Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

 
На прю стає холодний ранок:
ще схід дрімає в сизій млі,
а голубий, як льон, серпанок
затлівсь над скибами ріллі.
 
 
Іду. За річкою співають
десь півні – скрізь такий простір
і чуть, як верховіттям має
широколистий осокір.
 
 
Підбилась високо зірниця
і гасне, міниться ген-ген —
і раптом: огняна зіниця
новітній озирає день.
 

1920

 
Бреду обніжками й житами.
Кругом волошки, дикий мак.
а гони вбік – біжить ланами,
переливається байрак.
 
 
Не диха вітер. Сонце – в плечі.
По межах, де збуяв пирій,
стрибають коники й щебече
десь жайворонок угорі.
 
 
І в сяйві все палає й мліє,
а в далині, де небосхил
з землею злився, бовваніють
горби смарагдових могил.
 

1920

 
Мені сниться: я знов в Поділах,
на гарячій землі лежу.
Голубіє юга сизокрила,
і дзвенить над ухом жук.
 
 
А кругом молоко гречки,
наче море яке запашне…
Сонце спустило вервечки
і колисає мене.
 
 
Я з землею зрісся – не вирну,
тільки чую під спів бджоли,
як ремиґають сумирно
десь на стерні воли.
 

1926

 
Ласкавий серпень. П’яне сонце
диктує ще яркі слова.
Не першина мені огонь цей,
а так хмеліє голова,
і хтось у серці радість множить
легку, як срібне волоконце.
 
 
Ще зацвітуть удруге рожі:
для всього буде вороття.
Серпневий день такий погожий,
мов перший день життя.
 

1926

 
Летить над містом завірюха,
неначе відьма зла,
а місто тільки щулить вуха:
ух, як хурчить мітла!
 
 
Загруз трамвай. На вікнах більма,
і сліпнуть ліхтарі…
На чорта нам такого фільма?
доволі жартів, гри!
 
 
Та ні ж! Чорти зняли гармидер
і крутять, валять з ніг,
а хтось із міліонів відер
шпурля на землю сніг.
 
 
Чого ж ми стали? – їдьмо, їдьмо!..
Куди там їхать? – Стій!
Регоче сивокоса відьма,
шаліє сніговій.
 

1926

 
Блискучий сніг, колючий вітер,
гудуть натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер,
і важко проти вітру йти.
 
 
Навколо снігова пустеля,
холодна осяйна краса,
а зверху віковічна стеля —
чужі й порожні небеса.
 
 
А де ж ті стріхи кострубаті? —
Скрізь кучергани намело,
і ні однісінької хати —
неначе згинуло село.
 
 
За революцію вмирало,
терпіло війни, голод, мор,
і от для нас – рятунок рало,
для нього – страта і розор.
 
 
За кучерганом за високим
он Ленін із ясним чолом:
– Ось тут, ось тут воно, під боком
курою замело кругом…¹
 
 
І знову грузько я ступаю,
а в очі пилом сніговій…
О серце, серце, бийсь до краю,
поки хоч крапля є надій!
 
 
Замети розтопи сльозами,
огнем палючим розпали,
або вже розірвись з нестями,
розвійсь, як пригорща золи!
 
 
Блискучий сніг, колючий вітер,
думки – натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер, —
а треба йти!
 

1925

 
Одцвітають півонії! Кров’ю
забагрилась навколо земля, —
то владичиця смерть над любов’ю,
над красою тріумф свій справля.
 
 
Переможная, спис твій і в мене
у скривавлених грудях стремить,
але серце цвістиме огненне,
як остання весна зашумить!
 

1920

 
Хмеліють хмари, хвилюють в трансі.
Повстань, титане молодий!
Хай запалають протуберанці:
на бій, на бій!
 
 
На сході гомін, спів буревію,
піднось скрижаль золоторун…
Я огневію, полуменію:
я твій вістун!
 
 
Рубінять рани. Весніє. Вранці.
Мечі на трупах ворогів:
палають гнівно протуберанці —
світанний бій!
 

1921

 
Ревно забилось в тривозі:
– Хто ж ти – мій ворог чи друг?
Я – на останній дорозі,
серед проклятих яруг.
 
 
Нидію в замкненім колі.
Морок густий навкруги —
вже не побачу ніколи
сонця твого корогви.
 
 
Сон не присниться пророчий —
в серце хтось цвяха забив.
В темряву вічної ночі —
зір мій сліпий.
 

1923

 
Справдились навісні вирóки
(ні раб, ні цар їх не уник) —
зв’ялив весняр блакитноокий
світанного життя бильник.
 
 
Не скаже батько: «Милий сину»,
і не пригорне син його,
як я маленьку домовину
до серця пригорнув свого.
 
 
Роз’ятрив нам весняр унози,
улучив лучник боляче, —
та не впадуть на вічко сльози
з невиплаканих очей!
 

1923

 
Білі вишні, ще й білі морелі:
– Здрастуй, золота Харито¹! —
Розплітає хмарам джерегелі
пустотливий вітер.
 
 
Як бджола в саду вишневім,
знову п’єш ти й знову раниш,
а на ранок, як пісок у жмені,
розтечешся і підманиш.
 
 
Тільки синь дніпрова не підманить,
ще сильніша, як Харити очі…
Гонить вітер хмарні каравани:
буде дощик проти ночі.
 

1926

 
Ми сонця-радості не бачимо:
ми – сліпі.
Ми навіть горя не оплачемо
в німій журбі.
Кривавий деспот випив очі нам
огнем війни —
і от навіки потолочено
життя лани.
О світе ясний, світе радісний,
ти згас навік,
А біль шалений, біль ненависний,
живе – не зник!
 

1926

Павлові Тичині

 
Люблю твою пісню нóву,
її могутній язик,
радію кожному слову,
що входить у твій словник.
 
 
В голубих садах мистецтва
розцвітає вона, як мак:
в ній горить не миру, не жрецтва,
а буяння і гніву знак.
 
 
І обняти в ній кожного радий,
будь то турок, вірмен чи лях,
ти Вкраїні, майбутній Гелладі,
простилаєш всесвітній шлях.
 

1926

 
Коли на груди ляже камінь
і дихать не дає мені,
коли, не приспаний роками,
розбудить жаль думки страшні;
 
 
Коли отрутою гіркою
налита вщерть душа моя
і плакать нишком, самотою
уже не в силі я, —
 
 
тоді голівку злотокосу
я до грудей своїх тулю,
дитячий лепет п’ю, як росу,
і оживаю, і люблю.
 
 
І знову віра воскресає
у серці стомленім моїм,
а сльози… їх уже немає,
і жаль розвіявся, як дим.
 

1926

 
Здрастуй, липню кучерявий!
Із дванадцяти братів
тільки ти м’які отави
стелеш на моїй путі;
 
 
тільки ти один зі мною
слухаєш під скрип гарби,
як вечірньою добою
перепели б’ють в забій,
 
 
як бджола летить із поля
до пахучих щільників
і в душі ростуть поволі
ритмів золоті разки.
 

1926

 
Перший проїхав фургон —
загуркотали колеса
на позахмарнім мосту…
Загуркотали – і стихло.
 
 
Сонце сховатися встигло
за рядовину пухнату, густу.
Раптом розквітнули плеса —
огняні й сині, як льон.
 
 
З неба летять стрімголов
золотохвості гадюки —
мовкне, мов мертва, земля.
Вітер розкрилює крила —
 
 
чоло тополя схилила.
Темрява вкрила поля.
Зняті над жертвою руки —
зараз поллється кров!
 

1926

 
Шипшина й терен при дорозі,
а в далині – полки дубів.
Трясуся на скрипучім возі,
спускаючись з крутих горбів.
 
 
Лягає м’яко курява
на гречку, на тернясте поле…
Колись гула тут татарва,
тепер золотокрилі бджоли.
 
 
Та ще шуліка угорі
когось пасе хижацьким оком
і навіва думки старі
про те, що гине з кожним роком
 
 
Останній жолоб – і зненацька
біленька церковка, хати…
Тут зародились «Люборацькі»¹,
тут жив Антосьо: це – Круті.
 

1926

 
Південь. Сонце. Спека.
Хліб зів’яв, посох.
З голубого глека
золотий пісок.
 
 
Опускає крила
млявий суховій, —
де ви забарились,
хмари дощові?
 

1926

 
Прийшло на рано:
розцвів кармáзин¹
і в тінь пішов.
Через майдани
пливуть тумани,
мов білий шовк.
 
 
А в полі хори
перепелині,
блищить роса.
Кругом простори,
як в синім морі,
дзвенить коса.
 
 
І враз огнисте
схватилось сонце
(там в’яжуть жень).
Встає барвистий
і променистий
трудовий день.
 

1926

 
І кожен день кудись в трамваї,
і кожен день не те, що треба, —
а десь і Ганг, і Гімалаї,
і спокій голубого неба.
 
 
Та неминучого не зрушиш,
і вколешся, рвучи троянди:
не в нас цвітуть великі душі,
не наш борець Махатма Ганді¹!
 

1926

 
Над озером рідкий туман
мололи невидимі жорна,
і граб крізь сірий караван
темнів, мов шибениця чорна.
 
 
На ньому колихались трупи…
Чи, може, то здавалось так,
бо й горбики були – як струпи,
а небо – як гнилий чардак.
 
 
Нудьга морочна і стара,
немов історія Вкраїни,
смоктала серце… То – мара,
то – демон сивої руїни.
 

1926–1927

 
Накинув вечір голубу намітку
на склений обрій, на вишневий сад,
і бачу я крізь ажурову сітку
сузір’їв перших золотавий ряд.
 
 
Село затихло: ніч коротка влітку,
і зморений косар спочити рад.
Десь кумкають жаби, і срібну нитку
пряде одноголосий хор цикад.
 
 
Вслухаюся в чуйну, дрімливу тишу,
боюсь її сполохать, ледве дишу, —
і раптом тиша переходить в шум:
 
 
земля як мідь дзвенить і лине д’горі,
ростуть дерева, колосіють зорі,
і б’ють джерела світозарних дум.
 

1927

І

 
Ніде ні човна, ні вітрила, —
лиш хмар верблюжі табуни,
чаїні гостророгі крила
та білопінні буруни.
Мій човен у блакитнім крузі:
далеко в море однесло.
Прозорі плавають медузи,
зітхає золоте весло.
І легко-легко дишуть груди,
а очі сонце п’ють і п’ють…
Внизу – чайки, вгорі – верблюди,
а гомону землі не чуть.
 

II

На п л я ж і

 
Лежу нерухомо, як камінь.
Пісок – гарячий черінь,
а сонце жалить голками
і прискає золотом в синь.
Позаду гора. Веранда.
Кошлатить вітрець течії.
За молом біліє шаланда,
і хвилі гойдають її.
 

III

 
Солоний вітер подув із моря,
напнув вітрило і щоглу гне.
Шумливі хвилі із вітром спорять,
човна гойдають, несуть мене.
Стемніли хвилі, і баранцями
укривсь широкий морський простір.
Он біла чайка летить над нами —
і прямо в море, у самий вир!
 

1927

 
Минеться скоро день февральний
жорстокосердий і скупий, —
і задзвенить залізо ральне:
оратай вийде у степи…
 
 
І над великою рікою
грізний заграє льодолам —
тисячеустою луною
розляжеться як грім кругом.
 
 
Поодчиняє сонце брами,
розкрає череслом блакить
і над похмурими хатами
веселий вітер зашумить.
 
 
Веснуй, о весно, над землею,
розвій зимовий біль тугий,
пролий на снігову кирею
коновку ярої жаги!
 

[1925–1928]

Присвячую своїм товаришам

 
На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
 
 
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні для них були зими погрози.
 
 
О гроно п’ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
 
 
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
 

1928

Присвячую черкаським друзям

 
Дніпром, сосновим бором і смолою
повіяло од споминів моїх.
Як солодко вечірньою добою,
коли ще моря гомін не затих,
чекати ритмів іншого прибою!
Я сам їх зустріваю. Лиш горіх,
та гори, та пожовклі кримські трави.
……………………………………………….
 
 
Октави родяться… Донедавній сум
пливе з очей моїх за сині гори
і лине до Дніпра, де срібний шум
кипить під веслами, коли простори
п’яніють од весни, од ярих дум
і каламутять виднокруг прозорий!
Нехай минущий утриває час —
ніколи не забуду я Черкас.
І дому на горі я не забуду,
де вчився, де гімназія була…
Даруйте, дехто, може, не без нуду
пригадує собі журнал, «Кола»,
інспектора, латинника-маруду, —
а я сміюсь, не пам’ятаю зла:
далеко одійшли од нас мундури,
і карцер, і гімназіальні мури.
Та я тоді до них не скоро звик,
як, сівши на дубовій шкільній лаві,
уперше став ламати свій язик
на кшталт столичний, і слова ласкаві
міняти на чужі; немов індик,
повторював я чудернацькі вправи.
Дарма! Наука в голову не йшла:
я серцем линув тільки до села.
 
 
Мені ввижалися лани, діброви,
завода, кучерява і лунка;
я чув леління рідної розмови
і тихий шепіт верб коло ставка…
А хитрий ментор вирушав на «лови», —
і раптом кремезна його рука
мене виводила із царства мрії —
в «кутку» зникали всі мої надії.
 
 
З «кутка» я оглядав товаришів.
Зайдиголови бралися на штуки:
одні з кишень пускали горобців,
а другі, миттю натягнувши луки,
стріляли в них. Щоб заглушити гнів
«іхтіозаврів», брав між закаблуки
пружини кашкетові «камчадал»
і бринькав, і іржав, як Буцефал.
 
 
Тоді ішов директор на підмогу.
Вся класа становилася у фронт,
коли з’являвся він біля порогу.
Суворий звіздознавець брав «на понт»,
та всі мовчали, й певну перемогу
ми здобули б, якби не Горизонт:
підлиза, боягуз, душа лакейська.
………………………………………………
 
 
«Мисливцям» вовчий видали білет,
«музикам» же по три за поведінку
поставили, і походив кастет
по зраднику, як пізно з скейтінг-ринку
вертавсь додому (стрівшись tête-à-tête,
він довго пам’ятав оцю нагінку), —
а потім все пішло, як і раніш,
і вічно з «олівцем» дражнився «книш».
 
 
Урок скінчився. Дзиґарі із зали
пробили три – пора додому йти.
І всі ми йшли голодні, як шакали,
бешкетник на стовпах писав хрести,
гульвіси ж у кондитерській питали,
чи продаються ярма й хомути,
і в електричні дзвоники дзвонили,
тікаючи відтіль, що було сили.
 

1928

І

Сонце зайшло за Дністром.

Скрізь, куди око погляне —

одсвіт на водах багряний.

Сонце зайшло за Дністром.

Кров’ю взялася ріка.

Мов блискавиця із тучі,

червінь палає на кручі.

Кров’ю взялася ріка.

Звідки ж тече ота кров?

З Галичини? З Буковини?

Бачать Карпат верховини,

звідки тече ота кров.

Бачать і стогнуть вони!

– «Тіло роз’їли кайдани,

давні відкрилися рани» —

бачать і стогнуть вони.

– Встали примари старі:

Лаща¹, Чарнецького2 тіні!

Серед нової Руїни

встали примари старі.

Хто там на вежі живий?

Слухай: від брата і ката

воля козацька розп’ята!

Хто там на вежі живий?

Сонце зайшло за Дністром.

Скрізь, куди око погляне,

одсвіт на водах багряний.

Сонце зайшло за Дністром.

II

(З Й. Махара)

 
Немов обідрані курки,
що тупо долі ждуть лихої,
стоять невкривані хатки
в фаталістичному спокої.
 
 
Солома й глина – от і все,
чим заліпили трухлу сошку,
а вітер стінами трясе,
і кожна хилиться потрошку.
 
 
Лиш соняшників юна січ,
піднявши золоті забрала,
зорить на сонце – віч-у-віч,
і в погляді – пиха зухвала!
 
 
А біля плоту схудлий пес
протяжно виє в дике поле —
оце ж і край такий увесь,
і скрізь таке убозтво голе!
 

1928

Померкло сяйво позолот

 
на древніх банях Ярослава,
і сонце – як затертий злот,
і слава – як гірка неслава.
 
 
Забуто свято перемоги,
усякла печенізька кров, —
зосталися сліди убогі:
руїни брами та церков.
 
 
Стою над порохом віків
і думаю: пройшло могутнє…
І раптом череда гудків
неждане розрива майбутнє.
 

1929

 
Ми тільки гралися з тобою —
душа коханням не цвіла, —
а за широкою рікою
тремтіла голуба імла.
 
 
І ми пішли туди обоє
рожевий ранок зустрівать.
Гуділи вітрові гобої
і пахла росяна трава.
 
 
Пустило сонце гострі жала,
ти пісні зачала співать
і піснею причарувала
мене, веснянко степова.
 
 
Тоді любов, як сніп горючий,
що мчиться в колесі з гори
й Купала осяває з кручі,
шалено вибухла й горить.
 
 
Із того часу, мов примара,
іду я за тобою вслід.
Над нами громовиць отара,
а поміж нас тернистий глід.
 
 
Поперед мене, легкокрила,
у далеч полинула ти.
Хотів би стать – і вже несила
од тебе очі відвести.
 
 
Не знаю, що це: щастя? мука? —
цей весняний трояндний герць?
Я тільки знаю, що розлука
чиєсь розіб’є з наших серць.
 
 
Ми вже не граємось з тобою,
і туга коло уст лягла…
Скажи: що робиш ти зі мною?
куди мене ти завела?
 

1929

 
У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.
 
 
Я нюхаю світло і звук,
я чую, як грає проміння,
я бачу: на цвинтарі мук
нове проростає насіння.
 
 
О пращури прийшлих віків,
в музику закохані діти,
для вас я всю душу розрив,
скарби, найдорожчі у світі.
 
 
У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.
 

1929

 
По кліті кованій, з залізними дверима,
зневажений, але величніший, ніж бард,
в незриме дивлячись тужливими очима,
усе з кутка в куток ступає леопард.
 
 
Повільний, гордий хід – мов огниками блима
плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,
а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,
де гнуться лотоси і квітне пишний нард.
 
 
Поете, це – твоя така химерна доля:
пручатись, борсатись у путах суєти
і марити про рай, як Піко Мірандоля¹.
 
 
До синіх берегів, мов золота гондоля,
пливе замріяна твоя журба… а ти…
а ти волочиш тут кайдани Атта Троля².
 

1929

 
Спустившися на саме дно копальні,
шахтар в печі, немов підземний гном,
рубає вугіль чи руду кайлом,
прорізує фершлаги, штреки дальні.
 
 
Не в сон химерний, не в тіла астральні, —
в огонь, в доменний, золотий Гольфштром
камінний перетворюється лом —
залізу й криці гімни тріумфальні.
 
 
Поете, поринай у вир буття,
у будні, в хащі днів, у твань життя,
і ти здобудеш дивні самороди.
 
 
Шліфуй, обточуй райдужний опал,
вкладай всю душу в дорогі клейноди,
для людства – це найвищий ідеал.
 

24. IX.1930, Сочі

 
Три ночі ти, красуне величава,
цвітеш, розклавши на воді листи,
великі і округлі, мов щити,
а серед них хрещатий Лебідь плава.
 
 
Як гірський сніг, спочатку ти білява,
а потім у зеніті ліпоти,
немов фламінго, рожевієш ти,
нарешті, огневієш, мов заграва.
 
 
Це – дивна путь моїх метаморфоз
серед метелиць, хуртовин і гроз,
ясна, чудесна, райдужна тріада.
 
 
Мій перший квіт – то лілієвий дзвін,
у другому – трояндних мрій принада,
в останнім – пристрасті яркий рубін.
 

1930

Майфетові й Зерову¹

 
Мов на Голгофу, йшли ми на могилу,
закинуту в далекій стороні.
Важке зішестя й розшуки трудні
серед бескеття, ялівцю і пилу.
 
 
Нарешті бачимо: плиту похилу,
розколотий надгробок в гущині,
слова напівзатерті, неясні
і написів пустих силенну-силу.
 
 
Занедбаний, осиротілий прах!
У чужині, на диких цвинтарях
оселю має наш бездомний геній.
 
 
Прообраз його днів – Лаокоон,
а й смерть його в борні непримиренній
не заквітчає лавром пантеон.
 

29-30.VIII.1930, Сочі

Грановському

 
Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі¹,
зів’яв ще на зорі твій юний цвіт:
холодний, сірий, лицемірний світ
для тебе був страшніший від пустелі.
 
 
Самотніх мук порвалися орелі…
Свій передсмертний кинувши привіт,
ти зупинив орлиний гордий літ
і в море скочив з Бронзової скелі.
 
 
Усе поглинула довічна тьма.
У жадній монографії нема
про тебе навіть споминки дрібної.
 
 
Коли над морем стане Скорпіон²,
а з темряви подмуть сумні гобої,
я згадую тебе, як скорбний сон.
 

7. IX.1930, Сочі

 
Тут Січ стояла, тут гули майдани,
димилися козацькі курені,
змагались семеряги і жупани,
лунали горді і сумні пісні.
 
 
А нині все це вкрили баклажани,
картопля, морква, огірки рясні,
і лиш могили, древні дідугани,
нагадують колишні буйні дні.
 
 
Та глянь на північ: там крицеві зводи
черкаються об небо. Мов титан,
потужний мур розсік дніпровські води.
 
 
А на горі здіймаються заводи.
То степу дух новий, то Дніпрельстан,
грізний владар могутньої природи.
 

1930

 
Чернігове, за смілого Мстислава¹
на Сівері ти голосно гримів,
змагаючись із містом Ярослава,
та гомін той заглух у млі віків.
 
 
Коли ж Руїна надійшла кривава²
і Київ у борні, як вир, кипів,
ховався в затишку монастирів
ти, господарячи, – яка неслава!
 
 
А нині ти над тихою Десною
зорієш золотом князівських бань,
укрившись ярою садовиною.
 
 
Тепер уже не станеш ти до бою,
не потечеш до литвина на брань:
тяжить Могила Чорна³ над тобою?
 

1930

 
Ти – перло в Володимировім гроні,
заправлене в смарагд, де кожна грань,
мов Маргарита в сіверній Короні,
горить красою дивних осявань.
 
 
Полинь угору в радісному дзвоні,
трусни шапками бароккових бань,
прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні,
скакаючи через твою басань.
 
 
Потліли горностаєві кереї,
і шабля, і бунчук, і булава.
А ти… ти непорушний, як вереї¹.
 
 
Схилився над пергаменом мінеї², —
ти не жива: ти – всічена глава
на золотій тарелі Саломеї³.
 

4. IX.1930

 
Спустилося Трикутника сузір’я
на води Дніпрові, на тьмяний брук,
на синю сутінь оболонських лук, —
і заніміло з подиву узгір’я.
 
 
На плесі пада ще вітрильне пір’я;
луна перекривляє томний звук;
а міст в намисті з огняних опук
горить, як світла мрія надвечір’я.
 
 
Зачудувався Володимир-князь,
уздрівши з кручі променисту в’язь:
«Які чудесні огняні простори!
 
 
А я… Пощо мені ця височінь?
Померк мій хрест і потемніли гори…»
І, знявшись, він пішов у далечінь.
 

28. VIII. – 8.X.1930, Сочі

 
Задушливе повітря, камінь, мури
(все це позаду, мов кошмарний сон)…
Крислатих кленів юний батальйон
вгорі вже стеле світлі шевелюри.
 
 
Дуби біжать з гори, мов буйні тури…
Обабіч сосни – цілий храм колон
(а в небі тільки смужка – синій льон, —
і ледве мріють золоті бордюри).
 
 
І враз прорвалось смоляне шатро:
який розгін! Блищить, як змій, Дніпро,
на обрії – казкове Межигір’я…
 
 
Під ним димує сиза оболонь…
А над мостом піднялося сузір’я, —
зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь…
 

6. IX.1930, Сочі

 
Немов химера кам’яна, в погорді
ти знявся вище від потужних скель,
вигадливий і гожий, як рондель1,
чудний, як карб на оттоманській чорді.
 
 
Довкола Смотрич, наче кінь на корді2,
а в центрі мінарет, мов журавель,
що нерухомо став серед осель,
замріявшись у голубому фйорді3.
 
 
Яка застиглість і суворість форм!
Яка довершеність пропорцій, норм!
Поема, вирізьблена із граніту.
 
 
Але заглянь у темні очі веж:
там жах середньовіччя, тьми і гніту,
і кров, і гвалт, і заграви пожеж.
 

30—31.VIII.1930, Сочі

 
Півкола, прямокутники, квадрати;
будинки із бетону, криці й скла;
скрізь радіомузика, автомати,
і над усім – звитяжний знак числа.
 
 
Кругом сади. На їхні пишні шати
спадає водограїв срібна мла,
а з неба, де горять ясні блавати¹,
спливає золотиста мушмала².
 
 
Тут мешкає одна сім’я-громада,
де слів – в’язниця, люпанар³ і кат —
не знають, і де кожен труд – відрада.
 
 
Кинджала не кривавить помста й зрада:
братерство тут – найвищий маєстат⁴,
а можний розум – всеєдина влада.
 

1930