Текст книги "Михайло Драй-Хмара"

Щоденникові записи. Нотатки

13. VIII.1924.

У революції інтелігенція українська не пережила в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих ні в тих» перед явищами соціяльного порядку.

16. VIІІ.1924.

Одійшовши від «мрії», він¹ застряв у «прозі». Чомусь це зв’язують з його переїздом до Харкова. Невже він продався? Ні. Надмірна лякливість загнала його в лабети Еллана й Коряка², які взяли його для «марки» й використовують на всі боки. Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили його «кларнети».

16. VIІІ.1924.

На фотографічних картках Еллана завжди можна побачити в середині поміж Тичиною та Хвильовим³. Це все одно, що тріо з балабайки, флейти й віолончелі. «Радянській балабайці» завжди треба бути на першому місці.

16. VIІІ.1924.

На чиїм возі їдеш, тому й пісні співай (про гартян)⁴.

3.І.1925.

Я не вріс в свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9-тьох і до 29-тьох) був ізольований від життя. Спочатку «манастирське житіє» в Панському⁵, від якого я, 9-літній хлопчик, буквально втік. Потім брудна Золотоноша. Далі гімназія, колегія, університет і, нарешті, блукання в тумані архаїчної філології. Хіба цього не досить, щоб зовсім одірватися від землі?

[На звороті другої сторінки верхнього форзаца зошита вклеєно газетну вирізку. Збереглися фрагменти заголовка статті-листа. Це відкритий лист до редакції київської газети «Більшовик» від 19.02.1925 р. Дату встановлено за текстом статті. – Упор.]

«ЗА ЖОВТЕНЬ!»

Лист-декларація об’єднання робітників пролетарської культури «Жовтень»

I

21-го серпня 1924 року Асоціяція робітників комуністичної культури (АСКК, а раніш – панфутуристи, або Аспанфут), унаслідок внутрішньої боротьби, що провадилась від самого заснування цієї організації, розкололась на дві групи.

Ця боротьба й розкол були для АСКК неминучі, бо виходили вони з неправильних засад, що робили цю організацію мертвою, одірваною від життя й тої величезної роботи, що її провадить зараз компартія на третьому фронті.

АСКК у своїх декляративних заявах (див. «Гонг Комункульту», ч. 1 та «Семафор у майбутнє», ч. 1) підійшла до проблеми будування комуністичної культури з усією спадщиною футуризму, що був штучно перенесений на Україну, де базою для нього стала частина дрібної буржуазії (богема).

В умовах нашої революційної дійсности футуризм примушений був декляративно пристосовуватись до неї, але продовжувавши по суті в своїй роботі лінію «обновленого» футуризму. Футуризм, прикриваючись революційною назвою й абстрактно порожньою фразою, спромігся притягти до себе на певний час нові літературні сили, що народилися в революцію й раніше нічого спільного з футуризмом не мали.

Внаслідок цих причин та величезної ідеологічної недодуманости АСКК одкинула специфічні умови будівництва культури в переходову добу – добу диктатури пролетаріяту. Це позначилось тим, що АСКК цілком заперечувала пролетарську культуру, зокрема мистецтво та літературу, які вже тепер стали безперечним фактом.

«Пролетарское искусство есть лазейка, через которую проходит контрабандный ввоз оставшихся товаров капиталистического лавочника», – читаємо ми в «Гонгові Комункульту», ч. 1.

Разом з тим, оголошуючи установку нібито на комуністичну культуру й узявши за вихідну точку всебічний, але нежиттьовий і безпідставний універсалізм, АСКК прийшла до хибних і шкідливих для неї самої як організації висновків, що «советское строительство на третьем фронте совершается без определенного плана» та що «центр КК есть политический орган на третьем фронте и госплан по линии культпроизводства» («Гонг Комункульту», ч. 1).

На ґрунті так званої «панфутуристичної системи» в АСКК виникла теорія про «метамистецтво». Ця теорія, а також інші міркування комункультовців (див., напр., ст. М. Семенка «До постановки питання про застосування ленінізму на третьому фронті», «Червоний шлях» 1924 року, ч. 11–12) цілком одкидають потребу пролетаріяту в мистецтві, й зокрема в літературі, в переходову добу пролетарської диктатури, заперечують можливість клясово-організуючого впливу та ролі мистецтва й літератури, прирівнюють значіння мистецтва до значіння релігії, вважають його за «опіум інтелігенції» й т. ін.

Разом з тим, цілком всупереч усім своїм теоріям, «Комункульт» зробив спробу туманними фразами про тимчасове використання мистецтва й літератури (екструкція) притягти до себе ширші маси й цим самим поставити їх в атмосферу свого шкідливого по суті впливу.

Зважаючи на все вищенаведене, на чужість масам своїх ідеологічних концепцій та організаційних форм, а також через футуристично-богемські прийоми роботи та «високе» політиканство, АСКК не змогла стати до масової громадської роботи, не змогла об’єднати довкола себе пролетарський молодняк, що з кожним днем зростає й активно виступає на полі пролетарського культурного будівництва.

Ми, нижчепідписані, що були членами цієї організації або близько стояли до неї, поступово переконуючись у неправильності та шкідливості її ідеологічних та організаційно-тактичних засад, усередині організації провадили боротьбу проти цих засад, намагаючись повернути «Комункульт» на шлях дійсної масової роботи, підпорядкувати під свій вплив той молодняк, що йшов на галасливі революційні фрази та привабливу назву «Комункульт». Переконавшися, що верхушка АСКК й досі хвора на футуризм і немає будь-яких надій на вилікування її (див. ту ж статтю М. Семенка в «Червоному шляху»), та зорганізувавши навкруги себе молодняк, який був попав під вплив «Комункульту», ми прийшли нарешті спочатку до розколу, а потім і до остаточного організаційного та ідеологічного розриву з АСКК.

Ми остаточно переконалися в тому, що утворення пролетарської культури, зокрема мистецтва й літератури, на час диктатури пролетаріяту є справжньою установкою на комунізм у роботі на третьому фронті. Це утворення потрібне, перш за все, для успішної ідеологічної боротьби пролетаріяту з спробами впливу на нього через мистецтво й літературу з боку буржуазії.

З огляду на нашу зазначену роль в організації «Комункульту», ми не можемо взяти на себе відповідальність за значну частину роботи цієї організації, що полягала в «теоретичних» виступах та почасти й у літературних працях деяких її членів. Ми залишаємо за собою тільки роботу, що нами провадилася та полягала в систематичних виступах і лекціях серед широких верств робітників, пролетарського студентства тощо.

Протягом п’яти місяців ми, що одкололися від АСКК, зберігаючи свій молодняк од розпорошення, провадячи внутрішню роботу щодо кристалізації наших поглядів на дальшу нашу громадську роботу, прийшли до висновків, які спонукають нас оголосити про остаточний наш ідеологічний, організаційний і тактичний розрив з АСКК, що залишилася зараз у складі декількох осіб з клясово чужим пролетаріятові розумінням завдань на третьому фронті мистецтва й літератури зокрема.

II

Після розриву з АСКК перед нашою групою повстало питання про дальшу її організовану роботу як усередині групи, так і серед широких мас на тих засадах, що об’єднували нас та спричинилися до розриву з АСКК. Треба було зважити літературно-мистецьку ситуацію на Україні, чи немає революційної організації з спільними нам завданнями й напрямком роботи, – і після відповідного вивчення ми прийшли до таких висновків.

Зараз на Україні нема літературно-мистецької організації: 1) яка б, стоячи на засадах утворення клясової пролетарської культури й мистецтва та літератури зокрема, провадила б широку масову роботу серед робітників, 2) яка б у своїй роботі спиралася на організовану масу робкорів, стінкорів та робітників, що цікавляться літературою й пролетарським мистецтвом взагалі, 3) яка б давала літературну продукцію в повному витриманому ідеологічно плані, 4) яка була б скована пролетарською ідеологією, 5) яка б твердо обстоювала, поширювала розвиток та зміцнення пролетарської культури, зокрема мистецтва та літератури, й боролася б активно з ідеологічним впливом буржуазії на маси робітників через мистецтво й літературу взагалі.

Між тим розвиток культурного будівництва пролетаріяту рішуче вимагає утворення такої організації.

Зараз ми маємо: 1) дрібнобуржуазний та буржуазно-націоналістичний фронт, на якому активно діють: а) окремі письменники старого націоналістичного ґатунку, б) окремі групи «безпартійних» естетів, неоклясиків, літературних жерців, що поклоняються мистецтву для мистецтва, бажаючи цим затьмарити його клясову суть і ролю, в) група «Ланка», що за загальними фразами ховає ще рештки націоналізму й міщанства, а на практиці являє собою не що інше, як попутництво, до того ж ще й не яскраво визначене.

З цим фронтом треба вести як теоретичну, так і практичну боротьбу. Проте, на жаль, ця боротьба не має зараз систематичного характеру, правильного підходу.

2) Революційний фронт мистецтва й літератури на Україні, коли не брати на увагу згаданого вже «Комункульту», фактично поки що складають: «Плуг» і «Гарт» та інші дрібніші угруповання (Харків, Донбас, Катеринослав і ін.).

«Плуг» є організація селянських письменників, що має яскраво визначену платформу («Октябрь»). У своєму центрі ця організація міцно скована ідеологічно. Вона провадить широку масову роботу переважно на селянському секторі. Проте, оскільки ця організація працює переважно серед селянських мас, вона стоїть перед певною загрозою з боку дрібнобуржуазної стихії села, що вже й тепер подекуди на місцях впливає на роботу «Плугу», схиляючи її до небажаних явищ у дусі «просвітянства».

«Гарт» є організація, що задекларувала себе пролетарською, проте «Гарт» не має чітко окресленої платформи та сталого погляду в усіх галузях культурно-мистецької роботи. Він базується лише на загальних твердженнях про спирання на програму комуністичної партії. Крім того, «Гарт» не став на платформу «Октября», яка, на нашу думку, є єдиною правильною підвалиною для розвитку пролетарської культури. Цим, а також почасти своєю практичною роботою «Гарт» не дає гарантії щодо повного забезпечення розвитку пролетарської культури й літератури зокрема на Україні.

III

Не вважаючи можливим через зазначені причини вступити ні до одної з перелічених організацій, ми прийшли до висновку про потребу утворити нову групу на ґрунті тих ідеологічних засад та організаційно-практичних завдань, що стоять перед нами, та на ґрунті яких у нас виник спочатку розкол, а тепер цілковитий розрив з «Комункультом».

У своїй майбутній роботі ми ставимо собі за головну мету охопити нею широкі робітничі маси. Вона повинна спиратись на маси робкорів, стінкорів, робітничого молодняка та всього робітництва. Без такої роботи ми не мислимо себе як організацію.

Другим нашим завданням є утворення ідеологічно витриманої літератури в повному точно визначеному клясово-ідеологічному плані.

Для встановлення правильних провідних точок нашої літературної практики, для загартовання міцної пролетарської ідеології, ми ставимо собі за мету також утворення войовничої пролетарської критики. Цим шляхом ми хочемо дійти до зміцнення, поширення, захисту, розвитку пролетарської культури, мистецтва й літератури зокрема.

Ґрунтуючись на цих основних засадах і приймаючи в основному платформу «Октября», ми всі, нижчепідписані, ухвалили утворити організацію пролетарської культури, зокрема літератури й мистецтва, під назвою «Жовтень», платформу якої ми оголосимо в ближчому часі.

Б. Десняк, Б. Дев’ятнін, Н. Денисенко, Є. Капля-Яворовський, Іван Ле, С. Новін, Т. Слюсаренко, Я. Савченко, М. Терещенко, Христин, Б. Шум, Ф. Якубовський, Юрій Яновський, Б. Ярошенко

[Запис рукою М. Драй-Хмари на вирізці]:

19. II.1925.

Зібралася кумпанія – невеличка, але чесна! Становить ліве крило укр. «напостовців»⁶ (праве – «Плуг» і «Гарт»). Це т. зв. «напостовці»-погромщики.

[Стаття з газети «Більшовик» від 20.03.1925 р.]

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ «БІЛЬШОВИКА»

Останніми днями в «Вістях», «Більшовику» і в «Культурі і побуті» з’явилася перепалка між Київським «Плугом» і групою тт., що вийшли з нього, на чолі з тов. Коваленком. Перепалка ця прибрала непевних форм і неґречних висловів, що затемнюють суть справи перед читачами й надають усій справі склочний характер, не умотивований принциповими твердженнями. Для вияснення справжньої суті київських суперечок ЦК «Плугу» вважає за обов’язок нагадати читачам зміст заяви тт. Коваленка, Клочча, Фальківського й Радченка, вміщених у № 6 «Культури і побуту» за імпозантним заголовком: «Від “Плуга” до “Гарту”» заяву, що з нею солідаризувалося ЦБ «Гарту» устами тов. Г. Коцюби на з’їзді «Гарту».

Означені товариші там пишуть:

1. «…“Гарт” ставить своїм завданням будування комуністичної культури в цілому»;

2. «…існування спеціяльної спілки селянських письменників недоцільне, бо… створює дух нездорової конкуренції з діячами пролетарської культури»;

3. «…пролетарська культура одна і на селі і в місті…».

ЦК «Плугу» вважає, що антиленінський зміст цієї заяви розуміє кожний, хто скільки-небуть знайомий з марксизмом і постулатами комуністичної партії.

ЦК «Плугу» вважає, що будування комуністичної культури в переходову добу є ліва фраза, що прикриває таке дике твердження, як рівнозначність пролетарської культури в селі і в місті, а це призводить до ще більш дикого, антирадянського твердження про недоцільність селянських культурно-революційних організацій. Твердження це недостойне для учасників організації, що називає себе пролетарською і повинна ставити собі за мету (так, по-нашому, треба було б говорити й писати) через пролетарську культуру, культуру переходової доби, що бореться з культурою буржуазною, дійти до культури комуністичної.

У цьому суть справи – суть глибоко принципова, що затьмарена персональними випадами (див. № 60 «Вістей») учасників її.

ЦК «Плугу»

ЛИСТ ПРО ВИСТУП З «ГАРТ’У»

В «Комуністі» за 18 березня надруковано такого листа:

«Ми, нижчепідписані, були до цього часу членами спілки пролетарських письменників “ГАРТ”, вступивши туди із щирим бажанням служити створенню масової пролетарської літератури.

Але політика “ГАРТ’у”, що особливо яскраво виявилась під час 1-го з’їзду гартованців 11–15 березня, створила таке оточення, в якому нема ніякої змоги працювати й виконувати нашу мету.

Виходячи з того, що: 1) не дивлячись на двохрічне існування, “ГАРТ” і досі не формулював своєї ідеологічної платформи; 2) боровся проти організаційної єдности пролетарських літературних організацій (всесоюзного центру); 3) веде неправильну політику серед нацменшостей, не допускаючи організації національних секцій; 4) тактично помиляється в справах стосунків із революційно-селянськими організаціями, що виявляється: а) в бажанні командувати, б) утворити з селянських організацій – попутницькі, а також ще приймаючи на увагу, що до цього часу “ГАРТ” не був масовою пролетарською організацією, а при такій політиці і не може бути, ми виходимо з членів “ГАРТ’у” й вважаємо за свій пролетарський обов’язок сприяти створенню нової, дійсно масової пролетарської літорганізації, яка б стояла на позиціях Октября».

Пав. Усенко, Ів. Кириленко, Ол. Копиленко

(бувш. член харків. бюро «ГАРТ’у»)

До цієї заяви приєднуюсь і заяву свою до «ГАРТ’у» про вступ беру назад – А. Дикий.

До цієї заяви приєднуюсь – б[увший]член ЦК «ГАРТ’у» В. Сосюра.

[Запис рукою М. Драй-Хмари]:

20. III.1925.

Це робиться так: спочатку посваряться Пилипенко й Еллан. Потім з боку обох цих генералів іде підбурювання чи піддурювання молодняка. І врешті виходить: молодняк, мов ті метелики, перелітає то з «Плугу» в «Гарт», то з «Гарту» в «Плуг». А зветься це шуканням платформи.

[Стаття з газети «Більшовик» від 17.03.1925 р.]

«П’ЯТЕРО З ПАРНАСУ»

Вступне слово П. Филиповича зі скаргами на кризу в поезії

Поетів – хоч греблю гати, мовляв, а поезії – як кіт наплакав. Та й ота, що є – «нудна, одноманітна, зі своїми молотками та тракторами». Все лихо від того, що сучасні поети не хотять вчитися у тих п’яти висококваліфікованих поетів, поетів-парнасців, поетів з милости Божої (звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті).

У сучасних 150 графоманів – негармонійний стук молотків, гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та торохкотіння трактора – хіба ж це поезія?!

А крім того, різні там організації витягають усяких там «письменників» з заводів, з сел, побільшуючи лави «безнадійних графоманів». Стук, грюкіт, свист, гудки – життя немає від такої поезії! Кар-ра-вул!

Ця поезія з молотками – «не сучасна. Вона анахронізм. В 20 році хай би ще там стукали, а зараз…»

Зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти тільки під лагідні згуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гекзаметри Зерова. Це і є поезія, що найбільш відповідає сучасності. Три перелічених поети плюс Драй-Хмара та ще Бургардт, хоч вони не утворюють ніякої організації, всі разом і кожний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобойцям-графоманам правильні шляхи.

Що ж? Може, й так. Послухаємо самих поетів. «Не хвались, ідучи на рать».

Поетів читають. Читають, що й казати: «с чувством, с толком, с расстановкой…» Анахронізми, тільки не 20 року, а так приблизно часів Миколи Вороного, як на українську поезію, і часів «очаковских и покоренья Крыма», коли брати поезію в більшому масштабі. «Тремтіння зорь», «човни», «кохання», а взагалі інтелігентське квиління й абстракція «вічно людська». Це – зміст.

Форма – клясична. Що ж – ми не проти клясичної форми, ми до певної міри готові погодитися з п’ятьма поетами, що «клясична» форма не так уже й суперечить добі мирного будівництва, але, будь ласка, не забувайте про зміст.

Про «сучасність» п’яти поетів та їх симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх латинських поетів Лукреція Кара, Овідія, французьких – Леконт де Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських – Міцкевича.

Найцікавішим місцем на вечірці п’яти «неоклясиків» були дискусії з приводу їх творів. Цікавість дискусій побільшується ще тим, що «крили» неоклясиків їхні недавні спільники по роботі й учні – Косинка, Підмогильний, Давидович-Антоненко, що в останній час відійшли від «неоклясиків», утворивши своє літоб’єднання «Ланка». «Крили» і в прозі, і в…гекзаметрах, зазначаючи відірваність п’яти поетів од життя. Навіть старий Могилянський сказав п’яти поетам, що коли б уся нинішня українська поезія була такою, як у них, то… довелося б шукати гачка, щоб повіситися.

Ні від кого п’ять поетів не чули похвали. Коли хто з промовців і зробить на початку реверанс у бік поетів, то потім виявляється, що це – ложка меду у бочці дьогтю.

Гостра, осудлива критика (і головне, з боку своїх колишніх прибічників, – ніхто ні з «Плугу», ні з «Гарту», ні від «Жовтня» не виступав) примусила Зерова в кінцевому слові вигороджувати себе й решту чотирьох.

Врешті звелося слово Зерова ось до чого.

П’ять поетів творять культуру. Культура сама по собі є цінністю. Отже, хоч їхня поезія і не сучасна, проте є теж цінністю. Це – «чиста поезія», як буває, мовляв, «чиста наука».

Яка різниця в тоні, висновках і навіть у висловах між вступним словом Филиповича і кінцевим словом Зерова!

І – зрозуміло. Бо дискусії довели п’ятьом поетам, що їхня «сучасна», їхня «чиста поезія» нікому не потрібна.

А. Л[ісов]ий

[Газ. «Більшовик» від 20.03.1925 р, № 63 (1258)]

ЛИСТИ ДО РЕДАКЦІЇ

Вельмишановний тов. редакторе!

В замітці т. А. Л-ого, уміщеній в ч. 61 Вашої газети і присвяченій літературній вечірці 15 березня ц. р., мені приписано речі, в котрих я цілком неповинен. Дозвольте сконстатувати: 1) що моя кінцева промова не була жодним відступом з позиції чи то «зниженням тону»; що ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не «вигорожував»; і 2) що слів про чисту поезію й чисту науку в тому розумінні, як їх подає референт «Більшовика», я не говорив. Правда, я навів кілька давніх про ці речі думок Лаврова й Михайловського, щоб довести запізненість деяких зроблених поетом накидів, але, розуміється, від цього ще дуже далеко до характеристики моїх товаришів як діячів «чистої поезії». Т. А. Л-ий, очевидно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спромігся – ні належним способом вслухатись в зачитаний матеріял, ні схопити основну нитку дискусії.

З пошаною Мик. Зеров

Вшт. редакторе!

В ч. 61 «Більшовика» подано відчит про виступ п’яти поетів на літ. вечірці в Акад. наук: «П’ятеро з Парнасу». З тт. референтами, звичайно, не полемізують, і я того робити не збираюся, але сподіваюсь, що Ви не відмовите мені в місці для спростовання, бо ті думки, що я висловив під час дискусії, референт виклав невірно. Він пише: «Навіть старий Могилянський сказав п’яти поетам, що коли б уся нинішня українська поезія була такою, як у них… то довелося б шукати гачка, щоб повіситися. Ні від кого п’ять поетів не чули похвали».

Я, дійсно, сказав на початку свого «слова», що шукав би гачка, щоб повіситись, «коли б дізнався, що так – sub specie aeternitatis в мистецтві, в літературі – не існуватиме інших течій, тенденцій еtс., підсумок яких знаходимо в роботі тієї групи, що її неправильно зовуть “неоклясичною”…» І тут же додав, що разом з тим, коли б в сучасній українській літературі та поезії не робилося тієї роботи, що її проробляють поети, які виступали того вечора, та близькі до них товариші, то треба було б повіситись на першому гачку. А коли все те, що я говорив далі, не вважати за похвалу, то я вже й не знаю, що тоді похвалою називається?

Може, й по «старості» відчуваю у Лукреція Кара та таких антибуржуазних поетів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучасности, ніж у багатьох з тих, що намагаються «ловити момент», але не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє відчуває без зв’язку з вчорашнім… Та від полеміки утримуюсь…

З поважанням Мих. Могилянський

[Газ. «Більшовик» від 21.03.1925 р., № 64 (1259)]

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

Ш. тов. редакторе:

В № 61 «Більшовика» від 17 березня ц. р. надруковано рецензію на вечір оригинальної й перекладної поезії, улаштований 15 березня культкомісією Місцкому ВУАН. Через те, що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив факти, а також дав їм специфічне освітлення, прошу надрукувати ці зауваження.

По-перше, говорячи про кризу сучасної української поезії, я найменше подавав свої власні «скарги», а наводив думки, що все частіш з’являються за останній час в пресі. Я цитував з «Більшовика» (№ 57) рецензію на «Нову громаду» за 1925 рік з такою характеристикою віршового відділу цього журналу (що, на мій погляд, мало відрізняється від віршових відділів вищих журналів): «поезії, що їх уміщено в перших 3-х числах, читача не захоплюють нічим: переспіви того, що вже ми не один раз чули». Цій рецензії, вміщеній у відповідальному органі, я надавав симптоматичне значіння, оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманітности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим тепер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії – на «Нову громаду» і літ. вечір підписано однаковими ініціялами: «А. Л-ий». Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані словом, що я повторював власне його ж самого, наводячи точну цитату з «Більшовика». Чи, може, рецензент і не слухав мого короткого вступного слова, бо взагалі в його рецензії мені приписано думки й окремі вирази, що їх висловлювали вже під час дискусій ріжні особи, в рецензії не зазначені. Так ні про яких «150 сучасних графоманів» я не говорив. Це О. К. Дорошкевич, що виразніше, ніж я, характеризуючи кризу поезії, занотовував надзвичайне поширення у нас на Україні «графоманів», а також констатував, що в минулому році в журналах надруковано поезії 150 авторів, але цінного серед цих поезій дуже мало.

Далі йдуть вигадки самого рецензента: «А крім того, різні там організації витягають усяких там “письменників” з заводів, з сел, побільшуючи лави “безнадійних графоманів”. Стук, грюкіт, свист, гудки – життя немає від такої поезії! Кар-ра-вул!». Приписуючи таку «думку» мені, рецензент, очевидно, хоче прищепити мені погорду до робітничих і селянських письменників, але ні я, ні хто інший на вечорі не говорив чого-небудь подібного до цих навмисних натяків А. Л-ого. Лише одну увагу було висловлено мною щодо сучасних укр. літ. організацій: я зазначав, що в зв’язку з статтями про організаційну кризу сучасної укр. революційної літератури (в «Культурі і побуті») слід питання поставити ширше і, може, говорити взагалі про літературну кризу, в даному разі про кризу поезії. Бо, крім поширення переспівів, шаблонів (цього торкався і Ол. Дорошкевич в «Культ. і поб.», публікуючи цікавого листа Франка про «завдання укр. поезії») ми помічаємо ще більше зубожіння формальне: зловживання своєрідного «верлібру», що в молодих укр. поетів здебільшого ні на який вірш не скидається. І знов-таки я зазначав, що це не моя тільки думка, наводив приклад: рецензію на поему Гадзінського. Рецензент «Культури і побуту» писав (у «Більшовикові», ч. 36, 1925 р.), що молодь «просто починає ніби з верлібру, не оволодівши й початками версифікації», – В. Гадзінський дає для цього шкідливий приклад.

Далі А. Л-ий приписує мені такі думки: «зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти тільки під лагідні згуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гекзаметри Зерова. Це і є поезія, що найбільше відповідає сучасності». Нічого подібного ні я, ні інші автори, що виступали з поезіями, не говорили. Схожі думки висловлював під час дискусій т. Черкаський. Далі А. Л-ий приписує «п’ятером з Парнасу» надзвичайну самовпевненість: вони нібито гадають, що вихід з сучасної поетичної кризи – в творчості цих «поетів з милости Божої». Написавши останні слова, А. Л-ий трохи опам’ятався: «Звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті». Спитаю, де цей зміст взяв рецензент? Невже з мого сумного спостереження, що молодь не йде шляхом, що об’єднав поетів, які взяли участь у літвечері, одною вимогою: вчитись і працювати. Особ– ливо підкреслено було значіння перекладної роботи, що переважно демонструвалась на вечірці. Та й тут рецензент дав специфічне освітлення: «Про “сучасність” п’яти поетів та їх симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладують? Стародавніх латинських поетів – Лукреція Кара, Овідія, французьких – Леконта де Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських Міцкевича». Звертаючись до перекладчиків з такими «докорами» (їх безпідставність виявилась би, коли б рецензент краще зазначив, що перекладено), А. Л-ий, очевидно, свідомо не перелічив інших сучасних поетів, що з них переклади було зачитано: недавно помершого В. Брюсова, франц. сучасного поета-аббеїста Рене Аркоса, чеського лівого поета Гора.

Багато перлин рецензентської «сумлінности» можна було б ще знайти в тому, що написано про зачитані поезії, але й наведених прикладів досить, щоб побачити, як т. А. Л-ий пише рецензії для газети «Більшовик».

П. Филипович

[Стаття з газети «Більшовик» від 24.03.1925 р.]

ПРО «СОШЕСТВІЄ» В ЗАЛЮ ВУАН, ЛИСТИ НЕОКЛЯСИКІВ, БІЛІ РУКАВИЧКИ І СПРОБУ НАСТУПУ НА Л[ІТ]ФРОНТІ

Уви, мені грішному… Вмістивши рецензію про виступ «п’яти з Парнасу» у ВУАНі, я переступив всі десять заповідів, що їм такі вірні парнасівські консерватори. Про це виразно доводять три листи (аж!), що з’явились наслідком моєї рецензії.

Грішна людина, я передусім дозволив собі іронічний тон в рецензії. Я й не знав, що, по-перше, про сошествіє з Парнасу в залю ВУАН не можна писати в іронічному тоні, а по-друге, що небожителі, звикши до високого тону, до «о, ти, абстракціє надлюдська!» не можуть зрозуміти іронії.

Але мене атаковано і я мушу відбиватися. Я людина, що не вела стенограми вечірки і з підірваним трьома листами авторитетом власної пам’яти… Що мені робити? Та нічого більше, як звернутися до ваших же, о, неоклясики, листів, що, до речі, дають для цього деякий матеріял.

Лист П. Филиповича. П. Филипович пише: «Я найменше подавав свої власні скарги, а наводив думки, що з’являються в пресі». «Найменше подавав» – це зовсім не значить не подавав. Коли ж ми звернемося до «думок в пресі», то побачимо, що їх можна було тільки штучно використати для «підтвердження» думок самого П. Филиповича про кризу в поезії. Моя рецензія про «Нову громаду», наприклад, ні в найменшій мірі для цього непридатна. Чотири вірші, що їх уміщено в «Новій громаді», не дають ніякого права говорити, що по них можна простежити «кризу в поезії». Та і взагалі «Нова громада» виразницею стану української літератури бути не може, бо це фаховий кооперативний журнал, а література займає в ньому другорядне місце. Отже, виводити з моєї рецензії, що вона «виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної поезії» можна тільки тоді, коли… цього треба П. Филиповичу. Така ж, приблизно, справа і з рецензією на книжку т. В. Гадзінського «Формальне зубожіння, зловживання своєрідного “верлібру”» і т. д. поруч з «тракторною» одноманітністю – така характеристика сучасної революційної поезії П. Филиповичем була дана. Про це говорить його власний лист. Це що – не «кар-равул»?

Це, звичайно, не важно, але не П. Филипович, а О.К. Дорошкевич зробив статистику «графоманів». Перший говорив про багатьох поетів, що без усяких даних виступають в організації, потім галасливо перебігають від одної організації до другої, пишуть про «трактор» «формально-убогі» вірші (чи не простіше займаються «графоманією»?), другий поставив на місце ікса – число 150. Це не така вже велика подія, щоб її спеціяльно треба було відзначати в рецензії. Тим паче, що відносно «кризи» і «графоманії» і П. Филипович, і О.К. Дорошкевич – одної думки. Це П. Филипович своїм листом стверджує.

«Молодь не йде шляхом, що об’єднав поетів, які взяли участь у літвечері» – сумно спостерігає П. Филипович… Очевидно, шлях п’яти поетів єдино правильний, очевидно, він може вивести поезію з кризи, що її констатував П. Филипович, а це і є ніщо інше, як «вони нібито гадають, що вихід з сучасної поетичної кризи – в творчості цих поетів «з милости Божої». Ніщо інакше, як самовпевненість. Я, грішним ділом, думав, що поетові мало «вчитися і працювати» над «формалістикою», але треба ще брати участь і в громадському житті й у виробництві і відбивати їх в своїх поезіях. Звідціля мій іронічний висновок зі слів П. Филиповича та ще з прочитаних неоклясиками віршів: «мирне будівництво і може йти і т. д.», що «подібні до нього думки висловлював під час дискусій т. Черкаський». Отже, літвечір п’яти парнасців давав можливість такого висновку, раз «схожі думки» (і цілком серйозно!) висловлювалися у дискусіях. Лист П. Филиповича мене лише переконав у правильності мого висновку.