Текст книги "За чашкою Чаю…"

НЕОЧІКУВАНА ЗУСТРІЧ

– 

Привіт. – звернувся Юра до дівчини, яка чекала на зупинці потрібного автобуса.

– 

Привіт. – з подивом відповіла дівчина. Вона впізнала його, але не горіла бажанням спілкуватись.

– 

Ти знову приїхала в наше місто. Давно не бачились. – В його голосі була радість зустрічі з давнім другом.

– 

Так. Я переїхала. Зараз просто до батьків їду. Ось, забігла в супермаркет і на станцію їду. – холодно відповіла Валерія. Від’їжджаючи, вона думала, що більше не побачить його ніколи. Але світ виявився занадто тісним.

– 

Чудово. Як вони, до речі?

– 

Добре… Все добре. – Вона навіть не знала, що відповісти.

– 

Передаси мамі вітання від мене. Ти ж з цього приводу їдеш?

– 

Ти ще пам’ятаєш? – Лєра була здивована, що він ще й досі пам’ятає, що завтра в її мами День Народження. І в супермаркет вона забігала за великою коробкою чорного шоколаду на подарунок.

– 

Звичайно. Я мало що забуваю, і таку деталь пам’ятаю. – Юра чудово пам’ятав цю дату, адже не раз вітав її маму особисто. – І де ж ти зараз живеш? Як тобі там?

– 

Добре. На новому місці вже встигла прижитись. Поки знімаю квартиру сама. В принципі, мені подобається. – Вона не дуже хотіла з ним розмовляти, але це спілкування чомусь подобалось їй і вона хотіла ще.

– 

Головне, щоб тобі подобалось. – Він завжди повторював цю фразу. Валерії подобалась ця фраза найбільше з усього, що він казав їй. В ній вона відчувала його любов. І ця любов і досі відчувалась, але вже в іншому виді. – Ти сильна і прекрасна людина. Ще купиш свою власну квартиру.

– 

Так. Але поки на неї йде багато грошей. Це трошки мене вибиває з колії.

– 

Так. Є таке. Знаєш, щоб не було такого, раджу прочитати одну з книжок по фінансовій грамотності Бодо Шефера. Я можу дати тобі одну. В мене в дома є кілька його книжок.

– 

Ні, що ти. Мені треба їхати до батьків, автобус скоро. Я не можу чекати, доки ти привезеш мені книжку. Та і коли Я її тобі віддам. – Їй на секундочку здалось, що вона відмазалась і зараз слушний час попрощатись, але щось в середині не хотіло цього. Від відчуття, яке зараз стискало її серце, вона втекла в інше місто. Вона не могла жити з думкою, що Юра ходить в радіусі кількох кілометрів від неї. Ходить, їсть, п’є, дихає, живе. Але ще більше з розуму її зводила думка, що вони хоч і знаходяться так близько, не можуть бути разом. І це відчуття знову доводиться переживати просто через банальну розгубленість. Вона просто забула купити подарунок раніше.

– 

Знаєш, сьогодні в мене вільний день. Я думаю, що можу завезти тебе до батьків. Лише 40 хвилин дороги. – Він бере її сумку і йде від Лєри. – Ходімо, моя машина на парковці.

“Ні!” – пролунало в неї в голові, але так і не вирвалось з вуст. Лєра просто пішла за ним. Вона не хотіла цього. Точніше, не хотіла ворушити старі почуття. Але хотілось побачити, як він живе. Хотілось дізнатись більше про нього. Чотири роки вже минуло після їхнього розриву. Все змінилось. Але почуття, що вона зробила помилку не покидало її. В її грудях палав погонь. Але Юра реагував зовсім не так. Він пробачив її. Він пробачив її ще тоді і не хотів спалювати мостів. Хоча спочатку для нього це був тяжкий удар.

Вона добре пам’ятає його п’яні дзвінки з зізнаннями в коханні. І це було для неї дико, тому що він майже не пив. Пам’ятала, як він іноді чекав її після університету кілька годин, щоб поговорити. І, в решті решт, той дзвінок. Вона пам’ятала, як сиділа з новим хлопцем і його дзвінки не давали їм спокою. Як вона, взявши трубку, почула його спокійний голос. Юра сказав, що він все обдумав і прийняв і попросив передати слухавку хлопцю. Вони перемовились кількома словами і він більше не телефонував. Те, що він сказав, так і залишилось для неї таємницею, але її новий хлопець сказав, що Юра турботливий хлопчина.

Потім були місяці мовчанки і Валерія не витримала. Вона подзвонила перша. Вона добре пам’ятала, як вони разом плакали в трубку від щастя. Але після кількох зустрічей вони вже не зустрілись. Юра змінився і Валерія не могла витримати такого ставлення. Більше не було пристрасті. Просто дружба. Він не переступав цю межу і це зводило її з розуму.

– 

Ти така ж повільна як і була. – Лєра завжди не встигала за його ходою. Вони підійшли до авто. Запорожець. Це був синій вухатий запорожець з жовтою смугою.

– 

Ти на цьому їздиш? – Вона ніяк не очікувала на такий транспорт і вже почала шкодувати, що погодилась.

– 

Ти ще не сиділа в МОЄМУ запорожці. Та і двигун Я трохи підправив. Тепер він ще краще бігає.

Закинувши речі, вони сіли в авто. Дійсно, в середині все було охайно зроблено. Сидіння були зручними та м’якими. Приємно було опинитись в середині.

– 

Беру свої слова назад. І справді прикольна машинка.

Валерія не знала, куди саме він їде, але місто вже закінчувалось, радувало тільки те, що вони рухались в правильну сторону. Вже було видно поля за містом. Юра звернув на доріжку і під’їхав до великих воріт. Натиснувши кнопку на пульті ворота відчинились.

– 

Ти тут живеш?

– 

Так. Це моя ділянка. Заїхавши за ворота, він попрямував до великого ангару. В ангарі ворота теж якраз відчинялись. Тільки-но він в’їхав в ангар, починало вмикатись світло. Ангар був не великим, але те що вразило Лєру, це наявні в ній автомобілі. Їх було десь до 30. Всі радянської епохи. Від запорожців до більш-менш новіших ВАЗ 2108. – Зачекаєш, Я збігаю в дім по книжку.

– 

Добре. – Лєра вийшла з машини. Поки не було Юри, вона роздивлялась автівки, які були в чудовому стані. Юра повернувся досить швидко. Навіть половини колекції не встигла обійти.

– 

Тримай. – Він протягнув їй книжку.

– 

Дякую. Це все твої машини?

– 

Так. Обожнюю стару техніку. – Юра взяв її сумку.

– 

А чому ти взяв сумку?

– 

Ми пересідаємо. На запорожцях Я їжджу тільки по місту. Маленькі і прудкі машинки. Якраз для напруженого трафіку. Зараз ми поїдемо з комфортом. Обожнюю дивани.

Останню фразу Валерія зрозуміла не одразу. Він завантажив її сумку в 21-шу Волгу. Сівши в середину, вона опинилась на широкому дивані. На ньому дійсно було зручно сидіти. Навіть можна було лягти.

– 

Ну можна і їхати. – Юра завів безвідмовний двигун та рушив.

В дорозі Валерія просто ловила кайф від спілкування з ним. Вона вже й забула, як легко з ним спілкуватись, яке чудове в нього почуття гумору і його гігантський оптимізм. Але 40 хвилин пройшли і вже скоро вони повинні були під’їхати до дому її батьків.

– 

Скажи, тільки чесно!

– 

Добре.

– 

Ти б хотів змінити все так, щоб Я була досі з тобою.

– 

Я пообіцяв бути чесним. Ні. Не змінив би. Не ображайся, але до нашої розлуки Я хотів просто жити в маленькому будиночку, ходити на роботу і піклуватись про сім’ю. Але зараз Я хочу по-справжньому жити. Знаєш, можливо, Я б не був настільки успішним, в мене не було б такого дому, не було б колекції машин. Це все подарувала мені ти в той день, коли сказала, що ми не можемо бути разом. Не одразу, але пізніше Я зрозумів, що світ набагато ширший і цікавіший. Дякую тобі за це.

Їй було боляче чути це, та все ж вона стрималась, щоб не заплакати.

– 

Але Я все одно люблю тебе. Ти завжди залишишся для мене близькою людиною. Я завжди радітиму твоїм успіхам і підтримуватиму, коли ти падатимеш. Але ми не можемо бути разом. Ми занадто різні.

Валерія відчула підтримку, яку не відчувала вже довгі роки. Вона притиснулась до нього і він поклав праву руку їй на плече, таким чином обнявши.

– 

Дякую, що ти пробачив мою зраду. – по її щоці стекла сльоза.

– 

Я і не сердився на тебе.

Художнє видання

ЗА ЧАШКОЮ ЧАЮ

Збірка невеличких оповідань про кохання. Нічого особливого, але за чашкою чаю почитати можна.

Редактор

Світлана Манжара

Комп’ютерне складання

Владислав Манжара

Підписано до друку 01.08.2017.

Папір офсет. Гарнітура Times New Roman.

Ум. др. арк. 3,352.

Манжара В. ЗА ЧАШКОЮ ЧАЮ Збірка невеличких оповідань про кохання. Нічого особливого, але за чашкою чаю почитати можна [Електронне видання]/ За ред. С. Манжари. – Черкаси, 2017. – 29 с.