Текст книги "Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр."

Таке хіба що вигадаєш: у те саме село під Яблуницьким перевалом, у якому що другий господар – то Василь, а господиня – Василина, Оксана зовсім випадково потрапила втретє.

Стояла на порозі кімнати, в якій цього разу замешкає, можливо, надовго, і не могла перебороти почуття здивування від того, що все на світі для неї змінилося, навіть гори довкола Довгопілля змаліли, тільки ця світлиця така, ніби звідси ніколи й не виходила, і вдову Василину, відколи не стало її Івана й вона почала жити для свого Василька, неначе обминули роки – щоб дужа була для подвійної ноші.

– Та певно, що будеш у нас, а що робити, – вже котрий раз повторила господиня, і Оксана подумала, що Василина зовсім така, якою була і десять, і три роки тому, бо навіть тональність мови залишилась у неї та сама, лише до того згідливого, м’якого і ледь винуватого «а шьо робити» додалася чомусь дрібка гіркоти й покірливості.

– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, і… ти ніби вже й наша, – говорила про себе у множині, хоч була у хаті сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де він, коли його дома немає.

Але Оксана змовчала й за третім, і за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навічно до Василининої хати, бо ж не з власної волі прийшла сюди, хоч з власної піде звідси назад до того життя, яке десь там, у місті, давно закрутилося міцним трибом, а Довгопілля, і Василина з Василем, і висока Тарниця, і млин обіч ріки залишаться лише епізодом, як та мельникова недоспівана пісня:

 
Закувала зозуленька на високім дуб’ю:
Відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю…
 

Оксана не спитала, і господиня проказала з тією ж дрібкою гіркоти й покірливості в голосі:

– Ліпше, якби-сь уже була й не їхала від нас з тієї прахтики. Але що робити…

– Мусила ж я університет закінчити, – відповіла Оксана. – Та й звідки могла тоді знати, що мене пошлють у Довгопілля…

Василина поправила на шиї хустину, немов хотіла приховати терпку спазму, що пробігла горлом, опустила очі, спитала:

– То ти не сама сюди… захотіла?

– Направили, Василино!

– Та й то правда… – І додала ніби й недоречне: – Якби ж то людина могла наперед знати…

Післяобіднє сонце вдарилось об шибки, ковзнуло по старій іконі на чільній стіні, зачепилось об смугасту верітку, що звисала, як і колись, зі сволока, і снопик променів освітив гарячо-барвисту картину над ліжком: вранішні гори при сході сонця, з ущелини біжить ріка, рікою пливе дараба, за кермом – на першому плані – дужий бокораш. То робота Оксаниного батька, він її закінчив того дня…

Оксана чекала, що Василина зараз спитає про здоров’я тата («дякую, працює, виставку мав недавно»), господиня перехопила погляд дівчини, що вчепився картини, та, видно, не хотіла ворушити болючих згадок, бо квапливо промовила:

– То кажеш, Сатана також їхала з тобою? Ото вже радіо, ото осуда людська, всюди її повно, усе їй мус знати.

– І мельника бачила в Устєріках, але він не впізнав мене.

– Тебе лишень я впізнаю. Тебе і… таки ніхто тебе не впізнає – така ти за цих пару років файна та розкішна стала. Але що робити… – густішала гіркота й покірність у голосі Василини. – А ти присядь, присядь з дороги.

З Верховини до Устєрік Оксана добиралася зарання. На душі було млосно-тривожно, то завжди так у дорозі, а ще коли ця дорога вперше в житті цілком самостійна, коли вперше відчуваєш, що мама, тато, вчителі – вже не наставники, а тільки друзі, і наставником стаєш сама. Ти вже звільнилась від опіки, а ще не впевнена в собі, ще не захищена імунітетом власного досвіду і тому…

– На Довгопілля, – сказала Оксана у віконце автобусної каси, сказала так несміливо й скрадливо, ніби на ніч до чужої хати просилася пізньої години.

– Як автобус прийде, – відказала з віконця чорнява дівоча голівка, і по тому м’якому «прийде», що добре ловилося слухом, а записати фонетичною транскрипцією під час діалектологічної практики було дуже важко (прийдє, прийд’е, прийдйє), Оксана остаточно впевнилася, що вона вже на етнічній території Гуцульщини, хоча вивіска на автобусному будиночку – «Устєріки» – сама собою про це свідчила. І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнів, чи той автобус взагалі прийде з Яблуниці, бо по Білому Черемошу нині вдосвіта пронеслася повінь і могло десь розмити дорогу.

Сіла на валізку й чекала терпляче, а люди тиснулися все ближче до касового віконця, ніби від цього залежало – пошкодив Черемош дороги й мости чи ні, гомоніли про нічний хмаролом.

Оксана слухала ті розмови неуважно, а вони мимоволі записувалися на стрічці пам’яті, як тоді у зошит, коли під керівництвом доцента Дуліби збирала діалектологічні матеріали і ні разу й не подумала, що колись їй доведеться їхати на вчительську роботу у те саме Довгопілля, де в дитинстві зачарували її гори, а в юності зародилося щемке бажання стати науковцем-діалектологом.

– То Яблуниця, скажу вам, така, аби ся світила! – пробурчав збоку невдоволений голос старої жінки.

«“Аби ся світила…” Що означають ці слова, – мимоволі задумалась Оксана. – Лексичний матеріал позитивний, а з тону – проклін… Щоб прийшла на неї посуха… Щоб вирубали довкола ліс… Щоб буря позривала дахи і біліли крокви… Чи щоб згоріла – і так засвітилася?»

– А що вам та Яблуниця лихого вчинила? – чийсь голос з гурту.

– А то що і всюди – Господа Бога там давно забули.

– Та ви такі, що за всіх годні відмолитися.

– А що – не відмолила? Цеї ночі сатана летів горами, то я вже такий отченаш знаю…

– Якбись-те були навчили того отченашу яблуницького шофера, то, може, борше приїхав би.

– А він також сатанинський, ая!

Харючка? Оксана повернула голову в бік, звідки долинав буркотливий голос: на м’якому мішку, мабуть, з овечою вовною, сиділа гачконоса жінка з очима біснуватої. Так, та сама пліткарка й святенниця, яку у Довгопіллі прозивали Сатаною!

І хоч з нею в’язався спогад про перший тяжкий день у житті Оксани, все-таки зринув у пам’яті той день, бо починаючись, він не знав, який буде його кінець.

Подібні дні трапляються, мабуть, раз на вік, та й то, напевне, не у всіх – так чітко виписані в природі й людях. Скільки їх минає – блідих, невиразних, байдужих; нічого в пам’ять не вкарбують: ні контура гори, ні рис людського обличчя, ні слова, ні звуку. А тоді – з самого ранку…

Жовтий круг сонця, заблуканий між перистими хмаринками, уперто спинався на Тарницю, тяжко будилися з дрімоти гори, ліниво дихали голубими випарами. Небо відкарбувало синявою профіль тата, а він, збуджений, рішучий, мовив до господині: «Василино, пригляньте за Оксаною» і подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвіта пішов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте своє ласкаве й згідливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собі йдіть, ідіть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доїти корів.

Путівець біжить між вільховими кущами понад рікою, путівцем лопотять дві пари босих ніг; гоп – дві пари босих ніг перескочили вузьку млинівку, що протяла низький туман і побігла на лотоки до млина, мельник розвішує на жердинах важкі й мокрі, виваляні в ступі ліжники й наспівує оте своє ніколи не доспіване: «Закувала зозуленька…»; вогнем вибухають одна за одною хмаринки в небі, пучнявіє Черемош рудими водами, хоч грози й не чутно було; мельник крекче, видихає рештки сну з грудей, пробує пучками золотий кульчик у лівому вусі – «це від навроків» і всілякої біди на цілий день і – «відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю»; Черемош уже натужно шумить, тихо йде перша дараба, зрідка перемовляються бокораші.

Усе таке виразне й зриме, а дванадцятирічний Василько, ровесник Оксани, ні з того ні з сього зупинився і – немов вірша напам’ять – випалив:

– Як виросту – твоїм леґінем стану!

– А я?

– А ти будеш моя княгиня!..

Гарно зробилося від цих слів Оксані й дивно було, бо про таке лише чула, але ніхто їй того не мовив, і не чекала, бо то ще рано такої мови чекати, а Василько таки сказав, і, мабуть, ці його слова окреслили той день так контурно й чітко, що все запам’яталось донині – від слизько-чорної кременевої гальки на зарінку до величезної кряжистої голови далекої Тарниці.

А потім вони втікали щодуху в ліс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотіли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги пліток з усього села і на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – єдиний у селі – мав терпець її вислуховувати; діти ж слухати не хотіли й утікали в ліс, де пахло грибами й живицею.

На обід прибігли додому (тато вже повернувся з гір) і заніміли на порозі від дивного видива. В хаті на стіні висіла ще не висохла свіжа картина: нинішній день з жовтим кругом сонця між перістими хмарками, з лінивим голубим туманом, з напучнявілим рудим Черемошем і довгими дарабами – весь був на полотні. Дужий бокораш наліг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, і Василько вигукнув:

– То мій тато!

А тоді чи трохи пізніше, чи аж над сам вечір прибігла на подвір’я Сатана і закричала:

– Кара Господня, кара! Йдіть до мельника – Івана забрати!

І той зчорнілий день теж був чіткий і виразний. На картині – живий, а на столі споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сіпає золотий кульчик у вусі – сердиться на талісман, що не вберіг цей пишний день від горя; людно в хаті, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закруті під талбу». Василько не плаче, лише злякано позирає то на мертвого на столі, то на живого на картині батька й ще не усвідомлює, що віднині тато залишиться жити лише там, на стіні… Оксанка не знає, чим зарадити, бо ж і її тато теж цього не знає: він тільки то стискує, то опускає руки, і дівчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обірвалося, шепоче до Василька:

– Чуєш… Як виросту – буду твоєю княгинею…

…Люди вже атакують віконечко каси, ніби від тієї дівчини з чорнявою голівкою у цю мить усе на світі залежить – галасують жінки, і навіть Сатана забула про свій всесильний отченаш, найдужче за всіх обурюється на транспортні непорядки:

– Бо то вп’ється, ади, залізе під капот і свічки в радіаторі шукає.

«Збагачення говірки сучасною лексикою», – констатує у думках Оксана.

Чоловіки – ті спокійніші. Якийсь парубійко з буйним чубом, що спадає з-під кашкета на чоло, сидить на лавочці біля старшого ґазди, що спокійно пихкає люлькою. Оксана впізнає мельника: золотий кульчик у лівому вусі і живіт, немов борошном напханий, – сидить парубійко, шукає руками по кишенях і без угаву теревенить, що гроші – то пусте, а документи – річ дуже важлива, і якби він загубив гроші, то б і не скривився, а от десь не може знайти документа, а це вже, казати, біда.

– Ти такий, парубче, якби-сь учора трохи коло горілки посидів, – каже мельник.

– Та посидів’єм, сидів, ая…

– З якої утіхи чи, мо’, біди, най ся преч каже?

– Тато слабують, не з утіхи, вуйку.

– Ба що йому?

– Ноги болять.

– А кілько татові років?

– Та вже за дев’ядесять.

– Е-е, такі ноги мають боліти, не бери собі, хлопче, туску до серця.

Ну де таке вичитаєш? Отак сиди, слухай, підслуховуй і тільки записуй. Доцент Дуліба завжди невдоволений студентами: холості записи, збиті фрази, не вміють до людей підійти. А то ж важко, майже неможливо записати від людини живу мову опитуванням. Це ж треба так зжитися з людьми, щоб вони не зауважували ні тебе, ні блокнота у твоїх руках.

Он міст через Черемош – туди дорога з Устєрік до Красноїлля. Ходили туди з Дулібою, там донині стоїть маленька хата-читальня, в якій працював Гнат Хоткевич із своїм гуцульським театром. Студенти зустрілися із старенькою вдовою письменника, вона щоліта приїжджала сюди на відпочинок. Розповіла таке. Потрапив Хоткевич сюди вперше саме на престольний празник. Вийняв з кишені записник, ходить від гурту до гурту, слухає та все занотовує, а гурти тануть, тануть, дивиться Хоткевич – спорожнів майдан. То довелося йому роками тут сидіти, поки…

«Це для вас приклад», – сказав Дуліба й накликав на себе бурю.

«Нині не ті часи, не можна науково працювати без бібліотек; це утопія, романтика; сільський учитель, крім сотні навантажень, ще має свиню й десяток курей; де ви бачили сільського вчителя – ученого; Сухомлинський – виняток, а втім, йому були створені умови; зрештою, чому ви самі сидите у великому місті, а не йдете в народ?»

Але ж мав-таки Дуліба певну рацію… «Біля горілки посидів, такі ноги мають боліти» – цього не випитаєш і не видумаєш, таке треба випадково почути. Свині й кури не обов’язкові для вчителя. Бібліотека нині – не така уже й проблема. Сухомлинському ніхто спеціально не створював умов… Втішай, втішай себе, Оксано, бо що тобі залишилося робити…

Дипломну роботу захистила блискуче й, коли йшла за призначенням, була впевнена, що її залишать на кафедрі.

«Верховинський район?!»

«Ви не задоволені?» – спитав голова комісії.

«Я… Я ж мріяла про наукову…»

«А ми якраз про це й подумали, – втрутився в розмову доцент Дуліба. – Ви у своїй дипломній насправді творчо опрацювали матеріали, зібрані Шухевичем, Гнатюком, Кольберґом. А там опрацюєте свій».

«Ханжа!» – мало не вихопилося в Оксани.

…Парубійко замовк. Мельник смокче погаслу люльку, дивиться на Оксану, але не впізнає. Хоч би проспівав оту: «відколи-м тя поцілував». Мовчить, постарів…

– Іде вже автобус, сатана го’ не взяла! – вигукнула Харючка.

…То була справжня несподіванка для другокурсників, а для Оксани й зовсім: на діалектологічну практику їдуть у Довгопілля. Ну, прямо-таки до Василини!

Проте не наважилася піти до неї. Хто там знає, як вона… Замешкала з дівчатами в клубі.

Путівець між вільшиною повужчав, Черемош змалів, осіла кряжиста голова Тариниці, млин зовсім закрився смереками, тільки мельник той самий.

– То ви всі гуртом у клубі, як пструги під кашицею? – сміється мельник і трясе животом.

– Бо хат своїх не маємо.

– Жодна дівка хати не має. Най віддається – буде мати.

– То візьміть ви котру-небудь з нас, – віджартовуються дівчата.

– В мене оглухнете, та й без того маю вас по ґульку: дівчата явірницю обнесли, хлопці сухе суччя з-над млинівки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусі! А ти що там записуєш, паничу, га?

– Що таке явірниця, дядьку? А лунчак?

– Конче тобі треба знати? А во, – показав мельник на бутель порічкового вина, що стояв на підвіконні. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.

Оксана протиснулася з гурту наперед.

– Вуйку…

– Мой, дівонько, десь я тебе ніби вже бачив, – примружився мельник.

– Я була тут з татом, як Івана на дарабі вбило…

– Йой, як нині… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясі перебитого на потеруху. На цій лавиці сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…

– З Василем?

– Ая… Ниньки він дома. Вчора на урльоп11
  Військова відпустка (діалект.).


[Закрыть] з армії приїхав.

Василина підвелася.

– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, і будь дома. А я обід зрихтую…

Пішла до дверей, але вернулася, підступила до Оксани, обвела її поглядом, несміливо торкнулася коси, потім провела пальцями по її брові – одній і другій – і схлипнула. Не закривалася уже хустиною і очей не опускала.

– Чого це ви, Василино?..

– Та нічьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моєю бути. Але що робити…

– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.

– Та де вже…

І вийшла, тихо зітхаючи.

Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникове недоспіване промугичилося в пам’яті:

 
Відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю…
 

– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.

З цікавості, чи що…

…Від мельника бігла тоді путівцем поміж кущами, гоп – перескочила млинівку й попід скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якій першою стояла Василинина хата, і тоді знову заряснів той чіткий ранок, коли пучнявіли червоним промінням хмарки й вибухали в зеніті, а сонце перетинало перисті смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив руді води, і мельник мокрі ліжники вивішував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоїм леґінем стану».

– Як ти виріс, Васильку!

Він у чоботях і галіфе, у солдатській сорочці, стетерів, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до піднебіння язиком – аж згодом вимовив:

– Мой, яка ти красна…

Оксана розпаковувала валізу. Ні, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своїм трибом у місті. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моєю вже не можеш бути», хоч ніби й полегшили, та разом з тим і розчарували, і гірчаками вистелилися в душі?

Василь щовечора виходив на подвір’я у білій сорочці, ходив, курив, поки не гасло світло в Оксаниній кімнатці; Василина никла щодень то більше, зрідка зітхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила її в себе? Василь виходив уранці з набряклими від безсоння очима й кудись зникав. Усе розуміла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковій картині, не вміла.

Аж перед від’їздом вийшла, бо несила було дивитися на його білу постать надворі й несила стало самій сидіти останній вечір у хаті.

– Їду, завтра, Васильку.

– І я скоро – на службу.

– Будеш вчитися потім?

Василь здивовано глянув на неї, бо спочатку не зрозумів, навіщо вона його про це питає, а коли втямив – гіркота змішалася зі злістю, він проказав терпко:

– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!

– Що з тобою?

Тоді щось кинуло його з місця, він схопив Оксану міцними, як вужівки, руками за худі плечі і, цілуючи її обличчя, шию, очі, хрипів злісно:

– Якщо на лікаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на інженера, то так, так, так… А як бокорашем, то ні… ні… ні… А я буду, бо й тут живуть люди, і теж потрібні....

– Васильку, я не подумала так…

Він відпустив її, відштовхнув і зник у ніч.

На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навіть не сказала на прощання того свого м’якого й згідливого: «та що робити…».

Оксана склала до шафи свої речі, й тут знову впала їй у вічі батькова картина. Приглянулась і здивувалась, бо кермував тепер на ній дарабою не Іван-бокораш, а Василь, і подумала, що на зміну Василеві ще хтось прийде потім, а нині є він. І є гори, і сонце, і руді води – лиш вони ніколи не міняються, бо їм нема початку ні кінця.

І є нині вона, Оксана.

«Я відбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потім повернуся з матеріалом, з готовою дисертацією… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацію Дуліба… «Відколи-м тя поцілував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся і знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?.. А хіба не звідси воно в мене повинно початися? І хто тобі сказав, що за два роки ти назбираєш матеріалів для дисертації… Та для цього, можливо, одного життя замало?»

Закрила порожню валізку і враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як так можна?»

Вибігла в сіни, звідти на веранду.

– Василино!

– Агов, – виглянула господиня з літньої кухні. – Щось тобі треба?

– Ні, нічого… Ви вибачте мені, Василино, я забула спитати… Василь часто приїжджає з жінкою, дітьми?

– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де він колись ожениться… Того я, певно, не діждуся. А вже тепер… Він завтра прийде з гір, то як знов тебе побачить – уже таки навіки лунчаком зостанеться. Це ж біда справжня! Але – що робити…

На перевалі
Цикл новел

Верталися з кінозйомки. Суперечка досягла найвищого регістру. Та враз вона обірвалася: у вітрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз із перевалу, вибілюючи передвечірній сутінок, і автомобіль увійшов у нього, мов у воду. Нестор увімкнув фари.

– Цього нам тільки бракувало, – зітхнув Леонід. – І так запізнюємось…

Дорога круто пішла вгору – до вершини перевалу залишалося не більше п’яти кілометрів. Нестор уповільнив швидкість, нахилився над кермом – попереду нічого не було видно, тільки мряка клубочилась густою піною.

– Дурниці, ми зараз… – промовив після короткої мовчанки. – Чого ви враз посоловіли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаєте, що найчіткіше закарбувалося мені з усіх воєнних років? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хаті… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, і всі в машині слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрізнених суперечкою. – Тепла пахуча піч, розпалена буковими полінами, закіптявілий гасник на столі, за столом – мій батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Біблія… і звідки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печі, і так відчутно сприймаю теплу затишну благодать, і так мені добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, і я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…

– Смиреніє паче гордині. Від Матфея, – кинула з заднього сидіння Адріана.

– Хтозна, може, й від Езекіїла, – роздратовано вимовив Леонід і тут же пожалкував, що зрадив своєму стоїчному спокою в нинішній суперечці саме тоді, коли всі втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмішка лягла на його повні губи, Леонід погладив по руці свою молоду дружину Нілочку, яка сиділа між ним і Адріаною і всю дорогу мовчала. – Як ти гадаєш, Нілочко? – спробував надати розмові жартівливого тону: не до серйозних дискусій, коли ти на крутому підйомі, а перед вікном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.

– Нас у школі не вчили Закону Божого, – зашарілася молода жінка.

– І нас – ні. Це тільки шановний режисер Нестор мав щастя відвідувати уроки релігії в отця-професора Баранкевича. Ну, а наша кінозірка Адріана все знає… Степане, не дрімайте. – Леонід діткнувся до плеча кремезного чоловіка з рудою шкіперською борідкою, який сидів біля Нестора. – Наберіться терпцю, вислухайте ще одну сентенцію режисера, і тема розмови сама зміниться: ми за той час виїдемо на перевал, де в екзотичній колибі «Беркут» ждуть не діждуться колеґи.

– Я не сплю, – відказав Степан. – Я думаю.

Під колесами загуркотіло, машина пішла по рівному. Нестор згорбився над кермом.

– Це остання приступка, братове, – зрадів Нестор. – Ми зараз… Але ж почекайте, тут був асфальт…

– Нічого дивного, почали ремонтувати, – сказав Степан.

– Значить, вам потрібна ще одна сентенція… – Нестор ослабив руки, двигун працював на малих обертах. – Я не знаю, яке враження у нашого нафтовика після сьогоднішніх зйомок на буровій, говоритиму від себе – я теж один з прототипів. Твій сценарій, Леоніде, гострий, динамічний – одне слово, люкс. Та ще в коломийському павільйоні я зрозумів, що ми взяли не ту тональність. Усе те було, дорогий, тільки трохи інакше. Як тобі сказати… В часі, в напруженні, в жертвах, у подвигах – так. А от у психології, у зовнішніх її виявах – набагато простіше, приземлено і досить-таки звичайно. Ти ж усюди поставив своїх героїв у виняткові обставини.

– Обставини всі виняткові, Несторе. – Повні Леонідові губи стиснулися в рурочку. – І те, наприклад, що нас зараз не четверо, а п’ятеро у твоїй машині – теж, бо моя Нілочка поїхала з нами випадково.

– Ой, не чіпайте мене, – знову почервоніла жінка. – Я поза ситуацією, я тут нічого не вирішую…

– Хтозна, хтозна… – Адріана підперла долонею обличчя.

– Річ у тім, що люди ніколи не готуються до виняткових ситуацій… – Нестор говорив, не повертаючи голови, був напружено зосереджений. – Не заготовляють для них ні своєї поведінки, ані фраз, як це де-не-де вийшло в тебе… Я можу тобі тепер щиро зізнатися: коли в ту коломийську заложницьку тюрму гестапівці вкинули напівживого Гарматія, я не вигукував над ним: «Візьму твою пісню!», так я не міг поводитись за тих виняткових обставин.

– А як, скажи, будь ласка? Що ти відчував?

– Нічого, крім заціпенілості… То було відчуття безнадійного горя, але це я зараз так називаю той стан. А тоді… тоді те горе нудотно пахло прогнилими ранами в’язня, і мене таки знудило… – Нестор опустив вікно і вдивлявся у сизу мряку, крізь яку не проступали навіть силуети дерев. – Отак, дорогий… А коли помер мій батько, я біг з міста додому, в село, і ноги мені підгиналися, і падав я біжучи, але замість вигаданих тобою клятв у моєму мозку вертілася, немов борозняк у скибі, підленька думка про те, що батькова куртка залишиться мені…

– Ну, знаєш, це вже занадто! – спалахнув Леонід. – То давай виведемо такого собі підлячка…

– Леоніде, – Адріана відірвала обличчя від долоні, – а ви читали «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?

– Не дочитав! Так само, як і ви… І досить, досить уже того хизування своєю інтелектуальністю. Ви ще зараз назвете «Сповідь» Руссо і «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А ви і цих творів не дочитали теж! – Леонід уже не намагався приховувати за поблажливою усмішкою своєї неприязні до актриси.

– Може, й так, – відказала спокійно Адріана. – Страшенно нудні речі… Зате правдиві. Бо там у виняткових обставинах люди поводяться як люди – зліплені Господом Богом з глини, а не як безплотні й безгрішні ангели, видумані первісними сценаристами.

Суперечка знову загострювалася, а туман ставав усе непроглядніший, машина вже надто довго йшла по рівній неасфальтованій дорозі, Степан занепокоївся.

– Ви впевнені, що ми добре їдемо? – спитав Нестора.

– Ах, які ви, інженери, раціональні… – Адріана не виходила з фривольно-іронічного тону. – Впевнені-невпевнені… То навіть цікаво було б заблудитися і сперечатися до ранку.

– Ви перші б… – не докінчив Леонід.

– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пішла бакаїста, билось каміння об днище. – Це ж і машина в мене ще не об’їжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…

Степан глянув на Нестора і в цю мить запримітив, що його довге сивувате волосся доволі-таки ріденьке, воскувато-жовті пролисини видніють крізь пасма, режисер був тепер набагато звичайніший, ніж на зйомочному майданчику, де він грав себе самого і, за сценарієм, мав постати величним, мало що не іконописним; тоді, на зйомках, він сподобався Степанові, але тепер, певно, під впливом суперечки між Адріаною й Леонідом, ця буденна іпостась Нестора була для нього привабливіша. Перевів погляд на людей, які сиділи ззаду: Адріана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, і хлопцеві вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих років, коли вони їхали шукати білої нафти і коли стався вибух на буровій, – тільки чомусь обрізала довге лляне волосся; Боже мій, як ця артистка зуміла так увійти в роль Галі, що аж уподібнилася їй… Нілочка сховалася в зніяковіло-чемну посмішку, немов у мушлю, Леонід гладив Нілину руку – це, очевидно, додавало йому рівноваги у словесному двобої.

– Ви ще нічого не втратили, – промовив Степан, – навіщо ж так гостро сперечатися? Робота тільки розпочалася, і режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грає Андрія… Та ось думаю: навіщо та його смерть на буровій? Андрій – це я, а зі мною було зовсім інакше. Я справді перший побачив, як скручуються труби, покриваючись інеєм, я справді наказав усім тікати за горб, але до засувок не підбігав, пізно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утік, тільки й того, що останній… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрібна глядачеві моя смерть?

– Потрібна, конче потрібна, – підкреслено іронічно проказала Адріана. – Треба ж було дати можливість вашій нареченій Галі, яку я граю, пококетувати з Нестором і вийти заміж за буровика Марка.

– З вами неможливо працювати! – махнув рукою Леонід. – Для вас уже стала застарілою довженківська символіка, урочистий тон…

Туман зовсім окутав машину, притиснув до вітрового скла світло фар – два жовтих кола повільно повзли попереду, засліплюючи водія, машину кидало на вибоїнах. Нестор зупинився.

– Щось мені підозрілий цей ремонт асфальту… – Він вихилив через вікно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справді не туди заїхали!

– То чому ж ти… – Леонід насилу стримав злість. – Адріані не дивуюся, але ж Степан застерігав… А там нас чекають – голодні і в холодній колибі.

– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речі, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднів… Не повмирають вони і не замерзнуть, – мовив лагідніше, – ми зараз… – Він вийшов з машини, обійшов довкола, приглядаючись, і безнадійно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.

– Це для вас, Леоніде, – не вгавала Адріана. – Матеріал для ще однієї героїчної сцени.

Повиходили. Вечірній сутінок, перемішаний з туманом, важко наліг на гори, справа крізь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високої скелі, попереду бовванів смерековий бір, у який входила дорога, звузившись до возової, зліва гостинець обривався: глибину прірви можна було тільки вгадати по далекому дзюркотінню потічка.

– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонід.

– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишені люльку, мовчки набивав її. – Ми в цю пастку в’їхали ще тоді, коли я виголошував останню сентенцію, будь вона проклята. Кілометрів зо три проїхали, яке – назад…

Запалив люльку, підніс запальничку до Леонідової цигарки, полум’я дрібно похитувалося перед повними губами Леоніда.

– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обірваної розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирішувати. – Кожна ситуація має свою тональність: коли урочисту, а коли й ні… На одному уроці, я вчився тоді в дев’ятому класі, учитель пояснював нам гекзаметр. – Він умисне розтягував розповідь, згаданий епізод заспокоював його. – Для прикладу взяв вірш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаєшся сонця промінням». Він учив нас скандувати, а я, захоплений емоційністю вірша, задекламував, відповідаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дістав двійку, бо урок був не про емоції, а про розмір вірша. Слід знайти справжній тон…

Леонід зосереджено слухав.

– Справжнє – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своєї появи уже вимагає вдосконалення.

– Ха… – Адріана розім’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторової люльки, щоб припалити. – Один мій знайомий поет ніяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжнє»?

– Оса… – посміхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсім спокійне. – Ну, добре. Гасіть цигарки і сідайте. Степане, поміняйтеся місцями з Адріаною, вона легша. Треба ваги на задній міст. Спробую розвернутися.