб відчути тепло її щік, уздріти зелені, немов святоіванська отава, очі й упевнитись, що вона біля мене, що не віднесла її в безвісті прозолотна круговерть. Така-то моя з Любкою осінь: стигла, ласкава й діткнута сумом, достоту як пізня любов.

Нарешті ми вихоплюємося з яворового тунелю, полишаючи за собою густий падолист, і зупиняємося над темною, немов воронове крило, водною гладінню: Винниківське озеро вдивляється круглим оком в сизе небесне шатро; водне скло таке спокійне, як усе нині на світі, тільки де-не-де протинається, ніби вістрям гострої шаблі, хребтом чорного коропа, який розбиває хвостом позлітку води, залишаючи за собою водограй срібних крапель, що розбризкуються дрібним ряботинням й тут же зникають; на берегах озера стоять на варті безлисті тополі й пірнають стрімголов у глибочінь, намагаючись стрілчатими кронами досягнути карстового дна; із віддаленого від берега букового лісу вихоплюється чепірнате гілля заснулих берестів, і схоже воно на графіку Гніздовського, що її вигравіював майстер на лінолеумі брунатної бучини.

А вже настає пізній осінній ранок. Ліниво потягуючись спросоння, проколюється він крізь сутінки; нічні присмерки неохоче вступаються з виднокола, світанок дзигонить від прохолоди й виборсується з туману, що розгорнутим сувоєм приліг до небокраю, аби всякнути в нього і не розвіятись безслідно; для безпеки він заслоняється ошматтям розірваних хмар, проте світанок таки пробирається поповзом під ними й поволі заливає білотою простір; на східному окрайці неба, за пругом озерного берега, вогке рядно оболоків розтягується й дереться, немов стара верета, й крізь проталини прозирає бліда тареля сонця; кружало схололого світила з натугою відривається від обрію й, не маючи моці піднятися до зеніту, ліниво котиться, описуючи дугу понад жухлим волоттям сухотрав’я і кущами глоду, немов загублене колесо від поламаного воза.

І все те уповільнене дійство природи відбувається у цілковитій тиші; в такому заспокоєному стані перебуває й людина, коли піддається дрімоті, а сон ще не приходить, лише нечутно, немов лилик-упир, впивається живою кров’ю, – так і осінь готує світ до відпочинку, висмоктуючи з нього життєву буйність.

Ми стоїмо на березі озера теж заспокоєні, як вода і небо, і ліси, й слідкуємо за сонцем, що, непосильно моцуючись, пнеться д’горі, аби хоч трохи наблизитись до далекого зеніту, воно червоніє з натуги, розплавлює сизу паволоку й зігріває нас останнім теплом, лагідним і ласкавим, мов бабусина казка. Проте сил йому бракне й воно потає в хмару, залишивши після себе бліду круглу пляму на небі, як згадку про літо, але й та остання помана буйного життя природи згасає, і я у світлій печалі шепочу слова Поета: «А була ти, мов буря і грім, а була ти, як ніч на Купала!..» – і вже звільнений від сонячних променів сувій туману котиться від крайнеба, розмотується й застеляє рантухом водну гладінь на озері, а тоді крізь білоту проступають силуети крижнів, які, захищені мрякою від ока мисливців, випливли на волю; туман стає таким густим, що я заледве можу доглянутись до обличчя Любки, й пригортаю її до себе, щоб побачити…

Проникаємо крізь туман, мов крізь білий солом’яний дим, тримаємося за руки, немов діти або юні закохані; не знаю, як Любка, а я виправдовую такий цнотливий наш інтим страхом розгубитися, та насправді, захистившись непроглядною мрякою від людських очей, ми почуваємося зовсім вільно й дозволяємо собі поєднатись дотиком рук… Нам обом добре й любо, та водночас серед пізньої осені наздоганяють нас маркітні згадки про ранню весну, якої разом пізнати не судилося. Може, тому я пробую втішати Любку Шевченковими словами: «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий», спонукуючи її увірувати, що ці рядки стосуються саме нас; крізь паволоку туману я придивляюся до коханої й бачу, як на її обличчя зринає її внутрішня зваба, і я втішаюся не баченою ще досі вродою моєї подруги.

Йдемо майже наосліп у бік Погулянки, щоб через те дикувате урочище добратися до Львова, переходимо кладкою через потічок, який живить Винниківське озеро, й прямуємо вузькою стежкою крізь грабовий ліс, що насипав нам під ноги шелестливу повсть, й ми потаємо в неї, немов у гуцульський ліжник; ніде не чутно ні душі, й від цього стає затишно – нікого нам не треба, адже нас і так багато, аж двоє…

Та враз несподівано із повені туману зринає перед нами необгороджений сад чиєїсь дачі, сторожко глянули на нас темні вікна будиночка, й ми вмить роз’єднуємо сплетені пальцями руки, щоб хтось бува не поглузував із поважних людей… Проте в хатині тихо, а в безлистому саду прозоро, та чомусь у цій цілковитій тиші сиплеться на нас згори горіхове лушпиння: то дві вивірки, накрившись пухнастими хвостиками, ніби зігріваючись на вранішній прохолоді, господарюють біля свого дупла в крислатій яблуні, запасаючись на зиму провіантом; у цю хвилину вони снідають, тримаючи в лапках волоські горіхи, байдуже на нас поглядають й не перестають обсипати наші голови твердим лушпинням; з-під ніг, натужно фухкаючи, викочується кривоногий їжачок з червоними райськими яблучками на колючій спині, він манджає своєю дорогою, теж не звертаючи на нас уваги; із ажурної груші, кокетливо помахуючи хвостом, приглядається елеґантна сорока: садова красуня явно нам не довіряє й голосно скрекоче, повідомляючи своє сімейство про можливу небезпеку, однак швидко заспокоюється й, перехиливши набік голівку, зверхньо поглядає на зайд; на кущах аґрусу гарцюють синиці й горобці, вони самозабутньо пораються, скльовуючи перестиглі ягідки, й не лякаються нашого наближення – можна б навіть якесь пташа спіймати; нам дивно, що їх покинуло почуття обережності: вся природа стала сумирною, й промовила Любка, думаючи про себе, а може, й про мене: «Душа прозора, мов осінній сад…»

А вже й Погулянка – до щему знайома з юнацьких літ місцина. Про це закожушене ліщиновими кущами й непрохідними грабовими хащами, перекроєне ярами й заховане у глибоких балках урочище сповіщають розпачливим криком тлусті сойки – то їхня ойкумена. Забачивши нас, вони розлітаються увсебіч зі свого токовища на круглій галявині, гублячи барвисті пір’їнки; ми намагаємося ловити їх, витворно розмальованих різнокольоровими узорами, й це нам не вдається, та ось одна, викручуючись штопором, злітає із самого неба прямо проміж нас і потрапляє в Любчину долоньку.

«Це узори кохання…» – вимовляю я банальне й боязко позираю на Любку, чекаючи від неї звичної для мене скептичної репліки, якою вона завше повертає мене із солодкого шуму залюбленості до тверезого стану, – о, то нелегко – кохати мудру й незалежну жінку!.. Любка з ледь помітною іронією дивиться на мене й відказує: «Кохання має лише два кольори: червоний – то радість, а чорний – сум, а тут стільки барв, що вистачило б ними символізувати всі психологічні прояви людини. І зраду – теж…» – додає вона терпко, і я втямлюю, що є у неї таємниця, якої я не знаю й ніколи знати не буду, скільки б не проникав своїми догадками крізь прозорість її душі…

Але і в мене є своя таємниця – недоступна Любці. Я дивлюся на барвисту сойчину пір’їнку, що тремтить у Любчиних пальцях, й силкуюся розгадати, які то барви символізують любов, а які – байдужість або зраду; сам же переміщуюся на токовище, звідки щойно злетіли сойки: що ж то відбувалося тут колись зі мною і з тією панною, якої Любка не знає й теж ніколи не знатиме; я на мить відчужуюся від коханої й поринаю у безнадійно віддалену від мене, проте зриму й відчутну, мов дотик до гарячої плити, реальність, – то звивається в моїх обіймах, немов ласиця, красуня, яку, здавалося, я знайшов – послану мені самим Богом долю, та враз розпливається те видиво, зникає, як час, бо ж не була то моя доля, а тільки її пошук, після якого залишився у пам’яті спалений на попілець шалений гріх, й жодного сліду від нашого з панною гріха не зосталося на токовищі – жива трава на галявині все ще чекає тієї миті, коли спалить її справжнє кохання.

Можливо, тут колись кохалася і Любка – напевне тут, бо чому в цю мить теж відчужилася від мене: може, колись на цьому самому токовищі їй теж здавалося, що приймає посланий від самого Бога дар, й, певне, тут спопеліло її серце від зради, а трава й далі зеленіє, чекаючи палу…

Й на мить відчужившись і віддалившись одне від одного у вже не існуючі весняні світи, які належали кожному з нас зокрема, ми вертаємося в нашу осінь, у якій знайшли одне одного – хоч пізно, та назавше. I я, переповнений щастям від цієї останньої зустрічі – коли огорне нас спільне життя, зустрічей більше не буде, – підхоплюю на руки кохану й несу на галявину, де зеленіє незаймана трава…

Виходимо з ізворів Погулянки іншими, ніж були досі: сліди давніх весен, що розокремлювали нас, зблякли, стерлися в душах, ми обоє вступаємо в спільну і єдину – осінню нашу пору: кожне із втратою і кожне з набутком.

Із найвищого в урочищі лисого пагорба, на якому зіп’ялася до неба дерев’яна чуга – орієнтир для заблуканих, стала видна глибока земна чаша, на дні якої скупчились, немов морські корали, будинки, вежі, церковні бані, зелені дахи театрів – все те перемережилось, немов у вишивці на подільській сорочці, магістралями, вулицями і провулками; по тих міських артеріях і капілярах невпинно пливуть потоки машин і снуються, тусуються схожі на маківки люди; сонце, доп’явши свого осіннього зеніту, тихо скочується на захід, щоб заховатися за крешею чаші, де зачаїлася, готуючись до нападу на світ, зима.

Й ми розуміємо, що це місто, яке скупчилося на дні земної чаші, – то наш останній прихисток перед зимовими холодами, тому так нам любо його споглядати в останні дні ласкавої осені.

Сонце повисло над небокраєм, немов золотий дукат із гуцульської зґарди, й на ньому, замість цісарської парсуни, враз проступив грецький профіль моєї Любки – то вона своєю голівкою заступила від мене сонце; а дукат сповзає до горизонту, й мені нестерпно хочеться його зупинити, щоб ще хоч трохи надивитися на образ коханої, ще бодай мить – поки викотиться із-за обрію невблаганна зима…

Така-то Любчина осінь, а якщо Любчина – то й моя.

16 грудня 2007 року