Текст книги "Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр."

Здається, Антон Чехов сказав колись таке: якщо не маєш про що писати, пиши про попільничку, що ось перед тобою на столі, або про іншу річ, яка потрапила в очі… Мав він повну рацію, бо за будь-якою річчю, колись купленою, а тим більше – подарованою, стоїть людина: невідомий майстер, що її зробив, або твій приятель, котрого ти призабув; у кожному предметі таїться енергетика й код людської сутності, який завше можна розшифрувати, якщо в тебе є бодай одробина письменницького хисту.

Отож порадила мені Любка: у твоїй кунсткамері за склом нидіють і припадають пилом подарунки, які ти отримав бозна від кого, сувеніри, привезені бозна-звідки, рештки твоїх колекцій – і кожна річ терпляче жде, коли ти видобудеш її із своєї непам’яті й тим самим повернеш до життя забуту людину, котра мала певний стосунок до тієї чи іншої речі, ну а предмети з твоїх колекцій – то вже справжня історія того середовища, з якого ти вийшов у люди…

Заохочений Любчиною спонукою, я відсунув скляну затулу, за якою з непам’ятного часу зберігалися найрізноманітніші речі: люльки, топірці, італійські статуетки, космацькі писанки, привезені з Єгипту ґутаперчеві верблюдики, фігурні тихоокеанські мушлі, намиста з карельської берези, грецькі амфори, морська зірка, виловлена на березі Карибського моря, бородаті стебла бавовника, зірвані на засолених плантаціях у Середній Азії, золота голівка Нефертіті, куплена в Александрії, – годі й перелічити всю ту сарсаму!.. Однак я в першу чергу досягнув із кунсткамери дві попільнички: одна у вигляді гуцульського постільця, видовбаного із цільного шматка мореного дуба, – з приводу цієї пам’ятки я вже встиг чимало нарозповідатися, оскільки від батька перейшов мені у спадок цей постілець: згадуючи його, я згадував свою родину; а от друга попільничка – то витворний шедевр, викований із срібла у формі мініатюрної чаші…

Я залюбувався нею, – давно не тримав у руках, й постав переді мною вже відбулий у кращі світи найхарактерніший з усіх моїх знайомих і приятелів, талановитий інженер-нафтовик, винахідник і жартівник, який називав себе «льордом»; він по-галицьки пом’якшував це слово, до того ж картавив, і в його вимові вчувався стрімливий рух, такий властивий неспокійному веселунові; це прозвисько вельми йому пасувало, й ми часто забували справжнє ймення Андрія Канюги.

«Впускай мене до хати, бо хочу втяти з тобою хінсько-індонезійський балак!» – з такими словами він завше вривався у мій дім, вимахував перед моїми очима вказівним пальцем, запевняючи таким жестом, що розмова буде для мене вельми цікавою, виймав з течки пляшку вина, ставив на стіл і корчив скоморошні гримаси, які мали означати, що спершу він розкаже свіжий віц, котрий насправді гуляв по світу, може, й сто років, – і аж потім ми вже «втнемо балак».

Зачувши знайомого гостя, до вітальні вбігала моя донечка, вилазила йому на коліна, і він втішав її віршиком, якого вона не зовсім розуміла, проте знала напам’ять: «Наша Таля з’їла клюски і сказала по-французьки: улі-пулі-дюм-трам-пре, панталони сам пан дре!» – при тому Льорд заразливо сміявся, аж дзвеніли вікна.

Був він, як говорили його колеґи по роботі, неперевершеним спеціалістом. Свою професію уточнював малозрозумілим для мене терміном «гідродинаміка», та я ніколи не намагався розшифровувати до кінця зміст того терміна. Знав тільки, що Льорд блискуче захистив в Івано-Франківському інституті нафти і газу дисертацію саме з цієї загадкової для непосвячених гідродинаміки, що у своїй науковій праці розробив власний метод видобутку нафти, зокрема конденсату – енергоносія, який за своїм хімічним складом дорівнює бензину. Згодом Льорд таки знайшов на Полтавщині той конденсат, промисловий видобуток якого провадився за «методом Канюги», патент забрала собі держава, а Льорд скаржився мені, що за свій винахід він отримав гонорар – аж двадцять п’ять карбованців!

Я дорікав йому, що він працює на окупантів, які вихолощуватимуть наші надра ще й за його методом, а для майбутньої української держави того конденсату не залишиться ані каністри; Льорд на те знизував плечима й говорив, що якби не він, то хтось інший знайшов би ту заповітну формулу видобутку надцінного енергоносія – все залежить від загального поступу в науці, яку зовсім не обходить, хто користається з її досягнень.

А втім, він таки прокляв свій талант, коли було проголошено нашу незалежність. Льорд зайшов до мене й, не скидаючи плаща, заволав у коридорі: «Колеґо, маємо свою державу!» Однак тут же потахла його ейфорія, він зайшов до вітальні, сів за стіл і, схопивши в руки голову, простогнав: «Хай будуть прокляті совєтські вчені, і я з ними: маємо свою державу голу, як липку…»

Як і будь-який геолог, був Льорд людиною світовою, багато бачив і пережив, тому найбільше він цікавив мене як оповідач. Я буквально забував про все на світі, коли він згадував свої пригоди в Сургуті, Уренгої чи в Туркестані. Ті його розповіді я без докорів сумління використовував як матеріал для певних епізодів у моїх романах, а одна пригода, котра трапилась йому в туркестанській пустелі, так мене вразила, що я живцем переніс її в новелу «Відплата», яка після публікації мала неабиякий успіх у читачів.

Й коли Льорд розмотував переді мною ту свою драматичну розповідь, я, забираючи собі, мов безнадійний плагіатор, зовнішню матерію оповіді, намагався водночас проникнути думкою в душу оповідача і вгадати, що пережив він після негідного вчинку і що переживає нині, розповідаючи про нього й маскуючи докори сумління вдаваною безтурботністю й напускною легковажністю.

А сталося те в Каракумській пустелі, вкритій потрісканим такиром й порослій сухою таволгою та мертвим будяччям… Хворів Льорд мисливською пасією, хоч, як признавався сам, йому завжди жаль було підстреленої крячки чи вбитого зайця: кожного разу, підбираючи здобич, він із скрухою думав про осиротілих з його вини, а перед очима завше поставала дружина Оленка у вдовиній печалі; тож, повертаючись із полювання, він зарікався брати надалі до рук рушницю.

Одного разу Льорд побачив у небі степового орла; той ширяв у зеніті над наметами геологів і сторожко придивлявся до мисливця хижими очима. Збивати його не було сенсу – але що ж то за ненависний погляд у птаха: як багато хижого інстинкту дала своїм мешканцям ця дика пустеля, подумав Льорд, прицілився і вистрелив. Орел упав і закричав: не був то звичайний орлиний клекіт, так могла кричати тільки людина, благаючи допомоги…

Й почувся тоді стрімливий шум у повітрі; прямо на Андрія летів ще один орел, чи не удвоє більший. Однак птах накинувся не на мисливця: каменем упав долі, схопив у пазурі вбитого орла, пролетів низько понад пустелею й сів з ним на віддаленій сопці.

Льорд раптом обірвав розповідь, вдихнув повітря, ніби його горло здавила спазма; з його обличчя сповзла напускна легковажність, й після короткої важкої мовчанки він почав говорити про щось зовсім інше, залишивши мені незавершену розповідь.

За кілька днів я написав новелу «Відплата», і коли Льорд ще раз завітав до мене, я прочитав йому фінал новели, де йшлося про те, що було недомовлено в його розповіді. Льорд уважно слухав, затуливши долонями обличчя.

«…І тоді я зрозумів, що вбив орлицю, – читав я. – Чорний силует птаха розпростерся над трупом дружини, горбатою тінню вирізьблювався на розпаленому тлі неба – непорушно і скорботно. Я спостерігав його кілька днів і врешті пішов до нього. Вистрелив у повітря, щоб сполохати, але він навіть не поворухнувся… І тоді я вперше відчув мертвоту пустелі. Напевне, я вбив щось світле й живе в собі самому, бо аж тепер побачив, що довкола тільки мертва колючка, тільки мертві піски повзуть до розпеченого обрію… Я підійшов до нього зовсім близько, змахнув рукою – орел не рухався. Він був мертвий. Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю й подався назад – нестерпно самотній…

За рік я повернувся додому. З дружиною живемо – хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пориваюся до ліжечка дитини й наслуховую, як вона дихає. Потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці…»

Закінчивши читати, я скоса глянув на Льорда, та він не віднімав від обличчя долонь, глухо мовчав, лише згодом глянув на мене вологими очима – здивовано, гейби докірливо – й проказав:

«Я ж тобі того не розповідав, звідки ти знаєш, що так було, що так триває й досі? Ну звідки?! – він потермосив мене за плече й по хвилі додав: – Чейже я і понині деколи серед ночі буджу свою Оленку, щоб переконатися, що вона є… А мисливство – само собою – покинув назавжди».

…Ох та Оленка, Оленка! Моє перше школярське захоплення, перша юнацька любов… Кучерява гуцулочка з Печеніжина Оленка Семенюк вчилася у дев’ятому класі коломийської дівочої школи, а я в чоловічій – у десятому. Мешкала дівчина на вулиці Сенкевича в пані Міхнякової; провінційної аристократки, яка виховувала своїх квартиранток у дусі цнотливих василіанських засад; я ж квартирував на сусідній вулиці Садовій в простакуватої міщанки Глібовицької.

Щоранку, йдучи на уроки, поминав зграйку дівчаток, серед яких була й Оленка, й не звертав на них ніякої уваги. Так тривало до того часу, поки не прийшла до мене пора уздріти в гурті розквітлу ружичку й закохатися в неї повище вух.

Проте настигло мене юнацьке горе: за Оленкою хлопці ходили чередою, і я теж, та вибрала вона не мене, а мого однокласника Влодка Гуменюка; він завше відпроваджував її зі школи додому, а я, вражений пекучою заздрістю, дивився на них крізь вікно своєї квартири, як вони йшли поруч, тримаючись за руки, й розмовляли та сміялися.

Й переповнений болем, я рішився на відчайдушний вчинок: одного вечора прокрався в садок пані Міхнякової, підійшов до вікна дівочого покою й затарабанив пальцями в шибку. Оленка притьмом вибігла в сад, подумавши, певне, що то Влодко, й потрапила прямо в мої обійми. І сталося нечуване в моєму житті диво: я вперше поцілував дівчину! О, як я це зробив невміло: так міцно притиснув Оленчині губи до її зубчиків, що могла й кров цвиркнути; вона ж пручалася й проймала мене здивованим поглядом, а її очі були великі й дикуваті, як у лані; я врешті засоромився свого вчинку й утік, мов останній боягуз; відтоді виминав її десятими провулками й до кінця навчання в школі ні разу з нею не зустрівся.

Аж по багатьох роках… Тож треба було, щоб у мене, вже досить голосного львівського письменника, заболів зуб, і в стоматологічній поліклініці я потрапив у крісло зубного лікаря Олени Канюги!

Моя кохана Любко, можливо, тобі хочеться в цю мить зануритися в романтичний сюжет: яка ж то несподівана зустріч, які спогади, а в парі з ними – повінь нового почуття і, звичайно, Оленчина взаємність, як компенсація за колишню кривду, мені заподіяну, і потаємні зустрічі, і шалені ночі, і… Та всього того й близько не було, ми розмовляли як давні знайомі, згадували коломийське школярство, незабутніх учителів, а про сад пані Міхнякової навіть словом не обмовилися…

А втім, обоє щемно відчували, як спільна таємниця, немов підступна рись, зачаїлася в наших душах, готова до відчайдушного стрибка. Я ж бачив, як Оленка вряди-годи полохливо відводила від мене очі, і я теж уникав її погляду, щоб бува не втонути у каламуті її вроди, – одне слово, те потаємне, що, слава Богу, не розкрилося тоді, вибухло потім у моїй новелі «Плюшевий ведмедик», яку присвятив Оленці Семенюк.

Розплата за моє розкриття нашої з Оленкою таємниці могла стати вельми драматичною. І я, звичайно, отетерів, коли після однієї зустрічі з читачами до мене підійшла Оленка разом з високим мужчиною з баламутними очима й представила його: «Це мій чоловік». – «А це мій Плюшевий Ведмедик», – сказав Льорд, пригортаючи до себе дружину й огріваючи мене при тому приязним поглядом.

Дуелі не відбулося. Навпаки: ми з Льордом стали сердечними приятелями…

Ну і нарешті – про попільничку.

Я людина забобонна: коли беруся писати нову річ, завжди переживаю, чи вродиться вона кращою за попередню, а ще – і це було найсуттєвішим за совєтських часів – чи пройде твір через цензурні рогатки. То я загадував собі якусь прикмету – погодну, наприклад: якщо остання сторінка пишеться в сонячну днину, то все буде гаразд, і я, обдурюючи себе самого, відкладав фінал до доброго верем’я. А ще: скільки сторінок чистого паперу залишиться після передруку – і не дай Господи, щоб то було непарне число…

Та ось коли я почав працювати над своїм майстерштиком – історичним романом «Мальви», не покидала мене давка тривога: я ж бо добре усвідомлював, що пишу, і не робив собі надій, що цензори не побачать антирадянського підтексту в моєму творі.

Своїми тривогами я поділився з Льордом. Він довго міркував, що мені порадити, ніби в такому випадку будь-яка порада могла б допомогти, – а все ж, а все ж, придумай, Льорде, якийсь талісман.

Андрій, як звикле в таких ситуаціях, довго сидів за столом, обхопивши руками голову, глухо мовчав, та враз схопився й вигукнув, направивши на мене вказівного пальця, немов багнет:

«Є талісман! У мене збереглася французького виробу срібна попільничка, яка перейшла в спадок від прапрадіда, котрий, можливо, служив при дворі Людовіка XVI!»

Отак знічев’я збрехав Льорд, проте його видумка в якійсь мірі скидалася на правду, адже батьки Канюги після Другої світової війни були репатрійовані із Франції до Союзу. І хтозна, хтозна… Чейже правила колись Францією українська князівна Анна Ярославна, і дослужився до маршала французької армії син гетьмана Пилипа Орлика Григір, а ще емісаром від недобитого козацтва до Конвенту Великої французької революції був брат українського письменника Василя Капніста – Петро, то чому хтось із предків Льорда не міг бути причетним до французького двору, де й дісталася йому в подарунок срібна попільничка, яка напевно акумулює в собі й досі енергетику волелюбної країни!

Й таки приніс мені Льорд ту із чистого срібла ковану попільничку, прикрашену узорами, з трьома сталевими кульками під денцем. Талісман виглядав доволі скромно; але ж яка його історія, переконував мене Андрій, й коли ти повикидаєш усі свої попільнички, як останній непотріб, і струшуватимеш попілець із цигарок тільки в цю, то твій роман пройде крізь цензуру, мов у шапці-невидимці!

І що думаєте: я повірив у талісман. Бо ж цензорів ніби засліпило, роман «Мальви» вийшов трьома тиражами накладом майже у двісті тисяч примірників, розійшовся по всьому українському світу й приніс мені і славу, і жорстокі цькування протягом довгих двадцяти літ – коли совєтські чиновники нарешті доглупалися, кого я змалював у образах яничарів. Й живе роман і досі, можливо, він ще довго житиме – у це я свято повірив завдяки Льордовій срібній попільничці, яку я оце щойно вийняв зі своєї кунсткамери.

Льордова ворожба принесла мені успіх, однак для себе самого, для своєї безпеки й творчих удач Льорд не знайшов рятівного талісмана: в часи брежнєвської задухи настигла мого приятеля велика біда.

Я ніколи не підозрював, що Андрій Канюга – цей ідеальний технар і за своєю вдачею гейби зовсім аполітичний – читає й передає із рук у руки самвидавну антисовєтську літературу. За чиїмсь доносом – а донощиків у ті часи була тьма-тьмуща – в бюро, де працював Льорд, каґебісти зробили обшук і в його шухляді знайшли копію праці історика Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?», в якій учений сказав правду про Переяславську раду.

Й потягли знаменитого гідродинаміка на парткомісію, а там пенсіонери-каґебісти загарчали на нього, немов собаки на коротких ланцюгах, примушуючи його каятися. Та Льорд поводився незалежно, ніби й не усвідомлював, у чому його звинувачують, – адже кожна освічена людина, терпеливо роз’яснював він інквізиторам, повинна щось читати, – й цим довів їх до сказу, й вони винесли вирок: виключити Андрія Канюгу з партії, що означало й звільнення з роботи. Й талановитого вченого, який винайшов свій метод видобутку найціннішого нафтопродукту й тим самим поповнив державну скарбницю мільйонами карбованців, викинули на вулицю.

Та не був би Льорд Льордом, якби навіть на такому судилищі не встругнув уїдливого жарту:

«Шановні судді, – помахав він пальцем на гайдуків, немов на збиточних пустунів, – затямте собі: на моїй могилі тепер поставлять хрест із розп’яттям, а на ваших комуністичних гробах стоятимуть чорні тумби!»

Довго ходив Льорд з вовчим білетом – ніхто не приймав його на роботу, врешті він покинув Львів і перебрався до Печеніжина господарювати на Оленчиній вітцівщині. Зрідка приїжджав до Львова, й тоді ми разом вечеряли в ресторані. Льорд і далі скоморошив – замовляв, наприклад, собі півчаю, а одного разу приголомшив присутніх зухвалою реплікою, яка нібито мала засвідчити його лояльність до совєтської влади: «Прошу мені подати українського радянського борщу!»

Однак втрата роботи, без якої Андрій не уявляв собі життя, відбирала в нього здоров’я, а ще – вже за нашої незалежності – добивали його докори сумління за спустошені – з його вини теж – надра української землі. Гордого Льорда зламав його власний, незалучений до корисної праці талант: серце не витримало.

Оленка поховала свого мужа у Львові, я був присутній на домашній панахиді. Смерть стерла з обличчя Льорда скоморошу маску: він лежав у домовині умиротворений, добрий, благородний. А моє серце стискалося від болю, коли я дивився на Оленку, яка нахилилася над його узголів’ям у безнадійній вдовиній печалі. На тлі вікна виднівся горбатий силует орлиці над мертвим орлом…

У цю хвилину, коли я згадую свого приятеля й пишу про нього, стоїть переді мною на моєму робочому столі срібна попільничка – Льордів талісман, і мені здається, що зараз відчиняться навстіж двері, й до кімнати увійде галасливий приятель, щоб утяти зі мною хінсько-індонезійський балак…

30 грудня 2007 року

Першого травня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року екзальтований люд по вінця запрудив гаванський майдан імені Хосе Марті: десятки тисяч по-комуністичному щасливого й радісного кубинського народу стовпилося довкола величної стріли пам’ятника героєві Куби – навпроти урядової трибуни, на якій промовляв Фідель Кастро: його іспанська мова була такою чіткою, що мені здавалося, ніби я розумію кожне слово.

Щонайменше вже три години поспіль він заворожував натовп революційними гаслами, що ширяли в повітрі, немов самостійна матерія, не зв’язана із реальним життям на землі, названій островом Свободи; мова Команданте була домінатною, що сама собою існує: в неї треба вірити, втішатися й жити нею, а справжнє життя кубинців відсувалося на марґінес – у своїй барвистості й непроглядній матеріальній убогості воно не сміло нікого цікавити, ба більше – доскіплива увага до життєвих реалій вважалася на Кубі, як і у всіх соціалістичних країнах, контрреволюцією. Кастро дарував своєму народові карнавальну радість як провіщення світлого майбуття, котре колись мусить доконче настати.

Вродливий кремезний чорнобородий вождь Куби не втомлювався промовляти, а зазомбований люд самовіддано стояв і слухав на нечуваній спеці; дехто падав від сонячного удару, й червоні санітари виносили непритомних на ношах; ми, троє львів’ян – Володимир Ґжицький, Яків Стецюк і я, – запаморочені промовою і спекою, трималися з усіх сил; хтось із московських туристів сказав, що Фідель промовлятиме не менше п’яти годин, таке його правило – бо що йому сорокаградусна спека, коли в його кітель вмонтоване холодильне обладнання; зачувши це, Ґжицький перший зважився піти геть, незважаючи на те, що керівник нашої туристичної групи попередив: подібний вчинок може бути розцінений кубинською владою як зневажливе ставлення до революції й, чого доброго, надійде в Москву ще й відповідна нота… Ґжицькому на всі ті застороги було вже наплювати – санітари з ношами почали все частіше звихатися, тож і на нього може прийти черга, й він вшився до готелю охолоджуватися під кондиціонером. Я теж нишком-тишком вийшов із натовпу й попрошкував у бік моря, а на майдані з нашої трійки залишився тільки Стецюк: він був призначений старостою групи, й свої керівні обов’язки виконував не гірше від того австріяцького гармаша, який при каноні стояв і фурт-фурт ладував навіть тоді, коли вража куля поцілила його в чоло.

Та оскільки я допустився політичної помилки, покинувши щасливий і радісний революційний майдан, за мною слідом потюпав московський каґебіст – ану ж я задумав якусь диверсію; йдучи попереду нього берегом моря, я враз побачив на мокрому піску, з якого спливла хвиля, справдешній комуністичний символ – такий самий, як на радянських чи кубинських червоних прапорах, – велику білу п’ятикутну зірку!

Я кинувся, щоб її підняти: натуральної морської зірки ніхто із львівських колекціонерів не має й ніколи не матиме серед своїх експонатів; на знахідку кинувся і каґебіст, ним, певне, керувала не колекціонерська пасія, а патріотичний порив радянської людини, проте зірка дісталася-таки мені, і я, боячись, щоб каґебіст просьбами і грозьбами не вимантив її в мене, чимдуж почимчикував з нею до готелю «Habana Libre», в якому мешкав у одному номері з Володимиром Ґжицьким. Я знав про його пристрасть до екзотичних тварин і навіть готовий був подарувати знахідку моєму старшому приятелеві, однак, на своє превелике здивування, побачив на обличчі письменника, який карався в більшовицьких концтаборах цілих двадцять два роки, вираз обридження: Ґжицький скривився, глянувши на подобу совєтського державного знака, й пробурчав: «Фу, яка гидота! Та невже й там, у морських глибинах, будують комунізм?»

…Побувати на Кубі в ту пору було зовсім легко й навіть модно: вперше за всю історію совєтського заповідника з’явилася можливість вирватися з-поза «залізної завіси» й по дорозі на соціалістичну Кубу хоч краєм ока глянути на відмінний від радянської казарменої сірятини капіталістичний світ: шлях до екзотичного острова пролягав через ірландський Шенон і канадський Галіфакс. А ще наших людей долала допитливість: як же виглядає той інший – кубинський соціалізм і чому Кубу називають островом Свободи – та невже насправді можлива хоча б якась елементарна демократія при соціалізмі?

Перший зі Львова відвідав Кубу голосний на той час поет Дмитро Павличко: він так велично оспівав її у збірці поезій «Пальмова віть», що навіть найпохмуріший скептик, прочитавши книжку, пройнявся б кубинським патріотизмом і симпатією до леґендарного вождя острівної країни… Відвідавши Кубу, Павличко гастролював опісля по всій Україні, й молодь повторювала за ним рядки його поезії: «Скільки впало друзів Кастро, стільки куль у серці в мене!» та заповітну клятву вірності кубинському вождю: «Серце з кулями під молот покладу я на ковадло!»

Володимир Ґжицький, наслухавшись якось Павличкових кубинських кантів, прошепотів мені до вуха – вголос вимовити збоявся, чей минуло щойно шість років, як він повернувся до Львова із заслання: «А от якби він так поклявся Україні!»

Однак багато хто, а переважно студенти, були незмірно захоплені постатями Фіделя Кастро й Че Ґевари, носили на лацканах піджаків значки з їхніми зображеннями, купували поштівки з портретами Фіделя, відпускали бороди й декламували Павличка… І що думаєте: коли у Спілці письменників оголосили, що на Кубу може полетіти кожен, хто хоче і має за що, – першим записався в тургрупу затятий ворог усього, що називається соціалізмом, – Володимир Ґжицький, і аж після нього записалися Яків Стецюк і я…

Отож сьогодні, коли я, порядкуючи у своїй кунсткамері, взяв до рук припорошену морську зірку, знайдену колись на березі Карибського моря, яскраво сплив переді мною образ набагато старшого за мене письменника, мого доброго приятеля Володимира Ґжицького, манери, голос і мову якого я вміло імітував, втішаючи на спілчанських вечірках львівську письменницьку публіку, й не раз викликав у колеґ гомеричний регіт, коли зображав неповторно чистого й потішно наївного Володимира Зеноновича.

Хай ніхто не думає, що наївність – від’ємна риса характеру людини. Аж ніяк: це натуральність, дитяча чистота, і якщо Ґжицький зумів її пронести через пекло більшовицьких концтаборів, то можна собі уявити благородність стражденного мужа… А втім, майже в кожному колишньому в’язневі, якому вдалося вийти на волю – і мій брат Євген теж до таких належав, – я завжди помічав цю рису. Бо хіба то не мужність, сила й вірність ідеям – залишитися в тих страшних чистилищах дітьми із первісною чистотою?

Згадавши, завдяки морській зірці, Володимира Ґжицького, я розшукав у своїй бібліотеці книжку його оповідань «Повернення»: вона побачила світ напередодні нашої поїздки на Кубу, і є в ній ґеніальна новела «Лось» – скрик туги за пропалою й знівеченою молодістю. Та й сам Ґжицький своєю могутньою статурою, енергійністю, шляхетністю і добротою завше нагадував мені описаного ним мешканця заполярних широт…

Талант Володимира Ґжицького не зреалізувався повністю, і в цьому, звісно, не вина письменника. Та й не тільки Ґжицький став жертвою диявольського режиму. Скільки потенційних ґеніїв не мали можливості віддати нашій літературі найкращі свої твори: Тичина, Рильський, Довженко, а скільки майстрів слова замордовано – про це страшно й згадувати… Хай же буде проклятий навіки московський большевизм за те, що й донині українська література, яка мала всі шанси здивувати світ, залишається в тіні…

Та все ж Ґжицький після заслання таки встиг перевидати написаний у двадцятих роках свій знаменитий роман «Чорне озеро»: якби вмілий редактор дбайливо очистив його від соцреалістичного шлаку, то ним могла б пишатися будь-яка література. Теж письменник закінчив розпочатий перед арештом роман «Опришки», видав збірку прекрасних новел й низку автобіографічних повістей, які, однак, високою художньою майстерністю не відзначаються.

Однак не про літературну творчість Володимира Ґжицького маю намір поговорити з тобою, Любко, а про нього самого – до нігтиків інтеліґентного, добродушного і здивованого приманами вільного світу; довголітній каторжанин, який двадцять з гаком років нічого іншого, крім баланди, барачного смороду й параші не бачив і не знав, раптом вихопився на волю, і його душа виповнилася захопленням, допитливістю, жадібністю до життя, й ці нові почуття супроводжувались у нього невинною наївністю, яка втішала нас своєю незайманою чистотою…

Отож ми втрьох записалися в тургрупу, яка мала відбути на Кубу ще у вересні, та ось минуло майже півроку, а дозволу на виліт Москва чомусь не давала, й Ґжицького гризло сумління, що затримка сталася через нього – «я ж бо проскрибований!». Мої запевнення, що якби це було причиною, то не затримували б усю групу, а викреслили б зі списку його одного, – Ґжицького не переконували, і він страждав від усвідомлення, що завдав приятелям прикрощів.

Тут я на хвильку перерву свою розповідь про Ґжицького й згадаю про третю особу з нашої львівської трійки, а властиво – про першу, оскільки Якова Стецюка було призначено старостою тургрупи.

Давно вже немає на світі Якова – тож про мертвих або нічого, або добре. Зрештою, я не міг би чогось поганого про нього сказати: був то свідомий українець з Вінниччини, чесна людина, проте мав він одну ваду – надто швидко писав свої твори, й через те сьогодні не всі автора пам’ятають; другу ж його властивість не можна вважати вадою, радше достоїнством: був він надміру пунктуальним.

Не знаю, чим Стецюк привернув до себе увагу керівника групи – я піджартовував: а може, своїм довгим рухливим носом, однак Ґжицький мав зовсім іншу думку, якою поділився зі мною, як завжди, пошепки: «А того, синцю, що він східняк. Чому тебе не призначили? О, як вони не люблять галичан!»

Під час першої посадки в Шеноні Яків зібрав групу й попросив туристів не захоплюватися капіталістичними звабами; Ґжицькому така заборона, звісно, не сподобалася, і він, ніби помщаючись Стецюкові за радянську пильність, відкликав мене й прошепотів до вуха: «Не знаю, синцю, чи таке може бути, але сказав мені Петро Інгульський (відомий львівський графоман і цинік), що нас так довго затримували не через мене, а тому, що під час фотографування для документів запримічено було радіопередатчик на півпровідниках, вмонтований у Стецюковому носі… Як ти гадаєш, синцю, набрехав Петро, чи таке могло бути й насправді?»

У Шеноні й Галіфаксі Стецюк водно стримував Ґжицького, коли той вигукував: «Погляньте на вітрину: в тій бутлі аж сто літрів коньяку, хіба таке диво в нас побачиш?.. Ну ти дивись: не встиг я підійти, а двері самі відчиняються!.. А якою одежею забиті крамниці – і жодної тобі куфайки!»

«Не захоплюйтесь, не захоплюйтесь», – вгамовував Стецюк Ґжицького, і той кінець кінцем не злюбив старосту, й замість колишнього «наш милий Яша» Володимир Зенонович бурмотів упівголоса: «О-о, той Яша премилий!»

Через ті безперервні Стецюкові зауваження між ним і Ґжицьким небезпечно натягнулися стосунки, і вже на Кубі дійшло в них до невеликого конфлікту – я мусив їх мирити.

Чарівна екзотика найбільшого острова Антильського архіпелагу вщерть заполонила нас усіх: пальмові алеї, кактусові зарості висотою небезмай наших яблунь, ядуча синь Карибського моря, орхідеарії, мангові сади, а ще організована владою повсюдна революційна ейфорія кубинців з їхнім безупинним скандуванням під час зустрічей з нами: «Фідель, Хрущов, ми разом з вами!» заслоняла від нас крайню убогість острова Свободи: за ті песо, що нам виміняли, можна було придбати в порожніх магазинах хіба що гаманці з крокодилячої шкіри… Однак ми захоплювалися всім, що бачили, й Стецюк продовжував нас вгамовувати: адже ми знаходимося в чужій країні й мусимо у кожну мить виявляти гідність радянської людини.

І ось наш орнітолог-аматор Ґжицький, який дома колекціонував опудала різноманітних пташок, враз побачив диво, яке може трапитись для українця один раз у житті: над розквітлим трояндовим кущем літала завбільшки з джмеля пташка, тріпотіла крильцями, як комаха, й довгим дзьобиком спивала з квітів нектар. Побачивши її, Ґжицький залементував: «Колібрі! Колібрі! Святий Боже, я бачу колібрі!»

Тут же підійшов до нього Стецюк і прогудів: «Не захоплюйтесь так голосно, Володимире Зеноновичу!»

Й стриманого Ґжицького нарешті прорвало – він проспівав дискантом: «Ідіть, милий Яшо, під три чорти, це соціалістична пташка!»

Одного разу ми втрьох, уже примирені, дістали дозвіл від керівника групи на прогулянку Гаваною й вирушили самі, без екскурсоводів. Ми йшли тротуаром, розглядалися, голосно розмовляли, звертали на себе увагу перехожих, і ось заступає нам дорогу пристійний добродій, називає себе лікарем Паблом Ґонсалесом і пропонує нам відвідати садибу-музей покійного Ернеста Гемінґвея над Когімарською затокою. Ми охоче сіли в його машину: Ґонсалес, як виявилося, вчився у Києві й, почувши нашу розмову, зрозумів, що ми з України.