Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

Про похід Олега візантійські джерела мовчать, але сама особа цього князя історично цілком певна (умова з греками), єврейський документ, де згадується Halgu або Helgu – цар Русії, що напав по намові грецького царя Романа на хазарське місто Самбараю (акад. Коковцов «Самбарай Тмутаракань»).

Діяльність енергійного Олега забезпечила розвиток могутности української держави. Межі держав. Літопис: «і бѣ обладая Олег поляне и древляне и севѣряне и радимичи». Кривичі та словени були новими межами держави (доказ: в умові згадується тільки три міста: Київ, Переяслав і Чернігів).

Ігор – наступник Олега. Відносини неясні (Почат[ковий] літ[опис] – Ол – отаман Ігоря. «Повість [временних] літ» – Олег – родич і опікун Ігоря).

Олег, незалежний і самозванний князь, який, порвавши з новгор[одцем] Рюриком, став на чолі народних ватаг і пішов на Царгород (порівн. Аскольд та Дір). Смерть Олега, а може, боротьба з ним, перевела Ігоря на Київський стіл.

Ігор пішов з тими ж ватагами, яких раніш повели з півночи на південь Аскольд та Дір, а потім Олег. Коло 940 року Ігор посідає Київ.

Похід на Царгород падає на 941 рік. Ігор, син новгородського князя Рюрика. При ньому відбулося об’єднання Києва з Новгородом.

Державна міць Києва при Святославі направляється не на внутрішнє будування, а на завоювання. З Візантією українська держава була в умовних відносинах (умова 945 p.).

Подорож Ольги до Царгороду.

Святославу довелось вести боротьбу з хазарами. Вкоряються в’ятичі і Тмутаракань. Але печеніжські орди з нападом каганату не дають спокою. Двічі вони нападають на Київ (під час східного походу на хазар, косогів і під час походу на греків). Незважаючи на небезпеку зі сходу, Святослав втягується в похід на Візантію. Це хвилі того руху з півночи на південь, який розпочався ще в IX століттю: Святослав і його ватаги шукають здобичі, ними керують хижацькі інстинкти.

По смерти Святослава вчинився розпад укр[аїнської] держави: новгор[одська] північ визволилась від київського панування.

Новгородський князь Володимир, син Святослава, об’єднує північ і потім направляє свої ватаги (слов’яне, кривичі, чудь та варяги) на південь для добування Києва. Варяги обкладають податками Київ. Володимир відсилає їх на службу до грецького імператора – так виродились нові форми стихійних рухів [нрзб.].

Володимир об’єднує всі східно-слов’янські племена й прилучає державу до Візантійської цивілізації. Похід на греків має вже державну мету закріпити торговельні зв'язки (безпосередні): Володимир повертає Корсунь. Внутрішнє будування: міста по Десні, Сулі, Трубежі, Острі, Стугні. Міста ці заселюються тими елементами, що стреміли на південь для добування Царгороду; «и поча нарубати мужъ лучше отъ словѣнъ и оть кривичъ и оть чюди [нрзб.] и отъ сихъ насели гради; бѣ бо рать отъ печенѣгъ и бѣ воюяся съ ними и одолая имъ».

Об'єднання усіх східних слов’ян під українською державою ясно витікає з відомостей про розподіл земель між синами Володимира: до складу уділів входять і Полоцьк, і Турів, і Ростов, і Муром, і Тмутаракань.

Розпад східно-слов’янського племени і його мови – VII–VIII вв. Віко-середнім стремлінням доби доісторичної ставляться проти доосередні рухи й доби історичні.

Об’єднуюче значіння процесу утворення Київської держави. В цім процесі брали участь не тільки сіверяне, деревляне, поляне, дуліби й тиверці, але й кривичі та слов’яне, які стреміли на південь для добуття Царгороду. Відціля живе межи ними єднання. Під впливом останнього стиралася етнографічна й діялектична окремішність. (Окремішність ця повинна була виступити різко після того, як східно-слов’янські племена втягнулися в сфери ріжних культурних районів [нрзб.]).

Заснована в межах, природно тяжівших до Візантії, українська держава зробилася провідником єдиної візантійської культури на всім обширі об’єднаних нею племен.

Об’єднуюче значіння християнства: Київ, Новгород, Ростовський край; тільки східні в’ятичі приймають християнство в XII в. Кращі люди вийшли з півночи на південь.

Новгород пориває з центрами балтійської культури й обертається лицем до Києва та Царгороду. Зруйнування хазарського царства відірвало в’ятичів від східних впливів і повернуло їх також лицем на південь.

Об’єднуюче значіння Києва яко міського центру. Присвоєння благ цивілізації йде незмінно одним шляхом: у всякі часи й при всяких умовах культура проникає у всяку країну через її міські й торговельні центри. Купці, городяне, керуючі кляси з’являються її розповсюдниками.

Цю обставину треба мати на увазі, коли йде річ про вміння в мові. Безперечно, що мова Києва, «матери градовъ рускихъ», розповсюджувалась купцями й урядовцями і поза межами її виникання.

В основі своїй мова Києва була мовою українського племени полян, але позаяк у Київ сходилися і північно-руські кривичі і східно-руські в’ятичі, то з мови цієї вироблялася саморідна [нрзб.], яка відрізнялася трохи від говору селян польської землі (Володимир Мономах в промові на нараді перед половецьким походом вжив слово «лошадь», якого не знає українська мова й якого, безумовно, не було в мові полян та деревлян; в Київ воно попало зі сходу через в’ятичів (пор. тюрк. «алаша»).

Можливо, що в Києві поруч з [нрзб.] складалася мова освічених клясів, мова місцевого духовенства та інших книжних людей. В основі своїй це була мова староболгарська, але, попавши на Україну, вона українізувалася.

Цією мовою говорило духовенство в церквах, посли і взагалі всі ті, хто проходив ту чи іншу школу. Болгарська мова прийшла на Україну майже разом з християнством та церковними книжками, бо християнську віру проповідували у нас не греки, а болгари, учні Кирила та Методія. Українське письменництво починається з X в.; як видно з Олегової умови 911 р., велося на староболгарській мові – на підставі цього можна гадати, що староболгарська мова була засвоєна інтелігентними верствами Києва уже в X століттю. Офіційне приняття християнства всилило культурний вплив Болгарії та болгарської мови. Обидві мови Києва – [просторічна?] і мова освічених клясів – переходили відціля в інші центри української держави. А з цих елементів просочувались і в село, і в саму товщу народних мас.

Розповсюдження київської мови теж мало значіння в тім об’єднуючім процесі, про який ми говорили.

Українська мова, яка з VII по XII ст. жила самостійно, тепер на два віки злучається знову з іншими східно-слов’янськими мовами і в XII–XIII ст. переживає укупі з ними кілька спільних граматичних з’явищ. З’явища ці зароджені на Україні і відціля передавалися на північ та схід. Таким чином, до татарського наскоку Україна веде перед, стоючи на чолі усього східного слов'янства.

З яких племенних ріжностатів складався тоді український нарід?

Найбільш певні джерела: 1) вчений трактат імпер. Константина Багрянорідного; 2) український літопис.

Трактат 949 р. «Про народи» описує народи імперії та сусідні (печенігів, русів, хазар та угрів). 37-ма глава: західні печеніги межують з болгарською Угорщиною, Руссю та з підвладними їй племенами: ултинами, деревленінами, левенинами та іншими слов’янами. Деревленіни = деревлянам нашого літопису; ултини – в літопису уличани або лугичі.

Докладніше оповідає Константин про росів та підвладних їм слов’ян в IX гл. (однодревки); пороги [назви порогів грецькою мовою – нерозбірливо].

Русь – територія Києва та найближчих околиць [нрзб.]. До зовнішньої Руси відносять вже навіть Вишгород, що лежить в 20-ти верствах на північ від Києва. Східні слов’яне (деревляне, дреговичі, сіверяне та інші) представляються данниками Руси.

Літопис Старовин. літ. «Пов. вр. л.» поч. XII ст. «Начальный свод» 1093—95, в якому нема географічно-етнографічного вступу. Дані «Начального свода»: поляне (Київ), сварка з деревлянами, які займали лісові розлоги на північ від Києва. Край деревлян звався в Києві «Дерево», ліс, що на північ від Києва, непомітно переходив в дерева: деревлянські міста Іскоростень та Воручії свідчать, що деревляне сиділи на теперішній Волині (пор. сучасні Іскоростінь та Овруч). Південні сусіди полян уличі: «и бѣша сѣдяще по Улице по Днепру внизъ и посѣмь прѣйдоша межи Бог и Днѣстр и сѣдоша тамо». Причина переселення – наскоки зі сходу (печенігів). Можливо, що уличі трохи відсунули полян на північ.

Про сіверян «Начальный свод» не згадує. Дані «Повісті временних літ». Знайомство з хронікою Амартола привело їх складача (Нестора) до думки дати географічний та етнографічний вступ до його праці. Ця думка зміцніла завдяки тому, що автор «Повісті временних літ» одержав якийсь твір церковнослов’янського письменства, в якім говорилося за діяльність словен первоучителів та за єдність слов’ян, за їх спільне походження. Подунайська теорія і літопис розказав [нрзб.] про розселення західних та південних слов’ян, Нестор від себе додає дещо про слов’ян східних: «Тако же и тя Словѣне пришедше сѣдоша по Днѣпру, – читаємо ми в його, – и нарѣкошася Поляне. А друзии Древляне, зане сѣдоша въ лѣсѣх, а друзии сѣдоша по Деснѣ и по Селѣ и по Сулѣ и нарекоша Сѣвер». Під «Сѣвероси» треба розуміти сіверян, які мешкали в сучасній Чернігівщині та Полтав– щині. Це головний уривок. В другім місці Нестор згадує й бужан: «Зане cѣдоша на Бугу – послѣже же Велыняне». Оповідаючи про обрів, Нестор каже: «Си же обре воеваху по словенѣи и прилучиша Дуліби, слушая словѣни». Таким чином, до згаданих українських племен додамо ще й дулібів. Роблячи новий перелік племен, Нестор пише:

«Иже бяху в мирѣ Поляне и Древляне и Сѣверъ и Радимичь и Вятичи и Хрвате. Дулѣби живяху по Бу[гу], гдѣ ныне Велыняне, а Уличи [и] Тиверьци сѣдяху бо по Днѣстру и присѣдяху къ Дунаеви бѣ множѣство ихъ: сѣдяху бо по Днѣстру или до моря [и] суть гради их и до сего дне да то ся зваху от Грекъ: “Великая Скуфь”».

Таким чином уличі і тиверці сиділи колись межи Дніпром та Бугом до самого моря, але потім (про це свідчить «Початковий свод») вони оселилися межи Бугом та Дністром, а ще пізніше (при Несторі) вони сидять уже по Дністрі, доходячи до Дунаю й, очевидячки, відійшовши від Південного Бугу. Описуючи вдачі та звичаї, Нестор підкреслює культурність полян та дикість деревлян, радимичів, в’ятичів, кривичів та інш. Висновки, які можна зробити з «Повісті временних літ»: до південно-української групи належали такі племена: поляне, що займали праве побережжя середнього бігу Дніпра з осередком у Києві. На південний захід від них по Дністрі, до самих гирлів його, сиділи уличі й тиверці, причому тиверці сиділи на південь від уличів. Тиверці = толковини. Середній, а може, й горішний бік Південного Бугу зайнятий був бужанами (по Нестору дулібами); в часи Нестора там сиділи волиняне; можливо, що це тільки нова етнічна назва, яка замінила попередні дві.

На захід від дулібів, бужичан, волинян сиділи хорвати, які займали сучасну Галичину. Нестор відріжняє їх від білих хорватів, які належали до південних слов’ян. Хорвати являлись північними сусідами уличів.

На північ від бужан та полян в межах сучасної Волині та південних повітів Мінщини – деревляни (сучасні поліщуки). Очевидно, вони переходили й на лівий берег Дніпра.

До південної української групи належать ще й сіверяне, що сиділи на південь від Десни – по Семі та Сулі й заходили далеко на південний схід.

Первісні племенні відносини та споконвічні умови розселення українських племен дуже відмінялися вже на очах історії. Причини? Упад хазарського царства, який повів за собою усиления турських орд. Печеніги, перейшовши Дніпро, відіпхнули уличів та тиверців за Південний Буг; пізніше печенігам вдається відіпхнути ці племена ще далі на захід та північний захід.

Пересування уличів та тиверців відбилося на всім Правобережжі. Уличі та тиверці тиснули не тільки хорватів, але й полян та деревлян. Деревляне повинні були перейти за Прип’ять, в край дреговичів.

Уличі й тиверці – це південна галузь українського народу, це предки сучасних українців в тіснім, етнографічнім значінні цього слова. Свою назву вони передали всьому народові.

Поляне, деревляне й бужане – це північна галузь того ж народу; нащадками їх з’являються північні українці. Етнографічна та лінгвістична перевага належить українській сім’ї і саме південним українцям, або просто українцям (український для всієї України – політичний термін; український для півдня – етнографічний термін). Від них в обсягу мови пішли ріжні нові з’явища (монофтонгізація дифтонгів – ио в і; ствердіння шелестівок перед і та є; мішанина и на і т. ін.). Ці українські явища широкими струмками вриваються в обсяг північно-молдавських говорів[?].

Говори угорські та горські, галицькі – це говори хорватів; говори поліські та подільські – це говори бужан та деревлян. Проф. Кримський вдатно прозвав їх архаїчними (дифтонгами). Боротьба північно-українських говорів з південно– українськими цілком відповідає тій боротьбі фізичній, котра повинна була розпочатися, коли уличі й тиверці проникли в край північних племен. Уличі й тиверці, як судити по діалектологічним даним, увійшли клином в край бужан та деревлян, проникнувши в Пинщизну. В Галичині вони зайняли пануюче становище, відіпхнувши хорватів в гори.

З попереднього викладу ясно, які фактори привели до заміни старої діялектичної групи – південно-руської – новою діялектичною групою – українською. Остання відріжняється від першої тільки своїм об’ємом (бо північна частина її перейшла в білоруську групу).

Було вже згадано, що печеніжська орда примусила українців посунутись з півдня на північ і на північний захід. Українське Придніпров’я опустіло, тут залишилося мало людей.

За часів Ярослава, в руках якого зібрались майже всі батьківські землі, сталися події, які на деякий час скріпили його державу: на півдні зломилася сила печеніжська, на заході – полоцька. На печенігів натисли зі сходу орди турецькі: спочатку торків, а потім половців; печеніги не могли втриматися і рушили на Дунай. Орда турків була слабка, її скоро розгромили половці, які в 1060 р. присунулись до українських осель.

Вже 1062 р. половецька орда напала на Переяславщину і погромила Всеволода.

1068 p. орда прийшла знов і вже не переставала тривожити то сей, то другий бік Дніпра. Мономах та Святополк просто замучились від половецьких нападів. Край ще дужче пустів. Люде цілими містами тікали далі на північ, в безпечніші місця, а хто лишався, той потратився, задовжився, попав у неволю. Особливо тяжко це відбилося на селянстві, на т. зв. смердах. Все це дуже підірвало економічну силу Подніпров’я і приготовило культурний та економічний занепад тодішніх українських центрів.

Розклад української держави почався. Ярославові сини й онуки, які займали київський стіл в 2-й половині XI і 1-й половині XII віку, старалися затримати цей розклад, запобігти цьому відокремленню земель, але кінець кінцем воно все-таки проступало наперед.

Першою відокремилась Галичина під владою Ростиславичів, онуків Володимира, Ярославового сина. За Галицькою землею відокремилась Чернігівська. В середині XII віку серед боротьби за Київ відокремились ще дві землі: Переяславська і Турово-Пинська. Коло того часу відокремилась і Волинь. Князі поділились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисловість; люде кидали неспокійні краї і мандрували в північні сторони або на захід, на Волинь та в Галичину.

Суздальські князі (Андрій Боголюбський) навмисно нищили і грабували Київ, щоб його князі не мали ніякого значіння. Після цього Київ упадає вже зовсім, і пізніший татарський погром не багато докінчив по тих домашніх погромах. До всього цього прилучається ще одне нещастя – татарський напад, який спустошив, після бою на Калці 1224 p., велику частину України, від Калки до самого Києва та Волині. Хід татар (Амур, Туркестан).

Після цього нападу тікали до Карпатських гір, на Прип’ять, Сулу і Десну здебільш багаті люде – робочий же народ полишався на місцях. Думка, що київські краї, завдяки татарському нападові, цілком позбавились первісного населення і що тільки в XIV–XV ст. вони знову були заселені українцями з Галичини – це теорія, якої й досі не вдалось довести. Сильна еміграція дійсно була [нрзб.] на 1246 р. й що польські пани, одержавши тут великі обруби землі, привели сюди в XV в. багато нових колоністів.

В середині XIV в. скінчилась самостійність українських земель: Галичину захопили поляки, Волинь згодом стала провінцією литовською, а інші князівства Київщини та Чернігівщини теж прийшли під владу Литви. Придавлені економічною неволею, не маючи змоги добитися собі голосу в політичному життю й змінити неприхильні громадські й політичні обставини, народні маси не цінили своєї державности. Тим пояснюється піддавання окремих громад під безпосередню власть татар, аби спекатися князів та боярства, і зовсім спокійні, без протесту, переходи їх під владу литовських князів.

В добу литовсько-польську, коли Україна стогнала під гнітом кримської татарви, люде, що ще лишилися на Подніпров’ї, почули себе цілком беззахисними. Литовський уряд, замість боронитися, хотів відкупитись дарунками, згоджувавсь навіть від кожного чоловіка дань щорічну давати – чого й за татарської неволі не було; намовляв татар пустошити Московщину, а осягнув лише те, що орда стала однаково пустошить і московські, і українські землі. Київщина по обох боках Дніпра спустіла майже зовсім. На Поліссі, коло Овруча й Чорнобиля, ще були оселі, але на південь від Києва були лише де-не-де замки, в котрих сиділи ті люде, що не втекли звідси ще за часів печенігів і половців. Подніпров’я здичіло за кількадесять літ і стало пусткою.

Але сі дикі розкішні простори, сей край хрещеного світу, через що й прозвано Україною, манили до себе людність, бо не було тут ще ні господаря, ні пана. В записках XVI ст. повно пишних, часом перебільшених оповідань про тутешнє дозвілля і багатства запущеної природи. Це дозвілля притягало до себе людей сміливих і відважних, котрі не боялись іти в степи назустріч татаринові. З київського Полісся і з дальніх земель: Волині, Білорусі кожної весни сунула сила людей на Київщину і звідси розходилась по просторах, займаючись ловлею риби, звіра, пасічництвом. Збиралися ватагами, обирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові «уходи», щоб там господарити до пізньої осени. А потім з запасами меду, риби, шкіри, коней та іншої худоби вертались на волость. Сміливіші не вертались на зиму до земляків, а зимували в степу. Звалося це «козацтвом», а ті, що ним промишляли, – козаками. Офіціяльно це означало промисел в степових уходах: рибальство, ловецтво й бджільництво. Але з такої офіційної назви воно переходить на неофіційну, що звалося «лупленням чабанів татарських» або турецьких. Настерігаючи татар в степах, наші промисловці не минали такої нагоди і собі поживитися від них, коли за собою почували перевагу: погромити невеличку татарську ватагу, відігнати табунець, пограбувати караван купців турецьких чи вірменських. Відси і назва козацька: слово козак широко розповсюджено у народів турецького кореня, а значить волоцюгу, що промишляє війною і розбоєм. Прикладалось до волоцюг степових – татарів, перейшло і до українських. В наших джерелах степовики звуться козаками тільки з кінця XV віку, але саме явище на степовім пограниччі давно-давезне. Се ті колишні анти, що ходили з болгарами та аварами в походи на землі візантійські. Явище старе, дістає тільки нову назву і в нових обставинах – через те, що такий величезний простір вийшов зі звичайних порядків життя, з-під нагляду правительства, з-під володіння боярського і панського – могло воно тепер розвинутись ширше і буйніше. Але дуже мало ще людей, які б спеціяльно віддавались козацтву. Та й взагалі людности на шляху від Києва на південь дуже ще мало. Не можучи свобідно організуватися в пограничних містах, або, як тоді казали, «на волості», козаки дедалі все міцніше осідали в степах. Центром «Дніпрового Низу» стає Запоріжжя. В половині XVI в. робляться заходи, аби утворити з нього політичну силу. Нарід увірив в силу козацьку. Козаки стали його героями. І щораз з цією вірою до козаччини горнулося все більше людей. Росла і відокремлялася ціла осібна верства козацька, яка стала силою суспільною, соціяльною. Саме підту хвилю стались важні події, які широкою хвилею погнали український нарід із Західної України в козацькі сторони. Східні українські простори оживають, зростає сила козацька і під її захист переноситься те національне життя, що почало розвиватись в Західній Україні, але стрілося з тяжкими умовами шляхетського панування. Перша важна подія, що Україну Східну, Подніпров’я зв’язала із Західною через прилучення Київщини, Волині і Задніпров’я до Польщі 1569 [p.]. Після цього Литва стратила всяке значіння як осібна держава, стала частиною польсько-литовської держави. Прилучення українських земель до Польщі мало важне значіння, бо завершило перестрій її громадського устрою на польський лад. Українську людність було зіпхано на самий спід. Найбільше потерпіло селянство: давнє невільництво заступила панщина; все селянство втратило права на землю, вважалося, що селяне сидять на землі панській або королівській. Селянин приковувався до того маєтку, де він уродився, і не мав права вільного переходу, не мали права і його діти. Селянин не мав жадних прав – ні політичних, ні громадянських, йому лишалося або робити повстання, або тікати. Більшість утікала. Друга важна подія – це зміна в сільськім [нрзб.] господарстві. В другій половині XVI в. вивозиться з України багато збіжжя, чого раніш не було. Це збіжжя, як і інші товари, ішло в Балтійські порти, а звідтам до Англії, Німеччини, Франції, Гішпанії. В міру того, як попит збільшав, ціни зростали, збіжжя підвозили з далеких околиць до річних пристаней. Цей вивіз робить великі зміни в господарчому житті. Раніш сіяли стільки, щоб прохарчуватись, через те пани не мали великого рільничого господарства і від селян не жадали багато роботи, а хотіли чиншів і данин медом, шкурами, худобою, навіть ріжним збіжжям. Тепер же поміщики збільшують своє господарство рільниче і забирають від селян ґрунти під свої фільварки. Не дбають про чинші й данину, а заміняють їх панщиною, роботою на панських грунтах. Місцями панщину робили щодня (з 2-ї полов. XVI в.). Це змушувало селян подаватись на схід і заселювати пустирі. Вигляд східно-українських пустель змінюється: на місці козацьких уходів виростають села, а слідом являються і польські замки з цілими службами. Польське право й порядки сунуть туди, де недавно шуміла степова тирса. Таким чином виявилось, що і тут селяне сидять на землі панській. Побачивши, що вони і тут не можуть спекатися панів і їх посіпак, селяне хапаються за козацтво. Серед козаччини витворився такий погляд, що козацтво служить короні польській і за це не має підлягати жадній власті, крім своєї виборної старшини, і ніяким обов'язкам, крім військової служби, – ні давати податків державних, ні панських, ні робити панщини, ні коритись панській владі і судові. Отже, багацько селян почало «козачитись». Раніш звання «козак» було не дуже почесним і не спішили ним заявлятися, а тепер люде, яким зовсім не в голові війна, записуються в козаки, аби уникнути панів.

Такий оборот народнього життя надавав нову силу і вагу козаччині, і вона ставала не просто побутовим явищем східно-українського життя, як було спочатку, а великою соціяльною силою, що ставилася проти цілого шляхетського устрою польської держави. З кінцем XVI віку козаччина вступає в боротьбу з Польщею. Боротьба ця досягає кульмінаційної точки під час гетьмана Богдана Хмельницького. Але вона не дала перемоги. Втомлений нарід тікав на Дніпро, все далі й далі на степове пограниччя і границю московську, а Хмельницький мусив покладатись на заграничну поміч. Це привело до московської зверхности. Роздвоєння України з вибором Тетері і Брюховецького ще більш ослабило Україну, а боротьба Дорошенка з Самойловичем доконала руйнування. Рух з Правобережжя за Дніпро став масовим. Київщина і Брацлавщина спустіли. Дорошенко пробував спиняти переселення, розбивав їх ватаги і віддавав туркам – але не помагало. Тепер вже переселялись в Харківщину і Вороніжчину. Літом 1676 р. турки зайняли Чигирин. Люде нарікали на Москву, що віддала з легким серцем Україну туркам замість оборонити. Самойлович, перегнавши тоді ж правобережців за Дніпро, оселив їх над рікою Ореллю. Ці перегони людей зісталися в народній пам’яті під назвою «згону». По чигиринських походах турки залишили Правобережжя Юрію Хмельницькому, але не мав він удачі. В 1681 р. турки забрали його з України, а поставили волоського воєводу Дуку, і той закликав людей на тутешні осади, обіцяючи довголітні свободи. На ці заклики вертались люде з-за Дніпра, скоштувавши, що й там не з медом. Але Дуку схопили поляки 1683 [p.] і припинили його заходи. З більшим успіхом заселювали Правобережну Україну ріжні осадчі з руки польської: Собеський в своїх війнах з турками хотів мати поміч козацьку, і ріжні ватажки з його доручення збирали козаків. Універсалом 1684 р. Собеський призначив на козацькі осади землі на південь від Роси, обіцяючи ріжні права і свободи, і це потім підтвердив сойм. Скликували людей свої, що звалися полковниками: Іскра в Корсуні, Самусь в Богуславі, Абазин на Побожу, а Семен Гурко (Палій) – на Хвастівщині. До них нарід повалив валом і з правого берега – з Полісся, Волині, Поділля, і з лівобережних полків – Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Знов спиняли цю велику еміграцію, ставили застави і т. ін. Саме тоді почала старшина на Лівобережній Україні заводити важкі податки і панщину. За яких 3–4 роки на Правобережній Україні знов з’явилась значна людність і сила козацька. Південні Степи заселювались переважно запорожцями після остаточного зруйнування Січи. Але більшість запорожців не хотіла ставати гречкосіями і стала відпрошуватись у Текелля на рибні лови на Тилигул. Діставали паспорти на 500 душ, а набирали на кілька сот і виходили за границю, в Турцію. Літом 1776 р. тих запорожців на Тилигулі, Хаджибеї зібралось 7000 і під Очаковом оселились. Позаяк російське правительство почало добиватись усунення запорожців з-над російської границі, то султан наказав їм перейти на Дунайські гирла. Це не сподобалось запорожцям і деякі вернулись в Росію. Тоді Потьомкін рішив відновити запорозьке військо і в 1783 році доручив Антону Головатому, Чепізі і інш. скликати запорожців. Так було засноване «Чорноморське козацтво». Інші впросились у цісаря Йосипа і оселились в Банаті. В 1785 р. туди пішло 8000 запорожців, але скоро вернулись до Росії і Турції, де вони були спочатку в Сейменах, потім в дунайських гирлах. На Кубані зібралось всього 17 000.

Ще пізніше, коли вся Україна, за винятком Галичини, Буковини та Угорщини, опинилась в межах Російської держави, кольонізація українського малоземельного селянства пішла ще далі – через Дін, до Волги (біля Саратова) і за Волгу, але не компактною масою. В XIX століттю українці кольонізують Сибір, значна частина галичан – Америку.

Оце в загальних рисах етапи історичного розвитку українського народу в зв’язку з кольонізаційними рухами. Правобережна Україна, частина середнього бігу Дніпра, середній та горішній басейн Бугу (Південного) та Дністра – Українська держава в IX – ХIV ст.